Буба: мертвий сезон




Сторінка25/30
Дата конвертації18.04.2016
Розмір1.88 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30

БРИДЖЕВИЙ ТУРНІР У «МАЛОМУ РИСЕВІ»


Бубин час відтепер було поділено між шкільним та нічним життям. Втомлена вечірніми походами до бару, вона дійшла висновку, що вести подвійне життя дуже й дуже важко.

— Бубо, парта це тобі не ліжко, — зробила їй зауваженім Піпетка. — Контрольну ти теж проспала, слабенько, трійка, — перед дівчиною опинився листок з кепською оцінкою, а вчителька здивовано стенула плечима.

— Якщо бридж вимагає від тебе таких зусиль, чи не краще почати вирощувати квіти абощо? — зітхнула вона.

— Не розумію, що з тобою відбувається? — Мілош намагався збагнути, у чому полягають таємниці нічного життя однокласниці. — У тебе такі кола під очима, наче ти цілу ніч вистежувала пугачів…

— Я зараз граю… у турнірах, — сонно відповіла Буба.

Вона саме усвідомила, що відновлення дружби з Міло шем аж ніяк не є легким, а колишню довіру повністю зруйнували болісні спогади з минулого. Бубина пам’ять теж виявилася підступною, бо поводилася, наче сторож цих прикрих споминів, не даючи змоги бодай щось забути.

— У нічних турнірах? — Мілош аж сів. Звісно, цілодобове вистежування птахів мало сенс, але щоб сидіти над картами до світанку? Маячня якась!

Редбулька теж не співчувала дівчині.

— Ти не знаєш цієї частини «Дзядів»! — вимахувала вчителька Бубиним зошитом. — Чому?

— Міцкевич теж їх плутав… — бовкнула та.

— Якби ти все так плутала, як він, то була б уже загальновизнаним генієм! — гримнула Редбулька. — Я ще розумію, коли контрольну завалює Мірович, — розгнівано продовжувала вчителька, а Йолька сліпуче всміхнулася до неї. — Бо Мірович не бачить різниці між Міцкевичем та Кохановським. Для неї вони обоє мужчини, і їй цього достатньо. Але я не припускала, що тобі, Бубо, теж!

На перерві перед Бубою виріс Сирота.

— У що ти граєш, крім бриджа? — рішуче запитав він, чесно ділячи канапки.

— Дякую, — відмовилася від своєї пайки Буба, — бабця Рита поїхала, тепер ми харчуємося нормально.

— Зате, мабуть, не спите, — здогадався Стась. — Химерна у вас сімейка, — посміхнувся хлопчина, згадавши нещодавні відвідини.

— Я ходжу до бару. Учора повернулася добряче за північ, — пояснила Буба, і її слова буквально примусили Сироту заніміти.

— Мабуть, тепер моя черга на дружню розмову, — мовив він, оговтавшись.

— Ні, це справа честі, — пошепки відповіла дівчина. — Один шахрай усіх обманює в бридж. І мого… знайомого. Його звуть Сталін.

— Твого знайомого?

— Ні, це того шулера так називають, — розтлумачила Буба. — І я вирішила йому помститися.

— А ти граєш чесно? — Сирота здивовано дивився на неї.

— Звичайно, — запевнила Буба. — Як шахрай із шахраєм. Уже відіграла мамину пенсію, — похвалилася вона.

— Твоя мама на пенсії?

— Ні, мама Клеменса, того, що він одурив, — пояснила дівчина. — Тепер мені треба виграти його гроші, а потім ще й костюм.

— Що? — Сирота нічого не міг зрозуміти. — Навіщо тобі цей костюм?!

— Він належав Клеменсові, — пробурмотіла Буба. Якби не дзвінок, вона мабуть задрімала б на підвіконні.

Дівчина поверталася додому, розкидаючи крихта булки попід кущами, вкритих о цій порі року пташками замість листя.

Дивно якось, — думала вона, пригадуючи шкільні розмови. — Ми з Мілошем давно знайомі й у нас було так багато спільного. І все-таки я більше можу розповісти Сироті, ніж колишньому хлопцеві. Певне, так воно є, що разом з коханням минає довіра. Звіряння належать закоханим, а потім стають нічиїми. Як пташки, — посміхнулася вона, кинувши жменьку крихт у зарості дикої вишні.

Мрії відпочити вдома виявилися примарними. Щоправда, Маньчаки після відвідин кураторки разом з дідусем Генриком більше на Звіринецькій не з’являлися, а від бабуні Рити залишилася хіба що брошурка «Вітамінна кухня», але Бубині рідні й без них чудово давали собі раду, перетворюючи звичайне пообіддя на гостросюжетний фільм.

Мамин плач долинув до Буби ще на сходах. Дівчина здогадалася, що цього разу не йдеться про звичайну домашню сварку. Причина крилася в чомусь або комусь сторонньому.

Мама сиділа у вітальні, біля столу, заваленого газетами. Чорний маркер жалобною рамкою обводив великі фрагменти тексту. Обабіч мами сиділи тато й дідусь.

— Знову розгромні рецензії! — зітхнула дівчина. Такі ситуації позбавляли її рівноваги. Вона любила маму, а не її книжки, і потайки погоджувалася із критикою матусиних «машин кохання».

Бубі складно було визначитися, на чиєму вона боці, тим більше, що її серце й розум опинилися по різні боки барикад.

— Мамо, ти недавно обіцяла, що не читатимеш негативних рецензій!

— А де брати позитивні, якщо їх немає? — мамині плечі здригалися.

— Тобі, Марисю, писання дається надзвичайно легко, — дідусь утупився в газету. — Ти могла б сама час від часу настрочити панегірик на свою честь і надіслати до редакції, — підказав він.

— Нічого не вийде, — схлипнула мама. — Я вже якось пробувала.

— А пам’ятаєш, що писали про твою книжку? Оту «У лабетах секти», — дідусь вирішив воскресити приємні спогади з маминого славного минулого.

— Це було давно, — сумно мовила мама. — А тепер вони пишуть, що я пропоную своїм читачкам любовний вінегрет! Вінегрет! — повторила вона, і сльози знову заструменіли по її обличчю.

— Справді, не надто вишукане порівняння, — несміливо втрутився тато. — «Любовний напій» звучить краще.

— Напій? У жодному випадку, — заперечив дідусь. — Це викликає нездорові асоціації. Бо незрозуміло, про який напій ідеться, — пояснив він. — От якщо це віскі, то інша справа. Віскі я люблю.

Буба сподівалася, що мама не прислухається до цієї балаканини.

— А вже якщо ми заговорили про їжу, то я би пообідав, — облизнувся дід.

— І я! — підтримав його тато. — Цей вінегрет викликав у мене апетит.

— Марисю, — повагом промовив старий. — Голодні люди перебільшують свої проблеми. Я певен, що коли ти підобідаєш…

— Я нічого не їстиму, — попередила мама.

— Якщо ти проковтнула вінегрет, то подужаєш і грибний суп, — піддражнив її тато.

— А в нас є грибний суп? — мама відклала газети. — Може, трошечки…

Обід минав у сумній атмосфері. Але з кожною ложкою мама набиралася сил для помсти.

— Це точно справа цієї паскудної Михайлини Михась-Михальської! — з ненавистю говорила вона. — Приндиться, корчить із себе велику феміністку, а єдине, що в ній великого, це її габарити!

— А, це та! — зневажливо озвався тато.

— Хіба ти її знаєш? — здивувалася мама.

— Ні, а що?

— Ти сказав «а, це та», немовби знайомий із нею…

— Якби ми були знайомі, я б їй сказав, що думаю про ці пасквілі! — татова сміливість справила на маму відповідне враження. Мама посміхнулася.

— Як жінка, у якої три чоловічих імені, може захищати права інших жінок? — роздумував уголос дід Генрик, виловлюючи ополоником з каструлі м’ясо й гриби.

— Атож, мені особливо подобається оте «Михась», — озвався тато.

— А сама пише таку гидоту про жіноче тіло, що навіть ксьондз Корек обурюється! — додала мама.

— Ксьондз Корек читає про жіноче тіло? — здивувався тато.

— Звичайно! — мама войовничо націлилася ложкою на тата. — Таким чином він розбудовує поняття гріха, — пояснила вона чоловікові. — А мені він нещодавно сказав, що хоча мої романи пронизані еротикою, то це, у певному розумінні, творіння Боже…

— Усі ми, так би мовити, тварі Божі, — зауважив дідусь. — Тільки створено нас у різних умовах, — мудрував старий, і Буба подумала, що скаже мама, якщо дідові заманеться й далі розвивати свої припущення. На щастя, пан Генрик був голодний, а онука воліла чути його плямкання, аніж теорію створення світу.

* * *


Буба даремно виглядала Клеменса. Дерев’яна лавка вже кілька днів, як була порожньою, на неї сідали хіба що галасливі, немов перекупки на базарі, ворони.

— Клеменс, мабуть, образився на нас, Добавко, — пояснювала Буба своїй чотириногій подружці, яку відсутність спільного знайомого теж розчарувала.

— Куди це подівся пан Клеменс? — запитала дівчина в Малого Рися перед черговою партією зі Сталіним.

— Невідомо, — бармен поправив свою величезну краватку й провів Бубу до «казино». — Наче під землю запався. Здається, він незадоволений, що ви сюди приходите, — пояснював Рисьо, але побачивши Сталіна, замовк.

Бубин суперник бавився колодою карт без колишнього ентузіазму. Сталін ніяк не міг повірити, що картярське щастя його покинуло в ту мить, коли він сів грати зі шмаркачкою, яка могла б йому подавати кухлі з пивом. Але зараз колишній переможець геть похнюпився, і щовечора його картярська слава маліла. Зате відповідно зростав Бубин фан-клуб. До нього приєднувалися й ошукані Сталіним бувальці «Малого Рися», а оскільки нікому не вдавалося раніше виграти в грізного суперника, то й прихильників дівчина здобула чимало. У залі навіть вивісили табличку з написом від руки: «Тут не обслуговують тих, хто курить у присутності панни Буби».

— Я прийшла сказати, що більше не хочу з вами грати. — Бубина хитрість полягала в щоденному шантажуванні супротивника.

— Мусиш, — засопів Сталін, розстебнувши на череві блискучий Клеменсів жилет.

— Але це вже востаннє? — допитувалася Буба. — Бо мені кортить побігти до крамниці й купити скейтборд…

— Тут я вирішую, хто собі що купуватиме, — грізно настовбурчив брови Сталін. — Коли ти, нарешті, усе програєш, дам тобі на «Снікерс», — зареготався він. За мить поклав пе ред собою кілька монет. Буба була переконана, що шахрай отримав їх, ошукавши якогось бідолаху.

— Цього замало, — Буба заперечно похитала головою. — Викладіть стільки, як у мене.

Вона кивнула барменові, і Малий Рисьо підбіг до неї з мішечком, звідки Буба висипала на стіл кругленьку суму.

— У мене стільки немає, — нервово захрипів Сталін.

— Отже, ми не гратимемо, — на невинному личку дівчини вималювалося розчарування. — Хіба що… — Буба замовкла і вдала, наче роздумує. Усі затамували подих.

— Хіба що? — нетерпеливився її суперник.

— Зіграймо на… цей костюм, — і вона вказала пальцем на недбало накинутий на Сталінові плечі піджак.

— Чого це раптом? — розсердився Сталін. — Хочеш, аби я в самих трусах залишився?! — обурився він.

— Я гратиму лише на цей костюм або піду додому, — незворушно заявила Буба. — Мій дідусь каже: «Хто виграє, той і умови ставить».

— Навіщо тобі костюм? — голосно запитав Сталін. — Певне, для отого твого діда… А ти нівроку спритна дівуля.

Буба погойдувалася на стільці, а її фан-клуб стежив, чим закінчиться суперечка.

Сталін зітхнув і сягнув по піджака, а тоді поклав його перед собою.

— Хто виграє костюм, той забере увесь виграш, — прошепотів він побілілими губами.

— Згода!


Буба майстерно перетасувала колоду, викликавши цим захват уболівальників. Дотепер вона ніяк не виявляла своїх картярських умінь і тасувала карти так, ніби тримала їх уперше в житті. Зараз, на радість своєї групи підтримки, карти ширяли в неї над головою, перелітаючи з руки в руку. Сталін перелякано дивився на суперницю, бо досі був переконаний, що цій наївній дівчинці просто щастить. Він, звісно, дивувався, чому його шахрайство не приносить результатів, але не нервував, а спокійно чекав свого зоряного часу. Проте зараз, коли в Бубиних очах замість колишньої покірливості з’явилася впевненість і рішучість, йому спало на думку, що може це дівчисько — звичайнісінький шулер, підісланий сюди якоюсь бандою?..

Сталін попустив комірець сорочки й утер спітніле чоло.

І гра почалася.

* * *


Тато з’явився у відділку опівночі. Супроводжуваний поліцейськими, відчинив двері до кімнати, де скрізь сиділи плюшеві ведмедики й стояли маленькі ліжечка.

— Бубо! — зойкнув тато, схопившись за голову. — Що ти тут робиш?

— Граюся, — відповіла донька ледь перелякано, й поклала іграшку на полицю.

— Ми розмістили громадянку в кімнаті дитини через відсутність інших приміщень, — пояснив блакитноокий сержант.

— Що ти робиш у відділку?! — допитувався тато.

— Сиджу, — буркнула Буба й притулилася до нього.

— Ви впізнаєте свою доньку? — запитав сержант.

— Невже я схожий на ідіота! — обурився тато. — Я б не розмовляв із чужою дитиною!

— Цю дитину було затримано в картярському кублі, разом із таким собі Юзефом М., на прізвисько Сталін, — повідомив поліцейський.

— Моя донька в картярському кублі? — недовірливо спитав тато.

— Та яке там кубло, звичайний собі бар, — заперечила Буба.

— Ти була в барі? — батько здивувався ще більше.

— Була, бо мені хотілося пограти в карти.

— Але ж у тебе є дідусь! — розсердився тато. — Навіщо ходити в такі місця! Ви однаково граєте з дідом цілими ночами!

Блакитні очі сержанта зневажливо дивилися на батька й доньку. Ще одна патологічна родина, — зітхнув їхній власник, якого віддавна перестали дивувати людські вади.

— Я так більше не буду, — Буба потупилася, як зразкова учениця.

— Моя донька в чомусь завинила? — сказав тато.

— Перебування в одній компанії із шулерами для вас, виходить, мало? — вражено запитав блакитноокий. — Ваша донька знається з підозрілими особами, і наш обов’язок — повідомити про це родину й школу.

— Батьків ви вже сповістили, а зі школою я сам владнаю, — запропонував тато.

— Тоді повідомимо разом, — припинив дискусію сержант.

— Я вперше так вчинила, пробачте мені, будь ласка.

Але попри те, що в Бубиному голосі вчувалося каяття, насправді вона аж нетямилася від щастя. Перед самою поліційною облавою здобуті для Клеменса гроші вдалося сховати, і тепер вони повернуться до власника! Разом з піджаком. Решта костюма потрапить до нього, коли Сталін залишить відділок.

— Дуже вас просимо, — заступився за доньку тато. — Буба — чемпіонка Польщі з бриджу, вона без карт просто гине! — збрехав він.

— У нелегальному казино вона теж загине, — заперечив блакитноокий.

— Обіцяю, що відтепер вона ходитиме лише до легальних! Тьху! Нікуди не ходитиме! Навіть до костьолу… Тьху! Ходитиме тільки до костьолу! До ксьондза Корека! — тато геть заплутався й Буба йому щиро поспівчувала.

— Ви знаєте ксьондза Корека? — поліцейський глянув на переляканого тата.

— Т-т-так, — затинаючись, відповів батько.

— Це мій швагро! — зрадів сержант.

— Як це швагро? У ксьондза Корека немає дружини…

— Зате є сестра, — пояснив блакитноокий поліцейський.

— Ага, справді… Якось я заплутався в родинних зв’язках, — промимрив тато.

— Уся ваша родина заплуталася. Повертайтеся з донькою додому й живіть так, як навчає мій швагро, — сержант аж виструнчився, згадавши авторитетного родича.

— Боже поможи, — простогнав приголомшений тато і, обнявши Бубу за плечі, швиденько рушив до дверей.

— Хвилиночку, — сержант знову підійшов до тата. — А вас я звідкись знаю…

— Може, бачили мене в костелі? — підказав тато, побоюючись за свою телевізійну репутацію. — Авжеж, у костелі, — зраділо вигукнув він. — Я майже щодня буваю у вашого швагра, щоб послухати його чудові проповіді…

* * *


— Поясни нам, принаймні, що ти там робила, — мама сиділа з почервонілими очима й видавалася Бубі дуже нещасною.

— Я грала в бридж.

— У барі? Як це зрозуміти?

— Та нормально. Я мусила виграти костюм.

— Але чому в барі?

— Ну… бо саме почався такий сезон турнірів у барах. Для бездомних, — збрехала Буба.

— Ти хотіла виграти костюм? — тато вочевидь не зрозумів її намірів. — У мене стільки костюмів. А ти нас ледь не зганьбила…

— Це був костюм пана Клеменса, — тихенько пояснила Буба й позіхнула.

— Що ти кажеш? Ти грала з якимись волоцюгами в бридж? — на порозі стояв дід Генрик. — Якщо програла, викреслю тебе із заповіту!

— Я виграла! — на обличчі дівчини вперше з’явилася переможна посмішка. — Відіграла костюм і гроші. Усе повернеться до власника, — додала вона, щоб уникнути зайвих запитань.

— Козир-дівка! — дідусь міцно обійняв онуку.

— Батьку, ви, мабуть, здуріли, — обурилася мама. — Дитина повертається з відділку, заплуталася в якихось підозрілих справах зі злочинцями, а ви її ще й хвалите!

— Місце, звідки Буба повернулася, аж ніяк не свідчить про те, ким вона є! — мовив старий. — Купа шахрайок бігає до костьола!

— Оце так! — мама аж руками сплеснула. — Звідки вам це відомо? З вашого злочинного минулого?

— Я добре знаю Бубу, і мені цього достатньо, — дідусь був навдивовижу спокійний.

— А хіба ми не знаємо власної доньки?

— Я теж не надто добре знаю тебе, Марисю, — зауважив дідусь. — Що ж… ми знаємо одне одного настільки, наскільки одне одному довіряємо, — серйозно підсумував він, і на цьому розмова завершилась.

1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка