Буба: мертвий сезон




Сторінка22/30
Дата конвертації18.04.2016
Розмір1.88 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   30

ЕРА СІМЕЙНОЇ КАТАСТРОФИ


Дідусь із татом поводилися так, наче проходили курс лікування від комп’ютерної залежності. Проте, якщо батько досить легко позбувався своєї поганої звички, перебуваючи в товаристві знову закоханої в нього дружини, то дід Генрик зробився дратівливим, і це далося взнаки всій родині, а найдужче Бубі.

— А ти змінилася! — зауважив старий онуці, коли та відмовилася грати з ним у бридж, пояснюючи це завтрашнюю контрольною. — Ти така сама, як і решта, і мені прикро це казати, але ти теж підходиш на роль у цьому дурнуватому фільмі, який збираються знімати твої батьки!

— Але ж, дідусю! — захищалася Буба. — Я не планую грати в жодному фільмі. Хочу лише пристойно написати контрольну, бо Пандемія завалить мене на дихальних системах.

— То й що? — нервував старий. — Подивися на мене! В усіх школах, скільки їх там було, не пригадую, я чесно виїжджав на власному інтелекті. Оцінки отримував досить посередні, але моїй тямущості заздрили навіть учителі. Ти ж не сумніваєшся в тому, що з-поміж усіх своїх товаришів я зайшов далі, ніж інші, — дідусь заглибився в спогади.

— Тобто? — запитала Буба.

— Що тобто? Запам’ятай одне: твій дід був для всіх беззаперечним авторитетом.

— Хіба що в казино й ресторанах, — зловтішно засичала бабця Рита. — На шкідливій для здоров’я їжі ти, Генрику, знаєшся чудово! — закінчила вона й сховалася у ванній, уникаючи дідової відповіді.

— Бачиш, онучко, до чого доводить надмірне перебування в школі? — зашепотів дідусь. — Боюся, Бубо, що коли навчання поглине тебе так само, як твою бабуню, за кількадесят років ти станеш її клоном.

— Гарні жарти! — на мить Бубі закортіло жбурнути підручник з біології у вікно.

— Я тебе не прошу викидати підручник, — старий немовби відгадав онуччині думки. — Я лише хочу зіграти партійку в бридж!

— А що там із твоїм друзякою, Лавиною? — дівчина змінила тему. — Може, він там уже чекає на чаті?

— На жаль, ні, — у дідовому голосі забринів сум. — Він мириться зі своєю істеричною матір’ю, тупою дружиною й дурною донькою.

— А звідки тобі відомо, що вони такі жахливі? — Буба заступилася за віртуальну родину Лавини.

— Бо якби вони були нормальні, то не довели б Лавиночку до такого стану. Мені здається, що під час депресії він думав про самогубство, — прошепотів дідусь. — На щастя, я зміг йому допомогти. Вилікував його однією фразою!

— Якою саме? — допитувалася онука.

— Не пам’ятаю, — знітився старий, і в Буби не залишилося сумнівів, що ця фраза була квінтесенцією непристойностей, які інколи становлять значну частину лексичного запасу чоловіків.

— Рито! — дід безпардонно зачепив бабцю, яка вигулькнула з ванної. — Я хотів би попередити, що про тебе вже пліткують сусіди. Пані Коропова сказала вчора пані Пенциковій, що ти нагадуєш їй пальму зі сходової клітки. Знаєш, яку? Оту нещасну, з покрученим корінням, котра виглядає так, наче пам’ятає епоху динозаврів.

— Тобто як це нагадую? — ображено запитала бабця Рита.

— Бо вона така сама всохла. Я відразу дорікнув сусідкам, що негарно обмовляти позаочі, і попрохав, висловити це тобі в обличчя, — невинно промовив дідусь.

У Буби більше не було сумнівів, що комп’ютерна ера відходить у небуття, зате насувається епоха сімейної катастрофи, яка вплине геть на всіх, хіба що Бартошову омине.

І наче підтверджуючи її припущення, у квартирі пролунав дзвінок, і передпокій сповнився знайомими голосами. Олька хлипала, Роберт бурчав, а тоненький Францішеків голосок виконував складний вокаліз із невідомої арії.

— Францішеку! — мама схопила онука в обійми. — Ти останнім часом так виріс, стільки навчився! Наш вундеркінд! — виціловувала вона переляканого малюка.

— Він по-німецькому не розуміє, люба, — зауважив тато, перехоплюючи хлопчика в дружини.

— Франек ні по-якому не розуміє, — уточнив дідусь, швиденько займаючи крісло у вітальні. Він наперед знав, що зараз усі зберуться саме тут, у центрі подружніх баталій, а старий обожнював за ними спостерігати й заздалегідь подбав про найзручніше місце.

— Роберт іде від нас! — заридала Олька.

— Як це йде? — дід виглядав розчарованим. — Він же щойно прийшов.

— Покидає мене! І дитину теж! — продовжувала лементувати старша онука.

— Тільки не тут, — попередив старий. — Самі бачите, як у нас тісно. До того ж, на ванну треба чекати понад годину, бо її завжди займає Рита…

— Припини! — Олька на мить замовкла, свердлячи дідуся поглядом. — Моє життя руйнується, а ти про ванну!

— Роберте, що я чую? — мама, а за нею й решта, втупилася в зятя.

— Це правда, — промимрив той. — Ми розлучаємося. Оля все розповість сама.

Бубі пояснення були непотрібні. Вона вже давно чекала на такий розвиток подій, і щиро співчувала Робертові, на якого зараз були спрямовані розчаровані погляди.

— Оленько, що він з тобою зробив? — усі почали жаліти нещасну жертву. Ніхто, крім Буби й дідуся навіть не сумнівався, хто завинив у цій ситуації.

— Як тобі не сором, Роберте, — рішуче заявив тато. — Справжній мужчина не кине родину через якусь примху!

— Я відчувала, що вона буде з тобою нещаслива, — схлипнула мама. — Бідне сиротятко! — кинулася вона до Францішека, який вдавав Добавку. Малюк розлігся на килимі й намагався гавкати.

Роберт мовчав, терпляче очікуючи, доки дружина все пояснить, але Олька продовжувала вдавати покинуту дружину й заливалася сльозами.

— Дивитися не можу, як ти з неї знущаєшся, — заламувала руки бабця Рита. — Тиран! Кат! Деспот! — вона пригрозила здивованому Робертові кулаком і почала втішати улюблену онуку.

— Перепрошую, — обурився дід Генрик. — Я чую звинувачення, а мотиви злочину залишаються невідомі. Здається, Роберте, що ти сам повинен дещо пояснити, хоча мені здається, що вирок тобі вже винесли.

Злостива посмішка старого не дозволяла сумніватися, кого він насправді підтримує.

— Твій дідусь, Оленько, — затрусилася бабця Рита, — це… шовіністична свиня, якщо можна так висловитися, — додала вона вже тихіше. — Він завжди захищатиме брудні чоловічі інтереси!

— Про які це інтереси ти, Рито, говориш? — поцікавився старий.

— Справа в тому, — спокійно озвався Роберт, — що в Олі хтось є.

— Ну, звісно! — вигукнула мама. — У неї є ти, а ще чудовий синочок…

— І ми, — докинув тато.

— Насправді цей список довший, — Роберт утупився в підлогу. — А я не ідіот, щоб ділити власну дружину з якимось прилизаним піжоном.

— Ніякий він не піжон! — Олька швиденько забула про роль страдниці й вибухнула гнівом. — Я залагоджую з ним службові справи… намагаюся заробити для нас гроші, бо за ті копійки, які ти приносиш додому, ми із Францішеком харчувалися б самими йогуртами…

— Це дуже корисно, люба, — вирішила докинути свої п’ять копійок бабуся.

— Насправді ти зустрічаєшся з ним у неділі й свята. Уранці й увечері, в обід і по обіді… — знущально перераховував Роберт. — І чомусь від твоєї самовідданості грошей у нас не побільшало. Навпаки. Ти почала одягатися в дорогих бутиках…

— Який ти скупар! — знову заплакала Олька. — Дорікаєш мені цим новеньким фіолетовим пальтечком?

— Тобі повинно бути соромно, Роберте, — мама несхвально похитала головою. — Жінки повинні інколи дбати про себе. Моєму чоловікові до вподоби, коли я зроблю собі невеличкий подаруночок.

— Чудове пальто, — заспокоювала бабуся Ольку. — Колись я купила собі схоже, із кашеміру. Справжня англійська якість. І твій світлої пам’яті небіжчик дідусь, тобто мій чоловік, теж не міг стерпіти, що на мене задивляється купа чоловіків, — зітхнула пані Рита.

— Тепер ми, нарешті, знаємо, від чого бідолаха помер, — посміхнувся у вуса дід Генрик. — Роберте, хай тебе Бог береже від такої смерті.

— Давайте пити каву! — мама плеснула в долоні, немовби тут, у вітальні, відбувався не похорон почуттів, а дитяче свято із Францішеком у ролі господаря.

— Атож, каву, неодмінно каву! — приказував тато, випереджаючи свою матір, яка вже збиралася запропонувати всім лікувальний чайок. — А ти, Олю, пообіцяй нам, що більше не шукатимеш роботи. У моїй крамниці немає асистентки. Я, власне, ненавиджу кумівство, на відміну від цього ідіота-синоптика, який виявився родичем директора, але ти могла б тимчасово попрацювати, розкладаючи товари. Що скажеш?

Олька повиснула на батьковій шиї. Мати обійняла Роберта й прошепотіла, що розуміє його та пробачає йому ревнощі, бо її донька на них заслуговує. Дідусь тихенько усміхався, і всі були впевнені, що старий тішиться із Францішека, котрий рачкував, наче пес, і обнюхував ніжки стільців. Бабуся взяла на себе обов’язки господині й подалася до кухні. І лише в Буби забракло сил, аби теж радіти разом з родиною. Дівчина примостилася на дивані, сподіваючись, що ніхто не помітить її дивного суму, якого не змогли розвіяти загальні веселощі. Так воно й сталося. Ніхто цього не зауважив.

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   30


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка