Буба: мертвий сезон




Сторінка29/30
Дата конвертації18.04.2016
Розмір1.88 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30

ВЕСІЛЬНЕ ПЛАТТЯ ДЛЯ СУПЕРМЕНА


У «Брудзеві» було порожньо.

— Почуваюся жахливою неробою. Завтра свят-вечір, а я собі розважаюся, — зітхнула Буба.

— Мої батьки навіть зраділи, що я вшився, — заявив Сирота. — Минулого року я ненавмисне вирубав їм струм на всі свята. Так що вони мене відтоді звільнили від домашніх обов’язків.

— Непогано! — засміялася Агата. — Якщо ти й в Америці щось таке втнеш, то в темряві навіть додому не потрапиш!

— Потраплю. До вас завжди знайду дорогу, — ледь зашарівся Стась.

— А ось і я! — погукав від дверей Мілош. Був задиханий, але настрій мав пречудовий. — Бубо, суперкласна ідея зібрати тут друзів! Усі на місці?

— Почекаймо ще на декого. Сподіваюся, ви мене зрозумієте… Я запросила Йольку. Просто така нагода…

— Йольку? — здивувався Мілош. — Ми ж збиралися погомоніти, а всім відомо, що вона із цим не має нічого спільного.

— Я подумала, що нехай посидить з нами, Йолька не заважатиме, зате їй буде приємно. Вона така пригнічена, самотня і… нещасна.

— Мабуть, перукар або косметолог завинили, — засміявся Сирота. — Важко буде повернути її до тями після такого шоку.

— А може, то через якусь дурницю? Ніготь зламала чи не сподобався рінгтон в мобільнику? — покепкував Мілош.

— Ні, йдеться про її… хлопця.

— Отого здоровила? Із крутою тачкою?

— Яким би він не був, сів до в’язниці, а Йолька залишилася сама.

— Якби мені довелося вибирати між Йолькою й цюпою, я б краще сидів, — зізнався Мілош.

— Буба має рацію, — утрутилася Агата. — Ніхто не гине за її спокусливими шмотками, але нині переддень свят, давайте обійдемося без прикрощів. Краще приготувати носовички, щоб було чим втирати невтішні сльози.

— Усім привіт! — на порозі «Брудзя» стояла Йолька. — Ну, чого так повитріщалися? — глянула вона на приголомшену четвірку. Із фарбованим чорним волоссям, сміливим макіяжем і в шовковій блузці Йолька нагадувала Бубі помолоділу й схудлу Маньчакову.

— Я лише на хвилинку, бо на мене чекає Кароль, — щебетала вона, легенько торкаючись своєї нової зачіски кольору чорного дерева. — Я б посиділа, але щиро кажучи, усе це пашталакання про святкові традиції вважаю ідіотизмом, і в мене немає часу слухати ваші дитячі жартики. Ой, зовсім забула! Ми з Каролем їдемо на лижі! До того ж, там є басейн, і я можу взяти ті два купальники, придбані для поїздки на цю… як її…

— Рив’єру, — замогильним голосом підказав Сирота.

— От-от. І добре, що я туди не поїхала, бо Кароль бачив цю Рив’єру з пташиного польоту…

— Звідки бачив? — негайно поцікавився Мілош.

— Кароль — пілот літака, — Йолька гордовито роззирнулася довкола. — Так-от, він її бачив, і каже, що нічого особливого, шкода марнувати час… Сорі, але й мені шкода часу. Невдовзі виїжджаємо, а мусимо ближче познайомитися…

Йолька надіслала всім повітряний поцілунок унизаною перснями ручкою й зробила крутий пірует на своїх височезних шпильках.

— Така нещасна, — зітхнув з удаваним співчуттям Мілош.

— А яка самотня! — докинув Сирота.

— Не кажучи вже про те, що абсолютно пригнічена, — закінчила Агата, і всі із зацікавленням глянули на Бубу.

— Ну, що ж… — зітхнула та. — Це була данина традиції. Невеличка новорічна вистава для… наївних.

— У мене є ідея, — запропонувала Агата, готова забути Йольку з її Каролем і басейном. — Давайте умовимося, що завжди зустрічатимемося перед свят-вечором. Щороку. Незалежно, яка кого спіткає доля.

— А якщо Сирота залишиться в Штатах? — засумнівався Мілош.

— Тоді ми зможемо побачити його за допомогою камери. Поставимо на його місці комп’ютер і будемо разом.

— Не залишуся я там! — запевнив Стась, запихаючись піцою. — Там погано годують, і немає таких божевільних, як ви.

— Ото було б чудово, — Буба замріялася. — Уявіть, нам по вісімдесят, а ми втікаємо з будинку для пристарілих на наше побачення!

— Приєднуюся, — утішився Мілош. — Може, мені вдасться повернути Бубу, якщо кожного року перед Святвечором нагадуватиму їй про мої почуття, — зітхнув він, і дівчина зашарілася.

— Припини, бо більше не прийду, — пригрозила Буба й поклала перед ним невеличкий згорток.

І всі, як за командою, сягнули до своїх рюкзаків, і за мить столик перетворився на крамничку з подарунками.

— Це мені?

— І мені!

— Дяки, Бубо!

— Ой, Сирота, спасибі!

— Мілоше, справді? Звісно, розгорну лише завтра!

— Слухайте, усі розгорнемо завтра! А в перший день свят запрошую вас до Котанського гаю. Прогулянка нікому не завадить, особливо Сироті, бо в нього вже живіт, як у слона.

Жартуючи й незлостиво передражнюючись, друзі поверталися додому. Мілош поцілив Бубу величезною сніжкою й зробив невинне обличчя. Агата запропонувала Сироті потримати його рюкзак, а той, розмовляючи англійською по мобільному й забувши про все на світі, ускочив у трамвай, що саме під’їхав.

— Ой, Стасю, ти як Ейнштейн! — реготали з нього дівчата й Мілош, вручаючи хлопцеві рюкзак на наступній зупинці.

— Це неймовірно, — несподівано зізнався Стась. — Щойно відбулася наша перша передсвяткова зустріч, а я вже чекаю наступного року. Це свідчення того, що я старію!

— Веселих свят!

— Вдалих!

— І щоб швидко минули, а ми пішли разом до гаю!

— І щоб були… спокійні, — додала Агата.

— Так, спокійні…

* * *


— А тут, — мама показала на край столу, — як і щороку поставимо ще одну тарілку для гостя. Ким би він не був, — великодушно додала вона.

— Не може бути, щоб отак, у переддень свят-вечора, — скривилася пані Марися, почувши сигнал домофона. Але ні в кого не залишалося жодних сумнівів, що унизу стоять Маньчаки.

— Ти щойно сказала «ким би він не був», — нагадала Буба.

— Але я не мала на увазі Маньчаків!

— Вони живуть за іншим календарем, — виправдовував своїх бриджевих партнерів дідусь.

— Я теж, — покепкував тато. — У мене нині початок Великого посту!

— Усі вдома? — здивувався Маньчак, загородивши собою двері.

— Марися з Павлом удома? — вторувала чоловікові пані Віолетта, вдаривши його якимсь дивним предметом по спині.

— Але ж… свята, — мама силкувалася невимушено посміхатися.

— До свят ще ого-го! — заперечив Маньчак.

— А наша пані Маньчакова, бачу, собі інструменти купила… — Дідусь пильно оглядав великий ящик, який пані Віолетта втягла до передпокою.

— Про що це ви?

— Ну, я мав на увазі цей дивний предмет…

— Це, пане Генрику, наш багажник. Автомобільний, — перевела подих Маньчакова, утираючи піт із чола.

— Навіщо вам багажник? — дивувався старий.

— Щоб перевозити важкі речі, — пояснив Маньчак.

— Мабуть, щоб переносити, якщо ви вже його так тягаєте.

— Це новий багажник, — розсердився Маньчак. — І ми його забрали, щоб нам його не вкрали.

— Хто? — здивувався тато.

— Звідки мені знати, — відказала пані Віолетта. — Зараз такі часи, що нікому довіряти не можна. Навіть друзям, — глянула вона на присутніх. — Але який у вас безлад! — Вона несхвально роззирнулася вітальнею. — У таких умовах навіть апетит пропадає.

— А в нас нині піст, — радісно поділився новиною дідусь.

— Ксьондз Корек наголошував на важливості посту, коли я востаннє була в нього, — мама випнула груди й легким кроком рушила на кухню. — Але чаю можна випити, — додала вона тоном зразкової господині.

— Цей багажник, пані Віолетто, краще залишити в коридорі, — порадив дід Генрик, побачивши, що Маньчакова потягла ящика до вітальні. — От якби в ньому були якісь напої…

— Я давно підозрювала, що у вас проблеми з алкоголем, — попри невдоволення всієї родини, Маньчакова поклала багажник на дивані.

— Ну, чого ви так повитріщалися? — роздратовано спитала вона. — Багажника не бачили, чи що?

— На дивані не бачив, — погодився дід.

— Ми прийшли у важливій справі, — пан Вальдек поправив сріблястого метелика, який звисав з його худої шиї. — Нам потрібні свідки.

— Якщо Єгови, то це не до нас, — попередив старий.

— Пане Генрику, ми не до вас прийшли, — неввічливо перебив Маньчак.

— Свідки? — тато глянув на Маньчакову, яка стояла перед ним у вечірній сукні, скидаючись на велетенську Попелюшку через п’ятдесят років після пам’ятного балу.

— У вас нині якась урочистість? — тато втупився в широкий кринолін.

— Ні, сьогодні лише генеральна репетиція, а все відбудеться наступного тижня, — пояснила кремезна Попелюшка. — Ми вирішили дещо повторити.

— Що ви надумали? — утрутився дідусь.

— Що ви хочете повторити? — тато вимагав пояснень.

— Наше вінчання, звісно! — пирхнув Маньчак. — Ми збираємося повінчатися, — повагом пояснив він.

— То ви стільки років живете на віру? — у маминих руках затремтіли чашки із чаєм. — Ксьондз Корек не в захопленні від громадянського шлюбу. Каже, що це сурогат порядного життя.

— Ми одружені, — процідив крізь зуби Маньчак. — Але хочемо знову стати на шлюбний килимок і присягтися у вірності…

— Навіщо? — не зрозумів дідусь. — На біса двічі брехати, якщо ви вже колись це робили.

— Заберіть звідси старигана! — зажадала Маньчакова. — Інакше… я сама його звідси винесу!

— Не сумніваюся, — дідусь із повагою глянув на багажник. — Ви наче супермен!

— І честь бути нашими свідками хочемо довірити саме вам, — закінчив Маньчак. — А шлюбні подарунки повинні бути неабиякі, бо це ж удруге, — попередив він з усмішкою.

— Навіть не знаю… — мама вагалася й шукала допомоги в тата.

— Ну, що ж, крихітко, — той безпорадно розвів руками, — молодятам не відмовляють.

— Молодятам, кажеш? — перепитала мама, пильно вивчаючи поглядом Маньчаків.

— Цей багажник ми приготували для весільної подорожі, — прошепотіла Маньчакова, затуляючи долонями сором’язливий рум’янець.

— Тобто… після весілля ви кудись їдете?

— Так, на медовий місяць, — притакнув пан Вальдек.

— А куди саме? — допитувалася мама. — Мабуть, за кордон? — у її голосі забриніла прихована нотка заздрощів.

— Ми їдемо до Папроцьких, Леонтини й Зюта.

— Але ж вони мешкають неподалік нас! — вигукнув дід.

— То й що з того? — обурилася пані Віолетта. — Нам це не заважає, — ворухнула вона пухким плечем.

— А пішки не підемо, — мовив Маньчак. — Та й сюди буде близенько, тож ми вас навідуватимемо.

— Цілий місяць у Папроцьких!.. — дивувалася мама.

— Ну, ми ж тобі пояснили, Марисю, що й до вас зазирнемо, не хвилюйся.

— Авжеж, не можна не погостювати у свідків! — скривився Маньчак. — Ми про вас ніколи не забуваємо, — патетично запевнив він, і всі глибоко зітхнули.

— Ну, ну! — Маньчакова покивала пальцем. — Не можна в нас так сумніватися. — І, поправивши кринолін, розсілася в кріслі.

— Щоправда, перед весіллям я збиралася схуднути, але для маківника тієї вашої Бартошової зроблю виняток. Принеси мені, Бубо, шматок, а для Вальдусика сирник, бо йому мак так неестетично набивається між зубами…

— Принеси, Бубо, — розгублено мовила мама й майже впала на стілець.

Маньчаки з радістю вислухали її розповідь про фільм, якого не буде.

— Такий-от ляпас від пана Протека, — закінчила вона із сумними очима.

— А я, Марисю, від самого початку знала, що нічого не вийде, бо фільми завжди знімають лише за гарними книжками, — Маньчакова сягнула по маківник.

— А моя тобі не сподобалася?

— Руки ще не дійшли, — щиро зізналася пані Віолетта. — Зрештою, у мене такий слабкий зір, що не можна псувати його читанням.

— Я б вам порадив звернутися до окуліста, — озвався дідусь. — І читати те, що написано на білбордах. Там написи великі й рідко рекламують абищо.

— То ми вже підемо, — Маньчак із жалем поглянув на порожні блюдця. — Тільки не забудьте про наше весілля, бо воно на противагу фільмові, напевне буде вдалим.

Буба полегшено зітхнула, щойно Маньчаки, забравши багажника, покинули квартиру.

— Жодних додаткових тарілок на свят-вечір! — розпорядився дідусь Генрик. — Це вочевидь приносить нам нещастя!

1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка