Буба: мертвий сезон




Сторінка28/30
Дата конвертації18.04.2016
Розмір1.88 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30

ДЕНЬ ШАХРАЯ


Якби мамині сльози зібрати до ванни, вистачило б на передсвяткову купіль для всієї сім’ї, — подумала Буба, причаївшись у куточку вітальні. Та цього разу мамине горе було настільки обґрунтованим, а розпач настільки невтішним, що ніхто навіть не намагався втрутитися.

— Дуже я схвильований тим, що відбувається, Марисю, — говорив дідусь, співчутливо дивлячись на доньку.

Мама схлипувала й кожні кілька хвилин дивилася на рідних заплаканими очима.

— Крихітко, не переймайся. Власне, навіщо нам цей будинок? Чи маленький будиночок? Досить того, що в нас невелика квартира! — тато намагався застосувати терапію в поєднанні з елементами практицизму. — Крім того, у будинку треба прибирати, а хто б це робив, крихітко?

— Про стайню я взагалі мовчу! — додав дід. — У стайнях буває таке коїться, що навіть той міфічний, як там його…

— Геракл, — підказала Буба.

— От-от, навіть Геракл не міг із цим упоратися!

— Мабуть, ти маєш на увазі Авгія, — несміливо втрутився тато. — Здається, це були його стайні.

— Авжеж, але ж він не збирався там прибирати. Він лише забруднював…

— Можливо, — погодився тато. Відколи в них із дідом з’явилася спільна таємниця, Павел часто йшов на компроміс.

— Окрім того, — продовжував дід Генрик, — навіщо нам коні? Ми ж не Протек, щоб їх об’їжджати…

— Доси-и-ить! — зарепетувала мама. — Не вимовляйте цього імені! Я не хочу його чути!

— Крихітко, ми ж лише на прізвище, — виправдовувався тато.

— Мої мрії зруйновано, — патетично виголосила мама.

— Хіба мрії — то будівля, щоб їх зруйнувати? — здивувався старий.

— Дідусю, це символічно сказано, — пояснила Буба.

— Ви що, не можете обговорювати це деінде? — мама знову залилася слізьми. — Дайте мені спокійно поплакати!

— Коли бо ти спокійно не вмієш, — зауважив дід.

— Справді, крихітко, — підтвердив тато. — Ти весь час метушишся, он уже стягнула покривало з дивана.

— А в Маньчакової покривало гарніше, — засмутився раптом дід своїм несподіваним відкриттям.

— Зате сама вона гірша за мою крихітку, — рішуче заявив тато.

— Як ви можете порівнювати мене з нею! — знову зайшлася плачем мама.

— Ми ж саме й кажемо, що це неможливо, — заспокоїв її дід. — Ані з нею, ані з паном Вальдеком. А ви знаєте, — пригадав він собі, — що Маньчаки вже не хочуть тієї дитинки?

— Як це не хочуть? — мама сіла, вражена, і на мить забула про власні негаразди.

— Стверджують, що взимку це не виплачується, бо дитина може захворіти.

— Негідники! — обурилася мама, і Буба збагнула, що нині кожна дрібниця може вивести матусю з рівноваги.

— У мене є власна версія подій, — дід таємниче стишив голос. — Маньчаки не отримали цієї дитини. У малого, мабуть, на них алергія. Зараз у більшості дітей алергія…

— На Маньчаків? — тато аж рота роззявив.

— Ні, взагалі, а зокрема й на Маньчаків, — заявив пан Генрик тоном досвідченого педіатра.

— Мені так хотілося, щоб мої донечки були щасливі, а тепер… нічого не вийде! — знову пригадала собі мама.

— Ти завжди можеш їх ощасливити, — для діда цієї проблеми не існувало. — Невдовзі ти вдруге станеш бабусею. Займатимешся черговим Франеком, а Оля буде тобі неймовірно вдячна.

— Тату, ви що, несповна розуму, — мама аж затулилася покривалом, ніби побоювалася, що хтось підкладе їй на коліна немовля. Певне, вона щось відчула, бо за мить у домофоні почувся Робертів голос.

— Привіт, Бубонько, відчиниш?

Невдовзі вітальня сповнилася новими голосами. Спершу Олька перелякалася маминого вигляду, потім порадила дідові звернутися до психіатра й, нарешті, всілася Робертові на коліна, а той гордо обняв дружину разом із новим малюком у її животі. Тільки Францішек вовтузився на підлозі, шукаючи Добавку.

— На початок скажу вам, що… — Олька картинно вмовкла, — я відмовилася від роботи в того Ксавера!

Буба насилу приховала радість.

— А… чому? — знічев’я поцікавилася вона.

— Бо він виявився шахраєм! — вигукнула Олька.

— Іще один негідник! — знову схлипнула мама, але вирішила вислухати Ольку.

— Ота його агенція виявилася звичайним… Гм, як би це сказати…

— Певне, звичайним борделем, — не втримався дідусь, за що його миттєво покарали обурені погляди присутніх.

— У кожному разі, власник сидить у в’язниці, а я… я така рада, що Робертик зі мною щасливий…

— Оце справді новина, — відгукнувся пан Генрик, але на нього ніхто не звернув уваги.

— А яка в мами трагедія? — Олька запитально глянула на Бубу.

— Бо не буде фільму із зірками екрану й конячками, — спокійно пояснила та, а мама підтвердила її слова новим схлипуванням.

— А що трапилося? — Олька засмутилася втратою обіцяної ролі.

— Пан Прот виявився аферистом, — гордо заявив дідусь.

— Аферистом… О, згадала! Аферист — це той, хто грає на перегонах! — зраділа Олька.

— Ти все переплутала, — заперечно похитав головою тато. — У фільмі справді були коні, а Прот звичайний… аферист, — безпорадно закінчив він.

— Ага, — погодилася Олька й знову глянула на маму.

— Він мені пообіцяв продюсера, мільярдера, підраховував зиск у евро…

— Ти казала, крихітко, що в доларах, — нагадав тато.

— Ні, у евро, — наполягала мама.

— А я пригадую, що в зелених, — уже тихше правив своєї батько.

— Яка різниця. Не буде більше ані євро, ані зелених, — розсудливо сказав дід Генрик.

— І що? — Олька випередила новий напад маминого плачу.

— Ну, і цей начебто мільярдер…

— Ти казала, що мільйонер, — тато волів уточнити деталі, наче від цього залежала доля світу.

— Мільярдер, — заперечила мама. — Але що я хотіла сказати? — безпорадно глянула вона на рідних.

— Бабуся, — почулося з-під столу.

— І цей теж! Франеку, я просила, аби ти називав мене «тьотею»!

— Ну, то цей мільярдер… — Олька вочевидь непокоїлася про мамині нерви.

— Ага, так… Ну, то з нього такий мільярдер, як з мене… Марія Каллас!

— У вас принаймні однакові імена, — зауважив тато.

— Він не займається кінопродукцією. У нього виробництво газованої мінералки, яку він експортує до Німеччини!

— Яка це вода? — ввічливо спитав дід Генрик.

— «Мінерва», а німецькою «Minerwasser». Уявляєте? Якийсь мінервассер мав створити європейський шедевр?!

Зробилося тихо, а тоді скептично озвався тато:

— Мені цей Прот із самого початку не подобався.

— Протек, — несміливо виправила мама.

— Щось у нього таке було у виразі обличчя… — тато з помітним вдоволенням знущався з пана Протека. — Щось таке порочне…

— Не знаю. Може, справа в його зачісці? Із цим набік зачесаним чубом він скидався на Гітлера…

— Мабуть, усі вони там понімечені, — кашлянув старий. — Пригадую, колись давно, забув, у якому році, зустрів я такого собі німця… Який він був дотепник!

— А він говорив польською? — здивувалася мама.

— Ні, по-своєму.

— Тоді як ти розумів його жарти, якщо по-німецькому ні в зуб ногою?

— Раніше я все розумів, бо світ був простішим і чесним, — дідусь замислився. — А нині? Самі дивіться! Прот — злочинець, якийсь Ольчин знайомий — шахрай, невинну Бубу зачиняють у відділку… Марисю! Ти повинна написати якийсь детектив. Це дуже відповідний жанр для наших часів.

— Детектив, кажеш? — повторила мама. — На мотивах мого особистого досвіду?

— А чого, це дуже непогана ідея! — загорівся тато. — Матимеш можливість посадити Прота на кілька років за грати.

— А й справді, — зраділа мама, простягаючи руки до Францішека. — Ходи до тітоньки, мій скарбе, — ніжно прошепотіла вона.

— Ну, якщо фільму поки що не буде, то може, бодай вечерю приготуємо? — запропонував дідусь. — Бубо, збігаєш до крамниці по мої улюблені рогалики?

— Звісно, дідусю!

— І якоїсь водички купи! — попрохав тато.

— Тільки не «Мінерву». Навіть, якщо буде акція, — попередила мама.


* * *


— Щось незвичайне відбувається, — поділився з Бубою своїм відкриттям тато, встановлюючи ялинку в стояк. — Коли я йду на роботу, моє авто завжди очищене від снігу. Усі машини білі, а моя виглядає, наче щойно з автомийки. Гадки не маю, хто це в нас такий турботливий. Я знаю, що сусіди гарно до мене ставляться, але щоб настільки?

— Може, якась таємна шанувальниця? — підказала Буба.

— Навіть найбільш потаємна шанувальниця не затягне на наш поверх такої ялинки! — відсапувався тато. — Хіба що це Бартошова. Пані Аня принесла б сюди цілий ліс, якби він у нас помістився.

— Справді, дивно, — погодилася Буба, і раптом кудись заквапилася.

— Упораєшся без мене? Бо я хочу піти до міста. — Дівчина витягла з кутка мартенси й глянула на Добавку. — Не зараз, дорогенька, — пояснювала вона їй, розплутуючи шнурівки. — Навіть таких гарних песиків не пускають до магазинів.

Як приємно ходити по крамницях! Щоправда, більшість подарунків давно чекали на своїх власників, але розмова з татом нагадала Бубі про того, кому теж слід зробити сюрприз! Дівчина не мала сумнівів, хто щодня чистив батькове авто від снігу й приніс до їхнього порога чудову ялинку. Звісно, Буба продовжувала зустрічати Клеменса на парковій алейці й завжди сідала поруч на лавці, проте їй довгенько не спадало на думку, що саме він таким чином приєднався до її родини. Увійшла до улюбленої крамниці, повної барвистого одягу.

— Мені потрібні шарф і шапка. Для дуже симпатичного пана, який багато часу проводить на свіжому повітрі, — пояснила вона продавчині.

— Для татка? — запитала та.

— Ні, для друга, — посміхнулася Буба.

— Тоді пропоную вибрати із цієї колекції, — і продавчиня провела дівчину до полиць із молодіжною модою, де лежали кольорові шарфи й екстравагантні шапки.

— Моєму знайомому… за п’ятдесят, — мовила Буба, і продавчиня якось співчутливо глянула на дівчину.

Буба відразу вибрала смугастий кольоровий шарф і шапку-вушанку. Додала ще товсті рукавиці і, не звертаючи уваги на ціну, рушила до каси.

Повертаючись, зазирнула до крамнички з іграшками. Вона вже давно приглянула подарунок для Агати, треба було лише купити. Опинившись на вулиці з невеличким пакунком, дівчина засмутилася. На Сироту чекала власноручно пошита Бубою гарненька пошивка для маленької подушки. Вона була біло-червона, у кольорах польського прапора, аби Стасеві в Америці снилися сни про батьківщину. Залишався Мілош…

Може, про нього теж не можна забувати? — думала Буба, роздивляючись вітрини. — Ми так давно знайомі… Я знаю його довше, ніж Стася й краще, ніж Агату. Але чи справді я повинна щось для нього робити після цієї історії з Ребеккою?

Вирішила обговорити це з дідом, хоча й побоювалася, що зневага старого до орнітологів може розв’язати її проблему однозначно. Проте Буба пам’ятала його досягнення в стосунках із протилежною статтю. Крім того випадку, коли він переплутав Лавину сексу із власним зятем, дід завжди мав на цій ниві успіх.

Клеменс сидів у новій зеленій куртці, яка кольором нагадувала про свята. Він виглядав дуже задоволеним і пильно спостерігав за перехожими, котрі згиналися під вагою торбин і сіток із продуктами.

— Панну Бубу вітаю і про песика питаю! — галантно озвався він, коли дівчина підійшла до лавки.

— Сьогодні в мене не звичайна прогулянка, — зізналася Буба, сідаючи поруч. — Це особлива зустріч.

— Цікаво, — мовив Клеменс. — Я навчився поважати ваші слова відтоді, як Сталін почав мені вклонятися першим, — він легенько посміхнувся. — І мене це тішить.

— Мені теж якось уклонився. Як-не-як, разом у відділку були! — підморгнула Буба, і обоє розсміялися.

— Уявляю собі, що відчував шановний татусь, коли йшов по вас до поліції.

— Якщо точніше, — відповіла Буба, — він зовсім не прийшов, а приїхав чистенькою, сяючою машиною.

— Що ви кажете? — Клеменс почухав голову й глянув кудись убік.

— А я тут власне роздумував над проблемою кількості, — несподівано змінив він тему.

— Тобто?

— Тобто намагався встановити, скільки років триватимуть два дні свят. Бо люди купують стільки продуктів, ніби завтра почнеться війна.

— Не кожного вдома чекають такі чудові прянички, як у вас, — нагадала Буба Клеменсові.

— Авжеж, прянички. Але навіщо людям стільки м’ясива й овочів? Стільки торб, напакованих делікатесами й рибою? Я замислююся над тим, скільки зусиль потребуватиме приготування цього всього, це ж справжня боротьба, у якій немає нічого святкового.

— А мене тішить ця передсвяткова метушня, — несміливо зізналася Буба.

— Хіба це може подобатися! — спохмурнів Клеменс. — Ці нещасні носильники такі сердиті! Витратили купу грошей, ніколи вгору глянути, бо не дай Боже щось зіпсується, а справжнє свято — це якраз роздуми, — продовжував він, вдивляючись у потомлені обличчя перехожих. — Шкода мені, панно Бубо, що ми стаємо невільниками навіть тоді, коли не працюємо, — і він підніс догори вказівного пальця. — Ми більше не віримо в дива.

— Я із цим не згодна, — Буба скоса глянула на співрозмовника. — Наприклад, у нас трапилося диво. Ялинка сама прийшла до дверей помешкання. Навіть нагору не довелося тягнути, — і вона пильно глянула на Клеменса.

— Так і повинно бути! — переконано відказав той і знову уникнув Бубиного погляду.

— Спасибі вам. І тато теж просив подякувати, — зворушено мовила Буба, витягаючи невеликий згорток. — Я зустріла Миколая. Він зовсім не був святим. Радше, скидався на філософа чи мрійника. У будь-якому разі, він був класний. І попрохав мене, щоб я вам передала цей маленький подарунок.

— Панно Бубо… — Клеменсів голос затремтів. — Але… я не можу…

— Усі ми можемо, якщо бодай трохи любимо одне одного, — швидко відповіла Буба. — Ви тільки гляньте…

Дівчина відхилила комір куртки, і Клеменс угледів намисто. Ніби таке звичайне, але під колір Бубиних очей, і вже це було дивовижним. До того ж, воно так гарно прикрашало струнку дівочу шию. Та ще й зігрівало душу.

— Мені б хотілося, щоб ви користувалися цим подарунком так часто, як я вашим, — сказала дівчина й цмокнула Клеменса в шорстку щоку.

Попрощавшись із Клеменсом, вона залишила його з пакунком, котрого той торкався, наче скарбу, закоцюблими й почервонілими від морозу пальцями. І хоча від дому її відділяло кільканадцять метрів, дівчина відчула запах сушених грибів і ніби побачила Бартошову, схилену над стільницею.

Як це я сказала панові Клеменсу? Що ми можемо робити одне одному подарунки, якщо бодай трохи любимо одне одного… А якщо так, то навіщо морочити дідусеві голову? Адже я люблю Мілоша. І засніжена стежка додому начебто вкрилася білими пелюстками троянд…

1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка