Буба: мертвий сезон




Сторінка17/30
Дата конвертації18.04.2016
Розмір1.88 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   30

ПАНДЕМІЯ В ШКОЛІ Й ЗА СТОЛОМ


У цій ситуації, коли родині загрожував голод, Буба скликала таємне сімейне засідання. Без мами, яка обідала в місті й гадки не мала, що відбувається вдома.

— Пропоную замовляти їжу в сирійця, — шепотіла Буба. — Приноситиму вам страви, які виберете в меню. — І вона вручила татові й дідусеві ксерокопію. — Я багато чим ризикую, самі знаєте. Тому за кожен обід чи вечерю ви повинні мені відстібати по п’ять злотих.

— П’ять це забагато, — запротестував дідусь.

— Я розумію, — незворушно відказала Буба. — Але у вас є й інший вихід. Будка цього сирійця недалечко. Можете самі собі організувати хавчик. А можете й на місці спожити. Щоправда, на столик доводиться чекати з годину, але як добряче зголодніти… — «підбадьорливо» закінчила вона.

— Годину? — перелякався батько. — Я не можу так надовго… відійти від комп’ютера!

— І я, — кахикнув дідусь, — я теж не можу.

— А навіщо тобі гроші? — тато пригадав про свої батьківські обов’язки.

— Я лише трохи збільшую кишенькові. Інфляція, — пояснила дівчина.

— Самі нещастя в цій країні, — нарікав дід, порпаючись у гаманці. — Інфляція, телебачення, Рита, голод… — перелічував він голосом страдника. — Навіть за комуни такого не було! А що стосується твоєї, Павле, матері, то вона якраз і є носієм усіх без винятку лих, які переслідують людство. Від більшовицької революції до цунамі.

Батько не реагував на тестеві нарікання й теж покірливо шукав у гаманці дрібні гроші.

— Мені кебаб, — швиденько замовив він.

— А я хочу шаурму, — облизався дідусь Генрик. І Буба, побрязкуючи весело грішми, увійшла у дві ролі водночас: хатнього лихваря й разом з тим єдиної годувальниці родини, що було сприйнято з мовчазним схваленням.


* * *


У школі Буба наштовхнулася на Сироту.

— Ти, бува, не захопив своїх смачнючих канапок? — у Буби аж очі засяяли, коли вона побачила пакетик зі сніданком, який Стась завжди приносив із собою.

— Звісно! — і хлопець подав їй окраєць хліба з найшкідливішою шинкою на світі.

— Бабця Рита приїхала, — пояснювала Буба, швиденько поглинаючи м’який білий хліб.

— І що? — не розумів Сирота.

— Відтепер ми споживаємо лише здорову їжу, тобто не їмо взагалі. Я, наприклад, занадто товста…

— Ти? — Стась здивовано глянув на однокласницю.

— Я, — підтвердила та з напханим ротом.

— Решта родини теж під наглядом, — продовжувала вона, давлячись великими куснями. — Бабуся стверджує, що ми страждаємо на всі хвороби. Навіть на ті, яких медицина ще не знає.

— Твоя бабця лікар? — увічливо поцікавився хлопець.

— Ні, що ти! Вчителька на пенсії! — Буба шматувала шинку зубами, наче якийсь неандерталець.

— Ну, тоді вона на всьому розуміється, — погодився Сирота.

— На щастя ні, — посміхнулася Буба. — Бабця поняття не має про мову жестів. Колись розповім, — пообіцяла дівчина й зістрибнула з парти, до якої наближався Мілош.

— Дружба міцніє? — кинув він замість привітання.

— Еге! Ребекка, певне, більше не бігає за тетеруками, — подумала Буба без краплини співчуття.

— Міцніє, міцніє! — Сирота продемонстрував у посмішці ідеальні зуби. — Щоправда, доводиться в цю дружбу інвестувати й підгодовувати Бубу, але чого там! Переживу. — І він поплескав себе по запалому животі.

— Ну, коли що, — Мілош якось важко сів за парту, — то в моїй торбі теж нині чимало припасів. Так що я до ваших послуг, — невпевнено всміхнувся хлопець і почав квапливо дописувати домашнє завдання.

А коли до класу зайшла вчителька біології, яку всі називали Пандемією, і заходилася збирати смертельне жниво, ніхто, крім Буби, не залишився байдужим до її нападів. Доки навколо тривала безнадійна боротьба за виживання, Буба продовжувала перебувати у світі власних невеселих думок.

Ще зовсім недавно Мілош називав мене своїм співучим дроздом, — згадувала дівчина. — І хоча я не зробила нічого поганого, зараз я перетворилася для нього на звичайнісінького горобця. Та ще й голодного… Певне, моя сірість так знеохотила його, що він почав шукати казкового колібрі, а для мене в нього залишилася хіба що канапка із сиром…

Плакати на кривавій біології аж ніяк не личило. Тим більше, що навколо лягали нові трупи, котрі програли битву із травною системою гідри. Навіть Мілош зазнав поразки в нерівній боротьбі й отримав одиницю.

Тому Бубі здалося, що не варто рюмсати лише через те, що шлях від кохання до байдужості буває коротшим, ніж відстань між партами.

— На сьогодні досить, — Пандемія глянула на вцілілих бійців. — Ваша примітивність могла б ілюструвати спосіб мислення гідри, — переможно заявила вона. — І саме цьому симпатичному створінню ми присвятимо наступний урок, — попередила вчителька, захряснувши класний журнал.

А Буба визнала, що від гідри вона відрізняється емоційністю, яка, щоправда, не полегшувала життя, зате становила щонайкращу рису людських істот.

Додому поверталися з Йолькою, яка була неабияк приголомшена подіями останнього уроку.

— Бубо, що це мала на увазі Пандемія, коли ото нині про гідру висловилася?

— А як саме вона висловилася? — Буба глянула на подружку відсутнім поглядом.

— Чекай-но, як же Пандемія сказала? — Йолька наморщила лоба. — О, вже згадала! — зраділа вона, як завжди недоречно, бо переважно в таких випадках не було чого тішитися. — Вона мені сказала: «Мірович, ти якийсь особливий випадок. Тобі сімнадцять років, але з того, що ти говориш, випливає, що ти досі дихаєш стравоходом…».

— А чим ти дихаєш, Йолько? — запитала Буба, намагаючись виглядати серйозною.

— Ну, як це чим? Бюстом! — Йолька витріщила очі. — Це ж зрозуміло! Навіть Ксавер недавно мені сказав, що я маю чим дихати, — додала вона гордо, і від її страждань не залишилося й сліду.

— Ходімо до «Брудзя»? У мене тут завелися непогані бабки, можу пригостити тебе піцою, — Йолька сягнула по гаманця, але Буба її спинила.

Іншим разом. Нині не можу, бо маю справи.

— Які ще справи?

— Ну, підгодовування… Розумієш, я годую неповносправних… — плутано пояснювала Буба, стараючись не виказати родинної таємниці.

— А-а-а, розумію, — Йолька кивнула головою. — Завжди ти вплутаєшся в якусь доброчинність. І навіщо? Жодної тобі користі. А про задоволення взагалі нема мови! — Вона зневажливо махнула рукою. — Бо я ловлю кайф навіть тоді, коли мені з матьохи вліплять одиницю.

— Ти що, жартуєш? — Буба глянула на Йольку, як на блазня.

— Чесно! — присяглася та. — Бо я могла б так само отримати дві одиниці. І, власне, було б за що, — зізналася вона з несподіваною щирістю.

— Ніколи не думала, що можна від цього отримати задоволення, — відповіла Буба.

— Ксавер каже, що в мене талант до цього… ну… чорт! — не могла пригадати Йолька. — Забула, як воно…

— У тебе стільки талантів, що яка різниця, як називається цей один, — поклала край її мукам Буба.

— Зрештою, я не збираюся робити нічого просто так, для задоволення, — попередила Йолька, трусонувши непокірними локонами. — А взагалі я вважаю, — вона чомусь ніяк не могла розстатися з Бубою, — що ти повинна стати моєю асистенткою. Ксавер уважає, що в мене надзвичайне… е-е-е… О, згадала! — вміння працювати в колективі, — процитувала Йолька, ледь затинаючись.

— Може, колись у майбутньому, — ухильно відказала Буба. — Але спасибі, що ти про мене подумала.

— Певна річ, — відповіла Йолька тоном начальниці. Та ще й такої, що вже має одного підлеглого.


* * *


Дім, керівництво яким узяла на себе бабця Рита, перестав бути схожим на інтернет-кав’ярню. Щоправда, дідусь із татом не відривалися від моніторів, зате їм на допомогу несподівано прийшли Маньчаки.

Неважко було здогадатися, що через брак інших добровольців, обидвох кандидатів на чемпіонів із бриджа було силоміць ув’язнено у вітальні, де нещасних напихали якимись підозрілими наїдками.

— Дідусю, що це вони їдять? — поцікавилася Буба.

— Я сказав би, що лайно, але це дуже вульгарно, — прошепотів старий, який стежив зі своєї схованки за стражданнями Маньчаків.

Дивлячись на них Буба збагнула, що бідолахи стали жертвами власного обжерства. Зараз обоє сиділи з похмурими обличчями над зеленавою кашею, а їхні виделки під команди бабусі Рити піднімалися до вуст, а тоді знову занурювалися в рештках якоїсь гидоти.

— От і чудово, — хвалила кожен рух виделки бабця, а Буба подумала, що це скидається на дитсадок для дорослих.

— Ну ж бо, покваптеся трохи, бо час грати! — скомандував дід Генрик. — Я розумію, що у вас тут дегустація Ритиних делікатесів, але все приємне колись закінчується. Час вам нині програти!

Маньчаки незграбно вклонилися бабці і з полегшею помчали до дідової кімнати.

— Що це було? — пан Вальдек витирав спітніле чоло.

— Моя порція броколі, — прошепотів дідусь.

— Я й не підозрювала, що броколі так виглядає, — зізналася пані Віолетта, виколупуючи із зубів якусь зелень.

— Я теж, — погодився дід Генрик.

— Ну, і я думав, що смак у неї теж інший, — докинув Маньчак.

— Тобто, що броколі взагалі смакує, — виправила його дружина.

— Це ж не трагедія, мої любі, — у діда був чудовий настрій, бо старий уже встиг замовити Бубі на сьогодні свій обід. — Якщо ваша дитина виявиться неслухняною, знатимете, чим її нагодувати! Буде корисно й повчально, бо гіршого покарання годі й вигадати.

— Із дитиною ще нічого не вирішено, — на Маньчаковій красувалося хутро тхора, і вона ніяк не могла вмоститися на стільці.

— Та зніміть із себе цю тваринку, — порадив дідусь. — Незручно буде на маленькому стільчику…

— Це останній писк моди, — припинив дискусію Маньчак. — Хутро саме почало з’являтися в салонах.

— Шкода, що не на власних лапах, — зітхнув дід Генрик, шкодуючи тхорів, які могли пересуватися світом виключно завдяки ногам пані Віолетти.

— Та скажіть мені, — старенький вправно роздавав карти, — що там із вашою дитиною? Певне, вам не хочуть її віддати?

— Поки що нас перевіряють, — пан Вальдек скривився, однак невідомо, чи через кепські карти, чи через оте перевіряння.

— Пас, — сказав дід. — Як це — перевіряють?

— Пас, — утрутилася пані Віолетта. — Ну, розумієте, абикому дитини не дадуть, — і вона багатозначно глянула на дідуся.

— Узагалі-то слушно, що вони мають щодо вас сумніви. На перший погляд ви здаєтеся підозрілими. На другий теж, — швиденько прокоментував старий.

— Пас, — зітхнула Буба, із заздрістю дивлячись на Маньчака. Здається, у нього були чудові карти.

— Пас, тасуємо карти, — розпорядився Маньчак. — На що це ви натякаєте? Що в нас підозрілого? — обурився він.

— Ну, пане Вальдеку, — пирхнув дід. — Вам не вдасться мене переконати, що нормальні люди приходять восени грати в бридж у хутрі й спортивному костюмі!

— Авжеж, приходять, — спокійно відказав Маньчак. — Від вас ми йдемо до тренажерного залу.

— Нормальні люди не колупають у носі в присутності інших, — додала його половина, позбавляючи старого однієї з небагатьох радостей у житті.

— При інших чи ні — усі час від часу це роблять, — вперто заявив дідусь. — Зате з бідоном на поясі справді рідко хто ходить.

— Коли я займаюся на тренажерах, мені хочеться пити. — Маньчак поправив бідон, який тиснув йому стегно.

— Якби ж то в ньому був принаймні який-небудь чоловічий напій, я б це ще зрозумів, — іронічно скривився дідусь Генрик і підняв карти. Ніхто не сумнівався, що цього разу він класно зіграє. Навіть, якщо Буба не підтримає його своїми очками.

— Нині вам страшенно не пощастить! — зрадів дід. — Я на вашому хутрі сухої ворсинки не залишу! — пообіцяв він і вийшов козирем.

* * *


Черга в сирійця була така довжелезна, що Буба вирішила податися на пошуки Клеменса. Вона не збиралася розповідати йому про власний план, але підгодовування родини виявилося непоганим способом, аби накопичити грошенят, потрібних для помсти Сталінові.

— Мета виправдовує засоби, — пригадала собі дівчина один з дідових улюблених висловів, бо не була переконана, чи годування рідних за гроші виглядає етично. Схожі сумніви переслідували Бубу, коли вона подумки благала бабцю Риту якомога довше гостювати на Звіринецькій. Ці думки були цілковито протилежними до мрій решти членів родини, а віднині — ще й Маньчаків.

Клеменс сидів на своїй лавці, підставивши обличчя під повіви вітру.

Коли не йде дощ, то для нього це вже спека, — подумала Буба, порушуючи своїм «добридень» пополудневу тишу.

— А-а-а! Вітаю вас, панно Бубо! — Клеменс ліниво розплющив одне око. — Доброго дня, — і він розплющив друге око. — Як бачите, проясніло, і погода майже пляжна.

— Сьогодні вам не доведеться зігріватися пивцем, — Буба сіла поруч.

— Нині в мене пляшка холодненького, — Клеменс помахав нерозлучною товаришкою. — Саме добре на спеку. Не бажаєте ковточок? Дуже раджу.

— На жаль, мушу відмовитися. Обов’язки не дозволя ють! — відповіла дівчина із чарівливою усмішкою.

— Певна річ, — чоловік витягнув з-під куртки свою пляшку. — Скільки житиму — пивце любитиму, — і з насолодою зробив великий ковток.

— Я прийшла запитати, у які дні цей ваш Сталін грає в «Малому Рисеві»?

— Краще тримайтеся від нього подалі. Сталін махлює.

— Я теж, — Буба невинно потупила погляд. — То он звідки в нього таке прізвисько, — здогадалася дівчина.

— Про що це ви? — не зрозумів Клеменс.

— Ну, це його прізвисько, Сталін. Мабуть, через те, що він ошукує людей…

— Ні-і-і… — Клеменс глянув на Бубу так, ніби вперше її побачив. — Він Сталін, бо його звуть Юзеф. А що шахрує, то ми його звемо «Копер».

— Чому «Копер»?

— Ну, бо він махляр, — невтомно пояснював Клеменс. — Ви що, не чули про цього ілюзіоніста Копперфілда?..

— А-а-а… справді, — пригадала Буба.

І Клеменс знову підставив обличчя під сонячні промені, а Буба повернулася до сирійського фаст-фуду. Зрештою, вона ж зобов’язалася нагодувати жертв експериментів бабці Рити…

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   30


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка