Книга пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно




Сторінка8/31
Дата конвертації14.04.2016
Розмір4.74 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   31

Дзюбенко

Єфимія


Антонівна,

під час голодомору проживала

у селі Новомиколаївка

Новоукраїнського району

теперішньої Кіровоградської області,

нині мешкає у місті Бучачі
Моє село в час голодомору 1932–1933 рр. налічувало приблизно від 150 до 180 господарських дворів. Урожай сільськогосподарських культур того року був доволі добрий. Мали вдосталь зерна. Своєчасно були здані встановлені для кожного двору податки. Але восени під керівництвом сільського голови створилися додаткові бригади з місцевих чоловіків, які мали у населення вилучати залишки зерна. Щоб хоч якось врятуватися, більшість селян почала ховати зерно в ямах на городі, в садах, погребах, на горищі.

Шукали сховане скрізь — металевими стержнями прощупували стіжки соломи, стріхи хат, підлогу, ґрунт. Коли знаходили, забирали все до зернини, не залишаючи навіть на посів.

Життя селян ставало надто важким. Їсти не було що. Частина працездатних людей, рятуючись, тікала з села. Ті, хто мав цінні речі, без особливих вагань виносили їх на базар, обмінюючи на буханку хліба або вузлик крупи. Боляче було дивитися, як від голоду мучилися діти. Щоб вижити, люди їли все: м’ясо коней, собак, померлих людей і навіть своїх дітей.

Від постійного і тривалого недоїдання селяни виснажувалися, пухли, вмирали цілими родинами. Пам’ятаю той час, коли від масового мору на сільському цвинтарі не встигали копати могили для захоронення. Тоді вирішили викопувати великі ями і звозити в них людей кілька днів підряд. Коли могила наповнювалася трупами, її загортали.

Мені, 18-річній дівчині, разом із односельчанкою довелося підводою, запряженою коровою, їхати по селу і, заходячи в кожну хату, забирати мертвих людей. Тіла обгортали в рядна, бо ні трун, ні матеріалу на них не було.

Мій батько помер з голоду в березні 1933 р. Мати, опухши, померла вже тоді, коли була молода картопля. Її нічим не можна було врятувати. Як мені вдалося вижити, самому Богові відомо, Він мені допоміг. А загалом до нового врожаю 1933 року у селі залишилися одиниці односельчан. Втім, у той час ніхто із людей не мав права аналізувати і обговорювати причини, що зумовили голод та масове вимирання людей. За кожним стежили особливо пильно.



Спогади записала дочка Є. Дзюбенко Ольга Садівська.

Мені вижити допоміг Бог // Нова доба. — 2003. — 11 квітня.

Ковалик

Марія,

під час голодомору проживала

на хуторі Новачиха

Миргородського району

теперішньої Полтавської області,

нині мешкає у місті Бучачі
Мій батько уродженець теперішньої Івано-Франківської області. В 1914 р. потрапив у полон до Росії і там одружився з полтавчанкою Килиною Симчук. В їхньому господарстві було трохи землі, були конячка і корова. Батько працював на Оріховському цукрозаводі столяром, а мати займалася господаркою, сплачуючи високі податки і здаючи контингенти хлібом.

Наприкінці двадцятих — на початку тридцятих років уже починали розкуркулювати хазяїв і вивозити до Сибіру їхні сім`ї. Батька поки що не чіпали, так як він був підданим іншої держави, а також робітником. В 1932-1933 роках, почалося викачування хліба, забирали все до зернини, не залишаючи нічого навіть для посіву. Поля залишалися неораними і незасіяними. Худобу забирали, щоб не було чим обробити землю. Люди починали голодувати, а в 1932-1933 роках поголовно вмирали з голоду. В нас одної ночі вивели зі стайні коня, хліба вже не осталося, бо увесь вимели до зернини, не дивлячись, що батько був робітником. Ми також почали голодувати, ще залишалося трохи картоплі і буряків. А було це наприкінці зими 1933 р. Якось удень вдерлася до нас у хату виконавча бригада, десь чоловік з 15 з червоними околишами довкола шапок, і почала шукати, чи де не закопаний хліб. Довгими списами перерили всю долівку в хаті, а також на дворі. Матері в той час удома не було, може вона побачила їх і заховалася кудись. У хаті була одна я — п`ятирічна дитина. Один із них узяв мене на руки і дає цукерку, а я плачу, не хочу брати. Другий тим часом питає, куди батько заховав папу, тобто хліб? Я плачу і кажу, що папа на роботі. Він знову питає, що я їла, чи не хлібець? Відповідаю, що хлібця у нас нема, а їла я сир з молоком — мама мені давала. На другу ніч у нас вивели корову зі стайні, щоб і молока не було для дитини.

Батько на той час уже почав виробляти документи, щоб виїхати до себе на батьківщину. Тільки нова біда: батька пускають, а мене і маму — ні, оскільки ми були громадянами Радянського Союзу. Скільки батько не писав, не їздив, але зробити нічого не міг. Тоді хтось йому порадив: ти виробляй собі документи одному, а сам бери в мішок хліба печеного, їдь під границю і там домовся тихенько з робочим, який працює на пограничній ріці, через яку переправляють рибу за кордон; якщо вдасться, то переправить тобі дружину з дитиною на той бік, де їх і зустрінеш, зійшовши з поїзда. Отже їдь поїздом, а дружина з дитиною нехай тебе провожають до кордону, де їх зустріне той чоловік, що має ними далі опікуватися. Так і зробили. Через ріку мене і маму переправили в бочці з-під оселедців. А 10 березня 1933 р. батько зустрів нас уже на польському березі.

Повіз нас батько на свою батьківщину — теперішню Івано-Франківську область, але і там не було спокою. Коли він звернувся до урядових інстанцій, щоб зареєструвати своє прибуття, йому запропонували записатися поляком, так як у нього польське прізвище. За це обіцяли забезпечити роботою і житлом. Після того, як батько відмовився, заявивши, що він є українцем, з ним не захотіли і розмовляти. Зате деякі, дізнавшись, що він прибув із СРСР, почали випитувати, чи то правда, що там голодомор. Коли батько почав розповідати, до нього зразу підійшли кілька молодих людей єврейської національності і пригрозили, щоб мовчав, бо то все, мовляв, неправда, в Радянському Союзі ніякого голодомору нема. І взагалі, якщо хоче жити, то нехай забирається геть з їхніх очей, а то він, напевно, втік звідти, може когось пограбував, а може вбив і тепер зводить наклеп на країну рад. Після того, як батькові почали погрожувати комуністи, які на той час уже були в Польщі, він змушений був покинути рідні місця і переїхати в Бучач, де його ніхто не знав.

У Бучачі почалося наше нужденне життя. Восени 1933 р. під час пологів померла мати, а через тиждень і новонароджений хлопчик Богданко. Ми з батьком залишилися одні поміж чужих людей. Він був без роботи, а я цілими днями знаходилася в сусідів, які до мене ставилися прихильно як до сироти. Через деякий час батько одружився, але для мене матері не було. В школі провчилася всього три роки, а відтак — робота в наймах. У 1944-1945 роках я вже працювала на державній роботі. В 1949 р. одружилася та дітей Бог не послав. Працювала, вийшла на пенсію, овдовіла, живу одна. Пенсія невелика, на прожиток не вистачає, але я щаслива, що дожила до того часу, коли живу у Вільній Україні, чую рідну українську мову.

Павленко

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   31


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка