Буба: мертвий сезон




Сторінка23/30
Дата конвертації18.04.2016
Розмір1.88 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   30

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ


— Буба? — голос Мілоша в слухавці здавався несміливим, навіть трохи дитячим.

— Привіт! — повторила дівчина голосніше, щоб хлопець не сумнівався.

— Заскочиш увечері? У мене нині день народження.

— Сьогодні? — здивувалася й навіть трохи засоромилася Буба. Зовсім нещодавно вона очікувала б цього дня, заздалегідь приготувавши сюрприз. Але зараз подарунка для Мілоша в неї не було, і дівчину мучили докори сумління.

— Ага, — підтвердив Мілош. — Буде кілька знайомих. Нічого особливого. Мама спекла сирник, який ти так любиш.

— Прийду, — пообіцяла Буба.

— Тоді до вечора.

— Па-па.


— Па-па, — у шпарині причинених дверей Буба вгледіла дідуся.

— Знову підслуховуєш! — дорікнула вона.

— Та я ж завжди це роблю, — здивовано мовив дід. — Ще давно, коли я був агентом спецслужб…

— Ти, дідуню? — здивувалася онука. — Ти ж п’ять хвилин не здатний утримати язика на припоні.

— Завдання спецагента полягає не в мовчанні, а в тому, щоб розповідати певні факти відповідним особам і витягати потрібну інформацію з вірогідних джерел, — розкрив дід секрет своєї місії.

— Атож, я розумію, що ти був агентом номер один…

— Не зовсім так. Після двох рапортів мене відіслали мити нужники. Я переплутав явочні адреси, у цьому винен мій компанійський характер. А… Що там чувати в королівстві данськім? Невже орел повертається до покинутого гнізда? — допитувався дідусь в онуки.

— Я передаю потрібну інформацію лише деяким особам, — пошепки відказала Буба. — А тобі й слівцем не прохоплюся, бо доведеться тебе відіслати мити хатній нужник.

І, залишивши розчарованого старенького, дівчина почала шукати спідницю, яка від самих канікул сиротливо висіла в шафі.

Проблему з подарунком вирішила просто. Вишуканий зошит, який вона збиралася призначити для щоденника, було прикрашено написом «Орнітологічні нотатки». На обкладинці Буба приклеїла фото лежня, яке дивом вціліло відтоді, як дівчина вирішила позбутися всього, що нагадувало про Мілоша. Вона запакувала зошита в екопапір і почала підписувати листівку: «КРАЩЕ СИНИЦЯ В ЖМЕНІ, АНІЖ ЖУРАВЕЛЬ У НЕБІ».

Це для мене побажання, а не для нього, — невесело подумала Буба й за кілька хвилин придумала новий текст: «У ПОШУКАХ РАЙСЬКОГО ПТАХА НЕ ЗАБУВАЙ ПРО СПІВУЧОГО ДРОЗДА».

Але й ці слова видалися дівчині недоречними.

— Знову бажаю чогось собі, а не йому, — зітхнула вона.

Зате після третьої спроби народився майже шедевр: «КОЖЕН ОРНІТОЛОГ ПОВИНЕН ПАМ’ЯТАТИ — РАНІШЕ ЧИ ПІЗНІШЕ ВІН МОЖЕ ОБЛАЖАТИСЬ».

— Гм, нівроку злостива з мене поетка, — здивувалася Буба й безжально викинула віршика до смітника.

«Бажаю Тобі, щоб у свого бінокля ти завжди помічав рідкісні екземпляри, проте не забував про звичайних горобців. Завдяки їм світ теж стає кращим», — написала вона й полегшено зітхнула.

Підбадьорена своїм побажанням для Мілоша, Буба поклала картку до подарунка. І здивувалася, бо це й були всі її приготування до дня народження. Вона вирішила не вбирати спідничку, а йти, як звичайно, у джинсах. Волосся зібрала у хвостик. Протерла ганчірочкою мартенси й навіть досить помітна пляма на джинсах не зіпсувала їй настрою.

Зрештою, — втішала вона себе дорогою до зупинки, — я туди йду, щоб побути декілька хвилин у тіні славнозвісної Ребекки. На щастя, мені це більше не заважає… — чесно зізналася дівчина собі й глянула на знайому лавку.

Клеменс сидів, піднявши комір свого пальтечка, й поступово поринав у вечірню темряву. Мокрі сніжинки осідали на його бороді й лисуватій голові. Зараз він нагадував Бубі якогось святого.

— Доброго вечора! — вона махнула рукою й підійшла ближче.

— Ви, панночко, геть про мене забули, — здавалося, Клеменс образився, бо навіть не ворухнувся, коли Буба стала біля нього.

— Неправда! — заперечила дівчина. — Я щодня на вас чекаю. Сподіваюся, ви пам’ятаєте, про що ми домовлялися?

— От і зима надійшла, — настрій у Клеменса був меланхолійно-ліричний. — І яка ж бо вона гарна у своїй сніжно-білій сукенці.

— Авжеж, гарна, — пробурмотіла Буба. — Одягайтеся тепліше. Зараз легко застудитися.

— Мене навіть сибірський мороз не лякає, — він сягнув за пазуху й простягнув Бубі пляшку, видобуту звідти.

— Дякую, нині я трохи поспішаю, — чемно відмовилася дівчина.

— Будь ласка, немає за що, — знизав плечима її химерний знайомий. — Я лише із принципу. Кожен гріється, як уміє, — невесело закінчив він.

— Не забудьте про Сталіна, — нагадала Буба насамкінець.

— Хіба про нього забудеш? — зітхнув Клеменс іще сумніше й утупив очі в зимовий пейзаж.

* * *


Мілош у білій сорочці скидався швидше на офіціанта із «Брудзя», ніж на шукача рідкісних птахів.

— Усіх благ, ювіляре, — Буба цьомкнула його в щоку. Хлопець почервонів.

— Не називай мене ювіляром, бо я почуваюся, як мій тато, — запротестував він.

— Привіт, Бубо! — Мілошева мама виглядала ще молодшою й вродливішою, ніж раніше. Вона швиденько забрала Бубу на кухню. — Допоможи мені з почастунком, заодно розкажеш, що в тебе чувати. Дивися, я спекла твій улюблений, — пані Наталія кивнула на сирник, і Буба відчула до неї величезну вдячність. Дівчина зрозуміла, що незалежно від того, що сталося в них із Мілошем, тут, на кухні в його мами вона почувається, наче вдома, тому підперезалася фартушком і заходилася розкладати на полумиску маленькі канапки.

— Це чудово, що ти прийшла, — у голосі пані Бродзевич не було фальші. — Я усвідомила, як люблю тебе, лише тоді, коли ти перестала в нас з’являтися. Мені так прикро.

— Не турбуйтеся так, — усміхнулася Буба. — Ми намагаємося знову заприятелювати, і це чудово.

— Добре, що ти дала Мілошеві другий шанс, — пані Бродзевич привітно глянула на дівчину. — А він буде невдахою, якщо його змарнує.

— Я не знайома з Ребеккою, — тихо зізналася Буба. — І трохи непокоюся, що ми не надто одна одній сподобаємося.

— То Мілош тобі нічого не сказав? — пані Наталія припинила знущатися з помідора. — От уже два тижні, як він купує один квиток у кіно й самотою мандрує тими своїми трясовинами, наче журавель, що отримав відкоша від чаплі, — засміялася вона, проте це пролунало не дуже весело.

— Я цього не знала, — замислено промовила Буба. — Тепер розумію, чому Мілош мене запросив.

— На мою думку між цим немає нічого спільного, — у словах пані Бродзевич не було й натяку на нещирість. — До речі, мене зовсім не засмутив такий поворот подій, — голосно закінчила вона й рушила до синової кімнати зі склянками на таці.

Коли на столі з’явилися всі закуски, а пані Наталія зняла фартушка й помахала Бубі на прощання, дівчина з удаваним здивуванням роззирнулася кімнатою.

— Я гадала, що тут буде купа народу. А це більше схоже на побачення…

— Я запрошував Сироту, але виявилося, що він нині зайнятий, — знизав плечима Мілош. — Навмисне не хотів тобі казати, що ми будемо лише вдвох. Бо ти, мабуть, узагалі б не прийшла.

— Не знаю, — щиро відказала Буба.

— Із Ребеккою якось так вийшло… — Мілош затнувся.

— Точніше не вийшло, — уточнила Буба.

— Так, справді. Сам не розумію, чому. Не знаю, що я зробив не так, — поскаржився хлопець.

— А ти й не зробив нічого поганого. Так буває.

— Ти переконана? І можна когось покинути просто так? Без будь-яких причин?

Буба серйозно кивнула, і Мілош знітився.

— Авжеж, — похнюпився хлопець. — Я ж бо сам учинив так із тобою.

— І, як бачиш, я не лише пережила це, але завдяки цьому почала краще розуміти себе та інших.

— Яких це інших? — поцікавився Мілош.

— Таких, як ти. Покинутих, — пояснила Буба і з апетитом, якому міг би позаздрити будь-хто, узялася за канапки, особливо налягаючи на прикрашені помідором.

Виявилося, що їм стільки всього треба обговорити, та коли Буба нарешті глянула на годинника, то перелякалася.

— О Боже, бабця Рита, напевне вже заявила в поліцію про моє зникнення!

— Невідомо, хто страшніший — бабуся чи поліція, — засміявся Мілош.

— Звісно, що бабця, — Буба квапливо складала до рюкзака позичені диски.

— Я тебе проведу.

Вони йшли повільно, зачаровані зимовим сном, у який западало місто. Тротуари були вкриті тоненькими сніговими килимками, на яких залишалися сліди двох пар черевиків.

Ми ніби йдемо разом, а все-таки поодинці, — подумала Буба.

— Я саме подумав, що нині все було, як раніше, — озвався Мілош, позираючи на неї.

— Було дуже гарно, але вже не так, як колись, — заперечила дівчина.

— А якщо я дуже-дуже старатимусь? — Мілош зупинився й почав зав’язувати черевики. — Як раніше?

— Складне запитання, — відповіла Буба. — І я не можу тобі відповісти отак на тротуарі.

— То станьмо на дорозі, — пожартував хлопець, але усмішка відразу зникла з його обличчя. — Авжеж, — прикусив він губу. — Спершу я зробив тобі боляче, а зараз пропоную палке кохання.

— Не в тому справа, — Буба заперечно похитала головою. — Люди завжди граються в гру «пекло-рай». Іноді не можуть без цього жити. Але мені здається, що зараз я потрібна тобі, бо ти залишився сам. Розумієш… порожнеча, яку треба заповнити, аби не страждати. А я так не хочу… Залишимося друзями. Так буде краще.

— Найбільше я тебе люблю за те, що ти завжди маєш рацію, — зізнався Мілош.

— Від багатьох отаких рацій я б радо відмовилася. Та нічого не вдієш, — зітхнула дівчина, зупиняючись біля свого парадного. — Па-па, Мілоше. Так склалося, що я тут мешкаю.

— Занадто близько, — сказав Мілош. Провів рукою по волоссю, струшуючи з нього сніжинки. — Па-па, — мовив він і, запхнувши руки в глибоченні кишені, рушив назад дорогою, позначеною слідами двох пар черевиків.

Буба натиснула на кнопку домофона.

— Це ти, доню? — почувся здивований мамин голос. — То ти досі не спиш?

Буба квапливо піднімалася догори, рахуючи свої кроки, їй навіть було трохи прикро, що ніхто не викликав поліційний патруль на пошуки зниклої мешканки вулиці Звіринецької.

Але як вони могли викликати поліцію, якщо думали, буцім я вже давно сплю? — виправдала рідних Буба, тихенько відчиняючи двері своєї квартири.

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   30


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка