Барбара космовська буба півтори партії




Сторінка4/10
Дата конвертації14.04.2016
Розмір2.08 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

ФАНАТКА ФІТНЕСУ

Протягом кількох днів мати поводилася дивно. У Буби не було часу уважно до неї придивитися. Проте мамина поведінка й особливо пісні «Нірвани», які долітали з її кімнати, примусили Бубу замислитися над причинами таких кардинальних змін у звичках. Останнім часом мати повторювала, що вона страшенно забігана, батька запевняла, що він «рілі зе бест», а до всього не злазила з велотренажера, на який досі навіть не дивилася. Якби вона, завзято крутячи педалі, принаймні мовчала… Але ж ні, до Бубиної кімнати виразно долинали уривки хіта, який навіть по-англійському звучав непристойно еротично. Усе це дуже непокоїло Бубу, тим більше, що ситуація погіршувалася з кожною хвилиною. Відтоді, як мати вийшла з дому в Бубиних мартенсах, вона докладала неймовірних зусиль, щоб стати схожою на доньку. І у зв’язку із цим перестала тарабанити по клавішах свого комп’ютера. — Як гадаєш, дідусю, що це коїться з нею? — питала Буба, спостерігаючи в шпарині незачинених дверей, як мама пересувається кімнатою в такт шпаркого ритму «Металіки». — Сам не знаю, — дідусь також виглядав занепокоєним. — Може, Марися переходить через якийсь свій жіночий Рубікон? Розумієш, про що я, Бубо? — невпевнено додав він. — Розумію. Але тоді, здається, кров ударяє в голову. — Звичайно! Глянь, на що такі удари можуть перетворити людину. Жінку, — швиденько виправився він. — Я не думаю. Пані Пенцикова якось мамі розповідала в коридорі, що в цей період вона лежала, як паралізована й без причини плакала. — Одна плаче, інша скаче, — зітхнув дідусь і тоном знавця додав. — Моя дружина, твоя світлої пам’яті бабуня… — почав було він, але не закінчив. Його палець застряг у шпарині дверей, які мати силкувалася зачинити. — О-о-ой! — зарепетував він і ледве висмикнув руку. — Що ви тут робите? Буба перелякалася, бо не любила брехати. — Стоїмо, — зізналася вона. — Підглядаєте за мною? — допитувалася мати, утираючи із чола краплинки поту. — Хто дав вам право заходити до мене, не постукавши? — розлючено сичала вона. — Ми ж не ввійшли, — спокійно відповів дідусь, і Буба захопилася його витримкою. — Ми лише хотіли трохи собі постояти, — пояснив він. — Але чому саме тут? — мати аж затрусилася, і Буба подумала, що дідусь мав рацію щодо того клімаксу. Здається, пані Пенцикова теж трусилася. — Бо тут найкраща музика. Лише в тебе є музичний центр, — дідусь чудово знав, коли можна вчасно поскаржитися. Двері зачинилися й закрили матір з її розгніваним обличчям. Задзеленчав телефон. Перш ніж Буба встигла підійти до апарата, слухавку переможно схопила мати. — Алло? — мелодійно пролунав її голос. — Є, хвилинку, — буркнула вона, а кокетлива нотка попередньої фрази тихою луною блукала спорожнілим передпокоєм. * * *



— А ти помітив, дідусю, що мама віднедавна завжди перша хапає трубку? — запитала Буба, тасуючи карти. — Ой, ти перебільшуєш, — дідусь вочевидь не бажав розвивати тему. — Дивись краще, як ти роздаєш. Останнім часом у тебе завжди на одну карту більше, — дорікнув він. Та попри всі старання, Буба не могла зосередитися на грі. Вона втрачала взятки й справляла враження відсутньої, а дідусь спритно використовував це, подумки підраховуючи її борг. Уже не в очках, а в злотих. — Ще три партійки, і твій дідусь стане власником чеку на велике пиво, — тішився він з азартним блиском в очах. — Ти ж не любиш пива, — Буба болісно розлучалася з кишеньковими за другий тиждень, і її приязне ставлення до дідуся безповоротно зникло. — Зрештою, тобі заборонено пити цього тижня. Пані Куницька… — Не вимовляй цього прізвища в моїй присутності. Пані Куницька, — засопів він, — повинна пройти курси із захисту особистих даних, а не чекати на Бартошову із секретною інформацією про мене. А Бартошова, — дідусь вигравав чергову партію, — повинна готувати обіди, а не займатися доносами. Ну, а якщо доносити, то лише обід. Що з тобою відбувається, Бубо? Ти або захворіла, або закохалася. Я вже давно так тебе не обігрував. Дідусь вправно збирав карти, задоволено зиркаючи на пригнічену Бубу. Лише під час спільної гри смуток онуки тішив його серце. — Дідусю, — Буба відшукала в собі рештки відваги, — зіграймо тепер ва-банк. Увага, відкриваю карти. Мені здається, мама закохалася. — Ну й чудово, — Бубині слова відлетіли від дідуся, як горох від стінки. — Ніщо так не ушляхетнює, як кохання. — Але не в тата, — Буба знову спромоглася на відвагу. Абсолютно недооцінену. — А яка різниця, у кого? — погляд дідуся свідчив про його цілковиту байдужість до Бубиних підозр. — Важливо любити людей. Особливо в наш час, коли всі кидаються одне на одного з бейсбольними битами, крихта справжніх почуттів цінується на вагу золота… — Дідусю, не іронізуй, — у Бубиних очах блиснули сльози. — Адже йдеться про тата, про нас. Ти маєш знати… Учора я чула, як вона говорила по телефону. Не так, як завжди. Вона говорила ніжним, закоханим голосом… Якби ти її чув… — На жаль, це неможливо, Бубо. Твоя мати ніколи не говорила мені ніжних слів, а тим більше… — Батько теж здогадується, — Бубині очі зробили небезпечний маневр і заховалися під повіками. Неначе їх закрила якась жахлива таємниця. — Я чула вчора, як вони сварилися. Мама тричі заводила розмову про розлучення. Тепер з Бубиними очима було ще гірше. З них полилися струмочки сліз. — Про розлучення, моя дорогенька Бубо, твої батьки розмовляють тричі на місяць. З точністю двох солідних швейцарських годинників. Дехто полюбляє в подружжі сваритися через телепередачу, інші змагаються на професійній ниві, а твої батьки мають гарну звичку обіцяти одне одному свободу. — Я знаю, — Буба витерла очі рукавом. — Але зараз усе по-іншому. І це зовсім не смішно. — Бо не завжди, дитино, буває смішно. Особливо тоді не смішно, коли мало бути. Бо ти мене не переконаєш, що твоя мати не смішна із цією своєю зачіскою і в черевиках власної доньки. Або твій батько, коли погрожує, що не повернеться на ніч. І заявляє це в піжамі, коли слухняненько стелить ліжко. Вони смішні й трагічні водночас. Зауваж, Бубо, вони сперечаються через якісь слова, жести, виборюють собі якийсь замінник молодості. Та варто глянути на себе в дзеркало, як вони охолонуть і разом запланують недільний обід. — Мама вирішила схуднути, тому не запланує. — Це триватиме стільки ж, скільки її ілюзії, а ти даремно переживаєш. — Тобто, скільки? — Буба благально вдивлялася в дідуся. — Цього я не знаю, — дідусь виглядав зніченим. — Ілюзії — річ паскудна. Особливо для жінок. Буває, що вони тримаються довше, ніж найдовша менопауза. Дідусів спокій і вичерпні знання про жіночі проблеми під час клімаксу примусили Бубу глянути на нього з подивом. Зрештою, подумала вона, навіть, якщо батьки розлучаться, то в неї залишиться дідусь. І Буба вкотре подумала, що життя без старенького було б для неї просто нестерпне. Тиждень добігав кінця, а Бартошова від понеділка не вимовила жодного слова. Вона пересувалася помешканням, пирхаючи, немов розлючена пантера, і блискала очима. Обід ставила на столі без звичного попередження. І їй жодного разу не спало на думку посваритися з дідусем. Буба дійшла висновку, що в цьому не було його провини. Він сумлінно провокував Бартошову. Критикував страви, скаржився на сліпучо-білі сорочки, звинувачуючи Бартошову в тому, що вони або погано випрані, або не так випрасувані. А вона, неначе граючи роль німої у Фелліні, дивилася на дідуся пригаслим поглядом, а тоді мовчки поверталася до своїх каструль і сковорідок. — Кінець світу! — ремствував дідусь. — Не досить, що в моєї дочки з’явилося протиприродне бажання перетворитися на мою онуку, то ще й ця бабела-куховарка ставиться до мене так, наче я картопляне лушпиння. Я просто гину в такій атмосфері! Буба сумно стежила за дідусем. Вона була безпорадна, бо її власний список невдач починав нагадувати нескінченну книгу скарг. До проблем з хімією несподівано додалися непорозуміння із сальто назад. Воно наче дрібниця, бо скочити назад може майже кожен. Але Шварценеґер, учитель фізкультури, надавав перевагу особливому способу перекидання ніг через голову. Він перший примусив Бубу зрозуміти, що фізичні вправи не конче повинні здаватися приємними. Вона так любила колись фізкультуру. А зараз, у ліцеї, кожен урок у спортивному костюмі ставав для неї кошмаром. Не йшлося навіть про оцінку, про якісь дурні бали за складний елемент. Шварценеґер, обдарований могутніми м’язами, був прихильником культу тіла й умів безпомильно прокоментувати всі недоліки фігур своїх учениць. Буба викликала в нього особливе зацікавлення. Воно й не дивно. Не досить того, що відрізнялася від аноректичок у класі, то ще й товаришувала з Йолькою, а поруч із нею ніхто не виглядав добре, і Буба це чудово усвідомлювала. Результатом браку порозуміння між фізкультурником і Бубою стало те, що вона чимраз частіше пропускала Шварценеґерові уроки й не мала жодної довідки, яка б пояснювала її відсутність. Нещастям називала Буба й справу із криптонімом «Адась». Бо хлопець, здавалося, абсолютно її не помічав. Якщо й запитував у неї, то про Йольку. Якщо балакав, то про Йольку. А коли дівчина бачила його на перервах веселого й у чудовому настрої, то поруч завжди була Йолька. На додачу, із щойно зробленою меліровкою, яка страшенно їй личила. Про ці сумні справи Буба не могла порозмовляти навіть з дідом, бо той уже тиждень як захопився «спокушанням Бартошової». І дівчина подумала, що в цьому домі краще вже бути хатньою робітницею, аніж нею, Бубою. Про свої проблеми забувала, коли в помешканні лунав телефонний дзвоник. Це ставало сигналом для неї й для матері. Обидві в шаленій гонитві змагалися, хто перший домчить до слухавки. Щиро кажучи, Буба не чекала жодного важливого дзвінка, проте з незрозумілих причин хотіла почути голос, через який життя в родині почало нагадувати судовий процес. Вона мріяла, як скаже цьому комусь, що про нього думає, як влучно відповість власникові голосу, котрий став причиною того, що після кожної розмови мати поводилася як прихильниця незнаної релігії. Бубі спало на думку, що може, мама вступила до підліткової секти, і цей гуру, який до неї видзвонює, доручає їй спеціальні завдання. Але після розмови з уявним гуру мати аж ніяк не нагадувала громадську діячку, котра проголошує нові ідеї задля світлого майбутнього. Вона скидалася на ліниву кицьку, яка шукає зручних колін і без кінця вештається перед дзеркалом. І через усі ці складні причини Буба почала сумувати за нормальними сімейними ситуаціями. За Олькою, яка ридає у вітальні, за Францішеком, котрий мав усі шанси стати мімом, за веселою мамою, що домовляється про зустріч із ксьондзом Кореком, за татом, коли той супроводжує маму поглядом Казанови-старшокласника. Зовсім нещодавно Бубині мрії зосереджувалися на тому, аби всі вони бодай один день провели поза домом. Зараз вона все б віддала, щоб повернути ці нестерпні, дратівливі, але такі необхідні для родинного життя хвилини в помешканні на Звіринецькій. — Приєднуйся, Бубо, повправляймося разом, — заохочувала її мати, бачачи сумне личко доньки й спостерігаючи, як та бездіяльно проводить час, просиджуючи в передпокої на «Людовику». Материна кімната перестала бути затишним кабінетом зі сріблястим, завжди розплющеним, оком комп’ютера. Віднедавна вона нагадувала фітнес-клуб, і виконувала саме таке призначення. — Бубо, — казав дідусь, зупиняючись біля старого крісла, — будь мужньою й покинь жити ілюзіями. Приходь, перекинемося в дурня. У дурня ти завжди виграєш. — Уроки зробила? — так реагував на її появу батько, коли похмурий і погано поголений, долав шлях зі спальні до туалету. Він ніколи не чекав, доки донька щось скаже, тож вона й не відповідала. Бартошова теж декілька разів підходила до зіщуленої в кріслі Буби, проте не озивалася жодним словом. Просто клала свою велику теплу долоню дівчині на голову. І тоді їй спала на думку страшна річ. А що, якби її мамою була Бартошова… Буба вирішила ніколи не повертатися до цієї думки й продовжувала сидіти біля телефону, хоча й не сподівалася, що до неї хтось задзвонить.

ГОРА ЗАГОВОРИЛА


Пані Коропова купила кота. Бубу не дивував новий пожилець у будинку, бо з настанням холодів близькі родичі кота пані Коропової, зрештою, незареєстровані, окупували теплий підвал. Проте незвичайність учинку пані Коропової полягала в тому, що саме вона (єдина в усьому будинку) оголосила війну здичавілим тваринам. — Я її запитаю, з якою метою вона купила котика, — вирішив дідусь, дізнавшись про вчинок сусідки. — Може, вона збирається досліди на ньому ставити? — снував він здогади, нервово походжаючи помешканням. — Тобто експерименти? — Буба занепокоєно глянула на дідуся. — Ти гадаєш, що вона може знущатися над своїм котом? — Ну, — дідусь задумався, — усе на це вказує. Якщо хтось не любить котів і не бажає з ними панькатися, то я зовсім не розумію, якого… навіщо купує собі перса. Будь що, наміри пані Коропової видаються мені підозрілими. — Жах, — заявила Буба, — найкраще запитати в пані Коропової, навіщо їй цей перс. Я можу це зробити. Зрештою, у статуті мого харцерського загону зазначено, що ми повинні опікуватися бездомними тваринами. — Кіт пані Коропової не бездомний, — дідусь був чемпіоном з вигадування проблем. — Нас цікавлять будь-які прояви знущання із тварин. І якщо така підозра виявиться слушною… — Але як це довести? — дідусеві аж кортіло щось зробити. — Як переконати всіх, що бідний котик опинився в пазурах відьми? — Ми ще цього не знаємо, — на думку дідуся, Буба була занадто спокійна. Він докірливо глянув на неї, немов спіймав на гарячому, як онука обрізає котові хвоста. — Ти зрозумій, якщо ми негайно не займемося цією справою, живий кіт стане мертвим котом, і це буде, — він тицьнув на онуку тремтячим пальцем, — передусім на твоїй совісті. Буба не збиралася мати на сумлінні якусь тваринку, тим більше маленького котика, якого їй удалося погладити, коли він учора на сходах терся об ноги нової хазяйки. — Гаразд, піду, — вирішила Буба. — Якщо ти такий нетерплячий, я негайно це з’ясую. Але хочу, аби ти знав, що коли пані Коропова виносила кота на прогулянку, то зовсім не нагадувала відьму. Навпаки. Я вперше побачила, як вона всміхається. — Ти краще подумай, як у неї все вивідати, — порадив дідусь із загадковим виразом обличчя. — Вона може тебе ошукати. Перевір, чи немає в неї знаряддя тортур. Наприклад, на кухні. Сходи, що вели до квартири пані Коропової, того дня були для Буби, немов дорога до пекла. Вона йшла ними нескінченно довго, зволікаючи за будь-якої нагоди. А їх якраз не бракувало. Спершу Буба зупинилася біля дверей подружжя Місьорків. Звернула увагу па вишукану блискучу табличку, яка повідомляла, що тут, за тонкими сосновими дверима, живе двійко магістрів деревообробної промисловості. Буба скривилася. Подумала, що Місьорки трохи переборщили з інформацією, яка годилася б до автобіографій. Бо кого могло цікавити, що пані Місьорек із чоловіком найкращі роки свого життя віддали вивченню роботи на тартаку. Буба пообіцяла собі, що на дверях її помешкання не буде табличок зі званням, професією, прізвищем, навіть вічка не буде. Жодної зайвої інформації. Ну, хіба що почепить табличку з написом «Буба». За мить вона увійшла в густі джунглі. На вузенькому сходовому майданчику пан Копішко зібрав величезну колекцію фікусів та дифенбахій. Здавалося, будь-яка рослина, що перевищувала метр, виносилася із крихітної квартирки Копішків і залишалася в холодному кліматі коридорного Сибіру. Тут, у товаристві інших пальм-переростків, вона могла продовжувати своє зростання. Відтепер обмежене пасткою сходового майданчика. Продиратися крізь джунглі ставало дедалі важче, і Бубина родина вже замислювалася над тим, куди б перенести ці понурі фікуси. Двері пані Коропової відрізнялися пишними дерев’яними інкрустаціями. «Є люди, котрі люблять показувати, що в них відсутнє уявлення, на що витрачати гроші», — повчально казав дідусь, коли повертаючись із прогулянки, зупинявся біля сусідчиних дверей, щоб перепочити. Зараз у цьому місці опинилася Буба, і теж намагалася перевести подих. Їй завадило скреготіння ключа в замку. Несподівано вона опинилася віч-на-віч із пані Короповою та її котом. — З ним усе гаразд? — невинно запитала Буба, простягаючи руку, щоб погладити м’яку шерсть. — Сама не знаю, — пані Коропова, зазвичай енергійна й упевнена жінка, виглядала занепокоєною. — Страшенно нявкає. Так пронизливо, ніби йому щось болить. Сьогодні ми переходимо на «Віскас», тому… — І ви теж? — здивувалася Буба. їй доводилося чувати, що власники котів стають схожими на своїх підопічних, але щоб настільки?! — Але ж, Бубо, — заперечила пані Коропова, — так лише кажуть. Я намагаюся робити все, як радить ветеринар і книжка. А це означає, що мій котик повинен уже харчуватися більш різноманітно. — Я й не думала, що ви любите котів… — ці слова, проказані вдавано байдуже, мали стати перевіркою для пані Коропової, і Буба перетворилася на слух й уважно спостерігала за сусідкою. Пані Коропова спохмурніла. — Я теж не думала, — невесело відказала вона. — Доки мені не подарували цього перса. Скажу тобі, Бубо, більше, — сусідка нахилилася до вуха дівчини. — Я органічно ненавиділа котячий сморід. Але зараз, — вона щосили пригорнула дарунок до грудей. — Зараз я б не дозволила його скривдити. — То краще відпустіть його, — слушно порадила Буба, — бо він зараз задихнеться. — Не бійся. Ми однаково любимо ласку, тож із нами все буде добре, — пані Коропова продемонструвала Бубі червону смужку ясен, яка видніла щоразу, коли сусідка намагалася посміхнутися, і Буба подумала, що вона її любить. Навіть дуже любить. * * *

— Це твоя провина, дідусю. Викликаєш у мене недовіру до людей, і потім я виглядаю, як ідіотка. — Ти пішла виглядати, як поводиться з котом пані Коропова, а не як ідіотка, — скаламбурив дідусь. — Тепер можемо бути спокійні, — ствердив він, запихаючись пластівцями. — Спокійні?! — вигукнула Буба. — Пані Коропова любить цього кота! Я не пригадую, щоб мене хтось так притуляв, — схлипнула вона. — Притуляли, притуляли, — дідусь поплескав онуку по щоці, — коли ти сама була маленьким кошеням, — посміхнувся до неї. — Ну, якщо так, то я йду до підвалу, — він згріб з пачки решту ласощів і рішуче підвівся. — Акція «миска»? — пошепки запитала Буба, хоча вони були в кімнаті самі. — Точно. Тепер пані Коропова мене не злякає. Можемо підгодовувати всіх навколишніх бездомних котів. — За умови, що випросиш у Бартошової молока, — нагадала Буба про останню перешкоду. — Вона мовчить, тож не втручатиметься, — запевнив дідусь і, ходою захисника диких тварин, рушив на штурм кухні. У підвалі відгонило вогкістю, а брудна лампочка скупо освітлювала однакові похмурі двері. Буба непокоїлася за здобуте молоко, яке в дідових руках аж ніяк не було в безпеці. — Тут хтось є, — прошепотів дідусь, зупиняючись у вузькому переході. — Хто тут? — долинув із глибини голос пані Коропової. — Це ми з дідусем, — поспішила пояснити Буба. — Я подумала, що інші котики теж полюбляють молоко, — виправдовувалася вона перед невидимою сусідкою. — Я теж про це подумала, — коротко відповіла пані Коропова, важко протискуючись між Бубою й дідусем. За мить Бубі здалося, що вони залишилися самі. Але це було не так. Навколо тарілочки, повної рибних делікатесів, і миски, по вінця наповненої молоком, зібралася ціла котяча компанія. — Ну, що ж, — посміхнувся дідусь. — Інколи, Бубо, справді трапляються речі, яких не міг би уявити жоден пристойний філософ. — Зате міг би Шекспір, — відказала Буба. — «Макбет», — додала вона, і з жахом пригадала, що завтра її чекає контрольна з польської. * * *



— Чому ти так почервоніла, Марисю? — дідусь намагався делікатно розпитати доньку, яка сиділа в «Людовику» у важкій шубі й плакала. — Ну, скажи, дитино, — умовляв він, — що тебе так засоромило? — Чорт забирай, дайте мені, батьку, святий спокій! — озвалася мати крізь сльози, проте виразно. — Бубо, побалакай з мамою. Вона сидить у передпокої така зашаріла й, не знати чому, плаче. — Мамо! — Буба перелякано притулилася до материних колін, обтягнутих джинсами. — Ти захворіла? — Це мало бути турбо… — видушила мати, схлипуючи, — безболісне, швидке, з гарантією засмаги кольору свіжого персика, — ридала вона. — Солярій?! — недовіра в Бубиному голосі зростала, як температура в сауні. Мати винувато притакнула. Її червоне обличчя було реальним свідченням невдачі у справі вдосконалення вроди. — Гарненька мені гарантія! — дідусь почухав голову. — Проте, Марисю, усе не так погано, — продовжував він, попри доньчині сльози. — Ти здобула ефект свіжого помідора. Це ж бо теж корисний овоч. Мати дивом не спопелила свого батька поглядом і розплакалася ще дужче. — Мабуть, тобі варто піти до лікаря, — запропонувала Буба. — Ти зовсім обгоріла. — Де тато, — запитала мати, наче це він був спеціалістом з лікування опіків. — Ще не повернувся. — Коли він потрібний, його ніколи немає, — поскаржилася вона, ридаючи, бо вгледіла себе в дзеркалі. — Краще тобі трохи охолонути до повернення Павла, — порадив дідусь, колупаючись сірником у вусі. — Мені здається, ти занадто рум’яна. Бартошова визирнула з кухні. Глянула на господиню так само, як дивилася на неї протягом останніх двох тижнів, і похитала головою. Цей жест виявляв її зневагу до всього, що відбувалося віднедавна в домі. — Найкраще поклади компрес на обличчя й ляж, — Буба вирішила діяти. — Мені немає на чому. — Якраз навпаки. Скидається на те, що невдовзі матимеш у своєму розпорядженні ціле подружнє ложе, — жорстоко сказав дідусь. — Я чув, як Павел говорив, що не повернеться на ніч. — Як це на ніч? — мати на хвилину забула про опіки. — Це безглуздя, — Буба намагалася притамувати черговий скандал. — Поспи, мамо, тобі стане краще. — Я ж тобі пояснюю, дитино, що це неможливо. Я… Я можу лише сидіти. Я ціла попечена, — скаржилася вона, але дозволила Бубі заопікуватися нею й покірно подалася до спальні. — Ти, Марисю, завжди була дріб’язкова, — кинув дідусь на прощання, — а тобі в червоному дуже до лиця. Треба тобі частіше користуватися карміном. — Якби мені дзвонили… — звернулася мати до Буби, — якби дзвонили, — їй було дедалі важче говорити, — скажи, що… — Ти поїхала, — Буба запропонувала ввічливо збрехати. — Мені довелося поїхати, — додала мати, і зі зболеним обличчям тихенько зачинила двері до спальні. До пізньої ночі Буба намагалася зрозуміти поведінку Леді Макбет, але, закутавшись пледом, дивилася не в текст драми, а на блискучу слухавку. Того вечора телефон мовчав як риба. Їй не довелося брехати. Нікого не обходило, чи її матері довелося кудись поїхати, чи вона згоріла на попіл у кабіні солярію. Ніхто навіть не хотів поцікавитися, чи все гаразд удома. І в цьому вона винуватила батька. А ще подумала, що дорослі поводяться як діти, коли сердяться одне на одного, й вирішила ніколи не дорослішати до кінця. * * *

Якщо Буба й ненавиділа щось, то це були такі ранки, як нинішній. Вона тремтіла перед контрольною з польської, а крім того, її лякав порожній стілець батька й спухле мамине обличчя. Дідусь теж не втручався в чужі справи, що було на нього геть не схоже. Він сидів сердитий і байдужий. Бар тошова затуляла собою ціле кухонне вікно. Мовчала, як завжди. Тож зараз, у тиші, котра нависла над столом, її раптова потреба висловитися приголомшила всіх. — Я йду! — проказала вона, дивлячись на матір. — Ну, нарешті! — зрадів дідусь. — Нарешті ви вирішили говорити! А я вже боявся, що до скону не почую від вас жодного слова! — Йду від вас, — закінчила Бартошова й знову замовкла. Виделка випала з материних рук і брязнула на сяючі кахлі підлоги. Мати відсунула чашку з кавою, свіжі булочки й джем. Глянула на Бартошову й вийшла. З її кабінету почувся плач, майже дитячий, сповнений скарги й болю. Буба з дідусем також підвелися. — Усе ж було краще, коли ви мовчали, — гірко заявив дідусь. — Ви готуєте здорову їжу, але отруту таїте в собі, — мстиво закінчив він і з грюкотом відсунув стілець. — Ви ж не покинете нас зараз, правда? — Буба вдивлялася в Бартошову круглими від переляку очима. — Я сама не впораюся, — виправдовувалася вона крізь сльози. — То не ти, дитинко, мусиш упоратися, — Бартошова загорнула Бубу у свій квітчастий фартух. — Хай інші почнуть думати головою, — додала вона басовитим шепотом. — І не бійся, — у Бубиному вусі загуло від почутої таємниці. — Я лише проводжу шокову терапію. Інакше це ніколи не закінчиться. Буба пішла до школи з переконанням, що не все втрачено. Думала й над тим, що у вустах хатньої робітниці означало слово «це». Їй так хотілося, щоб вона не зрозуміла Бартошової, і навіть не здогадувалася, що та має на увазі. Але Буба знала, що таке «це», і раптом сильно, як ніколи, запрагнула, аби «це» скінчилося назавжди. * * *



— Про що вона там говорить із твоїм батьком? — дідусь, хоча й мало не лежав на дверях спальні, вочевидь не міг зрозуміти материних скарг, які вона виливала з рікою сліз, — Сюсюкає, як маленька дівчинка, нічого не можу розібрати, — висловив він своє невдоволення. Буба зайняла другу половину дверей. Вона також насилу відокремлювала мамині слова від плачу. — Каже, що він її покинув. — Хто? Батько? — Ні, той… молодий видавець… З розбитими ночвами, — додала вона за хвилину. — А навіщо їм ночви? Певне, знову Маньчаки щось вигадали… — Ні, це в переносному розумінні… що цей видавець її покинув! — Як він міг її покинути, якщо вона з ним не брала шлюбу. Я б знав… Буба нервовим жестом наказала дідусеві замовкнути й знову припала до дверей. — І тепер її мучить сумління. — Нарешті! Вона давно повинна його мати… — Ні, це батька мучить сумління, — виправилася Буба. — Каже, що занедбав маму. — А як можна дбати про когось, хто виходить з дому без спідниці й повертається над ранком? — дідусева висока моральність явно суперечила настирливому підслуховуванню доньчиних альковних секретів. — Зараз… мама переконує, що це не був жодний флірт… а просто так, задля роботи… — Це вже занадто! — дідусь аж затрусився від обурення. — Ненавиджу дешеві брехні. А твій батько що на це? — Що мама… Не знаю, щось, що закінчується на «ила»… — Певне, «переборщила», або щоб нас залишила. — Ні, він каже, що вона мила. — Твій батько — останній підкаблучник у нашому домі, — дідусь не міг приховати розчарування. — Якби він чув, як пан Коцонь говорить зі своєю дружиною… — Пан Коцонь не говорить! — Бубі стало боляче. — Усім відомо, що пан Коцонь б’є свою жінку. — Саме так! — тріумфував дідусь. — Він її лупцює задля профілактики й домагається найкращих результатів у будинку. — Ти просто монстр якийсь! — Буба забула, що слід дотримуватися тиші. — Скажи, що ти так не думаєш! — Це Коцонь монстр, а не я! — так само голосно відповів дідусь. Але відповів уже батькові, який стояв на порозі спальні й презирливо дивився на компанію під дверима. — Ми говорили про пана Коцоня, — спокійнісінько заявив дідусь, дивлячись зятеві просто в очі. — Але чому тут? Невже нам з Марисею не можна бодай хвилинку поговорити наодинці? — татів погляд, спрямований на Бубу, був сповнений докору. — Ой, — легковажно відмахнувся дідусь. — Останнім часом у вас тільки й було, що «наодинці». Наша компанія вам піде лише на користь. — До карт! — наказав батько. Змусив тестя обернутися, і Буба вперше побачила, як дідусь відсалютував, відповівши «є!», й помарширував до своєї кімнати. Старий почув у зятевому голосі щось дуже важливе, якусь чоловічу ноту суворого наказу. А може, просто зрадів, що насправді Павел не такий уже й підкаблучник. Ну, і ще тому, що завдяки батькові Буба муситиме грати з ним у бриджа. Бо, прискорюючи кроки, пан Генрик радісно повторював: — До карт, Бубо, до карт! Хочемо ми, чи ні, а грати треба!
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка