Концепція загальнодержавної цільової програми




Скачати 168.73 Kb.
Дата конвертації18.04.2016
Розмір168.73 Kb.


КОНЦЕПЦІЯ

Загальнодержавної цільової програми розвитку системи спеціалізованої медичної допомоги хворим на захворювання шкіри та інфекцій, що передаються статевим шляхом, на період до 2020 року

І. Визначення проблеми, на розв’язання якої спрямована Програма
Хвороби шкіри гострозаразного характеру та хронічні шкірні захворювання, а також інфекції, що передаються статевим шляхом становлять одну із найважливіших медико-соціальних проблем в Україні. Вони істотно впливають на якість життя пацієнтів та їх родин та обумовлюють ріст первинного виходу на інвалідність. Інфекції, що передаються статевим шляхом є основним чинником у розвитку чоловічого та жіночого безпліддя, стимулюють вроджені вади плоду та новонароджених дітей, є базовою причиною депопуляції в Україні. Превалювання статевого шляху передачі вірусу імунодефіциту людини в останні роки перевело ВІЛ-інфекцію у розряд захворювань, які передаються статевим шляхом.

За оцінками експертів ВООЗ, щорічно захворювання шкіри вражають від 30 до 70% людства. Поширеність псоріазу у світі складає понад 2% в загальній популяції населення, тобто у майже 150 млн. осіб. У розвинутих країнах цей показник ще вищий і досягає 4,6%. Майже 5% пацієнтів зі шкірними захворюваннями страждають на коросту. При цьому значне зростання захворюваності спостерігається під час воєнних дій, коли короста вражає до 30% населення. Грибкові захворювання шкіри (мікози) щорічно вражають майже 1 млрд. осіб. Поширеність атопічного дерматиту у розвинутих країнах складає 15-30% серед дітей і 2-10% серед дорослого населення. Захворюваність на екзему щорічно становить 230 млн. осіб (понад 3% людства). Меланома шкіри щороку виявляється у світі у понад 230 тис. осіб і призводить до понад 50 тис. летальних випадків, а інші злоякісні новоутворення шкіри – понад 90 тис. летальних випадків.

Щорічно у світі понад 500 млн. осіб вражаються інфекціями, що передаються статевим шляхом (ІПСШ), зокрема сифілісом, хламідіозом, гонореєю, і трихомоніазом. Понад 530 мільйонів осіб інфіковані вірусом, який викликає генітальний герпес (ВПГ-2). Понад 290 млн. жінок страждають на інфекцію , що спричиняється вірусом папіломи людини (ВПЛ). За оцінками ВООЗ та ЮНЕЙДС наприкінці 2014 року в світі налічувалося 36,9 мільйонів осіб, інфікованих ВІЛ.

Найбільш високий рівень захворюваності на гострі і хронічні дерматози та ІПСШ реєструється у осіб молодого і працездатного віку, тобто у найбільш продуктивної частини населення. Більшість ІПСШ протікають без симптомів. Деякі ІПСШ можуть підвищувати ризик інфікування ВІЛ в три і більше разів.

Щорічно понад 2 млн. громадян України потребують дерматологічної та венерологічної допомоги. Хвороби шкіри та підшкірної клітковини складають 5,9 % від усіх захворювань, які щорічно реєструються в Україні.

Захворюваність на хвороби шкіри становить 3 884,7 на 100 тис. населення, а захворюваність на ІПСШ включно зі СНІДом - 329,8 на 100 тис. населення.

Дані епідеміологічних досліджень, проведених в Україні, свідчать, що легітимною (ліцензованою) медичною допомогою при ІПСШ охоплено не більше 40% осіб, що її потребують. Значна частина хворих на ІПСШ практикує самолікування або не лікується зовсім, що спричиняє розвиток пізніх та ускладнених форм цих інфекцій.

Відсоток контингенту пацієнтів, яким встановлюють групу інвалідності внаслідок хронічних важких захворювань шкіри щорічно зростає. Особливо важливим є той факт, що зростає кількість інвалідів з хворобами шкіри серед дітей та підлітків. Зростання показників інвалідності свідчить про відсутність в Україні системи відповідних соціально-реабілітаційних заходів. Є вкрай низьким доступ до санаторно-курортної реабілітації дорослих дерматологічних хворих, а для дітей та підлітків заклади санаторно-курортного оздоровлення в Україні взагалі відсутні.


II. Аналіз причин виникнення проблеми та обґрунтування необхідності її розв'язання шляхом розроблення і виконання Програми
Серед причин недостатньої ефективності надання дерматовенерологічної допомоги слід виділити наступні:

  • Недостатнє розуміння як зі сторони держави, так і з боку суспільства того, що хвороби шкіри, будучи надзвичайно поширеними, суттєво порушують якість життя хворих і негативно впливають на їх трудову та соціальну активність. ІПСШ спричиняють депопуляцію в Україні, руйнують родинні взаємозв’язки, а в останні роки спричиняють не лише тимчасову але й стійку втрату працездатності.

Загалом хронічні хвороби шкіри та ІПСШ, будучи надзвичайно поширеними, спричиняють загрозу якості життя нації, руйнують соціальні взаємозв’язки, негативно впливають на економічну ситуацію в державі.

  • Стигматизація, дискримінація і вимушена соціальна самоізоляція, жертвами котрих стають люди з візуальними ознаками хронічних хвороб шкіри, зачіпаюь усі прошарки населення України.

  • Недосконалість нормативно-правової бази для регулювання діяльності дерматовенерологічноїї служби в Україні.

  • Недостатня обізнаність лікарів первинної медико-санітарної допомоги, акушер-гінекологів, урологів, педіатрів у питаннях виявлення, лікування та профілактики захворювань шкіри та ІПСШ.

  • Недоліки існуючої системи післядипломної освіти та атестації кадрів і системі Міністерства охорони здоров'я.

  • Неврегульованість приватної медичної практики в дерматовенерології, гінекології та урології.

  • Застаріла організаційно-штатна структура дерматовенерологічної служби.

  • Відсутність доступу до повноцінної реабілітації хворих.

  • Недостатнє фінансування галузі.

  • Відсутність визначення доказових економічних непрямих витрат, пов’язаних з хворобами шкіри та ІПСШ.

  • Відсутність ефективної взаємодії між лікарями-дерматовенерологами, акушер-гінекологами та урологами як в системі державних і комунальних медичних закладів так і в системі приватної медичної практики.

  • Відсутність міжвідомчого підходу до питання протидії поширенню ІПСШ.

  • Відсутність цільових програм надання дерматовенерологічної допомоги окремим контингентам населення.

Розв’язання перелічених проблем передбачається Державною Програмою розвитку системи дерматовенерологічної допомоги населенню України.

III. Мета Програми
Метою Програми є підвищення якості надання спеціалізованої медичної допомоги хворим на хвороби шкіри та ІПСШ, організація повноцінної медичної та соціальної реабілітації, координація зусиль лікарів всіх спеціальностей та громадськості у протидії поширенню ІПСШ, що буде сприяти підвищенню якості життя населення України і збереженню та зміненню генофонду нації.


IV. Шляхи розв'язання проблеми
Проблема реорганізації та розвитку системи надання спеціалізованої медичної допомоги хворим на захворювання шкіри та ІПСШ потребує удосконалення структурного та функціонального змісту дерматовенерологічної служби, покращення матеріально-технічної бази дерматовенерологічних закладів, відділень і кабінетів, зміцнення інтегративних зв’язків між лікарями-дерматовенерологами, акушер-гінекологами, урологами та лікарями загальної практики, покращення професійної підготовки з питань дерматовенерології як фахівців-дерматовенерологів, так і суміжних спеціалістів та лікарів загальної практики, подолання негативних стереотипів у ставленні до осіб з хронічними дерматозами та ІПСШ і СНІДом, а також залучення громадськості до участі у вирішенні проблем дерматовенерологічної допомоги населенню України.

  1. Вдосконалення нормативно-правової бази надання дерматовенерологічної допомоги.

В Україні не існує жодного законодавчого акту, стосовно регламентації надання допомоги хворим з захворюваннями шкіри та ІПСШ.. окремі фрагменти дерматовенерологічної діяльності частково означені в Адміністративному та Карному Кодексах України, Законі «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», Законі «Про захист населення від інфекційних хвороб», Законі «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту та соціальний захист населення». Водночас вказані нормативні акти не складають чіткої законодавчої бази стосовно захворювань шкіри та ІПСШ, а деякі положення та формулювання в них не відповідають загальноприйнятій міжнародній практиці. Виходячи з цього, слід розробити нормативно-правову базу для регулювання дерматовенерологічної допомоги населенню та здійснення загальнодержавних заходів протидії поширенню ІПСШ в Україні та профілактики цих інфекцій і їх наслідків. Для здійснення цього необхідно створити:

1.1. Положення про дерматовенерологічну допомогу населенню України та Порядок взаємодії лікарів всіх фахів та закладів всіх форм власності.

1.2. Стандарти якості для оцінки надання дерматовенерологічної допомоги та діяльності дерматовенерологів і суміжних фахівців в системі протидії ІПСШ.

1.3. Стандарти діагностики та лікування.

1.4. Критерії акредитації дерматовенерологічних закладів та Критерії акредитації ЦПСМД, акушер-гінекологічних та урологічних закладів всіх форм власності в аспекті хвороб шкіри та ІПСШ.



  1. Вдосконалення системи організації дерматовенерологічної допомоги.

Вдосконалення системи організації дерматовенерологічної допомоги повинно відбуватися з урахуванням реформування системи охорони здоров’я в Україні та збереженням і розвитком вітчизняного досвіду дерматовенерологічної допомоги. Дерматовенерологічні пацієнти мають отримувати допомогу на всіх 3-х рівнях надання медичної допомоги, однак ця допомога буде відрізнятися обсягом наданих послуг, терміном надання та професійним рівнем фахівців, що їх надають.

2.1. На первинному рівні компетенція лікаря загальної практики в питаннях надання дерматовенерологічної допомоги – це проведення комплексу профілактичних заходів; рання діагностика хвороб шкіри та ІПСШ; своєчасне скерування хворих до фахівця-дерматовенеролога; курація (диспансерний нагляд) визначених груп пацієнтів під керівництвом лікаря-дерматовенеролога.

2.2. Другий рівень надання дерматовенерологічної допомоги – основний та має надавати спеціалізовану дерматовенерологічну допомогу всьому населенню в основних її видах.

Організаційна структура амбулаторної дерматовенерологічної допомоги представлена дерматовенерологічними кабінетами, дерматовенерологічним відділеннями та денними стаціонарами при багатопрофільних лікарнях, самостійними дерматовенерологічним диспансерами.

Стаціонарна дерматовенерологічна допомога представлена стаціонарними відділами в структурі дерматовенерологічних диспансерів, окремими дерматовенерологічними лікарнями, дерматовенерологічними відділами лікарень загального профілю.

2.2.1. Функції другого рівня надання дерматовенерологічної допомоги:



  • діагностика та лікування хвороб шкіри та ІПСШ;

  • диспансерний нагляд за пацієнтами з хворобами шкіри та ІПСШ;

  • забезпечення ліками цільових категорій населення з профільними захворюваннями;

  • організація та проведення профілактичних та реабілітаційних заходів, консультацій;

  • ініціювання усіх видів примусових заходів стосовно осіб, котрі вчиняють правопорушення в аспекті лікування і профілактики ІПСШ;

  • робота з правоохоронними органами з питань правового забезпечення суспільної профілактики ІПСШ;

  • захист прав та інтересів пацієнтів;

  • проведення медикаментозного лікування, організація реабілітаційних заходів та медико-психологічної допомоги з метою підвищення рівня якості життя пацієнтів;

  • ініціація медико-соціальної експертизи пацієнтів з хронічними дерматозами;

  • активний нагляд, контроль за лікуванням в амбулаторних умовах та проведення протирецидивного лікування;

  • своєчасні медичні дерматовенерологічні профілактичні огляди, систематична оцінка стану пацієнтів диспансерної групи з корекцією лікувально-реабілітаційних програм;

  • проведення медичних оглядів вагітних, новонароджених, дітей, підлітків та організованих контингентів населення за медичними та соціальними показами;

  • видача довідок та заключень різного значення фізичним і юридичним особам, оформлення документації щодо первинного та чергового проходження МСЕК та направлення пацієнтів на дообстеження та лікування у профільні заклади ІІІ рівня.

2.3. Надання високоспеціалізованої дерматовенерологічної допомоги на третинному рівні буде забезпечуватися високоспеціалізованими дерматовенерологічними центрами (диспансерами), високо-спеціалізованими дерматовенерологічними лікарнями та відділеннями, консультативно-діагностичними центрами дерматовенерології на базі профільних кафедр ВНЗ, науково-дослідного інституту дерматології та венерології НАМНУ.

2.3.1. Функції третинного рівня надання дерматовенерологічної допомоги:



  • консультативна амбулаторна та стаціонарна допомога у складних діагностично-лікувальних випадках з використанням високотехнологічного обладнання та/або високоспеціалізованих медичних процедур високої складності;

  • вивчення, апробація, оцінка ефективності нових методів діагностики та лікування;

  • впровадження нових технологій діагностики та лікування та клінічні випробуванняя нових методів лікування та нового медичного обладнання;

  • розробка наукових методів та підходів до лікування і реабілітації дерматовенерологічних пацієнтів.

2.3.2. Вимоги до закладів третинного рівня надання дерматовенерологічної допомоги:

  • заклади повинні надавати високоспеціалізовану дерматовенерологічну допомогу населенню по всій території України без закріплення населення (єдиний дерматовенерологічний простір). Ліжковий фонд дерматовенерологічних закладів ІІІ рівня розраховуються виходячи з науково-обґрунтованих показників потреби в госпіталізації;

  • чітке розмежування функцій вторинного та третинного рівня з метою ліквідації випадків дублювання функцій з метою раціонального використання ресурсів;

  • до структури мають входити тільки центри (диспансери), лікарні та відділення, оснащені сучасним діагностично-лікувальним обладнанням згідно затверджених табелів оснащення;

  • організація та проведення наукових досліджень (клінічна кафедра, науково-навчальний інститут ВНЗ, університетська клініка);

  • мати високий професійний рівень фахівців (категорія лікаря – не нижче 1-ї категорії та/або закінчена клінічна ординатура, аспірантура, магістратура та/або науковий ступінь кандидата медичних наук, доктора філософії, доктора медичних наук).




  1. Моніторинг стану захворюваності на хвороби шкіри та ІПСШ.

3.1. Удосконалення існуючої системи збору статистичних даних, особливо у суб’єктів підприємницької діяльності.

3.2. Створення національного та регіонального електронних реєстрів хворих на основні хронічні захворювання шкіри.

3.3. Створення галузевої комп’ютерної мережі як частини державної медичної інформаційної системи, розрахованої на користування усіма регіонами України.

3.4. Проведення різномасштабних клінічних і епідеміологічних досліджень в дерматовенерології за допомогою сучасних інформативних методів.

3.5. Організація регіональних та національної референс-лабораторій з питань діагностики ІПСШ та інфекційних хвороб шкіри.

3.6. Створення спільних з зарубіжними науковцями та практиками наукових програм та напрямків в дерматовенерології.



  1. Реформування системи підготовки кадрів з питань дерматовенерології.

Надзвичайно важливим є поступовий перехід до розширення обсягів делегованих на рівень лікаря загальної практики дерматовенерологічних повноважень.

Фахівці усіх ланок медико-соціального сервісу для пацієнтів з хворобами шкіри та ІПСШ мають проходити післядипломну підготовку та атестацію за єдиними критеріями Міністерства охорони здоров’я України.

Цілеспрямоване навчання персоналу системи первинної медико-санітарної допомоги, лікарів-акушер-гінекологів, урологів, педіатрів та дерматовенерологів виявленню, діагностиці та правильній поетапній лікувальній тактиці при шкірних та венеричних захворюваннях.




  1. Визначення мети та напрямків наукових досліджень у галузі дерматовенерології.

Головною метою наукових досліджень Інституту дерматології і венерології НАМНУ, кафедр дерматовенерології ВНЗ та клінічних дерматовенерологічних закладів мають бути проблеми удосконалення діагностики та лікування хвороб шкіри та ІПСШ, розробка та оновлення Клінічних настанов з питань дерматовенерології, напрацювання науково-обґрунтованих рекомендацій з питань профілактики та реабілітації.




  1. Розвиток партнерського співробітництва різних галузей та секторів.

Важливу роль в наданні якісної комплексної медико-соціальної допомоги відіграє міжсекторальна взаємодія різних галузей і секторів, що опікуються питаннями сексуального та репродуктивного здоров’я. у наданні адекватної допомоги хворим на хвороби шкіри та ІПСШ основним чинником є мультидисциплінарна команда у складі лікаря загальної практики, лікаря-педіатра, лікаря-алерголога, лікаря-гінеколога, лікаря-уролога, лікаря-реабілітолога. Координацію інтегрованої роботи в команді здійснює лікар-дерматовенеролог.

Перед лікарями-акушер-гінекологами ставиться завдання стосовно забезпечення профілактики природженого сифілісу, а також по виявленню і лікуванню ІПСШ у жінок з запальними процесами сечостатевої сфери. лікарі-гінекологи зобов’язані направляти до територіальних дерматовенерологічних закладів чоловіків та статевих партнерів жінок з ІПСШ, котрі виявлені у жіночих консультаціях.

Лікарі загальної практики та медичні працівники загально-соматичних лікарень та поліклінік повинні при проведенні тілесних оглядів пацієнтів здійснювати первинну попередню діагностику візуальних форм ІПСШ, захворювань шкіри гострого та хронічного характеру, проводити скринінгову та експрес-діагностику ІПСШ.

З метою раннього виявлення ІПСШ та хвороб шкіри доцільно зберегти, удосконалити і оптимізувати проведення первинних та періодичних медичних оглядів з наступним консультуванням виявлених хворих у лікаря-дерматовенеролога.

Поряд з організацією національної та регіональних дерматовенерологічних референс-лабораторій, слід зберегти принцип централізованих лабораторних досліджень на сифіліс та інші ІПСШ. Потребує удосконалення післядипломна освіта лікарів-лаборантів, біологів та фельдшерів-лаборантів з питань діагностики ІПСШ та хвороб шкіри. Наявна необхідність удосконалення профілактики трансфузійного та трансплантаційного сифілісу. Тому потрібно переглянути підходи не лише до повноцінного обстеження донорів крові, тканин та органів, але й розробити нові алгоритми захисту реципієнтів.

Однією з причин поширення ІПСШ є низька усвідомленість населення, особливо молоді, про причини, наслідки та індивідуальну профілактику ІПСШ. Тому на часі є розробки чіткої системи гігієнічного виховання та статевого виховання. В цьому плані потребують розширення повноваження та обсяги діяльності «Центрів здоров’я», «Клінік дружніх до молоді», відповідних кафедр ВНЗ педагогічного профілю.

Необхідним є удосконалення регламентації роботи суб’єктів підприємницької діяльності, особливо в галузі дерматовенерології, акушер-гінекології та урології в аспекті контролю їх діяльності за виявленням, діагностикою, обліком, звітністю і лікувальною роботою в аспекті ІПСШ.

В ході встановлення інституту Поліції в Україні доцільно включити в його функції розшуку та притягнення до відповідальності і лікування осіб, що злісно ухиляються від обґрунтованого обстеження та лікування з приводу ІПСШ. В обласних та міських відділах поліції має бути виділений співробітник, котрий відповідає за проведення спільно з органами охорони здоров’я заходів, спрямованих на боротьбу з ІПСШ та СНІДом.

Координацію роботи вищевказаних структур має здійснювати «Міжвідомчі рада з питань репродуктивного і сексуального здоров’я», створені при Кабінеті Міністрів України, обласних, міських та районних адміністраціях або органах виконавчої влади. Ці ради мають приймати рішення, що сприяли б інтеграції зусиль різних відомств, організацій, громадських рухів, фондів і приватних осіб у справі охорони сексуального та репродуктивного здоров’я.




  1. Забезпечення доступності та диференційованості дерматовенерологічної допомоги.

Для забезпечення доступності дерматовенерологічної допомоги населенню проводиться делегування визначеного обсягу дерматовенерологічної допомоги на рівень ПМСД. Визначаються повноваження та межі компетенції лікарів загальної практики – сімейної медицини при наданні допомоги пацієнтам з хворобами шкіри , ІПСШ та ВІЛ-СНІДом.

Диференційований характер дерматовенерологічної допомоги передбачає надання цілеспрямованих медичних, реабілітаційних, соціальних послуг в залежності від віку: дітям, підліткам та особам працездатного віку, пенсіонерам та інвалідам.

Реформування системи надання дерматовенерологічної допомоги є складовою частиною загальної системи реформування охорони здоров’я в Україні і нової філософії державної соціальної політики.




  1. Залучення пацієнтів та їх родичів, неурядових організацій хворих та громадських піклувальних організацій.

Залучення користувачів дерматовенерологічної допомоги до участі в процесі надання їм такої допомоги та медико-соціального сервісу, сприятиме оптимізації планування і рівня надання дерматовенерологічної допомоги. Допомога, у наданні котрої беруть участь самі користувачі і члени їх родин, найбільш прийнятна для них і являє собою особливо значущий для них компонент дерматовенерологічного сервісу.



  1. Подолання явища стигматизації.

Значна поширеність випадків стигматизації осіб з візуальними ознаками хронічних дерматозів не повинна бути перешкодою до отримання такими особами якісної освіти, адекватного працевлаштування та забезпечення їм безперешкодного доступу до всіх суспільних сервісів. Мають бути створені максимально дестигматизовані умови для навчання, професійної підготовки, лікування та реабілітації особам усіх вікових груп із хронічними захворюваннями шкіри.

Необхідне розширення можливості надання дерматовенерологічної допомоги (особливо проти рецидивне лікування та диспансерне спостереження) на рівні лікаря загальної практики після відповідних консультацій лікаря-дерматовенеролога ІІ та ІІІ рівнів з визначенням плану лікування та реабілітації.

VI. Очікувані результати
Виконання Програми сприятиме покращанню якості життя пацієнтів з дерматовенерологічними хворобами та ІПСШ, зміцненню сексуального та репродуктивного здоров’я народів України та збереженню генофонду нації, що відбудеться за рахунок:


  1. Обґрунтування на підставі наукових досліджень ефективних методів організації та фінансування системи дерматовенерологічної допомоги, котра сприятиме оптимізації використання ресурсів.

  2. Підвищення обізнаності населення щодо факторів ризику розвитку хвороб шкіри, інфекцій, які передаються статевим шляхом та ВІЛ-СНІДу.

  3. Зниження захворюваності на ІПСШ, відповідно зниження захворюваності на хронічні запальні процеси сечостатевої сфери і як наслідок:

  • зменшення неплідності подружніх пар;

  • зменшення внутрішньоутробного інфікування плоду та розвитку внутрішньоутробних вад плоду, зниження показника дитячої смертності;

  • збереження і зміцнення генофонду нації.

  1. Зниження показника первинного виходу на інвалідність при хворобах шкіри.

  2. Збільшення кількості осіб з хронічними хворобами шкіри та членів їх сімей, реінтегрованих в суспільство.

  3. Покращення якості життя хворих.

  4. Створення чітко організованої системи поетапної допомоги хворим на шкірні хвороби та ІПСШ і СНІД з науковим обґрунтуванням обсягів, стандартів та підходів на кожному етапі.

  5. Зменшення прямих та непрямих витрат, пов'язаних із захворюваністю, тимчасовою втратою (зниженням) працездатності, лікуванням та інвалідизацією осіб з дерматовенерологічними захворюваннями.


VII. Фінансове забезпечення виконання Програми

Фінансування Програми здійснюється за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів, інших джерел не заборонених Законодавством України. Концепція Програми повинна мати визначені елементи та етапність виконання з поступовою зміною пріоритетних напрямків фінансування. При зміні пропорцій фінансування окремих елементів загальний кошторис повинен щорічно змінюватись для забезпечення реалізації всіх ланок Програми, у відповідності до отриманих медико-статистичних показників, даних реєстрів захворювань, результатів ефективності впровадженння лікувально-профілактичних заходів тощо.



Інститут дерматології та венерології НАМНУ має бути координаційним центром з питань визначення сучасних пріоритетних напрямків наукових досліджень і надання організаційно-методичної та аналітичної допомоги.




База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка