М., Ларіна Т. О. Життєстійкість особистості: соціальна необхідність та безпека




Сторінка1/7
Дата конвертації19.04.2016
Розмір1.35 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7
Титаренко Т.М., Ларіна Т.О.
ЖИТТЄСТІЙКІСТЬ ОСОБИСТОСТІ:

СОЦІАЛЬНА НЕОБХІДНІСТЬ

ТА БЕЗПЕКА

Сьогодні вже недостатньо успішно долати чергові життєві кризи та здійснювати особистісні вибори. Мінливе сьогодення змушує людину ефективно жити в екстремальних умовах, в умовах нескінченного пошуку своїх завдань, своїх смислів, в пошуку себе.

Книжку присвячено одному з сучасних аспектів соціальної психології: життєстійкості особистості. Особливу увагу приділено умовам оптимального використання резервних регулятивних ресурсів людини.

Розглядається структура життєстійкості та умови її розгортання, а також різні способи конструктивного та безпечного опанування людиною життєвих труднощів.

Постійно прораховуючи варіанти поведінки, обираючи між безліччю альтернатив, людина змушена лавірувати між інформаційними потоками і в решті решт потрапляє у стан перевантаження виборами.

Для практичних психологів, педагогів, студентів соціально-психологічних та педагогічних факультетів, соціальних працівників.



ЖИТТЄСТІЙКІЙКІСТЬ ОСОБИСТОСТІ:

СОЦІАЛЬНА НЕОБХІДНІСТЬ ТА БЕЗПЕКА

Зміст

ВСТУП

Частина 1 МУЖНІСТЬ БОРОТИ, ОСИЛЮВАТИ, ДОЛАТИ.

1. Особистість як здатність відповідати викликам життя (Т.М.Титаренко).

2. Як впливає сучасність на особистісне зростання (Т.М.Титаренко).

3. Природа життєстійкості та умови її формування (Т.О. Ларіна).

4. Структура життєстійкості (Т.О. Ларіна).

5. Чи можна життєстійкість розвивати (Т.О. Ларіна).


Частина 2. ЯК ФУНКЦІОНУЄ ЖИТТЄСТІЙКІСТЬ

1. Завдяки чому ми зберігаємо стійкість перед труднощами (Т.О.Ларіна).

2. Особливості життєстійкого опанування труднощів (Т.О.Ларіна).

3. Життєстійкість та побудова планів на майбутнє (Т.О.Ларіна).

4. Ресурси життєстійкості (Т.О.Ларіна).

5.Особистість, що витримує труднощі (Т.О.Ларіна).

6. Здоров’я та життєстійкість (Т.М.Титаренко).
Частина 3. ЯК ПІДВИЩИТИ ВЛАСНУ ЖИТТЄСТІЙКІСТЬ

1. Життєву історію варто інколи переписувати (Т.М.Титаренко).

2. Емоційний інтелект, який можна розвивати (Т.М.Титаренко).

3.Екстремальність як спосіб подолання життєвих труднощів (Т.О. Ларіна).

4. Терпіння як набуття життєвої мудрість (Т.О. Ларіна).

5.Полювання на помилкові переконання(Т.М.Титаренко).

6. Як долати труднощі.(Т.О. Ларіна).

ЛІТЕРАТУРА

ДОДАТКИ

Вступ
Чому ми вирішили написати книжку про життєстійкість? Передусім тому, що без життєстійкості кожній людині було б дуже важко. Крім того тому, що ця тема на часі, адже світова суспільно-економічна криза вже торкнулася майже кожної сім’ї. Нам хотілося б, щоб читачі повірили, що вони насправді в змозі підвищити власну здатність долати щоденні негоди, переборювати кризові випробування.

Необхідність постійно відстоювати своє існування, виборювати власне місце під сонцем вимагає від людини не тільки успішно долати чергові життєві кризи та здійснювати особистісні вибори, а й знаходити шляхи ефективного існування в екстремальних життєвих умовах, в умовах пошуку виходу з глухого кута, в який час від часу заводить життя.

Нестримний соціально-економічний та інформаційно-технологічний розвиток суспільства все частіше вимагає від кожного з нас вміння максимально ефективно використовувати не тільки адаптаційний потенціал, а й резервні регулятивні ресурси. Ми не можемо тільки пристосовуватися, підкорюватися, призвичаюватися до нових і нових викликів життя. Перемагає той, хто наважується сміливо і рішуче протистояти тиску, відмовлятися від того, що вважає для себе зайвим, змінювати життєві обставини, йти проти течії.

Вивчення життєстійкості є важливим напрямком соціально-психологічних досліджень тому, що все більш своєчасно звучить питання про якість життя людини, її задоволеність собою, своєї працею, сім’єю. Увага концентрується на вивченні ключових передумов, що дозволяють підтримувати ефективну взаємодію зі значущими людьми, досягати успіху в житті, бути щасливим навіть за наявності несприятливих зовнішніх обставин.

Життєстійкість особистості - це вміння ефективно існувати всупереч життєвим перешкодам та труднощам. Це здатність людини зберігати баланс між пристосуванням до нових вимог та прагненням жити гармонійно, повноцінно. Ця якість не є рідкісним даром, який мають лише деякі щасливчики. Її можна і треба розвинути, і тоді буде легше зустрічатися з новими випробуваннями.

Нам буває важко утримувати баланс між власними прагненнями та переконаннями, з одного боку, та соціальними очікуваннями, вимогами оточення, з іншого. Інколи починає здаватися, що зовнішнє середовище здійснює спрямовану атаку на особистість завдяки численним культурним, політичним та ідеологічним шаблонам. Тому, за умов інформаційного перевантаження, коли надмірна кількість, незапланованість та невизначеність інформації викликає стрес, дуже легко потрапити у залежність від життєвих обставин, близького оточення, нарешті від самого себе (власних бажань, емоцій, переживань, страхів), у полон, як каже Віктор Франкл, колективного мислення.

Намагаючись здобути стабільність та захищеність в екстремальних життєвих умовах людина, спираючись на внутрішні та зовнішні ресурси, відшукує індивідуальний шлях ефективного життєвого балансування. У певні періоди життя більш ефективним може бути чи терпляче прийняття всіх труднощів і негараздів, чи максимальна мобілізація та активність.

У своїй книжці, що складається з трьох частин, ми зосередили увагу на таких важливих питаннях як природа життєстійкості та її структура, на умовах, що сприяють життєстійкості, резервних ресурсах конструктивного та безпечного опанування життєвих труднощів. Крім теоретичних питань, пов’язаних з природою життєстійкості, її складовими, впливами з боку соціуму, ми намагалися якомога більше уваги приділити питанням практичним, а саме пошуку ресурсів життєстійкості, можливостям її підвищення.

Зрозуміло, що розглянуто далеко не всі аспекти ефективного балансування у нашому малопрогнозованому суспільстві. Ми сподіваємось на зацікавленість наших читачів і подальший конструктивний діалог з ними.

Висловлюємо щиру подяку Інституту соціальної та політичної психології за творчу атмосферу, вимогливість та сприяння нашим науковим пошукам. Ми вдячні також рідному колективу лабораторії соціальної психології особистості за конструктивну критику, підтримку та надихання на нові цікаві задуми.

Т.Титаренко, Т. Ларина.


Частина 1

МУЖНІСТЬ БОРОТИ, ОСИЛЮВАТИ, ДОЛАТИ


Особистість як здатність відповідати викликам життя.

Як впливає сучасність на особистісне зростання.

Природа життєстійкість та умови її формування.

Структура життєстійкості.

Формування життєстійкості.

Особистість як здатність відповідати викликам життя (Т.М.Титаренко).
Особистість – це людина, міру саморозуміння, самоприйняття, самореалізації якої великою мірою визначають інші люди. Але не лише вони!

Якщо розглядати життєстійкість як здатність особистості відповідати несподіваним випробуванням, то виникає питання: від чого ця життєстійкість залежить? Чи можуть батьки цілеспрямовано її виховувати? Яким чином доросла людина впливає на власну здатність вистоювати перед негодами?

Чимало людей вважають, що людину практично у всьому формує навколишнє середовище, а вона сама ніби нічого не привносить у цей процес, залишаючись пасивним об’єктом спрямованих і стихійних впливів. Відповідно її життєстійкість формується передусім батьками, а пізніше більш широким соціальним оточенням (школою, друзями, телебаченням, Інтернетом).

Протилежна думка полягає в тому, що оточення більше заважає, ніж допомагає. Її апологети вважають, що необхідно поступово звільнятися від диктату соціального середовища, яке заважає особистості, примушуючи її відмовлятися від себе заради чи то визнання, чи кар’єри, чи успіху. Людина нібито має розгортати свої потенції, приховані всередині, наближатися до власної природи, до глибинної сутності. Щоправда, у такий спосіб більше говорять про відкритість, креативність, спонтанність, ніж про вміння долати перешкоди, не руйнуючись, а зберігаючи себе і відстоюючи свій шлях розвитку.

Як завжди, істину треба шукати десь посередині. Насправді оточення має як позитивний, так і негативний вплив на особистість. У свою чергу, вона також у чомусь збагачує навколишнє середовище, а в чомусь може заважати його розвитку, гальмувати появу прогресивних змін. Отже, доцільніше говорити про рівноправний діалог людини і її оточення, у ході якого розвивається така важлива особистісна якість, як життєстійкість.

У ранньому віці дитина взаємодіє передусім з батьками, які транслюють їй власні цінності щодо вміння триматися, наприклад, терпіти біль у горлі під час застуди, чи перечікувати погану погоду, що не дозволяє бігти на прогулянку. Дошкільник отримує перші уроки чемної, стриманої поведінки в іграшковому магазині, де далеко не всі бажання можуть бути задоволеними. Він вже знає, що поганий настрій можна поліпшити, якщо дуже постаратися. Йому навіть вдається не розплакатися, коли батьки залишають його серед незнайомців у дитячому садку, де спочатку дуже незатишно.

Пізніше особливого значення набувають стосунки молодшого школяра, підлітка, юнака з однолітками. Підлітково-юнацька субкультура має власні, досить жорсткі форми взаємодії, специфічні способи заохочення і покарання, навіть особливу мову, якою формулюються норми, пов’язані з життєстійкістю. Тут вже звучать цінності ризику, і той, хто ховається від інколи по-справжньому небезпечних випробувань, стає боягузом. З ним не хочуть мати справу, його відштовхують, зневажають. Хочеш-не хочеш, а все одно треба доводити, що тобі нічого не страшно, що ти вмієш мовчати, не видавати своїх, терпіти, якщо тебе кривдять або навіть починають бити.

У зрілому віці найголовнішим агентом соціалізації стає професійна спільнота, що сприяє формуванню навичок життєстійкої поведінки, відповідного стилю життя. Колеги та керівництво приймають, цінують, підтримують та просувають передусім тих, хто бере на себе відповідальність, витримує надмірні навантаження, вміє без паніки переносити стреси, допомагаючи іншим.

Життєстійкості від дорослої людини очікує і сім’я, яка переживає конфлікти між молодшим і старшим поколіннями, чоловіком і жінкою, родичами і сусідами. В сім’ї розв’язуються численні кризові ситуації, починаючи від народження першої дитини і закінчуючи втратами близьких людей. Зріла особистість береже свій сімейний мікроклімат, намагаючись привнести оптимістичне бачення майбутнього. Вона вистоює перед випробуваннями, осилює перешкоди, які готує їй життя, тоді як особистість незріла постійно скаржиться на свої проблеми, гнівається на інших членів сім’ї, звинувачуючи їхню інфантильність, важкі часи, погану державу.

У похилому віці життєстійка людина сумлінно підводить підсумки власних зусиль, намагаючись виконати намічену життєву програму якомога повніше. Вона відчуває свою загартованість перед злигоднями, поважає себе за терпіння і стійкість, за розвинену здатність розуміти і прощати. Навіть якщо прийшлося колись відмовитися від своєї заповітної мети, вона знаходить для себе виправдання: вдалося зберегти сім’ю, поставити дітей на ноги, доглянути стареньких батьків. Їй дуже важливо передати своїм рідним і близьким, що погані часи завжди закінчуються, що позитивне бачення майбутнього дуже допомагає не лише виживати, а й отримувати задоволення від життя.

Протягом життя особистість змінюється, і її життєстійкість чи то розвивається та вдосконалюється, чи залишається нерозвиненою, невиразною. Буває, що спочатку дівчину дуже пестять й оберігають батьки, а пізніше вона знаходить собі чоловіка, який готовий знов все взяти на себе. Інколи чоловіки навіть шукають собі таких довірливих, наївних, непрактичних і вередливих подруг, оскільки лише поруч із ними відчувають себе сильними, впевненими, рішучими.

Пригадується випадок з консультативної практики, коли навіть після раптової смерті чоловіка його жінка змогла залишитися абсолютно непристосованою до життя. Її доньці, який було всього шістнадцять років, нічого не залишалося, як звалити на себе повну відповідальність за їхнє виживання. Дівчина, яка не менше матері переживала смерть близької людини, все ж досить скоро знайшла собі роботу, довчилася у школі, самостійно сплатила навчання у вузі, зробила непогану кар’єру, дозволяючи матері практично нічого не робити і навіть не орієнтуватися у тому, що відбувалося за вікном.

Чи варто такій нежиттєстійкій людині заздрити? Адже вона майже свідомо культивує в собі непристосованість і безпорадність. Вона демонструє всім, хто навколо, що без їхньої допомоги не виживе, без постійної уваги до себе не зможе вирішити жодного практичного питання. На перший погляд, у такий спосіб вона звільняє себе від повсякденних турбот. Але насправді саме так її життя збіднюється, стаючи сірим, невиразним, нецікавим. Споживацька позиція обертається хронічною апатією, пасивністю, несміливістю.

Повноцінне життя передбачає різнобарвність, а не штучний відбір лише світлих кольорів. До того ж за чужий рахунок. У природі крім сонячних днів є дощі, буревії, урагани, завірюхи, повені та землетруси. І кожна жива істота готова до них, вміє досить вдало пристосовуватися, переживати, перечікувати негоду. Людина теж є часткою природи, і саме її унікальна здатність до адаптації свого часу забезпечила їй пріоритет у тваринному царстві.

Подальша суспільна еволюція потребувала від людини все більшої і більшої пластичності, змінюваності, здатності призвичаюватися до вимог оточення. Так, осилюючи перешкоди, відповідаючи непростим життєвим викликам, особистість поступово набувала автономії, відстоювала свободу, формувала власну позицію.

Культивуючи власну життєстійкість, особистість розвивалася, а розвиваючись, не зупинялася на засвоєнні чогось вже готового, усталеного, звичного. На кожному життєвому шляху йшла апробація нових форм взаємодії, вироблялися інакші варіанти реагування, виникали несподівані рішення.

Зріла особистість є безумовно життєстійкою особистістю. Вона визначено ставиться до свого оточення, власних виборів і рішень, до набутого досвіду і майбутніх перспектив, до життя як такого. Соціум у відповідь формує теж досить визначене ставлення: сформовану, самостійну, сильну і рішучу особистість помічають всі, адже до неї неможливо ставитись байдуже. Її можна або любити і хотіти наслідувати, або категорично не приймати, спростовувати, відкидати.

У чому проявляється особистісна життєстійкість? Передусім у вчинках, які свідомо здійснюються на основі вчасно зроблених життєвих виборів. Слабка, нерішуча, інфантильна людина ніколи не буде здатною до справжніх самостійних вчинків, що якісно змінюють її життя. Життєстійкість „проступає” у таких індивідуальних особливостях, рисах характеру, як, наприклад, активність, цілеспрямованість, сміливість, загартованість, витримка. І всі ці риси забезпечують відповідне ставлення з боку оточення: повагу, прихильність, симпатію, захоплення.

Особистість – відкрита, не застигла цілісність, що постійно змінюється, самовизначаючись у просторі значущих стосунків та ставленні до часу життя. Вона є інструментом оволодіння власною поведінкою та автором свого життєвого проекту, що втілюється лише за умови наявності життєстійкості.

Всередині кожного з нас, як колись доводив Е.Берн, можна знайти Дитину, Батька і Дорослого. „Дитяча” інстанція всередині особистості відповідає за творчі прояви, за можливість бути спонтанними, несподіваними, легкими, незарегламентованими. Коли ми дозволяємо своїй внутрішній Дитині керувати, ми розчищаємо шлях до джерела інтуїції, креативності. Але у “дитинному“ стані ми інколи стаємо вередливими, егоцентричними, примхливими. І зовсім втрачаємо себе, якщо хмари згущаються.

Внутрішня Дитина має низьку життєстійкість і зазвичай потребує підтримки, поради, допомоги, захисту. Коли, потрапивши у складну життєву ситуацію, ми відчуваємо, що ніяк не впораємось, що сил не вистачить, навичок немає зовсім, вихід не знайти, це звучить наляканий голос нашої внутрішньої дитини. Її бажано уважно вислухати, зрозуміти, заспокоїти, переключити. На цій хвилі рішення не приймаються.

Батьківська інстанція складається із певних норм, традицій, обмежень, правил, більшість з яких людина колись засвоїла під впливом своїх батьків. У стані “Батька” ми робимо зауваження, читаємо нотації, намагаємось бути схожими на власних батьків, поводитись “як годиться”. І якщо неприємності трапляються, коли ми перебуваємо саме у цьому стані, ми починаємо вибирати якесь рішення з давно відомих, апробованих, знайомих.

Батьківська життєстійкість стандартна, усереднена, нетворча. Інколи цього вистачає, щоб залишитися на плаву, але бувають такі обставини, що потребують лише індивідуалізованої, зрілої життєстійкості, якою наділений лише наш внутрішній Дорослий. У стані Дорослого ми самостійно і швидко приймаємо рішення, беремо на себе відповідальність, ефективно взаємодіємо з оточенням. Хоча, можливо, нам і страшно, ми не панікуємо і не сподіваємось, що хтось замість нас вирішить проблему.

Відповідно до сучасних поглядів, особистість постійно змінюється, перебуваючи у русі, становленні, стані переходу. Щоб правильно зрозуміти таку складну реальність, її слід розглядати як органічну частку життя, що постійно пропонує нові й нові випробування. Особистість є результатом одночасного конструювання з боку соціального оточення та самоконструювання, що відбувається під впливом часто непередбачуваних і далеко не тільки сприятливих умов.

Особистість своєрідним чином об’єднує і організовує окремі життєві епізоди, формуючи унікальне людське життя. Її можна назвати силою, міццю, акумулятором енергії, що збирає і накопичує окремі маленькі і великі перемоги, успіхи, тріумфи, щоб ставати все більш впевненою, відважною, зрілою і здоровою. Саморозвиток та самоподолання, у ході яких досягається певний рівень життєстійкості, − це єдиний справжній спосіб її існування.

Повноцінне особистісне життя завжди є пригодою, чи то стрімким рухом у невідоме, чи обережною, але впевненою ходою незнайомою дорогою пошуку сенсу.




Як впливає сучасність на особистісне зростання

(Т.М.Титаренко)
Життєстійкість ускладнюється, набуває сили, коли людина долає перешкоди, набуває досвіду, навчається не пасувати перед випробуваннями, не ховатися від страждань.

Уявімо Х1Х сторіччя, добре відоме нам з літератури. Умови, в яких жили люди в той період, дуже мало відрізнялися від тих, в яких колись вікували їхні діди і прадіди. До життєвих негараздів можна було приготуватись, прислуховуючись до порад старших, аналізуючи їхні вчинки, наслідуючи приклад, слухаючи казки.

Теперішній світ змінюється так швидко, що кожні п’ятнадцять - двадцять років формується зовсім нове покоління. Молодь виростає більш пристосованою до навколишньої дійсності, ніж її батьки, які нерідко просто не встигають адаптуватися до нового суспільства з його мобільниками, відео, Інтернетом, кредитними картками тощо.

Сучасність, в якій живе сьогоднішня людина, втрачає колишню важкість, твердість, щільність, стаючи гнучкою, легкою, швидкою, випадковою, як пише відомий соціолог З.Бауман. У такій стрімкій реальності людина вже не може і не хоче залишатися пасивним виконавцем чужої волі чи непомітним спостерігачем. Вона прагне проявлятися, впливати на те, що відбувається навколо, захищати свою приватність.

Тепер ми більше прислухаємось до тих загальних контекстів, які задає культура, нація, етнос, релігія, історія, цивілізація, держава, суспільство. Хочемо ми чи не хочемо, але всі ці реалії впливають на наш розвиток, сприяють йому або заважають, гальмують. Їхня дія особистість не завжди помітна, але постійна, перманентна.

Тоді ж, коли відбуваються певні соціальні потрясіння, як, наприклад, світова економічна криза, що сьогодні охоплює все більше країн, ми вже не можемо не помічати, як сильно залежимо від умов свого життя, політики державних діячів, несподіванок на фондовій біржі, міцності національної валюти, цін на продукти харчування. І наша життєстійкість проявляється тепер як відповідь на цей глобальний життєвий виклик.

Соціокультурний контекст безумовно детермінує всю життєдіяльність особистості. Вона може перебувати зі світом у злагоді або у конфронтації, приймати свій державний устрій, національну приналежність, традиційну для її етносу релігійність чи ні. Їй може подобатися власна професія, задовольняти місце роботи, а може і ні. Вона може бути задоволена своїм сімейним станом, а може страждати від сімейних негараздів.

Коли подібних великих і маленьких незадоволеностей стає багато, посилюється напруження, яке людині приходиться щоденно витримувати. Так непомітно виснажуються її адаптивні здатності, зменшується толерантність до оточення, падає самоповага. У такому стані готовність до несподіваних життєвих катаклізмів не може бути високою.

Отже, однією з головних характеристик сучасної особистості стає її контекстуальність, тобто чутливість до найрізноманітніших зовнішніх впливів. Життєстійка особистість органічно „вписується” у різні контексти, політичні й економічні, робочі й сімейні, релігійні й атеїстичні, вміло відгукуючись на потреби її оточення і прогнозуючи динаміку розгортання подій.

Пригадується одна моя знайома, життєстійкість якої ніколи не була високою. У теперішній складній ситуації, в якій важко зорієнтуватися, вона просто обирає для себе один звичний контекст, наприклад, сімейних стосунків, а всі інші намагається ігнорувати. Ця практична, як їй здається, жінка пам’ятає, як її мама колись закупала про запас харчі, мило, пральні порошки, ліки. Їй здається, що треба якомога швидше зробити те ж саме, щоб забезпечити своїх рідних. Але часи змінилися, і старі стратегії виживання вже неефективні.

Сучасне життя, про яке так блискуче пише З.Бауман, потребує від мандрівника легкості, рухливості, швидкості, гнучкості. І в житті, і в бізнесі виграють ті, хто швидко переорієнтовується, гнучко адаптується, пересувається, трансформується. Такі люди легко залишають старі території, старі звички, не тримаючись ні за що.

„Неукорінені”, „крихкі люди”, живучи на „плавучій території”, мають бути неоднозначними, змінними, такими, що перебувають у стані вічного становлення, самоперевершення. Неукорінені люди перебувають у мандрах (див.Бауман, 2008, с.224).



Стаючи вічним мандрівником по численних контекстах свого життя, особистість розвиває передусім такі ознаки життєстійкості, як гнучкість, еластичність, відкритість новому, готовність до змін. Погоджуючись на кочове життя, вона активізує свої адаптивні здібності, потенціал подолання, готуючись до будь-яких, приємних і неприємних несподіванок.

Наступна важлива характеристика сучасної особистості − її налаштованість на діалог, відкритість світові, увага і довіра до нього. Мається на увазі комунікація особистості з реальним та уявним оточенням, зі своїм історичним минулим, актуальним теперішнім і передбачуваним майбутнім.

Особистісне зростання, самоконструювання, що включає і розвиток життєстійкості, здійснюється в умовах постійного діалогу, чи, радше, полілогу зі світом. Людина легко відгукується на зовнішні впливи, інколи підтримуючи їх, інколи заперечуючи, але вона не залишається відстороненою, інертною, байдужою. Вона не замикається у своєму маленькому професійному чи сімейному середовищі. Їй все цікаво і важливо: і екологічна ситуація, і зміни клімату, і провідні економічні тенденції, і наукові відкриття.

Людина як член соціуму живе у просторі соціальному, де цінується передовсім статус, компетентність, популярність, можливість впливати на політичні чи культурні процеси. Але цього замало. Особистість завжди створює власний – психологічний – простір, простір її життєвого світу. Це простір близьких взаємин, простір “я-ти” – контактів, обшир небайдужого ставлення одне до одного, де діалог поглиблюється, відточується, активізується.

Щоб зростати та самоздійснюватися, вступаючи у діалог, породжуючи його, людині потрібні інші люди, серед яких мають бути люди близькі, надійні, готові співчувати і розуміти. Саме стосунки є тим живильним простором, в якому особистість будує свій життєвий світ, розгортає життя, прогнозує майбутнє. Із діалогу з соціумом вона бере тривні речовини, потрібні їй для власного сенсопородження.

У нашому плинному, релятивному, ненадійному світі значення усталеного й надійного психологічного простору зростає. Кожен шукає свій Дім, той, в якому він народився, де знаходяться витоки, „причини його існування”. Як пише З.Бауман, такий дім є радше красивою казкою для більшості людей, ніж питанням особистого досвіду. „Сімейні маєтки, колись надійно „загорнуті” у щільну сітку звичок і традиційних очікувань, тепер демонтували свої хвилерізи і відкриті для потоків, що обрушуються на навколишнє життя” (Бауман, 2008, с. 184).

За Бауманом, саме світ спільноти є досконалим, оскільки всі інші світи недоречні, а точніше, ворожі. Дика місцевість, повна засідок і зговорів, рясніє ворогами, що використовують хаос в якості своєї головної зброї. Внутрішня гармонія спільноти сяє і блищіть на тлі незрозумілих і непролазних джунглів, які починаються по той бік шлагбауму. Там, у цій дикій місцевості, люди, притулившись одне до одного у теплі спільної ідентичності, відкидають свої побоювання, що примусили їх шукати гуртову схованку (Бауман, 2008, с.185).

У сфері стосунків із значущими іншими йдеться не лише про минуле і теперішнє, а й про майбутнє – про таємні бажання, іраціональні пориви, зважені плани, найважливіші життєві завдання. Психологічний простір складається з вже пережитих симпатій і антипатій, нюансованих тяжінь і відштовхувань, ставлень, що тривають сьогодні, і тих, що тільки передчуваються, починають зароджуватися. Всі вони структурують індивідуальний життєвий шлях людини, впливаючи на його траєкторію, сутнісно пов’язуючи минуле, теперішнє і майбутнє.

Негативне ставлення до людини, як і ставлення позитивне, „бронює” їй місце серед значущих інших. Поки бушують пристрасті, поки немає байдужості, неприємна особа перебуває у значущому особистісному просторі, активно впливаючи на інтерпретації минулого, плин сьогодення і бачення завтрашнього дня. Її наявність сприяє розвиткові життєстійкості. Ми розуміємо, що навколо нас є не лише рідні і друзі. Хтось зазрить, ненавидить, інтригує, і до такого непростого діалогу теж треба бути готовим.

Отже, простір життєвого світу завжди поляризований: на його теплому, південному полюсі знаходяться друзі і кохані, рідні і близькі, а на холодному, північному – недруги і недоброзичливці, люди антипатичні і небезпечні. У залежності від наближення до того чи того полюсу діалогічність комунікації зазнає змін.



Набуваючи діалогічної майстерності, особистість розвиває такі необхідні для життєстійкості риси, як переконливість, сміливість, навіть інколи зухвальство, необхідні для того, щоб бути почутою, з одного боку, та витримку, терпеливість, уважність, налаштованість на співрозмовника, з іншого.

Чергова характеристика сучасної особистості, що забезпечує її зростання, це множинне ідентифікування. Людина постійно шукає взірці, на які їй хочеться бути схожою. Якщо вона думає про зовнішність, це може бути один приклад, якщо зосережується на власній статевій ролі − зовсім інший, коли ж переключається на професійну чи сімейну сфери, виникають нові об’єкти для наслідування. Жодний із них не стає усталеним, єдиним і унікальним. Кумири зникають, не встигнувши запанувати.

Наступні й наступні перебудови життєвого світу тривають нескінченно, і тому єдиної „Я-концепції” на всі часи вже не виникає. Процес ідентифікування набуває плинності, стає стрімким й незупинним. Ми повсякчас питаємо себе, з кого будувати надалі своє життя, і постійно даємо різні відповіді, вслуховуючись у численні соціокультурні контексти.

Ми ніби вступаємо в бурхливий потік ідентифікацій і дозволяємо йому нас нести, знаходячи насолоду в несподіваних можливостях, що відкриваються. Нам цікаво не впізнавати самих себе, приміряти чергове обличчя, надихатися чужими пристрастями, відчувати, як маска приростає, і знову звільнятися від солодкої залежності задля нових зухвалих експериментів.

Сьогодні проблема ідентичності набуває особливого статусу, як підкреслює З.Бауман. „...індивідуалізація” складається з перетворення людської „ідентичності” з „дано” на „знайти” і покладання на окремих людей відповідальності за виконання цього завдання та за наслідки їхніх дій" (с.39). Ідентичність, як колись висловився відомий французький філософ М.Фуко, починає рухатися із контексту у контекст.

Самоконструювання, саморозвиток є зміною себе під впливом далекого і близького оточення. Під далеким оточенням мається на увазі соціокультурний контекст з його традиціями, стереотипами, нормами. До близького оточення входять рідні, друзі, кохані, вороги, тобто всі позитивно і негативно значущі люди з їх впливами, експектаціями, домаганнями.

Важливо підкреслити таку особливість сьогодення, як його віртуальність. Нове, ХХ1 століття з його телевізійно-комп’ютерною, все більш Інтернет-залежною культурою вимальовується, на думку М.Епштейна, як століття мовне, віртуальне, імажинативне, тоді як ХХ століття було століттям Влади, Могутності, Енергії, Сили, тобто всього, чому відповідає англійське слово Power.

Зрозуміло, що науково-технічні і суспільно-політичні потужності і надалі зростатимуть, але вони вже слугуватимуть не так підкоренню реальності, як проникненню в інші виміри і світи, можливі, ймовірні, віртуальні. „Влада, досягаючи кордонів світу, потребує чогось іншого, примноження самих світів” (Епштейн М., с.5).

Тепер до значущого кола, що запрошує особистість до ідентифікації, рішуче входять не лише реальні, а й уявні персонажі, співрозмовники з Інтернету, відвідувачі ваших улюблених форумів, чатів, сайтів, автори новітніх сітьових щоденників − блогів, „живих журналів”, ті, хто шукає пригод, розіграшів, знайомств. Все більше молодих людей настільки занурюються у вільне від відповідальності, повне імпровізацій сітьове спілкування, що воно починає тіснити реальну, живу комунікацію.

Крім традиційних літературних, театральних, телевізійних та кіногероїв, що пропонують себе в якості взірців, до парного танцю ідентифікації запрошує ціла армія цілком віртуальних персонажів. Щодо них ніколи не можна бути впевненими ні в чому. Ці мешканці Інтернету довільно змінюють імена, заняття, стать і вік, звички і смаки, пропонуючи партнеру по спілкуванню таку ж несподіваність, креативність і динамічність.

Якщо процес ідентифікування настільки довільний і нестійкий, яким чином виникають зупинки в особистісному зростанні, викликані появою залежностей?

Ідентифікаційні проби бувають більш-менш повними, майже несвідомими і цілком усвідомлюваними. Об’єктом такої ідентифікації для молодої людини може стати близька подруга, друг, коханий чоловік, популярний естрадний співак, спортивний кумир чи яскрава кінозірка. За наявності надто глибокої, тривалої, а головне не дуже усвідомленої ідентифікації з одним референтом у людини формується залежність, яка може стати гальмом для подальшого особистісного розвитку.

Профілактикою такої комунікативної залежності, схильність до якої є найвищою в юнацькому віці, стає увага до себе, вміння бачити свою ні на кого несхожість, чути унікальну мелодію власного життя, йти за власним покликанням, незважаючи ні на які перешкоди.

Проходячи через множинні ідентифікації, особистість стає здатною надалі більш осмислено і цілеспрямовано будувати саме свою траєкторію життєвого шляху. Вона стає вибірковішою, загартованішою, усталенішою і самостійнішою, що надає життєстійкості нових відтінків.

Для нинішнього світу характерною стає повага до унікальності кожної особи, цінності приватного буття, збереження непублічності. Сучасна людина прагне своєрідності, отримує суспільний дозвіл її мати і проявляє життєстійкість, якщо їй заважають бути собою.

Сучасність, як пише З.Бауман, вже перестала бути ворогом випадковості, різноманітності, невизначеності, свавілля та індивідуальних особливостей (2008, с.32). Людина усвідомлює і відстоює своє право бути відмінною від інших, за власним бажанням вибирати моделі щастя і відповідного способу життя (2008, с. 37). Вона відчуває, оцінює, навчається цінувати й відстоювати свою індивідуальність серед значущих інших, у сім’ї, колі однолітків, друзів.

В особистість сьогодні органічно вбудовується величезний шар оцінок, інтерпретацій, етичних максим і всього іншого, що люди думають про людську неповторність. Так зсередини приймається цінність індивідуальності у всіх її проявах, навіть таких, які нещодавно вважалися дивацтвами, патологією, відхиленнями, девіантною поведінкою. Тепер це просто варіації на певну тему, які нікого особливо не напружують.

Г.Олпорт вважав, що кожна людина є сама по собі ідіомою, явним порушенням видового синтаксису, і цю думку хочеться поділяти. Для визначення індивідуальності згадаймо грецьке слово “atomon”, що позначає неподільне. Так говорять про когось чи щось, що існує в єдиному екземплярі. Так називають об’єкт, про який можна сказати щось конкретне, визначене, певне. Індивідуальне не може бути замінним, повторюваним, типовим. І для того, щоб бути, залишатися індивідуальністю у внормованому суспільному оточенні, необхідно докладати не менше зусиль, ніж для того, щоб стати зрілою особистістю.

Сьогодні, як підкреслює С.К.Нартова-Бочавер, втомившись від жахів масової культури, людина гостро відчуває завдання збереження своєї приватності, суверенності. Психологічна суверенність визначається як здатність контролювати, захищати і розвивати свій психологічний простір, визначаючи „своє”, встановлюючи кордони, проявляючи повагу до світу іншого, вміючи вести з ним діалог (с.9-11).



Життєстійка особистість, що прислуховується до власної своєрідності, втрачає колишню жорстку детермінованість, визначеність, одноголосся за рахунок практично безмежної відкритості, поліфонічності, здатності до змін і навичок відстоювання свого права бути інакшою.

Чи не найяскравішою ознакою сучасності стає лінгвістичне трактування реальності, розуміння навколишньої дійсності як мовного світу, а особистості як автора текстів свого життя.

Реальність постмодерну є надмірно складною, принципово неоднозначною і такою, що замість ціннісних, моральних, естетичних домінант висуває на перше місце детермінанти мовні. У такій реальності і особистість як така стає релятивною, ситуативною, іраціональною, еклектичною. „Схопити”, „утримати” цей плинний феномен, що інколи вже починає здаватися міфом, можливо лише за допомоги соціальної семантики. Тоді все, що не вдається описати, використовуючи мову, розглядається як позасеміотична сфера, якої ніби взагалі немає, не існує.

Можна сказати, що особистість стає соціокультурною реальністю, коли осмислює себе і своє життя, використовуючи мову. Соціосемантичні особливості взаємодії особистості і світу на кожному етапі постановки нових життєвих завдань накладають відчутний відбиток на бачення особистістю свого майбутнього, вибір нею вектора руху вперед. Комунікативна реальність осмислюється як текстологічна, мова стає знаково-символічним засобом самоконституювання.

Мова стає головним носієм культури, як зауважив М.Фуко. Хочеться згадати численні висловлювання Й.Бродського про письменника, який пише під диктовку своєї мови, будучи її слугою, жертвою, механічним засобом, знаряддям. Мова, за Бродським, є Верховною Реальністю, можливо, навіть Богом. Це її люди метафорично називають Музою, що надихає творця.

Яким би перебільшенням не здавалися такі висловлювання Нобелевського лауреата, сьогодні вони на часі. Мова, якою людина тлумачить для себе значення життєстійкості, накладає свій неповторний відбиток на способи її поведінки, форми осмислення набутого досвіду, моделювання майбутнього.

Отже, реальність, в якій особистість, асимілюючи набутий досвід, здійснює завдяки рефлексивним процесам довготривалий самомоніторинг життєстійкості, є пріоритетно лінгвістичною. Під впливом нових конфігурацій життєвих умов постійно виникають нові контексти життєтворення.

  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка