Буба: мертвий сезон




Сторінка13/30
Дата конвертації18.04.2016
Розмір1.88 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   30

ЧЕСНА РОЗДАЧА


Зате в Бубиної мами енергії було на двох. Матуся, як завжди, бігала помешканням у пошуках своїх парфумів, шарфиків і біжутерії. І, як завжди, їй забракло часу, аби із жінки в негліже перетворитися на красуню. Багато років Буба спостерігала за тією війною, яку мама вела з могутнім арсеналом своїх речей, чудово вгадувала мить її поразки, коли та втрачала сили, неспроможна прийняти правильне рішення, у чому піти на зустріч із шанувальниками. Навіть якщо останні складали жменьку читачок районної бібліотеки. Фанатки «Ув’язнених у сідлі» вже чекали на авторський вечір у Будинку культури «Затишок». Чекав пан Протек. У позі денді, легенько обпершись на капот свого «БМВ». А перед мамою височіла гора спідниць і блузок, які так само терпляче очікували своєї черги.

— Бубо, цей? — Мама приміряла наступного піджака й накидала нову шаль.

— Ні, в жодному випадку! — відповідала вона рішуче сама собі й за мить знову залишалася в мереживній комбінації.

— Ось! — Вона кидалася до шафи, наче на амбразуру, і витягала з її глибин ще один писк минулорічної моди.

Тато зазвичай спостерігав за нею зі знущальною усмішечкою. Зрештою, навіть цього він віддавна не робив, бо постійно стримів біля екрану лептопа, майже зовсім згубивши дружину з поля зору.

— Може, цей? — вагання мами сягали зеніту, а макіяж поступово розмазувався й стікав темними струмочками туші.

— Ну, як ти думаєш, який? — питала вона чоловіка зі сльозами на очах.

— Питай у Протека, а не в мене! — тато аж почервонів від задоволення, що отримав крихітний шанс на маленьку чоловічу помсту. — Я б тобі порадив пояс для схуднення з моєї крамниці. Сто дев’яносто злотих дев’яносто грошів. У такому поясі можна робити все. Навіть на роликах кататися… — говорив він своїм «телевізійним» голосом, позуючи перед невидимою камерою.

— Одягни оранжеву блузку, — Буба рятувала авторський вечір, нервово переглядаючи вміст маминих полиць із одягом. — І спідницю, цю, гаптовану. Розпусти волосся. Саме так, — тамувала, як уміла, мамині сльози. — От і чудово. Сама глянь.

— Добре, — схлипнула мама і, втерши сльози, вирушила на підкорення жіночих сердець.

Дідусь зазирнув до Бубиної кімнати. Настрій у старого був пречудовий, проте звірятися він не збирався.

— Ну, скажи мені, чого ти так радієш, моя Блондиночко, — під’юджувала його онука, відкладаючи зошит із твором.

— Не можу. Віртуальна таємниця, — прошепотів дідусь.

— Я нікому не викажу, — Буба притиснула руку до грудей.

— Ні-ні. Це… особисте, — дідусь легенько посмикував вуса й ніжно всміхався. Сам до себе.

— За цю таємницю я б тобі дала фору в бриджа, — умовляла Буба.

— Ні, — аж сяяв старий. — Пропоную чесну роздачу.

— У бриджа?

— Та де там! — дід зневажливо махнув рукою. — Йдеться про мою таємницю. Тому я тобі натякну, у чім справа, а ти натомість приготуєш свою знамениту яєшню.

— З беконом і зеленню? — здогадалася Буба.

— Атож, атож, неодмінно із зеленню.

Запах яєшні, котра шкварчала на плиті, долинув до спальні й принадив батька до кухні.

— І мені теж! — він поляскав себе по животі, тобто по зіпраній футболці, яку міняв на костюм хіба що тоді, коли йшов на роботу.

Буба розбила ще п’ять яєць, зрозумівши, що дід відкриє таємницю іншим разом, коли йому знову закортить яєшні.

— А Йолька вже працює, — Буба порушила тишу за столом. Їй бракувало колишніх розмов, навіть якщо вони переростали у звичайні родинні сварки.

— Бідолаха, — зітхнув дідусь без жодного співчуття. — Воно й не дивно. Ці її пластичні операції коштують стільки, скільки ремонт у квартирі. Бо це схожа інвестиція, — розумував далі дід Генрик. — Треба заново потинькувати стіни, усе вирівняти, умеблювати…

— Йолька не робить жодних операцій! — заперечила Буба.

— Як це не робить, якщо зараз вона виглядає зовсім по-іншому, аніж минулого року?

— Це незначні зміни! Перукар, косметичка… Звичайний пошук себе, — невтомно пояснювала онука.

— Ой, то вона, мабуть, добряче загубилася, бо анітрохи не схожа на симпатичну Йольку два роки тому, — не здавався дід.

— Добре, що бодай ти не загубилася, — утрутився тато. — Щоправда, втрапила до якоїсь партачки, котра зіпсувала твоє волосся, але тебе, принаймні, можна впізнати. Крім того, я проти того, щоб діти працювали. У нас, на телебаченні, це вже стало звичним! — похмуро продовжував батько. — Тільки й чекаю, коли на моє місце візьмуть якесь дошкільнятко, а новини вестиме геніальне немовля.

— У Йольки косметична фірма. Роз’їзна, — Бубі подобалося це слово, тому вона проказала його гордо.

— Ну звісно, що роз’їзна! — зрадів дідусь. — Спершу підвезе вас, а потім сама на вас проїдеться.

— Мені її шкода, — додав тато, анітрохи не співчуваючи Йольці. — Заробляти на тих, хто сам ще не працює, це ж звичайне шахрайство. Колись вона це збагне.

— А мені спершу було прикро… Йолька так вихвалялася цим своїм бізнесом. Дивилася на мене з погордою, — зізналася Буба.

— Прикро? Мабуть, ти їй співчувала, от чому, — підказав дідусь.

— Ні, — заперечно похитала вона головою. — Просто спершу мені здалося, що я звичайна невдаха…

— Щось у цьому є, — погодився дід Генрик. — Це в тебе від батька.

— Зате потім, — Буба знехтувала цим зауваженням, — потім я подумала, що мені б не хотілося заробляти, як дорослі. І виглядати, як вони.

— Маєш рацію, — тато незграбно витер рота краєчком футболки. — Достатньо глянути на твою матір, щоб це зрозуміти. Зрештою, останнім часом на неї дивиться переважно пан Протек, та це нікого, крім мене, не цікавить, — пожалів він самого себе.

— А я помітив, любий Павле, що ти цікавишся дружиною хіба що тоді, коли не маєш із ким посваритися…

— А от і ні, — скривився тато. — Тут я завжди можу розраховувати на тебе, бо не знаю сварливішого старигана, — жовчно кинув він, і спокійний вечір закінчився так само швидко, як яєшня на тарілках.

— А твоя мати? — не вгавав дід Генрик. — Та я порівняно з нею, мов невинне немовлятко! Це ж взірець сварливості… Забув?

— Матуся! — батько розмашисто ляснув себе по стегнах. — Таж вона до нас збирається! От чорт! — вилаявся він. — Я геть забув!

— Ото Марися зрадіє! — дід радісно потер руки, дивлячись на спохмурнілого зятя.

Бубі стало шкода тата.

— Спокійно. Ми впораємося, — сказала вона батькові, хоч анітрохи не вірила у власні слова, а її втішання пролунали слабенько, як дзижчання мушиних крилець під час бурі. Мабуть, ніхто їх не почув.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   30


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка