Луців О. Р. Стратегія реформування системи охорони здоров’я: ризики та реальність «Здоров’я — це не все, але без здоров’я все — ніщо»




Скачати 162.54 Kb.
Дата конвертації22.04.2016
Розмір162.54 Kb.
Луців О.Р.

Стратегія реформування системи охорони здоров’я: ризики та реальність

«Здоров’я — це не все, але без здоров’я все — ніщо».



Сократ

Система охорони здоров’я, яка на сьогодні повинна допомагати населенню України, сама потребує негайної допомоги. Недофінансування, корупція, недосконалі реформи, які часто впроваджувалися непродумано і нашвидкоруч негативно відбилися на діяльності всієї системи охорони здоров’я, регіональних органів управління охороною здоров’я, кожної лікувально-профілактичної установи.

Проблема нашої системи охорони здоров’я полягає у її анахронізмі. Україна як незалежна держава перейшла у ХХІ століття, змінила політичну систему, трансформувала економіку, а медична система залишилася практично незмінною. Сьогодні система охорони здоров’я в Україні є плачевною, а на тлі тотального подорожчання вартості медикаментів та медичних послуг вона взагалі несумісна з життям.

Згідно звіту Міністерства охорони здоров’я України «Результати діяльності галузі охорони здоров’я України: 2013 рік» загальний обсяг фінансування охорони здоров’я щорічно збільшується, за 13 років із 2000 по 2013 рр. розмір фінансування сфери охорони здоров’я зріс у номінальному вимірі більше ніж у десятеро (у 2000 р. — 4,8 млрд. гривень, у 2013 р. — 53,8 млрд. гривень.). Проте, таке збільшення бюджетного фінансування сфери охорони здоров’я пов’язане переважно з необхідністю підвищення заробітної плати медичним працівникам, зростанням цін на медичні препарати, витрати на харчування і енергоносії. У 2013 році питома вага видатків на охорону здоров’я в загальному обсязі ВВП склала 3,4%, коли в європейських країнах цей рівень складає 8%. За результатами досліджень — основною причиною недоступності окремих видів медичної допомоги є занадто висока вартість ліків, медичних товарів і послуг охорони здоров’я. Серед домогосподарств, у складі яких були особи, які потребували медичної допомоги, але не змогли її отримати, 81% респондентів повідомили про випадки неможливості придбання необхідних, але занадто дорогих ліків. Така ситуація склалася у кожному шостому пересічному домогосподарстві. Лише 4–5% витрат, необхідних для медикаментозного забезпечення сфери охорони здоров’я, покривається за рахунок бюджету — всі інші витрати лягають на пацієнтів. Навіть в умовах стаціонарного лікування переважну частку — понад 80% вартості ліків сплачують пацієнти [12].

Неефективне використання бюджетних коштів на охорону здоров'я призвело до того, що на 100 тис. населення в Україні припадає 5,6 лікарень, тоді як у країнах ЄС - 10 цей показник – 2,6; кількість ліжко – місць в Україні – 868 на 100 тис. населення, а в ЄС -10 – 644; кількість лікарів на 100 тис. населення в Україні – 302, у ЄС -10 – 261. 86 % бюджетних коштів, що виділяється на охорону здоров'я, йде на утримання медичних закладів та оплату праці лікарів [6].

Треба зауважити, що на сьогодні немає жодної країни, яка б повністю була задоволена власною охороною здоров’я.

У вересні 2011 р. Інститут Горшеніна провів телефонне опитування за темою «Медицина в Україні». Усього методом випадкової вибірки було опитано 1 тис. респондентів віком від 18 років у всіх обласних центрах України, мм. Києві та Севастополі. Погрішність репрезентативності дослідження не перевищує ±3,2 %.

Переважна більшість опитаних громадян (93,3 %) вважають, що в Україні потрібна реформа системи охорони здоров’я. Висловили думку, що така реформа не потрібна 4,3 % респондентів, а 2,4 % — складно відповісти на це запитання. При цьому більшість українців (80,0 %) незадоволені якістю медичного обслуговування, що вони отримують. Із них 40,3 % обрали варіант відповіді «повністю незадоволений», 39,7 % — «скоріше незадоволений». Задоволені якістю медичного обслуговування тільки 18,3 % опитаних. Із них варіант «скоріше задоволений» обрали 15,1 %, «повністю задоволений» — 3,2 %. Важко відповісти на дане запитання було 1,7 % респондентам [1].

Як свідчить світова практика, будь-які організаційні моменти в сфері охорони здоров’я розглядаються як загальнонаціональна справа. Так M.G.Field [2] з точки зору соціально-політичної структури суспільства умовно виділяє п'ять типів систем охорони здоров'я: 1) класична (неупорядкована), 2) плюралістична, 3) страхова, 4) національна, 5) соціалістична.

М.Фотакі [3] розглядає сучасні системи охорони здоров'я, спираючись на категорію країн, віднесених до різних рівнів соціального розвитку. Таким чином, виділяються наступні моделі: 1)універсалістська (модель Беверіджа); 2) соціального страхування (модель Бісмарка); 3) "південна модель" (Іспанія, Португалія, Греція і частково Італія); 4) інституціональна чи соціал-демократична "скандинавська модель"; 5) ліберальна (залишкового соціального забезпечення); 6) консервативна корпоративна (Японія); 7) латиноамериканська; 8) системи охорони здоров'я індустріальних держав Східної Азії; 9) системи охорони здоров'я країн з перехідною економікою.

О.П.Щепін, В.Б.Філатов, Я.Д.Погорелов [4] пропонують розрізняти три основних типи систем охорони здоров'я: а) утилітарну, б) коммунотарную, в) ліберальну.

На думку І.А. Тогунова [5], в сучасному підході до типології систем охорони здоров'я, споконвічно повинні переважати правові характеристики універсальних відносин лікаря і пацієнта, в свою чергу підкріплені фундаментальними (конституційними) свободами особи.

Виходячи з подібного підходу, ним пропонується наступна концептуальна типологія моделей систем охорони здоров'я:

1. Натуральні ("примітивні") моделі системи охорони здоров'я - системи, що характеризуються відсутністю, або вкрай низьким ступенем правової упорядкованості відносин лікаря і пацієнта;

2. Ринкові (маркетингові) моделі системи охорони здоров'я - системи, що спираються у своєму функціонуванні й еволюції на об'єктивні дії економічних і інших суспільних законів, що визначають цільові взаємодії виробника і споживача медичних послуг;

3. Не ринкові (соціалістичні) моделі системи охорони здоров'я - системи невиробничого економічного принципу функціонування, у яких надання медичної допомоги забезпечується тотальною роллю держави;

4. Моделі системи охорони здоров'я змішаного типу - системи, що поєднують в собі як патерналістські відносини між лікарем і пацієнтом, так і ліберальну маркетингову сутність таких взаємин.

На жаль, жодна модель охорони здоров’я, що діє в країнах ближнього чи дальнього зарубіжжя, в ідеалі не може бути прийнятною для України сьогодні.

У процесі реформування сфери охорони здоров’я доцільно виділити такі головні проблеми:


  • питання медичного страхування (добровільне та обов’язкове медичне страхування). Звичайно, що страхова медицина не є панацею для системи охорони здоров’я, але, як свідчить міжнародний досвід, вона дає змогу отримувати медичні послуги високої якості, вирішує питання гідної оплати праці медичних працівників, дає змогу вчасно оновити медичне обладнання, подолати корупцію, скоротити розрив між вартістю сучасного лікування та фінансовою спроможністю населення.

  • відірваність реформ від громадської думки, від людей, для яких проводяться реформи;

  • оптимізації мережі стаціонарів та структурування медичних закладів відповідно до їх типів та видів медичної допомоги, яку вони надають населенню;

  • якості освіти, кваліфікації, гідної винагороди за працю лікаря та всього медичного персоналу.

Сьогодні в суспільстві наростає тенденція глибокої недовіри до національної медицини, до якості медичних послуг, кваліфікації лікарів, ґрунтовності та сучасного рівня медичної освіти. Люди все частіше звертаються до альтернативної медицини, а для більш заможних стало ледь не ознакою добрих манер лікуватися за кордоном. Такий лікувальний елітаризм лише слугує підтвердженням негараздів в українській системі охорони здоров’я, дефіциту професіоналізму. Дуже часто висококваліфіковані лікарі виїжджають з України за кордон в пошуках гідної оплати праці.

Сучасні процеси подолання негараздів перехідного періоду в системі охорони здоров’я доцільно розглянути з таких трьох основних аспектів: економічного, політичного та соціально-культурного.

Актуальність розгляду економічного аспекту охорони здоров’я полягає в фінансуванні, а саме створенні дієвої моделі фінансування реформ в охороні здоров’я. Ні для кого не є секретом, що останні роки охорона здоров’я фінансується за залишковим принципом, а стан здоров’я пересічного громадянина щороку погіршується. Недофінансування не дає можливості закупляти нові реактиви та устаткування, якісні вакцини. Низька фінансова спроможність громадян стає бар’єром до якісних медичних послуг.

Уже загальновизнаним напрямком якісного реформування медицини є запровадження багатоканального фінансування, яке дозволить вирішити багато економічних, організаційних, кадрових та технологічних проблем охорони здоров’я. Як варіанти залучення додаткових коштів розглядаються: перспективи введення загальнообов’язкового соціального медичного страхування, поширення практики діяльності “лікарняних кас”, створення суспільно-солідарного сектора. Останній є об’єднанням муніципальних медичних закладів, медичних підприємств і лікувальних установ інших організаційно-правових форм, а також приватно- практикуючих лікарів, пов’язаних між собою єдиним замкнутим лікувально-діагностичним технологічним процесом надання медичних послуг і єдиною системою фінансування з позабюджетних (страхових, суспільно-солідарних цільових фінансових і благодійних фондів) і комерційних джерел [9, с. 224-225].

Як один з варіантів практичної реалізації ідеї єдиного медичного простору пропонується запровадження державного замовлення на основі державного контракту для фінансування гарантованого рівня медичної допомоги, яка надається в недержавних медичних закладах різних форм власності [11, с. 79].

Тісно пов’язаною з фінансуванням галузі проблемою є її ресурсне забезпечення, і в першу чергу - забезпечення ефективними, доступними та безпечними лікарськими засобами та виробами медичного призначення. Сучасний стан функціонування вітчизняного ринку лікарських препаратів свідчить про наявність як позитивних тенденцій, так і негативних. Серед останніх: виготовлення та обіг фальсифікованих лікарських препаратів; непрозорі механізми тендерних закупівель лікарських засобів бюджетними установами охорони здоров’я; використання препаратів, зареєстрованих із застосуванням так званих експрес-методів, без проведення всього належного комплексу досліджень [10, с. 9].

Слід зазначити, що бюджетне фінансування сфери охорони здоров’я сьогодні практично спрямовується на утримання інфраструктури і не залежить від обсягу та якості наданих послуг; досить незначні державні видатки на виконання державних програм є розпорошеними, тому неефективними; суперечливість статистичних даних і труднощі обліку неофіційних витрат на потреби сфери охорони здоров’я ускладнюють процес розрахунку та планування видатків держави.

У світі існує рівень кореляції між рівнем економічного розвитку країни та величиною державних зобов’язань щодо надання безплатної медичної допомоги. Основним завданням держави є правильний перерозподіл між виробництвом та соціальною сферою, яка сама себе не може утримувати. Це і призводить до вище вказаних проблем. Сьогодні актуальним стає така стратегічна модель, яка б могла забезпечити як конституційне право громадянина України на охорону здоров’я, так і високу якість медичних послуг.

Однією з загальнолюдських цінностей є здоров’я. Соціально-культурний аспект охорони здоров’я передбачає не лише індивідуальну культуру, а й культуру соціуму, в якому перебуває індивід. Цінність здоров’я пов’язана насамперед з усвідомленням людини свого життя, його сенсу, призначення. Адже здоров’я є тим одвічним, природним та абсолютним благом, яке втративши не повернеш в тій же цілісності, в якій воно тобі дане. Культура здоров’я виступає не тільки сумою знань, умінь та навичок, але й цілісною їх системою в моделі поведінки індивіда у суспільстві. Моральний стан людини, впевненість у завтрашньому дні, душевний спокій - це основа культури здоров’я. Звичайно не все залежить від самої людини. Ми не можемо в повній мірі вплинути на економічну чи політичну ситуацію в державі чи відповідати за навколишнє середовище. Культура здоров’я – це частина загальної суспільної культури, яка включає психолого-педагогічні, медичні та соціальні аспекти. Тому першочерговим завдання навчальних закладів є виховання високоморальної, високоосвіченої особистості з відповідальним ставленням до свого та до здоров’я своїх близьких як до найвищої цінності.

Дослідники проблеми державної політики України в галузі охорони здоров’я вважають, що галузь перебуває в кризовому стані. Основними причинами є: зміни соціально-економічної системи держави; низька оплата праці медичних працівників; незадоволення пацієнтів і всього суспільства якістю та ефективністю медичної допомоги; тривалий період реформування без виділення належних коштів, тобто без суттєвої економічної та політичної підтримки, а це все призводить до вимирання нації.

На сучасному етапі суспільного розвитку Українська держава виступає як монополіст у формуванні політики щодо охорони здоров’я нації, але разом з тим вона не спроможна фінансово її підтримати в умовах перехідного періоду. Одночасно спостерігаються децентралізація державного управління охороною здоров’я та підвищення ролі регіональних і місцевих органів державної влади, місцевого самоврядування, пов’язаних з охороною здоров’я та медичною допомогою [9, с. 27].

Реформування медичної галузі вже триває не один рік. Однак до сьогодні політики не в змозі дійти єдиної думки щодо необхідності обов’язкового медичного страхування та механізму його впровадження. Проблеми з його проведення ми бачимо як на найвищому, так і на найнижчому рівні. Серед численних претензій як від пацієнтів, так і від лікарів – брак інформації про реформи, небажання чиновників радитися з ними.



Для України дуже звичною була система, коли медична допомога забезпечувалася через поліклініки (первинна допомога) лікарями-терапевтами та лікарями спеціалістами, а також лікарнях (вторинна допомога) міського, районного та обласного рівнів. В сільських районах первинну медичну допомогу забезпечували лікарі сільських амбулаторій та фельдшери фельдшерсько-акушерських пунктів.

Реформування медичного обслуговування, яке сьогодні триває в Україні є досить неоднозначним. Відповідно до Програми економічних реформ України на 2010–2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» [6], головною метою реформи медичної сфери є поліпшення здоров’я населення, забезпечення рівного й справедливого доступу всіх громадян до медичних послуг належної якості. У зазначеному документі виділено три етапи реформ. Саме зараз (до кінця 2014 р.) триває ІІІ етап, до завершення якого має бути закінчено переведення всіх медичних закладів на систему контрактних відносин між замовником і постачальником медичних послуг, запровадження єдиної методики розрахунків вартості медичних послуг, що оплачуються державою, та підготовка до запровадження обов’язкового соціального медичного страхування. Одним з першочергових кроків, спрямованих на покращення доступності та якості медичної допомоги, стало реформування її первинної ланки, яке розпочалося спочатку у чотирьох пілотних регіонах — Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та м. Києві, а потім розповсюдилося по всій Україні.

Зміни, які сталися в Україні, мають декілька основних складових [7]:

1) первинну і вторинну медичну допомогу відділили юридично і фінансово шляхом створення комунальних установ — центрів первинної медико-санітарної допомоги (ЦПМСД). На сьогодні цей процес поширився вже і на непілотні регіони; всього в Україні створено понад 500 ЦПМСД.

2) ЦПМСД необхідно належним чином фінансувати, адже, як свідчить світовий досвід, на фінансування первинної ланки медичної допомоги з урахуванням профілактичної складової її роботи необхідно виділяти не менше ніж 25–30% від усього бюджету галузі охорони здоров’я. На початковому етапі у пілотних регіонах було виділено 35% від бюджету охорони здоров’я регіону, що виявилося надто високим відсотком, особливо для міст. Зараз розподіл видатків скориговано. Перш за все, є доцільність диференційованого підходу для міста і села, адже у сільській місцевості менші нормативи навантаження на медичний персонал і, відповідно, більші видатки на оплату праці, утримання мережі (передусім фельдшерсько-акушерські пункти, яких у місті немає) та обслуговування транспорту.

3) економічна мотивація закладів, які надають медичні послуги населенню, тобто не просто збільшення фінансування, а фінансування з метою досягнення конкретних результатів у роботі. Для цього розроблено комплекс індикаторів для оцінки наданих послуг, запроваджується система договорів на надання медичної допомоги між замовником, в ролі якого виступає управління охорони здоров’я або державна адміністрація, і ЦПМСД, який є виконавцем. Договірні стосунки передбачають відповідальність надавача послуг, у даному випадку ЦПМСД, за досягнення певних значень індикаторів, за що, власне, йому і сплачується сума, передбачена договором.

4) економічна мотивація праці медиків, яка також базується на оцінці обсягів і якості наданих послуг суспільством або замовником. Відповідно до цих результатів лікар і медсестра отримують заробітну плату. На сьогодні такий метод оплати застосовується лише у пілотних регіонах. Зокрема, через цей механізм оцінки сімейного лікаря пацієнт може безпосередньо впливати на якість первинної медичної допомоги.

Право на вільний вибір лікаря первинної ланки (сімейного лікаря) у пацієнтів було завжди. Воно прописано в Основах законодавства України про охорону здоров’я. Але з виданням наказу МОЗ України від 04.11.2011 р. № 756 «Про затвердження Порядку вибору та зміни лікаря первинної медичної (медико-санітарної) допомоги та форм первинної облікової документації» [8], кожен пацієнт у пілотних регіонах отримав реальну можливість змінити сімейного лікаря у разі, якщо він ним незадоволений або бажає знайти кращого.

Проте на сьогодні виникло й ряд перешкод для здійснення реформ охорони здоров’я України:



  1. відсутність внутрішніх стимуляторів для радикальних перетворень;

  2. непідготовленість управлінського персоналу;

  3. недосконала законодавча база;

  4. недостатність фінансування;

  5. слабка проінформованість населення, неврахування громадської думки щодо запланованих заходів;

  6. незацікавленість у реформах ряду корпоративних та політичних груп.

На сьогодні лікарів загальної практики в Україні вже понад 13 тис., йде активна перепідготовка терапевтів і педіатрів. У минулому році її пройшли 1444, у цьому році заплановано перепідготовку 2466 лікарів. Відповідно до основ законодавства, з 1 січня 2020 р. первинну медичну допомогу мають надавати виключно лікарі загальної практики — сімейної медицини. Вартість перекваліфікації одного такого лікаря становить близько 6 тис. грн. а в сукупності це додаткове навантаження на бюджет.

В системі первинної медичної допомоги працює 48% пенсіонерів і лікарів передпенсійного віку. Індекс відновлення кадрів знаходиться у межах від’ємних значень. Сьогодні на подолання цієї проблеми спрямовані дуже серйозні зусилля з боку МОЗ. Збільшуються обсяги набору студентів на бюджетній основі, абсолютна більшість із них мають стати лікарями загальної практики [7]. Проблемою є час на навчання майбутнього лікаря, якого в реформи немає.

Згідно Конституції [13] (стаття 49. Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування) охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

Вторинна медико-санітарна допомога передбачає створення госпітальних округів. Як приклад, для сільського адміністративного району передбачається перепрофілізація лікарень: лікарня для інтенсивного лікування, лікарня для хронічно хворих, лікарня для відновного лікування, хоспіс, лікарня для надання медико-соціальної допомоги. Враховуючи особливості законодавства, госпітальний округ може функціонувати як об’єднання закладів, а по мірі готовності кожен заклад може набувати статусу комунального некомерційного неприбуткового підприємства. Проте проблемою є кількість жителів в межах обслуговування, що може призвести до перерозподілу.

Ще у 2008 році стратегічним завданням МОЗ стало створення університетських клінік – об’єднання обласних лікарень та вищих медичних навчальних закладів ІІІ – ІV рівня акредитації у формі корпорації. В основі такої корпорації повинна була б стати обласна клінічна лікарня. Університети та наукові установи повинні були передати частину коштів та ресурсів для спільної діяльності. Інші спеціалізовані медичні заклади обласного рівня також передають частину ресурсів, зокрема ліжковий фонд. В кожному обласному центрі повинна була бути створена така клініка. Основними функціями університетської лікарні стали: підготовка та перепідготовка лікарів та медичних сестер, наукові дослідження на засадах доказової медицини, високоспеціалізована допомога населенню. Проте їх недоліками стали: а) монопрофільність та малопотужність; б) неможливість забезпечити в повній мірі якісний навчальний процес.

Як бачимо, процес розробки стратегії реформування системи охорони здоров’я є складним та довготривалим, а надання необхідної інформації про нього є життєво необхідною складовою. Оскільки необізнаність, небажання змін в суспільстві стають каменем спотикання, коли реформи запроваджуються, але недофінансовуються, коли немає чіткого та прозорого механізму їх дії та взаємодії. Особливо це актуально сьогодні— в період військових протистоянь, коли на першому місці в країні мають бути соціальні пріоритети. Фінансово-економічна криза, зростання цін на медикаменти, продукти харчування та енергоносії суттєво загострили проблеми, пов’язані з наданням населенню України медичної допомоги, забезпеченням її доступності та належної якості. Стратегія державного управління в системі реформування охорони здоров’я повинна відмовитися від політичної доцільності чи жорстких кон’юнктурних інтересів на користь реалізації положень Конституції України, де зазначено, що “людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека є найвищою соціальною цінністю України” [13].


Література :

  1. Щербиніна М. Б., Скирда І. Ю. Реформа системи охорони здоров’я України: проблеми сьогодення [Електронний ресурс] / М. Б. Щербиніна, І. Ю.Скирда // Новости медицины и фармации. — 2012. — № 4(402) . – Режим доступу : http://www.mif-ua.com/archive/issue-26808/article-26830/. — Переглянуто: 31 липня 2014.

  2. Field M.G. The Health System and Policy: a Contemporary American 3. Dialectic // Sosial Science and Medicine. — 1980. — V. 14a, № 5. — H. 401.

  3. Фотаки М. Сочетание общественного/государственного и частного в 4. Российской системе здравоохранения в свете международного опыта / М. Фотаки // Сб. Общественное и частное в здравоохранении и в медицинском страховании (состояние, проблемы, перспективы). — М., 1999. — С. 8-11.

  4. Фундаментальные основы политики здравоохранения / Под ред. О. П. Щепина. – М.: Изд-во НПЦ «ЭКИЗ», 1999. – 352 с.

  5. Тогунов І. А. Типологія систем охорони здоров’я й організаційно-правове поле медичних послуг [Електронний ресурс] / І. А. Тогунов // Медичні статті. – Режим доступу : http://i-medic.com.ua/index.php?newsid=2822. — Переглянуто: 31 липня 2014.

  6. Програми економічних реформ України на 2010–2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://municipal.gov.ua/articles/show/article/54. — Переглянуто: 30 липня 2014.

  7. Устінов О.В. Реформа первинної медичної допомоги— 2013: сучасний стан, проблеми, шляхи вирішення [Електронний ресурс] / О. В. Устінов // Український медичний часопис . – 2013 . – №5(97). – Режим доступу : http://www.umj.com.ua/article/66379/reforma-pervinnoi-medichnoi-dopomogi-2013-suchasnij-stan-problemi-shlyaxi-virishennya.— Переглянуто: 29 липня 2014.

  8. Наказ МОЗ України від 04.11.2011 № 756 "Про затвердження Порядку вибору та зміни лікаря первинної медичної (медико-санітарної) допомоги та форм первинної облікової документації"[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.moz.gov.ua/ua/portal/dn_20111104_756.html.— Переглянуто: 29 липня 2014.

  9. Карамишев Д.В. Концепція інноваційних перетворень: міжгалузевий підхід до реформування системи охорони здоров’я (державно-управлінські аспекти): Монографія. — Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2004. — 304 с. Бібліогр.: 135 назв.

  10. Ліки за тендером: якість, безпечність, ціна // Ваше здоров’я. — 2008. — № 1. — С. 9.

  11. Пащенко В. М. Приватизація закладів охорони здоров’я як шлях виходу з кризи в галузі // Економічні аспекти в управлінні охорони здоров’я: Матеріали наук.-практ. конф. з міжнар. участю (Вид. присвячується 80-річчю ХМАПО). — Х., 2004. — С. 77 — 80.

  12. Законопроект «Про забезпечення лікарськими засобами і виробами медичного призначення в Україні» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.apteka.ua/article/298439. — Переглянуто: 30 липня 2014.

  13. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червні 1996 р. (зі змінами, що внесено Законом України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р. № 2222-IV // CD NAU.








База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка