Барбара космовська буба півтори партії




Сторінка10/10
Дата конвертації14.04.2016
Розмір2.08 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

ДРОЗДИ ПРИЛЕТІЛИ


На Звіринецьку весна приходила пізніше, ніж до інших районів міста. Крім фікусів пана Копішка, які пнулися догори, немов ціни в поблизькому супермаркеті, ніщо не зеленіло, не росло й не викидало бруньок. Буба ділила свій час між дідом та Мілошем, намагаючись знайти пару хвилин для англійської й Добавки. Батьки, зайняті своїми кар’єрами, котрі, на щастя, розвивалися поза вітальнею, не помічали жодних змін у власному оточенні. Навіть того, що Буба виросла зі старих джинсів, і доведеться купити нові, довші, але на номер менші. На Бубин подив, це помітив пан Коцютек. — Схудла ти, дитино, а скода. Така була гарненька пампуска, — сказав недавно сусіда, чекаючи в під’їзді, доки вщухне дощ. — Спасибі, — аж засяяла Буба, і додала, — зі мною все гаразд. Просто я росту. — Мабуть, це стосуєцьця лисе тебе, — пан Коцютек сумно глянув на спустошення, залишене по собі зимою. — А я взе так виглядаю персу ластівку, — зізнався він так якось жалісно, що Буба замалим не запропонувала пошукати її разом. Вечори дівчина проводила з дідом Генриком, а коли приходили Маньчаки, училася на їхніх помилках будувати стратегію розіграшу. Це спричинилося до того, що знаме нитий записник перестав бути предметом гордощів пана Вальдека. Та попри всі досягнення Буба здавалася якоюсь пригніченою. — Що з тобою? — турботливо запитав дідусь, побачивши, що Бубині думки витають далеко від колоди карт. — Е-е-е, нічого, — збувала вона старого, силкуючись говорити невимушено. — Мене не одуриш, — дід стежив за онукою поверх окулярів, але не міг здогадатися про причину її смутку. — У нашому ліцеї буде дискотека. З нагоди першого дня весни, — почала Буба. — Мабуть, десь через півроку? — до прогнозу погоди пан Генрик ставився надзвичайно скептично. — Мається на увазі календарна весна, — Бубі не хотілося сперечатися з дідом через дрібниці. — То й що? — А те, що в мене є хіба черевики, які ще можна носити, а решта лахів… ну, — дівчина зітхнула, — просто вийшла з моди. — Отакої, — засмутився старенький, бо від проблем, які вони намагалися обговорювати, він був так само далекий, як і від ідей баби Рити. — А батькам ти про це говорила? — Ні, бо в них немає часу, крім того я з радістю пішла б на забаву в нових джинсах. — Дорогенька, — дід швидко перейшов у наступ, — є справи, котрі можна залагодити в джинсах, але для деяких ситуацій люди вигадали сукенки. І я думаю, що Мілош зрадів би, побачивши тебе в чомусь легшому, ніж твої штани. — Авжеж! Я теж про це подумала, — дівчина була вдячна старому, який розумів її навіть без слів. — Завтра йдемо в похід магазинами! — дідусь Генрик задоволено потер руки, хоча Буба добре знала, що той не терпить жодних крамниць, окрім алкогольних та іграшкових. — Дзвони до Маньчакової й дізнайся, де вона одягається, — наказав він онуці. — Навіщо? — перелякалася Буба. Їй аж стало зле від однієї думки, що доведеться одягнутися так, як Маньчакова, чиї екстравагантні шати завжди приваблювали дідуся, і вона мудрувала, як уникнути втілення дідового божевільного задуму. — Дзвони, дзвони, — пояснив той. — Треба ж знати, які крамниці краще оминати десятою дорогою! * * *

— Від часів війни тут так усе змінилося, — дідусь недовірливо роззирався вулицями, заповненими автомобілями й людьми. — То ти так давно тут не був? — здивувалася Буба. — Я ж кажу «від часів війни», а не за два місяці. Взагалі-то в січні я прогулювався тут з моєю… гм… знайомою, але дивився на неї, а не на поступ урбаністики. Справжній мужчина, перебуваючи з дамою, повинен… — почав було дідусь, але Буба його перебила. — Ось цей магазин, — вказала вона на вітрину, що мінилася всіма відтінками синього кольору. — Але він виглядає точнісінько, як твоя шафа, — розчаровано протягнув дід. — А я гадав, що це буде щось незвичайне. Мені здавалося, що ми шукаємо щось суперкласне? — Але в моєму стилі, дідусю, — з гідністю підкреслила Буба й разом зі стареньким увійшла до крамниці, полиці якої аж угиналися від розмаїття джинсового одягу. — Ти говорив про сукенку? — кокетливо спитала вона, приклавши до себе невеличку шматинку кольору індиго. — Поміряй, — прошепотів спантеличений дід. Він навіть не підозрював про існування джинсів у такому варіанті. Коли Буба вийшла із примірочної, старий зробив висновок, що його онука нічим не відрізняється від усіх кралечок, яких він звик бачити по телевізору. Ну, може, тим, що жодна з них насправді не така красуня й не вміє так чудово грати в бридж, — подумав він, ніжно вдивляючись у щасливі Бубині очі, синіші, ніж її джинсова сукня. * * *



Уся родина, разом з Бартошовою, милувалася того дня Бубою. Спершу всі дивувалися, що дівчина так довго просиджує у ванній. Потому терпляче чекали, доки вийде зі своєї кімнати. Та коли вона невпевнено стала на порозі, несміливо посміхаючись, і батьки, і дідусь, і навіть Бартошова привітали її захопленим вигуком. — Справжня жінка! — заявив дідусь трохи патетично. — А ти не виглядаєш занадто серйозно? — якось боязко прошепотів тато, який раптом засумував за своєю маленькою донею. — Вона виглядає чудово! — заспокоїла його мати, вражена доньчиною красою. — Ти все-таки дуже схожа на мене, — пригортаючи Бубу, мама не відмовилася від того, щоб зробити комплімент самій собі. — Але фігура в неї моя, — затявся батько. — У тебе чудова фігура, Бубо, — серйозно похвалив він дочку й себе. — Ви так не думаєте? Дідусь мовчав, наче був всемогутнім Пігмаліоном, і лише скромно потупився. Така його поведінка мала допомогти родині зрозуміти, що досягнутий Бубою ефект — це значною мірою його заслуга. — Панна Олька в підметки не годиться нашій панночці, — грубувато урвала родинні захоплення Бартошова, показуючи цим своє ставлення до «нашої» й «не нашої» панянок. — Обід, — додала вона, прикидаючи, чи під новим Бубиним платтям залишилося трохи місця для телячих биточків із гречаною кашею. * * *

До ліцею Буба вбігла, ледь запізнившись. Пошукала очима Агату, але її ніде не було. У класі вже тривала під готовка до спільної забави, проте й там вона не побачила подруги. Зраділа, угледівши Мілоша, який чекав біля їхнього улюбленого підвіконня, та водночас спохмурніла, бо біля хлопця була Йолька, котра, немов так і треба, зайняла місце її улюбленої подруги й розповідала про щось, жваво жестикулюючи. Буба залишила їх, і з жахливим настроєм спустилася в хол. Музика вже лунала в класах, які тимчасово перестали бути місцем учнівських мук, зате перетворилися на притулок для закоханих парочок. Сіла на сходах, з усіх сил намагаючись не забути, що коли на тобі сукенка, слід по-іншому сідати й ходити. Подумки подякувала феміністкам за брюки, які були, мабуть, їхньою найбільшою перемогою, і здивувалася, побачивши Міхала із четвертого класу, який стояв напроти й недовірливо до неї придивлявся. — Краще нічого не кажи, — ледь роздратовано попередила вона. — А що тут скажеш! — озвався він. — Мені аж мову відібрало. Слухай, ти ж марнуєшся у своїх вічних джинсах! — цмокнув він захоплено, а Буба, замість того, щоб образитися, кокетливо затріпотіла віями. Танцювала з Міхалом неохоче й трохи незграбно, озираючись, щоб роздивитися Мілоша з Йолькою. Бо ж вони десь поруч… І так віддалася власним думкам, що не помітила, як Мілош зайняв її місце на сходах і звідти вражено й захоплено спостерігав за нею. Коли Міхалові однокласники оточили Бубу, дівчина зрозуміла, що відчувала на балу Попелюшка. І так само, як героїня казки, запрагнула якомога швидше втекти звідки до кухні з великим вогнищем, де можна тихенько поплакати в куточку. Вибираючись із тісного кола нових шанувальників, вона зрозуміла, що крім Мілоша ніхто для неї не існує. — Попелюшка для мене й принцеса для старшокласників? — глибоко зазирнув їй в очі. — Якби моя туфелька була в тебе, не було би проблем, — різкувато відказала Буба, — але туфелька, з якою ти балакав, не моя! Якщо я не помиляюся, ти сам колись назвав так Йольку… — Дурненька! Дурненька красуне, — швидко виправився Мілош. — Я чекав лише на тебе. І ти про це добре знаєш, правда? Але я тебе не впізнаю. Я й не сумнівався, що ти найвродливіша на світі, але зараз волів би, щоб ти була звичайніша. Бо тоді… — Що тоді? — злетіли пухнасті вії. — Бо тоді ти найвродливіша лише для мене, — прошепотів хлопець. І вони пішли танцювати. З-над Мілошевого плеча Буба бачила небагато. Хіба що здивовану Йольку, яка пильно міряла поглядом скромні сантиметри Бубиної сукенки, немовби та могла відповісти на всі її запитання. Помітила й Адася, який, угледівши її, припинив жувати й здається, проковтнув жуйку. І музикантів, які підштовхували одне одного, побачивши Бубу. І ще кількох однокласниць, які недовірливо хитали головами. А потому не бачила більше нічого, бо її підхопила ніжна балада, у якій розповідалося про чиєсь щасливе кохання. Мілош теж мовчав. І лише коли стихла музика, прошепотів якісь чарівні слова, і Буба, зашарівшись, радісно глянула на нього. — І завжди будеш моїм синім дроздом, — закінчив він, надягаючи Бубі на палець перстеника із блакитним камінцем. Бо з усіх птахів на світі Мілош найдужче любив синього співочого дрозда. * * *

— Ну, розповідай нарешті, що він тобі сказав? — дідова цікавість мало не розлютила Бубу. — Прошепотів, що я його дрізд, — сонно відказала вона, присуваючи до себе тарілку з яєшнею. — Міг би вигадати щось оригінальніше, — дідусь видавався розчарованим. — Наприклад, що вона його улюблена гірка настоянка? — утрутився батько, намазуючи мамі другу канапку, демонструючи цим відродження своїх почуттів до дружини. — Або купон спортлото з головним виграшем, — підморгнула мама. — А дрізд — гарний птах, і це зовсім інша справа, — додала повагом, ніби сама писала книжки з орнітології. — Я б теж із радістю присвятила дроздам свій час, але здається, про них уже хтось писав, — роздумувала вона вголос. — Справді. Є роман «Убити пересмішника», а пересмішник — це такий дрізд, — у Буби явно з’явився апетит, і вона наминала яєшню. — У такій ситуації називати Бубу дроздом — це страшенна нетактовність, — обурився дід Генрик. Йому не давали спокою Мілошеві наміри. І лише рішуче втручання Буби трохи його заспокоїло. — Він не читав цієї книжки… — войовничо почала вона. — От-от… — мати проковтнула другу канапку. — А він, дитинко, не замало читає? Сучасна молодь… — Твої книжки, мамо, він знає напам’ять, — збрехала Буба, навіть оком не змигнувши, і мати зашарілася від щастя. — Щиро кажучи, — кинула вона, — я цієї книжки, ну, про дрозда, теж не читала. Тобто мені здається, що не читала, — виправилася за хвильку, пригадавши собі, що відтепер стала відомою письменницею й деяких речей краще не говорити. Навіть у присутності родини. * * *



— І не забувай, Бубо, це індивідуальний турнір. Уся інформація у твоєму записнику, — знервовано нагадував дідусь на вокзалі, коли вони разом з іншими пасажирами стояли на пероні й очікували на потяг. — Слухай, дідусю, — Буба легенько взяла його за руку, — я знаю, що ти дуже сподіваєшся на мою перемогу, але там будуть самі аси, найвідоміші бриджисти. Навіть серед юніорів немає таких, як я… Дівчина чимраз більше шкодувала, що заради святого спокою погодилася взяти участь у турнірі. На додачу піддалася на дідові вмовляння і їхала до Сопота таємно. Для батьків вона мала провести суботу й неділю зі своїм класом на Жулавах. Так вирішив дідусь. Тому почувалася останньою дурепою в зеленій куртці, спортивних гетрах і солом’яному брилику, із сачком, що стримів з рюкзака. Сусіди із цікавістю розглядали Бубине спорядження. Воно й не дивно. На думку спадали експедиції до тропічних джунглів, а не поїздка на балтійське узбережжя. — Я виглядаю, як ідіотка. — нервувала Буба. — Це правда, — прошепотів дід, — але в поїзді переодягнешся, — інструктував він онуку. — Не забудь, — вів далі старий, — стеж за кожною роздачею. Рахуй і прикидай. Обережно з контрами, — дідусь Генрик не вгавав навіть тоді, коли Буба вже виглядала з вікна поїзда. Була впевнена, що навіть коли потяг рушить, дід продовжуватиме повчати її, як найкраще вчинити у разі невдалої реконтри. Добавка вила. Уперше вона переживала чиюсь відсутність, і дідусь, повернувшись із вокзалу, мусив негайно вивести собаку на прогулянку. Повернувшись додому, Добавка вже не вила, але їсти теж не хотіла, що змусило родину розподілити чергування, щоб та не охляла. Бартошова запропонувала чергувати замість діда, небезпідставно побоюючись, що той привласнить улюблені Добавчині сосиски. — Я однаково нічого нині не торкнуся, — запевнив дідусь, доїдаючи сирок, який Буба забула взяти із собою. А тоді обклався газетами й заходився вивчати котировки на біржі з таким виразом обличчя, немовби був власником акцій найбільших фірм у світі. — Якось незвично вдома без Буби, — поскаржився батько, закінчуючи читати останній мамин роман. — Може, подамося кудись, Марисю? Наприклад, до кіно? Діти в нас не плачуть… — А знаєш… — мама на мить перестала фарбувати нігті. — Я саме подумала, що в дорослих бувають канікули, як дітей десь немає. От Буба й поїхала, а я чомусь починаю непокоїтися. Навіть не знаю, чи взяла дитина теплий светр. Мабуть, у мене канікули, коли наша донька вдома, — скрушно визнала вона. — Тоді ми собі ходимо, куди очі дивляться: до кіно, на концерти, до Кшиштонів чи Маньчаків… — Я обіцяв їй, що сходимо разом на Віслу, — раптом пригадав собі батько. — От сьогодні б із радістю пішов, але її немає. — А я, — мати дійшла вже до нігтів на ногах, — збиралася повести її до своєї косметички й перукарки. Зрештою, Буба вже доросла дівчинка й повинна звикати до певних речей. І нині я готова була присвятити цьому час, а вона взяла й поїхала… — Справді, — батько повернувся до читання. — Наші діти не вміють вибрати слушний час, щоб покинути дім. Завжди своїм виїздом зруйнують якісь важливі плани. — Так воно вже буває з ними, — пані Марися відволіклася від своїх ніг, і в її голосі забриніла мудрість справжньої досвідченої матері, яка може передбачити геть усе, що зроблять її діти, навіть, якщо ті самі ще про це не здогадуються. — Як добре, що ви прийшли, — мама ладна була кинутися Маньчаковій на шию, якби не бинти, що замість хусточки чи шарфика видніли з-під її кожуха. — А чого це ви до нас, як у Сибір? — здивувався дід. — Уже ж весна! — У мене свинка, — Маньчакова спробувала сісти в крісло, не знімаючи кожух, але їй це не вдалося. — То у вас є свинка? — втішився дідусь. — І як наша крихітка зветься? — Дружина хворіє на свинку, — Маньчак неприязно глянув на дідуся й зняв тужурку (дід Генрик завжди стверджував, що Маньчакова куртка в попередньому житті була тужуркою). — Певне, хворіла? — здавалося, дід нічогісінько не тямить. — Якщо ви вже собі її придбали, то певне, пані Віолетта видужала? — З вами навіть здорова людина опиниться в лікарні, — роздратовано сказав Маньчак, а його дружина намагалася продемонструвати старому величезний набряк на шиї. — Ось, дивіться! — вигукував знервований Маньчак. — Ось як виглядає свинка. — Фе, як негарно, — покартав його дідусь, — не можна так говорити про власну дружину! Батько насилу відтягнув старого від Маньчакової й заходився пояснювати, чому вона так дивно виглядає. Тим часом мати посадовила гостей до столу. — Вип’єте з нами кави? А може, з’їсте щось? — припрошувала вона, щаслива, що нарешті хтось заповнить пустку, яка утворилася після доньчиного від’їзду. — Я не можу їсти, — у цих гірких словах Маньчакової крилася вся трагедія її недуги. — То, може, зіграємо в бридж? — мати перевершила саму себе. — З вами? — пожвавішала пані Віолетта. — З нами, — пролунала відповідь. — Буба поїхала, і я переконана, що там вона не гратиме в бридж. Маньчаковій відразу попустило. Вона почувалася настільки добре, що почала повільно й ретельно тасувати карти. Її чоловік із задоволенням попрохав пана Генрика принести йому негазовану мінералку, а тоді виклав на стіл свого знаменитого записника. А дідусь охоче подався по воду, посміхаючись у вуса. Він-бо знав, навіщо виїхала Буба, і був переконаний в одному: саме зараз вона розпочинає свою першу в житті серйозну гру. Старий так міцно стиснув кулаки, що склянка з мінералкою покотилася просто під ноги Маньчаковій. Дід Генрик перепросив її, дурнувато усміхаючись, бо його не полишала настирлива думка про те, що пані Віолетта аж ніяк не вміє вирощувати свиней.

ДІВЧИНА ВАРТА, ЯК НАЙКРАЩА КАРТА

Буба приїхала така втомлена, що ледве трималася на ногах. Добавка не сприймала таких аргументів і не знімала з неї своїх величезних лап. Батьки ставилися до неї ніжно і з любов’ю. А дідусь, який особливо чекав на повернення онуки, пильно спостерігав за нею, в надії прочитати на її личку важливі новини. Але намарне. На питання як воно було, Буба відповіла коротко: — Це таємниця. Для мене також. Але, здається, непогано, — додала вона, побачивши розчарування на обличчі старенького. Але потім уникала діда й збувала його незрозумілими відповідями. Аж нарешті, коли ціла родина натішилася її присутністю, тихенько зайшла до його кімнати. — Я тобі скажу те, що знаю, але за умови, що це залишиться між нами, — запропонувала вона. — Це ти Коцютекові доносиш, а не я, — образився дідусь. Підняв два пальці на знак присяги й за мить був найщасливішим дідусем в усій Польщі. — Мені запропонували особистого тренера й заняття, — розповідала Буба, поїдаючи черговий сирок. — Я потраплю в лігу й у мене є шанс отримати міжнародну стипендію, уже не пригадую, яку саме. А взагалі, дідусю, уперше в житті хтось розмовляв зі мною особисто, а не через маму й тата, розумієш? Дідусь розумів онуку дуже добре. Зрештою, він завжди її розумів і беріг як зіницю ока, бо знав, що рідко можна зустріти такі здібності, які Буба демонструвала, розв’язуючи бриджеві задачі. Колись сам розповідав їй, що коли вона народилася, він хотів подарувати їй колоду карт, і виявилося, що там було більше на одну чирвову кралю. Відтоді в нього не було сумнівів, що на бриджевому небосхилі з’явилася нова зірка, яку рано чи пізно помітить увесь світ. Атож. Увесь світ! Бо дід завжди мав схильність до перебільшень. — Ти моя чирвова краля, схожа на співочого дрозда, — захоплено прошепотів він і витягнув з папірця ланцюжок із блакитним камінчиком. * * *



Першим до Буби підбіг Мілош. — Чому ти мені нічого не сказала? — обійняв він її. — А я, дурень, повірив у твою бабцю в Сопоті! — Звідки ти знаєш? — здивовано й трохи розчаровано запитала Буба. Їй хотілося самій розповісти про все Мілошеві. — Про це говорили в останніх новинах. Було б ще кумедніше, якби це читав твій тато. — Він навіть не втямив би, що йдеться про мене, — посміхнулася дівчина. — Удома ще нічого не знають. На математиці Сокира зовсім сказилася. Витягла Бубу з-за парти й примусила вийти до дошки, де загадала їй задачу рівня математичної олімпіади, а тоді задоволено спостерігала. як дівчина блукає лабіринтами алгебраїчних рівнянь, незрозумілих найкращим учням школи. На щастя, Буба впоралася й усе ще перелякана, поклала крейду. — Я тобою пишаюся, — Сокира не вміла висловлювати почуттів, тому її похвала пролунала, як докір. — А щодо бриджа, — додала вона, — то мій чоловік просить у тебе автограф. У класі загуло, коли мала Буба, у принципі «нічого особливого», як казала про неї Йолька, розписувалася на книжці Сокири, тобто її чоловіка, чемпіона Польщі із шахів, який точно був би чемпіоном Європи, якби вся Росія належала до Азії. — Сама повертаєшся? — в Адасевому запитанні ховалася цікавість і якийсь невисловлений жаль. — Бо я теж, — додав він навіщось, хоча Буба ні про що його не питала. — Мілош допомагає Агаті розібратися в біології, — пояснила вона, руйнуючи надії Адася на те, що її самотність має серйозніші причини. — Колись ми з тобою завжди гомоніли, — пригадав Адась із піврічним запізненням. — І було так чудово, — зітхнув він. — Та ж ми завжди собі балакаємо, — якось незграбно втішила його Буба. — Але вже не так. — Я тебе й зараз люблю, Адасю, що з того, що трохи по-іншому? — Буба замовкла, бо її слова нічого не могли змінити. І слова Адама, на які вона так терпляче чекала, теж не мали впливу на незворотні зміни в Бубиному серці. — Іноді так буває, розумієш, таке трапляється, — спокійно пояснювала дівчина, — що ми просто не помічаємо когось або щось. — А з тобою такого не сталося, га? — трохи в’їдливо спитав він, дивлячись на сяючу Бубу. — Ні, бо я уважно дивилася. Не прогавила ані тебе, ані Мілоша. — Щодо мене… — пожвавився Адась. — Щодо тебе, то це ти проґавив мене. Треба вміти відрізняти дрозда від сороки, — відрізала вона. — Але ніколи не пізно стати знавцем птахів. Дивися, Адасю, весна! — Буба захоплено роззирнулася. — Твій дрізд, напевне, ховається десь недалечко. Тобі доведеться ходити навшпиньках, щоб знову не перелякати, не сполохати його, розумієш? Хлопець кивнув головою. Якось невпевнено й сумно. Зупинився біля свого будинку. — Ну, бувай. — Бувай, — відповіла вона, а тоді швидко додала, — до побачення. * * *

— Нам насправді не потрібно нічого проти молі, — гриміла Бартошова в домофон, біля якого стояв один із дворових п’яничок у турецькому кожушку. — А може, ви, панянко, купите? — простягнув Бубі руку з лавандовим кружечком. Дівчина готова була заприсягтися, що цю лаванду він поцупив у дружини або матері. — Ні, спасибі, — чемно відказала вона. — У нас справді немає молі. — Ну, бодай п’ятірку позичте, панночко, — благально озвався той. — П’ятірку можу подарувати вам на щастя, а не на пиво, — попередила Буба, хоча й знала, що долю п’яти злотих наперед вирішено. — Скільки я казала тобі, Бубо, що не можна давати грошей чужим чоловікам. Навіть ксьондз Корек категорично проти таких учинків, — мати стояла перед дзеркалом і старанно вискубувала собі брови. — Я саме збираюся до костелу, — пояснила вона, наче це пояснювало потребу вискубування брів. — А звідки ти знаєш, що я йому дала? — Чула в домофон. Я підійшла, бо хотіла дати тому панові пару копійок. І що я чую? Моя рідна донька дає якомусь волоцюзі гроші. Глянь на цю спідницю. Не задовга? Мати дивилася на власне відображення, посикуючи від болю. Спідниця, на Бубину думку, була трохи закоротка, але вона вирішила про це не говорити. — Те, що треба. — А що це ти там тягнеш? — мати вгледіла велику картонну коробку, яку Буба поставила біля стіни, а тоді поклала на «Людовику». — Подарунок, — відсапуючись, пояснила Буба, витираючи піт із чола. — Подарунок? Для кого? — Для діда. У нього ж нині день народження. — Е-е-е, він тебе надурив, — мати повернулася до своїх брів. — Наскільки я пам’ятаю, у нього день народження у квітні. — Авжеж, — Буба накривала коробку плащем, роздумуючи, як непомітно перетягнути її до своєї кімнати. — То вже квітень? Як гарно пахне! Що це готується на кухні? — мама поводилася, як Добавка. Щоразу, як пані Марія хотіла піддобритися до Бартошової, вона втягала носом кухонні пахощі, а якби мала хвоста, то напевне почала б ним виляти. Буба також відчула запах свіжо спеченого пирога. — Пані Аню! — мама опинилася біля плити. — Мене мій нюх не підводить? — У пана Генрика нині день народження, — якщо Бартошова коли й усміхалася, то це був саме той випадок. — А скільки йому виповнюється років? — пані Марися зніяковіла й не знала, як це приховати. — Цього не знає навіть він сам, — замислилася хатня робітниця. — Каже, що здається, сімдесят. — П’ять років тому йому вже було сімдесят три, — заперечила мати. — Треба це з’ясувати. Бубо, у дідуся ж є паспорт… — Ні, мамо, — уперше Буба озвалася так рішуче. — Я не перевірятиму, бо це зовсім неважливо. Нехай йому буде стільки років, скільки він сам хоче. Зроби це для нього, — додала вона, делікатно натякаючи, що в мами немає для власного батька подарунка, крім, хіба що, гарних намірів. — Якого подарунка? — дідусь саме зазирнув до кухні, принаджений запахом улюбленого пирога. — А яке в нас свято, що пані Аня так розігналася? — задерикувато глянув старий на квітчастий фартух. — Зараз угадаю… Моя донька влаштовує благодійний бенкет і зараз забере до ксьондза Корека цю пахучу смакоту… Або… Може, у нас минає якийсь місяць, відколи в домі з’явилася Добавка. Чи Бартошова хоче повідомити нас, що виходить заміж. — Заміж, не заміж, а терпець мені зараз увірветься, — пані Аня жартівливо замахнулася на діда ганчіркою. — Ваше щастя, що нині я добра. — Тату, — мама з гідністю підійшла до старого, — лише я забула про ваше свято, — зізналася вона. — Ну, що ж, Маріє, — дід бавився з донькою, як кіт з мишею, — не буду приховувати, що я страждаю, але це можна виправити… — Скляночкою бренді? — здогадливо прошепотіла та. — Звичайно, люба! Перш ніж на столі з’явився випроханий дарунок, батько повернувся з роботи. Настрій у нього був чудовий. — Многая літа, многая літа! — вигукував він, розмахуючи букетом троянд. — Щось ти передав куті меду, Павле, — дідусь ледь помітно скривився. — Мені до вподоби твоя щедрість, але чоловікам, наскільки я знаю, квітів не дарують. Довоєнний дипломат ніколи б не вчинив такого faux pas… — почав було старенький, але зять його перебив. — Тату, будьте бодай раз великодушні й продемонструйте жіночу делікатність. Я хочу подарувати троянди як… символ міцної чоловічої дружби. — Краще б ти підкріпив цю дружбу пивом або сигарами, — вів своєї дід Генрик, простягаючи, проте, руку до квітів. — Попроси Бартошову принести вазу з водою, бо твій символ доведеться викинути. — Звідки ти знав, що в батька день народження? — пошепки допитувалася мати. — І чому нічого мені не сказав? Знову я виглядаю як дурепа! — Ну, якщо «знову», то це аж ніяк не трагедія, — чоловік поцілував її в щоку. — Я знав, бо вчора, коли ми обідали, він сам про це сказав. — А де я була вчора, що не чула нічого? — допитувалася мати. — Обідала, але не з нами, — нагадав їй Павел. — У ресторані «Макао» з німецьким видавцем. — Ой, справді! Брізоль у червоному вині! — пригадала мати, але негайно спохмурніла. — А мені ти квітів ніколи не даруєш, — докірливо прошепотіла вона. — Як це ніколи? — заперечив батько. — Хіба що на день народження, — набурмосилася мама, як маленька дівчинка. — Ну, батькові я теж приніс троянди на день народження. — Приніс троянди… — передражнила вона чоловіка. — Це ти вперше згадав про його свято. Але із квітами ти таки переборщив. — Марисю, — вираз татового обличчя, здавалося, промовляв «я все тобі поясню», — щиро кажучи, мені ці квіти дали. Причому не знаю навіть, хто, — швиденько додав він, помітивши ревнощі в очах дружини. — Звідки вони в тебе? — допитувалася вона. — Мені їх дали внизу. — У нашому будинку? — Так. — А хто? — Посильний. — Для кого? — Цього він не сказав. Запитав, чи я живу в шостій квартирі, а тоді попросив, щоб я передав, то я й узяв… — Але хіба це для батька? — вигукнула мама. — Може, вони для мене? Там напевне є записка… — Мабуть, — батько насилу стримував маму, щоб та не кинулася перевіряти, кому призначалися квіти. — Будь ласкава й трохи вгамуйся. Потім собі подивишся, тобі їх прислали чи ні. Старенький так зрадів… — Обід, — Бартошова проминула подружжя, яке з’ясовувало стосунки, і поставила у вітальні великий полумисок зі смаженою фореллю. — Риба, — скривився дід, але цього разу ледь помітно, бо бренді вже встигло подіяти на нього заспокійливо. — А для вас особлива страва, — перед дідусем опинилася величезна тарілка з його улюбленими яловичими фрикадельками. — Як я вас люблю, пані Аню, — серйозно заявив дідусь і, не чекаючи на решту родини, почав наминати обід. — Ти ж збиралася до ксьондза Корека, — нагадала мамі Буба, сідаючи напроти дідуся. — Не сьогодні. Я подзвонила, що прийду завтра, — пані Марися не могла зосередитися на їжі. Вона продовжувала вперто дивитися на троянди. — То скільки вам насправді років, тату? — Не розпитуй, Марисю, що мені менше, тим молодша в мене ти. Ніхто не вникав у логіку дідового розумування, бо навіщо? По обіді перед дідусем Генриком з’явилася велика картонна коробка з Бубиним подарунком, і вся родина напружено чекала, коли ж іменинник покаже, що там усередині. У подарунках криється якась незбагненна сила, що збуджує чужу цікавість, — думала Буба, спостерігаючи за палаючим маминим обличчям. Вона більше не дивилася на троянди. Зате уважно споглядала мотузку, якою бавився дідусь. — Подарунки — це такі собі скрині Пандори. Якби не вони, то в дорослих було б менше нагоди повернутися до власного дитинства. Такі припущення підтверджувала нетерплячість в очах Бубиного тата, який ладен був розрізати мотузок, аби швидше дізнатися, що ж там усередині. Нарешті, коробку відкрили, і всі побачили металевий корпус, а потім на столі опинився невеличкий гарненький телевізор. Без сумніву, новий і недешевий. — Бубо!!! — вигукнули всі водночас. І замовкли, дивлячись на екран так, наче бачили телевізор уперше в житті. Буба була задоволена. Вона завжди любила робити подарунки, а цей був першим, купленим за власні, «виграні» на турнірі, гроші. Дівчина задерикувато посміхалася. — Я впевнена, дідусю, що на цьому екрані ти рано чи пізно побачиш свої виграшні номери спортлото. Тепер, коли тебе знову покарають ув’язненням у своїй кімнаті, ти завжди можеш розраховувати на особистого інформатора. — Звідкіля, Бубо, ти взяла таку суму? — мама занепокоєно дивилася на доньку. — Скажи, що ти не купила його за символічні гроші в злодіїв… — Звісно, ні! — А якщо не за символічні гроші… — допитувався вже батько, — то за які кошти? — Великі, — відповіла Буба, скромно потупившись. У діда тремтіли руки, він вочевидь хотів сказати щось дуже важливе, але був такий зворушений, що йому геть мову відібрало. Мати дивилася порожніми очима на телевізор і Бубу, сповнена побоювань, що десь недогледіла, і в доньки почалися серйозні проблеми. Батько, мабуть, думав те саме, бо раптом утратив зацікавлення цією справою, немов побоювався кожного наступного питання. Лише подумки прикидав, чи останнім часом у нього не пропадати якісь більш-менш пристойні гроші. Водночас соромився таких думок, бо це так по-дурному, підозрювати власну доньку, яка до того ж, ніколи нічого не взяла без дозволу. Розкрив «Виборчу» й заглибився в читання. — Перше квітня, — тихенько бовкнув дідусь, червоніючи від сорому. — Перше квітня, — повторив він голосніше, мало не плачучи. — Я просто хотів пожартувати, що в мене день народження. Він у мене п’ятнадцятого, а тепер… Ти мене покарала, Бубо, — дідусь хлипав зовсім не по-чоловічому. — Дідусю! — Буба поплескала його по плечі. — Я, звісно, знаю, що в тебе день народження п’ятнадцятого. Дивись, — вона простягнула йому вітальну листівочку, яка досі лежала серед папірців у коробці. — Ось дата. Бачиш? Зовсім не сьогоднішня. — Ну, то хто з нас мав рацію? — мама негайно пожвавилася. — Виявляється, лише я дозволила себе ошукати! Ха, ха, ха! — розреготалася вона мало не істерично. — Ви хотіли показати, яка я погана дочка, а коли дійшло до справи, виявилося, що лише я не втратила здорового глузду. — А чорта лисого це правда, — озвався дід і відразу пошкодував, бо Буба не любила, як хтось лається, навіть не дуже грубо. — Для тебе, Марисю, мій день народження може бути щодня й ніколи! Бо ти своїм татом анітрохи не цікавишся. Павел, принаймні, квіти приніс. — А, квіти, — відгукнувся з-над газети батько. — Вони зовсім не для вас, тату, ці троянди. Я так собі думаю, що для Марисі. Пошукай-но в букеті, люба, мабуть, там є якась записочка. Здавалося, дід зовсім не переймався тим, що його поступово позбавляли честі й подарунків. Якби не Буба, він точно висловив би всім, де він має їхні побажання й презенти. Звісно, крім телевізора, на який старенький і досі дивився мало не побожно. Уперте копирсання в трояндах припинив батько, який звертався виключно до дружини, підозріло при цьому позираючи на Бубу. — Диви-но, Марисю, — показав він на фото з першої сторінки газети. — Шістнадцятирічна чемпіонка із бриджа. Однолітка нашої доньки. На фотографії навіть трохи скидається на Бубу. От, слухай: «Талант, який може стати козирем польського спорту», «Дівчина варта, як найкраща карта»… от, що пишуть! Або ось… «Викликала захоплення в усіх членів журі дійсно професійною підготовкою». «Сама дівчина розповідає, що в карти її навчив грати дідусь». Оце я розумію! — батько схвально ляснув по газеті. — От якби наш дідусь так зайнявся Бубою… але де там! Краще бавитися з Маньчаками, ніж як слід попрацювати. — А яке прізвище цієї чемпіонки? — у Бубиних очах спалахнула іронічні вогники. — Таке саме, як і в нас! — вигукнув батько. — Але звати Агнешка. — Зараз, зараз, — мама стала поруч із батьком, намагаючись роздивитися фотографію. — А й справді! Її звуть, як нашу Бубу. — Тільки ця Агнешка… — батькові явно щось почало світати в голові, і коли він нарешті, пригадав собі, що Бубу, власне кажучи, теж звуть Агнешкою, то глянув на доньку зовсім спантеличено. Мати теж стояла непорушно, дурнувато повторюючи «О Боже» або «О Господи», наче Буба була ксьондзом Кореком чи якимось пам’ятником, що асоціювався з релігійними подіями. А не просто її донькою. — Ну, що? — тріумфував дід. — А ви гадали, що Буба поцупила той телик з вітрини крамниці? А вона ж заробила дуже пристойні грошенята. Про перемогу я взагалі мовчу! І ти був правий, Павле, кажучи, що ці троянди не для мене. Бо вони, мої любі, від мене для Буби. Бубині очі засяяли щастям. Як це приємно, коли батьки іноді пригадують собі, що про власну дитину знають геть усе. Ну, може, не зовсім. Це справді занадто. Майже все. Так воно буде найкраще.

Про автора

Барбара Крсмовська (1958) — відома польська письменниця. Авторка багатьох романів, у тому числі.vi для молоді, що користуються великою популярністю: «Буба» (2002) — головна премія на конкурсі «Повір у силу фантазії»: «Буба: мертвий сезон» (2007); «Позолочена рибка» (2007) — «Книга Року» польської філії International Board on Books for Young People та перша премія на Літературному конкурсі ім. Астрід Ліндгрен; «Пушка» (2008).  



 

notes



Примітки


1

Харцери — польська скаутська організація (прим. пер.).



2


Ляп (франц.).
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка