Барбара космовська буба півтори партії




Сторінка6/10
Дата конвертації14.04.2016
Розмір2.08 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

КАМІНЕЦЬ У МАРТЕНСІ



Порожня пляшка з-під американського віскі й хропіння, котре долинало зі спальні батьків, примусили Бубу збагнути, що родинний вечір тривав до світанку. Вона попленталася до кухні, заздрячи дідусеві, що жодний дзвоник на уроки не витягне його з теплої постелі й не примусить іти холодного ранку до пастки, сповненої самостійних, контрольних та нудних вправ. Сідаючи до столу, вона оцінила тактовність Бартошової, яка замість незручних запитань ставила перед нею різну смакоту з холодильника. Завдяки цьому Бубі не довелося думати про вчорашній день. Вона була голодна й невиспана. Крім того, її переслідувала вперта думка, що у вчорашній ейфорії й несамовитих радощах, у яких вона брала участь, завершився якийсь важливий, безпечний період родинного життя. А Буба ж мала радіти, що нарешті колесо фортуни зупинилося за її домашньою адресою. Шаленство, яке охопило батьків, не залишало сумнівів, що несподівана усмішка долі у вигляді величезної суми готівкою віщує нову дійсність. А мрії батька й матері набували конкретних форм. Вони вже вчора встигли купити мисливський будиночок у Біловезькій пущі, стали власниками двох породистих кобил і перевірили в турбюро, скільки коштує подорож на Сейшели. Усе наче нічого, проте… Добре, що все це мене не стосується, — подумала Буба, дбайливо пакуючи другий сніданок. Мимохіть пригадала, що Адась однаково його не їстиме, бо віднедавна став вегетаріанцем. Так само, як і Йолька. І з хмарою чорних думок, які кольором нагадували новий Йольчин шарф, Буба рушила назустріч морозяному, безсніжному світові поза домом. Похмурі думки не полишили Бубу й тоді, коли дівчина поверталася з ліцею. Вони тільки змінили форму й тепер більше скидалися на чорне Адасеве волосся, яке так кумедно виглядало нині після надмірної порції гелю. Ще трохи, і Йолька перетворить його на Кена, думала Буба, налякана швидкими змінами, які відбувалися в Адасевому іміджі. Те, що він купив костюма, бо вони з Йолькою почали танцювати в клубі «Самба», Буба ще якось могла йому пробачити. Зрештою, вона не мала нічого проти костюмів, хоча їй особисто більше подобався Адась у фланелевій сорочці, завеликій на три розміри. Але Кен у скаутському мундирі — це вже занадто, подумала вона, дивлячись на рештки снігу обабіч дороги. Її мучило сумління. Через ледь проросле зернятко ревнощів і через вплив Йольки на Адасеві переодяганки. Бо саме таке зернятко Буба відшукала десь біля свого серця. І хоча воно було крихітним настільки, що його не помітив навіть кардіолог, то муляло, немов камінець у мартенсі. Довго нишпорила в рюкзаку, але ключі вирішили не показуватися. Натиснула кнопку домофона, заздалегідь знаючи, як привітає її Бартошова. — Знову забула ключі? — монотонний голос, що линув зі стіни, звучав, як добре знайома платівка, і Буба всміхнулася до цього голосу так лагідно, як лише могла. Швидко піднялася сходами, у надії, що атмосфера майбутнього багатого життя розжене похмурі тіні в її душі. Проте, на її жах, у вітальні відбувався суд. Власне кажучи, судилище. Мати так кивала над дідусем головою, що ніжно-рожевий капюшон її светрика з «Бенеттону» щомиті опинявся в неї на лобі. — Що тут відбувається? — слабким голосом запитала Буба. Одного погляду на бліде дідусеве обличчя було досить, аби все зрозуміти. — Поясни своїй онуці, як ти жорстоко позбавив її грошей! — кричав батько, з виглядом людини, котра щойно все втратила. — Якби не твій дідусь, Бубо, ти була б зараз багата, — тато глянув на доньку поглядом напівбожевільного банкрута. — Онучко, — театральним тоном озвався дідусь, — я позбавив тебе грошей. Але не мартенсів, — він переможно глянув на матір, а та — на коробку із взуттям, недбало покинуту на столі. — Не можна тут класти черевиків, — озвалася Буба, пам’ятаючи пересторогу Бартошової. Зазирнула до коробки й щиро зраділа. — Чудові, мамо! Дякую! — Немає за віщо, — холодно відповіла мати. — Я зараз не можу купити навіть звичайнісінького тонера для принтера. Віддала за ці черевики всі мої гроші, бо ми мали бути віднині багатими. — А хіба це не так? — Буба пустотливо глянула на дідуся, який теж хотів так на неї подивитися, але вочевидь боявся. — Із твоїм дідусем нам це ніколи не загрожує! — батько здався. Важко сів у кріслі, заховавши обличчя в долонях. — Ти позбавив нас усього… — почала знову мати, але дідусь не дозволив їй закінчити. — Ця купа ідіотських вигадок для тебе означає «все»? — удав він здивування. — Нічого, крім цього, я вас не позбавив. Ви самі себе позбавили, бо не даєте мені грати. А якби я справді виграв? Скільки було б радості? Га? — дурнувато запитав дідусь. — А ви не подумали, тату, що сталося б нині, якби Павел пішов із цим фальшивим купоном до пані Куницької? Ця жінка ославить нас на цілий мікрорайон! — Не нас, а вас, і слушно! Інколи ви справді поводитеся дуже смішно! — Перестанемо здаватися вам смішними, щойно ви повернете наші гроші, які я вчора дав вам у рахунок мільйона… — Їх уже немає. Ви побігли до спортлото, а я — до супермаркету. Можу вас пригостити чудовим п’ятнадцятирічним англійським віскі. І сигари маю, — додав він уже тихіше. Батьки виглядали повністю неплатоспроможними й непередбачуваними. Навіть, коли Бартошова нагадала, що риба холоне, вони не підвелися з фотелів із притаманним їм ентузіазмом. Буба з усіх сил старалася, аби іскорка сміху, яка розквітала на її верхній губі, залишилася непоміченою. Особливо мамою й татом. Дівчина не хотіла бути нечемною, але якась бунтівна частинка Буби всередині аж корчилася від сміху. — Батьку, принаймні скажіть нам, навіщо ви так учинили? — запитала його мати, а рожевий капюшон безпорадно звисав з її шиї. — Як це, навіщо? — здивувався дідусь. — Це ж так зрозуміло! Ти почала казати мені «татку», а востаннє звернулася до мене так на весіллі з Павлом, коли я подарував вам п’ятсот доларів. Пригадую, що в ті часи це були непогані гроші, — дідусь вочевидь не вірив, що матір досі не зраджує пам’ять. — А коли б я справді вгадав усі шість? — запитав він. * * *

Буба зручно вмостилася на своєму ліжку, так, аби краєм ока милуватися новими мартенсами, які вона разом з ногами поклала на бильця. Черевики виглядали просто чудово, але те, яким чином вона стала їхньою власницею, викликало в дівчини докори сумління. Проте вона почувалася майже щасливою, що їй не доведеться передивлятися каталоги й проспекти, вибирати острови, на яких більше басейнів, ніж дерев на їхній вулиці. Що її кімната не перетвориться на виставку італійських меблів, а батьки залишаться зі своїми звичками, не надто дорогою косметикою й рахунками за телефон. Бо це нормально, — думала Буба, ворушачи великим пальцем лівої ноги. — А нормальності не можна купити за жодні гроші. Відмовитися від неї означало покинути все те, що власне кажучи, було добрим, власним і примушувало дівчину, незалежно від життєвих негараздів, які траплялися мешканцям Бубиної квартири, любити власний дім. Вона не збиралася міняти його на жодну віллу. Навіть, якби там стояли тисячі коробок з новими мартенсами. * * *



Минав уже третій день дідусевого ув’язнення у власній кімнаті, про що Буба нагадала батькам, коли вони саме розхвалювали фрикадельки Бартошової. — Так не можна! — намагалася вона промовити до їхніх неприступних сердець. — Я читала, що літні люди гірше переносять самотність. А дідусь… — Для твого дідуся навіть довічного ув’язнення замало, — перебив батько, шукаючи підтримки в материних очах. — Подумай, Бубо, як ми могли осоромитися, — підхопила мати. — Така собі Куницька ладна роздзвонити всім навколо… — Будьте справедливими. Коли дідусь удавав, наче виграв, він повівся шляхетно. Віддав вам усе… — Справа в тім, що він нас ошукав й усе забрав, — батько не погоджувався на жодний компроміс. — Він посміявся з нас! — докинула мати й очі її дивно затуманилися. — А ми вже могли, Павелку, насолоджуватися яким-небудь іспанським сонцем. Я така запрацьована, що мені давно належить відпочинок. — То поїдьте куди-небудь разом. На море або в гори. Не треба мати мільйонів, щоб побути вдвох. — А це ідея, — батько глянув на маму так, наче нині був день святого Валентина. — Що скажеш, Марисю? — Ну… Може, на море? Знаєш, про що воно мені нагадує? — мамині очі розширилися, сповнюючись спогадами, і Буба змогла спокійно перевести подих. — Я йду до дідуся, — заявила вона, — а ви подумайте, що зробити з такими чудовими мріями. І нікому навіть на думку не спало заперечити. Дідусь недбало лежав на своєму дивані й насвистував улюблену пісеньку про Аделю, яка «одягає сукню тонку». Побачивши Бубу, він перестав насвистувати й відкрив від здивування рота. — Тобі дали перепустку, — не міг начудуватися старенький, — чи ти ризикуєш молодим життям, відвідуючи камеру приреченого? — Приреченим ти лише станеш, коли я обіграю тебе в бриджа, — Буба заходилася тасувати карти й дідусь відразу помолодів. Схопився з юнацьким запалом і зайняв своє місце за блискучим столом. — Дам тобі можливість виграти. Ти на це заслужила, — дідусь намагався бути ввічливим. — А скажи-но, чи подобаються тобі нові черевики? — Спасибі, вони суперкласні, — Буба усміхнулася й запропонувала віст. — А що там нового в Адася? — дідусь програвав велику кількість очок, тож Бубі спало на думку, що таким чином він хоче примусити суперника розслабитися. — Не знаю, — неохоче відказала вона. — Я ж не Йолька. — І це твій найбільший козир, — серйозно запевнив пан Генрик. — А таких Адасів на твоєму шляху буде стільки, скільки двійок у колоді. Ти повинна, дитино, чекати на свого козирного короля. — Найгірше, що я мушу, а Йолька ні. — Дурниці! — обурився дідусь. — Якщо твій Адась справжній козирний король, а не який-небудь хрестовий валет, то ти ще цю партію виграєш. Інакше, — мудрував він, намагаючись зазирнути в Бубині карти, — нема за ким шкодувати. — Це ти, дідусю, мій король, — примружила очі Буба. — Зараз, коли ми з тобою граємо, у нас збори, присвячені скаутській пісні. Йолька абсолютно безголоса, Адась теж далеко не Паваротті, а я, найкращий голос загону, обрала побачення з тобою. — І слушно, — захопився дідусь. — Іноді треба, щоб про тебе згадали. А коли вони собі про нас подумають? Коли нас не буде поруч! Цей принцип порушують тільки твої батьки, — чесно сказав він. — І лише тоді, коли йдеться про мене, — закінчив старий не без гордощів. Наступного дня вранці, за сніданком, Буба з дідусем дізналися про спільне рішення батьків. — Ми їдемо на море, — заявила мати. — Бубо, доручаю тобі опікуватися дідусем, — сказала вона так, наче той був витвором мистецтва чи ще чимсь подібним. — Але ж я й так завжди його пильную, — нагадала Буба, посміхаючись старенькому, який щось шукав у склянці з апельсиновим соком. — Що ви там шукаєте? — на материному обличчі видніла відраза, бо дідусь витягнув зі склянки руку й випив сік. — Сир. Випав мені. — Треба казати «впав», — виправила мати. — Чого це я маю казати «впав», коли він мені випав? З рота, — наполягав дідусь. — Але не турбуйтеся, я його вже ковтнув. Привезіть мені з моря лікувальну настоянку з бурштину, — зажадав він. — У жодному разі. Коли ми востаннє купили вам настоянку, то замість натиратися нею, ви її випили, та ще й разом з бурштином. — А звідки я міг знати, що ви самі любите бурштин? Цього разу я переціджу її крізь ситечко й тверді тіла віддам вам, — запевнив дідусь. — Ми вирішили, що на час нашої відсутності сюди приїде бабуся Рита, — батька не цікавило, яке враження справили його слова. Він зі стоїчним спокоєм доїдав яєшню. — У такому випадку, — дідусь гордовито підвівся з-за столу, — повернувшись, ви знайдете тут мій труп. — Теж іще налякали! Ви стільки разів обіцяли, а кардіограма у вас краща, ніж моя, — зневажливо пирхнула мати. — У будь-якому разі, з бабусею Бубі буде легше. — Я так не думаю, — Буба почувалася, як перс пані Коропової між ротвейлерами. — Власне кажучи, навіщо турбувати бабусю Риту? — вона гарячково шукала аргументи. — Бабуся… бабуся така вразлива… — Це вже вирішено, — батько витирав вуста серветкою й задоволено дивився на переможених суперників. — Я з моєю матусею витримав двадцять років, то й ви переживете сім днів. Хоча я й не певен, — попередив він і захихотів. Сніданок закінчувався в атмосфері цілковитої поразки бриджевих чемпіонів. Дідусь утратив апетит і сумно позирав на Бартошову. Буба ладна була дати голову на відсіч, що ці двоє щойно уклали пакт про ненапад на час перебування тут баби Рити. Бо Бартошова, хоча й виглядала мовчазною й гордовитою, теж була добряче спантеличена. І Буба чудово знала, чому. * * *

— Як я рідко сюди приїжджаю! Ходи-но, Бубонько, я тебе поцьомаю, — бабуся Рита виконала ритуал, який аж ніяк не нагадував поцілунок. Бубі навіть здалося, що літня пані старанно уникала торкнутися її вустами, на яких видніли сліди віртуальної помади. — Прошу поставити валізи в моїй кімнаті, — озвалася бабця до низенького чоловічка, який досі ховався за купою багажу. — Генрику, розрахуйся з паном, а тоді привітаємося, — розпорядилася вона. — О! І Бартошова тут! — помітила пані Рита без особливої радості. — Ви трохи погладшали, пані Аню. Певне, добре тут харчуєтеся. Занадто добре й шкідливо, — пригрозила вона кощавим пальцем. Якби можна було сказати, що побачивши цей палець Бартошова заніміла, то саме це й сталося. Застигла навіть її міміка, і Буба не на жарт злякалася, що Бартошову вхопить ядуха, яка мучила її тоді, коли їхня хатня робітниця дуже нервувала. — Ну, дай-но на тебе подивитися, моя дитино, — бабуся обертала Бубою, як дзигою, уважно оглядаючи її фігуру. — Тобі треба зайнятися плаванням, — заявила вона після тривалих спостережень. — Треба знищити цей жирок на стегенцях і сідничках. Шкода, що ти вдалася у свою матір. У твого батька завжди була бездоганна фігура. — Боюся, я б не почувалася гарно з татовими широкими плечима й залисинами на лобі, — намагалася захищати честь матері Буба, але надаремне, бо бабця Рита вже втратила до онуки інтерес. — Як тут похмуро! — зойкнула вона, увійшовши до вітальні. — Так уже давно ніхто не живе! Вам треба зробити генеральний ремонт! Я не спатиму в цьому льоху, — заявила вона, зазираючи до всіх кутів кімнати. — Генрику, прошу занести мої валізи до спальні. — Генрик отримав чайові й пішов собі, — дідусь виріс за бабчиною спиною й намагався дивитися на неї згори. Проте, на його нещастя, бабця Рита була вища. — То таксиста теж звуть Генрик? Бо я до тебе звертаюся. — А я тобі скажу, люба Рито, — і дідусь недбало плюхнувся в крісло, — що я тут не для того, щоб виконувати твої накази. Я волів би почути прохання. Буду вельми вдячний, якщо дозволиш, щоб життя в нашому домі продовжувалося по-старому. У твоєму віці ти повинна добре розуміти, що я маю на увазі. Незважаючи на натяк щодо віку, бабця Рита навіть оком не змигнула, і тільки її тоненькі вуста ворухнулися так, наче хтось вливав у них смертельну отруту. — Я бачу, ти перетворився на в’їдливого й неврівноваженого старигана, — вона вдала, ніби щиро стурбована. — І це погана ознака. Мій другий чоловік став таким за два тижні до смерті. Спершу я не звернула уваги на цю зміну в його поведінці, лише коли професор Мачек переконав мене, що це симптоми… — Рито! Твій чоловік попри все повинен опинитися в книзі рекордів Гіннеса. Скільки років провів бідолаха у твоєму товаристві?.. Три? — Мої валізи давно повинні стояти в спальні, — тоненькі вуста ледве пропускали сичання, яке відбивалося від дідусевих грудей. Буба стояла на порозі, похнюпивши голову. — Ласкаво просимо, бабусю! — зітхнула вона подумки й важкими кроками в нових мартенсах подалася по рюкзак.



МЛИНЦІ — ЦЕ ВАМ НЕ КОЖУХ


— Переживаєш через ту трійку? — Агата намагалася перекричати галас великої перерви. — Я б за трояк з історії віддала мої нові джинси, — вона захоплено глянула на «Левіси», які обтягували її ноги. — А я свої нові черевики за святий спокій удома, — озвалася Буба. — Тобі влаштовують скандали через трійки? — здивувалася Агата й відкрила рота. — Ні. Бабуся приїхала, а це означає, що до її від’їзду я не матиму спокою. — Е-е-е, перебільшуєш. Я б хотіла мати бабусю, — Агата споважніла й більше не виглядала здивованою. — Але не мою, — за цим коротким Бубиним реченням ховалося пекло її дитячих спогадів. — А чому, власне кажучи, ти так її не любиш? Старенькі бувають такі милі… — Бувають… Усі, окрім неї, — простогнала Буба. — Бабуся ціле життя була вчителькою, — майже пошепки пояснювала вона подрузі й нарешті побачила в її очах зрозуміння. — Тоді це інша справа, — Агата глянула на Бубу співчутливим поглядом. — І ця бабця у вас залишається? — спитала вона просто так, бо не належала до тих Бубиних подружок, що цікавилися її телевізійним батьком. Агату цікавила Буба. — Пробуде з тиждень, може, довше. А цього вистачить, Щоб дідусь набув важкої депресії, я — комплексів, а Бартошова — неврозу, як це було рік тому. — Ти диви, — зітхнула Агата тоном знавця педагогів, — одна вчителька, а скільки лиха здатна наробити… Підтвердженням сказаного була самостійна з геометрії. Крім Буби, котра дивом розв’язала дві задачі, та Кшиштофа, який не робив нічого іншого, крім розв’язування задач, усі нічого не написали. — Мені шкода, — кажучи це, математичка, здавалося, була на сьомому небі, — але я не уявляю собі подальшої співпраці з вами. — То ви, пані вчителько, підете від нас? — наважився запитати Мілош, кандидат на найнижчу середню оцінку в ліцеї. — Я ні, — кисло всміхнулася Сокира. — Усе, а принаймні середній бал з мого предмета вказує на те, що це ти, Бродзевич, підеш від нас. Ну, що ж… Нам тебе бракуватиме. Буба поверталася з Мілошем. Він їй подобався, бо був нормальним хлопцем і ніколи не клеїв дурня. — Скажи, Бубо, ти що, на амфетаміні сидиш, що тобі все вдається в Сокири? У мене навіть таким чином нічого б не вийшло. Щось тут не те, — він усміхнувся до Бубиного помпончика на шапці, — ти наче нормальна, не колешся, а отримуєш в неї трійку. — Та немає тут жодної таємниці. Останнім часом удома було так зле, що я просто весь час училася, щоб не здуріти, — пояснила вона, запихаючи змерзлі руки до кишень куртки. — Я навіть у тюремній камері не торкнувся б геометрії. Але як це пояснити моїй мамі, — роздумував Мілош. — А що, вона ніяк не збагне, що можна не любити геометрію? — Ні, бо вона архітектор. — О! — Буба його повністю розуміла, — тоді це дійсно проблема. У мене, крім «як справи», сказаного задля годиться, ніхто про бурсу не питає. Нині буде гірше, бо бабця приїхала. — Ну, то класно! Принаймні, маєш чим похвалитися! — Чим похвалитися? Цією трійкою? Мілоше! Ти сам не тямиш, що кажеш! — Оце-то так! Півкласу життя ладне віддати заради такого, а ти наслухаєшся претензій! — у Мілошевому голосі вчувалося співчуття до такої несправедливості. — Якщо хочеш, — запропонував він, — то я піду з тобою й скажу твоїй бабці, що означає задовільна оцінка для учня Сокири. Та це ж як перепустка в політех. — Краще не треба! — засміялася Буба. — Ліпше не знайомся з нею, бо погано думатимеш про цілу родину. А бабця в нас виняток. Раніше я гадала, що любитиму її, коли мені виповниться років сорок, але моя мама стверджує, що ні… — Та гаразд! — Мілош блискавично зрозумів ситуацію. — Якби твоя бабця довідалася, які оцінки в мене, певне, я навіть не міг би тебе зі школи проводжати. А це було б найгірше, — ледь чутно закінчив він. Буба глянула на нього з величезним подивом. Витягла руки з кишені, бо їй раптом стало якось дуже тепло. Можливо, більше біля серця, аніж в місці, де звичайно носять рукавички. Але це не мало великого значення. Нарешті вони зупинилися. — Якщо захочеш спробувати порозв’язувати різні варіанти прямої й круга, можеш до мене заскочити. Це не так уже й важко, — дівчина ніяково усміхнулася. Буба сердилася на себе. Найдужче за рум’янець, який укривав її щоки. Це від морозу, — подумки переконувала вона себе. — Ну, — Мілош дивився на Бубу якось так… гарно. — Хочу, — відповів він, помовчавши хвильку. — Мабуть, це єдина нагода, щоб бодай зазирнути до цієї чортової геометрії. — Зідзвонимося? — Буба червоніла чимраз дужче. — Звісно. Вона помахала йому замерзлою рукою й рушила додому. Наче все було таке саме, як завжди. Той самий сквер, повний голодних галок. Той самий волонтер у яскравому костюмі папуги, який навчав дітей правил дорожнього руху й бігав з табличкою з написом «стоп», навіть ті самі пенсіонери, які простували маленькими кроками, тримаючи одне одного попідруки. Те саме блакитне таксі на стоянці. Але Бубині очі виразно бачили, що все це трохи змінилося. Галки промовляли людськими голосами. Пенсіонери вочевидь помолодшали. І навіть старе таксі виглядало так гарно, виблискуючи хромованими деталями, що могло позмагатися за перше місце серед усіх автомобілів на Звіринецькій. Чари тривали до тієї миті, доки Буба не натиснула кнопку домофона. — Це ти, Бубо? — із пристрою долинуло нещадне підтвердження присутності в домі бабці Рити. Її голос перелякав перса пані Коропової й вібрував у повітрі, немов авіаційна сирена. — Швидко піднімайся нагору, бо ми чекаємо на тебе й не сідаємо обідати. Де ти поділася? — питалася бабця в перехожих, які зупинялися під будинком. А Буба вже стояла біля дверей, і з важким серцем шукала відповідні слова для привітання. — Не сьорбай, Бубо, — пані Рита сиділа неприродно прямо, немовби під блакитним жакетом було вмонтовано пристрій, що примушував її триматися рівно як струна. Вона зверталася до Буби, але краєчком ока стежила за маршрутом, який здійснювала дідусева ложка між ротом і тарілкою. — А чим тобі, Рито, заважає сьорбання? — дідусь аж ніяк не переймався її докорами. — Суп нашої Бартошової такий чудовий, що важко втриматися й не сьорбати, — старенький спромігся на комплімент хатній робітниці. З виразу бабчиного обличчя легко можна було здогадатися, що дідусеві слова поцілили у вразливе місце. — От-от, — кашлянула бабця, — якщо вже про це зайшла мова… Я прохала б, щоби під час моїх відвідин Бартошова готувала бульйони з нежирної птиці. Ця жахлива голяшка — це ж просто кілограм смерті. Я давно не їла чогось такого шкідливого, — бабусині вуста викривилися підківкою, яка свідчила про її найвищу зневагу до свиней. — Бо ти ще не куштувала скаженої корови. Ця приємна балачка аж ніяк не прикрашала споживання їжі. Дідусь сьорбав за двох. Бабця спохмурніла, Буба втупилася очима в тарілку, шукаючи в ній кілограм смерті. І тільки Бартошова посміхалася, миючи посуд. І цієї усмішки Буба ніяк не могла пояснити. — Ви живете у великому місті, а поводитеся, як селюки, — бабця відпочивала по обіді, напівлежачи на дивані, осторонь від диму дідусевої сигарети. — Негігієнічно, нічого не плануючи, демонструючи погані манери. Скажи-но, коли ти востаннє була в театрі? — вона начепила на носа окуляри й Буба пригадала казочку про Червону Шапочку, точніше, сцену з вовком, який хотів краще бачити. — Ну ж бо! — підбадьорила бабця, — то коли ти була на якій-небудь виставі? — Навіщо їй ходити до театру, якщо в неї вдома постійні вистави? — прийшов на допомогу дідусь, гортаючи газету. — Я й анітрохи не сумніваюся, — бабця відкопилила губу. — Те, що відбувається в цьому домі, нагадує цирк, а це надзвичайно шкідливо, — бабусин голос досягнув максимальної висоти. — Надзвичайно шкідливими бувають вистави нудні й повчальні. Ти, дорога Рито, якраз і з’являєшся в нас із таким репертуаром, — дідусева голова сховалася за сторінками газети, тож тепер бабця зверталася із претензіями до Адама Малиша з першої сторінки «Газети Виборчої», який саме готувався стрибнути із трампліна. — Якщо ця дівчина, — бабця говорила про Бубу, — перебуватиме під одним дахом з таким, як ти, то мене нічим не здивуєш, — процідила вона. — Тут ти помиляєшся, — дідусь на мить визирнув із-за Малиша. — Вона ще не раз тебе здивує. І ця дівчина, і навіть я. Буба знала, яким буде продовження розмови, що неухильно наближалася до сварки у фіналі. Тому з усмішкою добре вихованої панночки подалася до своєї кімнати. Там вона тоскно глянула на стінний календар, де золотистим маркером було обведено дату бабусиного від’їзду. Ще стільки днів, — щиро засмутилася дівчина. — А могло бути цілком непогано, — думала вона, звинувачуючи дорослих в ускладненні навіть найпростіших речей. — Адже ці дні більше ніколи не повторяться. Зіпсовані й нікому не потрібні, вони зітруться навіть у пам’яті. А шкода. І Буба посміхнулася, бо раптом їй спало на думку, що було б немудро стерти з пам’яті всі події сьогоднішнього дня. Пригадала галасливих галок і ямочки на Мілошевих щоках, яких вона досі не помічала. Присяглася собі ніколи про них не забувати, відкрила щоденника й записала в ньому, що Мілош нормальний хлопець. Трохи подумавши, додала: «Дуже навіть нормальний і так приємно усміхається». * * *

— Сьогодні, Бубо, я проведу тебе до ліцею, — заявила бабуся за сніданком. — У тебе є справи в місті? — увічливо поцікавилася Буба. — Ні, люба дитино, — пані Рита зберігала цілковитий спокій, краючи часник і вкладаючи білу гірку порізаних зубчиків на бутерброді. — У мене є кілька справ у твоєму ліцеї. Я збираюся подивитися на оцінки й з’ясувати, хто тебе вчить. У наш час… — Бабусю, — Буба недовірливо спостерігала, як біла гірка зникає в бабусиному роті. — Зараз так не роблять. Є батьківські збори… — Не вчи вченого їсти хліба печеного. Я працюю в школі ціле життя… — Працювала, Рито, — дідусь звів погляд догори, — на нещастя цих беззахисних створінь, ти була вчителькою понад сорок років. — І що? — набурмосилася бабця. — І годі! — відказав дідусь. — Не роби Бубі сорому. — Якого ще сорому? — Просто так кажуть. А якщо підеш до школи, то саме так і буде. — Я здатна осоромити онуку? Довоєнна Ягеллонка… — відсапувалася бабуся. — Отож-бо й воно, — дідусь вирішив заатакувати з іншого флангу. — Якщо вчителі довідаються, що Бубина бабця закінчила Ягеллонський університет, то вони нашу дитину з’їдять без хліба. — Без якого хліба? — нічого не розуміла бабця. — Це лише так кажуть, — заспокоїв її дідусь. — Але якщо підеш до ліцею, то її з’їдять. — Нічогісінько не тямлю. — Заздрість… — дідусь зробив поважну міну й підняв вказівний палець. — Заздрість, Рито, серед сучасних педагогів, не таких гарно освічених, як ти, і без належного виховання — це надзвичайно поширене явище. — Гм-м, — бабця замислювалася, підступ це, чи комплімент. — Тобто, справа в заздрощах? — запитала вона про всяк випадок. — Тому я запрошую тебе на сирник по-віденськи. Дами не повинні ходити до шкіл для простолюду. — З тобою важко не погодитися, — бабця привітніше глянула на дідуся. — Але… — вона пригадала собі якусь неприємну ситуацію, бо на її обличчі вималювалася непевність. — Минулого року ти теж мене запросив, а потім я сама мусила платити… — Минулоріч я ще не був джентльменом, — пояснив дідусь, відгризаючи шкірку від скибочки цитрини. Бабуся знову скривилася, але цього разу приязніше. — Ну, що ж, Бубо. Доведеться тобі нині самій піти до ліцею. Твій дідусь вирішив зрівняти рахунок… — Звичайно, бабусю, — швиденько погодилася Буба, і в неї раптом знову з’явився апетит. * * *



— Доброго дня, шановні. На жаль, мій син з невісткою поїхали на море… — пояснювала бабця своїм пронизливим голосом, який змішувався з контральто Маньчакової. — А ми власне кажучи, до пана Генрика й Буби. Зіграти партійку, — пані Віолетта просунула голову у дверну щілину, сподіваючись, що із глибини помешкання нарешті прийде хтось на відсіч цій непередбачуваній особі в старосвітському жакеті й дозволить Маньчакам покласти на столі свого записника. — Дивіться-но! — дідусь намагався відстрашити пані Риту непритаманною йому сердечністю. — А хто ж це до нас завітав?! Завжди вірні своєму обов’язкові, — вигукував він, а бабця чимраз сильніше хапалася лівою рукою за серце. Нарешті вона подалася вглиб коридору, розпачливими жестами показуючи онуці, що кличе її. — Зізнайся, Бубо, це свідки Єгови? Я відразу зрозуміла. Щойно побачила цю її слизьку посмішку… Навіщо ви це зробили? Не досить того, що мій син перестав ходити до костелу, то він ще вступив до секти?! — бабця не давала Бубі й слова вимовити, а вигляд Маньчакової, яка знімала пальто, призвів до того, що вона стискала серце вже двома тремтячими руками. — Але, бабусю, — Буба усміхалася й тягла її до кухні, — це ніякі не свідки. Це родина Маньчаків. Бриджисти. Вони приходять до нас щовівторка, іноді ще й у середу, а найчастіше чотири рази на тиждень. І ми лише граємо з ними в карти. — Азартні ігри? — бабця впала на кухонний стілець і, здавалося, не дихала. — Це ще гірше! А ця жінка? Здається, вона притягла під светром рулетку! — Ні, пані Віолетта екстравагантна, але не настільки. Під светром нічого такого немає — то вона погладшала. — І що мені робити? — бабця скидалася на безпорадну ляльку, власне кажучи, на манекен, який примусили сісти. — Я пообіцяла твоїм батькам, що пильнуватиму за порядком у домі. — Батьки примушують дідуся й мене грати в цей бридж. А сьогодні ми зіграємо в дідусевій кімнаті, щоб не заважати тобі. — Не заважати! — засопіла бабця. — Але ж ці люди заважають лише своїм виглядом. Вони не нашого кола. — Вони дуже приємні й культурні, — Бубу прикро вразили бабчині слова хоча б через те, що Маньчаки більше цікавилися її юним життям, ніж бабуся. — Хто ця засушена жінка? — поцікавилася Маньчакова, повісивши своє пончо на дідусів стілець. — Нічого особливого, — не зовсім чемно кинув пан Генрик. — Між нами кажучи, це якась далека Павлова родичка. Із Казахстану чи Сибіру, щось таке… Він її запросив, бідолашку, на тиждень, щоб вона собі трохи під’їла, бо там у них, — дідусь зробив серйозне обличчя, — зрозуміло, біда аж пищить. — Я так і подумала, — пані Віолетта замислилася про земляків на Сході. — Вальдеку, — звернулася вона до чоловіка, — ми теж повинні щось їй дати. Може, якусь косметику? У мене, наприклад, є крем, який мені не підходить. Або твій одеколон… — Він теж вам не підходить? — підхопив дідусь тоном, сповненим зрозуміння. — Вальдекові не підходить, — Маньчакова не встигла образитися, бо перейнялася долею поляків у Сибіру й важко розставалася з непотрібними речима. — Або той смугастий светр? — продовжувала вона дуже обережно. — Дайте спокій, — дідусь почав швидше роздавати карти. — Їм, там у Сибіру, потрібні кожухи, а не светри! — Кролячу шубу не віддам, — про всяк випадок попередила пані Віолетта, беручи карти. — Я знаю, — дідусь уже підраховував очки й упорядковував масті. — Ця прив’язаність до тварин дійсно зворушлива й свідчить про ваше добре серце, — урочисто заявив він. Маньчакова перестала замислюватися над дідусевими словами, щойно виявила відсутність винової масті. — Але щось-таки мені перепало, — її щирість, без сумніву, пояснювалася прекрасним набором чирви. — Е-е-е, — зневажливо поставився дідусь до гарних намірів Маньчакової. — Краще не треба. Вона лише вдає даму, їй буде прикро… Ну, і Павел неодмінно подбає про якісь подарунки. — Ой, не знаю, не знаю, — у пані Віолетти на цю тему явно була власна думка. — Останнього разу він образився на нас через два дурних млинчики. А млинчики — це вам не кожух! — Винова шістка, — озвався дідусь, поклавши край дружнім намірам Маньчакової, яка ладна була відкрити свою шафу перед гостею з Казахстану. Буба за звичкою подумки посміхалася. У своїй уяві вона бачила, як бабця Рита, що користувалася виключно «Шанель № 5», нюхає одеколон Маньчака. Уявила також її, одягнену в екстравагантне пончо пані Віолетти та пілотку із чорного каракуля. І дійшла висновку, що ніхто не народжується Фелліні. Зате ним може стати кожен, хто вміє дивитися. Реконтруючи винову шістку, вона була впевнена в результаті гри. Особливо потому, як на полірованій поверхні дідусевого столу вгледіла, що в Маньчака повністю відсутні козирі, які могли б загрожувати їхньому чудовому шоломові. — Не розумію, як це сталося, — зіщулилася пані Віолетта під грізним чоловіковим поглядом. — Ми ж завжди вигравали в них з такими картами. Вираз Маньчакового обличчя був такий, немовби він щойно довідався про заслання в Сибір. Пан Вальдек у відчаї запхнув свого записника до кишені посткомуністичної куртки й насунув на очі капелюха. — Когось ви мені нагадуєте, — дідусь не міг відірвати погляду від його кремезної статури. — Певне, бубнового валета, — посміхнувся Маньчак усмішкою переможеного. — А от і ні! Ви нагадуєте мені пана Перелку. Головного бухгалтера, який у тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостому році запроторив свого сина до в’язниці. За розтрату, — вів своєї дідусь. — Успіхи в грі вам шкодять, — відрізав сухо Маньчак. — Наступного разу ми вас так не скривдимо. У кінці коридору замаячіла постать бабусі Рити, яка мовчки спостерігала за всією компанією. Пані Віолетта непомітно штурхнула чоловіка, й обоє заусміхалися найбільш співчутливою посмішкою, на яку лише спромоглися. — До сві-да-ні-я, — голосно й виразно промовила Маньчакова. — До сві-да-ні-я, — повторив Маньчак. Здивована бабця лише через хвилину прийшла до тями. — До свіданія, — відізвалася вона з бездоганною вимовою. І в коридорі зробилося тихо. — Дуже дивні люди, — заявила бабця, — але знаєте, що? Я відразу підозрювала, що це якісь репатріанти. А тим, кого так скривдили доля й Вітчизна, я ладна пробачити все!
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка