Книга пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно




Сторінка7/31
Дата конвертації14.04.2016
Розмір4.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   31

Чеслава


Йосипівна,

під час голодомору проживала

у місті Ромни

теперішньої Сумської області,

нині мешкає у місті Бережани
Моє дитинство пройшло у місті Ромни. Вони уславилися річкою Сула, що впадає в Дніпро. У роки голодомору я була ученицею 4–5 кл. і до цієї річки не доходила. Недалеко від нашого дому протікає потічок. В одному місці на потічку була кладка. Я з подругою сиділи на кладці, а ноги тримали у воді. Мені запам’яталося, що у Насті такі гарні ноги. Прийшовши додому, я запитала у мами, чому у мене такі худі ноги, а у Насті такі повні. Мама відповіла, що у Насті ноги опухли від голоду і вона скоро помре. А через кілька днів ми почули, що вона дійсно померла. Не стало доброї, розумної подруги, якій було років 12.

І тепер, коли я чую слово голодомор, завжди згадую Настю — жертву цього страшного лиха.

А одного разу в зоні міста я побачила жінок, які копали могилу чоловікові, який недалеко лежав. Одна із жінок мені сказала: «Жаль, він міг ще жити».

Сороката (Машталір)

Лідія


Іванівна,

під час голодомору проживала

у селі В. Бубнівка

Волочиського району

теперішньої Хмельницької області,

нині мешкає у місті Бережани
Я, Сороката Лідія Іванівна (дівоче прізвище Машталір), народилась 27.11.1926 року у селі В. Бубнівка Проскурівської області Чорно-Острівського району, у великій багатодітній сім’ї хліборобів.

Батько мій був добрим господарем, ми мали хліб і до хліба. Мені запам’ятався особливо 1933 рік. Люди опухлі від голоду вмирали де кого застала смерть (на дорозі, під плотом). Була створена бригада грабіжників, якою керував російський представник, тобто «старший брат». Я його пам’ятаю до цього часу: він був середнього зросту, прізвище його було Харламов. Коли приходили в хату, брали все, навіть зварену їжу. На той час в нашій сім’ї було 8 дітей, одна дитина до 1 року. На це ніхто не звертав уваги. Забирали навіть мілку гречану крупу, яка була приготовлена для дитини, забирали все — птицю, картоплю.... Мали довгі залізні клюшки, то ними шукали в землі.

У нашому селі жив чоловік, родом із Болгарії (залишився після революції), звали його Гриша-ворожбит, бо вмів ворожити на картах. От він і батькові поворожив, і сказав таке: «На твою хату налетять вороги, як чорні круки, все розтягнуть, але тобі нічого не зроблять.» І правда: батька забрали в тюрму, але ненадовго, йому поміг втекти знайомий, з яким він служив в армії. Поїхав він у Білорусію, до маминих родичів. Мама була із Білорусії, добра, мудра жінка. Завдячуючи їй ми вижили і навіть не пухнули. Батько закопав на своєму полі 2 мішки гречки, про місце знала старша сестра, бандити не додумалися там шукати, а це врятувало нашу сім’ю від голодної смерті. Ці люди, які грабували під командою Харламова, були вивезені на Сибір і звідти ніхто не повернувся, вони були усі розстріляні, щоб не було свідків. Вибачайте за помилки, решта все правда.

Сорокова

Уляна

Василівна,

під час голодомору проживала

у селі Шляхова

Коломацького району

теперішньої Харківської області,

нині мешкає у місті Бережани
Минуло багато часу з того страшного голодомору, який я, моя сім’я і наше село, та тепер я знаю, що вся Україна була приречена на голодне вимирання. Той, хто це зробив, придумав найтяжче знущання і винищення українців. Голодна смерть — це найтяжчі тортури для людини.

Голод почався з осені 1932 року. Коли зібрали урожай і городину, почали ходити по хатах групи людей і забирати усе до чиста: зерно, квасолю буряк, картоплю, взагалі все, що може з’їсти людина. Навіть заглядали у глечики, чи немає там квасолі або зерна хоч трішки.

На початок весни 1933 р. більша половина села була мертва. Селом їздила фіра і трупи складали як дрова і звозили десь у велику яму.

Мого тата забрали раніше на Соловки (Соловецькі острови у Білому морі) і весь рід по батькові, бо ми були розкуркулені. Мене взяла моя хрещена мати і так я осталася живою. Потім і цю сім`ю вивезли, бо це була рідня по мамі. Дітей, які залишилися без батьків, забрали в інтернат…

Після того, як стала Україна незалежною, мені говорили, що таким, як я, щось там належить. Але я нікуди не зверталася, бо була уже вдовою, та й здоров’я не було, і роки уже не ті.

Шпирка (Падалка)

Галина

Федорівна,

під час голодомору проживала

у селищі Велика Кошелівка

Ніжинського району

теперішньої Чернігівської області,

нині мешкає у місті Бережани
Пережила голод. Зі слів моєї мами минув мені рік і я перестала ходити, бо не було що їсти, особливо хліба. Хліб пекли з макухи і з гнилої бараболі, крохмалю, то я все просила у мами хліба-мущника, так називала хліб. А вижили за рахунок корови і мали трохи прихованої квасолі, бобу і проса. Так тим жили. Навесні збирали квасок і лободу, з чого варили супи, а основне, то нам помогла вижити корова. Але стільки ходило голодних, що і нам мало лишалося молока. Померли в нас дід, баба і сестра.


Юр`єва


Катерина

Дорофіївна,

під час голодомору проживала

у селищі Лазорки

теперішньої Полтавської області,

нині мешкає у місті Бережани
Голодомор я пережила із своїми батьками, сестрами, братами. Наша сім’я складалася із таких осіб:

батько — Гордієнко Дорофій Васильович;

мати — Городієнко Федосія Яківна;

сестри — Олександра та Марія;

брати — Микола та Іван.

У той тяжкий період мені було 18 років, про голодомор ніхто нічого не знав, що нас така біда чекає, і настав той гіркий час голодомору. Це було глибокої осені, коли люди все зібрали із полів, зробили заготовку всього на зиму. У цей період і поступила якась постанова в міську раду зробити викачку сільськогосподарських продуктів. Тут же міська рада зібрала свій актив і дала всім завдання їхати до кожного господаря і забирати все, що є із сільськогосподарських продуктів — зерно, картоплю, буряк — все те, що потрапляло під руки. Через зиму хто мав закопані на своїх городах буряк, моркву, перебивалися, як могли, а навесні 1933 року був уже голодомор і люди вмирали з голоду так часто, що не встигали хоронити — 10–15 осіб кожен день. А в нас була ще корова, вона нас годувала, а потім забрали і корову, і наша сім’я залишилася без надії на виживання. Я довідалась, що Лубенська міська лікарня набирає на курси масажистів і я поїхала і поступила. Після закінчення курсів я залишилася працювати при цій лікарні. Мені було вже непогано, я отримувала гроші і карточки на хліб, вже не було мені голоду. Я сама хліб не їла, а збирала, щоб відвезти родині. Коли я приїхала, мій батько був присмерті, вже не ходив і помер з голоду. Потім померла сестра Олександра, а за нею помер брат Микола. Тих, хто залишилися, я забрала до себе — маму, брата Івана та сестру Марійку, і так ми пережили той голодомор. Цього року почалася епідемія на сипний тиф, дизентерію. У лікарню привозили кожен день голодних людей, котрі їли всяку всячину — здохлих коней, корів, навіть людей їли. Один дядько, вже не пам’ятаю, як його прізвище, він з’їв двох своїх дітей-близняток, потрапив до лікарні і вижив. А в лікарні люди дуже помирали — по 30 чоловік кожного дня хоронили. Бувало ідеш вулицею, там лежить, трохи далі сидить померлий від голоду. Міліція їздить по вулицях і підбирає людей, котрі ще живі, привозять до лікарні, а мертвих — на цвинтар. Що то було при голодоморі, тяжко все описати…



Бучацький район
Андрушків

Євдокія

Миколаївна,

під час голодомору проживала

на хуторі Цвіліхівська

Терпилівського району

теперішньої Вінницької області,

нині мешкає у селі Ріпинці
У 1932 році в нас забрали все зерно, а через те, що батько не бажав йти в колгосп, забрали інвентар, худобу, а батька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. Маму з 4-ма дітьми виселили з хати. Я бачила, як один чоловік ходив по хатах, забирав померлих, завертаючи їх в рядно, а після того скидав усіх в яму.

Данилів

Теодор,

До Другої світової війни

проживав у місті Бучач
У другій половині 1932 р. українська преса в Галичині принесла перші вістки про марево голоду в радянській Україні. Ті вістки згодом ставались більш численні та алярмуючі і врешті не було вже сумніву, що голод в Україні почав свою руйнуючу роботу серед населення. Люди вмирали з голоду.

Трудно описати оте гнітюче враження всіх тих відомостей на українців в Галичині, яке побільшувалось ще й тим, що не було фізичної спроможности помогти людям, що гинули з голоду по той бік Збруча.

Тому створення Комітету допомоги голодуючій Україні (не ручаюсь сьогодні за докладність назви комітету — автор) всі українці на західноукраїнських землях прийняли з почуттям певної полегші та надії, що все ж таки відкриються якісь можливості допомоги голодуючим.

Комітет у Львові, членами якого стали найчільніші тоді українські діячі в Галичині з тодішнім головним редактором «Діла» Василем Мудрим як головою, розгорнув відразу широку і всебічну діяльність як пропагандивного, так і допомогового характеру.

На зазив головного Комітету протягом кількох днів були створені у повітових центрах повітові комітети та місцеві комітети у містечках і селах.

У свойому заклику до українського громадянства головний Комітет у Львові заявив, що його ціллю є довести до відома цілого культурного світу про цей великий злочин більшовиків над українським народом, викликання в Україні голоду штучно і навмисне, а далі прийти голодуючому населенню України з такою матеріяльною поміччю, яку українці у Західній Україні будуть спроможні дати. Заклик встановив один із днів у грудні або січні 1933 днем національної жалоби — в церквах відправлені були панахиди по жертвах голоду в Україні, українці Західної України були закликані постити того дня, а заощаджений гріш жертвувати на фонд допомоги голодуючим. Того дня у всіх місцевостях відбулися протестаційні віча за участю представників з повітових центрів, на яких населення було поінформоване, що голод в Україні є виявом екстермінаційної політики Москви в Україні і нею умисне викликаний. На кожному такому вічу ухвалений був протест проти такого нелюдського поступовання Москви в Україні. Був також винесений зазив до місцевого населення складати пожертви на фонд допомоги голодуючим.

Головний Комітет у Львові розвинув також певну акцію на міжнародному терені, а в краю на місцях збіркова акція матеріальної допомоги відразу пішла повним ходом. Густа сітка споживчої кооперації по селах зачала приймати пожертви, головно збіжжя, від місцевого населення і вже в кілька днів після того, як збіркова акція була проголошена, почали надходити до повітових центрів перші звідомлення про її вдоволяючий прогрес.

Створення головного і місцевих комітетів допомоги і їхня діяльність у 1932–1933 були ярким прикладом єдности і солідарности великого народу, роздертого займанщинами, але в добрі і злі єдиного.

Тимчасом Москва, якій за всяку ціну хотілося закрити її злочинну діяльність в Україні, розпочала контракцію.

Заперечуючи будьтоби в Україні був взагалі голод, совєтський представник у Варшаві протестував проти діяльности Українського Комітету у Львові і видно вжив якихось переконливих заходів, бо польські власті заборонили Українському Комітетові допомоги голодуючій Україні переводити збірку матеріяльних фондів на допомогу голодуючим в Україні.

Таким способом збірково-допомогова акція по кількох буквально днях мусіла бути припинена.

Головний Комітет обмежитись мусів до певної акції на міжнародньому терені, місцеві комітети ж, провівши акцію протесту проти нелюдських дій в Україні, ліквідувались.

Факт заборони збірки викликав у українського населення обурення і пригноблення. Тоді, коли єдинокровні брати гинуть там з голоду, ви мусите приглядатись цьому пасивно, бо вашої допомоги хоч би і маленької ви не можете їм вислати...

На весну 1933 р. майже ціле одне надзбручанське село перейшло річку Збруч, втікаючи перед голодовою смертю, і перейшло на територію Західної України. Мужчини, жінки, діти — голі, босі, простоволосі, як кажеться в народньому говорі.

Частину їх залишено в Чортківському повіті, а решту, душ так з 70, які прийшли до Бучацького повіту, розміщено по селах повіту і з поміччю місцевого населення вони поволі загосподарювались.

Людей тих я бачив і з ними говорив тоді.

Коли у 1939 більшовицькі війська перейшли Збруч і зайняли Західну Україну, всіх тих людей більшовицькі власті вишукували і арештували.

Нас в Бучачі, повітовому містечку у Галичині, було трьох адвокатів українців, два старші панове меценаси д-р. М. Гринів та д-р Р. Слюзар, і я третій, наймолодший. По старій традиції, хоч вже наростала нова кляса громадських діячів — кооператори, адвокати в нашому повіті тримали у своїх руках стерно нашого національного життя. На відміну від інших повітів, де співжиття поміж нашими повітовими діячами не завжди укладалося найкраще, в нашому Бучачі відносини під тим оглядом були, можна сказати, ідеальні. Завдячувати це треба було в першу чергу обидвом панам меценасам-сеньйорам, які були незвичайно культурними, тактовними і товариськими людьми і тому втішались загальною пошаною.

Обидва старші панове меценаси головували у різних наших повітових централях, а для мене припала роля майже всюди бути секретарем. Приємність співпраці із обидвома згаданими мною панами залишиться назавжди у моїй вдячній пам’яті.

Коли 17 вересня 1939 р. більшовицькі війська перейшли Збруч, я не мав ніяких сумнівів, що наближається катастрофа, яка і мене не мине.

Того самого або наступного дня ми утрьох зійшлись в домі д-ра Слюзаря на нараду, що робити? Нарада, як і рішення, були короткі: залишаємось на місці; не можна людей залишати самих, коли їх роками велося. Разом з ними їм легше буде стрічати невідоме.

Можна різно дивитися на правильність такого нашого рішення і його причини.

Я, хоч і дорого за нього заплатив, не жалую мойого рішення.

Якось у два або три дні після того, як більшовицькі війська прийшли до Бучача, зачало діяти НКВД і зараз таки одним із перших арештувало д-ра Гринева. Арештувало його, і слід по ньому від тоді пропав. У два або три тижні пізніше арештовано д-ра Слюзаря. Як доходили до нас вістки, у слідстві поводились із ним особливо брутально, що збільшило погіршення його здоровля (він хворів на серце). Його вивезено до Одеси мабуть і звідти з тюрми пощастило його вирвати його родині, і всі вони з німецькою репатріаційною місією виїхали на Захід. Після війни д-р Слюзар був довший час правним дорадником ЦПУЕ в Німеччині, потім виїхав до США і там помер на недугу серця.

Мене арештовано у січні 1940 р. Слідство тягнулося шість тижнів.

Мій слідчий, молодий енкаведист, людина так під 30-ткою, робив враження, що визнавався у справах українців під Польщею. Перший закид, який мені зроблено, був, що я націоналіст, тобто член ОУН. Я заперечив. Тоді він тріумфально витягнув із мойого «дєла» якийсь документ і сказав: «А ми маємо докази на те, що ти націоналіст, ми маємо акти польської поліції, що ти був арештований у Львові як націоналіст». (Польська поліція, втікаючи з Бучача, не спалила архівів, а в її архівах я був густо нотований).

Я вияснив, що у Львові мене було арештовано у 1938 р. за участь в першолистопадовій демонстрації.

— А що то була за демонстрація?

— 3 нагоди десятиліття проголошення незалежности Західної України.

Моя відповідь видимо збентежила мойого слідчого, скоро одначе він знов приняв урядовий вигляд і сказав, що демонстрацію робили націоналісти. Отже, і я такий самий.

— Що я був арештований, то правда, але по кількох тижнях слідство проти мене припинено і я вийшов на волю, а то найкращий доказ, що ніякої вини за мною не було. Хіба у вас, в Совєтському Союзі, випускають людей, коли їх арештують?

Видно, що мій аргумент переконав слідчого. Він ще якийсь час натискав на мене, щоб признатись в приналежности до ОУН, але видно було, що вже не буде на цьому довго настоювати.

— Можливо, що твоя правда, — повернув він тепер у другий бік, але ти був ундист (тобто член партії УНДО).

Я заперечив, а він поденервувався і скочив до мене з криком:

— Але ти нам не докажеш!

— Не я маю вам доказувати, що я чимось не був, а ви мені маєте доказати, що я тим був.

— Е, ні, ти не філософствуй, у нас такий закон, що обвинений має доказати, що він невинний.

На цьому йшла між нами суперечка, врешті я, обстоюючи дальше свій погляд, що мені має бути доказана вина, сказав, що вони арештували голову повітового комітету УНДО і можуть його запитатись чи був я членом УНДО чи ні.

Щось він покричав ще, що не мені його вчити що він має робити, погрозив і на тому того дня слідство закінчилось.

На наступних переслуханнях він ще чіплявся і до націоналізму, і до УНДО, але видно було, що має він вже приготоване щось інше.

— А ми на тебе маємо батіжок інший. Ти знаєш, що то був комітет допомоги голодуючій Україні?

Я підтвердив і розказав про його діяльність. Слідчий уважно слухав і помітно було, що у певних місцях мойого оповідання було йому «несвойо».

— А ти був членом того комітету, — перервав він мені несподівано.

Щоб мати час зорієнтуватись, що їм у справі відомо і витягнути від нього якісь інформації, я заперечив.

Слідчий збісився.

— Що ти нам будеш тут брехати, ми маємо документи на все.

Мабуть, знов архів польської поліції, подумав я. Щоб не сягати на себе непотрібних доразових репресій, я сказав:

— Можливо так, але я собі сьогодні не пригадую.

— Як не пригадуєш, що ти був членом комітету, як це можливо?

— Сьогодні вже сім років минуло від того часу, за ті роки було у нас багато різних комітетів, в одних я був членом, в інших ні, так що годі мені тепер це собі пригадати.

— А коли я тобі документ покажу?

— Тоді друга річ.

Із папки мойого «дєла» він витягнув циклостилеву копію зазиву нашого повітового комітету, який взивав населення протестувати проти викликаного Москвою голоду в Україні та складання пожертв на допомогу голодуючим.

Під зазивом було близько двадцяти підписів діячів нашого повіту і мій підпис був там також.

Він також вийняв із актів друковану жалібну оповістку (клепсидру) з повідомленням про панахиду по загиблих від голоду в Україні, яку був у той час видав комітет, і показав мені.

— І це також твій комітет видав?

В той мент увійшов до кімнати начальник повітового НКВД Васільєв.

— Так от яка ти птиця, клєвєту на партію і совєтську власть пускав, за живих людей панахиди служив. А всі вони до нинішнього дня живуть.

Лекція була ним ведена у соковитій московській мові і після того він, спитавши слідчого чи я признаюсь до закидів і одержавши більш менш позитивну відповідь, вийшов.

— Ну, чув?

— Та чув.

— І що ж ти вірив, що в Україні був голод?

— Вірив.

— А звідки ти знав, що там був голод?

— Преса писала.

— Яка преса, польська державна преса?

— Не тільки польська, а й українська.

— Тобто українська державна преса?

— Не було в Польщі державної преси, ні польської, ні української. Преса була приватною власністю.

— Як то приватною власністю, преса є державною.

— В Польщі вона була приватною власністю, хто мав гроші і хотів видавати газету, той і видавав її.

— Не говори дурниць, у Совєтському Союзі преса є державна і так само є всюди.

На цьому він розмову про пресу обірвав і дальше переконувати його було безнадійно.

— А чому ти належав до цього комітету?

— Я був одним із українських діячів в повіті, а комітет був власне з них складений.

— А то ти діяч був. А в яких установах?

— «Просвіті», кооперації, «Сільському господарі»...

— А чим ти був в «Просвіті»?

— Секретарем повітової «Просвіти».

— А скільки в ній членів було?

— В цілому повіті кількадесят тисяч.

— А в кооперації ти був? Чим?

— Секретарем Надвірної Ради ПСК.

— А в «Сільському господаpi»?

— Секретарем «Сільського Господаря».

— А в «Рідній школі»?

— Член Управи повітового кружка Р. Ш.

— А ще чим?

— Головою повітової філії Товариства Охорони Воєнних Могил, головою повітової філії Товариства допомоги інвалідам...

— То ти значить важна штука був. А знаєш ти, що «Просвіта», «Рідна Школа», воєнні могили, інваліди — все то є націоналістична робота. І тобі не сором, не жалуєш того, що ти цим всім займався?

— Вся робота, яку вів, була скерована для добра мойого народу, за неї я був поляками переслідуваний, але коли б я був знов доставлений в таке положення, як у минулому, я ту роботу знов би робив. Нічого мені її відпекуватись.

Слідчий дивився на мене «з-під ока» довго. Не кричав, не лаявся. Може, не знав як на це реагувати, може був вдоволений, що дістав потрібний йому матеріял. Але слідство того дня на тому обірвалось.

Слідство вичерпувалось, і одного дня я бачився з моїм слідчим востаннє. Мене приведено до нього, щоб я підписав акт обвинувачення. Обвинувачено мене в тому, що я «клєвєтав партію і совєтський уряд будьто вони умисне викликали голод в Україні у 1933 p.», а крім того обвинувачувано мене у приналежності до націоналістичних організацій, тобто за провину з арт. 58 карного кодексу, кількох різних його пунктів.

Моя остання розмова-дискусія із слідчим була на теоретично-юридичні теми. Я завважив, що все, що мені закидається, було зроблено мною давно, а найважніше тоді, коли я не був горожанином совєтської держави, і що в момент слідства і підписування акту обвинения я ще далі не є тим горожанином, що я за час перебування під совєтською властю не зробив ніякого злочину, за який мене можна би судити. Очевидно не вірив я, що мої аргументи переконають слідчого, але справу треба було вичерпати.

Слідчий вислухав мене і посміхнувся.

— Наш закон є закон «рабочего класа» і він важний на всі часи і цілий світ і на основі нього ми судимо де тільки прийдемо.

Перед підписанням акту я почав із слідчим спорити, що стилізація акту мене не вдовольняє і я не згоден його в такому виді підписати. Слідчий помітно схвилювався, почав мене переконувати, що акт показує в чому я обвинувачуюсь і нічого більше. Тому я не повинен мати сумнів. Спір підніс я теж більше для фасону і, посперечавшись ще трохи, я акт підписав.

Мій слідчий возсіяв.

Тепер, коли він вже мав мене в руках в цілости, він прибрав позу добросердного дорадника.

— Суду тобі не буде, але коли б був, то ти повинен на суді засудити всю свою минулу діяльність, тоді присуд твій буде легший.

— А скільки мені суд може дати за це, в чому я обвинувачуюсь?

— Так років з десять.

Слідчому я ще раз заявив, що не бачу причини чому я мав би засуджувати мою минувшу діяльність, він знов узлився, і ми на тому розійшлись.

Суду дійсно для мене не було.

Скоро після закінчення слідства мене разом з гуртом інших арештованих переведено до тюрми в Чрткові. У камері, в яку нас з директором ПСК в Бучачі Степаном Шипелевим привезли, були українці, поляки, жиди. У тій камері стрінув я також одного і з тих українців, які утекли в 1933 р. із-за Збруча в Галичину, рятуючись від голоду, якого тепер більшовики вишукали і арештували. Він мені потвердив всі ті страхіття, які вони там пережили, про що писала у свій час українська преса в Галичині.

Коли я вперше прийшов у камеру, я привітався і познайомився із всіми. Один з поляків сказав:

— Ну що мене арештували, я розумію, я був шефом сотні КОП-у, підпирав «панську Польщу», то мене мали арештувати, але Вас, пане меценасе, що терпіли від польських панів, і аж мусіли Ваші єдинокровні брати визволяти від польського ярма, що Вас теж арештували, то дивно. Була то очевидно, іронія.

В Чорткові я сидів кілька місяців. У квітні і травні 1940 р. родини всіх арештованих були вивезені більшовиками з Галичини у глибину СССР. Мою маму тоді теж вивезли в колхози Семипалатинської області і вона там в 1945 р. померла.

У серпні 1940 р. нас вивезли до Кіровограду.

Там ми сиділи до кінця квітня 1941 р.

Одного дня закликали мене до контори тюрми. Заступник начальника тюрми у присутності 2-ох свідків прочитав мені з маленького папірця присуд «Особого Совещания НКВД» в Москві, яким мене заочно засуджено як «соціяльно опасний елемент» на 8 років далеких таборів. Папірець той казали мені підписати і від тоді я був вже людина з присудом.

В останніх днях квітня 1941 р. мене перевезено із Кіровограда до пересильної тюрми в Харкові.

На одному із його майданів ми перебували під голим небом до вечора. На ніч завели нас до якогось будинку, який був колись каплицею. Люди з різних ешелонів тепер змішалися разом і я теж опинився поміж засудженими з підсовєтського населення. Став я при гурті дядьків, які говорили українською мовою, і скоро ми познайомились. Допитувались звідки я і за що засуджений. Довідавшись що за «клєвєту на советську власть» стали випитувати ближче. Я їм розказав цілу історію.

Факт, що українці в Галичині виявили солідарність із голодуючим населенням України у 1933 році, і на них зробив велике враження.

— Голод же в Україні був у 1933, а коли ти і інші хотіли помагати голодуючим, то в тому ніякого злочину немає.

Від дальших коментарів вони здержувались, але між ними і мною нав’язалась щира нитка симпатії і спочування.

Коли, після звільнення із лагерів, я жив якийсь час в Узбекистані, там я стрічав людей з України, які теж потверджували мені, що у 1933 р. шалів страшний голод в Україні.

Українська еміграція після Другої світової війни видала багато удокументовані публікації про голод в Україні у 1933 р.

Велика Британія.

Данилів Теодор. Трагедія за Збручем болем відгукнулась у Галичині // Нова доба. — 1993. –14 вер.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   31


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка