Грибкові захворювання




Скачати 280.67 Kb.
Дата конвертації18.04.2016
Розмір280.67 Kb.
ГРИБКОВІ ЗАХВОРЮВАННЯ”

Мікози за частотою посідають друге місце серед усіх шкірних хвороб. За даними ВОЗу у третини населення спостерігаються мікози, найчастіше мікози ступнів і в тому числі оніхомікози і кількість цих уражень постійно збільшується. В патогенезі мікозів відіграють певну роль такі чинники:

1) вік: а) на мікроспорію хворіють переважно діти, у яких шкіра виділяє менше жирних кислот, що мають фунгіцидні властивості; б) мікози ступнів домінують у старшому віці (у похилому віці ними страждає до 80% людей), чому сприяють гіпогідроз, варикоз, атеросклероз, імунодепресивні стани, часте вживання ліків;

2) стать: хронічна трихофітія частіше трапляться у жінок (тонке волосся, вплив естрогенів);

3) порушення вуглеводного обміну (цукровий діабет), при цьому збільшується концентрація цукру не тільки в крові, а й у шкірі, слизових оболонках;

4) дисбактеріоз внаслідок широкого вживання антибіотиків, які пригнічують мікрофлору, що протидіє розвиткові дріжджових грибків;

зокрема, тетрацикліни сприяють злущенню епітелію слизових оболонок, створюючи вхідні ворота для дріжджових грибків;

5) зниження імунологічної реактивності організму внаслідок широкого застосування кортикостероїдів, цитостатиків, на тлі СНІДу тощо;

6) місцеві чинники: хімічний склад поту, травматизація, гіпостаз тощо.

Слід зазначити, що грибки виділяють мікотоксини, які сенсибілізують організм, створюючи тло для алергічної висипки

(алерґіди) та інших алергічних реакцій, які у 2,5 рази частіше виникають на тлі мікозів. Непереносимість ліків у хворих на мікози спостерігається у 3-4 рази частіше. Нерідкими є полімікози, коли хвороба спричинена одночасно кількома грибками, а також змішані (комбіновані) ураження (грибково-бактерійні, грибково-вірусні тощо), що змінює клініку, утруднює діагностику, сприяє розвиткові ускладнень, створює певні труднощі в лікуванні. Мікози класифікують таким чином: 1) кератомікози (різнокольоровий лишай) 2) дерматофіт»' (епідермофітія пахова, епідермофітія ступнів, руброфітія, трихофітія, мікроспорія, фавус); 3) кандидози; 4) глибокі мікози (хромомікоз, споротрихоз та інші, трапляються рідко); 5) псевдомікози (еритразма, антиномікоз та інші).

Різнокольоровий лишай Частіше хворіють люди середнього віку. Сприяючі чинники: посилене потіння, хімічний склад поту. Хвороба мало контагіозна.

Клініка. На шкірі грудей, спини, шиї, плечей, живота з'являються незапальні плями різних розмірів з чіткими обрисами, схильні до злиття і утворення вогнищ із фестончастими границями, різного кольору (коричневий, бурий, цеглястий та інші). На поверхні плям висівкоподібне лущення. Часто вогнища ураження є і на волосистій частині голови, вони непомітні, волосся не уражається, тому в цій ділянці не проводять лікувальних процедур, що згодом сприяє рецидивам. Суб'єктивних відчуттів нема. Перебіг хронічний, хвороба схильна до рецидивів. Після засмагання на сонці, що теж є лікувальним заходом, на тлі засмаглої шкіри чітко виділяються світлі плями (псевдолейкодерма), що досить турбує хворих. Також лейкодерма залишається на тривалий час (до року) після вилікування хвороби Вона особливо помітна у осіб із смуглою шкірою. Розрізняють такі форми: 1) гіперпігментована; 2) ахроматична; 3) фолікулярна.

Діагностика: 1) йодна проба Бальзера: змащують уражену шкіру, захоплюючи здорові ділянки спиртовим розчином йоду, в разі позитивної проби плями посилено всмоктують йодний розчин і набувають темного кольору, добре контуруються; 2) симптом стружки:

зішкрябують нігтем пляму і на її поверхні з'являється білувата смужка лусочок, які до проведення проби не виявлялись візуально, особливо у осіб, які недавно милися; 3) мікроскопія лусочок виявляє елементи грибка; 4) у проміннях люмінесцентної лампи виявляють золотисто-жовте або бурувате свічення.

Диференціюють із рожевим лишаєм, сифілітичною розеолою, сифілітичн-

ою лейкодермою, вітіліго, простим лишаєм, себореїдами.



Лікування. Втирання у вогнища ураження і навколиші ділянки там можуть бути непомічені маленькі вогнища) двічі на день впродовж ?-4 тижнів мазей клотримазол, певарил, дактарин, нізорал, мікозолон ібо протирають спиртовим розчином клотримазолу, настоянки білої іемериці, бенуцидом. У дисемінованих випадках найкращий ефект іід застосування нізоралу (кетоконазолу) по 200 мг/добу впродовж ?-4 тижнів, інтраконазолу (споранокс, орунгал) по 200 мг на добу 7 інів. З метою профілактики рецидивів впродовж 2-3 місяців після юновного курсу лікування шкіру 2 рази на тиждень протирають саліциловим, борним, резорциновим спиртом, бенуцидом, настоянкою юмериці. У випадках вираженої псевдолейкодерми для прискорення депігметації — УФ-опромінення.

Профілактичні заходи: одночасне лікування всіх членів сім'ї; гарячою іраскою прасують білизну або кип'ятять її.



Пахова епідермофітіяРозвиткові хвороби сприяє ідвищена пітливість, зараження відбувається при безпосередньому сонтакті із хворим або через предмети (мочули, рушники, білизну гощо).

Клініка. Типовою локалізацією є пахові, пахово-стегнові складки, і/южуть уражатись також міжсіднична складка, складки під грудними залозами, рідко пахвові, шкіра тулуба, кінцівок. У цих ділянках виникають гострозапальні червоні набряклі, круглі, чітко відмежовані іпями, які мають здатність до периферійного росту, злиття, утворення югнищ з поліциклічними обрисами. По периферії вогнищ добре виражений безперервний набряклий валок, на якому утворюються зезикули, міліарні пустули, ерозії, кірочки, лусочки, іноді буває невелике мокнення, виражена сверблячка, що нагадує екзематозний іроцес. Звідси і походить інша назва хвороби — облямована екзема тобто облямована валком), яку запропонував австрійський дерматолог 'ебра, коли ще була невідома грибкова етіологія хвороби. Згодом / центрі вогнищ відбувається зворотний розвиток процесу, шкіра злідне, спостерігається тільки лущення. Перебіг хронічний, ірогресуючий із загостреннями влітку. Можливе ураження цим збудником ступнів і нігтів (рідко).

Діагностика: 1) наявність гострозапального валка по периферії із юліморфною висипкою; 2) типова локалізація; 3) сверблячка; 4) мікроскопічне виявляють нитки міцелію.

Диференціюють із рубромікозом, кандидозом складок, еритразмою, попрілістю.

Лікування. Застосовують протигрибкові мазі нізорал, толміцен, певарил, батрафен, ламізил, дактарин, травоген та інші, при наявності гострозапальних явищ — комбіновані мазі, які містять протигрибковий препарат і кортикостероїд, який усуває гострозапальні явища і сверблячку (мікозолон, травокорт, тридерм тощо). Змащують двічі на день до повної ліквідації симптомів, в подальшому один раз на день впродовж ще 10-15 днів для профілактики рецидивів.

Профілакгичі заходи передбачають зменшення пітливості (присипка ґальманін, дитяча), дезінфекцію предметів спільного користування тощо.


Мікози ступнів


Збудники: трихофітон ментаґрофітес варіант діґітале (5-1% в містах, і 40-50% в сільській місцевості); трихофітон рубрум (до 60%), рідко інші збудники. Зараження частіше відбувається через взуття, шкарпетки, а також в лазнях, душових, спортзалах, де відлущений епідерміс, частинки нігтів, уражені грибками, потрапляють на вологу шкіру ступнів. Сприяють розвиткові хвороби гіпергідроз, попрілість, мацерація, тісне взуття, мікротравми, потертість, недостатній гігієнічний догляд. Після перенесеної хвороби імунітет не розвивається.

Клініка. Виділяють такі клінічні форми мікозів ступнів:

1) сквамозна:

на тлі незначної еритеми на шкірі склепіння ступнів з'являється невелике лущення, схильне поширюватись на бокові і згинальні поверхні пальців. На місцях тиску, особливо в ділянці п'ят, можуть розвиватись ділянки дифузного потовщення шкіри подібні на змозолілості, тріщини (сквамозно-гіперкератотична форма). Якщо збудником є червоний трихофітон, то сухість шкіри, лущення можуть охоплювати всю поверхню підошов, складки шкіри підкреслені, наче присипані борошном. При незначних ураженнях суб'єктивні відчуття відсутні;

2) інтертриґінозна:



незначе лущення в міжпальцевих складках, згодом утворюються тріщини в глибині складок, вдбувається мацерація з відшаруванням білуватого рогового шару епідермісу, можливе утворення везикул, ерозій, сверблячка, паління, болючість. Приєднання піококової чи дріжджової флори може посилити еритему, спричинити набряк, появу пустул, посилити болючість; 3) дисгідротична: на склепінні ступнів, бокових поверхнях, пальцях виникають множинні везикули із грубою покришкою і прозорим вмістом, розміщуються групами, схильні до злиття і утворення багатокамерних великих бульозних елементів із грубою покришкою. При приєднанні піококової флори вміст стає гнійним, посилюється еритема, набряк, болючість, покришки порожнинних елементів

руйнуються, утворюються ерозії з валком відшарованого епідермісу. Можливий розвиток лімфангоїту, лімфаденіту, підвищення температури тіла, порушення загального стану. Деякі автори кваліфікують такий перебіг хвороби як гострий мікоз. Такий поділ певною мірою умовний, оскільки можливе поєднання цих форм, перехід однієї в іншу тощо.

Лікування. У випадках інтертригінозних та сквамозних форм мікозу отупів використовують втирання протигрибкових мазей (нізорал, батрафен, ламізил, віосепт, мікозолон, певарил, дактарин тощо) до зникнення клінічних симптомів і потім ще впродовж 1 -3 тижнів 1 раз на день з метою профілактики рецидивів. При наявності гіперкератозу спочатку накладають кератолітичні мазі (20-50% саліцилової чи молочної кислоти), захищаючи ділянки здорової шкіри цинковою пастою від опіків, для розм'якшення і механічного видалення рогових мас зішкрябуванням, оскільки через значні рогові нашарування мазі не проникають, а, отже, і не справляють потрібного ефекту. Після видалення гіперкератозу — протигрибокві мазі. При дисгідротичній формі проколюють бульозні елементи, призначають дезінфікуючі ванночки, холодні примочки або комбіновані мазі, які містять кортикостероїди (мікозолон, травокорт) і після ліквідації гострозапальних явищ — названі вище протигрибкові мазі. У випадках із значними набряками, вираженими запальними явищами, значною кількістю бульозних елементів показаний короткий (5-7 днів) курс кортикостероїдів всередину з метою усунення цих явищ. Але це тільки тоді, коли мікоз не ускладнений піодермією. При ускладненні піодермією — сульфаніламіди, антибіотики (небажано пеніцилін).

Рубромікоз Рубромікоз (руброфітія) — це одна з найпоширеніших грибкових хвороб шкіри, збудником якої є червоний трихофітон. Хворіють тільки люди. Зараження відбувається при користуванні предметами, які були в контакті з хворою людиною (взуття, шкарпетки, панчохи, рукавички, ножиці, губки тощо), при відвідуванні лазень, душових, басейнів, де на предметах тривалий час можуть зберігатися інфіковані грибками лусочки шкіри і частинки зруйнованих грибками нігтів. Сприяючими чинниками є носіння закритого взуття, особливо гумового, вологість, пітливість, наявність попрілості, тріщин, мікротравм тощо. Після перенесеної хвороби імунітет не розвивається. Хвороба поширена у всіх країнах світу.

Клінічні різновиди рубромікозу.



Рубромікоз підошов найчастіша форма цієї патології; проявляється у таких формах: а) інтертриґінозна — уражаються міжпальцеві складки і під пальцями у вигляді тріщин, лущення, сверблячки, поступово процес поширюється на підошви, іноді на тильну поверхню ступні, де на тлі незначної застійної еритеми та інфільтрації виникають папули, рідше везикули, кірочки, лущення, згодом формуються вогнища з чіткими контурами, більш вираженим запальним валком по периферії, схильні до периферійного росту;

б) сквамозно-гіперкератотична форма трапляється найчастіше і характеризується сухістю шкіри підошов, іноді незначна застійна гіперемія, виражені шкірні боріздки, які наче присипані борошном, лущення, іноді у вигляді кілець, згодом розвивається гіперкератоз (потовщення шкіри), насамперед у ділянці п'ят, по краях ступнів з

утворенням болючих тріщин;

в) дисгідротична форма (ексудативний варіант) трапляється рідко, частіше вона розвивається при епідермофітії ступнів (збудник — інтертригінозний трихофітон). На склепінні, по краях ступнів або в міжпальцевих складках (можливі комбінації) на запальній основі групами виникають везикули, схильні до злиття і утворення багатокамерних бульозних елементів, згодом формуються ерозії, облямовані відшарованим епідермісом, а при приєднанні піококової інфекції — пустули, іноді підвищення температури тіла з порушенням загального стану, лімфагоїт, лімфаденіт.



Рубромікоз кистей супроводждується сухістю шкіри долонь, лущенням, утворенням тріщин, складки теж наче присипані борошном, іноді по краю вогнищ облямівка із відшарованого епідермісу чи кільцеподібне лущення на тлі синюшної еритеми. Краї вогнищ чіткі, вони схильні до периферійного росту і поширення на пальці, тильну поверхню кистей, де утворюються вогнища, облямовані запальним валком, на якому папули, рідше везикули, кірочки, суб'єктивно — сверблячка.

Рубромікоз складок (пахово-стегнових, міжсідничних, пахвових, під молочними залозами у жінок): вогнища у вигляді неяскравої еритеми, іноді з бурим чи синюшним відтінком з чіткими, іноді фестончастими контурами, схильні до периферійного росту, по краю більш запальний інфільтрований валок, на поверхні еритеми лущення, папули. При злитті вогнищ можливе формування кілець, напівкілець, дуг, суб'єктивно — сверблячка.

Рубромікоз гладкої шкіри може локалізуватися в будь-якій ділянці (спина, бокові поверхні тулуба, стегна, гомілки, сідниці), де формуються вогнища, що нагадують рубромікоз складок і можуть бути поодинокими, множинними чи дифузними, супроводжуються

сверблячкою.



Рубромікоз шкіри обличчя може спостерігатися в кількох варіантах. Перший — формуються такі ж вогнища, як у складках чи

на гладкій шкірі і можуть нагадувати дискоїдний червоний вовчак чи себорейний дерматит; другий — коли на тлі незначної еритеми рожеві папули, які місцями можуть зливатися в інфільтровані бляшки, вкриті лусочками, телеангіектазії, поодинокі пустули, кірочки; третій — фолікулярно-вузлуватий: утворюються вогнища, схильні до периферійного росту, на поверхні яких формуються глибокі фолікуліти і навіть вузли. Цьому сприяє самолікування з використанням фторованих кортикостероїдних мазей (фторокорт, флюцинар, синафлан та інші), що істотно змінюють клінічну картину вогнищ ураження, утруднюючи діагностику; вирішує питаня мікологічне лабораторне дослідження.



Фолікулярно-вузлуватий рубромікоз може уражати шкіру тулуба, сідниць, гомілок, обличчя, де формуються спочатку поодинокі, а згодом множинні, фолікулярні та вузлуваті елементи запального характеру із синюшним забарвленням, які групуються у вогнища, супроводжуються сверблячкою й болючістю і можуть нагадувати папуло-некротичний туберкульоз шкіри, вузлувату еритему, особливо на гомілках, глибокий васкуліт. Перебіг хронічний з періодичними загостреннями.

Ґенералізований рубромікоз поширюється на шкіру тулуба, складок, кінцівок, обличчя, шиї тощо, одночасно є множинний оніхомікоз. У цих випадках спостерігається поліформізм клінічних проявів, який може нагадувати екзему, нейродерміт, псоріаз, дискоїдний червоний вовчак, парапсоріаз, кільцеподібну гранульому та інші хвороби. Питання вирішують лабораторні дослідження на наявність грибків.

Оніхомікоз (ураження нігтів). У хворих на рубромікоз є тенденція до множинного ураження нігтів ступнів і кистей. Розрізняють три варіанти оніхомікозів. Нормотрофічний: конфігурація і товщина нігтьових пластинок тривалий час не змінена, проте з'являються смуги і плями білого чи жовтого кольору, які схильні до злиття. Гіпертрофічний: ніготь стає тьмяним, потовщується, кришиться по краю, може набути форми дзьоба чи кігтів (оніхогрифоз).

Атрофічний:більша частина нігтя зруйнована, кришиться, іноді ніготь відділяється від ложа за типом оніхолізису.

Діагностика. Враховують: 1) клінічні прояви хвороби з одночасним ураженням ступнів, нігтів, кистей; 2) схильність вогнищ до периферійного росту, групування, утворення напівкілець, дуг із щільним запальним, іноді переривчастим валком по периферії; 3) гіперпігментація вонищ і лущення; 4) суб'єктивно — сверблячка; 5) хронічний перебіг із загостренням в теплу пору року, на тлі лікування антибіотиками, кортикостероїдами, цитостатиками; 6) дані мікроскопічного і мікологічного досліджень.

Диференціальна діагностика проводиться залежно від клініки і локалізації процесу з екземою, псоріазом, парапсоріазом, дискоїдними

червоним вовчаком, себорейним і периоральним дерматитом, нейродермітом тощо. Вирішальними є позитивні результати мікологічних досліджень, іноді можна застосовувати пробну антимікотичну терапію протягом 7-10 днів з оцінкою її результатів. Слід зважити і на той факт, ідо хворі часто до встановлення діагнозу займаються самолікуванням з використанням кортикостероїдних мазей із сильною протизапальною дією, що тимчасово усуває сверблячку, зменшує запальні явища, справляючи враження позитивного ефекту, але й змінює клініку мікозу, сприяє поширенню процесу і розвиткові фолікулярно-вузлуватих форм, утруднює діагностику.



Лікування. При ураженні шкіри тулуба, обличчя, складок, сідниць, гомілок і наявності окремих вогнищ, а також кистей і ступнів без вираженого гіперкератозу і оніхомікозу найбільш ефективні і зручні для використання офіцинальні мазі: мікозолон, міконі, клотримазол, вікадерм, тридерм, дактарин, певарил, ламізил, нізорал, толміцен, мікоспор, екодакс, батрафен. Терапія має бути тривалою, до 4-6 тижнів, при ураженні підошов, долонь до 2-3 місяців, до повного зникнення об'єктивних і суб'єктивних симптомів, негативних даних лабораторних аналізів на грибки. При наявності вираженого ороговіння на підошвах, долонях перший етап лікування полягає у відлущенні рогових нашарувань, оскільки крізь них не проникає мазь і результати лікування будуть незадовільними. Це досягається накладанням на зроговілі ділянки після теплих ніжних ванночок 50% саліцилової мазі (чи інших кератолітичних засобів) під целофанову плівку, при цьому слід захищати здорові ділянки шкіри від опіків, змащуючи їх цинковою пастою чи маззю. Ця процедура виконується кілька днів поспіль до повного розм'якшення рогових нашарувань і видалення їх механічним зішкрябуванням, а далі використовуються названі вище мазі. При наявності у хворого множинних вогнищ уражень чи генералізованого рубромікозу (крім оніхомікозу) показані всередину грізеофульвін чи нізорал або тербінафін (ламізил) 4-8 тижнів і місцева терапія. На випадок ексудативних дигідротичних форм на ступнях і кистях, що при рубромікозі трапляється дуже рідко, місцеве спочатку призначають дезинфікуючі примочки, а згодом названі мазі. При вираженій еритемі і сверблячці перевагу надають комбінованим мазям, які, крім антимікотиків, містять кортикостероїд (мікозолон, тридерм).

Лікування оніхомікозів є найважчим завданням. У випадках множинних оніхомікозів показана переважно загальна терапія такими антимікотиками: 1) ґрізеофульвін призначають по 0,125 4-6 разів на день щоденно впродовж не менше 4 тижнів, далі такою ж дозою через день до кількох від'ємних аналізів на грибки. Одночасно рекомендують за допомогою кератолітичних засобів видаляти нігтьові пластинки і додатково проводити місцеву протигрибкову терапію. Препарат менш ефективний, ніж нізорал і ламізил, більш токсичний.

На тлі лікування Грізеофульвіном найвищий (до 40%) відсоток рецидивів; 2) нізорал (кетоконазол) призначають по 200 мг/добу щоденно впродовж 6 (оніхомікоз кистей) — 12 (оніхомікоз ступнів) місяців до відростання здорових нігтів, місцеве лікування не проводиться; 3) ламізил (тербінафін) призначають по 250 мг/добу 1 раз на день впродовж 3 місяців без місцевої терапії, ефективність при оніхомікозі кистей до 90%, ступнів 80%. Це один із найефективніших протигрибкових препаратів, який діє переважно на дерматофіти; 4) можна використати інтраконазол (споранокс, орунГал) по 400 мг/день 1 тиждень на місяць впродовж 2 місяців при оніхомікозах кистей (ефективність 95%) і — 3 місяців при оніхомікозах ступнів (ефективність 97-98%). При наявності протипоказань для загальної терапії використовують тільки місцеву терапію мікроспор (комплекти для лікування оніхомікозів), лаки батрафен, лоцеріл (аморолфін) та інші.

Профілактика. Громадська: гігієнічне утримання і регулярна дезінфекція лазень (підлоги, дерев'яні решітки, килимки, посуд тощо), душових, басейнів, профогляди обслуговуючого персоналу, санітарно-просвітня робота. Особиста: користування тільки своїм взуттям, дотримання гігієни ступнів, лікування підвищеної пітливості.

Трихофітія

Антропонозна трихофітія. Збудник трихофітон тонзуранс. Джерело зараження: хворі на трихофітію. Шляхи зараження:

безпосередній контакт із хворим або через предмети (гребінці, шапки, рукавички, білизна тощо).

Клініка. Виділяють 3 форми цієї трихофітії: поверхневу трихофітію гладкої шкіри, поверхневу трихофітію волосистої частини голови і хронічну трихофітію.

Поверхнева трихофітія гладкої шкіри. Запальні плями круглої чи овальної форми червоного кольору із лущенням у центрі, по периферії більш виражений набряклий валок із вузликами, везикулами, кірочками на поверхні. Вогнище справляє враження «печатки». Вогнища ростуть по периферії, зливаються в утворення із чудернацькими обрисами. Невелика сверблячка. Перебіг гострий, при раціональній терапії вогнища регресують впродовж 2-3 тижнів.

Лікування: місцеве — протигрибкові мазі, в разі дисемінації протигрибкові препарати всередину.

Поверхнева трихофітія волосистої частини голови', різної величини круглі або неправильної форми вогнища з нечіткими границями, слабо вираженою еритемою, лущенням. Вогнища спочатку поодинокі, згодом множинні. Волосся у вогнищах обламане, порад волосини у вигляді гачків, ком тощо. Виділяють дрібно- і великовогнищевий різновид. Частіше хворіють діти шкільного віку.

Хронічна трихофітія розвивається із попередніх двох форм в пубертатному періоді переважно у дівчаток. В потиличній ділянці і в ділянці скронь дрібні атрофічні плішинки, обламані на рівні шкіри волоски («чорні крапки»). Одночасно на шкірі сідниць, колінних суглобів, рідше тулуба, передпліч, обличчя вогнища із синюшним відтінком і невеликим лущенням, оніхомікоз пальців рук (нігті тьм'яні, сірі, горбасті, кришаться, оніхоліз). Перебіг хронічний (роки). Ця форма трихофітії частіше розвивається на тлі ендокринопатій, дисфункції статевих залоз. У окремих хворих на цьому тлі можуть виникати вузлуваті, грануломатозні вогнища з абсцедуванням.

Діагностика: 1) враховують особливості клініки, перебігу; 2) дослідження волосся, лусочок, нігтів на наявність грибків. Диференціюють з іншими мікозами, себорейною екземою, рожевим лишаєм.

Лікування: протигрибкові препарати всередину, місцеве

протигрибкові мазі.

Профілактика: дотримання правил гігієни, уникнення контактів із

хворими, не користуватись речами хворих.

Зоонозна трихофітія. Збудник трихофітон ментагрофітес. Джерело зараження: худоба (переважно телята), гризуни, збудник передається через різні предмети. Виділяють три форми: поверхневу,

інфільтративну і гнійну.

Поверхнева зоонозна трихофітія гладкої шкри'. на відкритих ділянках шкіри, навколо природних отворів з'являються запальні, червоні, круглі плями, схильні до злиття, утворення вогнищ із фестончастими границями, на поверхні — лущення, по периферії — валок із везикул, кірочок.

Інфільтративна зоонозна трихофітія гладкої шкіри. Як і при поверхневій трихофітії з'являються круглі (як печатка) вогнища, теж схильні до периферійного росту, але вони інфільтровані, набряклі, можливий розвиток болючого регіонарного лімфаденіту.

Гнійна зоонозна трихофітія гладкої шкіри: аналогічні вогнища, але щільні, складаються із глибоких фолікулярних асбцесів, на поверхні множинні пустули, при натискуванні краплями виділяється гній, вогнища при пальпації болючі, розвиваються регіонарні лімфаденіти.

Лікування: призначають протигрибкові мазі, в дисемінованих випадках грізеофульвін, нізорал, ламізил.

Гнійна зоонозна трихофітія волосистої частини голови:

поодинокі, а згодом множинні інфільтрати, щільні, болючі, на поверхні численні фолікулярні пустули, кірочки, гній. Вогнища із чіткими границями, схильні до периферійного росту, злиття і утворення

масивних інфільтратів, вкритих гнійними кірочками, при стискуванні або розтягуванні яких на поверхню виділяються краплі гною (симптом медових щільників, керіон Цельса). Часто розвивається регіонарний болючий лімфаденіт; можливе підвищення температури тіла, порушення загального стану. Частіше хворіють діти. При локалізації таких вогнищ на верхній губі чи підборідді у дорослих чоловіків процес нагадує сікоз (грибковий, «паразитарний сікоз»). На шкірі підборіддя, шиї можуть виникати численні запальні, малоболючі вузли, що нагадують фурункули. Диференціюють із карбункулами, фурункулами.

Діагностика: 1) врахування клінічних проявів; 2) наявність трихофітії у домашніх тварин; 3) дослідження лусочок, волосся на наявність грибків.

Лікування. При поодиноких вогнищах обмежуються тільки місцевою терапією. Бажана ручна епіляція. Перший етап лікування — усунення гострозапальних явищ, очищення вогнищ від гною, що досягається призначенням дезінфікуючих примочок, аплікацій тертої картоплі (терту картоплю витискають і прикладають на вогнища, змінюючи кожні 2-3 години). В подальшому на очищені вогнища накладають просту сірчану мазь або офіцинальні протигрибкові мазі. При наявності множинних вогнищ або значних за площею інфільтратів показана загальна терапія (грізеофульвін, нізорал). У випадках значного нагноєння — сульфаніламіди або антибіотики, крім пеніциліну.

Профілактика трихофітії: 1) не користуватись речами, які були в контакті із хворими; 2) уникнення тісних контактів із хворими; 3) своєчасне лікування хворих; 4) виявлення та лікування хворих тварин;

5) проведення профілактичних щеплень худобі.



Мікроспорія (тісгокрогіа)

Виділяють мікроспорію антропонозну і зоонозну.



Антропонозна мікроспорія. Збудник мікроспорум одуені. Джерело зараження — хворі, зараження відбувається при безпосередньому контакті із хворими або через предмети (шапки, одяг, гребінці тощо). Хворіють переважно діти (90%). Хвороба дуже контаґінозна. Інкубаційний період 4-6 тижнів.

Клініка. На гладкій шкірі запальні плями червоного кольору круглої форми, чітко обмежені (як печатка), схильні до периферійного росту, на поверхні лущення, по периферії вузлики, везикули. Згодом утворюються концентричні кільця, а при злитті вогнищ — чудернацькі фігури.

На волосистій частині голови невеличкі плями слабо запального характеру із лущенням на поверхні, схильні до розміщення по краю волосистої частини голови, злиття з утворенням ділянок з поліциклічними обрисами. У вогнищах волосся обламується на висоті 6-8 мм.

Діагностика: 1) клінічні особливості; 2) виявлення міцелію в лусочках, спор на волосках по типу «ектотрікс»; 3) зелене свічення в променях люмінесцентної лампи.

Диференціюють з іншими мікозами, себорейним дерматитом, рожевим лишаєм.

Лікування. У випадках із множинними вогнищами ураження волосистої частини голови антимікотики всередину (ґрізеофульвін, нізорал) під лабораторним контролем. Поодинокі вогнища на гладкій шкірі змащують розчином йоду, нітрофунгіном, сірчаною маззю або офіцинальними протигрибковими мазями 2-3 тижні.

Профілактика: ізоляція, лікування хворих, профілактичні огляди в 'дитячих колективах, дезінфекція одягу і предметів, якими користувалися хворі.

Зоонозна мікроспорія. Збудник мікроспорум каніс. Джерело зараження коти (до 90%), особливо кошенята, які можуть бути носіями грибка без клінічних проявів, рідше собаки. У 80-85% випадків заражаються при безпосередньому контакті із хворими тваринами або речами, інфікованими шерстю, лусочками шкіри хворих тварин. Контагінозність значна. Від хворих людей заражаються рідко (3-5%).

Клініка. Інкубаційний період 3-7 днів. На гладкій шкірі з'являються червоні плями круглої форми з чіткими границями, схильні до периферійного росту, і лущенням на поверхні. По краю вогнищ більш виражений запальний валок із вузликами, окремими везикулами.

На волосистій частині голови утворюються 1-2 великих вогнища з чіткими границями, значним висівкоподібним лущенням на поверхні і обламаним волоссям на рівні 3-5 мм, наче ділянка викошеної трави. По периферії цих основних багато маленьких аналогічних вогнищ. Рідко спостерігаються інфільтративні і гнійні форми за типом керіона, нігті уражаються дуже рідко.

Лікування як і антропонозної мікроспорії.

Профілактика: відлов бездомних кішок, собак, обстеження домашніх тварин і членів сім'ї під люмінесцентною лампою. У дитячих колективах карантин 2 тижні. Ізоляція та лікування хворих.

Фавус

Етіологія. Збудники антропофільний трихофітон шенляйні і зоофільний трихофітон квінкеанум, який може уражати кішок, мишей,

собак, овець, коней. Джерело зараження: хвора людина та інфіковані предмети (шапки, одяг), хворі тварини. Контагіозність невелика. Можуть виникати сімейно-побутові вогнища, які довго існують;

хворіють частіше жінки.

Клініка. Інкубаційний період 2-3 тижні. Розрізняють фавус волосистої частини голови, гладкої шкіри, нігтів.

На гладкій шкірі буває типова (скутулярна) форма і рідше атипові (сквамозна, імпетигінозна, інфільтративно-гнійна, грануломатозна). У випадках типової форми на шкірі з'являється червона пляма, яка злегка лущиться, згодом формується невеликий інфільтрат, жовта пустула в центрі. Вогнища ростуть по периферії, краї дещо підняті і вони нагадують блюдечка (скутула). Зливаючись, скутули утвороюють кірочки сірого, жовтого кольору, іноді із зеленим або бурим відтінком.

На волосистій частині голови волосся стає тьмяним, білуватим, втрачає блиск, еластичність, але не обламується, формуються жовті* скутули, під якими розвивається атрофія, волосся випадає і ніколи не виросте. На цих ділянках шкіра атрофічна, блискуча, рожева. Так поступово процес може охопити всю волосисту частину голови, залишаючи смуги волосся по краю. При сквамозній формі типових скутул нема, проте спостерігається лущення, що нагадує псоріаз чи лупу, можуть утворюватись брудно-жовті кірочки. Імпетигінозна форма перебігає з нашаруванням жовтих кірочок, які погано знімаються, буває у дітей. Інфільтративно-гнійний і грануломатозний варіанти трапляються рідко. Нігті уражаються у дорослих і рідко: конфігурація тривалий час не змінюється, згодом ніготь потовщується, кришиться і відділяється від нігтьового ложа. На тлі послаблення реактивності організму і тривалого перебігу можливе ураження внутрішніх органів.

Діагностика: 1) наявність скутул, рубцевої атрофії з алопецією;

2) мікроскопічне у волоссі спори, міцелій грибків.



Диференціюють з іншими мікозами, псевдопеладою, дискоїдним червоним вовчаком, псоріазом, стрептодермією.

Лікування. У дисемінованих випадках і ураженні волосистої частини голови всередину ґрізеофульвін, нізорал, місцеве протигрибкові мазі. Окремі вогнища на шкірі лікують протигрибковими мазями.

Кандидози

Це загальна назва уражень шкіри, слизових оболонок, внутрішніх органів дріжджовими грибками, переважно білою кандидою. Збудник досить поширений, його висівають у здорових людей з порожнини рота в 47%, з кишечника у 27%, анальної ділянки у 12%, статевих органів у 10%, виявляють у 67% хворих на злоякісні пухлини, у 10- 16% жінок із запальними процесами геніталій, а 6 останні місяці вагітності у 30-60%. Первинне інфікування людини відбувається під час пологів від матері, згодом із зовнішнього середовища пологових будинків, з рук персоналу, білизни тощо. А вже у старшому віці і в дорослих кандидоз є типовою ендогенною інфекцією. Кількість хворих на кандидоз збільшується із кожним роком. Цьому сприяють чинники, які знижують реактивність організму: тривала і масивна антибіотикотерапія (дисбактеріоз), стероїдна терапія, зниження активності сироваткової фунгістази і лізоциму, які пригнічують дріжджову флору; ендокринопатії (цукровий діабет, ожиріння, синдром Іценко-Кушинга, гіпопаратироїдизм, гіпоадренокортицизм, . гіпотироїдизм); тривале вживання гормональних контрацептивів (естрогенний компонент, який сприяє підвищенню концентрації глюкози в крові і секретах), метронідазолу (трихополу); злоякісні пухлини, лейкози; трансплантація органів, СНІД та інші набуті і природжені імунодефіцитні стани, а також місцеві впливи (мацерація, тривалі оклюзивні пов'язки із кортикостероїдними мазями тощо).

Розрізняють: 1) кандидоз шкіри і нігтів; 2) кандидоз слизових оболонок; 3) хронічний генералізований (грануломатозний) шкірно-слизовий кандидоз; 4) дисемінований (системний) кандидоз; 5) кандидоз внутрішніх органів; 6) кандидозний сепсис.

Клінічні різновиди кандидозу шкіри

Кандидоз великих складок (пахових, під молочними залозами у жінок, міжсідничних, пахвинних тощо): вогнища ураження яскраво-червоного кольору, блискучі, наче вкриті лаком, на поверхні білий наліт, у глибині складок тріщини, контури вогнищ чіткі і виходять за межі дотикових поверхонь, іноді поліциклічні; по краю відшарування епідермісу, а по периферії множинні відсіви у вигляді в'ялих фліктен, фолікулярних і перифолікулярних папул, еритемо-сквамозних елементів, поверхневих інфільтрованих бляшок, вкритих лусочками і кірочками, суб'єктивно сверблячка, відчуття паління.

Кандидозна міжпальцева ерозія кистей частіше трапляється у дорослих, а ступнів — у дітей. Шкіра мацерована, червона, білий наліт, у глибині складки тріщина чи ерозія, по краях відшарування епідермісу.

Кандидозна пароніхія: набряк, еритема нігтьового валка, іноді на поверхні лущення, при натискуванні болючість і виділення краплі гною. При тривалому перебігу можливий розвиток мікотичної екземи.

Кандидозна оніхія: на поверхні нігтьової пластинки спочатку біля її основи, а згодом і на всій поверхні бурі, коричневі плями, формуються поперечні хвилясті валикоподібні боріздки, нігтьова пластинка стоншується, кришиться, іноді потовщена і деформована у вигляді оніхогрифозу, легко відшаровується. Оніхія іноді поєднується із пароніхією, кандидозом слизових оболонок, шкіри. Частіше хворіють жінки, діти; у 70% процес локалізується на руках.

Кандидодзний дерматит у грудних дітей виникає частіше відразу після народження або на 3-8 тижні життя, уражається будь-яка ділянка шкіри, вогнища поодинокі або множинні. Спочатку це маленькі, круглі, червоного кольору вогнища, які дещо підвищуються над рівнем шкіри, мають тенденцію до периферійного росту, злиття з утворенням бляшок або більш значних еритемо-сквамозних вогнищ з фестончастими краями і віночком відшарованого епідермісу. В інших випадках на поверхні еритематозних вогнищ з'являються множинні міліарні везикули, які згодом засихають, утворюючи кірочки. У задавнених нелікованих випадках може розвинутись еритродермія.

Рідко трапляються такі кандидозні ураження шкіри: фолікуліт бороди, підшкірні абсцеси у дітей, гідраденіт, папуло-некротичні, вегетуючі, виразково-вегетуючі, папіломатозні, гіперкератотичні, омфалгт у дп-ей, дерматит навколо грудних сосків у жінок, кандидозний дерматит долонь і підошов, вогнищеві ураження волосистої частини голови із випадінням волосся і сироподібними нашаруваннями та інші. У таких випадках етіологічний діагноз підтверджується виявленням у вогнищах дріжджових грибків.



Різновиди кандидоду слизових оболонок

Кандидозний стоматит (пліснявка) найчастіше трапляється у новонароджених і в дітей молодшого віку, у дорослих — як ускладнення антибіотикотерапії, стероїдної і цитостатичної терапії. На слизовій оболонці рота (щоки, язик, піднебіння, ясна) множинні крапкові нальоти, що нагадують манну крупу чи сир, згодом зливаються, утворюючи білі плівки різних розмірів і форм, які спочатку легко видаляються тампоном, залишаючи червону блискучу слизову оболонку. Надалі плівки набувають бурого кольору, щільно з'єднані із слизовою оболонкою і погано або зовсім не знімаються. На спинці язика можливе утворення глибоких складок, а в лакунах мигдаликів — білих крапок (флікулярна мікотична ангіна). Суб'єктивно відчуття паління.

Кандидозна заїда часто двостороння, в глибині складки мацерація, еритема, тріщини, по краю відшарований білий епідерміс, краї вогнищ іноді фестончасті, по периферії маленькі еритематозні плями, везикули, на поверхні вогнищ білі нальоти. Суб'єктивно біль. Перебіг хронічний, схильний до рецидивів. У дорослих сприяючим чинником може бути користування зубними протезами. Необхідно диференціювати від стрептококвих заїд (фліктени, утворення жовто-медових кірочок, наявність елементів імпетиго на шкірі, відсутність дріжджових грибків при лабораторному дослідженні).

Кандидозний хейліт: слизова губ гіперемійована, іноді дещо набрякла, суха, тріщини, лущення, відчуття стягування, болючості, перебіг хронічний. Необхідне лабораторне підтвердження діагнозу.

Кандидозний вульвоваіініт: слизова оболонка геніталій гіперемійована, набрякла, в складках накопичення білих нальотів або крихт, відчуття сверблячки, паління, болючості. На тлі вагітності іноді значні виділення із піхви, статевий шлях зараження до 80%.

Кандидозний баланопостит: на слизовій оболонці білі нальоти, плямиста еритема. Іноді ерозії, сверблячка. Розвивається часто у хворих на діабет, можливе зараження статевим шляхом.

Кандидозний аніт: еритема, набряклість, сильна сверблячка, розвивається як ускладнення антибіотикотерапії.

Дисемінований (системний) кандидоз в останні роки трапляється частіше у зв'язку із більш широким застосуванням імуносупресорів, антибіотиків пролонгованої дії, особливо при введенні їх внутрішньосудинно, тривалих внутрішньовенних процедур. Для клініки цього різновиду кандидозу характерна тріада: 1) еритемо-папульозна висипка; 2) температурна реакція; 3) міалгії. Висипка часто множинна, у випадках тромбопенії приєднується геморагічний компонент.

Уражаються нирки, у сечі патологічний осад, у якому при цитологічному дослідженні виявляють дріжджові грибки. Цей метод простий, швидкий, недорогий і дозволяє прижиттєве діагностувати хворобу. Із крові вдається висіяти збудника тільки в 25% випадків. В останні роки для підтвредження такого діагнозу використовується метод газової хроматографії сироватки крові, який виявляє Д-арабінітол, метаболіт збудника. При гістологічному дослідженні елементів висипки в дермі виявляють множинні абсцеси із поліморфноядерних лейкоцитів, мононуклеарів і дріжджових грибків, спостеріюгаться також периваскулярні інфільтрати, у яких можна теж виявити збудника. Взагалі прижиттєва діагностика цієї патології утруднена. Прогноз серйозний, смертність сягає 30-75%.



Хронічний слизово-шкірний

(Ірану ломатозний) кандидоз

Уражає переважно дітей, трапляється рідко і складає вельми складну терапевтичну проблему. Виділяють дві групи цієї патології:

1) поєднання з різними синдромами імунодефіциту; 2) як домінуючий прояв групи генетичних хвороб. Хворі першої групи часто мають патологію тимусу, гіпогаммаґлобулінемію, патологію кісткового мозку і елементів крові і звичайно вмирають у ранньому дитинстві. Хворі ж другої групи можуть бути поділені на 4 підгрупи: 1) хворі із родинним хронічним слизово-шкірним кандидозом, який проявляється в ранньому дитинстві і передається по аутосомно-рецесивному типу;

2) хворі з дифузним хронічним слизово-шкірним кандидозом, аж до розвитку грануломатозного варіанту, живуть довше, немає спадкової схильності; 3) хворі із синдромом кандидоз-ендокринопатії, частіше гіпопаратироїдизм, гіпоадренокортицизм, гіпотироїдизм, цукровий діабет, що передається по аутосомно-рецесивному типу; 4) хворі старші 50 років з ідіопатичним і набутим хронічним кандидозом слизових оболонок.

Така класифікація має діагностичне значення і дозволяє правильно вибрати терапевтичні підходи.

Клініка характеризується поверхневим дріжджовим ураженням шкіри, нігтів, слизових оболонок рота, геніталій. Розвиваються кандидозний стоматит, заїди, хейліт з формуванням макрохейлії, скротальний язик (гіпертрофований з тріщинами), на шкірі обличчя, волосистої частини голови, тулуба еритематозні інфільтровані плями із лущенням на поверхні, які поступово перетворюються у грануломатозні вогнища з фестончастими контурами. На поверхні вогнищ кірки, під якими вегетації, гіперкератоз, множинні пароніхії, нігті потовщені, посмуговані, деформовані, кришаться, брудного кольору. При зворотному розвитку елементи залишають рубцеву атрофію. Згодом можуть приєднуватися ураження внутрішніх органів дріжджовими грибками, бувають раптові підвищення температури тіла. Процес резистентний до терапії, прогноз несприятливий.

У хворих на різні форми кандидозу при загостреннях процесу, нераціональній терапії може з'явитись вторинна алергічна свербляча висипка (кандидамікіди), яка не містить збудника, розвивається раптово, гостро на тлі загальних симптомів, гарячки і має дисемінований характер. Можливі елементи висипки: еритемо-сквамозні, папуло-везикульозні, уртикарні, іноді бульозні, можуть нагадувати гостру чи підгостру екзему. У таких випадках, крім етіотропної, показана і гіпосенсибілізуюча терапія.



Вісцеральні кандидози трапляються нечасто, але мають тенденцію до збільшення. Можливі такі ураження: кандидозні ларингіти, бронхіти, пневмонії, ентероколіти, ураження серцево-судинної системи (перикардити, міокардити), нирок, нервової системи, печінки, селезінки, кісток.

У 80% людей, які померли від ерозивного гастродуоденіту, виразково-геморагічного гастриту, виразки шлунка і дванадцятипалої кишки, мікологічними і гістологічними методами (мікроскопія, культурні дослідження) виявлено дріжджові грибки. Майже в 50% всіх перфорацій знайдено локальний дріжджовий перитоніт, рідше траплялись дифузні перитоніти. Часто інфікованими дріжджовими грибками виявлялись зони ексудації і фібриноїдного некрозу. Кандидозний перитоніт рідке явище після хірургічних операцій, перитонеального діалізу, описані кандидозні перитоніти у новонароджених з множинними абдомінальними абсцесами, асбцесами мозку, бронхопневмоніями.

Нарешті, необхідно зазначити, що якихось специфічних симптомів, які б вказували на кандидозний характер ураження внутрішніх органів, майже нема. Про кандидозні ураження слід думати у випадках затяжного перебігу процесу, субфебрилітеті, відсутності ефекту від звичайних методів лікування, загостренні процесу при застосуванні дріжджових грибків у зубних протезах можливий розвиток екземи повік, екзеподібної висипки на обличчі, шиї, скронях.

Лікування. Поряд із протигрибковою терапією призначають антигістамінові препарати, препарати кальцію, при значній дисемінації короткий курс кортикостероїдів, місцево-індиферентні збовтувані суміші, цинкову пасту, кортикостероїдні мазі.

Еритразма

Етіологія і патогенез. Хвороба відноситься до псевдомікозів. Збудник корінебактеріум (нокардіум) мінутіссімум, який паразитує тільки у роговому шарі еідермісу; волосся і нігті не уражаються. В патогенезі хвороби мають значення індивідуальні особливості організму, посилене потіння, мацерація тощо.

Клініка. Типова локалізація — складки пахово-стегнові, пахвові, під молочними залозами у жінок, міжпальцеві на ступнях. Виникають незапальні плями, схильні до злиття і утворення великих вогнищ із чіткими, іноді фестончастими або дугоподібними, обрисами. На поверхні плям висівкоподібне лущення, колір — світло-коричневий або цеглясто-червоний. При зворотному розвитку центр плям блідне або виникає бура пігментація. Хвороба не спричиняє суб'єктивних відчуттів. В умовах посиленого потіння і механічного тертя в ділянках ураження з'являється еритема, набряк, паління і відчуття сверблячки (дерматит), що маскує первиний вигляд основної хвороби.

Діагностика не справляє труднощів.

Дифдіаґностику проводять із паховою епідерміфітією, рубромікозом складок, кандидамікозом, дерматитами, попрілістю.

Лікування. У випадках подразнення основного вогнища (дерматит) показаний мікозолон, травокорт, а після ліквідації гострозапальних явищ можна застосовувати клотримазол, дактарин, певарил, травоген, а також еритроміцинову мазь, у дисемінованих випадках еритроміцин всередину.

Профілактика спрямована на зменшення пітливості. Застосовують дитячу присипку, ґальманін, протирання борно-саліциловим спиртом тощо.


Джерела інформації:

  1. Степанова Ж.В. Грибковые заболевания. – М., Крон-пресс. 1996.

  2. Базыка А.П. Микозы стоп. К.- Здоров”я. !975.

  3. Сергеев Ю.В. Онихомикозы. Москва. 1998.

  4. Вестник дерматологии и вененрологии. М.,- Медиасфера. 1998-1999.

  5. Савчак В. Галкіна С. Практична дерматологія. Укрмедкнига.







База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка