Буба: мертвий сезон




Сторінка3/30
Дата конвертації18.04.2016
Розмір1.88 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

КУРС КОМП’ЮТЕРНОГО ЛІКУВАННЯ


— Доню, у тебе закінчуються канікули? — запитала мама, чиї проблеми з календарем віднедавна вирішував пан Протек, її промоутер. Мама продовжувала розрізняти спекотне літо й морозну зиму. — Щось ти погано виглядаєш, донечко, — вона погладила Бубу по голові й відразу зиркнула на власне відображення в дзеркалі, звідки на неї дивилося задоволене собою обличчя, яке так і випромінювало енергію.

— А моя косметолог стверджує, що я останнім часом помолодшала. Тобі не здається, що це справді так?

Глянувши на мамин профіль у дзеркалі, Буба подумала, що це правда.

— Ага, я ще хотіла тебе запитати про цього симпатичного Мілоша… — мама вже схопила парасольку й швиденько застібала ґудзики модного плащика. — Останнім часом він рідко приходить…

— Останнім часом він узагалі не приходить, — похмуро озвалася Буба.

— Що ти кажеш? — маму безжально підганяв її внутрішній годинник. — А здавався таким приємним. Ми неодмінно мусимо про це поговорити. Відразу після зустрічі із читачами, на якій я розповідатиму про покинутих жінок, — поспішно закінчувала вона, відчиняючи двері. — Ти й не уявляєш, донечко, яка це драма для кожної з нас!

Останню фразу вона вимовила просто в обличчя пані Пенциковій, а Бубі залишився коридорний безлад, що свідчив про мамину нерішучість. Зітхнувши, дівчина почала складати на місце п’ять пар туфель. Позбирала всі шарфики, які висіли на поручнях «Людовика» й теж нагадували покинутих жінок.

— Може, мені й самій треба піти на цю зустріч? — подумала Буба, глянувши на телефон, який глухо мовчав. — Але навіщо? — замислилася дівчина. Що мама могла знати про покинутих жінок? Її ніколи не покидали. Зате вона створила цілу армію героїнь-страдниць. Усі здавалися штучними, наче курча на вітрині в барі «Шейх», а замість справжніх почуттів прикрашали себе хіба що глибоченними декольте. Вони обожнювали викличний макіяж і жили в сповненому абсурду світі. До всього, ці жінки постійно закохувалися й розкохувалися. Їх здобували, аби зрадити. Героїні мстилися й пробачали…

Буба здригнулася від самої думки про ці мамині «машини кохання» й дійшла висновку, що її життя зовсім не таке безнадійне. З оберемком шарфиків вона рушила до спальні батьків. Усміхнулася, побачивши тата, котрий безпорадно сидів у сімейних трусах на широкому ліжку. Довкола нього валялися порозкидані светри й сорочки.

— Не знаю, у що вдягнутися, — сумно зізнався він. Батько нагадував Бубі розгублену дитину.

— Найкраще в оце, — Буба вручила йому блакитну сорочку. — І ще це. — Додала скромний светр із ґудзиками. — Ну, і раджу вбрати довші брюки, — багатозначно подивилася на татові труси. Він теж сумовито глянув на них.

— Сама бачиш, як твоя мати про мене турбується! — поскаржився тато. — Відколи з’явився цей Протек, моя дружина мене навіть не одягає.

Буба ледь помітно всміхнулася. Вона не вбачала нічого поганого в тому, що мама не бігає за татом з оберемком чоловічої білизни. Батько був іншої думки.

— Коли в мене була власна передача, вона бодай трохи старалася. А зараз? — він безпорадно розвів руками. — Певне, вважає, що до телекрамниці я можу ходити навіть у цих ідіотських повзунках!

Буба не продовжувала цієї розмови. Татові труси (мамин подарунок) не обговорювалися. На них видніли голівки янголів і бісенят. На рожевому тлі.

— Але ж ти чудово даєш собі раду, — про всяк випадок похвалила вона батька.

— Якраз ні! — роздратовано озвався той, нервово ворушачи пальцями на ногах. — Я зовсім не даю собі ради! Постійно спізнююся на роботу. Виходжу з дому голодний, і перед камерою мені бурчить у животі. Нещодавно я одягнув дві різні шкарпетки й сандалі, а цей ідіот, що розказує про погоду, дивився на мене, як на атмосферну аномалію!

— Котрий з них? Рудий, чи той з випнутою щелепою? — Буба вирішила відволікти батька від зациклення на власній особі.

— Певне, обидва, — батькові страждання, здавалося, сягнули апогею, проте він уперше глянув на доньку з надією.

— Ти теж помітила, що в нього щось не так із щелепою?

— Звісно! Він розмовляє так, наче збирається проковтнути всі метеокарти.

— А й справді, — полегшено зітхнув батько. — Жахлива вада. Я вже навіть замислювався, чому його взяли на роботу… Певне, у нього неабиякі зв’язки. А може, він родич директора? — Тато сам перелякався власних здогадів. — Це було б жахливо, оскільки я його нещодавно переконував, що йому варто попрацювати над мовою тіла.

Батько з надією дивився на Бубу, але донька аж ніяк не могла його заспокоїти, бо не знала директорових родичів. Ба більше! Вона не знала навіть директора.

— От чорт, а він же на нього схожий… — татові пальці на ногах почали ворушитися в ритмі латиноамериканського танцю. — Особливо ця випнута щелепа, — сумовито додав він. — І невігластво. Може, краще мені сходити з ним на пиво? Можна було б сказати йому, що він чудово оповідає про атмосферні явища… Узяв би в нього автограф для пані Коропової, — роздумував тато вголос. Зайнятий розхвалюванням колеги, він навіть не почув, як за Бубою зачинилися двері.

Опинившись у власній кімнаті, дівчина полегшено перевела подих. Тут їй ніщо не загрожувало. Не доводилося ставати по котрийсь бік подружньої барикади й споглядати родинні війни. Щоправда, замість куль у цьому випадку пролітали лише гострі слова, але й вони ранили.

Дідусь цим аж ніяк не переймався. Певне, уже звик до конфліктів.

— Пам’ятай, Бубо, шлюб — це завжди пасьянс, — підморгнув старенький онуці.

— Чому пасьянс? — Бубу здивувало химерне порівняння.

— Складеться або й ні, — переможно пояснив дід. — А тобі ж відомо, що найчастіше не складається.

* * *


Будинок поволі прокидався від сплячки. На кухні, де порядкувала Бартошова, брязкали тарілки. З ванної чулося тихе дзижчання татової електробритви, а з дідусевої кімнати долинав міцний запах сигари. Буба була майже щасливою, бо серед цих давно знайомих звуків і запахів вона почувала себе в безпеці.

Як на зло в цю приємну мить пролунав сигнал домофона. За хвилину в коридорі з’явилося двійко незнайомців, які поставили на підлозі дві коробки.

— Ми до пана Генрика, — заявив головний, той, що був з портфелем.

— Я вас слухаю, — з ванної придріботів тато, і Буба раптом образилася на маму за ці рожеві сімейні труси.

— Пан Генрик? — увічливо перепитав той, що з портфелем.

— Добридень, панове. Це я, — дідусь виступив наперед, безтурботно жестикулюючи сигарою.

— Ми привезли комп’ютер.

— Будь ласка, моя кімната отам, — дід зробив рукою коло, наче вихвалявся багатогектарним маєтком. Коробки попливли у вказаний бік.

— Хвилиночку, — до батька повернувся дар мови, — це якась помилка. У нас уже є три комп’ютери!

— Дійсно, — погодився дід. — У вас є три, а в мене — жодного! — драматично закінчив він.

— Дідусь, певне, пожартував, — звернувся батько до Буби.

— Я тобі, Павле, не дідусь, — з гідністю нагадав зятеві новоспечений власник комп’ютера. — Але я пробачаю тобі цю нетактовність, бо в мене золоте серце. А зараз розрахуйся.

Буба сховалася за спиною Бартошової. Вона воліла не дивитися на те, що от-от мало статися.

— Ніко-о-оли, — прохрипів батько, вимахуючи зубною щіткою.

— Зроби це, Павелку, — дідусь звертався до зятя надзвичайно лагідно, — інакше я буду змушений погодитися на інтерв’ю.

— Що? — у батькових очах зачаїлася справжня буря, яка точно похитнула б колегу з відділу прогнозу погоди з його жахливою щелепою, але аж ніяк не дідуся.

— Повторюю, — старенький підніс догори вказівного пальця, — ти мене примушуєш, щоб я таки погодився на це інтерв’ю…

— Яке інтерв’ю?

— Огидне. Про вас із Марисею.

— Для кого воно? — засопів батько.

— Для журналу «Темні справи».

— Я вам не злочинець! — засичав Павел.

— А їх цікавлять не злочинці, а підглядання. — Дідусь підкручував вуса. — За допомогу вони обіцяють мені сучасний комп’ютер з інтернетом. Я й гадки не мав, — серйозно продовжував він, — що ви з Марисею стільки коштуєте…

— Ви ж цього не зробите… — застогнав батько, густо червоніючи.

— Звичайно, що не зроблю, дорогенький зятю, — заспокоював його дід. — Поганий той птах, що каляє власне гніздо…

Чоловік з портфелем підійшов до дідуся й шанобливо повідомив йому, що все готово.

— Спасибі, — кивнув дідусь головою. — Цей люб’язний пан у рожевих трусах чекає, аби розплатитися за мою скромну покупку.

І, насвистуючи один з улюблених маршів сержанта Марудки із тринадцятої бригади, старенький помарширував на нове поле бою. Навіть не глянувши на свого благодійника, якого прикривали хіба що ангелочки із чортенятами.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка