Книга: Відходи виробництва Савицький В. М., Хільчевський В. К., Чунарьов О. В., Яцюк М. В. С13




Сторінка3/9
Дата конвертації21.04.2016
Розмір2.26 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Механічні методи очищення. Грати, піскоуловлювачі, сита забезпечують попереднє очищення стічних вод на міських очисних спорудах.

Грати використовуються для затримання найбільш крупних плаваючих відходів (вовна, обрізки деревини тощо), які можуть перешкодити відокремленню шламу та його обробці, утруднити перекачування стічних вод.

Піскоуловлювачі призначені для вивільнення стічної води від важких завислих мінеральних речовин: піску, сажі, іншого бруду тощо. Піскоуловлювачі відокремлюють пісок та гравій від більш легких осадів. Це дуже важливо, оскільки пісок забиває насоси та трубопроводи, збільшує загальну масу органічного осаду мінеральним баластом, утруднює його вилучення з відстійників.

Роль сит зводиться до відокремлення на місці утворення стічних вод дрібних завислих речовин, які можуть бути повторно використані та вилучені. Тут відбувається попереднє очищення стічних вод.



Фільтри використовуються в основному для відокремлення високодисперсних нерозчинних забруднювальних речовин. Основною метою їх застосування є вилучення волокнистих матеріалів із стічних вод текстильної, паперової та целюлозної промисловості. Фільтри працюють за принципом сітчастих барабанів, робоче полотно яких – це повстяна стрічка, яка рухається разом з ними. Використовуються також фільтри з коксу, кварцового піску, шлаку, а також металевих сіток з різних тканин. Фільтри встановлюються після відстійників.

Відстійники використовуються для осадження і вилучення із стічної рідини речовин, що перебувають у грубодисперсному та емульгованому стані (вугільний пил, волокно деревини, жири, нафта). Відповідно до питомої ваги ці речовини можна поділити на дві групи: речовини, які спливають (питома вага менше одиниці), та ті, які тонуть (питома вага більше одиниці). Вилучення першої групи речовин відбувається в нафтовловлювачах, жироуловлювачах, другої – з відстійників, у яких вони осіли із стічної рідини в результаті осадження та утворення осаду стічних вод або мулу.

Флотаційні установки використовуються у випадках, коли нерозчинні речовини в стічній рідині практично не відстоюються. Ці речовини штучно скаламучуються у воді, приєднуються до повітряних бульбашок і виносяться ними на поверхню води з утворенням пінистого шару, який і вилучається. Флотація надає можливість повертати у виробництво цінні речовини. При цьому у воду додають спеціальні речовини-піно­утворювачі, які знижують поверхневий натяг води. Тим самим це сприяє сильному прилипанню бульбашок повітря до завислих домішок.

Фізико-хімічні методи очищення. Метод кристалізації ґрунтується на використанні залежності розчинності речовин від температури. За зміни температури можна отримати перенасичені розчини, з яких випадають кристали речовин. Цей метод використовується для виділення з рідини кристалів домішок. З погляду екології метод придатний лише для очищення невеликих кількостей концентрованих стічних вод. Кристалізація здійснюється в кристалізаторах періодичної дії з натуральним і штучним охолодженням, у кристалізаторах безперервної дії та у випаровувачах.

Евапорація (відгонка з водяною парою). Очищення стічних вод шляхом евапорації полягає у відгонці з водяною парою летких забруднювальних органічних речовин, наприклад фенолів. Пара, що пройшла евапораційну колонку, надходить до скрубера, в якому звільняється від захоплених забруднювальних речовин.

Екстракція. Екстракційний метод очищення полягає в обробці стічних вод певним розчинником, що не змішується з водою (екстрагентом), у якому забруднювальні домішки достатньо добре розчинні. Домішки, які усуваються в результаті екстракційного очищення, як правило, є органічними речовинами (анілін, феноли, оцтова кислота). Як екстрагенти частіше використовуються органічні розчинники (бензол, чотирихлористий вуглець, мінеральні масла тощо).

Аерація забезпечує або ж десорбцію розчинених домішок (перехід у газову фазову), або ж окиснення домішок і переведення їх у стан, який є сприятливим для вилучення з води.

Сорбція. Вирізняють сорбцію у статичних умовах, яка здійснюється уведенням подрібненого сорбенту у стічну рідину. Існує також сорбція в динамічних умовах, яка здійснюється фільтруванням води через шар сорбенту (вугілля, торф, каолін, стружка тощо).

Хімічні методи очищення. Нейтралізація є важливим хімічним способом загального процесу регулювання значення рН. Її завдання – доведення реакції стічної рідини до нейтральної (рН = 7,0). Для нейтралізації кислих вод використовують як розчинні, так і слабо розчинні у воді реагенти. До перших належать: вапно, їдкий натр, сода; до других – оксид та гідроксид магнію, карбонати кальцію та магнію.

Коагуляція. У практиці обробки стічних вод коагуляція використовується для прискорення процесу усунення розчинних домішок. У стічну воду додаються коагулянти (сульфат амонію, сульфат окисного і закисного заліза, хлорне залізо та ін.). Коагулянти виділяються з розчину, утворюючи колоїдні частинки, які укрупнюються в результаті взаємного злипання. При цьому утворюються більш чи менш великі пластівці, що випадають в осад разом з колоїдними і тонкодисперсними завислими речовинами, які забруднюють стічну воду. Після цього відбувається вилучення з рідини утворених агрегатів, які осіли на дні відстійника.

Біологічні методи очищення. Процес самоочищення водних об'єктів, що забруднюються, у природних умовах відбувається повільно. Винятком є гірські річки, в яких спостерігається значна швидкість, що сприяє аерації води.

Дещо швидше, ніж у природних умовах, очищуються стічні води на спорудах біологічного або біохімічного очищення, які відтворюють хід процесу самоочищення у ґрунтових умовах чи водному середовищі (табл. 2.1).

З табл. 2.1 видно, що показники окиснювальної здатності на спорудах так званого природного біологічного очищення значно вищі, ніж на спорудах природного біологічного очищення.

Інтенсифікація процесів біологічного очищення призводить не лише до збільшення їх окиснювальної здатності, але й до значного зменшення площі, що займають ці споруди.

Біологічні методи очищення стічних вод полягають у розкладанні та мінералізації аеробним чи анаеробним шляхом колоїдних і розчинених у міських стічних водах органічних речовин, які не можна вилучити механічним шляхом. Найкращою умовою біологічного очищення стічних вод було б повне відокремлення мінеральних сполук від органічних. На жаль, це технічно неможливо. Тому на практиці обмежуються відокремленням значних за розмірами домішок міських стічних вод на гратах; великодисперсних домішок неорганічного походження – у піскоуловлювачах та основної кількості завислих речовин – у відстійниках. Після цього стічна рідина надходить на споруди біологічного очищення.

 

Таблиця 2.1. Показники окиснювальної здатності споруд


біологічного очищення стічних вод, мгО/дм3

 


Види очисних споруд

мгО/дм3 споруди за добу

Споруди природного біологічного очищення

Поля зрошення

0,5–1,0

Поля фільтрації

2,0–36,0

Біологічні ставки

12,5

Споруди штучного біологічного очищення

Контактні біофільтри

72

Перколяторні біофільтри

100

Аеротенки

1000

Аеробіофільтри

1000

Аерокоагулятори

4500

 

При цьому рідинна фаза органічних речовин стічних вод розкладається аеробним шляхом (за наявності кисню), а тверда фаза (ОСВ) – анаеробним (за відсутності кисню).

В аеробних умовах за достатньої кількості кисню органічні речовини з мінімально окисненого стану переходять у максимально окиснений. У результаті цього процесу органічні речовини, що містять вуглець, перетворюються на діоксид вуглецю (СО2) і воду; ті, що містять сірку, – на СО2, воду і сульфати; ті, що містять азот, – на СО2, воду і нітрати. Окиснюються не лише органічні компоненти, але й неорганічні. Так, відбувається окиснення солей закисного заліза в окисне, іонів двовалентного марганцю – у діоксид марганцю тощо. Активними учасниками цих аеробних біохімічних процесів є мікроби. На спорудах штучного біологічного очищення, наприклад аеротенках, аеробіофільтрах тощо, окисник, яким є кисень, подають із зовнішнього середовища (повітря) насосами, інтенсифікуючи процеси окиснення.

В анаеробних умовах за відсутності кисню у стічній рідині окиснення одних компонентів відбувається за рахунок інших за активної участі мікроорганізмів. При цьому частково окиснені речовини окиснюються далі, слабковідновлені – продовжують відновлюватися. Речовини, які містять вуглець органічного походження, окиснюються до СО2, а відновлюються до СН4 (метану). Швидкість розкладання органічних речовин в анаеробних умовах є значно меншою, ніж в аеробних. Це видно з наступного прикладу. При розкладанні однієї молекули глюкози в анаеробних і аеробних умовах реакції проходять з різним термічним ефектом.

1. Анаеробне розкладання:

С6Н12О6 → 2СО2 + 2СН3 + 2СН2ОН +27 кал.

2. Аеробне розкладання:

С6Н12О6 + 6О2 = 6СО2 + 6Н2О +674 кал.



Поля зрошення. На полях зрошення агрономічні інтереси поєднуються із завданням очищення стічних вод. Стічна рідина, протікаючи між грядками, фільтрується; на поверхні ґрунту затримуються колоїдні та суспендовані речовини, які потім окиснюються біохімічним шляхом. Розчинені у стічній рідині речовини проходять по капілярах ґрунту на глибину близько 0,5 м. За час проходження через активний шар ґрунту вони окиснюються до діоксиду вуглецю, нітратів, сульфатів та ін. Для того щоб окиснення проходило безперервно, необхідне постійне надходження атмосферного повітря слідом за стічною рідиною, яка просочується. Тому, зрозуміло, глинисті ґрунти не придатні для цього. Так само не придатні і великозернисті піски, оскільки стічна рідина швидко фільтрується через них і не встигають відбуватися процеси окиснення, адсорбції тощо. Найбільш оптимальними ґрунтами для влаштування полів зрошення є структуровані супіщаники, суглинки, чорноземи. Недоліками полів зрошення є сезонність їх роботи – в теплу пору року.

Внаслідок можливого поширення інфекцій через ґрунтові води забороняється розташовувати поля зрошення на територіях, які входять до зон санітарної охорони джерел централізованого водопостачання, курортів, у заплавах річок, а також за високого рівня ґрунтових вод.

У стічних водах, що надходять на поля зрошення, присутня значна кількість завислих і жироподібних речовин, які швидко замулюють ґрунт. У цих водах є також яйця гельмінтів і патогенні мікроби, які можуть потрапити до сільськогосподарських культур. Тому стічні води перед надходженням на поля зрошення треба пропускати через первинні відстійники, в яких навіть за дві години відстоювання затримується 90 % яєць гельмінтів.

Крім сільськогосподарських полів зрошення є ще і так звані комунальні поля зрошення, які призначені лише для очищення стічних вод.



Поля фільтрації. На полях фільтрації сільськогосподарські культури не вирощуються, а здійснюється лише очищення попередньо освітлених у відстійниках стічних вод. Навантаження обсягами стічних вод на ці поля є вищим, ніж на поля зрошення. Разом з тим різко погіршується постачання киснем аеробних біоценозів, тому рекомендується кілька разів протягом літа переорювати поля фільтрації, обладнувати дренажі. При розміщенні полів фільтрації треба враховувати санітарні норми (через запах, поширення мух) і розташовувати їх за межами населеного пункту.

Біологічні ставки імітують природні водойми, причому максимально підсилюють їх властивості, які сприяють процесам самоочищення. Вони неглибокі (0,5–1,0 м), добре прогріваються сонцем, що створює сприятливі умови для широкого розвитку водоростей, вищої рослинності, найпростіших, автотрофних і гетеротрофних груп бактерій. Для ефективного очищення стічних вод на спорудах штучного очищення необхідні значні затрати енергії, тоді як у ставках використовується сонячна енергія.

Санітарний ефект роботи ставків у літній час дуже високий. Кишкова паличка гине на 95–99 %, окиснюваність знижується на 90 %, вміст органічного та амонійного азоту – на 97 %.

Біологічні ставки можуть працювати і взимку, коли їхня поверхня вкрита льодом. Але при цьому треба обов'язково очищати поверхню льоду від снігу для проникнення сонячних променів.

Існують такі типи біологічних ставків для очищення стічних вод: 1) проточні ставки з розведенням стічної рідини річковою водою; 2) проточні ставки без розведення стічної рідини; 3) ставки для доочищення стічної рідини; 4) контактні ставки; 5) анаеробні ставки.

Характерною особливістю біологічних ставків (крім анаеробних) є попереднє освітлення стічних вод у відстійниках або ж відділення твердої фази в першому ставку каскаду.

В анаеробних ставках стічна вода, яка містить як тверду, так і рідинну фазу, надходить у глибоке ложе (кілька метрів). Ставок такого типу по суті є відкритим септиком, тому тут відбуваються анаеробні процеси. Із санітарного погляду ці ставки мають ряд недоліків: бродильні гази виділяються в навколишнє повітря, є небезпека потрапляння патогенних мікробів у ґрунтові води.



Біологічні фільтри – це споруди, заповнені великозернистим ненабрякаючим матеріалом, поверхня якого зрошується стічною рідиною. Зрошення виконується періодично (через 5–15 хв). Вода, що пройшла через біофільтр, витікає через отвори (дренаж) і надходить на днище, з якого стікає у відповідні лотки. Заповнюють фільтри щебінкою, шлаком, галькою, які повинні мати достатню пористість, оскільки це сприяє добрій аерації біофільтра і максимальному контакту стічної рідини з біоплівкою.

Біоплівка, яка утворюється через певний час після пуску в експлуатацію біофільтра шляхом адсорбції бактерій із стічної води, виконує біохімічне окиснення органічної речовини. Крім того, до складу населення біофільтра входять водорості, найпростіші, черв'яки, комахи.

Залежно від концентрації забруднювальних речовин і необхідного ступеня очищення стічних вод процес може здійснюватися за одноступінчастою чи двоступінчастою схемами. Одноступінчаста схема: первинний відстійник – біофільтр – вторинний відстійник. Двоступінчаста схема: первинний відстійник – біофільтр першого ступеня – вторинний відстійник – біофільтр другого ступеня – третій відстійник.

Аеротенк – це споруда, в якій здійснюється біологічне очищення освітлених у відстійнику стічних вод, що імітує самоочищення у водоймі, але з більшою інтенсивністю. На відміну від природної аерації у водоймі насичення стічної рідини киснем в аеротенку відбувається шляхом нагнітання повітря під тиском. Якщо в біологічному фільтрі плівка прикріплена до нерухомого субстрату й омивається стічною рідиною, то в аеротенку роль біологічної плівки виконує так званий активний мул – пластівці у завислому стані, що складаються в основному з бактерій.

До складу активного мулу входять: бактерії – денітрифікатори і значна кількість різних видів мікроскопічних грибів. До мікробів, які адсорбуються активним мулом, належить уся група кишкової палички.

 

2.3. Утворення осадів стічних вод та їх обробка
на очисних спорудах

 

Як було зазначено в попередньому підрозділі, утворення основної маси осадів стічних вод на очисних спорудах відбувається вже на першому етапі їх очищення – при освітленні стічної рідини у відстійниках (механічні методи очищення). Крім того, вторинні відстійники влаштовуються на етапі біологічного очищення стічних вод, наприклад, первинний відстійник – аеротенк – вторинний відстійник – біофільтр (рис. 2.2). Таким чином, на очисних спорудах накопичуються значні обсяги ОСВ. Цей осад погано сохне, має неприємний запах і є небезпечним.



Осад стічних вод містить 95 % води і 5 % вуглеводів, білків, жирів та зольних елементів. При цьому вміст білків становить 20 %, жирів – 15 %, вуглеводів – 35 %, золи – 30 %. За допомогою біохімічної переробки (зброджування) осаду стічних вод на спеціальних установках відбувається його знезараження, а також така заміна структури осаду, яка перетворює його в легкопідсихаючий, зручний для утилізації субстрат.

Розкладання органічної речовини ОСВ за рахунок біохімічних процесів проходить в умовах обов'язкового анаеробіозу (бродіння), без чого ці процеси проходять дуже повільно. При бродінні окиснення одних компонентів відбувається за рахунок інших за активної участі мікроорганізмів. При цьому частково окиснені речовини продовжують окиснюватися далі; речовини, що є слабковідновленими, продовжують відновлятися.

Для біохімічних анаеробних процесів характерним є зброджування ОСВ за дуже високої концентрації органічної речовини. Загальна спрямованість біохімічних процесів полягає в розкладанні органічних речовин ОСВ, що містять вуглець, з утворенням жирних кислот і з наступним розкладанням їх на водень, діоксид вуглецю, метан та інші сполуки.

У природних умовах при анаеробному бродінні біохімічні процеси проходять у дві фази – з утворенням кислих і лужних продуктів. Причому розкладання органічних речовин при лужному бродінні відбувається значно інтенсивніше і з ширшим діапазоном цих речовин, ніж при кислому. На очисних спорудах можна створити умови, коли бродіння відбувається з накопиченням лише лужних речовин, обминаючи процес кислого бродіння.

При кислому бродінні речовини, які містять вуглець, розкладаються до жирних кислот, в основному до масляної та оцтової. Деякі органічні речовини розкладаються до діоксиду вуглецю. Утворені жирні кислоти, у свою чергу, розкладаються з виділенням газів: водню, діоксиду вуглецю, аміаку.

Рис. 2.2. Загальна схема станції очистки стічних вод м. Богуслава
иївської області

 

При лужному бродінні речовини, які містять вуглець, також розкладаються до жирних кислот, а діоксид вуглецю утворюється за рахунок вуглецю і кисню з води. Жирні кислоти, розкладаючись, утворюють гази – СО2, Н2 і СН4. При цьому кількість метану є настільки значною, що другу фазу розкладання органічної речовини часто називають "метановим бродінням". Крім того, при лужному бродінні інтенсивно відбувається і розкладання органічних речовин, які містять азот, з утворенням аміаку.



Увесь процес розкладання органічних речовин при лужному бродінні відбувається значно інтенсивніше, ніж при кислому.

На очисних спорудах процеси анаеробного бродіння використовуються в септиках, двох'ярусних відстійниках, метантенках.



Септики – це басейни гниття, тому їх називають "загниваючими". У них поєднані процеси осадження і зброджування ОСВ.

Після запуску септика в експлуатацію поверхня води в ньому темна, гладка. Це означає, що розкладання осаду ще не почалося. Першою ознакою початку бродіння є сильне виділення газів. Через кілька днів уся поверхня септика затягується плівкою, яка потім перетворюється на товсту кірку і газ виділяється лише в місцях її розриву.

У септику відбуваються наступні процеси. Тверда фаза, осівши на дно басейну, спочатку не розкладається, оскільки для розмноження мікробів анаеробного бродіння потрібен певний час. Розкладання органічної речовини супроводжується інтенсивним газоутворенням. Бульбашки газу в результаті гниття піднімаються з дна, захоплюють із собою часточки осаду. Біля поверхні бульбашки газу виходять в атмосферу, але часточки осаду не опускаються на дно, оскільки все нові й нові бульбашки підходять до поверхні разом з мікродозами осаду. Тому часточки ОСВ утворюють спочатку плівку, а потім масивну плівку товщиною інколи до 1 м. Кірка не дозволяє охолонути осаду і масі води, яка бродить.

Позитивними характеристиками септика є простота обладнання, експлуатації, високий відсоток затримки нерозчинених речовин. Недоліки – домінування кислого бродіння, оскільки безперервні порції свіжих ОСВ не дають можливості достатньою мірою розвиватися мікробам ІІ-ї фази розкладання. Очищена стічна рідина, яка витікає із септика, має у своєму складі всі гази анаеробного розкладання ОСВ: СН4, СО2, Н2, H2S, NH3 і практично не має кисню.

Септик є спорудою для обслуговування невеликих об'єктів каналізування (групи будинків, санаторіїв, літніх таборів тощо) – до 500 осіб і обсягом господарсько-побутових стічних вод до 50 м3/добу. При правильному обладнанні та експлуатації септика він має розташовуватися на відстані не менше 50 м від житлових та громадських споруд. Очищення септика від ОСВ, що накопичилися через малі його розміри, робиться вручну. Зброджений осад становить епідеміологічну небезпеку, тому виникають труднощі з його використанням у вигляді добрив на сільгоспугіддях, оскільки можуть поширюватися гельмінти та виникати інфекції. Вивезення ОСВ на міське звалище може викликати зараження ґрунтових вод, тому зброджений осад, вилучений із септика, необхідно спочатку знезаразити, що досягається підігрівом у котлі до 60 0С протягом 1 год. При цьому повністю гинуть як збудники гострих шлунково-кишкових захворювань, так і яйця гельмінтів.

Залежно від об'ємів стічних вод, септики влаштовуються однокамерні (до 1 м3), двокамерні (до 10 м3) і трикамерні (понад 10 м3).



Двох'ярусний відстійник (емшер). У цих спорудах усунено більшість недоліків септиків: ліквідовано можливість надходження в рідинну фазу газоподібних продуктів, які утворюються при розкладанні ОСВ. Це досягається тим, що стічна рідина проходить у відстійнику по осадових жолобах, один край яких заходить за інший. Через те газ, який піднімається з дна, не потрапляє в стічну рідину, що тече по жолобах. Крім того, склад газів, які досягають поверхні, також відрізняється від складу газів у септику. Йдеться про сірководень, який виділяється при анаеробному розкладанні ОСВ. Оскільки глибина емшерного колодязя набагато більша, ніж септика, сірководень встигає вступити в реакцію із залізом, яке завжди є в стічних водах. У результаті утворюються сульфід заліза, усувається неприємний запах, рідина набуває чорного кольору. Реакція проходить лише в умовах нейтрального чи слабколужного середовища, у кислому середовищі взаємодії між сірководнем і залізом не відбувається.

Над двох'ярусним відстійником влаштовується перекриття для уловлювання газів, які утворюються під час ІІ-ї фази бродіння (метану і діоксиду вуглецю). За нормальних умов процес бродіння проходить за участю двох груп мікробів, які розкладають органічну речовину (рис. 2.3).

 

Рис. 2.3. Схематичне відображення процесу збродження ОСВ

 

Цей процес називається лужним бродінням, яке за правильної експлуатації двох'ярусного відстійника є постійним. ОСВ при цьому набуває чорного кольору та специфічного запаху, який дещо нагадує запах сургучу.



Процес бродіння осаду у двох'ярусному відстійнику відбувається від одного до шести місяців. Зброджений ОСВ надходить для підсушування на мулові майданчики. У ньому також, як і в ОСВ септика, зберігаються яйця гельмінтів і патогенні бактерії, але він не має неприємного запаху і легко віддає воду.

Розкладання органічної речовини у двох'ярусному відстійнику проходить інтенсивніше, ніж у септику. Але й він має санітарні й технологічні недоліки.

Бродіння ОСВ відбувається за невисоких температур, унаслідок чого швидкість розкладання його є невеликою, а вихід газів (такого, зокрема, як метан) незначним. У зимовий період за низьких температур збродження ОСВ є практично неможливим.

Процес бродіння може керуватися у двох'ярусному відстійнику незначною мірою. Єдине, чим може вплинути технолог на хід процесу, це зміна дозування незбродженого осаду та його перемішування. Підігрів твердої фази здійснити неможливо, оскільки крім осаду довелося б підігрівати і увесь об'єм води над ним.

Значна глибина двох'ярусного відстійника (до 11 м) збільшує його вартість і лімітує будівництво там, де рівень ґрунтових вод є низьким.

Метантенк. Управління процесом бродіння може здійснюватися шляхом регулювання температури, що практично можливо лише за умови відокремлення осаду стічних вод від рідинної фази. Таке відокремлення відбувається в первинному відстійнику, після чого тверда фаза направляється в спеціальну споруду – метантенк, у якому зброджується при штучному підігріві.

Метантенк – закритий резервуар, призначений для анаеробної переробки ОСВ, а також надлишкового активного мулу аеротенків. Інтенсифікація розкладання органічної частини ОСВ досягається тут штучним підігрівом і перемішуванням осаду. Причому необхідною умовою інтенсивного бродіння є постійне перемішування свіжого осаду із загальною масою вже зрілого. Чим більший об'єм зрілого ОСВ ("бактеріальної закваски"), тим краще працює метантенк.

У метантенку розкладається від 40 до 60 % органічної речовини; значна частина її переходить у газ (70 % метану, 30 % діоксиду вуглецю).

Стосовно термічного режиму вирізняють два види бродіння: мезофільне (нижча температура) і термофільне (вища температура). При першому температура маси, яка бродить, підтримується в межах від 30 до 35 0С; при другому – від 50 до 55 0С. Термофільне бродіння дозволяє інтенсифікувати технологічний процес. Це дає можливість збільшити завантаження метантенка, а відповідно і вихід кінцевого продукту (в 1,8–2,0 рази). Крім того, при штучному введенні в бродильну масу експериментальних метантенків дуже великих доз патогенних мікробів у термофільних умовах усі вони гинули через кілька годин, а при мезофільному бродінні життєдіяльність їх зберігалася протягом кількох днів. Основною причиною загибелі патогенних мікробів при термофільному бродінні є температурний чинник, а не діяльність мікробів антагоністів.

ОСВ, зброджений у метантенках, вологістю 90–97 %, перекачується на мулові майданчики для підсушування. Це найбільш простий і поширений спосіб підсушування осаду до вологості 75–80 %. Будова цих майданчиків є різною. Найчастіше – це відкриті, обваловані майданчики (так звані карти), у яких підсихають ОСВ різної витримки за часом. Інколи роблять криті мулові майданчики, завдяки чому не поширюється неприємний запах, не приваблюються мухи. За відсутності ґрунту з доброю фільтруючою здатністю мулові майданчики влаштовуються на штучній основі.

2.4. Поводження з осадами стічних вод

В Україні, а також у країнах колишнього СРСР, відповідно до СНиП 2.04.03–85 "Канализация. Наружные сети и сооружения ", осад, що утворюється у процесі очищення стічних вод, має бути оброблений для забезпечення можливості його утилізації або складування. Вибір методів стабілізації, зневоднювання та знезараження ОСВ визначається місцевими умовами (кліматичними, гідрогеологічними, містобудівними, агротехнічними тощо), його фізико-хімічними та теплофізичними характеристиками, здатністю до водовіддачі.

Для підвищення концентрації активного мулу при одночасному ущільненні сирого ОСВ і надлишкового активного мулу рекомендується застосування мулоущільнювачів гравітаційного типу (радіальних, вертикальних, горизонтальних), флотаторів і згущувачів.

Для анаеробного зброджування осадів стічних вод з метою стабілізації та забезпечення метанового бродіння застосовують метантенки. Допускається також подача разом з каналізаційними осадами інших органічних подрібнених речовин, які зброджуються (побутове сміття, відходи органічного походження). Для зброджування осадів у метантенках застосовується мезофільний або термофільний режим.

Неущільнений або ущільнений протягом не більше 5 год активний мул, а також його суміш із сирим осадом аеробно стабілізуються на спорудах типу коридорних аеротенків. Аеробна стабілізація може здійснюватися в діапазоні температур від 8 до 35 0С. Для осадів промислових стічних вод тривалість процесу визначається експериментально. Ущільнення аеробно стабілізованого осаду рекомендується здійснювати в окремих мулоущільнювачах або у спеціально виділеній зоні у стабілізаторі протягом не більше 5 год. Вологість ущільненого осаду має бути від 96,5 до 98,5 %. Мулова вода з ущільнювачів подається в аеротенки.

Якщо осади міських стічних вод підлягають механічному зневоднюванню, то попередньо вони обробляються – ущільнюються, промиваються (зброджений осад), коагулюються хімічними реагентами. Необхідність попередньої обробки осадів виробничих стічних вод визначається експериментально. Для ущільнення суміші промитого осаду і води застосовуються ущільнювачі, розраховані на 12–18 год перебування в них суміші при мезофільному зброджуванні і на 20–24 год – при термофільному режимі. Як реагенти при коагулюванні осадів стічних вод застосовується хлорне залізо або сірчанокисле окисне залізо і вапно у вигляді 10 %-х розчинів. Механічне зневоднювання здійснюється на вакуум-фільтрах або фільтр-пресах, допускається застосування безперервно діючих горизонтальних центрифуг.

Мулові майданчики влаштовуються на природній основі з дренажем і без нього, на штучній асфальтобетонній основі з дренажем, каскадні з відстоюванням і поверхневим відведенням мулової води, майданчики-ущільнювачі. На вибір типу майданчика впливає характеристика осаду, кліматичні умови, глибина залягання ґрунтових вод. З мулових майданчиків вода подається на очисні споруди.

Осад підлягає знезараженню в рідкому вигляді, після підсушування на мулових майданчиках або механічного зневоднювання. Знезараження і дегельмінтизація сирих, мезофільно зброджуваних і аеробно стабілізованих осадів здійснюється шляхом їх прогрівання до 60 0С з витримуванням не менше 20 хв за розрахункової температури. Для знезараження зневоднених ОСВ застосовується біотермічна обробка (компостування) в польових умовах. Компостування осадів здійснюється в суміші з наповнювачами (тверді побутові відходи, торф, тирса, листя, солома, мелена кора) або готовим компостом. Тривалість процесу компостування визначається залежно від способу аерації, складу осаду, виду наповнювача, кліматичних умов і на основі досвіду експлуатації в аналогічних умовах або за даними відповідних науково-дослідних організацій.

Необхідність термічного висушування осаду визначається умовами подальшої утилізації та транспортування. Перед подачею на висушування здійснюється максимально можливе зневоднювання осаду з метою зменшення енергоємності процесу. Вологість висушеного осаду має становити від 30 до 40 %.

Для зберігання механічно зневодненого осаду влаштовують відкриті майданчики з твердим покриттям. Висота шару на майданчиках може становити від 1,5 до 3,0 м.

Для неутилізованих осадів рекомендуються споруди, які б забезпечували їх складування в умовах, що запобігають забрудненню навколишнього середовища.

Отриманий досвід як в Україні, так і в інших державах свідчить, що наявні технологічні схеми поводження з ОСВ можуть відрізнятися одна від одної за способами технічних рішень. Проте всі вони – комбінації наведених вище прийомів поводження з ОСВ.

Осади стічних вод при порушенні правил поводження можуть загрожувати забрудненням водних джерел і довкілля в цілому. Кінцевий склад ОСВ залежить від ступеня очищення стічних вод і може значно змінюватися на різних очисних спорудах залежно від складу господарсько-побутових та промислових стічних вод.

Структура і хімічний склад, біологічні та радіологічні властивості, санітарно-гігієнічний стан і кількість ОСВ можуть змінюватися залежно від методів очищення. При підвищенні ефективності очищення стічних вод об'єм осаду збільшується.



3. ШАХТНІ ТА РУДНИЧНІ ВОДИ

Як відомо, Україна належить до держав зі значними запасами надзвичайно різноманітних рудних і нерудних мінеральних ресурсів. На сьогодні її мінерально-сировинна база включає близько 20 000 родовищ і проявів 113 видів корисних копалин, з яких майже 8000 родовищ 97 видів мінеральної сировини мають промислове значення та враховуються Державним балансом нашої країни. У вартісному вигляді розвідані протягом другої половини ХХ ст. запаси цих родовищ оцінюються в 7–7,5 трлн дол США. До промислового освоєння залучено від 40 до 75 % розвіданих корисних копалин. Запаси залізних руд становлять понад 14 % загальносвітових, марганцевих руд – більше 43 %. Україна займає провідні місця у світі за запасами титану, цирконію, урану, літію, графіту, каоліну, вогнетривких глин, сірки, калійних солей, кухонної солі, декоративного каменю тощо.

Україні належать провідні позиції у світі і з видобутку багатьох видів мінеральної сировини: вугілля, залізних і марганцевих руд, титану, графіту, каоліну тощо. Добування цих сировинних ресурсів здійснюється як шахтним, так і відкритим (кар'єрним) способами. При цьому в значних кількостях утворюються такі специфічні відходи гірничопромислового виробництва, як шахтні (рудничні) та кар'єрні води.

На Донбасі, Криворіжжі, Волині, у басейні Нижнього Дніпра, інших регіонах України з гірничих виробок відкачується і скидається в поверхневі водні об'єкти щорічно до 1 млрд м3 зазначених вод. З них 60–75 % мають мінералізацію понад 1000 мг/дм3, до 20 % – 3000 мг/дм3 і більше. Масштабне надходження таких вод у природні водотоки і водойми, їх інфільтрація в перші від поверхні підземні водоносні горизонти призводить до відчутних негативних наслідків – змін гідрологічного і гідрохімічного режиму природних і штучних водних об'єктів, їх замулення, засмічення і забруднення, погіршення умов водокористування, деградації поливних земель тощо.

Найбільшу екологічну напругу скидання шахтних і кар'єрних вод у поверхневі водні об'єкти створює в Донецькому регіоні. Це зумовлюється тим, що вказані води не відповідають правилам охорони природних водних об'єктів щонайменше за чотирма критеріями:

Ø     висока мінералізація (понад 1 г/дм3 – всі шахти, до 3 г/дм3 – 60 % шахт, більше 3 г/дм3 – 40 % шахт), через що у водойми і річки щорічно надходить близько 2 млн т розчинених мінеральних солей;

Ø     забрудненість зваженими речовинами (90–100 мг/дм3), що спричиняє замулювання водойм і водотоків;

Ø     бактеріальна забрудненість;

Ø     підвищений вміст важких металів (їх концентрації перевищують гранично допустимі в 1,5–15 разів).

Об'єми шахтних і кар'єрних вод, що скидаються, порівнянні з об'ємами щорічного стоку всіх річок регіону і вкрай негативно впливають на нього. Тому перед Донбасом, а також суміжними регіонами України стоять дві найскладніші задачі, пов'язані з розв'язанням проблеми водних ресурсів: раціональне їх використання; охорона водних об'єктів від забруднення і виснаження.

Ці задачі мають вирішуватися також при консервації шахт у процесі реструктуризації вугільної промисловості. Незалежно від способів консервації проблема шахтних і кар'єрних вод не зникає, оскільки їх кількість і масштаби солевиносу у водні об'єкти практично не змінюються. Перекидання потоків води на сусідні шахти проблеми не розв'язує. Відповідь на запитання "Куди подіти шахтні води?" лежить в іншій площині, а саме у визначенні і реалізації можливостей очищення і використання шахтних вод на технологічні потреби гірничих виробництв і суміжних підприємств. Такий підхід диктується також дефіцитом прісних вод в Україні в цілому, особливо в промисловому Донбасі, дефіцит яких постійно зростає.

3.1. Формування і основні властивості
шахтних і рудничних вод

Шахтні, рудничні, кар'єрні води формуються за рахунок підземних і поверхневих вод, що проникають у відповідні гірничі виробки. Це значно ускладнює їх розробку і наступне добування корисних копалин. Тому для забезпечення нормальної експлуатації рудників і шахт гірничі виробки осушують шляхом водовідливу. Величини водоприпливу в шахти визначаються геологічними, гідрогеологічними і кліматичними умовами родовищ, ступенем розгалуженості річкової мережі, способами підготовки шахтних і рудничних полів. Обводненість родовищ характеризується коефіцієнтом водонадходження, що являє собою відношення кількості води, яка відкачується на поверхню (м3) до кількості видобутої руди, вугілля, іншої мінеральної сировини (т) за одиницю часу.

Найбільшим водоприпливом характеризується шахти і рудники, розміщені в регіонах з підвищеною кількістю атмосферних опадів, у районах річок, великих озер, водосховищ. Зі збільшенням глибини розробки корисної копалини водоприплив зменшується. Його величина вимірюється кількістю води (м3) за одиницю часу (м3/год). Відомо, що підземні води на глибині гірничих виробок накопичуються за рахунок атмосферних опадів і поверхневих вод; гірські породи насичуються водою й утворюють напірні і безнапірні водоносні горизонти.

Підземні води поділяють на тріщинно-пластові, тріщинні, карстові. Тріщинно-пластові води рухаються по тріщинах пластів слабоводопроникних порід. Порово-пластові води приурочені до рихлих ґрунтів (пісок, гравій, галечник). У скельних породах поширені тріщинні води. Карстові води утворюються при вивітрюванні карстових порід.

Хімічний склад підземних вод визначається глибиною залягання і залежно від її величини характеризується доволі чітко вираженою зональністю. Як правило, за глибиною залягання підземні води поділяються на три зони. У верхній зоні активного водообміну зазвичай поширені прісні гідрокарбонатні води, що утворюються в процесі інфільтрації ґрунтових вод. Ця зона може поширюватися на глибину до 300 м. Хімічний, зокрема мінеральний, склад вод цієї зони визначається кліматичними умовами, складом гірських порід і рельєфом місцевості. Зі збільшенням глибини гідрокарбонатні води переходять у гідрокарбонатно-сульфатні і сульфатно-гідрокарбонатні. У посушливих регіонах мінералізація ґрунтових вод підвищується. Середня зона з незначним водообміном характеризується відновлювальним середовищем. Води цієї зони більшою частиною сульфатно-натрієво-кальцієві чи гідрокарбонатно-натрієві, перехідні у хлоридно-гідрокарбонатно-натрієві. Глибина зони простягається на 500–600 м, у випадку тектонічних порушень може досягати 1000 м і більше. Води нижньої зони характеризуються застійним режимом, високою мінералізацією і доходять до глибин 1000 і більше метрів. Це води переважно морського походження, склад яких протягом тривалого часу зазнав суттєвих змін. За сольовим складом води цієї зони належать до хлоридно-кальцієво-натрієвого типу.

Формування хімічного складу шахтних і рудничних вод залежить від літолого-мінералогічного складу гірських порід, умов живлення водоносних горизонтів і інтенсивності водообміну, клімату, антропогенних чинників. У процесі інфільтрації у воду з гірських порід переходить значна кількість різних водорозчинних солей, зокрема карбонатів, сульфатів і хлоридів лужних металів. Води з підвищеною сульфатною мінералізацією формуються в породах гіпсу, мірабіліту, галіту. Такі води містять переважно хлориди, що надходить із галітів. У результаті контакту підземних вод, що надходять у гірничі виробки, з породами може відбуватися іонний обмін. Метаморфізація іонно-сольового складу можлива також при взаємодії кисню повітря і розчинених солей. За наявності піриту в породах у певних умовах під дією кисню повітря і тіонових бактерій часто формуються кислі води.

Характерною особливістю шахтних вод є значна різноманітність їх хімічного складу. Вони містять велику кількість домішок неорганічного і органічного походження, можуть мати бактеріальне забруднення. До мінеральних компонентів належать часточки піску, глини, мінеральні включення вугілля і руд (кварц, пірит, карбонати), розчинені солі, луги, кислоти. В органічних речовинах зустрічаються часточки вугілля, озокерит, нафтові вуглеводні, мінеральні оливи, продукти життєдіяльності різних живих організмів. До бактеріальної складової шахтних, рудничних і кар'єрних вод належать різноманітні мікроорганізми, переважно плісняві гриби, мікроби кишкової групи тощо.

Кількість завислих часток у шахтній і рудничній воді залежить від гірничо-геологічних і технологічних умов гірничої виробки і змінюється від 0,045 до 2–3 г/дм3. Так, середній вміст завислих речовин у шахтних водах Донецького басейну коливається в межах 0,15–0,55 г/дм3. Величина окремих часточок становить переважно 10–90 мкм. На вміст зважених часток впливає величина водоприпливу в шахту, міцність і вологість порід та руд, потужність і структура продуктивного пласта, речовинний склад руди і породи. При зволоженні і розмоканні порід у воду переходять важкоосаджувані глинисті частки, які мінералогічно представлені каолінітом, аргілітом, монтморилонітом, алевритом тощо.

Мінералізація шахтних вод коливається в широких межах як за вмістом, так і складом різних солей. Кількість мінеральних солей може значно змінюватися навіть у межах однієї шахти, однак для кожного окремого вугільного чи рудного басейну ці зміни мають певні межі (табл. 3.1).

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка