Короткий нарис з історії хірургії




Скачати 319.9 Kb.
Дата конвертації17.04.2016
Розмір319.9 Kb.
Реферат

на тему:

КОРОТКИЙ НАРИС З ІСТОРІЇ ХІРУРГІЇ

Хірургія одержала свою назву від двох грецьких слів: —, що означає "рука", і — "діло". У давнину хірургію розцінювали як рукоділля, вва­жаючи її ремеслом. З роками вона роз­вивалася, удосконалювалася і перетво­рилася на справжню науку, яка займає одне з чільних місць серед інших медич­них дисциплін. Ще у стародавньому ма­нускрипті Сушрути вказується, що "хірургія перша! найкраща зі всіх медич­них наук, дорогоцінний дарунок неба і вічне джерело слави".

У своїй книзі "Порадник для тих, хто вивчає хірургію в анатомічному театрі", яка побачила світ близько трьох сторіч тому (1710), професор і незмінний ке­рівник Московської медико-хірургічної школи (1707—1735) М.Бідлоо вказує, що хірургія — це "предмет, створений досвідом на основі пізнання і вивчення добре складеного людського тіла для відновлення і збереження неприродно зміненого випадковими хворобами тіла і краси його, що досягається прикладан­ням рук ззовні, застосуванням ліків усе­редину, а також інструментів".

На його думку, хірургія поділяється на дві частини: теорію і практику. Тео­рія — є "викладання хірургічне, ви­кладання історичне про всі хвороби людського тіла, аби пізнати, що таке хвороба, її суть, різноманітність про­явів і перебіг. Практика — коли те, що ми говоримо, пояснюємо і розуміємо теоретично, робимо руками і інструмен­тами, і всіма способами, що придатні для вилікування будь-якої хвороби".

Хірургія стара, як і людство. З най­давніших часів людина мусила давати собі раду у разі пошкоджень, які виникали в неї у боротьбі з супротивником або ди­кими звірами, повинна була вміти за­гоювати і зашивати рани, видаляти з них

стріли чи кінці списів, управляти ви­вихи і лікувати переломи. У музеях мож­на побачити черепи з кам'яної епохи, знайдені під час розкопок у Єгипті, Південно-Західній Европі, Сканди­навії, Перу, Полінезії, зі слідами тре­панації, які свідчать про те, що від опе­рації до смерті минув тривалий час.

У той же час, на думку деяких філо­софів та істориків (Жан-Жак Руссо, Ріхтер та ін.), людині первіснообщин­ного ладу не потрібна була медична до­помога. На їх думку, життя первісної людини проходило в повному єднанні з природою, щедрими дарами якої вона користувалася безтурботно, мала добре здоров'я, не знала хвороб і страждань.

Але наукою доведено, що ніякого "зо­лотого віку" позаду нас не було, і пер­вісна людина жила важко, повсякчас боролася із ворожими силами природи.

Важкі умови життя, добування їжі спричиняли у первісної людини різні за­хворювання. На скелетах людей, які жи­ли в сиву давнину, виявляють ознаки пе­ренесених хвороб та хірургічних втручань.

Рабовласницький лад характеризу­вався інтенсивним розвитком виробни­чих відносин порівняно з первіснооб­щинним. При цьому з'явилися можли­вості для розподілу праці і її спеціалі­зації, виникли різні ремесла, в сус­пільстві виділилися ремісники-профе­сіонали, у тому числі й лікарі. З'яв­ляється писемність (клинопис, ієрог­ліфи), що сприяє появі медичних текстів, творів.

Початкові основи хірургії були за­кладені лікарями Стародавньої Індії, Єгипту, Китаю, Греції, Риму. У Ста­родавній Індії були університети і практикувалася шкільна підготовка лікарів. За 100 років до нашої ери в Індії користувалися розпеченим залізом

для припікання нориць. Кровотечі зу­пиняли за допомогою тугої пов'язки. Індійський метод пластики носа не втра­тив свого значення й до сьогодні. У Стародавній Індії працювали професі­онали-хірурги, які добре знали анато­мію людини. На їх озброєнні було близько 120 сталевих інструментів, вони знали техніку накладання швів за допомогою лляних ниток і волосся, уміли зашивати рани кишечника. Суш-рута використовував для цього чорних мурашок, які схоплювали своїми кліщами край рани, після чого він відрізу­вав їх тулуби. Метод цей використову­вали до XI сторіччя.

У цей же час у Індії було заборонено розтин трупів людей, а також тварин. Лікарі відточували свою хірургічну май­стерність на дошках, вкритих воском, на соковитих рослинах та овочах.

Стародавні євреї вважали за великий гріх навіть торкатися трупа. На жаль, про єврейську медицину того часу суди­ти важко, бо стародавні євреї не зали­шили по собі жодної медичної книги.

Як можна судити з досліджень мумій і папірусів, за 1000 років до нашої ери стародавні єгиптяни уміли виконувати ампутацію, розкривати черепну порож­нину і проводити інші складні втручан­ня, застосовуючи при цьому для знеболення настій кореня мандрагори чи індійських конопель.

Не меншого розвитку досягла хірур­гія у Стародавньому Китаї. Низка по­ложень китайської медицини зберігала­ся тривалий час, а методи голковколю­вання і досі не втратили значення.

Стародавні асирійці, вавілонці відзначалися високим рівнем культури, медицини, в тому числі й хірургії.

Хірурги того часу вже проводили складні операції, за успішне виконан­ня яких вони отримували високу вина­городу. Щоправда, за негативні на­слідки їх вони каралися. У папірусах того часу писалося: "Якщо лікар вико­нує у кого-небудь серйозну операцію бронзовим ножем і спричинить хворо­му смерть, якщо він, знімаючи у кого-небудь катаракту, пошкодить око, то він карається відрізуванням руки".

Солідні наукові праці з медицини (в тому числі й хірургічні) знайдено в Ста­родавній Греції. Авторитет грецьких учених був непохитним у всіх країнах світу протягом багатьох сторіч.

Незважаючи на заборону розтину трупів (з релігійних переконань, а та­кож через відразу), хірургія у Греції до­сягла великого розвитку.

Говорячи про хірургію стародавніх греків, ми не можемо не назвати відо­мого лікаря того часу Гіппократа (мал.1). Не маючи точних відомостей про анатомію і фізіологію людини, Гіппократ емпірично заклав початкові основи наукової хірургії. Він розробив раціональні для того часу методи ліку­вання ран, переломів, описав правець, виділив сепсис, вправляв вивихи тощо. Перед виконанням операції Гіппократ вимагав від лікарів скрупу­льозної чистоти, ретельного гоління операційного поля. Підчас проведен­ня оперативних втручань він застосову­вав переварену і профільтровану воду, чисте полотно, губки, сухе листя, вино, галун і солі міді. При переломах виконував іммобілізацію за допомогою шин, витягання. Оперував Гіппократ інструментами з міді, бо сталі у той час греки не знали.

Наскільки серйозно ставився Гіппо­крат до лікарської діяльності, свідчить один із його афоризмів: "Vita brevis, ars longa, tempus praeceps, experimentum periculosum, judicium difficile" ("Життя коротке, мистецтво довге, час скороминучий, досвід небезпечний, рішення тяжке").

Між цим афоризмом та пізнішим висловлюванням школи Асклепіада (126—56 р. до н.е.), що мистецтво ко­ротке, а життя довге, є велика різни­ця. З того наукового нігілізму учень Асклепіада Тессалус робить висновок, що медицину можна вивчити за б міс. Тож не дивно, що випускників цієї школи називали "ослами Тессалуса".

Після завоювання Греції римляна­ми починається занепад грецької куль­тури і економіки. Центром науки у цей час стає Рим. Розвиток медицини тут пов'язаний з іменами Цельса (25 р. до

Н.Є.—50 р.н.е.) і Галена (130—210 р. н.е.) Хоча Цельс не був професійним лікарем, у його працях знаходимо опис перев'язування судин, визначення чо­тирьох ознак запалення ("Notae veraeinflammationis sunt quatuor: rubor et tumor, cum cabole et dolore"): є чотири ознаки справжнього запалення — по­червоніння та опух з жаром і болем.

Гален зупиняв кровотечу за допомо­гою не лише перев'язування судини шовковими нитками чи струною, але й скручування. Він першим вивчив ме­ханізм утворення кісткового мозоля.

Галенові належать анатомічні атла­си, написані на підставі секції мавп і свиней і лише випадково — людських трупів. Отож не дивно, що в них бага­то неточностей.

Недостатній розвиток у цей час ана­томії часто пояснюють ворожим став­ленням церкви до розтину трупів лю­дей. Однак це не відповідає історичній правді. Професор Московського уні­верситету Л.Мороховіц у своїй праці "Історія і співвідношення медичних знань" писав: "Заборона робити розтин трупів стосувалася лише монахів. Світським людям папи не забороняли виконувати секції, на що вказують ста­тути багатьох університетів".

Мікеланджело Буонарроті у монас­тирі св. Духу у Флоренції з дозволу на­стоятеля мав спеціальне приміщення для трупів.

У Франції 1367 р. було дозволено робити секцію трупів страчених людей.

Середні віки в Європі характеризу­ються занепадом науки. У той час най­більшого розвитку здобула арабська ме­дицина. На жаль, релігійні забобони арабів заважали розвиткові оператив­ної хірургії. Багато досягнень стародав­ньої культури, в тому числі й хірургії, було забуто.

Видатними представниками арабсь­кої школи були Абулькасем (початок XII ст.) і Їбн-Сіна (980-1037), що відо­мий у Європі як Авіценна. Перший наголошував на ролі повітря у зараженні ран, широко використовував примітив­ний "мурашиний" шов кишок; як кро­воспинний засіб застосовував розпечене залізо, відзначав значення вина як знезаражувального засобу.





Мал. 1. Гіппократ (460—377 р. до н. е.)
Ібн-Сіна написав багато праць з ме­дицини, серед яких найбільшою попу­лярністю користувався його "Канон лікарської науки". Він залишив чис­ленні праці з різних галузей знань: філо-софії, математики, фізики, астро­номії, хімії та ін. Був великим ученим, і його ім'я справедливо може бути по­ставлене поряд з такими корифеями науки, як Гіппократ і Гален.

У середні віки в країнах Західної Європи розвиток медицини і хірургії почався в Італії і Франції, дещо пізніше — в Англії і Німеччині. Важливим кро­ком щодо цього було відкриття універ­ситетів у Падуї, Салерно, Кембріджі і Оксфорді (XIII ст.), Празі, Відні, Кра­кові (XIV ст.), Лейпцігу (XV ст.).

У той час офіційна університетська наука визнавала лише внутрішню медицину. Хірургія в більшості універ­ситетів не викладалася. Лікарі, які за­кінчували навчання, повинні були при­сягти, що не будуть займатися хірур­гією. Нею займалися цирульники і пра­цівники лазень без будь-якої спеціаль­ної підготовки. Рівень хірургії дуже знизився — до рівня ремесла, займа-

грудній клітці, легенях, серці є вели­ким досягненням. Щороку тисячі лю­дей рятують хірурги від неминучої смерті.



XX ст. дало світові великих учених. Імена Федорова, Оппеля, Спасоку-коцького, Бакулєва, Кера, Кйорте, Тренделенбурга, Лексера, Зауербруха, Більрота, Кохера, братів Мейо, Край-ля та багатьох інших учених пов'язані з великими досягненнями у різних ділян­ках хірургії.

1 хоча багато ще в питаннях і про­блемах сучасної хірургії вимагає подаль­шого удосконалення, всебічного ви­вчення, вже зараз вона досягла такого розвитку, про який наші вчителі і по­передники могли лише мріяти.

Чому завдячує хірургія останніх

років свій бурхливий розвиток? Пе­редусім досягненням у галузі природо­знавства і техніки. У своєму рухові впе­ред вона широко використовує нові відкриття в галузях біології, анатомії, фізіології, фармакології, хімії, елект­роніки та інших наук.

Винятковий вплив на розвиток хірургії має впровадження в хірургічну практику нових методів знеболення, які дають можливість проводити складні втручання з мінімальним ризиком, но­вої медичної апаратури й інструментів. Сучасний досвідчений хірург це — лікар із широким світоглядом, який поєднує хірургічні знання зі знаннями фарма­кології, фізіології, терапії, анатомії, біохімії та ін.

РОЗВИТОК ХІРУРГІЇ В УКРАЇНІ


У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не ос­новним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення міст (за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 ти­сяч) з'явився попит на медичну допо­могу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, ча­стіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з еле­ментами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них "спеціалізувалися" на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо.

У ранніх збірниках законів ("Руська правда", XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.

Поруч із лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих кня­жих дворах, у великих містах практи­кували й приїжджі лікарі-чужинці з країн Заходу і Сходу. Вони знайомили наших лікарів з лікувальними метода­ми своїх країн і в свою чергу запозича­ли наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.

Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона засну­вала в Києві лікарні, а догляд за хво­рими доручила жінкам. Князь Володи­мир Великий у 996 р. та князь Ярослав Мудрий у 1096 р. закріпили право ліку­вати за монастирями.

За грецькими зразками при монас­тирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаш­товуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікування. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини.

"Києво-Печерський патерик" доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.

Першим визначним лікарем-жінкою України була онука Володимира Моно-маха — Євпраксія Мстиславівна, яка народилася у 1108 р., виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедич­ну освіту. Вона почала свою лікарську діяльність молоденькою дівчиною і ус­пішно лікувала хворих з усього Києва. Після одруження з візантійським ца-

грудній клітці, легенях, серці є вели­ким досягненням. Щороку тисячі лю­дей рятують хірурги від неминучої смергі.

XX ст. дало світові великих учених. Імена Федорова, Оппеля, Спасоку-коцького, Бакулєва, Кера, Кйорте, Тренделенбурга, Лексера, Зауербруха, Більрота, Кохера, братів Мейо, Край-ля та багатьох інших учених пов'язані з великими досягненнями у різних ділян­ках хірургії.

Ї хоча багато ще в питаннях і про­блемах сучасної хірургії вимагає подаль­шого удосконалення, всебічного ви­вчення, вже зараз вона досягла такого розвитку, про який наші вчителі і по­передники могли лише мріяти.

Чому завдячує хірургія останніх

років свій бурхливий розвиток? Пе­редусім досягненням у галузі природо­знавства і техніки. У своєму рухові впе­ред вона широко використовує нові відкриття в галузях біології, анатомії, фізіології, фармакології, хімії, елект­роніки та інших наук.

Винятковий вплив на розвиток хірургії має впровадження в хірургічну практику нових методів знеболення, які дають можливість проводити складні втручання з мінімальним ризиком, но­вої медичної апаратури й інструментів. Сучасний досвідчений хірург це — лікар із широким світоглядом, який поєднує хірургічні знання зі знаннями фарма­кології, фізіології, терапії, анатомії, біохімії та ін.

РОЗВИТОК ХІРУРГІЇ В УКРАЇНІ

У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не ос­новним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення міст (за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 ти­сяч) з'явився попит на медичну допо­могу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, ча­стіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з еле­ментами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них "спеціалізувалися" на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо.

У ранніх збірниках законів ("Руська правда", XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.

Поруч із лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих кня­жих дворах, у великих містах практи­кували й приїжджі лікарі-чужинці з країн Заходу і Сходу. Вони знайомили наших лікарів з лікувальними метода­ми своїх країн і в свою чергу запозича­ли наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.

Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона засну­вала в Києві лікарні, а догляд за хво­рими доручила жінкам. Князь Володи­мир Великий у 996 р. та князь Ярослав Мудрий у 1096 р. закріпили право ліку­вати за монастирями.

За грецькими зразками при монас­тирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаш­товуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікування. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини.

"Києво-Печерський патерик" доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.

Першим визначним лікарем-жінкою України була онука Володимира Моно-маха — Євпраксія Мстиславівна, яка народилася у 1108 р., виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедич­ну освіту. Вона почала свою лікарську діяльність молоденькою дівчиною і ус­пішно лікувала хворих з усього Києва. Після одруження з візантійським ца-

тологія, лікування венеричних, шкір-них хвороб, захворювання зубів були в компетенції цирульників.

Крім цехових цирульників, у великих містах медичною практикою займалося багато осіб, які в цехи з тієї чи тієї при­чини не входили. Називали їх "партача­ми" (приватниками). Між цими група­ми постійно велася боротьба.

Після скасування кріпацтва справа медичної допомоги сільському населен­ню була зосереджена в земських упра­вах, де керівна роль належала поміщи­кам-дворянам. В Україні земство спо­чатку було введене на лівобережжі і тільки в 1905 р. — на правобережжі.

Значне поширення в селах різних епідемічних захворювань, велика смертність населення, особливо дітей, змусили новостворені земські управи звернути увагу на медичну справу. Для обслуговування сільського населення стали запрошувати лікарів. Вони по­винні були подавати медичну допомогу з усіх галузей медицини, в тому числі й хірургії. Лікарі ці пізніше сфор­мувалися у таких видатних хірургів, як О. Богаєвський, Б. Козловський, Л-Малинівський.

Земська хірургія сприяла проник­ненню хірургічної допомоги в широкі маси населення. У невеликих земських лікарнях формувалися видатні хірурги, які проводили складні операції.

У 1805 р. Східна Україна дочекалася свого власного університету, який від­крили в Харкові. До його складу вхо­див медичний факультет. У 1834 р. відкрито університет у Києві. Тут у 1844 р. організовано перші терапевтич­но-хірургічні клініки.

У складі професорів медичного фа­культету Харківського університету в першій половині XIX ст. було мало ви­датних фахівців. Більшість із них були посередніми викладачами, які обмежу­валися читанням лекцій за записками, зміст яких не змінювався багато років, дисципліни викладались лише теоретич­но. Ще у 1850—1855 рр. патологію, хірургію викладали латинською мовою, що утруднювало засвоєння цих дис­циплін студентами. Такі лекції вони

мало відвідували. У лекційному журналі викладача патології і терапії професора І. Рейпольського є такий запис: "Лек­ція відбулася, але слухачів не було".

У другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних університетів Харкова і Києва стають справжніми осередками хірургічної науки і практики в Україні. Викладання хірургії тут пов'язане з іме­нами таких відомих учених, як В. Гру­бе, В. Караваєв (мал.4), Ю.Шима-новський, М.Волкович (мал.5) та ін.

У 1865 р. відкрито університет в Одесі.

Через шість років після заснування у Київському університеті було відкри­то медичний факультет. Організовано терапевтичну і хірургічну клініки на 20 ліжок кожна, що відразу позитивно позначилося на діяльності новостворе-ного факультету. А найголовніше — провідні кафедри медичного факульте­ту очолили видатні вчені.

Протягом 48 років кафедру хірургії на медичному факультеті при Київ­ському університеті очолював учень М. Пирогова В. Караваєв.

У співдружності з В.Караваєвим пра­цював талановитий хірург і вчений Ю. Шимановський, який викладав хі­рургічну анатомію і оперативну хірургію.

Серед керівників хірургічних кафедр Київського університету слід назвати М. Волковича. Він був організатором і головою Київського хірургічного то­вариства.

Широко відомим став вихованець Харківського університету хірург-нова­тор Аполінарій Підріз. Він був піоне­ром хірургії серця. А-Підріза слід вва­жати одним із зачинателів поєднання асептики і антисептики.

На медичному факультеті Одеського університету працювали такі видатні вчені-хірурги, як К. Серапін, М. Ли-сенков, К. Сапєжко, А. Щоголів.

Після 1917 р. в Україні розгортається будівництво мережі лікувальних і про­філактичних закладів. Після закінчен­ня громадянської війни особливу увагу було звернено на організацію хірургіч­ного обслуговування шахтарів Донбасу, працівників у галузі важкої промисло-

Важливу роль у діяльності воєнно-санітарної служби, в організації ліку­вання та обслуговування поранених відіграли радянські жінки (40% фрон­тових лікарів, 43% фельдшерів, 40% санінструкторів та санітарів).

Було нагромаджено великий досвщ у різних галузях воєнної медицини.

Після війни в Україні сформувало­ся багато наукових шкіл, які внесли значний вклад не лише у вітчизняну, але й у світову медицину. Все це сприяло розвитку хірургічної техні­ки, розширенню діапазону оператив­них втручань.

У 1957 р. видатним хірургом М.М. Амосовим було створено у Києві перше відділення серцевої хі­рургії, у 1983 р. — організовано НДІ серцево-судинної хірургії. Операції на серці почали виконувати в Киї­вському НДІ клінічної і експеримен­тальної хірургії, клініці торакальної хірургії Львівського медичного інсти­туту, Харківському НДІ загальної і невідкладної хірургії, хірургічній клі­ніці Донецького медінституту.

М.М. Амосов вніс великий вклад і у розвиток легеневої хірургії в Укра­їні, організувавши у 1952 р. в Києві спеціалізовані відділення, а в 1955 р. — першу в Україні кафедру тора­кальної хірургії. Науково-методичним центром трахеобронхіальної хірургії стала кафедра пульмонології Київсь­кого інституту вдосконалення лікарів.

У 50-х роках починається форму­вання анестезіологічної служби в Україні. При провідних хірургічних клініках організовуються анестезіо­логічні центри. У 1957 р. кафедру то­ракальної хірургії було перетворено на кафедру торакальної хірургії і ане­стезіології Київського інституту вдо­сконалення лікарів, яку очолив про­фесор А.І. Трещинський.

Удосконалились за останні десяти­річчя діагностика та хірургічні мето­ди лікування захворювань органів че­ревної порожнини.

Велику роль щодо цього відіграв Київський інститут експерименталь­ної і клінічної хірургії, очолюваний академіком 0.0. Шалімовим.

У 1965 р. було організовано ЙНДТ захворювання нирок і сечовивідних

2 8-516



Мал. 6. О.П. Кримов (1872—1954)

шляхів (урології), який став науково-організаційним центром^ урологічної допомоги в республіці. Його очолює академік О.Ф. Возіанов, президент Академії медичних наук України.

Поліпшення нейрохірургічної до­помоги населенню стало можливим тільки зі створенням у Києві в 1950 р. Українського НДІ нейрохірургії на чолі з видатним нейрохірургом 0.1. Арутюновим, а пізніше — акаде­міком А.П. Ромодановим.

У останні десятиріччя набула роз­витку спеціалізована допомога при захворюваннях органів слуху та вер­хніх дихальних шляхів. Значний вклад у розвиток цієї галузі вніс професор 0.1. Коломійченко та його школа.

Важливу роль у розвитку онко­логічної допомоги відіграє у пово­єнні роки Український рентгеноло­гічний інститут у Харкові і Київсь­кий науково-дослідний інститут он­кології та радіології.

Велика заслуга в розвитку онко­логічної допомоги в Україні нале­жить академіку Р.Є. Кавецькому, який з 1960 р. і до кінця свого життя очолював створений ним Інститут експериментальної і клінічної """ Р-

ОРГАНІЗАЦІЯ ХІРУРГІЧНОЇ ДОПОМОГИ В УКРАЇНІ. ПІДГОТОВКА КАДРІВ ХІРУРГІВ

ОРГАНІЗАЦІЯ ХІРУРГІЧНОЇ ДОПОМОГИ

Організація медичної допомоги, в тому числі й хірургічної, громадянам України грунтується на закріпленому в ст.49 Конституції країни їх праві на без­коштовну державну медичну допомогу всіх видів. Хірургічна допомога — одна з найбільш масових форм медичної до­помоги. Ця її особливість обумовлена великим поширенням хірургічних за­хворювань, природжених та набутих вад і травм як у нашій країні, так і в усіх промислове розвинутих країнах світу, з одного боку, та великими можливос­тями хірургії, досягнутими за період після Другої світової війни в лікуванні різних хвороб, корекції вад та навіть у заміні функціонально неповноцінних органів (трансплантація органів та ксе-нопротезування) — з другого.

Про масовість хірургічної допомоги свідчать сотні тисяч щорічно виконува­них в Україні оперативних втручань з при­воду хвороб та травм на різних органах.

Основу сучасної системи організації хірургічної допомоги в Україні поки що складає система, успадкована від колиш­нього СРСР. Допомога ця була органі­зована за територіальним принципом та етапністю її надання населенню країни з підпорядкуванням нижчого етапу вищо­му. Організація передбачає максималь­не наближення до місця проживання хворого медичної допомоги взагалі та хірургічної, зокрема, і забезпечується відповідними, насамперед територіаль­ними, медичними установами.

Організація хірургічної допомоги включає, по висхідній, первинну ме­дичну допомогу, кваліфіковану та спе­ціалізовану хірургічну допомогу. Хірур­гічна допомога поділяється на швидку, чи невідкладну, якої потребують хворі з гострими захворюваннями та пошкод­женнями, та планову, яка здійснюється хворим з хронічними недугами.

Первинна невідкладна медична до­помога хворим на гострі хірургічні хво­роби та з травмами здійснюється в ам­булаторіях фельдшерсько-акушерських пунктів та в дільничних сільських лікар­нях — у селах, а в містах та в прирівню­ваних до них населених пунктах — ліка­рями-хірургами поліклінік, лікарями травмопункгів та бригадами, переваж­но спеціалізованими, станцій "Швид­кої допомоги". Хворим із незначними ушкодженнями гострого типу, які не вимагають хірургічних втручань або ос­танні можуть бути успішно виконані лікарями даних етапів, та хворим з го­стрими захворюваннями, які не потре­бують госпіталізації, первинна допомо­га, що подається на цих етапах, фак­тично є кваліфікованою і на них завер­шується. Суть первинної медичної до­помоги хірургічним хворим з гострими захворюваннями та травмами у сільських амбулаторіях та дільничних лікарнях, як і допомоги в поліклініках міст, у тих випадках, коли хворий потребує такої допомоги, яка за своїм характером пе­ревищує обсяг запрограмованої для хірурга поліклініки і виходить за межі його обов'язків, полягає в обстеженні хворого наявними в розпорядженні фельдшера чи лікаря (в тому числі ліка­ря-хірурга поліклініки) засобами для встановлення вірогідного чи, іноді, точного діагнозу та направлення хворо­го в хірургічне відділення районної або центральної районної лікарні з визна­ченням транспорту, яким хворий по­винен бути направлений. У більшості випадків його перевозять машиною станції "Швидкої допомоги", або ма­шиною "швидкої допомоги" самої ра-

ліфіковані кадри хірургів-викладачів (професори, доценти, асистенти) здійснюють великий обсяг спеціалізова­ної допомоги при різних захворюваннях. Багато з цих клінік є міськими центра­ми спеціалізованої хірургічної допомо­ги (хірургії печінки, жовчних шляхів та підшлункової залози; хірургії шлунка та кишечнику; хірургічного лікування кро­вотеч; хірургії легень; хірургії ендокрин­них залоз, хірургії прямої та товстої ки­шок, хірургії стравоходу тощо).

Спеціалізовану допомогу громадя­нам України незалежно від місця їх про­живання надають науково-дослідні інститути хірургічного профілю, які є науково-методичними та організацій­ними центрами з розробки та втілення новітніх засобів діагностики, лікуван­ня та профілактики захворювань і травм певних систем, органів чи ділянок. Серед них Київський науково-дослід­ний інститут експериментальної та клінічної хірургії АМН України, Хар­ківський НДІ загальної та невідкладної хірургії МОЗ України, Київський НДЇ нейрохірургії ім. А-П.Ромоданова АМН України, Київський НДІ кардіохірургії АМН України, Київський НДІ ртори-ноларингології, Київський НДЇ ендо­кринології та обміну речовин АМН Ук­раїни, Одеський інститут офтальмології ім. В.П.Філатова, Дніпропетровський НДЇ гастроентерології, Київський НДЇ гематології та переливання крові, Київ­ський НДЇ туберкульозу та легеневої хірургії та ін.

Поряд з інститутами існує низка спеціалізованих республіканського рівня центрів з деяких галузей хірургії (опіковий, проктологічний центри, центр хірургії щитовидної залози тощо).

У останні два десятиріччя в Україні в містах-мегаполісах та великих промис­лових центрах (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Львів, Кривий Ріг, Херсон та ін.) ство­рено спеціалізовані лікарні невідклад­ної хірургічної допомоги, в структурі яких є відділення головних напрямків хірургії (нейрохірургічне, судинне, гастроентерологічне, відділення по-

літравми та ін.), діяльність яких забезпе­чує ефективну спеціалізовану допомо­гу хворим з різними гострими захво­рюваннями та станами (шлункові кровотечі, перфоративна виразка, гострий панкреатит). Завдяки ство­ренню лікарень невідкладної допомо­ги, концентрації в них великої кіль­кості хірургів різних фахів (як вузько­го, так і широкого профілю) зменши­лися негативні наслідки вузької спе­ціалізації хірургів.

Спеціалізовану травматологічну (травма кісток та суглобів) та ортопедич­ну допомогу забезпечують травмопункти у містах, а також відповідні відділення центральних районних, міських та облас­них лікарень, такі науково-методичні центри, як науково-дослідні інститути травматології та ортопедії (Київський, Харківський, Донецький).

Онкологічну допомогу хворим нада­ють онкологічні міські та обласні дис­пансери та онкоцентри разом із кафед­рами онкології медичних університетів та академій, що розташовані на базах цих диспансерів, а також науково-дослідні інститути онкології, зокрема Київський радіо-рентгеноонкологічний з його численними багатопрофільними клініками (торакальною, гастроентеро­логічною, гінекологічною, проктоло­гічною, щелепно-лицевою, клінікою пухлин молочної залози тощо).

Величезну роль у розвитку невід­кладної хірургічної допомоги та в досяг­ненні значних успіхів у цій галузі відігра­ють міські, обласні, республіканські станції "Швидкої допомоги" (ці станції склались унаслідок об'єднання станцій "Швидкої та невідкладної служби") та утворення в них спеціалізованих бригад з тих чи тих галузей невідкладної хірургії (шокових, тромбоемболічних, опікових тощо).

Завдяки цьому медична допомога по­терпілим подається швидко та кваліфі­ковано уже з місця виникнення травми чи захворювання.

Поряд із державною територіальною системою медичної, зокрема хірургіч­ної, допомоги населенню України, підпорядкованою Міністерству охорони



ПІДГОТОВКА КАДРІВ ДЛЯ ХІРУРГІЇ

Система підготовки хірургів Украї­ни також зазнала і зазнає значних змін, реформування. Донедавна кад­ри хірургів готували, починаючи з інституту — з субординатури. Зараз, коли первинна спеціалізація з хірургії в інститутах (університетах та академі­ях) відмінена, хірургів готують шля­хом спеціалізації в інтернатурі з загаль­ної хірургії на базах хірургічних від­ділень міських та районних лікарень та в клініках відповідних кафедр медич­них вузів протягом 1,5 року очно-заоч­ним шляхом (половину терміну на ка­федрі, тобто стаціонарно, та полови­ну заочно — у хірургічних відділеннях, в яких вони потім працюватимуть, із складанням іспиту по закінченні інтер­натури). Крім того, на кафедрах хірурги підготовка кадрів хірургів для науково-педагогічної роботи ведеться через магістратуру та аспірантуру. До магістратури зараховують студентів-відмінників після закінчення вузу, в аспірантуру вступають лише хірурги зі стажем роботи 3 роки.

Удосконалення хірургів — підвищен­ня їх кваліфікації, а також первинна спеціалізація хірургів з нових розділів хірургії — здійснюється як в інститутах та на факультетах удосконалення лікарів і в Українській академії післядипломної освіти, так і в науково-дослідних інсти­тутах та на кафедрах медичних вузів з відповідної галузі хірургії. Вузькі хірургічні спеціальності фахівці, що за­кінчили інтернатуру, опановують у відповідних установах — науково-дос­лідних інститутах, лікарнях, на кафед­рах тощо, під керівництвом провідних фахівців. Особливо треба наголосити на ролі у підготовці та у вихованні кадрів хірургів клінічних кафедр хірургічного профілю медичних університетів та ака­демій. В усьому світі університети є головними центрами науки та підготов­ки наукових кадрів. Саме в універси­тетських клініках створено чи започатко­вано відомі хірургічні школи України — С.П. Кримова, М.С. Коломійченка, Г.Г. Караванова, М.М. Амосова, О.М. Авілової, 0.0. Шалімова, К.Т. Овнатаняна, О.К. Горчакова, Г.М. Матяшина, М.М. Ковальова, В.Д. Братуся, М.П. Павловського та ін.

Професія хірурга вимагає, крім фор­мальних форм, підвищення кваліфі­кації, постійного самоудосконалення протягом усього життя через вивчення медичної літератури, участь у конферен­ціях та з'їздах хірургів, засіданнях хірур­гічного та інших товариств тощо. За­раз завдяки більшій відкритості держа­ви і її політичній системі українські хірурги отримали можливість здійсню­вати поїздки за кордон для ознайомлен­ня зі станом хірургії та удосконалення своєї професії в країнах Західної Євро­пи, Сполучених Штатах Америки та Канаді. Українські хірурги одержують допомогу держави, підтримку українсь­ких лікарських товариств діаспори США, Канади, Австралії та окремих діячів української діаспори за кордо­ном, а також вітчизняних благодійних фондів та організацій.



КЛЯТВА ГІППОКРАТА

Клянуся Аполлоном, Асклепієм, Гігієною і Панакеєю, і всіма богами і богинями, бе­ручи їх у свідки, виконувати чесно, відповід­но до моїх сил і розуміння таку присягу і пись­мове зобов'язання: поважати особу, що на­вчила мене лікарського мистецтва, нарівні з моїми батьками і в разі потреби допомагати їй у всьому; її нащадків вважати своїми брата­ми, і це мистецтво, якщо вони захочуть його вивчати, викладати їм безплатно і без будь-якого договору; настанови, усні уроки і все інше в науці передавати своїм синам, синам свого вчителя і учням, пов'язаним зобов'я­занням і клятвою за законом медичним, і нікому іншому. Я спрямую режим хворих на їхню вигоду, відповідно до моїх сил і мого розуміння, утримаюся від заподіяння будь-якої шкоди і несправедливості. Я не дам смер­тельного засобу нікому, хто проситиме його

в мене, і не вкажу шляху до такого замислу;

так само я не дам ніякій жінці абортивного песарія. Чисто і непорочне провадитиму своє життя і творитиму своє мистецтво. Ні в яко­му разі я не робитиму вигину у хворих на ка­м'яну недугу, полишаючи це людям, які зай­маються цією справою. В який би дім я не зайшов, я ввійду туди для користі хворого, далекій від усього зловмисного, неправедно­го і згубного, особливо від любовних справ з жінками і чоловіками, вільними і рабами.

Що б під час лікування — а також і без лікування — я не побачив і не почув про жит­тя людини, чого не слід коли-небудь розго­лошувати, я мовчатиму, вважаючи такі речі таємницею. Мені, який непорушне виконує клятву, нехай буде щастя в житті і в мистецтві і слава поміж усіх людей на вічні часи; тому, хто порушить або дасть нещиру клятву, нехай буде протилежне цьому.

Вчення Гіппократа відіграло велику позитивну роль у подальшому розвитку медицини. Основні його принципи, іншими словами, спадщина давньо­грецької медицини класичного періоду, застерігала лікарів проти помилок, од­нобічних захоплень, яких було немало протягом багатовікового розвитку ме-дицини.

Питанню деонтології в процесі на­вчання студентів повинна приділятися велика увага. У довгому і складному процесі їхньої лікарської освіти настає важливий і відповідальний момент, коли вони вперше вступають у клініку, складний і драматичний світ хворої людини. Нову сторінку пізнання його вона відкриває перед ними. Вперше переступаючи поріг клініки, студенти зустрічаються з хворим, а це є серйоз­ною подією в процесі їхнього навчан­ня. І залежно від того, як із самого початку складуться стосунки з колега­ми, хворими, родичами хворих, і буде багато в чому залежати їх подальша лікарська доля.

Аби стати добрим фахівцем, по­трібна не лише хороша спеціальна підготовка. Хворий довіряє лікареві найдорожче, що у нього є, — своє здо­ров'я, а іноді й життя. Авторитет лікаря забезпечується насамперед знанням

своєї дисципліни, високою професій­ною майстерністю. Але це лише один бік справи. Мало бути лише хорошим фахівцем. Хворий повинен бути впев­неним, що лікар не лише може йому допомогти, але й постарається зроби­ти все в цьому напрямку, що дозволя­ють сучасні досягнення медицини й власний досвід. Надія на одужання до­мінує в помислах і відчуттях хворого під час хвороби. Хворий прагне відчути, що лікар поділяє цю надію, пілкуєть-ся про нього. Природно, це стосуєть­ся не тільки лікарів, а й усього медич­ного персоналу. Від нього залежить, яка атмосфера оточуватиме хворого в хірургічному закладі. Кожен із нас хворів, і всі ми думали про одне і те саме — як швидко одужати. Лікар по­винен розуміти психічний стан хворо­го. Він зобов'язаний поводитися так, щоб своїми діями і словом не нашко­дити хворому, не зумовити відчуття тривоги, непевності в майбутньому, пригніченого емоційного стану.

У той же час треба пам'ятати, що довір'я хворих само по собі не прихо­дить, його треба заслужити, завоюва­ти гуманним ставленням. Справжньо­го лікаря хворі зустрічають з надією і любов'ю. Розповідають, що під час облоги Севастополя солдати несли з

хворого підвищилася температура? Хто не їздить відвідувати тяжкохворих уве­чері і вночі і не відчуває моторошного страху перед тим, як увійти в палату, — живий хворий чи помер? Хто з хірургів, переборовши смертельне за­хворювання, провівши ризиковану опе­рацію і, бачучи, що хворий врятова­ний, не готовий ридати від щастя? Лише витримка дозволяє ридання від щастя замінити невимушеною веселою посмішкою. Ні, хай не кажуть про бай­дужість. Хірургам притаманний спо­кій, і ним вони можуть пишатися, бо спокій, і тільки він, дає можливість урятувати хворого. Але чого коштує цей спокій, як дістається він хірургам, хай краще їх не запитують, вони все одно не скажуть".

Професія хірурга ставить певні ви­моги до нього. У медичній літературі багато написано про те, яким має бути лікар-хірург.

М. Бідлоо у своїй книзі "Порадник для тих, хто вивчає хірургію в анато­мічному театрі" так характеризує хі­рурга:

"Хірург повинен бути не надто мо­лодим або старим, добре вивчити тео­рію науки і мати досвід у своєму мис­тецтві. Він повинен мати розсудливий розум, гострий зір, бути здоровим і сильним. Під час операції бути зовніш­ньо безжалісним, не сердитим, твере­зим. Хірург не повинен бути примхли­вим, щоби не надто поспішати під час операції і за своєю необачністю не при­пиняти операцію на середині, не пови­нен сердитися на сказане хворим. А ще повинен бути спритним, моторним, щоби впевнено починати операцію. Потім, щоби хірург не гнівався на хво­рого, а прагнув, аби той розраховував на нього. Якщо надія на порятунок хво­рого перевищує небезпеку, тоді треба робити операцію. Але якщо небезпека більша за надію на порятунок, то варто утриматися від операції. Ніколи не при­ступати до операції задля власної ко­ристі, а лікувати хворого за покликом. Ще хірург не може починати операцію, не порадившися з колегою або люди­ною, що обізнана з цим мистецтвом".

Так що ж все-таки лежить у основі формування рис хірурга? Передусім однією з таких рис є самовідданість. На думку Г. Караванова, ця риса харак­теру має багато різних форм свого вия­ву, які прямо й безпосередньо стосують­ся діяльності хірурга. Одні з них — са­мовідчуття, самоспостереження, само­аналіз, самооцінка, самокритика та ін. — зв'язані більше з пізнавальним аспек­том діяльності особи, інші — самолюб­ство, самозахвалювання, скромність, почуття відповідальності, обов'язку тощо — є емоційною складовою.

А такі прояви, як витримка, само­владання, самоконтроль, ініціатива, впевненість, самодисципліна, пов'я­зані з вольовою діяльністю людини. Важко переоцінити роль усіх цих форм самосвідомості в діяльності хірурга.

Наступною рисою, що характеризує хірурга, є широта інтелекту, здатність творчо мислити, передбачити май­бутнє хворого, мати незалежне мис­лення, бути оптимістом.

Лікар, який обрав професію хірурга, повинен бути хірургічне обдарованим, уміти єдино правильними рухами розрі­зати й зашити тканини, зупинити кро­вотечу, видалити пухлини чи розітнути гнояки. 1 тут багато залежить від рук хірурга, вправності його пальців.

Однією з рис сучасного хірурга є його інтелігентність у щонайширшому ро­зумінні цього слова. А. Очкін щодо цього писав, що лікар за сукупністю вимог, які ставляться до нього, повинен бути над­людиною, а його становище — "найтяж­че серед існуючих професій".

Найважливішою рисою характеру хірурга є гуманізм. Хірурга не можна уявити собі без таких якостей, як до­брота, чуйність, м'якість. Черствість, байдужість до долі хворої людини, без­сумнівно, позначаються на лікувальній роботі, якими б великими професійни­ми знаннями не володів лікар. Звикан­ня до страждань хворих, професійна холоднокровність не повинні перетво­ритися на бездушність. Справжній лікар якраз і зуміє провести тут межу.

Зрештою дуже важливими у діяль­ності хірурга є його індивідуально-пси-

КЛЯТВА ЛІКАРЯ

Набувши професії та усвідомивши важ­ливість обов'язків, що покладаються на мене, в присутності моїх учителів і колег урочисто клянусь:

усі знання, сили та вміння віддавати справі охорони і поліпшення здоров'я людини, ліку­ванню і запобіганню захворюванням, пода­вати медичну допомогу всім, хто її потребує, незмінно керуватися у своїх діях і помислах принципами загальнолюдської моралі, бути безкорисливим і чуйним до хворих, визнава­ти свої помилки, гідно продовжувати благо­родні традиції світової медицини;

зберігати лікарську таємницю, не вико­ристовувати її на шкоду людині, додержувати правил професійної етики, не приховувати правди, якщо це не зашкодить хворому;

постійно поглиблювати і вдосконалювати свої знання і вміння, у разі потреби зверта­тися по допомогу до колег і самому ніколи їм у цьому не відмовляти, бути правдивим щодо колег;

власним прикладом сприяти вихованню фізично і морально здорового покоління, утверджувати ідеали милосердя, любові, згоди і взаємоповаги між людьми.

Вірність цій клятві присягаю пронести че­рез усе своє життя.

ють догляд чи ті його елементи, які не потребують спеціальних медичних знань і стосуються забезпечення гігієни місця перебування хворого, його особистої гігієни, харчування тощо.

Ці завдання полягають у забезпеченні належної гігієни та санітарії палат, ліжок, білизни, гігієнічного стану влас­не хворого (умивання, миття, переодя­гання, перекладання та транспортуван­ня тощо), годуванні хворого, приби­ранні туалетів та допомозі хворим у здійсненні фізіологічних актів, приби­ранні та дезінфекції туалетів та посуду для випорожнень тощо.

Незважаючи на те що перелічені обов'язки здійснюються особами без медичної освіти, вони потребують від них відповідних знань, навичок та сум­лінного ставлення. Навчання молод­ших сестер виконанню своїх обов'язків проводять сестри з медичною освітою. Останні поряд із контролем та керівниц­твом роботою молодших медичних сес­тер мають широке коло обов'язків з до­гляду, спостереження за хворими та їх лікування, тобто виконують призначен­ня лікарів. Вони роздають та вводять ліки, у тому числі за допомогою ін'єкції, виконують багато лікувальних процедур — накладають компреси, гірчичники, ставлять банки, промива­ють шлунок, ставлять клізми тощо, провадять неухильне спостереження за хворим й інформують лікарів про всі зміни в його організмі.

Безпосередньо роботою медичних сестер зі спеціальною освітою керує старша сестра відділення.

Всі ті, хто доглядає за хворими, повинні добре знати свої обов'язки та їх сенс і роль у загальному процесі ліку­вання, місце та час проведення ліку­вальних процедур, піклуватись про на­лежний гігієнічний та функціональний стан свого місця роботи.

Догляд за хворим вимагає як умін­ня виконати різні гігієнічні та ліку­вальні заходи, так і високоморального, чесного та милосердного ставлення до хворого. Він повинен бути і високо-професійним, і деонтологічно витри­маним. Милосердне, гуманне ставлен­ня до хворого є не менш важливим, ніж професійна майстерність. Ця істина об­грунтована як практичною медициною впродовж віків, так і фізіологічними дослідженнями, особливо І.П. Пав-лова та його учнів і послідовників, ролі другої сигнальної системи мозку, що грунтується на слові — сигналі сиг­налів. Психічний стан хворого завжди пригнічений у зв'язку з впливом на цен­тральну нервову систему анатомічних та функціональних розладів у організмі та вимушеним через хворобу переходом (часто раптовим та тривалим, як це бу­ває при травмах та гострих хірургічних захворюваннях) в незвичне становище (виключення із звичної атмосфери та трудової діяльності, побутові незруч­ності та обмеження, а часто навіть не­здатність до самообслуговування та здійснення фізіологічних актів).

Багатьох хворих пригнічує почуття сором'язливості у разі потреби здійс­нити фізіологічні акти в присутності персоналу або хворих сусідів чи за їх допомогою. Тому ретельне виконання персоналом — медичними сестрами та санітарками — своїх обов'язків та доброзичливе ставлення до хворого сприяють усуненню багатьох негативних впливів, спричинених хворобою.

Весь комплекс заходів лікування та догляду повинен грунтуватись на прин­ципах охоронно-стимулювального ре­жиму, законах фізіології і насамперед на таких фундаментальних положеннях її, як травмівний вплив незвичайних подразників різного характеру на організм, і , навпаки, стимулювальна дія подразнень, що не виходить за межі фізіологічного діапазону, на функції' органів, зокрема на регенеративно-ре-паративні процеси. Підтримання ліку­вальними засобами на оптимальному рівні фізіологічних параметрів життє­діяльності організму хворого, зокрема його головних систем — нервової, сер­цево-судинної та дихальної, забезпечує сприятливі умови для одужання.

Створення у хворого доброго, оп­тимістичного настрою, віра в сприят­ливий перебіг хвороби, яка великою мірою утверджується за допомогою доб-

що можуть сидіти в ліжку, зливають воду з глечика на руки і вони умива­ються самі, чистять зуби, а лежачих лише обтирають (обличчя, руки) змо­ченим рушником чи серветкою.

Також треба стежити, особливо у тяжкохворих після операції, за порож­ниною рота, носа, очима. Порожни­ну рота хворі прополіскують 1 % розчи­ном калію перманганату чи натрію гідрокарбонату, а зуби та ясна медсест­ри протирають тяжкохворим марлево-ватною кулькою. Очі хворим промива­ють ватно-марлевою кулькою, змоченою перевареною водою чи ізотонічним роз­чином натрію хлориду, а за наявності бактеріального запалення кон'юнктиви в мішок останньої закапують розчин чи вносять мазь, що містить сульфаніла­міди (наприклад, 20—30% сульфацил-натрію) чи антибіотики.

Ходячі хворі голяться самі, а лежа­чих голить перукар, дотримуючи всіх профілактичних заходів проти інфекції. Для ходячих хворих у туалетних кімна­тах (окремих для чоловіків та жінок) створюють умови для підмивання після дефекації та для обмивання увечері та уранці ділянки статевих органів.

Лежачих хворих підмивають молодші медичні сестри. Для цього під сідницю хворого (на простелену на ліжку кле­йонку) підставляють судно і сестра од­нією рукою зливає з глечика чи, кра­ще, з кварти Есмарха теплу воду на про­межину хворого, а другою, в якій три­має на корнцанзі тампон, миє шкіру навколо заднього проходу та статеві губи. Завершує процедуру підмивання осушуванням шкіри чистою серветкою.

Поряд із очищенням шкіри від за­бруднення шкіру тяжкохворих у ділян­ках кісткових виступів — крижі, лопат­ки, хребет, п'яти — протирають кам­форним спиртом (чи етиловим 60 %). Це, а також часте перевертання хворо­го в ліжку, розправлення під ним простирадла (розправлення на ньому складок) тощо є важливими заходами запобігання пролежням.

Щотижня хворим замінюють на­тільну й постільну білизну та миють їх. Білизну, забруднену рановими чи інши­ми виділеннями, змінюють за потре­бою. Хворі повинні завжди лежати на чистій та сухій білизні.

Для запобігання пролежням у тяж­кохворих, особливо похилого віку, у хворих на цукровий діабет потрібно підкладати під крижі гумові круги, а під п'яти — ватно-марлеві чи поролонові подушечки, часто повертати їх, зміню­ючи положення тіла.

У останні роки для профілактики пролежнів широко використовують спеціальні повітряні багатосекційні та інші матраци. У хворих, особливо з ожирінням, треба запобігати попрі­лості, дерматитам та інфікуванню шкіри шляхом протирання пахвинних складок, складок на животі та під мо­лочними залозами 56—70' % спиртом етиловим, присипати ці місця тальком чи зубним порошком або — за появи дерматиту — змащувати маззю з цинку оксидом чи пастою Лассара.



Положення хворого в ліжку повин­но бути фізіологічним, тобто забезпе­чувати найбільше розслаблення усіх груп м'язів. Це обмежує енергетичні ви­трати його організму та сприяє опти­мальному здійсненню функцій усіх органів і систем. Таким вимогам відпо­відає положення на спині з незначним підняттям голови та випростаними ногами. Класти ногу на ногу хворим не треба, оскільки це сприяє розвитку тромбозу судин гомілки.

Проте особливості хвороби та стану хворого часто вимагають (з метою полегшення перебігу хвороби та про­філактики ускладнень) надання хворо­му дещо відмінного від типового фізіо­логічного положення. Так, хворим на перитоніт надають положення Фовле-ра: високо піднята голова та зігнуті в колінах ноги (під коліна підкладають валики, що не дають тілу хворого зсо­вуватися вниз). Це положення забез­печує стікання внутрішньочеревного ексудату з верхньої половини черевної порожнини в нижню, тазову, в якій очеревина меншою мірою всмоктує його порівняно з діафрагмальною. До того ж скупчення гною в ній легше діагностувати та лікувати.


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка