Дубенко С. Д., Мельниченко В.І., Плахотнюк Н. Г. Організація роботи в апараті управління зміст




Сторінка1/10
Дата конвертації18.04.2016
Розмір0.81 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Дубенко С.Д., Мельниченко В.І., Плахотнюк Н.Г.

ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ В АПАРАТІ УПРАВЛІННЯ

ЗМІСТ


Вступ 2

1. Державний апарат та засади його організації 3

2. Правове регулювання державної служби - необхідна передумова її ефективності 9

3.Особливості статусу державних службовців 15

4. Проходження державної служби 23

5. Службова діяльність та її унормування 30

6. Режим праці й відпочинку, робочий час 36

7. Організація робочого місця службовця 43

8. Службові документи, їх види та підготовка 47

9. Розгляд звернень та особистий прийом громадян. 58

Список рекомендованої літератури 66




Вступ


З руйнацією тоталітарного режиму і розбудовою нової української державності, Україна все більше стає організацією саме всього народу, суб`єктом управління соціально-економічними і політичними процесами на засадах закону. Для виконання суспільно необхідних функцій держава потребує спеціального апарату, який складається із службовців, які мають належну професійну підготовку і здатні на високому рівні виконувати поставлені перед ними завдання. Від якісного складу, кваліфікації, професійності, культури, підготовки, раціонального використання персоналу державної служби залежить ефективність державно-управлінської діяльності.

Державна служба в Україні постає необхідним чинником формування і розвитку державності, від якого залежить функціонування всієї суспільно-політичної системи, вирішення різноманітних завдань і функцій сучасної держави. Розмаїття і складність завдань, які вирішуються на сучасному етапі розвитку української державності вимагає неабияких зусиль від кожного посадовця, уповноваженого здійснювати завдання та функції держави.

Основними цілями і завданнями державної служби в Україні є сприяння незмінності конституційного ладу, створення умов для розвитку відкритого громадянського суспільства, захист прав та свобод людини і громадянина, забезпечення результативної та стабільної діяльності органів державної влади відповідно до їх завдань, повноважень і компетенції на конституційних засадах1.

Висока професійність персоналу державної служби є необхідною передумовою реалізації цих завдань і функцій держави, утвердження довіри та поваги до держави з боку громадськості, окремих громадян. Між тим абсолютна більшість працівників державного апарату, здобуваючи свого часу освіту та професійну підготовку у вищих навчальних закладах, здебільшого не готувалися до вельми специфічної за змістом, характером виконуваних завдань та особливостями відповідальності трудової діяльності. Є певні перешкоди і накопиченню практичного досвіду - однією з реалій державної служби в Україні є висока плинність кадрів, яка останніми роками перебуває в межах 16-22 %%.

Методичні рекомендації покликані певною мірою сприяти адаптації працівників до умов функціонування державних органів та їх апарату, формуванню у них відповідних практичних навичок. Тому до їх змісту включено матеріал, покликаний сформувати у службовця певне цілісне уявлення про засади організації державного апарату, особливості державної служби та її правове регулювання, статус державного службовця, організацію робочого місця і часу службовця. При цьому використані чинні нормативно-правові акти, які регламентують службову діяльність персоналу державної служби. Методичні рекомендації підготовлені авторським колективом у складі к.ю.н., доцента Дубенко С.Д. та к.і.н., доцента Мельниченка В.І. та к.ю.н., доцента Плахотнюк Н.Г.

1. Державний апарат та засади його організації


Складність і розмаїття проявів суспільної активності вже на ранніх етапах історії людства зумовили виникнення держави як особливого соціального організму, покликаного забезпечити належну впорядкованість суспільних відносин.

Цілісні, специфічні за предметом і засобам реалізації вияви активності (впливи) держави у відносинах з громадянами, їх колективами, суспільством в цілому, іншими державами визначаються як функції держави. Функції держави мають об`єктивний характер: вони обумовлені потребами даного державно організованого суспільства. Здійснення функцій держави має постійний, систематичний характер і відбувається протягом всього часу існування об'єктивно обумовлених завдань, що стоять перед нею. Визначеність функцій умовами, в яких діє дана держава, зумовлює їх виникнення, розвиток і відмирання залежно від суспільної потреби.

Змістом окремої функції держави постає процес її впливу через практичну діяльність органів та посадових осіб в них на суспільні відносини, поведінку, свідомість та діяльність людей. Тож будь-яка держава задля повноцінного здійснення свого покликання створює різноманітні за обсягом і характером завдань та використовуваним методам, засобам, процедурам діяльності організації, сукупність яких визначається як механізм держави.

Специфіка державних підприємств, установ, закладів визначається тим, що це державні організації, які здійснюють предметну діяльність, безпосередньо перетворюючи суспільну реальність в процесі створення матеріальних та нематеріальних цінностей. Їх питома вага і роль в суспільстві визначаються домінуючими ідейно-політичними установками. Однак навіть прихильники максимальної лібералізації суспільної життєдіяльності і обмеження втручання держави в суспільні процеси не зазіхають на саме існування державного сектору, вбачаючи в ньому важливий чинник вирішення суспільно необхідних завдань, де не може або не хоче виявляти себе приватна ініціатива.

Та досить суттєва частина механізму держави, що безпосередньо матеріальних та духовних цінностей не створює, а опікується виключно упорядкуванням суспільної життєдіяльності, визначається як державний апарат. Державний апарат організує виконання державних функцій у політичній, господарській, соціально-культурній та інших сферах. Без нього неможливий цілеспрямований вплив на всі сторони життя суспільства, вирішення найбільш важливих справ державного та громадського життя. Державний апарат має специфічні особливості в побудові діяльності.

Предметна діяльність державних організацій може бути за певних умов і обставин частково, або й навіть повністю покладена на недержавні організації. Але впорядковуючий вплив на суспільство можуть здійснювати виключно органи держави – цим визначаються визначальне місце і роль державного апарату в державному механізмові. Кожен з державних органів є унікальним за своїм призначенням, функціями та завданнями – саме це забезпечує необхідність і можливість функціонування держапарату як цілісної системи.

Орган держави звичайно визначається як створений для здійснення певних державних завдань і функцій колектив уповноважених осіб або одна особа. До атрибутивних ознак органів держави можна віднести:

- утворення і ліквідація в установленому державою порядку;

- належність до державного апарату як цілісної системи органів;

- організаційна відокремленість, тобто наділення статусом юридичної особи;

- уповноваження державою здійснювати її завдання і функції;

- наявність компетенції, як юридично закріплених сукупності повноважень та меж їх здійснення;

- здійснення діяльності в установленому державою порядку, відповідно до визначених форм, методів і процедур.

Специфіка органів державної влади зумовлена тим, що до цих характеристик додається наявність державно-владних повноважень, як права: а) приймати остаточні, обов`язкові до виконання акти; б) здійснювати ресурсне забезпечення їх виконання: в) контроль за цим виконанням з можливістю застосування легального (закріпленого актами законодавства) і легітимного (визнаного в суспільстві) примусу.

Держава набуває і здійснює права та обов'язки в будь-якій сфері діяльності (економічній, соціальній, правовій тощо) виключно через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. При цьому тільки орган державної влади, його посадова особа, наділені правом виступати від імені держави.

Організаційна структура державного апарату постає як внутрішня упорядкованість та узгодженість взаємодії більш чи менш відокремлених автономних частин цілого (державних органів), зумовлена його будовою.

Якісні параметри практичного здійснення державної влади значною мірою визначаються адекватністю організаційної структури державного апарату суспільним потребам. У цьому відношенні повністю зберігає свою справедливість «правило В.Ешбі», за яким суб`єкт управління має максимально точно відтворювати його об`єкт.

Забезпечення такої відповідності щодо структури держапарату на сучасному етапі українського державотворення є доволі непростим завданням.



Перше. Незалежна Україна значною мірою успадкувала певну структуру держапарату від колишнього СРСР, яка, попри численні спроби її трансформації і модернізації, постає як об`єктивна і важкозмінювана реальність. Як справедливо вказував Г.Спенсер: "Справа не тільки у тому, щоб здійснювалася певна функція, а ... у годівлі тих, хто здійснює цю функцію; результат буде однаковий, коли функція зовсім не потрібна, або навіть шкідлива, а будова все ще зберігає себе до тих пір, доки спроможна". Незмінність структури у вітчизняних умовах підживлюється тим, що на рівні суб`єктивного сприйняття політико-адміністративна еліта іншої структури в процесі практичного функціонування не бачила, не знає і, почасти, знати й не хоче.

Друге. Недостатньо чіткими і повними є уявлення як науковців, так і практиків щодо визначення об`єкта державного впливу в демократичній Україні – тих сторін, явищ і процесів, на які держава має впливати, здійснюючи впорядкування суспільної життєдіяльності. Це, зокрема, виявляється у відсутності вичерпного переліку функцій, здійснення яких має безумовно залишитися за державою. Відтак, визнання масштабності роздержавлення суспільної життєдіяльності не супроводжується настільки ж масштабним переосмисленням функцій державного апарату. Між тим, повнота розуміння необхідності та співвідношення форм і методів здійснення державної влади, як способів і засобів впливу на суспільство, не в останню чергу визначає співвідношення елементів з переважно аналітичними, нормотворчими, організаторськими, контрольними, комунікаційними, забезпечувальними тощо функціями в межах як окремих відомств, так і системи управління в цілому.

Третє. Перебувають в процесі становлення (якщо не в початковій стадії його) механізми практичного обстоювання загальних (публічних) інтересів, особливо при їх зіткненні з високоагресивними приватними або груповими інтересами. Відсутність або слабкість таких механізмів мають безпосереднім наслідком нецільове або неефективне використання державної влади та державних ресурсів.

Вказані чинники безумовно впливають як на організацію державного апарату в цілому, так і визначення статусу, ролі, видів, номенклатури, взаємодії державних органів.

Організація апарату держави в цілому, як організація окремого державного органу передбачає окреслення меж результативного керівництва підлеглими, яка здебільшого визначається як норма управляємості або діапазон контролю. Свого часу британський дослідник Л.Урвік сформулював правило : „Жоден керівник не може безпосередньо контролювати більше п’яти або найбільше шести підлеглих, робота яких взаємопов`зана”. Вона грунтується на врахуванні можливої кількості взаємозв`язків в організаційній одиниці: за наявності у керівника трьох підлеглих максимально можлива їх кількість – 18, п`яти – 100, семи – вже. Пізнішими дослідженнями встановлено, що для апарату управління найбільш оптимальна норма управляємості становить від 5 до 9 підлеглих (працівників або структурних одиниць).

Розмір організаційної одиниці може зростати внаслідок стандартизації операцій, подібності завдань, потреби співробітників у самовираженні, необхідності зменшення викривлення інформації організаційними рівнями, розвитку системи комунікацій; зменшуватися внаслідок необхідності у безпосередньому керівництві, потреби у взаємоузгодженості дій, наявності у керівника інших обов”язків, потреби підлеглих у пораді з боку керівника. Чим вищим є рівень організаційної структури держапарату, тим норма управляємості є нижчою.

Постановою Кабінету Міністрів України N 179 від 12 березня 2005 р. „Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій” встановлено створення таких, як правило, структурних підрозділів: департаменту, головного управління, управління, відділу, сектору. Визначено ознаки, керівництво і внутрішню структуру цих одиниць. Приміром, самостійне управління (самостійний відділ) у складі ЦОВВ – „структурний підрозділ одногалузевого або однофункціонального спрямування. До складу управління входять не менш як два відділи. Самостійний відділ утворюється з чисельністю не менш як 6 працівників. Самостійне управління (самостійний відділ) очолює начальник. Начальник управління може мати не більш як одного заступника - начальника відділу”.

У складі апарату обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, їх управлінь,відділів та інших структурних підрозділів, територіальних підрозділів центральних органів виконавчої влади в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі можуть утворюватися самостійні управління, самостійні відділи, відділи та самостійні сектори, виходячи з критеріїв, установлених для апарату центральних органів виконавчої влади.

У складі апарату районних державних адміністрацій, їх самостійних управлінь, відділів та інших структурних підрозділів, територіальних підрозділів центральних органів виконавчої влади в районах та містах обласного значення можуть утворюватися відділи з чисельністю працівників не менш як 3 одиниці та сектори з чисельністю працівників не менш як 2 одиниці.

На ефективність функціонування державного апарату впливає оптимальність співвідношення між керівниками, спеціалістами, допоміжним персоналом. Вважається необхідним дотримання правила: працівнику вищого посадового рівня не може доручатися робота, яка може бути виконана працівником нижчого посадового рівня.

Передумовою структурно-функціональних змін державного апарату має бути проведення системного вивчення та аналізу його діяльності, і лише після цього, слід говорити про реорганізацію державного органу, зміну його структури, кадрового складу. При оцінці стану організаційної структури окремого державного органу або його підрозділу як прояви дезорганізації мають розглядатися: 1) паралелізм в роботі, 2) виконання не своїх функцій, 3) повільність виконання, 4) неточність виконання. Відповідно, підставами ліквідації державного органу, підрозділу, посади: розглядаються 1) дублювання роботи, 2) визнання здійснюваних функцій такими, що втратили актуальність, 3) поява можливості централізувати (децентралізувати здійснення) певних функцій.

Загалом організаційна структура як державного апарату в цілому, так і окремих його складових є досить рухомою. Окрім чинників об`єктивного порядка вона визначається і суб`єктивними чинниками, зокрема, спроможністю працівників державного апарату виконувати покладені на них завдання.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка