Книга пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно




Сторінка9/31
Дата конвертації14.04.2016
Розмір4.74 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   31

Валентина


Яківна,

під час голодомору проживала

у селі Пустовойтово

Глобинського району


теперішньої Полтавської області,

нині мешкає у місті Бучачі
Важко і гірко згадувати страшні 1932–1933 роки. Мені тоді було 9 років, але хіба можна забути весь жах того, що відбулося?.. Ми жили на Полтавщині, у с. Пустовітово Глобинського району. Мама працювала вчителем української мови, а батько — бухгалтером. Сім’я була велика: мама, тато, троє дітей, бабуся, а потім до нас приїхала тітка з Донбасу з двома дітьми. Неможливо описати все те, що діялося у ті роки у селі. Я пам’ятаю, що вимирали цілими сім’ями.

На мого батька хтось доніс, що він агітував проти колгоспів, і одного дня його заарештували. Тато був дуже добрим і завжди намагався допомагати людям. Потрапивши в тюрму, він просив маму взяти розлучення, бо знав, що нас переслідуватимуть як дітей ворога народу. Односельці поважали батька і зібрали підписи на його захист. Через деякий час тата випустили з тюрми, але невдовзі він помер у віці 40 років. У такий страшний час ми залишилися сиротами. Мама отримувала якийсь пайок (добре пам’ятаю, що там була соя), а також зарплату, на яку ми могли купити дві буханки хліба на місяць. Інші люди і того не мали. Мама варила нам квашу, яка мала прокиснути, і ми її пили.

Коли у селі поїли всіх котів, собак і коней, почали їсти… людей. Я пам’ятаю, як в одну сім’ю приїхала родичка з міста, її вбили і поставили варити. На той момент у хату прийшла сусідка і побачила, що з чавуна виглядає рука. Вона злякалася і заявила у сільраду. За винною прийшов судовиконавець. Дорога до сільради проходила через річку, і жінка кинулася з моста у вир. Її дітей забрали у дитячий будинок, про їхню долю нічого не відомо.

Дуже швидко село почало вимирати. Тоді організували обіди для тих, хто міг іще ходити. Раз на день людям давали рідку юшку, в ній плавало кілька шматочків картоплі і буряка. А ми, діти, мов мурахи, повзали по смітнику біля їдальні, визбирували лушпиння від буряка та картоплі і одразу ж з’їдали.

Усі ходили з напухлими ногами, було дуже важко рухатися. Мама провідувала своїх учнів по домівках, щоб пересвідчитись, хто залишився живим. Інколи вона брала з собою мене. Я пам’ятаю, як ми зайшли в одну хату, там усі були мертві. Біля жінки лежала мертва дитинка з обгризлими ручками — мабуть, вона померла раніше за маму, а та від голоду настільки вже не тямила себе, що обгризла своїй дитині руки…

Мертвих звозили на цвинтар, де вони лежали по кілька діб, потім приводили чоловіків, які ще могли ходити, вони копали траншеї і скидали туди трупи. Цвинтар був перекопаний і когось знайти там було неможливо. Я не знаю, у якому місці похований тато. Тоді думалося не про мертвих, а про те, як вижити. Ми дуже хотіли їсти. Нам снилася їжа.

Ще гірше стало навесні, коли люди вже не мали абсолютно нічого. Ледь живі, вони терли стебла соняшників, лупу кукурудзи, відходи насіння цукрових буряків, збирали на полях мерзлу картоплю і пекли «маторженики». Їх важко було ковтати і вони викликали сильні болі. До них ще додавали свіжі листочки з дерев. Не знаю, як ми вижили.

А потім була війна. Закінчила курси медсестер, була на фронті, після поранення демобілізувалася. Разом з чоловіком Іваном Федоровичем ми приїхали за направленням у Бучач на роботу. Всього зазнала у житті, але найчорнішим, наймоторошнішим спогадом залишається не війна, а ті жахливі роки масового вимирання людей від голоду. Найстрашніша смерть — від голоду.



…Коли вимирають люди на війні — це закономірність, нехай гірка, та неминуча. Коли ж у мирний час люди вмирають тому, що не мають що їсти, бо так комусь заманулося, — це злочин, якому ніколи й ніде не буде прощення.

Чорній О. «Нам снилася їжа…» // Нова доба. — 2003. — 14 березня.


Фарбота

Зінаїда

Антонівна,

під час голодомору проживала

у селі Скобці

Баришівського району


теперішньої Київської області,

нині мешкає у селі Ріпинці
В сім’ї було 5 осіб. Ми мали 5 гектарів землі, сільськогосподарський інвентар, пару волів, корову та свині. У 1930 році все це в нас забрали. Я з сестрами збирала в річці черепашки і їли їх.

Юрчишин

Марія

Григорівна,

під час голодомору проживала

у селі Сінне

Богодухівського району


теперішньої Харківської області,

нині мешкає у місті Бучачі
В нашій сім’ї було 6 осіб, двоє померло від голоду, ми вижили за рахунок того, що їли кропиву, лободу, цвіт акації. В нашому селі люди вимирали цілими сім’ями, а наша сім’я все, що мала, виміняла на харчі.

Гусятинський район
Боцян

Михайло

Васильович,

під час голодомору проживав

у селі Кленове

Городоцького району


Хмельницької області,

нині мешкає в селищі Гусятин
Мати вставала вночі і варила їсти з продуктів, які вдалося було сховати, тоді будила нас і ми в темноті скоро їли, щоб ніхто нічого не побачив, після цього мати швиденько вимивала посуду щоб не залишилося ніяких слідів від їди. Цілий день ми потому нічого не їли крім якогось насіння і трави.


Войтюк


Микола

Федорович,

під час голодомору проживав

у селі Боднарівка

Чемеровецького району


Хмельницької області,

нині мешкає в селищі Гусятин
Пам’ятаю, що шукали з дітьми місця де росло багато всякої трави, збирали її і їли всяке насіння. Мати варила кропиву, лободу, з гички буряків і полови пекли паляниці.

Джума (Максимчук)

Анастасія

Денисівна,

під час голодомору проживала

у селі Волиця-Польова

Теофіпольського району


теперішньої Хмельницької області,

нині мешкає у селі Коцюбинці
Настав 1933 рік. Уже взимку було тяжко з продуктами, не вистачало хліба, картоплі і ін. Нас в сім’ї було п’ятеро дітей, троє ходили до школи. Навесні зовсім не було що їсти. Діти ходили по садках, попід плотами збирали травичку, кропиву, дикий щавель. Усі були худенькі, з опухлими ногами, заплаканими очима. Дуже хотілося їсти. Моя хата була поблизу цвинтаря, там було найбільше зелені і ми, всі діти з вулиці, йшли з торбинками, щоб нарвати щось на борщ. Кожного ранку до цвинтаря під’їжджала підвода, навантажена мертвими людьми, серед яких було багато дітей, наших однолітків. Пам’ятаю довгий виритий рів, куди скидали трупи худих, чорних, напіводягнених, з розкритими очима. Два старших чоловіки присипали їх землею. Ми стояли, дивилися, але ніхто не плакав. Тільки було дуже страшно і від того ще більше хотілося їсти.

Потім стало легше. На городах було багато лободи, після цвіту опадали зав’язки яблук, вишень і ми могли цілий день збирати і їсти.

Літо. Достигали колоски жита. Ми вибирали зеленоваті зернинки і їли. Вони були дуже смачні.

Почались жнива. Дорослі, хто як міг, йшли жати, косити, а діти з торбинками йшли збирати колоски, за що нам давали по скибці хліба. Але нас вже було небагато. Більша половина дітей була похоронена в тому довгому страшному рові, не дочекавшись нового хліба.

Минуло 70 років. Мені вже пішов 79-й, а я, як зараз, бачу ті страшні похорони на цвинтарі, сноповий віз, навантажений трупами і двох чоловіків, яких ми чомусь дуже боялися, бо вони безжалісно скидали мертвих у рів, загортали сяк-так землю і знову їхали в село. За це їм давали хліб і баланду. А ще вони казали, що хтось же мусить те робити.


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   31


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка