Книга пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно




Сторінка5/31
Дата конвертації14.04.2016
Розмір4.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

Юлія


Павлівна
Під час голодомору люди жили бідно. Вони їли лушпиння бараболі. Було й таке , що на день людина з’їдала лише одне зернятко кукурудзи. Аби вижити вбивали тварин і їли їх. Щоб отримати кусочок хліба, деякі жінки ходили прибирати у оселях тодішніх чиновників.

Гуменюк

Петро

Данилович,

під час голодомору проживав

у селі Мітлинці

Гайсинського району

теперішньої Вінницької області,

учасник Другої світової війни

Наша хата стояла поруч із сільрадою, яку розмістили в будинку Кузюка Лазара. Господар і його сім’я кудись поділися, а будинок, з ґанком, під бляхою, став місцем, де відбувалося щось тривожне, незрозуміле й гнітюче.

Ми, цікаві до всього діти, зазирали в вікна сільради. Кожного разу картина була одна й та ж, лише дійові особи мінялися. Дядько, наш, сільський, стояв посеред кімнати, а за столом сидів уповноважений з району, і між ними йшла сварка. Тут же були активісти — сільське начальство. Уповноважений кричав, зривався з місця, перехилявся через стіл, махав руками, вихоплював наган і трусив ним перед дядьком. А дядько стояв як укопаний, тільки зрідка піднімав голову і щось несміло говорив. Ми здогадувалися, що все те означає, бо в сім’ях тільки й розмов було про це. Одних примушували записуватися в колгосп, інших допитували, чому не здають хліб, не сплачують податок.

Пам’ятаю, як до сільради привезли підводою майно когось із розкуркулених господарів. Кожухи, свитки, рядна, подушки, рушники, скатерки, сорочки, штани скинули на подвір’ї. Активісти вибрали що краще, віднесли в сільраду. А потім голова сказав до людей, яких зійшлося чимало: «Беріть». Довго ніхто не підходив до того барахла. Потім якась жінка зважилась, узяла кожух і почала його роздивлятись. Хтось із чоловіків тихо мовив: «Марино, хіба це твоє? Бійся Бога. Чуже ніколи не принесе щастя. Кинь». Жінка поклала кожуха й відійшла. Люди почали розходитися. Більшість щиро жаліла «розкуркулених»: адже вони були анітрохи не заможніші, аніж решта селян.

Одного дня селом пішла чутка: корови стоять в колгоспному дворі голодні, недоєні, здихають телята, свині. Жінки кидали свої заняття, хапали палиці, вірьовки і бігли на колгоспний двір. Там уже було багато жінок, чоловіки стояли осторонь. Декотрі із жінок уже вели на мотузку корову, теля, коня, тягнули воза, плуга. Двір вирував, як розворушений комашник. Ще кілька місяців, тижнів, а то й днів тому ці корови, коні були власністю селян. Вони здали їх у колгосп, але все ще вважали своїми. І корови впізнавали своїх хазяйок, коли ті часом приходили на колгоспний двір, щоб глянути на свою худобину.

Людський гнів як вибухнув, так і вщух раптово.

Але тиша тривала недовго. На другий день у село наїхали уповноважені, міліція. До сільради почали приводити людей, не тільки чоловіків, а й жінок. У вікно ми, діти, бачили: на дядьків, тіток кричали, стукали кулаками по столу. Після «обробки» в сільраді жінки повідводили корів, коней назад у колгосп, понуро, без крику, із міцно стуленими губами. Та на цьому не закінчилося. Багатьох відвезли в район. Казали, що то були заводії бунту, що підмовляли жінок з надією, що тим нічого не буде. Воно так і вийшло: жінок не арештовували, а чоловіки поплатилися.

У селі об’явився якийсь Баб’яж. Я й зараз не знаю, звідки він узявся і куди подівся. Але добре пам’ятаю легенди про нього. Говорили, що не було такого сховища, яке б він не знайшов, водячи по хатах бригаду по стягуванню податків. Він нюхом чув не тільки продукти, а й золото, срібло, гроші. Вистукував стіни, долівку, лежанку, припічок.

Ми з мамою також сховали що було. Найцінніший скарб — півмішка пшениці, яку мама заробила на трудодні. (Вона в числі перших вступила в колгосп). Сховали ту пшеницю в скриню, а картоплю і буряки — в дві ями: знайдуть в одній, то, може, не знайдуть у другій. Бригаду ми вирішили просто не впускати в хату. Зачинялися і не подавали ніяких ознак життя. Ще звечора набирали води, варили на завтра їжу. Ходили навшпиньках, говорили пошепки. Вікна закривали лядою, тільки вверху залишали частину відкритою. Перед вікном стояло ліжко, я вилазив на нього і дивився крізь ту амбразуру, що робиться на вулиці. А там проїжджали вози з мішками, за деякими з них ішла прив’язана корова. Ми завмирали. Через певний час бригада появлялась біля нашої хати. Рвали двері, тарабанили в шибки так, що ось-ось повилітають. Я й досі не забуду погроз: «Відчини, бо виб’ємо двері. Заберемо — і зогниєш в тюрмі».

Але не вбереглися. Раз я прийшов зі школи, пильно обдивився, чи немає десь поблизу бригади, і побіг до дверей, постукав. Поки мама відчиняла, ніби з-під землі виріс Баб’яж. Він відштовхнув мене і увірвався в хату, за ним уся бригада. Почали трусити. Баб’яж зразу відчинив скриню, повикидав рядна, сорочки, латаний кожух. Побачив пшеницю, наказав виконавцеві зсипати в мішок, а сам поліз на піч, зазирнув під ліжко, під піл. Підійшов до купки барахла, довго оцінював його, а потім відкинув ногою вбік як не варте уваги. В другій половині хати зразу знайшли яму з буряками. Ми й не маскували її, розраховували на те, що цю знайдуть і більше не будуть шукати.

Було шкода забраного, але разом з тим і раділи, що не знайшли другої ями. А там було більше буряків і картоплі, ніж забрали. Правда, раділи ми даремно. Через місяць якісь крадії зробили підкоп під хату і забрали все до останньої картоплини й буряка. Мати зайшла в хату і заголосила: «Тепер ми пропали. Помремо з голоду».

Ми вижили завдяки маминим батькам — бабі і діду. Вони жили в сусідньому селі Шура-Мітлинецька. В тому селі не було такого клятого Баб’яжа. Там теж забирали все, але не шукали так заповзято. Ми ходили до діда з бабою чи не щотижня, вони годували нас і давали з собою трохи зерна чи кілька картоплин. Баба була добра, привітна. А дід мовчазний, понурий, і я його боявся.

Таким його зробила доля. Усе життя працював гірко, від ранку до ночі. Всіх змушував працювати. Обмежував себе і всю сім’ю. Ось і зараз переді мною його єдина фотокартка. Полатаний кожух, черевик, підв’язаний мотузком. Коли почалась колективізація, дід вступив у колгосп, здав коні, плуга, інший реманент, але на роботу не ходив, був уже старий. Працювали в колгоспі його діти. Він замкнувся в собі, виходив у садок, сідав на призьбу і годинами сидів мовчки. Говорив тільки тоді, коли чимось обурювався. Пізніше вже нічим не обурювався, а в 1935 році помер.

Люди чекали весни як Бога. Але саме на весну припав найжахливіший пік голодного мору. Люди варили із зелені бурду, напивалися нею і починали пухнути. Шкіра ставала прозорою, здавалося, що крізь неї видно рідину. Такі люди вже не могли ходити. Вибиралися з хати надвір, сідали проти сонця і грілися. Сідали, а звестися не могли, деякі так і помирали.

Люди були доведені до відчаю. Для них уже не існували ні страх, ні сором. Ходили сусід до сусіда з надією чимось поживитися. Якщо можна було що взяти, то й брали, тобто крали, чого зроду не було серед наших людей. На цьому ґрунті розігрувалися трагічні події.

Не всі голодували однаково. Одні, а їх була добра половина села, дуже швидко з’їли свої запаси. Інші зуміли більше сховати продуктів, розтягнули їх на довше, жили надголодь, але все ж не голодували. Дехто поповнював свої запаси з колгоспу. Це ті, хто працював на постійній роботі — їздові, доярки, свинарі. Вони частину корму, який виділявся для худоби, приносили додому. Активісти — голова сільради, секретар, голова колгоспу, члени правління — не голодували, у них не забирали продуктів, навпаки, вони одержували пайки.

Не голодував і наш сусід на прізвисько Терешко. Його син був комсомольським ватажком. Він зголосився зняти з церкви хрести, повідривати зі стін листи бляхи, на яких були намальовані образи святих. Селяни це вважали великим гріхом. Терешко-батько відчував презирство людей, відгородився від них, жив своїм життям.

Весною на своєму городі, саме під нашою хатою, посадив цибулю. Коли вона підросла, хтось почав виривати. Підозрював мене, приходив, говорив мамі, щоб дивилась за мною, бо як впіймає, то мама принесе мене у рядні. Я клявся, що не рвав його цибулі, але він не вірив. А якось під вечір на грядку зайшла жінка і почала рвати цибулю. Терешко накинувся на неї, повалив на землю й став бити ногами, а потім засунув ключ від дверей (грубий зігнутий дріт, яким відсувалася засова) жінці в рот і почав крутити ним, намагаючись повиривати зуби, щоб не їла більше.

Жінка кричала, просилася. Ми вибігли на крик. Я побачив знівечену жінку, закривавлений рот, мені стало страшно. Терешко припинив розправу. Жінка ледве попленталась додому. А через декілька днів померла.

Ще одне жахне видіння голодного року. Хлопці ловили в ставку рибу хваткою і витягли людську голову. Люди підбігали і завмирали в страхові. Голова була дитяча, невпізнанно розпухла у воді. Хтось промовив: «Та це ж голова Павла Гаврилюка». На Заріччі всі знали, що хлопець пропав. Він був мій ровесник і приятель. Ніхто його не шукав — не було кому. Сільська влада, міліція були зайняті іншими справами. А згодом вимерла вся сім’я: спочатку батько, а за ним брат, сестра, мати. За Павлушу тільки зараз згадали.

Ще довго голова лежала на греблі біля мосту. Хтось заявив у сільраду, прийшли якісь дядьки і забрали.

Я довго не міг забути ту голову. Перестав згадувати аж тоді, як на фронті надивився на трупи.

... Нарешті дозріла пшениця. Колгоспники сподівалися одержати достатньо хліба, а видали по триста грамів на трудодень. Говорили, що це аванс, а в кінці року, коли виконають хлібозаготовки, дадуть ще. Проте нічого більше не дали. Мама принесла свій заробіток на плечах...

Проблема хліба не відпала. Розв’язували її хто як міг. Коли почали жати, косити — виминали зерно з колосків. Хто працював на току, набирав якусь жменю зерна в кишені, в пазухи. З чесних хліборобів робили крадіїв... А ми, діти, ходили в поле збирати колоски. Це також вважалося розкраданням соціалістичної власності і було небезпечним. Безглуздя: колоски проростали або приорювалися, але ніхто не мав права їх збирати. Сторожі пильнували поля, ловили порушників, приводили до сільради, де заводили судові справи. Тому старші боялися збирати колосся, посилали дітей.

Пішли у поле і ми з товаришем Стьопою. Натрапили на місце, де було багато колосся, і забули на мить про сторожа. А коли згадали і оглянулися, то побачили його метрів за п’ятдесят. Кинулися тікати. Він за нами: «Стій! Дожену — вб’ю!» А ми напружували останні сили. Піт заливав очі, серце як не вискочить. Щоб легше бігти, кинув торбу з колоссям. А сторож усе ближче, от-от схопить. Мене здолав жах, я почав кричати і тут же впав лицем у землю. Зі страхом чекав, що зі мною буде, як сторож почне вбивати. Але до мене ніхто не підходив. Віддихавшись, я повернув голову і побачив, що сторож пішов геть, розмахуючи моєю торбою з колоссям.

Підійшов Стьопа. Він був старший від мене, прудкіший, не кинув своєї торби. І тут мене охопив жаль, біль душі. Він принесе додому колосся, а я? І я розридався по-дитячому гірко. Мабуть, в тому раптовому плачу прорвалося все пережите, все, що нагромаджувалося за ці важкі, не для дітей випробування. Стьопа запропонував поділитися своїм колоссям.

Люди були позбавлені не тільки хліба, а й палива. Кругом ліси, левади, але ніхто не смів взяти й патика. Для більшості людей залишалося одне: брати, себто красти, солому. Скирти охоронялися, але сторож не сидів весь час під скиртою, йшов часом додому грітися, жив недалеко. Хто боявся йти за соломою вночі, виходив удень на поле і рвав високу стерню. Це також заборонялося. Ходили на цей промисел і ми. Одного разу мама пішла сама (я хворів). Цей похід закінчився мало не трагічно. Мама наскубла соломи, зв’язала мотузком, завдала на себе і пішла. А сторож, сховавшись недалеко від стежки, підкрався і підпалив на ній солому... Це скінчилося б бідою, якби назустріч не йшов, як потім виявилося, кореспондент районної газети. Він кинувся рятувати маму, допоміг розв’язати на грудях мотузок, відкинути охоплену полум’ям солому. Кореспондент був вражений до глибини душі, переконував маму подати в суд. Вона відмовлялася, не вірила в той суд. Кругом панувало беззаконня. Кореспондент все ж переконав, взяв на себе все: написати заяву, віднести в суд, виступити свідком. Суд відбувся, сторожу дали декілька місяців примусової роботи. А ми довго, роками, чекали помсти...

Голод не минув разом з тридцять третім роком. Його тінь лягла важким мороком на довгі роки майбутнього. Він перевернув усе: уклад життя, стосунки, звичаї, культуру. Після революції селяни одержали землю, стали хазяями. З якою любов’ю орали й засівали землю, доглядали худобу. Недосипали, а худоба була сита, земля оброблена. Побілені чепурні хати, майже в кожного хлів, клуня, корова, коні, свині, птиця, двір, обгороджений плетеним з ліщини тином. Особливо радісно було, коли збирали врожай. З ранку до вечора з поля возили снопи пшениці, жита, ячменю, гороху. А коли снопи були звезені, городина викопана, починалася молотьба. З кожного двору долинали ритмічні удари двох ціпів. З котрогось двору чути було один ціп — хтось молотив без напарника...

Цілий тиждень працювали, а в неділю відпочивали. Гріх було працювати в цей день. Молоді й старі жінки й чоловіки, діти виходили на вулицю, збиралися на майдані або біля криниці. Співали, танцювали, гойдалися на гойдалках. Як смеркало, батьки забирали дітей і розходилися по домівках, а парубки і дівки ще залишалися, ще довго в різних місцях села лунала пісня.

І все це одним махом було знищено. Село ніби вимерло від чуми, погоріло. На будівництво колгоспних конюшень, короварень, свинарників, комор влада розібрала клуні, шопи у «куркулів» і «підкуркульників». Багато людей самі розібрали свої будівлі, бо боялися, що і в них заберуть. Попалили тини. Спорожніли двори. Навіть собак залишилося дуже мало, поїли їх, бідолашних.

З цвинтарів зникли дерев’яні хрести — пішли на дрова. Розвалили церкву, дзвіницю. Правда, спочатку тільки зняли хрести, років зо два у церкві ставили п’єси. Але мало хто ходив на них, і церкву розібрали на будматеріали.

Атмосфера голоду ще довго тяжіла над людьми. В колгоспі, особливо наприкінці зими, здихали коні, їх не закопували, а вивозили в долину, неподалік від греблі, того місця, де витягнули із ставка голову Павлуші. Спочатку дохлих коней розтягували собаки, а потім на їх скелети зліталися ворони. І коли я проходив по греблі до школи і бачив дохлих коней, завжди згадував голову Павлуші.

... А над усім цим — змова мовчання. На роки, на десятиліття. Ніби й не було голоду, ніби не вмирали люди...

Говорили про занепад сільського господарства, скрушно хитали головами. Шукали причин, дорікали хліборобові, що перестав любити землю. Дорікають йому цим, буває, і сьогодні... А причину треба шукати не в самому хліборобові, а поміж отих зловісних «білих плям» нашої історії, до яких належить і чорний 1933 рік.



33-й: голод: Народна Книга-Меморiал / Упоряд.: Л. Коваленко, В. Маняк. — К.: Рад. письменник, 1991. — С. 44-47.

Дзіс

Наталія

Лук’янівна,

під час голодомору проживала

у селі Забужжя

Браславського району

теперішньої Вінницької області
Трагедія голодомору 1932-1933 років, який я пережила в дитячі роки, закарбувалася в моїй пам`яті на все життя. Те, що пишуть газети, говорять по радіо і показують по телевізору, не зрівняєш з тим, що було насправді. Мені в ті часи було 8 років і я все бачила і чула сама. Хочу поділитися з вами, як ми жили і що їли в той далекий голодомор 1932-1933 років.

У нас протікає річка Буг, ми ходили до неї і шукали в намулі скойки-черепашки, приносили їх додому і висипали на сонці. Від нагрівання вони роздвоювалися і ми вирізали з них клаптики м`яса для юшки. Ловили також жаб і ящірок. Літом брали ножа, торбу через плече і йшли до лісу, де обрізали з липи кору, обривали липове листя, листя берези і березові бруньки, а також бруньки ліщини. Рвали бур`яни, які тільки потрапляли під руки і які можна було їсти: кропиву, молочій, кінський щавель, лободу, калачики, глуху кропиву, кульбабу та багато інших.

Кукурудзи ми не бачили, у нас її всю конфісковували, залишаючи нам тільки качани. Забирали також пшоно, а нам залишали лушпиння з проса. Все це ми сушили, товкли, перетирали з бур`янами і варили супи, пекли блінчики. По суті, його неможливо було їсти, воно скреготало під зубами, але ми їли, бо хотіли жити, хотіли вижити.

Чула, але не бачила, що їли людей, які повмирали. А що там було їсти? Одні кістки та шкіра.

На поля гонили людей до роботи, а яка з них робота була, як вони ледве на ногах трималися, багато хто з них назад живим не повертався, там і залишався назавжди, віддавши Богові душу.

А як хоронили в часи голодомору. Викопували загальну велику яму, по хатах не ходили, на ранок жителі виносили трупи на вулицю, а хто жив одиноко, то одягав старі лахи, або голим обгортався старою рядниною, виходив на вулицю, чекав своєї смерті.

Підвода-гарба проїжджала тільки один раз в день, більше не повертала. Були і такі випадки, що людина ще дихає, а ознак на життя не було, її також кидали на підводу і разом скидали в загальну яму, закопували.

Важко сказати, скільки трупів за день було в одній ямі і хто вони, їхні імена? То був сталінський геноцид без імені. Справжній голодомор, щоб знищити український народ, стерти з лиця землі.

Я згадую не з розповідей людей, все це я пережила, бачила своїми очима.

А тепер, коли минуло стільки років, закрию очі і всі жахи пережитого і по-сьогодні пам’ятаю. Борони, Боже, щоб таке більше ніколи не повторилося і у сні не снилося. Боже, Україну збережи для нас, наших предків і поколінь.

Строго-настрого забороняли виходити в поле збирати колоски, а якщо хто вийшов, то осаули-посіпаки били нагаями, колоски в дітей відбирали, висипали з торби, мішали ногами з землею, щоб не можна було їх використовувати для їжі. Морили все покоління голодом на примусове вимирання.

Дзюбіна (Ошкало)

Раїса

Матвіївна,

під час голодомору проживала

у селі Соснова

Переяслав-Хмельницького району

теперішньої Київської області
Звичайно, про голодомор 1932-1933 років я не можу пам’ятати, але дуже добре знаю про його наслідки. У результаті поганого харчування мами через голод, я народилася фізично дуже слабкою. Відколи себе пам’ятаю, завжди хворіла. Покійна бабуся по маминій лінії завжди мене рятувала, поїла відварами трав: полину, деревію, безсмертника, бузини, звіробою і ін. Я певна, що дякуючи Господу Богу та цій добрій і мудрій людині, я вижила.

Про цю страшну подію багато чула розповідей від своїх батьків та односельців. Голодомор був організований властями таким чином: спеціально організовані бригади активістів забирали з господарств спочатку скотину, збіжжя, з погребів картоплю, а пізніше почали заглядати до скринь, що новіше, брали все: рушники, полотно і рядна домоткані, вишивані сорочки. Мама розповідала, коли вже «звільнили» скриню, один з комсомольців оглянув хату і над вікном на цвяшку помітив вузлик, зірвав його, а там була жменька насіння кавуна, він його висипав на долівку і розтер ногою. Таким чином у хаті не залишилося нічого. Тато із залишком деякого одягу подався в Красноярський край. Там дещо поміняв на збіжжя, зерно пшениці, гороху, ячменю і пшона та наймався на всякі роботи і через 2 місяці привіз близько двох пудів такої мішанини, а до цього в дома сушили спориж, у ступках товкли і пекли «перепічки».

Слід сказати, що виїхати поїздом з України було неможливо, в Росію не пускали, їхали тільки вантажними вагонами, на відкритих платформах. Багато людей у дорозі гинули, бо доводилося скакати під час руху з поїзда, але люди ризикували, бо краще було загинути, як вмирати з голоду. Деякі багаті люди, маючи сховані цінності, жаліли їх, були жадібні і не вижили. Був такий сусід, що помер сам і вся його родина, а золото залишилося. У нашому селі померло більше половини людей, а в деяких селах, що були розташовані далі від залізниці, вимерли всі. Через одно з таких сіл батьки мої проїжджали, там росли буряни високі і не було чути не те, що людської мови, а й гавкоту собак.

Мама часто розповідала зі сльозами на очах про таку трагедію: весною 1933 року, ідучи по дорозі на роботу в поле разом з жінками, помітили на узбіччі дороги хлопчика років 5–6, підійшли до нього, а він ще теплі ручки мав, але вже мертвий. Був чисто вимитий, одягнений в чисту вишивану сорочку, можливо, мама сподівалася, що дитину хтось врятує, а він між двома селами помер, там його і захоронили. Хто не мав іншого рятунку, виходили до поїзда і під час руху закидали своїх дітей до вантажних вагонів, надіючись на те, що їх десь хтось зніме і таким чином дитина виживе.

У селі створилась така ситуація, що вмирало багато людей з голоду, а хоронити було нікому. Влада організувала бригади з тих, що могли ще ходити, які забирали з хат трупів на вози і хоронили в одну спільну яму. Був випадок, коли в одній хаті жінка вже не говорила, була в агонії, давала рукою знак, щоб її також забрали, а ті люди подумали, що немає рації другий раз їхати і кинули її до мертвих.

Скільки жили мої батьки, стільки і згадували з болем і слізьми ті тяжкі часи, а мені також не дають забути про ці роки мої хвороби, пов’язані з пережиттям великого голодомору. У 19 років перенесла операцію по видаленню каменів сечового міхура, маю виразку 12-палої кишки, дискенезія жовчних шляхів, пієлонефрит нирок, аритмія серця, спазми кишечника, поліартрит, остеохондроз та ін.



Кропива (Овсянна)

Катерина


Сергіївна,

під час голодомору проживала

у селі Хрещата

Решетилівського району

теперішньої Полтавської області

Я той час страшний і згадувати не хочу, та воно все з думки не йде, — каже мама. І її сиві очі вкотре туманіють сльозою. — Не дай Боже кому...

Ми добре жили, либонь, краще за інших, хоч землі мали не невість скільки. Але ж у кожного в руках ремесло. Дідусь, мій, а твій прадід боднарував. Тому скриню весільну зробить, тому — лавицю, тому — двері. А під осінь взагалі на сусідні села вибирався. Бочки лагодити, нові тесати.

Батько цілісіньку зиму при верстаті — ткав полотно. Мама все біля швейної машинки. Так що все копійку мали або за відробіток помагали нам в полі.

Почали гуртувати колгоспи. Хотілося швидше, бо ж земля на Полтавщині — золото. Який хліб родить. Податками давили. Як обкладуть, не зітхнеш. Хто напише заяву до комуни, податки знімуть. А як тільки знімуть податки, біжать виписуватися. Тоді знов податками тиснуть.

Наш двір так само в колгосп входив і виходив. Ну, й обдерли, як липку. Про то мало хто говорить, але навесні 32-го теж голодно було. Правда, не вмирав ніхто, але бідили тяжко.

Тоді літо, урожай рясний. Здається, всю біду перебули, а вона тільки ступала на поріг...

Як почали восени вимітати все!.. Бачать батьки — нема спасу. Знов записалися до колгоспу. А щоб не давати корови — продали. Може, й виручила б вона нас, як не одного виручала.

Правда, не один і життям за корову наклав. От хоч би мамина сестра, тітка Оляна. Вона вже тоді заміж вийшла, таки за писарівського, у прийми до них пішов.

То чоловік її Василь трохи полював і мав рушницю. Доки був він, боялися злодії до хати лізти, а корів уже в стайні не тримали, тільки в хатах. Але навесні запроторили його в Сибір. Як ворога народу.

За що, питаєш? Возив він зерно, протруєне для посіву. Собі не взяв ні зернини. А люди голодні, просять хоч жменьку. Він і «не бачив», як брали, тільки просив: добре промийте, не їжте зразу.

Як забрали дядька Василя, то одразу прийшли вночі і давай в двері ломитися: віддавай корову, бо всіх поб’єм. Тітка злякалася, мовчить, та мама її, а твоя прабабуся дуже бойова була. Ще й голос мала басовитий. Як крикне: «Та чого стоїш?! Заряжай ружжо, а я сокиру беру й першому, хто до хати вхромиться, по голові дам». От ті й відступили.

Так що корова багатьох врятувала. А мої батьки, коли хліб витрясли, так подумали: як запишемося до колгоспу, то дадуть спокій. Та не так вийшло, як гадалося... і бараболю забрали, і буряки... А під кінець ще й гарбузи сушені.

Першим дідусь пішов...

Його ще в труні поховали, чин чином. А тато... Тата... Боже мій, в рядні зарили, як собаку. Вже й яму по-людськи не було кому викопати... Ходили всі, як тіні.

А історії які страшні траплялися. От таки в нашому селі вся родина вимерла, жінка залишилася одна з донечкою. Померла й мала, а мати від голоду розум втратила. Відрізала шмат, та й поклала до казана... Але варити не поставила. Не встигла — теж померла. Дав Бог щастя не допуститись тяжкого гріха...

А то ще цілу сім’ю викрили, що ловила людей і... Одяг там був з тих що пропали, у криниці — кості. Вони при дорозі жили, запрошували перепочити, а коли зайшов хто, то вже не вийшов.

У людожерство багато хто не вірить. Тільки нікуди не дінешся — було воно.

Чим ближче до весни, тим більше пустіло село. Доброї половини нашої Хрещати не стало.

Ми ще трималися навіть по батьковій смерті. На своїх спухлих, як колоди, ногах мама все ж кудись бігали (у них така манера була — бігцем, бігцем), приносили яку поживу. Сестри, а ти знаєш, їх у мене троє — Дуня, Марія й Оляна (брат Василько раніше пішов) — травою ще підгодовувалися. Не знаю, як в нас її називали. Біленько так цвіте.

Почали в колгосп на роботу кликати. Розрахунок був щовечора — жменею борошна...

От мама й каже мені: «Катерино, піди. Від учора є дрібка борошна, а ще обіцяли нам склянку молока. От я зварю затірку і принесу тобі на обід. Тільки полежу трішечки, бо дуже втомилася».

Пішла я. Працюю на тому полі. Та все на сонце поглядаю: уже обід, чого ж мами нема? Усе в середині аж зводить від голоду. Ледве діждалася кінця роботи. Спішу додому, а мені кажуть у дорозі: нема вже твоєї мами...

Приходжу. Вона — на ліжку. Там, де її зранку лишила. Заснула, сердешна, навіки...

Отак і зосталися ми сиротами. Сестер забрали в сусідню Шилівку, в патронат. Мене «добрі люди» взяли за майно до себе, перетримали літо, а під зиму вигнали босу на мороз.

Сестер же в один день повезли. Куди? Хто його зна... Кажуть, нема архівів і слідів нема...

Гадала циганка мені зразу по війні. Тільки не смійся, бо я в ту ворожбу вірю. Геть все вона мені вгадала — і як в заміжжі житиму, і що двох дівчат матиму. А ще казала, найду на старість одну із сестер. Десь біля моря живе вона. Ну, як не вірити? От я вірю. І чекаю...

Спогади Катерини Кропиви (в заміжжі — Овсянної) записала її дочка Людмила.

Надія вмирає останньою. Розмова з мамою // Вільне життя. — 1993. — 10 вер.

Мельник

Дарія

Федорівна,

під час голодомору проживала

у селі Пилипи

Деражнянського району

теперішньої Хмельницької області
Під час голодомору наша сім’я дуже голодувала. Їли навіть те, що сьогодні видається неїстивним: траву, варили шкіру, пекли коржики з додаванням кори дерев. Багато людей у селі помирали від голоду, інші ходили опухлі, ледве пересуваючи ноги.

Полупанов

Валентин

Сергійович,

під час голодомору проживав

у місті Слов’янськ

теперішньої Донецької області
Из воспоминания суровых годов голодомора 1932–1933 следует вспомнить и рассказать как по 500 человек круглосуточно простаивали в очередях за булкой хлеба. Одна женщина спрятала кота в пальто, лезла без очереди за хлебом. Когда на ступеньках ее сдавили, кот как замяучит, выпрыгнул, начал кричать, она заявляла, что я женщина с ребенком. То ее выгнали с позором и начали стыдить.

В то время ловили маленьких детей и варили с их мыло. На базарах продавали котлеты на морозе 30–40 минут сначала они лежали красные, а потом синели, а раскусишь, там пучки с пальцев и ногти, и продавец убегает. Ловили на улицах котов, собак, ели и варили мыло. В магазин привезут хлеб, станут разгружать с подводы и передавать по рукам по ступеньках наверх продавцу, то остается одна мякушка — общипают.Ночью идешь с последнего сеанса кино, то на окраинах за городом образовывались черная кошка, людей раздевали, грабили, убивали. Маленьких детей выбрасывали в мусорные ящики. Трупы подбирались, грузились у вагоны и вывозились на свалку. Один съел плечо человека и остался живой. В. г. Харькове девицы приглашали на дом военных моряков и там расправлялись с ними, грабили, с их тела варили мыло. Ночью на улицах убийства — не выходи. Одит председатель колхоза одел коровячую шкуру с рогами, ходил грабил богатых преклонного возраста. Говорил: «Советская сатана пришла. Давай деньги.» Сделали засаду, поймали, по городу возили в клетке по г. Славянск... Вот таких суровые годы голодомора периода 1932–1933.



Прокопишин (Монастирук)

Галина


Миколаївна,

під час голодомору проживала

у селі Кобилівка Тульчинського району

теперішньої Вінницької області
У 1932–1933 рр. я ходила в сільський дитячий садок і пам’ятаю, як нам давали дуже «смачний» куліш, який складався з ячмінної крупи і води.

Ще пам’ятаю, як везли на возі трупи дуже худих немічних людей, не в трунах, а просто накладених один на одного.

Мама і бабця розказували, як сусідка зарізала і зварила одного зі своїх 3-х дітей.

Нашій родині жилося трошки легше за рахунок того, що батько працював в районі на будівництві і він привозив по 200 г хліба на кожного.



Пятопал

Лідія


Андріївна,

під час голодомору проживала

у місті Красний Лиман

теперішньої Донецької області
Увесь хліб забрали і ми лишилися без їжі. Щоб вижити, їли траву.


Слободян


Оксана

Іванівна,

під час голодомору проживала

у селі Демківка

Тростянецького району

теперішньої Вінницької області
Мої батьки і старший брат померли під час голоду. У сім’ї було 4 дітей. Брат і сестри покинули мене, 3-річну, в хаті, а самі пішли жебрати. Віруючі сусіди приносили їсти, мали корову, курей. Повернулися сестри, але боялися заходити в хату, думали, що я померла.

У той час забирали все, вимели, залізними палками шукали, копали лопатами, шукали, чи немає чого схованого.


Тарасова

Тетяна

Іванівна,

під час голодомору проживала

на території теперішньої

Херсонської області
... Пам’ятаю, як дуже хотілось їсти, батьки мусили шукати, чим нагодувати дітей. Діти були з великими животами, тонкими ніжками і постійно просили їсти.

Ткаченко

Ганна

Яківна,

під час голодомору проживала

у селі Виндигани (Можилів)

Подільського району

теперішньої Вінницької області
Пам’ятаю, що цілий день хотілося дуже їсти. Мама годувала мене по годинах. Їжа була з трави, змішаної з тирсою з невеликою кількістю води. З цієї суміші мама готувала коржики, які давала нам через кожні дві години по одному. Час тягнувся дуже довго. У проміжках часу, пам’ятаю, як забігала додому і питала маму, чи не прийшов ще час. Щоб затамувати голод, сусіди і діти рвали колоски (трави), листочки з дерев, квіти... так і вижили.

Ткаченко

Ігор


Михайлович,

під час голодомору проживав

у селі Тосмач

теперішньої Київської області
Щоб не голодувати, я почав працювати з 12 років у кузні. Там давали невеликий пайок (кусок хліба) і зарплату маленьку, чим допомагав своїм батькам.


Фромель


Катерина

Михайлівна
Це були страшні часи для українців. Люди варили лободу, мололи качани з кукурудзи. За те, що на полі збирали колоски, людей саджали в тюрми. Люди вбивали коней, собак, котів, щоб тільки вижити.

Шевчик

Михайло,

під час голодомору проживав

у селі Псільське

теперішньої Полтавської області
Дивну властивість має людська пам’ять. Вона часом відновлює перед нами те, що відбувалося десятки років тому, і, здавалося, давно вже забуте. Та ось несподівано, мимо нашої волі, виринає з її глибин і, не питаючись, повертає нас у минуле, яке давно стало історією.

... Здасться, це було вчора. Я стою на сусідському подвір’ї, де відбувається чи то весілля, чи якісь інші сімейні урочищі. Захмелілі односельці сидять за довгим столом і, звичайно, випивають, закусують. Серед інших Іван Усик «партєйний». Чую, як він голосно говорить, майже кричить: Хіба так п’ють? Ось як треба пити», і, взявши в рот револьверний ствол, стріляє... Піднявся гамір, крик, плач... Сталося це влітку 1932 року, напередодні голодомору.

Івана поховали, а земляки час від часу у своїх розмовах поверталися до трагедії, що відбулася на їхніх очах, намагаючись відшукати причину самогубства. Висувалося чимало версій, але, як мені тепер здається, жодна з них не була достовірною, бо ні дружина, ні інші жінки, ні горілка до смерті Івана непричетні.

На мою думку, поштовхом до фатального кроку була колективізація, що набирала тоді широкого розмаху в полтавських селах. Видно, експеримент, що впроваджувався в селянське життя, не до душі був Івану, він цього не підтримував, а, можливо, і виступав проти, тому й міг потрапити чи вже потрапив до списку «ворогів народу». Одним словом, самовбивство мало політичне забарвлення...

1933-й рік найчастіше називається «голодним роком». Люди, яким вдалося пережити цей страшний період, до кінця днів своїх благали у долі лише одного: щоб подібне ніколи не повторилося.

Моє дитинство пройшло у с. Псільському на Полтавщині. Село це невелике, всього 60 дворів, тому людські жертви від воєнних лихоліть та голоду можна підрахувати поіменно і порівняти.

Від батьків і старожилів знали, що на полях імперіалістичної та громадянської воєн залишилося не більше десяти односельців. З фронтів Великої Вітчизняної не повернулися додому 22 земляки. А голод 1933 року забрав понад півсотні осіб.

Під час колективізації у Псільському забито одного комсомольця. Село мало свого «індуса»-одноосібника, дало німецькій владі поліцая. Розкуркулення і виселення не було, якщо не рахувати Тимофія Білика — військовослужбовця, розстріляного у 1937 році, як «ворога народу». Такою була суспільно-політична статистика села.

Сім’я наша складалася з 7 душ. Батьківська земля знаходилася в трьох місцях. В господарстві була лошиця рудої масті, білокопита, віз, сани, віялка, сіялка. Все це усуспільнене і сліду від нього немає, тільки залишки від нашої сіялки досі збереглися за селянськими городами.

Особливо врізалися в пам’ять розмови та чутки про «викачування» хліба та якусь «червону мітлу». Дорослі чомусь дуже боялися цієї мітли, а ми, діти, не могли збагнути, чому вона така страшна. Згодом на власні очі побачили і зрозуміли, що «червона мітла» — це звичайнісінький гурт людей, озброєних щупами, ломами, лопатами, з допомогою яких відшукували прихoвaне господарями зерно.

Вони нишпорили на подвір’ях, городах, в садах, коморах, хатах. Про цих «шукачів» чужого добра ходила пісенька:
За плечима в них лопата

Йдуть на хутір щедрувати...


Завітали «щедрівники» і на наше обійстя. В складі групи також двоє наших, місцевих. Одному з них батько доводився кумом, вони були ровесниками, разом навчалися в церковно-приходській школі. Цей старався найбільше: у коморі спритно згорнув і висипав у мішок збіжжя, а потім попросив віника, щоб підмести і зібрати все, до останньої зернинки. Віника йому ніхто не дав і тоді замість нього він використав свою баранячу шапку.

Вже в зрілому віці я зацікавився моральними і діловими якостями людей, які входили до подібних «зондер-команд» в інших селах і дійшов до висновку, що серед них було чимало чорних заздрісників, кар’єристів і тих, що у такий спосіб намагалися спокутувати свою провину перед владою. Звичайно вони не користувалися ні авторитетом, ні повагою серед односельців. Голод у нашому селі почали відчувати пізніше, ніж в інших місцевостях України. Вже взимку до сільських хат часто заходили голодні люди, щоб погрітися та щось попоїсти. Хліба і у самих селян було обмаль, тому давали їм здебільшого варену картоплю, буряки. Підтримували, хто чим міг, а напровесні голод постукав і в двері моїх земляків.

...Через дорогу навпроти нас жила сім’я, яка складалася з 4-х осіб: голова сім’ї Пантелеймон, або по-сільському «Пантьоха» його дружина Одарка, дочка Галька і маленький син Мишко. Йому, мабуть, і 3-х років не було. «Пантьоха» був людиною тихою і смирною, а верховодила в хаті Одарка. Коли стало сутужно з харчами, вона його до столу не підпускала. «Пантьоха» часто навідувався до нас і читав моїй богомільній бабусі «святі книги» на незрозумілій для нас мові, а бабуся, доки було чим, трохи його підгодовувала. В пам’ять врізалася така деталь: мав Пантелеймон нові чоботи, кожен з яких можна було взути, як на праву, так і на ліву ногу.

Якось Одарка вранці зайшла до нашої хати, взута у ті цікаві чоботи і сповістила: «Помер Пантелеймон». Згодом покинув білий світ Мишко, його поховали й не на кладовищі, а в саду. Потім померла Одарка, а слідом за нею Галька. Сім’ї як не було.

По сусідству з нами мешкала жінка з сином. Жінку звали Тетяною, а сина-парубка — Іваном. Щоб мати засоби для існування, Іван (по вуличному «Юй») часто скоював крадіжки. Шукав усе, що під руки потрапляло: курей, кролів, картоплю, капусту, навіть мед. Чомусь собаки на нього не нападали і бджоли не кусали.

Недобра слава про нього у той голодний рік пішла по навколишніх селах і хуторах.

І якщо десь щось було вкрадено, то в першу чергу йшли до «Юя» і, слід сказати, помилялися рідко. Знаходили крадене і дуже Івана били. Він не просився, не плакав, не захищався, мовчки сприймав кару. Відчунявши від побоїв, знову йшов «на промисли», адже голод не тітка. Останній раз його десь застукали, і побили по-звірячому. Він ледве приповз до села, ліг у бур’янах біля дороги, стогнав і хрипів. Якась гарно одягнена жінка, видно, з «начальства», побачила цю непривабливу картину, наказала, щоб кудись забрали його від людських очей. Страшно писати про це, бо отим «кудись» стало сільське кладовище, де Івана закопали без труни, і, як стверджували деякі очевидці, мабуть, ще живого. Тетяна — його мати — померла на кілька днів раніше, коли садили сосну, її у лісі і поховали, вірніше, закопали.

Породжена голодом жорстокість, неймовірна і нічим не виправдана, у ті тяжкі часи проявлялася часто і безкарно. В старій юриспруденції існує вислів: «Коли говорять гармати — закон мовчить». Мовчав він і під час голоду. Один приклад позасудової розправи я вже навів, а ось другий.

На нашій вулиці 8-річна дівчинка, що залишилася без батьків (померли з голоду), весною зірвала на сусідському городі кілька пір’їнок молодої цибулі, за що була забита на місці «злочину». Ніхто і нікуди про вчинене вбивство не повідомляв, вважалося, мабуть, що так і має бути, адже все одно помре як не сьогодні, то завтра. Та і вбивця не набагато її пережив...

Завжди, коли я зустрічаю факти зневажливого ставлення до хліба, переді мною відразу постає давня картина. За селом сіють ярову пшеницю, а кілька голодних хлопчиків і дівчаток визбирують щойно вкинуті в землю зернята. Бригадир їх проганяє, а вони знову за своє беруться... Нинішні їхні ровесники не задумуючись, можуть використати замість футбольного м’яча хлібину, батон чи булочку... Добре, що не бачили вони смаленого вовка, і, дай Боже, щоб бачити його ніколи не довелося.

Тепер ні для кого не таємниця, що творцем голоду був Сталін, але що він міг зробити один без надійних помічників на місцях?

Як відомо, Гітлер теж не мав наміру творити добро на окупованій фашистами території. Та не вдалося йому здійснити задумане, бо, на наше щастя, бажаючих прислужити фюреру в селах знайшлося небагато, і тому гітлерівська мітла виявилася безсилою повторити 1933-й рік — за роки окупації більшість селян голоду не відчула. Сталін мав досить прибічників в усіх регіонах і на Україні також. Тут є над чим замислитися...

У літературних творах про голодомор, очевидно, для того, щоб підкреслити жорстокість сталінської політики, серед дійових осіб зустрічаються військові, що беруть участь в акціях по вивезенню хліба. Цілком можливо, що в деяких місцевостях їх і залучали до цієї невдячної і ганебної справи. Але, як мені тепер здається, потреби в цьому не було, бо майже у кожному селі знаходилося кілька активістів-незаможників, заповзятість яких могла перевершити зусилля доброго підрозділу військових. Ці знали, як шукати, де шукати і що шукати. І, на мій погляд, найбільша трагедія тих часів криється в тому, що грабували свої, місцеві... Без їхньої заповзятості голодомор би не відбувся, хоч як би не хотів цього Сталін.

Ще про одну загадкову рису нашого характеру хочу сказати. У 1933 році у багатьох селах відкривалися патронати для дітей, що залишилися без батьків. У них вихованці жили, здобували освіту, ставали кваліфікованими спеціалістами, а хлопці переважно військовими. І, як це не парадоксально, за все те, чого вдалося досягти, вони, завдячували виключно «рідному Сталіну», з вини якого передчасно покинули білий світ їхні батьки. З іменем Сталіна багато з них ішли в бій, з його іменем вмирали...

Ті, хто пережив голодомор неохоче поринають у спогади про чорний 1933 рік. Але обов’язок вимагає від кожного з них віддавати, данину пам’яті безневинним жертвам...

Шевчик М. Той страшний 1933-ій... // Селянська доля. — 1993. — 3 серпня.


Шостак

Олександра

Андріївна,

під час голодомору проживала

у селі Шаповалівка

Борзнянського району

теперішньої Чернігівської області
У 1932 році мені було вісім, як почалися колективізація та розкуркулювання... Батько мій, Шостак Андрій Степанович, 1890 р. народження, в ті часи звався середняком, бо мав 5 га землі, пару коней, весь необхідний інвентар. Був хліб на столі і до хліба. Працювали в полі тато і мама від темноти до темноти. Ми, діти, їх і не бачили, крім неділі і свят, бо коли вони їхали в поле, то ми ще спали, а коли верталися — ми вже теж спали. А взимку батько кравцював по людях.

У колгосп батько зразу не пішов. Тоді місцева влада наклала на нього податок — 60 пудів хліба. Перший раз він виконав хлібопоставку. На третій раз уже не було що везти у червону валку. Тоді батька забрали, посадили в м. Борзні в тюрму, засудили по ст. 119 Кодексу від 1928 р. («злостное невыполнение продналога…») на чотири роки і заслали на Соловки. А нас розкуркулили… Заїхали у двір підводами, забрали все, що тільки можна було забрати, в хаті залишилися голі стіни, нас вигнали на мороз і сніг, а хату замкнули. Це було в лютому. Пішли ми до родичів. А на другий день уповноважений віддав ключ, пустив у голу, холодну хату. Надвірні будівлі (хлів, комору, стодолу) потім розібрали і вивезли на колгоспне подвір’я.

Після колективізації почався голод і не тільки для нас, а й для всього села. Я з мамою і з сусідками їздили за сім кілометрів з візком на спиртозавод, щоб привезти картопляного жому. З нього пекли млинці і бабку. Воно мерзле, смердюче. Навесні ходили та перекопували картопляну колгоспну площу і гнилі бараболі пекли на пательні із зеленим листям з дерев. До літа дерева стояли голими, бо люди об’їдали листя.

Навесні хвора мама поїхала до Києва, до батькової сестри. За сховані золоті сережки і обручку привезла пуд борошна і картоплю. Тільки один раз наїлися ми тіста, бо вночі через солом’яну покрівлю вдерлися злодії (сусіди), побили маму і забрали борошно та картоплю. До того ж мама в дорозі захворіла висипним тифом. Її поклали в лікарню. Бабуся від родичів приносила нам по шматочку хліба, а ми ходили за село, збирали квітки конюшини, сушили, товкли і пекли млинці або їли квіти сирими. У ставках і канавах, в болоті (тоді екологічно чистих) було багато в’юнів. Руками ловили їх, смажили на пательні. То вже був делікатес. А мамі в лікарню носили по горнятку ягід шовковиці. У нас надворі росла здоровенна стара шовковиця. З неї ми і сусідські діти майже не злазили. Вона нас і врятувала.

У жнива ми ходили в поле збирати колоски. Тяжка то була робота. За нами ганялися на конях охоронці і відбирали торби. Знову мало що у нас на зиму залишилося, бо мама до осені лежала в лікарні. У селі коїлося щось страшне. Сама бачила: з голоду на вулиці умирали люди. Одна недалека сусідка, як потім говорили, з’їла свою дитину — варила холодне. А потім ходила по хатах, несповна розуму, просила милостиню. Скільки вимерло людей? Не менше півсела хоронили без трун. Не знаю, як ми вижили? Сестричка і бабуся були опухлі, а я ні, я весь час собі якусь їжу шукала сама…

Про батька нашого довго не було чути. Потім прийшла листівка з адресою із Соловків. За нею — ще два листи… В кожному тато просив вислати пакунок сухих цукрових буряків і тютюну. Мама вже працювала в колгоспі і висилала. Не знала, одержував він їх чи ні. В останньому листі писав, що дуже хворий, сили нема, ноги опухли, копають канал по пояс в холодній воді, простудився, норму не виконує, хліба не дають. «Живіть, як хочете, я, видно, не вернусь, нічим не допоможу. Маріє, бережи дітей». Більше листів не було. На розшук нам не відповідали. Я почала клопотати про його реабілітацію і компенсацію за розкуркулення. Написала на адресу, яка збереглася на листівці. І мені з Карелії відповіли з КГБ, що помер мій татусь 17 квітня 1933 року, «будучи в лазарете на излечении…Диагноз: истощение, миокардит».

Отож, заморили голодом, довели до дистрофії, закопали на Біломорканалі, залишили маму вдовою, нас — сиротами. Бабуся, батькова мама, померла у 1934 році. Сестра також рано померла від ускладнень ревматизму. А мами не стало 26 листопада 1991 року, на 98 році життя.

Другий голод — війна 1941–1945 років. Спочатку грабували окупанти, забирали все, що бачили, і ледь мами не застрілили за те, що не хотіла віддавати єдине порося. Ну то ще не чорний був голод, а тільки недоїдання кількісне, і якісне. Страху лише було дуже багато: розстріли, вішання, спалювання живими. Все було.

Третє голодування — навчання в Київському медичному інституті з 1944 по 1949 р. Карткова система. Було, отримаєш буханець хліба на три дні, а з’їдаєш за вечір над конспектами, щоб не заснути. Після закінчення інституту загнали аж на Урал (цільове призначення). Словом, «веселе» було наше життя…

Нині я вже на пенсії. Хоч і зараз важко, але сподіваюся на краще.



Шостак О. «Я пережила не тільки голод 1932–1933 рр., а й 1941р. та 1944–1949 років» // Тернопіль вечірній. — 1993. — 20 березня.

Шукаєва

Віра


Дем’янівна,

під час голодомору проживала

у селі Петрівка

Красноградського району

теперішньої Харківської області
Будучи п’ятилітньою дитиною, я стала свідком страшних подій того часу.

У моїх спогадах не раз виникає картина візиту перевіряючих, які приходили, тикали штиками стіни в хатині, землю, погрожували матері, яка кричала, що все забрали, нічого немає, а вони лишень озивались: «Раз твои дети живые, значит, чем-то кормишь. Показывай, где спрятано».

Нас в родині було п’ятеро дітей: Микола, Ліда, Грицько, Поліна та я. А в живих залишилось тільки двоє: я та сестра Ліда. Найстрашніше, коли рідні люди гинуть і ти це бачиш. Я бачила, як один за одним йдуть мої рідні. Наша родина не була винятком. Люди падали від слабкості просто на вулицях і вмирали. А потім проїжджала повозка і забирала тіла, згодом цілими групами, десятками закопували в землю. У такій «братській» могилі похований і мій старший брат Микола, а Григорія, за допомогою сусіда, поховали ми самі. Моїм братам було всього 14 років Миколці і 10 — Гриші. А трирічна Поліна померла через декілька тижнів після старших братів. Дідусеві пропонували стати перевіряючим, забирати в людей продукти і речі, але він відмовився, і за це був покараний: його вивезли до Москви і ув’язнили. Мати залишилася сама, вона робила все, що могла, щоб врятувати нас від голоду; хата дуже скоро спорожніла, бо все, що можна, вона виміняла в деяких заможних сусідів на їжу для нас. З приходом весни ми їли дику петрушку, кору дерев; на селі не залишилось жодного кота чи собаки, бо їх люди також їли замість м’яса. Це були страшні часи.

Мама потім розповідала, що вона кожен день молилася за нас. У 1933 році був дуже великий врожай пшениці, але, звичайно, вона наливалась не для нас. Мама таємно вивезла нас у поле, ми нахиляли колосинки і висмоктували молочко іще молодого зернятка.

Те, що ми вижили, це справжнє чудо і допомога Господа. У 1933 році мати разом з нами добровільно погодилась виїхати до Москви, там ми прожили деякий час, а після війни я разом зі своїм чоловіком приїхали на Україну.

Голод — це страшне слово. І те, що відбувалося у ті часи на нашій Батьківщині, ніколи не повинно повторитись.

Бережанський район
Блищавенко

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка