Київ – 2013 Доповідач: Федорова Алла Леонідівна




Сторінка1/2
Дата конвертації17.04.2016
Розмір0.56 Mb.
  1   2
УКРАЇНСЬКА АСОЦІАЦІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

КАФЕДРА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

КАФЕДРА ПОРІВНЯЛЬНОГО І ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА

Федорова Алла Леонідівна


ЗАХИСТ СОЦІАЛЬНИХ ПРАВ В РАМКАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Наукова доповідь



Київ – 2013
Доповідач:
Федорова Алла Леонідівна, к.ю.н., доцент кафедри порівняльного і європейського права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Електр.адреса: alla.fedorova@gmail.com

Міжнародно-правові читання відбудуться 22 січня 2014 року о 13.00 у залі вченої ради Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, 3 поверх


Реєстрація починається о ______.
Повідомлення про участь надсилати за електронною адресою:
kafedramp@ukr.net

ЗАХИСТ СОЦІАЛЬНИХ ПРАВ В РАМКАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Вступ

Проблеми захисту соціальних прав людини набувають все більшого значення та сприяють реформуванню міжнародних механізмів їх захисту, частковому включенню соціальних прав до сфери дії міжнародних механізмів, які прямо не передбачають захист соціальних прав. У доповіді досліджується тенденція поступового розширення сфери дії найефективнішого на сьогодні механізму захисту прав людини, створеного в рамках Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, на цілу низку соціальних прав, які текстуально у Конвенції та протоколах до неї не закріплено.

Практика Європейського суду з прав людини як в цілому, так і стосовно захисту соціальних прав, здійснює вплив на реформування та розвиток національного законодавства держав-учасниць. Тому, значна увага приділяється аналізу рішень Суду, які винесено проти України з соціальних питань, зокрема, з питань соціального забезпечення, права на медичну допомогу, заборони дискримінації у соціальній сфері тощо.

Важливе значення соціальної практики Європейського суду для України обумовлюється не тільки обов′язковим характером його рішень, але й визнанням практики Суду в якості джерела права в Україні Законом «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», що відкриває широкі можливості для їх застосування на національному рівні, підкреслюючи актуальність зазначеної теми для досліджень та наукових дискусій.

Міжнародні механізми захисту соціальних прав. Питання ефективності

Тривалий час соціальні та економічні права, як права другого покоління знаходилися в тіні громадянських та політичних прав через відсутність їх точного визначення, юридичної класифікації, абстрактність та загальність формулювань, незакріплення у конституціях, а також поширення поглядів щодо неможливості встановлення на міжнародному рівні безпосередніх зобов’язань для держав щодо їх забезпечення. Неспроможність розробити єдиний Міжнародний пакт про права людини, який містив би всі права, закріплені у Загальній декларації прав людини, та прийняття у 1966 році окремого договору про економічні, соціальні та культурні права з відверто слабким неефективним контрольним механізмом у порівняні з механізмом Пакту про громадянські та політичні права, застосування аналогічного підходу в рамках міжнародних регіональних організацій підтверджувало різне ставлення більшості держав до прав першого та другого поколінь1.

Розуміння значення та ролі соціальних прав змінилося в останні десятиріччя минулого століття, держави все більше уваги почали приділяти забезпеченню цієї групи прав та соціальній політиці в цілому. На початку ХХІ століття більшість демократичних держав Європи та світу, проголосивши себе правовими державами або державами, які встали на цей шлях розвитку, визнають та закріплюють необхідність розбудови і держави соціальної. Так, у статті 1 Конституції України визначено, що Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою. Польща, згідно Конституції, є правовою демократичною державою, що реалізує принципи соціальної справедливості2. Проголошення держави соціальною закріплено у Конституції Російської Федерації, політика якої, відповідно до ст.7 спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя та вільний розвиток людини3. У процесі прямування до соціальної держави особливого значення набуває саме питання гарантування та забезпечення соціальних та економічних прав людини, широкий перелік яких закріплено і в українській Конституції.

Соціальні права та механізми їх захисту отримують все більшого розвитку як на національному, так і міжнародному універсальному та регіональному рівнях.

Нові погляди на фундаментальність соціальних прав проявилися у розробці та прийнятті у 2008 році Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Протоколом вперше на універсальному рівні було передбачено процедуру розгляду індивідуальних, колективних та міждержавних скарг на порушення прав, закріплених у Пакті. Враховуючи, що 161 держава є учасницею зазначеного Пакту, довгоочікуваний Протокол має надати новий позитивний поштовх функціонуванню контрольного механізму та може виявитися ефективним інструментом боротьби з порушенням основних соціальних прав людини. На думку українського правозахисника М. Щербатюка Протокол сприятиме розвитку внутрішньої судової практики з питань, що стосуються захисту економічних, соціальних і культурних прав людини, накопиченню міжнародного досвіду у зазначеній сфері4. Аналогічну точку зору висловлювали й українські урядовці, стверджуючи, що Протокол не тільки сприятиме накопиченню міжнародного досвіду у цій сфері, але й слугуватиме активізації співробітництва між державами-учасницями - як на двосторонньому рівні, так і безпосередньо з Комітетом ООН з економічних, соціальних і культурних прав та є, взагалі, гідною відповіддю на нові виклики і загрози правам і свободам громадян5.

Погоджуючись з вищенаведеним, слід визнати, що це є перспективою не найближчого майбутнього. Усвідомлення важливості посилення універсального моніторингового механізму досі не відобразилося у кількості ратифікаційних грамот. Так, станом на 10 січня 2014 року Факультативний протокол ратифікували 11 держав: Аргентина, Болівія, Боснія та Герцеговина, Еквадор, Ель Сальвадор, Монголія, Чорногорія, Іспанія, Португалія, Словаччина та Уругвай. Ще 45 держав підписали документ6. У 2009 році Протокол підписала Україна, представники якої проголошували, що приєднання нашої держави до зазначеного документу засвідчує незмінність прагнення України до повної реалізації і гарантії прав та свобод людини, у тому числі економічних, соціальних і культурних. Втім, питання ратифікації Протоколу впродовж більше 4 років не розглядалося. Таким чином, держави на міжнародному універсальному рівні підтверджують своє розуміння прав людини як єдиного комплексу громадянських, політичних, соціально-економічних та інших прав, як прав неподільних та взаємозалежних, що відображається у міжнародних документах. Разом з тим, усвідомлюючи складність виконання зобов′язань, які можуть випливати для держав, останні не поспішають зв′язувати себе ними, залишаючи тільки малоефективну процедуру розгляду доповідей держав.

Поряд з універсальними механізмами захисту прав людини ефективно функціонують регіональні механізми. На європейському континенті найбільшу увагу захисту прав людини приділяє Рада Європи, яка з моменту свого заснування сприяє «досягненню більшого єднання між державами-членами… та їх соціальному прогресу»7 та в рамках якої було створено дієву систему захисту прав людини.

Радою Європи для захисту соціально-економічних прав людини було прийнято окремі договори: Європейська соціальна хартія 1961 р., та переглянута Хартія 1996 р., Європейський кодекс соціального забезпечення 1964 р., переглянутий Кодекс 1990 р., Європейська конвенція про соціальну та медичну допомогу 1953 р., Європейська конвенція про соціальне забезпечення 1972 р., Європейська конвенція про соціальний захист фермерів 1974 р., Європейська конвенція про правовий статус працівників-мігрантів 1977 р. тощо.

Однак, більшість соціальних стандартів Ради Європи залишаються для багатьох держав – членів ідеалами, орієнтирами, напрямами розвитку їх соціальної політики, що підтверджується небажанням держав ратифіковувати відповідні договори. Так, Україна є учасницею тільки Європейської конвенції про статус працівників-мігрантів та Європейської соціальної хартії переглянутої. Причому, Україна не взяла на себе зобов’язання стосовно деяких статей Хартії, в тому числі ст. 12 та 13, які закріплюють право на соціальне забезпечення та медичну і соціальну допомогу, незважаючи на проголошення зазначених прав у Конституції держави. Вказані статті не ратифікували повністю або частково також Албанія, Азербайджан, Болгарія, Боснія та Герцеговина, Литва, Грузія, Молдова, Росія та інші8. Держави не визнають і багато інших основних соціальних прав людини, орієнтуючись на національне законодавство і практику. Зокрема, Вірменія не ратифікувала положення про право на охорону здоров’я, право сім’ї на соціальний, правовий та економічний захист; Австрія – про право людей похилого віку на соціальний захист тощо.

В цілому, якщо більшість держав Ради Європи все ж такі ратифікували в тому чи іншому обсязі Європейську соціальну хартію або переглянуту Хартію, то ситуація з іншими договорами є набагато складнішою. Європейський кодекс соціального забе6зпечення не ратифікувала половина держав-членів, а переглянутий кодекс 1990 р. поки що не має перспектив набути чинності у найближчому майбутньому, його ратифікували тільки Нідерланди у 2009 р.9

Серед зазначених «соціальних» договорів найбільш ефективний контрольний механізм запроваджено в рамках основного документу Ради Європи у сфері захисту соціальних прав - Європейської соціальної хартії. Окрім традиційної процедури розгляду доповідей держав, Протоколом 1995 року було передбачено розгляд колективних скарг. Прийняття нового Протоколу та набуття ним чинності у 1998 році відображало вжиття рішучих заходів для поліпшення забезпечення ефективного здійснення соціальних прав, гарантованих Хартією10. Відповідно до статті 1 Протоколу суб′єктами колективних скарг можуть бути міжнародні організації роботодавців і профспілок, інші міжнародні неурядові організації, що мають консультативний статус при Раді Європи і які включені у список, складений з цією метою Урядовим комітетом, національні організації роботодавців і профспілок, що знаходяться під юрисдикцією держави, проти якої подається скарга. За результатами розгляду скарг Комітетом з соціальних прав Комітет міністрів приймає відповідні резолюції.

Отже, у кінці минулого століття Раді Європи вдалося створити достатньо дієву процедуру з метою підвищення ефективності контрольного механізму за виконанням державами взятих зобов′язань за Хартією. Однак, держави-учасниці Європейської соціальної хартії 1961 року та Хартії переглянутої 1996 року не висловлюють широку підтримку новій процедурі. Сьогодні тільки 15 держав Ради Європи зв′язали себе зобов′язаннями за цим Протоколом, ще декілька – підписали11. Україна, на жаль, не висловила намірів підписати цей Протокол, що може свідчити не тільки про небажання брати на себе відповідні зобов′язання, але й про реальну неспроможність гарантувати забезпечення тих прав Хартії, зобов′язання за якими Україна визнала ще у 2007 році12.

У багатьох випадках держави врешті решт вдаються до внесення змін до національного законодавства та практики з метою виконання наданих Комітетом міністрів рекомендацій, втім, тривалість відповідних змін, можливість вибіркової ратифікації положень Хартії, невизнання процедури колективних скарг, відсутність обов′язкової сили рекомендацій, наданих державам знижують ефективність контрольного механізму та змушують до пошуків інших шляхів захисту соціальних прав в рамках системи захисту прав людини Ради Європи.
Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод як основний договір Ради Європи з прав людини. Поширення сфери дії на соціальні права.

Основним фундаментальним документом Ради Європи у сфері захисту прав людини є Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод. Прийнята у 1950 р., Конвенція виявилася першим міжнародним договором в сфері захисту прав людини, яким було передбачено систему контролю за дотриманням державами-учасницями взятих на себе зобов’язань, та є сьогодні одним з найвідоміших та найефективніших регіональних механізмів захисту прав людини. Конвенція була спрямована на реалізацію одного з трьох базових принципів Ради Європи, відображенням домовленостей на історичному Конгресі у Гаазі у 1948 р. та європейською відповіддю на Загальну декларацію прав людини 1948 р.13

Втім, каталог прав, передбачених Конвенцією та прийнятими пізніше 14 додатковими протоколами, обмежувався основними громадянськими та політичними правами, за виключенням права на мирне володіння майном та права на освіту, які були закріплені Протоколом № 1 у 1952 р. Дійсно, автори Конвенції виходили з того, що об’єктом документу мають бути виключно громадянські та політичні права. Держави, розробляючи та приймаючи Конвенцію, виходили з необхідності забезпечення їх реального виконання, а не декларування на європейському рівні. Аналогічний підхід закріплення прав людини першого та другого поколінь у різних договорах було застосовано в рамках ООН в процесі прийняття рішення про розробку двох окремих Міжнародних пактів, якими, як зазначалося вище, було закріплено не тільки різні групи прав, але й передбачено різні контрольні механізми.

Таке небажання багатьох держав-членів Ради Європи зв’язувати себе зобов’язаннями у соціальній сфері, відсутність ефективної системи контролю за їх дотриманням, свідчать про надзвичайно важливе значення непрямого включення соціальних прав у систему захисту прав людини в рамках Європейської конвенції з прав людини. Дійсно, неодноразово визначалося, як науковцями, так і Судом з прав людини безпосередньо, що Європейська конвенція з прав людини є живим інструментом, який має тлумачитися у світлі сучасних умов та реалій. Завдяки застосуванню Судом з прав людини розширеного, еволюційного тлумачення, все більша кількість прав, текстуально не відображених в Конвенції та протоколах, підпадають під дію контрольного конвенційного механізму та стають предметом розгляду в Суді. Сьогодні, значна кількість рішень Європейського суду має соціальний аспект або соціальну складову, що вимагає від Суду нових сучасних підходів до розуміння та тлумачення закріплених прав.

Основу для розгляду соціально-економічних прав через тлумачення традиційних громадянських та політичних прав було закладено ще у 1979 році у рішенні у справі «Ерей проти Ірландії», в якому Суд визнав відсутність чіткої межі між громадянськими, політичними та соціально-економічними правами14, розширив можливості непрямого захисту соціальних прав через тлумачення громадянських і політичних та сприяв розвитку поняття позитивних обов’язків держав в рамках Європейської конвенції15.

Українські юристі, вчені приділяють значну увагу різним аспектам діяльності та практики Європейського суду з прав людини та Конвенції в цілому16. Це пов’язано як з розвитком української науки міжнародного права, захисту прав людини, так і з кількістю рішень, які винесені Судом проти України та кількістю заяв, які чекають на розгляд. Втім, незважаючи на дослідження зарубіжних науковців практики Європейського суду стосовно захисту соціальних прав17, аналогічні вітчизняні дослідження практично відсутні18. Водночас, значна кількість рішень Суду проти України має саме соціальний аспект або спрямовано на захист соціально-економічних прав: невиплата заробітної плати, пенсій, різноманітних виплат та допомоги у системі соціального забезпечення, ненадання або несвоєчасне, неповне надання медичної допомоги, захист екологічно безпечного житла тощо.

На сьогоднішній день, Європейський суд розглядав «соціальні» питання в рамках багатьох статей Конвенції, однак, в цілому практика Європейського суду у сфері захисту соціальних прав сконцентрована в рішеннях за статтями 6, 8, 3, 2, 14 Конвенції та Протоколу 12, а також ст. 1 Протоколу 1.
Захист соціальний прав в рамках ст. 1 Протоколу 1 Конвенції

Найбільш значною є практика Європейського суду з прав людини стосовно гарантування та тлумачення права власності, яке закріплено статтею 1 Протоколу 1 до Конвенції. Судом надається надзвичайно широке автономне тлумачення поняття «майно» у світлі Конвенції, до змісту якого включається не тільки рухоме, нерухоме майно, матеріальні та нематеріальні права, в тому числі, акції, ліцензії, патенти, але й право вимагати виплати боргу з держави, економічні права, які пов’язані з веденням підприємницької діяльності, правомірні очікування щодо певного стану речей у майбутньому, право на пенсію та виплати з системи соціального забезпечення тощо.

Право на виплати зі сфери соціального забезпечення було включено до змісту статті 1 Протоколу 1 до Конвенції у 70-х роках минулого століття. У рішенні у справі «Міллер проти Австрії» від 16 грудня 1974 р.19 Суд встановив принцип, згідно з яким обов’язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином. Позиція Суду була підтверджена і у рішенні «Гайгузус проти Австрії» від 16 вересня 1996 р.20: якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, в свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності.

Цей принцип було значно розширено у рішенні «Стек та інші проти Сполученого Королівства»21. Суд наголосив на тому, що в сучасній демократичній державі багато осіб протягом усього свого життя або ж його частини, коли йдеться про засоби для існування, перебувають у повній залежності від виплат за соціальним страхуванням або соціальним забезпеченням. В правових системах багатьох країн визнається, що такі особи потребують певного забезпечення, і відтак для них передбачається, що в разі дотримання умов, за яких вони можуть скористатися цими встановленими для них виплатами, вони автоматично будуть отримувати відповідні виплати.

На думку Європейського суду це право підпадає під сферу дії статті 1 Протоколу 1. Тобто, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством.

В цілому, вказаний підхід Європейського суду відповідає і практиці конституційних судів провідних європейських держав та США. Так, у рішенні Верховного суду США у справі Долгберг проти Келлі 1970 року стверджувалося, що «соціальні пільги» необхідно розглядати як «власність», а ні як «благодійні виплати», для їх одержувачів вони є повністю заслуженими та суттєвими22. Конституційний Суд ФРН ще у 1980 році прямо визначив, що право вимоги на отримання пенсії та пенсійні права після настання відповідного страхового випадку мають такі ж характеристики блага, що має майнову цінність, та найважливіші ознаки, що визначають їх як право власності…Німецький Конституційний Суд також дійшов висновку, що конституційна гарантія права власності може вимагати від держави індексації чи збільшення суми пільг з огляду на інфляцію, яка зменшує їх фактичну вартість23.

Зазначений принцип розширеного тлумачення поняття «майно» було неодноразово підтверджено Судом з прав людини в рішеннях проти України. Так, у рішенні у справі «Сук проти України» від 10 березня 2011 року заявник звернувся до районного суду з позовом до свого колишнього роботодавця — Управління державної пожежної охорони УМВС України в Полтавській області вимагаючи сплатити заборгованість у виплаті грошового забезпечення. Зазначена щомісячна виплата була передбачена Указом Президента України № 926/96 від 4 жовтня 1996 року «Про умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників органів внутрішніх справ», який втратив чинність тільки у 2007 році24. Заявник отримав два рішення на свою користь, причому другим рішенням було збільшено розмір виплати. Апеляційний суд скасував попередні рішення районного суду, аргументуючи відсутністю у Державному бюджеті грошей на виплату зазначеної допомоги. Верховний Суд України залишив рішення апеляційного суду без змін.

Європейський суд повторив, що поняття «майно» в першій частині статті 1 Протоколу 1 має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Заяви уряду про те, що не було остаточного і такого, що підлягало виконанню рішення, яке б підтверджувало право заявника на такі виплати, та що національне законодавство чітко передбачало, що виплата забезпечення, про яке йдеться, може здійснюватись лише у випадку наявності достатніх бюджетних коштів Європейським судом були відхилені. Суд також підкреслив, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови — дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним. Відповідно, вимоги заявника про передбачену законодавством виплату з дотриманням всіх умов, на думку Суду, є цілком справедливими, а національні суди проігнорували вимоги статті 28 Закону України «Про бюджетну систему», яка забороняла внесення змін до законодавства Законом України «Про Державний бюджет України». Таки чином, Європейський суд встановив порушення статті 1 Протоколу 1 до Конвенції та ще раз підтвердив, що відсутність коштів не може бути підставою для недотримання державою своїх зобов’язань25.


Право на справедливий суд та соціальні права

Факти, наведені у справі «Сук проти України» не набули масштабного поширення, українські суди у більшості випадків задовольняють позови щодо виплати заробітної плати, пенсій, різних видів допомоги та призначають виплати відповідно до діючого законодавства. Основна проблема полягає у невиконанні або тривалому невиконанні винесених рішень. Найбільша кількість рішень Європейського суду з прав людини, прийнятих проти України стосується саме невиконання рішень національних судів щодо присудження різноманітних видів допомоги та виплат з системи соціального забезпечення, які визнаються Судом як порушення статті 6 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Протоколу 1. Європейським судом було винесено сотні рішень26, зокрема, «Войтенко проти України», «Тищенко проти України», «Чеча проти України», «Воскобойник проти України», «Стаднюк проти України», «Червонець проти України», «Суд’їн проти України» тощо. У рішенні у справі «Свінтицький та Гончаров проти України» від 4 жовтня 2005 року Суд, нагадуючи свою прецедентну практику, підкреслив, що неможливість для заявника отримати результат виконання рішення суду, винесеного на його/ її користь, складає втручання у право на мирне володіння майном, яке викладене у першому параграфі статті 1 Протоколу 1 до Конвенції27. Невиконання Україною винесених рішень та відсутність позитивних змін у національній практиці та законодавстві призвели до винесення Європейським судом першого пілотного рішення проти України у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року28.

Проблеми виконання пілотного рішення у справі Іванова29 та групи рішень з аналогічних питань («групи Жовнір») неодноразово розглядалося на засіданнях Комітету міністрів Ради Європи з питань виконання рішень Європейського суду. Теоретична ймовірність позитивних зрушень виникла з прийняттям 5 червня 2012 року Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»30, який набув чинності 1 січня 2013 року. Комітет міністрів вітав прийняття Україною зазначеного Закону вже наступного дня - 6 червня 2012 року. Водночас, у прийнятій резолюції Комітет міністрів запросив Україну надати інформацію щодо відповідності положень нового законодавчого механізму конвенційним вимогам, встановленим у пілотному рішенні. Крім того, увагу Комітету привернуло питання ефективного функціонування нового механізму, а саме – наявність бюджетних коштів 31. Пілотне рішення у справі Іванова та інших, пов’язаних з ним 402 рішень «групи Жовнір», навіть у світлі нового запровадженого механізму виконання судових рішень досі вважаються невиконаними та залишаються на контролі у Комітеті міністрів, незважаючи і на прийняття змін у вересні 2013 р. до зазначеного Закону щодо поширення сфери його застосування до рішень, прийнятих до набуття ним чинності32.

Проблем невиплати компенсації у зв’язку з участю у ліквідації аварії на ЧАЄС та невиконанню рішень національного суду стосувалося і пілотне рішення «Бурдов проти Росії 2» 33 від 15 січня 2009 року. З метою його виконання Росії вдалося розробити та прийняти практично у встановлений Судом термін Федеральний Закон «Про компенсацію за порушення права на судовий розгляд в розумний строк чи права на виконання рішення в розумний строк», який набув чинності 5 травня 2010 р.

Таким чином, чітка позиція Європейського суду з прав людини стосовно необхідності здійснення соціальних виплат будь-якого характеру, які призначено відповідно до положень діючого національного законодавства, незважаючи на відсутність бюджетних ресурсів держави, та постійний тиск з боку Комітету міністрів Ради Європи сприяли прийняттю нового законодавства як в Україні, так і в Росії та продовжують впливати на його реформування.

Втім, гострі проблеми у сфері виконання рішень залишаються в Україні. 24 жовтня 2013 року Європейський суд, посилаючись на своє рішення у справі Іванова, виніс рішення у справі «Нечепоренко та інші (249 заявників) проти України»34 стосовно невиконання рішень українських судів, прийнятих на користь заявників. Сьогодні, Секретаріат Європейського суду констатує про реєстрацію більше 500 скарг щомісячно стосовно невиконання або тривалого невиконання рішень національних судів щодо виплат заборгованостей по заробітним платам та виплатам в рамках системи соціального забезпечення35. Це свідчить про необхідність прискорення процесу імплементації конвенційних стандартів та продовження реформування українського законодавства.

Незважаючи на зменшення кількості відповідних скарг проти Росії, Європейський суд також продовжує констатацію випадків тривалого невиконання судових рішень. Так, у рішенні у справі «Древал та інші проти Росії» від 2 травня 2013 року36 Європейський суд встановив порушення ст. 6 Конвенції внаслідок невиконання протягом майже 2 років винесеного на користь заявників рішення національного суду щодо надання муніципального житла.

Питання тривалого невиконання судових рішень розглядалося Судом і у рішенні «Сергєєв проти Росії»37 від 6 березня 2012 року. Заявники-військовослужбовці скаржилися на невиплату добових під час участі у миротворчих операціях у колишній Югославії та присуджену їм компенсацію. Європейський суд чітко зазначив, що не бачить підстав відходити від вимог, сформульованих у рішенні «Бурдов проти Росії 2».

Справа «Сергєєв проти Росії» стосувалася ще однієї достатньо поширеної в Росії проблеми скасування рішень національних судів, що набули остаточного характеру та набрали законної сили.

Правова визначеність як один з фундаментальних аспектів верховенства права передбачає дотримання принципу res judicata, тобто остаточності судових рішень. Відступи від даного принципу можуть бути виправдані необхідністю виправлення фундаментальних недоліків або судової помилки. Суд нагадав, що вже встановлював чисельні порушення у зв′язку із скасуванням у порядку нагляду рішень, що набрали законної сили та підлягали виконанню. Суд встановив порушення ст. 6 Конвенції у зв′язку із скасуванням судових рішень, що набрали законної сили, наголосивши, що скасування судових рішень призвело до розчарування заявників в судових рішеннях, які мають обов'язкову силу, і позбавило їх можливості отримання судових виплат, які вони очікували отримати на законних підставах38.

У рішенні у справі «Сахарова проти Росії»39 Суд встановив порушення ст. 6 Конвенції внаслідок скасування у порядку надзору рішення щодо перерахунку пенсії вдові військовослужбовця. Скасування у порядку нагляду рішення щодо отримання соціальної допомоги ліквідаторам наслідків аварії на Чорнобильській АЕС , яке 2 роки як набуло остаточного характеру, було визнано Судом несумісним з вимогами ст. 6 Конвенції у рішенні у справі «Шанови проти Росії»40.

Аналогічні рішення Європейський суд виносив і проти України. Так, у рішенні у справі «Науменко проти України»41 заявниця намагалася отримати компенсації та пенсію як ліквідатор аварії на ЧАЕС, статус ліквідатора декілька разів надавався та скасовувався різними органами. Суд підтвердив, що правова визначеність передбачає недопустимість повторного розгляду вже раз вирішеної справи. Цей принцип наполягає на тому, що жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов'язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи. Повноваження судів вищої ланки переглядати рішення повинні використовуватися для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень. Перегляд в порядку нагляду не може розглядатися як прихована апеляція, і сама можливість двох поглядів на один предмет не є підставою для повторного розгляду. Відхилення від цього принципу можливе тільки, коли воно спричинене незалежними і непереборними обставинами. У справі Науменко Суд дійшов висновку, що неспроможність заявниці протягом тривалого періоду домогтися виконання рішення суду, яким було визнано її статус як ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС, становить порушення її права на мирне володіння своїм майном. Оскільки заявницю позбавили права на отримання пенсії та державних пільг, які надаються ліквідаторам наслідків аварії на ЧАЕС, і значно перевищують розмір звичайних пенсій, що виплачуються у зв’язку з втратою працездатності.

У рішенні у справі «Булгакова проти Росії» від 18 січня 2007 року Суд зазначив, що право на отримання соціальних виплат та пенсій має бути законним для застосування захисту в рамках статті 1 Протоколу 1та підкреслив, що очікування може стати законним завдяки остаточному рішенню національного суду, що набрало законної сили, є достатньо чітким та може бути виконаним. Його скасування становитиме порушення права власності – статті 1 Протоколу 1 та статті 6 Конвенції.

Таким чином, Європейський суд неодноразово наголошував, що у випадках, коли влада програла справу у національному суді, то її перегляд та скасування у порядку протесту, внаслідок прийняття нового законодавства зі зворотнім ефектом також може становити порушення у рамках статті 6 Конвенції.

В рамках статті 6 Конвенції питання захисту соціальних прав часто поставало в аспекті надмірної тривалості судового розгляду. Європейський суд визнав, що принцип розумної тривалості судового розгляду безпосередньо стосується соціально-економічних прав, а саме їх захисту як в судовому, так і в позасудовому порядку. У справі «Мосьє проти Франції»42 заявник намагався добитися збільшення військової пенсії по інвалідності та отримання виплат на допомогу по дому (яка також була передбачена законодавством) у національних судах майже 15 років. Також, порушення статті 6 було констатовано у справі «Масса проти Італії»43, в якій заявник скаржився на більше ніж 5 – річну тривалість розгляду, у справі «Ломбардо проти Італії» судовий розгляд тривав більше 8 років.

У справі «Ковачев проти Болгарії» від 11 червня 1998 року заявник скаржився на відмову національних судів збільшити йому пенсію по інвалідності у зв’язку з тим, що національне положення про соціальне забезпечення не передбачало можливість оскарження в суді цього питання та надавало виключну юрисдикцію у відповідних випадках адміністративним органам. Безумовно, у зазначеному рішенні також було встановлено порушення статті 6 Конвенції.

Відсутність доступу до апеляційної колегії з метою вирішення питання про надання виплат у зв’язку з хворобою розглядалося Європейським судом у рішенні у справі «Фельдбрюгге проти Нідерландів».

Керуючись вказаною статтею, Суд неодноразово вивнавав порушення соціальних прав людини Україною44. Так, у справі «Биков проти України»45 цивільне провадження у різних інстанціях тривало більше 7 років та стосувалося розгляду звернення працівника, який отримав професійне захворювання (рак крові) про сплату відповідної компенсації за втрачене здоров’я. У справі «Гончаров проти України» заявник понад сім років у національних судах різних інстанцій вимагав від колишнього роботодавця та Пенсійного фонду України перерахування розміру заробітної плати, пенсії та компенсацію недорахованого46.

Взагалі, різноманітні питання захисту права особи на виплати в рамках системи соціального забезпечення та пенсію неодноразово поставало перед Європейським судом в рамках статті 1 Протоколу 1 у поєднанні зі статтею 6 Конвенції, якою закріплено право на справедливий суд. Суд застосовує п. 1 статті 6 Конвенції по відношенню до справ про певні види соціального забезпечення, які мають «приватноправові» ознаки, що переважають над «публічно правовими» та можуть бути пов’язані зокрема, з тим, що спірне право на отримання соціального забезпечення є, на думку Суду, особистим, економічним та індивідуальним правом47. Виплати, передбачені системою соціального забезпечення, були одразу розтлумачені Судом як цивільні права та обов’язків у контексті п.1 статті 6 Конвенції.

В цьому аспекті найбільш відомими є рішення у справі «Фельдбрюгге проти Нідерландів»48, що було пов’язано з питанням продовження отримання страхових виплат у зв’язку з хворобою, «Доймлянд проти Німеччини»49 щодо отримання додаткової пенсії вдови відповідно до правил страхування від нещасних випадків на виробництві. Причому у рішенні у справі Доймлянд Суд визнав, що йому вперше доводиться займатися сферою соціального страхування, зокрема, сферою соціального страхування від нещасних випадків на виробництві у землі Берлін. Суд зазначив також, що в законодавстві та юридичній практиці держав-членів Ради Європи, які мають різні системи соціального страхування, існує велика різноманітність підходів до природи отримання допомоги у зв’язку з нещасним випадком на виробництві. Деякі держави трактують це як категорію публічного права, деякі – приватного, інші використовують змішаний підхід, немає однозначності і в судовій практиці держав-членів. Разом з тим, Суд встановив, що вимога заявника є цивільно-правовою та можливим є застосування статті 6 Конвенції.

Тлумачення Судом поняття цивільних прав та обов’язків стосовно захисту соціальних питань розглядалося також у рішеннях у справах «Схоутен и Мельдрум проти Нідерландів»50, що було пов’язане з оскарженням обов’язкових внесків до системи соціального забезпечення, «Даклос проти Франції»51 стосовно присудження допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, «Масcа проти Італії»52 щодо пенсії у зв’язку з втратою годувальника, «Стамулакотос проти Італії» стосовно пенсії у зв’язку з інвалідністю тощо. Тобто, Європейський суд визнав, що право особи на пенсію та виплати з системи соціального забезпечення у більшості випадків мають тлумачитися як цивільні права та обов’язки, що надає Суду можливість застосовувати по відношенню до відповідних скарг статтю 6 Конвенції.

Принципи стосовно пенсійного забезпечення були підтверджені Судом також по відношенню до державних службовців. У рішенні у справі «Франческо Ломбардо проти Італії», яке було пов’язано з визначенням права на пенсію у зв’язку з інвалідністю та переглядом її розміру, Суд встановив, що незважаючи на спори стосовно прийняття на роботу, зайнятості та виходу на пенсію державних службовців та суддів (що зазвичай не входить до змісту статті 6 Конвенції) держава має обов’язки виплати пенсій відповідно до діючого законодавства, так само як і роботодавець в рамках приватного права53. Пізніше, цей підхід було застосовано Судом в рішеннях проти Росії.

В рамках статті 6 Конвенції розглядалася проблема призначення пенсій, розмір яких був менший за визначений у законодавстві прожитковий мінімум («Пронина проти України» від 18 липня 2006 р., «Богатова проти України» від 7 жовтня 2010 р.). Однак, Суд не визнав, що незабезпечення певного рівня життя або встановлення пенсії на рівні меншому за прожитковий, є порушенням стандартів Конвенції. Хоча, сферу застосування опосередковано було поширено на зазначені питання в рамках статті 6 Конвенції через ігнорування українськими судами аргументів заявниць щодо встановлення розміру пенсій у невідповідності до норм Конституції54.

В цілому, широке еволюційне тлумачення Європейським судом з прав людини статті 1 Протоколу 1, статей 6, Конвенції надало можливість багатьом українцям захищати своє право на виплату заробітної плати, допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, вихідної допомоги, на виплати, пов’язані з професійними захворюваннями, пенсій, дотацій, індексацій різних видів соціальної допомоги, компенсацію за вислугу років, тяжкі або шкідливі умови роботи, інших компенсаційних виплат, передбачених національним законодавством у Страсбурзькому суді. Така ситуація випливала у більшості випадків в зв’язку з банкрутством або процедурою банкрутства підприємств, на яких працювали заявники, та/або з відсутністю коштів у державному бюджеті. Європейський суд, зазвичай, присуджував матеріальну компенсацію у розмірі невиплаченої суми, якщо заявник аргументовано її доводив, та компенсацію моральної шкоди, яка залежала часто від встановлених порушень інших положень Конвенції. Причому, виконання державою своїх зобов’язань через тривалий час не позбавляло заявників статусу жертви, надаючи можливість отримання компенсації моральної шкоди та визнання держави порушницею55. Безумовно, як правило, для дотримання такого критерію прийнятності як вичерпання національних засобів захисту, заявники зверталися до національних судових органів, які виносили рішення на користь заявників, однак, не виконувалися, що надавало можливість заявникам стверджувати наявність порушення статті 1 Протоколу 1 (право власності) та статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).

Не менш принциповим питанням для України є сумісність зі стандартами Європейської конвенції правомірності зменшення суми соціальних виплат або їх скасування через внесення змін та прийняття нового законодавства. Саме приведення законодавства щодо соціального захисту у відповідність зі станом економіки та фінансовими ресурсами мало би припинити потік нових судових розглядів з соціальних питань. У практиці Європейського суду з прав людини визначено, що право на пенсію та інші виплати з системи соціального забезпечення не можна тлумачити як таке, що надає особі право на пенсію певного розміру. Втім, на відміну від чіткої позиції щодо неприпустимості систематичного невиконання рішень національних судів, у практиці Європейського суду відсутня визначеність з питання правомірності зменшення розміру пенсій та інших виплат, а також їх скасування за допомогою внесення змін до законодавства.

У рішенні у справі «К’яртан Асмундссон проти Ісландії»56 Суд встановив необхідність розрізнення понять позбавлення пенсії від недискримінаційного, пропорційного та розумного зменшення її розміру. Заявник у справі скаржився на введення нових правил оцінки інвалідності у зв’язку з фінансовими проблемами пенсійного фонду моряків. Оцінена раніше інвалідність заявника у 100% через неможливість виконувати роботу, яку він виконував до нещасного випадку, була переоцінена у 25% відповідно до нових правил. Головним фактором оцінки за новими правилами була можливість виконання будь-якої роботи, а не тієї, що виконувалася раніше. Інвалідність менша 35% не передбачала виплату пенсії взагалі, що й надало можливість фонду позбавити заявника пенсії. Європейський суд визначив, що законний інтерес фонду щодо вирішення фінансових проблем, не сумісний з тим фактом, що тільки 54 особи було позбавлено пенсії, в той час як 689 продовжували її отримувати на тому ж самому рівні, як і до введення в дію нових правил. Відповідно, було констатовано порушення статті 1 Протоколу 1 до Конвенції. Однак, Суд зазначив, що позбавлення пенсії необхідно відрізняти від недискримінаційного, пропорційного та розумного зменшення розміру пенсії, що, теоретично, надало би можливість по-іншому розглядати справу.

Зазначене рішення було враховано в якості одного з аргументів і у рішенні Конституційного Суду України від 26 грудня 2011року, яким визначено, що пункт 4 розділу VII «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» відповідає Конституції України, встановлюючи механізм реалізації положень Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про соціальний захист дітей війни» та «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Тому, певні положення зазначених Законів застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України виходячи з наявного фінансового ресурсу бюджету Пенсійного фонду України Кабінет Міністрів України на 2011 рік57.

Питання правомірності зменшення та скасування підвищеної пенсії особам, які брали участь у ліквідації аварії на ЧАЄС та можливого зменшення допомоги особам, які підпадають під дію визначених вище Законів гостро обговорювалися в Україні. Застосування міжнародних стандартів є достатньо позитивним аспектом вирішення проблеми, втім, застосування рішення «К’яртан Асмундсон проти Ісландії», в якому Європейський суд встановив, що позбавлення заявника спеціальної пенсії у зв’язку з інвалідністю через прийняття нових норм, є порушенням вимог Конвенції, є достатньо дискусійним.

В цілому, пенсійні реформи, які проводяться останніми роками у багатьох європейських державах, викликають незадоволення населення та стають предметом чисельних заяв до Європейського суду. Більше 37 000 скарг було подано до Суду після проведення пенсійної реформи в Угорщині. Така ситуація може пришвидшити формулювання Судом більш чіткої позиції стосовно правомірності зменшення розміру соціальних виплат та пенсій.

Залишаючи остаточно не вирішеним питання зменшення розміру пенсії та соціальних виплат, Суд однозначно встановив, що стаття 1 Протоколу 1 не гарантує право на пенсію чи інші виплати, коли за законодавством підстав для таких виплат не має або відповідні виплати не передбачено.

  1   2


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка