Дмитро Дорошенко нарис історії україни




Сторінка1/16
Дата конвертації21.04.2016
Розмір4.07 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

varnak.ueuo.com





DMYTRO DOROCHENKO
L' HISTOIRE DE L'UKRAINE

DMYTRO DOROSHENKO
HISTORY OF UKRAINE

DMYTRO DOROŠENKO

GESCHICHTE DER UKRAINE

DNIPROWA CHWYLA * MUENCHEN

Дмитро Дорошенко

НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

том I

(До половини XVII століття)


Видавництво «ДНІПРОВА ХВИЛЯ» — Мюнхен
«ГЛОБУС» КИЇВ 1992

ББК 63.3 (2 Ук)

Д 69
Репринтне видання

Передрук з першого видання, що вийшов в УНІ у Варшаві 1932 року.

Перше видання зредагував проф. Смаль-Стоцький.


Druck: [Logos]· GmbH München, 1966

4702640101 - 017 206 - 92

Д ------------------------- БЗ-24-5.92

206 — 92


ISBN 5-7707-1419-0 (укр.) (т. 1)

ISBN 5-7707-1694-0 (укр.)



      Зміст


Про автора та його "Нарис історії України". Вступне слово Олександера Оглоблина

Розділ 1
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів

Розділ 2
Питання про схему історії східньої Европи в звязку з історією України. Назви «Русь» і «Україна». Джерела української історії: літописи, записки чужинців, памятки юридичні; здобутки археології

Розділ 3
Природа України як фактор історичного розвитку. Передісторичне минуле української землі. Грецька колонізація північного Чорноморя і кочовики. Розселення славян у східній Европі. Питання про початки українсько-руської державности в історичній літературі. Варяги та їх участь в організації українсько-руської держави

Розділ 4
Перші київські князі. Охрещення України-Руси. Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Київська держава та її міжнародне становище. Питання про форму державного устрою київської Руси-України в науковій літературі

Розділ 5
Початок розпаду Київської держави. Половецька руїна. Княжі усобиці. Відокремлення земель. Науковий спір про нібито великоруське населення Наддніпрянщини в домонгольську добу. Сформування великоруської народности

Розділ 6
Політичний і суспільний устрій Руси-України за часів Київської держави. Економічні відносини. Просвіта й мистецтво

Розділ 7
Галицько-Волинська держава. Володимирко. Ярослав Осмомисл. Роман. Король Данило і його рід. Татарська руїна. Упадок Галицько-Волинської держави

Розділ 8
Становище Наддніпрянської України-Руси після татарської руїни. Литва. Перехід українських земель під владу князів Литовських. Литовсько-польські унії

Розділ 9
Устрій і побут на українських землях в складі Великого Князівства Литовського XIV-XVI століттях. Княззівська влада й органи центральної й краєвої управи. Пани-Рада. Суспільні верстви. Литовський Статут і Копні суди

Розділ 10
Західньо-українські землі під Польщею. Їх політична й суспільно-економічна еволюція. Наслідки Люблинської унії для східно¬українських земель. Наддніпрянські землі й нова їх колонізація

Розділ 11


Різні погляди на причини й характер польсько-українських відносин XVI-XVII століть. Питання про походження української козаччини в історичній літературі. Умови й обставини формуванння козаччини

Розділ 12


Становище православної церкви в литовській і в польській державах. Відокремлення московської митрополії. Внутрішня організація православної церкви на українських землях. Занепад церковного життя в другій половині XVI віку. Початки відродження й роля в ньому міщанства. Церковні братства.

Розділ 13


Церковна унія в Бересті. Спроби унії в XIII-XV століттях. Православні єпископи на чолі уніонної акції. Берестейський собор і його ближчі наслідки. Релігійна полеміка й боротьба. Перші козацькі повстання. Рухи Косинського й Наливайка

Розділ 14


Козаччина на початку XVII століття. Петро Конашевич-Сагайдачний. Козаччина в обороні православної церкви. Відновлення православної ієрархії

Розділ 15


Козаччина в 20-30-х роках XVII століття. Повстання Жмайла й Тараса Федоровича. Соймова боротьба за православіє. Петро Могила і його доба. Повстання Павлюка й Острянина. Обєднання українських земель під Польщею


Передмова


Розвиток новітнього українства й відродження української національної ідеї ще вкінці 19 століття поставили перед українською наукою завдання створити нову синтезу історії українського народу. Але тогочасна українська історіографія не була ще готова виконати це завдання. Історики старшої ґенерації, опановані романтично-народницькими ідеями, властивими 19 століттю, вважали за свій головний обов'язок збирати «цеглини» для майбутньої будови історії України. Вони доволі скептично ставилися до перших спроб синтезування української історії, що ними чимраз більше починало цікавитися молодше покоління істориків. Коли конкурс «Кіевской Старины» 1896 року на написання історії України не дав наслідків (єдиний твір, пов'язаний з конкурсом, — «Очерк исторіи украинскаго народа» О. Я. Єфименкової не був прийнятий ним і побачив світ щойно в 1906 році) — молодий тоді історик Михайло Грушевський визнав цю справу «питанням чести своєї й свого покоління» — й блискуче виконав це завдання, для своєї доби й своєї ґенерації, створивши, в своєму нарисі історії України, а головне, в монументальній «Історії України-Руси», першу наукову синтезу історичного розвитку українського народу, що стала одною з могутніх підвалин національно-державного відродження України в 20 столітті.

Але велична будова, здвигнута Грушевським, не була — й не могла бути тоді завершена. Властиво, її доведено було лише до кінця 18 століття, до ліквідації Козацько-Гетьманської держави. Далі залишалося дике поле «пропащого часу» (за виразом М. Драгоманова), де тільки в ділянці культурно-національного життя починала колоситися нива українського відродження. Це поле треба було перейти, а життя навіть Грушевського та його покоління зробити цього не могло. Бо історію творять ґенерації, і кожна з них має, може й мусить виконати лише свої завдання.

Створення нової наукової синтези історії України й історії українського народу, на його споконвіку власній землі, від початків історичного буття й до сучасности, припало на долю наступного покоління української історіографії, покоління 1920-х років. Це не було легке завдання. Треба було будувати цю велику будову на нових ідейних засадах, за новим архітектурним пляном і, чималою мірою, з нового монографічного та джерельного матеріялу, що його ще потрібно було, в дуже короткий час і за дуже несприятливих умовин, заготовити. Старші історики могли дати лише проєкти нової схеми й деякі ескізи нової синтези. Сили молодших істориків, хоч і досить численних, талановитих і відданих своїй справі, були скеровані на монографічні та джерелознавчі студії й археографічні публікації і в цій царині зроблено було стільки, що 1920-ті роки слушно вважають за «золотий вік» новітньої української історіографії.

Тим часом на українство знову наступила чорна хмара. Розцвіт української науки в 1920-х роках — наслідок відродження української державности в 1917-1918 роках і боротьби за неї в 1919-1920 роках — був ґвалтовно обірваний на початку 1930-х років совєтським погромом української національної культури. В наслідок цієї катастрофи, історична наука на Україні не спромоглася дати нову й повну синтезу українського історичного процесу, зокрема 19-20 століття. Це довелося робити українським історикам на еміґрації, і честь першої й дуже вдалої спроби такої синтези належить Дмитрові Дорошенкові.

Дмитро Іванович Дорошенко (1882-1951) був історик з Божої ласки. Традиція славного історичного роду, живий зв'язок із рідною землею, величезна ерудиція, глибоке знання історичного минулого своєї Батьківщини й віддана праця для її кращого майбутнього, блискучий талант професора й лектора і те, що Вячеслав Прокопович вважав за головну якість історика, —· любов до рідного минулого, — все це щасливо збіглося в цій незвичайній людині й забезпечило їй видатне становище і в українській науці, і в українському національно-громадському житті першої половини нашого століття. Ледве-чи хто з сучасників Дорошенка був більше покликаний завершити те велике діло, яке було основним завданням тогочасної української історіографії й якого вона не могла виконати в умовах поневоленої Батьківщини.

З багатолітніх студій і дослідів над історією України, з глибокого пізнання українського суспільного життя, у творчому становленні нової історичної школи й популяризації її ідей в університетських курсах і семінарах, в наукових доповідях і публічних лекціях, росло й міцніло в Дмитра Дорошенка нове, державницьке розуміння українського історичного процесу. Новими очима дивився він на українське минуле, і перед ним чимраз ясніше й яскравіше виступав правдивий образ історичної України. Для нього історія України не кінчалася на Гетьманщині 18 століття, і в українській історії 19-20 століття він бачив не лише потік національно-культурного розвитку, а широку й повноводну течію економічного, політичного й культурного життя великої країни та її великого народу. Стара схема української історії наповнювалася новим і багатим змістом, і під пером великого історика з'явився нарис історії України від найдавніших часів до національно-визвольної революції 1917 року, втілений у бездоганну наукову форму. Українська історіографія має повне право вважати цей твір Дмитра Дорошенка за одне з великих своїх досягнень, значення якого далеко виходить за межі його доби.

Сувора історична доля України не минула й капітальної праці Дмитра Дорошенка. «Нарис історії України» побачив світ на чужині, і то в такий час, коли зв'язки між Батьківщиною й еміґрацією були фактично неможливі. Щойно після 1939 року книга могла дістатися — і то припадково — на Велику Україну, але воєнна руїна у Варшаві знищила майже цілий наклад цього видання. Книга давно вже стала бібліографічною рідкістю, а головне — її й досі не заступила жодна інша праця цього роду. Тому треба вітати ініціятиву видавництва «Дніпрова Хвиля» перевидати цей прекрасний твір, що робить честь не тільки його авторові, але й цілій українській історичній науці.

Нові покоління, звичайно, принесуть нові ідеї, нові матеріяли, нові твори. Але як гарний витвір старої архітектури не втрачає своєї величі й краси серед пізніших будов, а навпаки, становить предмет пошани, замилування й захоплення нащадків мистецьким генієм предків, так і «Нарис історії України» Дмитра Дорошенка залишиться тривалим пам'ятником української історіографії — однієї з найвеличніших і найтраґічніших епох історії України.

Олександер Оглоблин
8. IX. 1966
Ludlow.

ЗМІСТ

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка