Буба: мертвий сезон




Сторінка15/30
Дата конвертації18.04.2016
Розмір1.88 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   30

КОСТЮМ ДЛЯ СТАЛІНА


Адась чекав на Бубу біля газетного кіоску. Нетерпляче тупцявся на місці, але її це не хвилювало. Давно минув той час, коли дівчина ладна була бігати мікрорайоном, помітивши бодай тінь Адама.

— Поквапся трохи, бо маю для тебе приголомшливу новину! — загукав він до неї.

— Якщо чесно, мене твої сенсаційні звістки не надто цікавлять, — щиро зізналася Буба. — Хіба що уроки відмінили! Це інша справа, такі новини я люблю.

— Зовсім ні, — зітхнув Адась. — Зате я чув, що ця наркоша повертається до нас.

Буба зупинилася як укопана. Хлопець задоволено потер замерзлі долоні, щасливий, що дівчина оцінила його новину.

— Цікаво, чи обкрадатиме вона нас? — розважав він уголос, наддавши ходу. — Гадаю, що так, бо їм, цим наркоманам, завжди потрібна купа бабла. Шкода Агату, класна дівчина була, — зітхнув Адась. Перекресливши майбутнє однокласниці, він наче повеселішав, навіть замугикав якусь жваву пісеньку.

— Ну, що? Правда, приголомшлива звістка? — задоволено глянув він на Бубу. — Я ж казав тобі, що це сенсація…

— Ти мене справді приголомшив, — якось мляво погодилася Буба. — Я з тобою знайома стільки років, а виявилося, що зовсім тебе не знаю…

Адась зацікавлено глянув на неї, бо не зрозумів, які нісенітниці вона меле.

— Що таке?

— А таке, що ти звичайна свиня, — Буба враз забула про чемність.

— Та чого ти… — Адась перестав дурнувато посміхатися. — Що з тобою? Всі так кажуть, не вдавай святенницю…

— По-перше, мене не цікавлять твої «всі», бо це, певне, кретини… — Люди зупинялися, почувши її обурений голос. — По-друге, Агата повертається здорова. По-третє, вона ніколи не крала…

Бубин голос якось дивно зламався, дівчина навіть злякалася, що зараз Адась відчує, як вона от-от розплачеться від злості.

— Припини! — Хлопець нервово роззирався довкола. — Люди дивляться, а ти мене тут лажаєш…

— Я тебе? — Буба високо піднесла голову й глянула на нього, наче на якогось хробака. — Ти сам облажався, ти… дурноверхий глистюк! — процідила вона крізь зуби.

Адась став як укопаний. Його вочевидь занепокоїло те, як назвала його Буба.

— Дурноверхий глистюк? — наздогнав дівчину здивований голос однокласника. Вона майже бігцем домчала до шкільних воріт і, не озираючись, зникла в роздягальні, заповненій строкатою юрбою.


* * *


— І що ти йому на це відповіла? — запитав Сирота на великій перерві. Хлопчина вмостився на підвіконні. Тому самому, де раніше любили сидіти Буба й Агата.

— Що він свиня й дурноверхий глистюк.

— Дурноверхий глистюк? Гм… — здивувався Стась. — Свиня — це зрозуміло, але глистюк? Та ще й дурноверхий? Мені б таке на думку не спало.

— Я мала на увазі їхні улюблені місця перебування, — Буба намагалася знайти наукове пояснення. — Адась копирсається в плітках, як у нечистотах. Така собі ганебна форма існування, — пирхнула дівчина. — Колись він був нормальний. Гадки не маю, що це з ним сталося.

— Те саме, що й із більшістю хлопців у нашому класі, — Сирота перестав усміхатися, а це з ним рідко бувало.

— Вони й далі тебе дістають?

— Так, — махнув він рукою. — От тільки я цим не переймаюся й не збираюся бути таким, як вони, тому їхні зачіпки для мене, як похвала. Завдяки дурним людям почуваюся кращим.

— Я тебе розумію. Зі мною те саме. На щастя, невдовзі повернеться Агата. Тобі вона сподобається, — Буба всміхнулася. — 3 нею про все можна поговорити. Майже про все, — виправилася дівчина, ледь знітившись. — Шкода, що зі своїми проблемами вона залишилася сама віч-на-віч.

— Агата тебе недооцінила, — Сирота простягнув руку до наступної канапки.

— Ти або їж, або посміхайся, — дорікнула йому Буба. Проте коли Стась простягнув їй пакунок зі сніданком, засміялася й собі, вдячно приймаючи бутерброда.

Про Агатине повернення сказала й Редбулька.

— Я вимагаю, — суворо глянула вона на присутніх, — аби в класі не патякали й не пліткували про те, що сталося. Бо до випускних іспитів допускатимуться лише тактовні учні, з відповідним рівнем знань. Тобто такі, які можуть збагнути красу художньої літератури… І вже тим більше — зрозуміти свою подругу, — закінчила вчителька й вліпила першу того дня одиницю.


* * *


Клеменс, як завжди, куняв на своїй лавочці. Буба довгенько стояла перед нею, щоб привітатися.

— Добридень, пане! — зраділа дівчина, коли той розплющив одне, ледь почервоніле, око.

— О, моє шанування, панночко, — відповів чоловік хрипкуватим голосом. — Давно не було нагоди з вами привітатися. А панянки, як я розумію, на прогулянку зібралися, — помітив він Добавку, яка приязно метляла хвостом. — Справді, варто, хоча від рання дощить, — здригнувся чоловік, щільніше закутуючись у благеньке пальтечко.

— А й справді, — відказала Буба. Витерла рукавом мокру лавку й сіла поруч зі знайомим.

— Пивця не бажаєте? — той звично витяг із-за пазухи пляшку.

— Спасибі. Маю ще кілька справ залагодити, — лагідно відмовилася дівчина.

— Певна річ, — кивнув Клеменс. — Коли я був у вашому віці, то теж пригощався значно рідше, — і він обдарував Бубу щирою, хоча трохи щербатою, посмішкою.

— Я непокоюся, що ви оце тут так мерзнете, — дівчина роззирнулася, немовби сподіваючись угледіти який-небудь обігрівач у кущах. — Мені здається, що краще сидіти в теплому барі. Тут біля скверу є такий невеличкий…

— Ха! — Клеменс миттю очуняв. — Це ви про той шахрайський гадюшник? — вигукнув він так голосно, що навіть галки, які сиділи неподалік, знялися в повітря.

— Можливо, — нерішуче мовила Буба.

— Про бар «Малий Рисьо»? — допитувався її знайомий, вочевидь знервований.

— Справді, він так називається.

— Тож заявляю! — гаркнув Клеменс, і люди почали швиденько їх оминати. — Усім і кожному! — Буба глянула довкола, але крім неї поруч із химерним чоловіком більше нікого не виявилося, бо «всі» й «кожен» вшилися. — Ноги моєї там ніколи не буде! — закінчив він і люто захрипів.

— Ви погано почуваєтеся, пане Клеменсе? — Буба намагалася зазирнути йому в очі, але чоловік закрив обличчя руками й виглядав, як жертва катастрофи. — Ніхто вас не примушує й не просить туди ходити, — пояснювала вона з почуттям власної провини. — Я рада вас бачити, а коли б ви сиділи в барі, у мене б не було такої можливості, — продовжувала дівчина. — Просто мені прикро, що ви тут мерзнете під дощем, на вітрі…

— Гадаєте, мені не прикро? Я теж сумую за своїми товаришами, за столиком у кутку «Рися». За Зенеком Макаркою. За своїми улюбленими картами. — Клеменс заплакав, а може, це краплини дощу стікали по його щоках. Хай там як, а виглядав він таким нещасним, що Буба ладна була все віддати за його щербату усмішку.

— Карти я могла б вам принести, — намагалася вона врятувати ситуацію.

— А з ким же мені грати? — сумно запитав пан Клеменс, і на його очах знову зблиснули сльози.

— Я вмію грати в бридж! — зраділа Буба.

— Я бачу, що ви геть необізнані з певними справами, тож коротко вам про все розповім, — похмуро запропонував її химерний знайомий.

Дощ лив як із відра, а Буба та Клеменс сиділи на лавочці, немов моряки, що намагаються вести корабель під час шторму.

— У цьому шахрайському генделику я позбувся всього! — тихо розповідав Клеменс. — Спочатку моєї пенсії, потім матусиної, і нарешті того, за чим шкодую найбільше. Свого весільного костюма.

— Весільного костюма? — здивувалася дівчина.

— Так-так, — зітхнув нещасний. — Колись я придбав його, аби повести під вінець панну Криську. А Криська виявилася стервом і пішла до вівтаря з кульгавим Болеком. Але костюм у мене залишився! Час від часу я відкривав шафу й милувався, як він виблискує сріблястою ниткою, як гордовито випростовує плечі. Бо це була річ добротна…

— То навіщо ж ви його програли?

— Бо Сталін, той, який мене ошукав, знав, що в шафі висить костюм. У жодного з моїх друзів такого не було. Най вишуканіша модель на весь люмпен-пролетаріат… А Сталін, панночко Бубо, заздрив мені через це, і через Криську заздрив, ту, що стервом виявилася…

— Я теж граю в бридж із дідусем, але ми ставимо копійки й нашу честь, — зітхнула дівчина. Їй було шкода нового друга, і його костюма також.

— Честі мені не бракує, — прошепотів чоловік. — Саме тому й мокну під дощем, а на поріг «Малого Рися» не поткнуся. Сталін тепер інших ошукує, шахрай такий! — зіщулився Клеменс. Було помітно, що він знову переживає власну поразку.

— Не годиться в бриджа махлювати, — Буба співчутливо глянула на бідолаху. — А що, коли відігратися?

— Мовчіть, панно Бубо! — суворо наказав її товариш. — Наш Сталін з бару не кращий за свого тезка. Навіть гірший, бо ще живий, — зітхнув він. — Вас теж обіграє, у спідній білизні, так би мовити, залишить!

— Або сам опиниться в такій ситуації, — буркнула Буба. — Зустрінемося тут завтра? — запитала вона, рятуючи Добавку від потопу.

— А де ж іще? — здивувався Клеменс, піднімаючи комір свого пальтечка. Він вочевидь нікуди не поспішав.

— Т-т-тоді д-д-до з-з-завтра! — попрощалася вона закоцюблими губами й побігла в бік Звіринецької.

— До побачення, панянки, — сонно промурмотів чолов’яга й витяг із-за пазухи свій улюблений зігріваючий засіб.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   30


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка