Барбара космовська буба півтори партії




Сторінка5/10
Дата конвертації14.04.2016
Розмір2.08 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

ХЕПІ-ЕНД ІЗ "ТРАБАНТОМ”


— Як дивно, — думала Буба, з недовірою дивлячись на веселі обличчя батьків. — Начебто все так, як і вчора. Та сама кухня, той самий джем на столі, схожий ранок, безсніжний, проте морозяний. Але скільки змінилося! Мати радісно сміється. Від цього її обличчя ще більше почервоніло, але її це зовсім не турбує. Тато назавжди повернувся до рідних пенатів, а крім того відверто фліртує з матір’ю. Поводиться, наче хлопчак, і голосно планує, куди вони подадуться на вихідні. Дідусь уже виборов свою пайку тютюну. Розхвалює сир, що приготувала Бартошова, хоча таке трапляється з ним раз на кілька років. Ну, і Бартошова, яка вдає набурмосену, але її очі сяють, як дві незабудки. У Бубі теж щось розквітає й співає. Такий собі зимовий жайворонок щастя. Їй хочеться зупинити цю картину, записати її на твердий диск пам’яті й переглядати завжди, коли їй буде сумно. — Моя гримерка, Емілька, приготує для тебе спеціальну рідку пудру, — батько торкнувся пальцем маминої щоки. — Вона стверджує, що з таким макіяжем ти зможеш піти навіть на зустріч із президентом. — Із президентом?! — Буба заніміла. — У мене ж сьогодні контрольна з англійської! — жайворонок, що виспівував у ній, замовк. — А що спільного в президента з англійською? — батько, як завжди, не бачив зв’язку. — У мене англійська в Клінтона, — пояснила вона, здивована тим, що цей політичний факт залишився поза увагою рідних. — Може, він забув, що викладає в тебе англійську, і контрольної не буде? — замріяно сказав дідусь. Його мучили докори сумління через учорашню гру в карти. — Давно ми не розмовляли про твій ліцей, Бубо, — батько надолужував втрачене й виявляв надмірне зацікавлення, проте як завжди, з піврічним запізненням. — Ми саме розмовляли про її навчання, — не дав себе ошукати дідусь, який заходився виколупувати родзинки з булки. — Йдеться про те, що Буба взагалі неохоче про це говорить, — батько намагався захищатися, тому підкріпив сказане беззаперечним аргументом. — Коли ми з мамою були такі, як ти… — То вчилися на самі п’ятірки, — утрутився дідусь. — А я ні, — гордо додав він. — Мене виганяли із чотирьох гімназій. І з кожної за інше порушення! — Добре, що ви, батьку, не стали вчителем, — підтримала чоловіка мати. — Бо вас виганяли б звідти до самої пенсії. — А за що ти вилітав? — Буба зацікавилася дідусевим «славним» минулим і дивилася на нього так, ніби він був оксфордським стипендіатом. — Першого разу через латину. — У тебе були проблеми з мовою? — Якраз навпаки! — обурився дідусь. — Слова я знав, як ніхто інший. Ну, хіба що Міхал Войгелко… От він… — Батьку! — перебила мати. — Тобі більше згадати немає про що? — Ні, певне, що є. Пригадую, як моя світлої пам’яті матуся віддала мене до чоловічого монастиря… — Не думаю, що цю історію можна розповідати в Бубиній присутності, — мати нервово завовтузилася на стільці, шукаючи допомоги в чоловіка. — Я теж не думаю, — поспішив він їй на допомогу. — Зате ваші коники, які ви останнім часом викидали, були відповідними для Бубиних очей і вух? Повчальний фільм із циклу «Любіть одне одного», еге ж? — дідусь задоволено спостерігав, як рум’янець матері поступово стає яскраво-червоним. — То я вже піду, — пробурмотіла Буба, — повторю часи з англійської… Спасибі за сніданок… Давно він мені так не смакував, — серйозно мовила вона, обмінюючись усмішкою з Бартошовою. — Мабуть, я боягузка, — думала Буба, збираючи рюкзак. — Я так боюся, що все добре й приємне раптом обірветься, як стара стрічка з фільмом про кохання. І мене охоплює страх, що я не побачу хепі-енду. Моменту, на який чекає кожен. Іноді ціле життя, а інколи протягом кількох днів, що здаються цілим життям. — Тримай другий сніданок, — виросла на порозі Бартошова й сунула Бубі до рук шелесткого пакунка з канапками. Як добре, подумала дівчина, бо другий сніданок, приготований Бартошовою, віддавна був улюбленим почастунком Адася. * * *

Телефон дзеленчав так довго, що Буба засумнівалася, чи вдома є хтось, крім неї. Неохоче рушила до апарата, відриваючись від довжелезної формули, мудрованої, як молекули прального порошку. На її подив, усі сновигали недалеко від телефону, але поводилися так, наче він узагалі не дзвонив. — Мене немає, — тоненьким голосом попередила мати. — Мене просто немає. І невідомо, коли повернуся. Буба відчувала, що мати доручила їй важливу місію. Батько зайняв стратегічну позицію у вітальні. Удавав, що читає газету, але насправді не спускав очей з апарата. Коли донька підняла трубку, перестав прикидатися, буцім читає. Буба знехотя кинула коротке «алло», весь час відчуваючи, що ціла родина зосередилася на виразі її обличчя. — Мені дуже шкода, але мами немає. Ні, немає, і невідомо, коли повернеться. — Моя кров, — дідусь із гордістю поглянув на батька. — Бреше, як по нотах. У мене самого не вийшло б краще. — Гаразд, передам, — погодилася Буба, шукаючи очима маму. — Ні. Не забуду, — запевнила вона. Щойно поклала слухавку, як мати підкликала доньку до себе. — Це хтось зі знайомих, Бубо? — запитала байдужим тоном. — Так, — Буба відкинула чубчика, який уперто ліз їй в очі. — Це ксьондз Корек. Питався, коли повернешся й просив, щоб ти передзвонила. — Ксьондз Корек? — мати застигла. — І ти сказала йому, що мене немає? Ти збрехала ксьондзові? — не могла повірити вона. — Я не збрехала, — спростувала Буба, — а лише виконала твоє доручення. — Але ж, дитино! — мати приготувалася до фронтальної атаки, яку зупинив спокійний голос дідуся. — Це не Буба, а ти, Маріє, збрехала ксьондзові. Бубо, — рішуче додав він, — ходи до мене, я наказую тобі грати. Негоже, щоб ти не отримала жодної винагороди за те, що згрішила, виконуючи завдання. Ми йдемо перекинутися в карти. Дідусь сердито глянув на доньку й зятя. — А ви, любі мої, розробіть подальший графік брехень, але без моєї онуки, — додав він із притиском. І, о диво, батьки знічено мовчали. Ніхто з них не заперечив, коли Буба і дідусь з гідністю залишили вітальню. Перш ніж зникнути за дідусевими дверима, Буба обернулася й промовила до присутніх: — Якщо до мене хтось дзвонитиме, скажіть, що я вийшла. І що ви не знаєте, коли я повернуся. * * *



Олька сиділа на краєчку крісла й метляла ногами. Вона вже з’їла всі чіпси, спокусливо виставлені в скляній мисці, й роздивлялася за іншою нагодою поплямкати. Буба послужливо підсунула їй торбинку з горіхами в шоколаді. — Ти відмовилася від ролі аноректички? — спитала вона, дивуючись сестриному апетитові. — Це не я, — похмуро відказала Олька, — це режисер відмовився. Від телесеріалу. А через те, що він мене ошукував, я не встигла погладшати перед наступним кастингом. Шкода, — зітхнула вона. — Можна було відхопити цілком пристойну роль. — У чому? — увічливе зацікавлення Буби здавалося Ольці природним. Вона була впевнена, що її доволі посередня сестра мріє про схожу кар’єру. — У фільмі. Повнометражному, — Олька глянула на Бубу й дійшла висновку, що та все ж занадто дурненька, щоб оцінити важливість такого факту. — Не будь така таємнича. Який це фільм? — Буба непомітно глянула на годинника й великодушно виділила для Ольчиних пояснень аж п’ять хвилин. — Ти повинна була вже чути про нього. Йдеться про «Летаргію», драматичний образ наркоманії серед польської молоді із середнього класу. — Здається, у Польщі ще немає середнього класу? — заперечила Буба. — Але буде, — уперто заявила Олька, поїдаючи останнього горіха. — Ти підходиш на роль наркоманки. Ти така нещасна… — Там будуть справжні наркомани. Я мала грати гладку сестру однієї дівчини, але я не досить гладка. — І що тепер буде? — П’ять хвилин, призначені для спілкування з Олькою, невблаганно минали. — Тепер я відкриваю власне агентство. — Що я чую? — дідусь тихенько підкрався до крісла. — Моя онука, замість виховувати сина, відкриває якесь казна-що! Оце матуся зрадіє! Олька, як і личить справжній актрисі, блискуче вдавала, що дідуся немає ані біля крісла, ані взагалі в кімнаті. Вона продовжувала говорити виключно з Бубою. — Я хочу зайнятися розкруткою молодих акторів. Пропонуватиму їм роботу в різних режисерів, а останніх переконуватиму, щоб запрошували на зйомки моїх підопічних… — Ідея непогана, але цьому треба якось учитися? — Буба з недовірою похитала головою. — Треба мати кебету й зв’язки, — Олька зверхньо посміхнулася, — а це в мене є. Я знаю практично всіх режисерів. — Дійсно! — кисло докинув дідусь. — Вони теж запам’ятали тебе, бо ти вічно випрохуєш у них «маленькі рольки», — останні слова він вимовив особливо в’їдливо. Олька аж затрусилася. — Я перепрошую! — злісно засичала вона. — І нагадую, що я прийшла сюди не радитися. — А де Францішек? — невинно поцікавився дідусь. — Ніхто тут сьогодні не репетує й не скиглить… — Францішек у дитсадочку. Ми дійшли висновку, що так буде краще, — Олька втратила свою нещодавню самовпевненість. Було видно, що вона сумнівається в правильності прийнятого рішення. — Звичайно, краще! Особливо для Францішека! — дідусь радісно потер руки. — Хлопець, нарешті, зрозуміє, що люди час від часу користуються словами! Може, він теж заговорить людською мовою? — продовжував він, спідлоба поглядаючи на старшу онуку. — Мені вже треба йти, — Буба незграбно цмокнула Ольку в щоку. — У нас збори, присвячені дітям вулиці, а я ведуча. — Дітям вулиці? Таких у Польщі немає! — відрубала Олька, пам’ятаючи про «середній клас». — На жаль, є. Ти навіть не підозрюєш, скільки дітлахів живе на вулиці, маючи матір, батька й купу братів та сестер, — пояснила Буба, натягаючи мартенси. Вона знала, що перш ніж відкрити нову пачку печива, Ольці доведеться подумати про Францішека та його батька й матір. Дідусь теж це знав, тому вже без жодних коментарів, з «Газетою Виборчою» під пахвою, подався туди, де ніхто не міг перешкодити йому спокійно читати про спад котирувань на біржі. Уже стемніло, коли Буба поверталася поблизькими вуличками, з незмінним рюкзаком на спині. Вона не боялася вечорів, людей, собак, що гарчали, брязкоту пляшок у кущах. Та коли б поруч з її енергійними маленькими кроками у вечірній тиші лунали впевнені Адасеві, світ здавався б їй кращим. У неї не було багато причин, щоб радіти, бо за три квартали звідси Адасеві черевики супроводжували туфельки з італійської шкіри, які нині Йолька досить відверто демонструвала під час Бубиної доповіді, про дітей вулиці. — Ну, що ж, — зітхнула Буба, стусаючи ногою камінець. — Йолька має щастя в коханні, а я — на англійській. Сам Клінтон при всій групі сказав, що з моєю вимовою я зайду далі, ніж будь-яка довгонога модель. Цікаво, чому він у цю мить глянув на Йольку? А може, то мені лише здалося? Ну, і ще ця п’ятірка з біології… Взагалі-то замість цього я воліла б пострибати на тарзанці, як Адась та Йолька, але якщо не можна мати те, що хочеш… Зрештою, дідусь стверджує, що в наш час штучно піднімати собі рівень адреналіну — це справжній ідіотизм, а хвалитися цим — прояв дешевого снобізму. Мабуть, він правий. Ця пачка «Мальборо», яка випала в Йольки з її іспанської торбини, теж, мабуть, невипадково. Йольці подобається бути такою дорослою. Вона мені сказала, що на моєму місці не розлучалася б із сигаретою, доки стрілка на вагах не зупинилася б там, де треба. А хіба відомо, де ця стрілка повинна зупинитися? Зрештою, було б нечесно, якби Адась полюбив мене через вузеньку талію. Якби він закохався через концерти для скрипки з оркестром і за швидку їзду велосипедом, — замріялася вона, сповільнюючи кроки. — Або за вдалий віст бубновим валетом, який кладе малий шолом. За те, що справді моє, і чого не можна тупо виміряти сантиметром. Вона наближалася додому. Побачила лампу у вітальні, світло якої лягало на невидимих шибках балконних дверей. Засумувала за тінями, які вимальовувалися на тлі опущених жалюзі, і радісно наддала ходу. Проте гарний настрій покинув її тієї ж миті, коли вона, знявши мартенси, увійшла до кімнати. Мати з батьком, із суворими обличчями, сиділи навпроти дідуся, який нервово посмикував кінчики вусів. Було зрозуміло, що він десь прошпетився, бо не шукав підтримки навіть у Буби. — Ну, тату, ми слухаємо, — поквапила мати, не зводячи з дідуся обвинувального погляду. — Я заповнив лише два купони. Окрім щасливого номера й мультиспортлото, — невпевнено пояснював дідусь. — Скільки купонів спортлото? — допитувався батько. — П’ять, — знічено промурмотів дідусь. — Ну, може, сім, — виправився він під суворим поглядом. — І якою ж була остаточна сума? — щоб виграти в конкурсі на головного бухгалтера, матері бракувало хіба що піджака й калькулятора. — Тридцять п’ять злотих і вісімдесят грошів. Або шістдесят п’ять… Приблизно стільки. — А не приблизно сто шістдесят п’ять? — батько зневажливо глянув на аркушик паперу. — Пані Куницька написала нам, скільки ви щомісяця витрачаєте на азартні ігри! Це половина моєї зарплатні! Ніхто вам не шкодує, але… — Як це ніхто? — дідусь пожвавився. — А ви? Я вже два роки виправдовуюся перед вами, як п’ятирічний малюк, що наробив у штанці, чому зі мною таке відбувається. А зі мною нічого не стається. Я ціле життя важко працював… Атож, працював, — повторив він, побачивши німе обурення доньки й зятя, — а тепер мушу пояснювати власним дітям, на що витрачаю гроші? Я ж для вас стараюся, про родину думаю… ризикую, стою в черзі, ночами не сплю, розробляю систему… — Годі, — перебив батько. — Час твердо сказати, що цього місяця більше не буде жодних азартних ігор. Якби ви купили Марисі який-небудь подарунок, то я б це зрозумів. А так ви її обкрадаєте та ще й годуєте ілюзіями. — Казала я тобі, Павле, який тато невдячний, — мати перестала бути головним бухгалтером і перетворилася на пацієнтку психоаналітика, яка обговорює свої дитячі травми. — Він ніколи мене не любив, а на старість, на власну старість, — підкреслила вона, — ще й руйнує мене! Дідусь важко підвівся й більше не озвався жодним словом. Поплентався, ледь згорбившись, до своєї кімнати. За ним подалося Бубине серце. Решта онуки із застиглим поглядом залишилася в кімнаті. — Я повернулася, — ворухнулися Бубині вуста. — Може, зробити вам чогось попити? Батьки посміхнулися, неначе на весільному фото. — Так, сонечко, — прошепотіли вони. — Ми саме мріяли про каву, а ти готуєш її найкраще. І Буба, позбавлена свого серця, подріботіла на кухню. * * *

Дідусь був як не свій від самого ранку. Не допомогла обіцянка Буби, що по обіді, щойно вона повернеться з ліцею, зіграє з ним у бриджа за честь вулиці Звіринецької. Не допомогла жертовна пропозиція Бартошової, яка, промовисто дивлячись на дідуся, пригадала, що вже давно не було вареників. Дідусь, блідий та пригнічений, сидів над яєшнею, якої він навіть не торкнувся. Буба двічі прощалася з ним, перш ніж піти до ліцею. Поверталася до кухні вже від дверей під приводом того, що забула другий сніданок. І все дарма. Дідусь продовжував мовчати, демонструючи рідним обличчя втомленої життям людини. Мати вочевидь не зважала на його «примхи», що виявлялося в цілковитій відсутності зацікавлення дідусевими стражданнями. Батько теж не надавав значення химерній тестевій поведінці. — Я розумію, тату, — промовив він, підсуваючи собі тарілку з дідусевою яєшнею, — у мене теж трапляються проблеми зі шлунком. Буде краще, коли я візьму на себе цей холестериновий тягар з вашої тарілки. — Не об’їдай тата, Павелку, — мати кокетувала із чоловіком, немов знала його відучора. — Яєшня не така вже й корисна. — А ти вже казала татові про наші плани, кохана? — батько ніжно глянув на дружину. — Ні-і-і… Але якщо ми вже про це почали… — мати зібрала всю свою мужність. — Ми дійшли висновку, що вашу пенсію, тату, ми отримуватимемо самі. — Або переведемо її на наш рахунок, — додав батько. Це значно полегшить будь-які фінансові операції. Марися пообіцяла, що буде вашим особистим скарбником. Мати скромно усміхнулася й засоромлено потупилася. — Але я це роблю лише задля вашого добра, — попередила вона. — Ми виплачуватимемо вам невеликі суми, яких має вистачати на різноманітні потреби. Вимовляючи слово «різні», вона багатозначно глянула на свого чоловіка. — От-от, — той одночасно скінчив думку і яєшню. — Сподіваюся, що Буба теж вам колись забезпечить спокійну старість, — дідусь уперше того ранку заговорив. — І що вона не шкодуватиме вам копійок на аспірин та памперси. Бо, власне кажучи, це ж єдині потреби, коли людині за сімдесят, еге ж? Пан Генрик підвівся з-за столу і з гідністю зняв серветку. Жбурнув її на тарілку зі слідами яєшні й спокійно вийшов геть. Бартошова провела його поглядом і, недовго думаючи, схопила дідусів чай і рушила за стареньким. Мати з батьком залишилися наодинці зі своєю ідеєю та варенням. А також із вільним часом, який, здавалось, був даний на те, щоб подумати, чому це так раптово, без жодної причини, вони безповоротно втратили гарний настрій та апетит. Буба повернулася пригнічена й мовчазна. Торбину з кедами жбурнула до шухляди, а спортивний костюм недбало кинула на бильця «Людовика». Так, немов костюм завинив. — Погано? — лаконічно запитала Бартошова, прибираючи шорти й білу футболку. — Погано, — погодилася Буба. — Я отримала одиницю із забороною виправлення. — Як це, із забороною виправлення? — дідусь стояв у передпокої, збентежено зазираючи онуці в очі. Колись дідусь був футбольним фанатом, але відколи польська збірна не демонструвала жодних успіхів, він обмежився тим, що вболівав за Бубу. — У Шварценеґера не можна виправлятися, — дівчина силкувалася посміхнутися, але в неї не вийшло. — Сказав мені, що я можу навіть на голові стати, оцінку він не змінить. — А за що ця одиниця? — За стійку на голові. — Ти не стала? — Стала, але криво. Крім того, я боюся ставати! Усі бояться й мають довідки від лікаря. Тільки Каська, Каміла і я вправляємося на фізкультурі. Разом ми отримали трійку. — А решта? — допитувався дідусь. — А решта плескала в долоні. Крім Йольки. Вона просто з мене реготалася, і це було найгірше. — Я поговорю із цим, як там його… — Шварценеґером? Облиш, дідусю! Це однаково, що говорити з горою м’язів. — Я правильно почула? — у дверях кабінету стояла мати в легенькому халатику. — Ви заговорили, щоб обмовляти з Бубою вчителів? І вам не соромно? — А чого це мені має бути соромно? — спалахнула Буба. — Якщо я не купа м’язів? — Вона критично глянула на матір і докинула: — Бачу, ти теж не отримала би доброї оцінки. Ти занадто товста! — Про що це вона? — перелякалася мати. — Про твою фігуру, Марисю. І я такої самої думки, — увічливо відповів дідусь. — А яке це має відношення до гімнастики? — пирхнула мати. — Шварценеґер віддає перевагу худим. Вони не вправляються, бо сидять на дієті й непритомніють. На фізкультурі працюють здорові й отримують за це одиниці, — плаксивим тоном пояснила Буба. — А що на це ваш класний керівник? Сподіваюсь, він у вас є? — мати глянула на доньку з певним зрозумінням. — Авжеж, — сумно відповіла Буба. — Якийсь є. Мабуть, запропонує тобі на батьківських зборах, щоб я вправлялася додатково. — Обід, — Бартошова вирішила, що вони вже одне одному все висловили, і внесла полумисок з варениками, присмаченими підсмаженою цибулькою. — …тому що найважливіше, Бубо, це мотивація, — пояснював онуці дідусь, — наприклад, задля таких вареників я й сам став би на голову… — Щось давно Маньчаків не було, — пригадала собі мати за другою тарілкою смакоти з рум’яними шкварками. Вона робила все, щоб не бути в стилі Шварценеґера. — Я навіть подумала, чи не зателефонувати до них. — Подзвони, звісно, — зрадів дідусь, — але після обіду. Сигнал домофона примусив дідусеву ложку завмерти над полумиском. Проте він швидко й жадібно наповнив власну тарілку. — Накаркала! — кинув він тоном ворожбита. На превеликий подив присутніх у дверях вітальні стала Маньчакова. У звичайному светрі й нормальній куртці. Зі скуйовдженою зачіскою, але вкладеною життям, а не перукарем. І зі сльозами на очах. — А ми якраз про вас говорили, — лагідненько озвався дідусь. — І от на маєш, яка телепатія. Про Маньчаків помовка, а Маньчаки — у дім. Певне, дідусь невчасно вимовив ці слова. Маньчакова глянула на всіх непритомним поглядом і заридала. — Що трапилося, люба пані Віолетто? — дідусь схопився з місця, точніше ледве відірвався від своєї тарілки, і міцно обійняв Маньчакову. Гостя не вгавала. І не хотіла відповісти, де її чоловік. Лише через деякий час вона трохи заспокоїлася й повідомила глибоким контральто. — Покинув. — Пан Маньчак? — перепитав дідусь. Вона притакнула. — Це ж треба, — дідусь спантеличився. — От бачите, як воно буває в житті… А ще декілька днів тому він так добре виглядав… — Ви що, здуріли? — Маньчакова негайно урвала ридання й зневажливо подивилася на дідуся. — Він… покинув мене! — ледве промовила вона й вибухнула новим плачем. — А, це зовсім інша справа, — дідусь був незворушний. — Ну, що ж, люба пані. Це не вперше чоловік покидає кохану жінку задля ще більш коханої. — Звідки ви знаєте? — очі пані Віолетти знову сповнилися сльозами. — А я… дурна… втішала себе, що це лише помста… що він повернеться і… і… — Та де там. Не думаю, — дідусь сів, і наче нічого не сталося, доїв обід. — Не повернеться? — Маньчакова присіла на стільці й вдивлялася в дідуся, наче в пророка. — Звідки вам відомо, що не повернеться? — А якщо чесно, — дідусь говорив трохи невиразно, бо мав у роті вареника, — то що ви йому зробили? Маньчакова опустила очі й почала м’яти носовичка. — Ну ж бо, сміливіше! — дідусів голос залунав грізно. — Я не дозволила йому продати нашого «Трабанта», — ледве вимовила вона побілілими губами, і носовичок помандрував до її розмазаного макіяжу. — Ото ж бо! — дідусь глянув на Маньчакову, як прокурор. — А вам відомо, як він почувається в цьому своєму одороблові? Скільки гідності втрачає щодня в цій бляшанці, зробленій у країні, якої вже навіть на картах світу немає? Її навіть завести нормально не можна! — Він вам теж скаржився на цей карбюратор? — здивувалася пані Віолетта. — У цьому не було потреби, — дідусь скористався моментом загальної неуважності й забрав собі вареника з материної тарілки. — Усі це знали. Весь мікрорайон! Тільки ви вважали, що пан Маньчак не заслуговує на щось краще! — Але ж це неправда! — здавалося, Маньчакова ніколи не перестане рюмсати. — Я ж збирала гроші на нову машину! Це… повинно було стати несподіванкою й тому… — А тепер самі маєте сюрприз. Мабуть, пан Вальдек уже підшукав собі якусь гарненьку жіночку з «Толедо»… — З Толедо? Ми ніколи не були в Толедо. — Я мав на увазі машину. — А-а-а, — зі зрозумінням кивнула пані Маньчакова. — Машина з Толедо… — Нічогісінько ви не тямите. Дивно, як ви могли двічі виграти в нас у бриджа… — Як це двічі? — обурилася Маньчакова, але ненадовго. — Зрештою, це неважливо, — співчутливо додав дідусь, — яка різниця, два чи три? Яке це має значення, якщо ми більше ніколи… разом… Нову зливу сліз Маньчакової зупинив дзвоник. До кімнати вбіг її чоловік із сяючими очима й у розхристаному пальті. — Я знав, що застану тебе тут, кохана, — солодко проказав Маньчак до остовпілої дружини. — Ти в мене найрозумніша на світі! — Сів біля столу й прикипів очима до порожнього полумиска з-під вареників. За мить продовжив. — Найрозумніша… Отож, стою я на перехресті й чекаю. Блимає світлофор, і той навпроти, у «Сеаті», раптом рушає. Якраз на наш «Трабант»… І що відбувається? «Сеат Толедо» розбитий! Увесь передок на друзки! А наш «Трабант», дорогенькі мої, цілісінький! І я цілісінький! — він обвів присутніх поглядом звитяжця й ніжно обійняв Маньчакову. — Якби не моя дружина, справжній автомобільний експерт… — Я краще за неї знаюся на «Сеатах», — спростував його слова дідусь, який ніколи не проґавив можливості, аби похвалитися. Пані Віолетта сиділа, приголомшена новинами. І лише тоді Маньчак зосередився на ній. — Кохана, — ледве прошепотів він, — що трапилося, що ти… ну така не дуже вбрана? Відповіддю йому стали радісні сльози. Бо Маньчаковій уперше в житті було однаковісінько, вбрана вона, чи ні. — Певне, для щастя одяг не такий і важливий, — подумала Буба. — Турецький святий з відомої примовки, виходить, був справжнім щасливчиком, — зітхнула вона.

НІКОЛИ НЕ ВІР ШАХРАЯМ!


Цікаво, що б ми робили, якби тут не було телевізора, думала Буба, дивлячись на своїх рідних, утуплених у блакитний екран. Кожен з них по-іншому сприймав зміст, що з’являвся у вигляді барвистих картинок. Дідусь нетерпляче чекав на результати розіграшів спортлото. Вовтузився в кріслі, мов нетерплячий учень, і голосно плямкав, устромляючи зуби в почищене яблуко. Мамине чоло, яке зморщувалося з такою самою частотою, як дідусеві щелепи, відзначало кожне його прицмокування. — Тату, можна їсти трохи тихше, — картала вона його, хоча скандал між лівими й правими, який розпочинався на очах родини, цікавив виключно батька. — Марисю, будь ласка… — озивався батько після кожного материного зауваження. Таким чином усі прекрасно діяли одне одному на нерви. Якби дідусь не їв яблуко, — думала Буба, — у нашій вітальні перебували б виключно чужі люди. Ті, що на телебаченні. І лише їм дозволили б репетувати безкарно на нашій приватній території. Невже дорослі ніколи не замислюються над проблемою непроханих гостей, — посміхнулася Буба подумки. Ясно, що депутати, які дискутували на телеекрані, зовсім не відповідали її уявленням про родинну зустріч за столом. Батько навряд чи захотів би випити свій улюблений коктейль у їхньому товаристві. Проте зараз він тупо дивився на галасливих ораторів і вочевидь підтримував одну зі сторін. — Тату, — прошепотіла Буба, — хіба те, про що вони зараз дискутують, для нас важливе? — Дуже важливе, донечко, — батько заговорив з міною вчителя-всезнайки. Бо ті, незалежно від того, знають вони щось, чи ні, завжди мають розумний вираз обличчя. — А що нам з того, що депутати замінять цього голову Пенсійного фонду? — продовжувала розпитувати Буба. — Ну-у-у, може безпосередньо й нічого, але кожен поляк повинен усвідомлювати… знати… хто впливає на його пенсію. Канон економічних знань… — почав заводитися батько, але дідусь заперечив. — Гівна все це варте, Бубо. Наприклад, на мою пенсію впливають твої батьки й квит! Ніколи не вір шахраям. — Батьку, невже не можна обійтися без непристойних виразів! — мати нервово ворухнулася в кріслі. — Люди придумали стільки чудових відповідників… — До слова «гівно»? — здивувався дідусь. — Уперше чую, Марисю. Наведи-но мені який-небудь чарівний відповідник до цього слова, і я охоче його використовуватиму. — Та вгамуйтеся! — батькові урвався терпець. — Тут вирішується наше майбутнє, а ви про гівна. — Бо наше майбутнє буде саме таким. Гівняним, — задоволено процідив дідусь, і про всяк випадок подався по наступне яблуко. — Як я люблю такі вечори, — мати блаженно потягнулася в кріслі й підібгала ноги. — Просто чудово, що можна бодай на хвилинку не думати про цю життєву гонитву й поспілкуватися з рідними. — З рідними? — щиро здивувалася Буба. — Ми вже довгенько спілкуємося з телевізором. До того ж, очима. — Ой, Бубо, — дорікнула мати. — Ти стаєш дріб’язковою, як твій дідусь. Іноді тиша краще єднає людей, аніж слова. Це мистецтво розуміти без слів, — закінчила вона, задоволена зробленим моралізаторським висновком. — Але невідомо, чи ми розуміємо одне одного, бо ми ні про що не розмовляємо, — не здавалася Буба. — А що ти хочеш сказати нам про себе? — приєднався роздратований батько. — Причому в момент, коли вирішується доля банку? — У такі хвилини навіть музи мовчать, де вже мені? — Бубі стало прикро, що її влучне зауваження нікого не вразило. Батькова прихильність коливалася між лівими та правими, натомість мати вочевидь шукала панацею від фінансової кризи в мозолях на ступні. — Нічого їй вже не допоможе, — промовила вона після ретельних оглядин, і Буба не була переконана, про що мати говорить: про ногу чи банківські ставки. — Перемкніть, — дідусь затулив собою екран, нервово надягаючи окуляри. — Починається лотерея. Олівець, який він тримав у руці, мандрував дідовим вухом, і це страшенно дратувало матір. — Тату, невже потрібно весь час у чомусь копирсатися? Це так неестетично. — Коли ти копирсаєшся у своїх нігтях, я мовчу й не роблю тобі дурних зауважень. Крім того, хіба це не моє власне вухо? Переключіть! — зажадав старенький. — Навіть мови не може бути! — батько поступово заводився. — Ви що, збираєтеся всі мені заважати, коли я раз на рік хочу спокійно подивитися телевізор? Візьміть номери в пана Анатоля на четвертому поверсі. Зрештою, байдуже, де їх узяти! Це однаково нічого не змінить у вашому житті. — Павле, — дідусь здавав позиції й опустився до приниженого прохання, — будь такий ласкавий, не відмовляй старому. Для тебе це хвилина, а для мене — вічність. Дуже тебе прошу, перемкни. — Мені здається, що вас було покарано, а ви вимагаєте, щоб ми брали участь у цій лотереї, — нагадала мати. І дідусь, у чиєму вусі продовжував стирчати олівець, відчув себе переможеним. Коли він пішов до себе, сімейний вечір для Буби закінчився. Він зблякнув і став немовби прозорий. Дівчина здивувалася, що знадобилося так мало, аби все приємне стало буденним ба, навіть трохи нудним. Неначе приємність перетворилася на обов’язок. Вона слухняно посиділа в кріслі, проте думками вже була на завтрашньому уроці географії. Дивилася на батьків зачудованим поглядом. Невже я колись теж буду така? — подумала Буба, спостерігаючи, як батько з мамою позбавляють себе приємних хвилин, анітрохи від цього не страждаючи. Вони скидалися на когось далекого й недоступного. Неначе невидимими картами грали в бриджа, не усвідомлюючи, що поруч вирує якесь інше життя. Та найгіршим було те, що в цього уявного бриджа Бубині батьки грали… поодинці. У цьому вона була переконана. Вирішила тихенько вислизнути з кімнати, але цієї миті на порозі з’явився дідусь. Він був блідий і мовчазний. — Що з вами, батьку? — мати явно збиралася не звертати уваги на старого, але в його вигляді було щось таке, що не дозволило їй повернутися до педикюру. — Марисю, — дідусів голос тремтів та уривався, — я… виграв. Ось, — показував він на купон спортлото, а його погляд дивно блукав. — Павле, глянь на тата, — мати звелася, не зважаючи на пилочки, котрі впали з її колін на килим. Прохання було зайвим. Батько також устав і вичікувально глянув на тремтячу тестеву руку. — Я не міг помилитися. Шість разів. Система Едварда, — бурмотів він, жмакаючи купон. — Якого Едварда? — батько замислився над станом дідусевої психіки. — Едварда Марудки. Сержанта Едварда Марудки із тринадцятої бригади, сімдесят сьомий батальйон Новогродзького округу… — доповідав дідусь, мало не виструнчившись. Він завжди поважав своїх товаришів з Армії Крайової. А зараз, коли він без угаву повторював «Едвард Марудка», симпатія в його голосі перетворилася на ніжну любов. — Покажіть-но, тату, цей купон. Ви, мабуть, помилилися, — батько легенько й уже зовсім несердито простягнув руку до дідуся, але той заховав за спиною долоню із затисненим у ній папірцем. — Ні, — старенький нервово кліпав очима. — А якщо ви мені його не віддасте? Або не повірите? Будете з мене сміятися? — плаксивим голосом говорив він, і Буба цілком серйозно почала непокоїтися про дідусеве серце. — Та що ви, татусю! — мати стала поруч. — Зараз ми все спокійно з’ясуємо. Павле, перевір сьогоднішні номери. Справді, — пригадала вона, — їх оголосили десять хвилин тому. А звідки ви, таточку, знаєте, що це саме вони? Ну… але якщо ви знаєте. Ви ж бо в спортлото рідко помиляєтеся… — мати з незбагненних причин ставала чимраз більше схожою на дідуся. Говорила так само безладно і, як і він, блукала поглядом. — Було об’єднання. Було об’єднання… — дідусь починав хрипіти, і Буба побігла по його таблетку. — Що значить «об’єднання»? — мама здивовано переводила погляд із чоловіка на батька. — Марисю, заспокойся, бо тато не може зосередитися. Сідайте, батьку, — щоб підкреслити чоловічу солідарність, Павел без зусиль продемонстрував «посмішку для камери». — Жінки такі нетерплячі й нічого не тямлять. А… звідки ви дізналися ці номери? Почули по радіо? Дідусь декілька разів притакнув. — По радіо, — ледве вимовив він. — З олівцем у вусі ви могли й не дочути, — раптом засмутилася мати, але батько поглядом наказав їй замовкнути. — Де б це перевірити, де перевірити? — батько почав нагадувати великого нетерплячого джмеля. Він кружляв кімнатою, час від часу сідаючи в крісло. — Ага, уже знаю. Подзвоню черговому репортерові. Здається, там нині сидить Анджей… — Ти що, здурів? — мати отямилася. — Хочеш, аби всі довідалися, які ми багаті? Я мала на увазі, який татко багатий! Ще йому якусь кривду заподіють! А я цього не переживу, — мати скромно потупилася. Бубу здивувала така її прив’язаність до дідуся. Досі вона навіть не думала, що її мати така чула. — Справді! — погодився батько. — Господи, я ніколи не був мільйонером! Тому й не знаю, як себе поводити… Буба здивувалася вдруге. Хай там як, але її тато аж ніяк не нагадував мільйонера. Якщо не зважати, що він раптом жахливо спітнів, у ньому нічого не змінилося. — Подивіться в телегазеті, — слушно порадила Буба. Переживання батьків і дивна дідусева поведінка змусили її давати поради напівбожевільним людям. На щастя, ліки почали діяти. Дідусь знову порожевів і вже спокійніше довірив свою долю мільйонера мудрим зятевим рукам. — Бубо, пиши! — розпорядився батько. — П’ять, п’ятнадцять… Та ні… я ж знав, що це неможливо, — він змахнув дідусевим купоном. — Тут узагалі немає таких номерів. — Бо це мультилото, — спокійно пояснив дідусь. — Ти диктуєш результати звідти, а я виграв у максілото. Ти ж мені сам докоряв… — почав було він, але батько не дозволив йому закінчити. — Татку, ви абсолютно праві. Просто іноді ми з Марисею стаємо такі нервові! На щастя ви знаєте, що нам завжди хотілося, аби вам жилося комфортно. Ось максілото. Бубо, пиши! — повторив батько. — Сім, сімнадцять, двадцять два… О Боже… О Боже… — батько пробіг очима цифри й занімів. Нестерпну тишу порушувало хіба що схвильоване материне дихання. — Ми виграли, — прийшов до тями батько. — Марисю, ми мільйонери. Мати так утиснулася в крісло, що не могла навіть підвестися, щоб упасти в батькові обійми. Нарешті їй це вдалося. — Таточку, татусику, — пищала вона, як маленька дівчинка, — ти… — і тут їй забракло слів, і мати просто розплакалася. Батько дивився на дідуся непорушним поглядом і відкривав рота, як риба. Тільки Буба, не знати чому, поводилася, як звичайно. — Вітаю. Щиро кажучи, я гадала, що ти виграєш тільки в бриджа, — підморгнула вона дідусеві. А той дивно посміхнувся у відповідь і так само дивно відповів: — Справжній виграш у лотерею — це ти, Бубо. Жодні мільйони тебе не вартують, — і сів, аби дати перше інтерв’ю. Якщо досі Буба не уявляла, що люди можуть здуріти протягом п’яти хвилин, то зараз цілком могла б написати реферат на тему «Лотерея як дестабілізатор людських почуттів. Від агресії до експресії». Вона не впізнавала власних батьків. — Татуню, — чіплялася мати, — дозволь запитати, чи ми спробуємо вийти з моїми книжками на західний ринок? Переклади не коштують надто дорого. Тобі це заіграшки! — переконувала вона, — а в майбутньому ми повернемо всі витрачені кошти! Пан Пташник казав, що якби він мав гроші, то не роздумуючи інвестував би в мене! — У пана Пташника немає ані грошей, ані розуму, — заявив дідусь, і його слова бути вислухані з повагою. — Якщо ти так уважаєш… — погодилася мати. — Звичайно, ми подумаємо про твої книжки, Маріє. — великодушно додав дідусь. — Треба лише скласти якийсь розумний план перших витрат. — Так, так, так! — батько надто сильно поплескав дідуся, який почав кашляти. — І знову ви, татку, абсолютно праві! Може, почнемо з інвестицій у приватне телебачення? — розмріявся він. — Якщо є грошенята, можна незлецьки заробити. Вкласти в якусь передачу штибу «реаліті-шоу». Це ж зараз золоте дно! — батько сягнистими кроками міряв вітальню. — Уже є «Старший брат», а от «Старшої сестри» немає. Ви розумієте, татку, про що я? — Гадки не маю, але якщо ти хочеш мати старшу сестру, і вона не надто дорога… — голосно міркував дідусь. — Шкода, що ніхто не питає дідуся, чого б він хотів, — несміливо втрутилася Буба. На її подив ніхто не заперечив. — А й справді! У вас, таточку, певне, є якісь свої мрії?! — у маминому голосі вчувалося величезне занепокоєння. — Скромні, — заспокоїв її дідусь. — Так склалося, що мої рідні нещодавно позбавили мене пенсії… — Але ж, татусю, — батько вже стояв перед стареньким з гаманцем, повним банкнот. — Я саме збирався підкинути вам трохи грошенят. Тепер, коли ви стали мільйонером, то повинні бодай трохи на нього скидатися. — Справжнього мільйонера можна впізнати за запахом доброго віскі й дорогого тютюну. Більше нічого мені не треба. Ага, ще б я хотів, аби Бартошовій підвищили платню. І щоб вона більше не готувала цієї паскудної риби, бо звільню. — Дійсно, — притакнула мати. — Я вже й сама не можу дивитися на це розварене свинство. Або її бульйон. Вона ж його на трьох крильцях готує… — Бульйон я люблю, — заявив дід. — Бо він чудово присмачений, — заступився за тестя й Бартошову батько. — Але могла б класти більше перцю, — продовжував дідусь. — От і я так думаю, — мати схвально похитала головою. — мені теж перцю здавалося замало. Але відзавтра все зміниться! — Я в цьому впевнений, — підтвердив пан Генрик, і Буба знала, що це правда. — Бубо, а ти? У тебе немає жодних бажань? — дідусь дивився на онуку, примружившись. — Є, але цього за гроші не купиш, — тихо відказала Буба. — Але, мабуть, є таке, що можна й купити, — наполягав він, свердлячи Бубу поглядом. — Нові мартенси, — відповіла дівчина, хвилинку подумавши. — Бо тоді, коли мама їх позичила, мені не було в чому вийти з дому. — Мартенси, Бубо, я куплю тобі із власних заощаджень, — запевнила мати, пригортаючи доньку. — Не можна розмінювати мільйонів на дрібнички, правда? — Ти права, Маріє, — дідусь виглядав задоволеним таким рішенням. — Я знаю, що ти купиш Бубі черевики, бо незалежно від усього, ти людина честі. Людина честі швиденько подалася до бару й витягла звідти велику пляшку старого «Бурбону». — Це треба відзначити! — зворушено проказала мати. — Мені хочеться випити за здоров’я мого татка, — додала вона й ніжно пригорнулася до дідуся, який продовжував колупатися олівцем у другому вусі.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка