М. зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби




Сторінка1/28
Дата конвертації21.04.2016
Розмір6.86 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28


Назарець В.М., Васильєв Є.М.
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА. 11 КЛАС

ЗМІСТ
І. Література першої половини ХХ ст.

Вступ. Історико-соціальне тло доби

  • Політичні та соціальні зрушення доби

  • Культурологічний рух доби

  1. Психологічна та лірична проза початку ХХ ст. Вірші у прозі
  • Іван Бунін


  • Максим Горький

  • Олександр Купрін

  • Шолом-Алейхем

2. Модерністська проза на початку ХХ століття

  • Франц Кафка

3. Авангардистські й модерністські тенденції в поезії на початку ХХ ст.

3.1 Західна поезія

  • Гійом Аполлінер

  • Райнер Марія Рільке
3. 2 Російська поезія
  • Символізм. Олександр Блок


  • Акмеїзм. Анна Ахматова

  • Футуризм. Володимир Маяковський

  • Борис Пастернак

  • «Нові селянські поети». Поети поза літературними угрупованнями

4. Проза і драматургія 30-х років

  • Томас Манн
  • Михайло Булгаков


  • Бертольт Брехт

5. Друга світова війна у дзеркалі літератури

  • Альбер Камю

  • Генріх Белль

  • Олександр Твардовський

  • Пауль Целан


ІІ. Література другої половини ХХ ст.

1. Західна проза

  • Ернест Хемінгуей

2. Проза поза межами західного світу

  • Габріель Гарсіа Маркес

3. Західна драматургія

  • Макс Фріш

  • Фрідріх Дюрренматт
  • Ежен Йонеско


4. Постмодернізм

  • Йосип Бродський

  • Умберто Еко

  • Крістоф Рансмайр

  • Патрік Зюскінд


ЛІТЕРАТУРА ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ
Історико-соціальне тло доби
Політичні та соціальні зрушення доби.

ХХ століття увійшло в історію людства як час визначних наукових відкриттів та економічних досягнень, але водночас і як епоха глобальних катаклізмів і потрясінь, що охопили практично усі сфери людського буття.

Сформовані у ХХ ст. нові життєві засади людської цивілізації тісно укорінені у своїх витоках з тими соціально-політичними процесами, які і визначили специфіку і напрямок історичного розвитку Європи вже починаючи з другої половини ХІХ ст. і виступили далі у ролі рушійних важелів для історії наступного, ХХ століття. Найбільш прикметними рисами соціально-історичного розвитку світового суспільства, починаючи з другої половини ХІХ ст. стає стрімка капіталізація економічних сфер діяльності людини, розвиток виробництва, фінансової та банківської системи, торгівлі, а відтак і жорстка конкуренція і боротьба за перерозподіл сфер економічного та політичного впливу.


  • Капіталізація суспільних відносин надзвичайно стимулювала темпи економічного розвитку. За 30 років ( 70-90-ті рр. ХІХ ст.), наприклад, загальний обсяг світової промислової продукції зріс у понад три рази, сталі – у 56 разів, довжина залізничних колій – майже в 4 рази і склала близько 790 тис. км. Економічне зростання супроводжувалось і новим науково-технічними досягненнями: винайденням німецьким електротехніком В.Сіменсом (1816-1892) динамомашини, електричної залізниці; американським інженером Т.Едісоном (1847-1931) генератора і трансформатора, різноманітної електроапаратури; німецькими вченими Р.Дізелем (1858-1913) та М.Отто (1832-1891) двигуна внутрішнього згоряння; американським інженером Ф.Тейлором (1856-1915) системи наукової організації праці на конвейєрі. Серед інших науково-технічних новацій – винайдення радіо, телеграфа, телефона, створення автомобіля і літака, розвиток океанського пароплавства, удосконалення різновидів вогнепальної зброї і т.д. В соціальній сфері – здійснення буржуазих революцій в ряді країн Європи, Америки та Японії і формування нових суспільних класів – буржуазії, пролетаріата, інтелігенції; в духовній сфері – ослаблення впливу релігій на життя суспільства і формування різноспрямованих ідеологій і політичних партій, поява ліберально-демократичних та марксистських програм перевлаштування суспільства.

Наслідком економічної конкуренції вже на останню третину ХІХ ст. стає відчутне загострення політичних відносин між провідними державами Європи (Англія, Німеччина, Франція, Росія) та їх менш могутніми сусідами, що призводить до низки загарбницьких колоніальних війн, взаємних територіальних претензій, повстань пригноблюваних колонізаторами народів: повстання в Єгипті у 1879-1882 рр., в Судані – в 1881-1898 рр., в Індокитаї – в 80-90-х рр. До найбільших колоніальних імперій того часу відносились Англія, Франція, Голандія, Бельгія. Якщо, наприклад, ще в 70-х роках ХІХ ст. цим та іншим європейським державам належало близько 20% території африканського континенту, то на 1900-ті роки – вже більше 90% територій. Аналогічні принципи сповідувала й тогочасна Росія, що утримувала в межах своєї велетенської імперії Польщу, Україну, Фінляндію, багато регіонів Закавказзя та Середньої Азії. Провідні держави розділили й серйозні територіальні претензії: між Німеччиною і Францією (через Ельзас і Лотарінгію), між Росією і Німеччиною (через Польщу), між Австро-Угорщиною і Росією (через Балканський півострів і Західну Україну). Загострення політичних стосунків призводить й до ряду загарбницьких й національно-визвольних війн у самій Європі, які стали своєрідною прелюдією до спустошливої і досі нечуваної за своїми катастрофічними наслідками Першої світової війни (1914-1918).



  • Серед низки війн та політичних потрясінь, що мали місце у Європі на останню третину ХІХ – початку ХХ ст., найбільш резонасними були: Прусько-австрійська (1866) – за контроль над Німеччиною, франко-пруська (1870-1871), що призвела до створення Германської імперії; Паризька комуна (1871) – як перша спроба встановлення диктатури пролетаріату; російсько-турецька війна (1877-1878), яка призвела до звільнення з-під національного гніту більшості з балканських країн; російсько-японська війна (1904-1905), італо-турецька війна (1911-1912), балканські війни (1912-1913). За статистикою, на кінець 80-х років ХІХ ст. в збройних силах провідних держав Європи нараховувалось близько 3 мільйонів чоловік, а чисельність їх у шести найбільших європейських державах упродовж останньої третини ХІХ ст. збільшилась на 40%, витрати на озброєння складали приблизно ¼ національного прибутку, а до початку Першої світової війни зросли на 80%. Перша світова війна охопила 38 держав Європи, Азії та Африки, 4 млн. кв. км., більш ніж 1,5 млрд. чоловік, тобто понад ¾ населення планети. Внаслідок активних військових дій жертвами стали десятки мільйонів людей (лише в знаменитій битві під Верденом на р.Сомі було вбито, скалічено, взято у полон 1 млн. 300 тисяч чоловік), вперше була використана зброя масового знищення (отруйний газ, застосований німцями в 1915 р. в Бельгії).

Мільйонні людські жертви, які понесла Європа, втім, не зняли, а, навпаки, же більше загострили існуючі політичні суперечності. Кінець війни був ознаменований розпадом двох найбільших імперій Європи – Австро-Угорської та Російської і здобуттям національної незалежності для багатьох європейських країн, в числі яких – Україна, Польща, Фінляндія, Чехія, Словаччина, Угорщина, країни Прибалтики. В економіці світу, ослабленій війною, відбувається спад, який тягне за собою важку економічну кризу, що, в свою чергу, сприяла зростанню популярності і стрімкому поширенню у суспільстві марксистських ідей, появі численної кількості партій лівого спрямування. Їх популярність в середовищі пролетаріату і інтелігенції призводить до революційних заворушень у багатьох країнах Європи: Угорщині, Баварії, Словаччині. Діяльність лівих партій в цих і більшості країн Європи не стала визначальною в перспективі подальшого соціально-політичного розвитку і не похитнула їх демократичний устрій. Але, відкинуті Європою, соціалістичні ідеї знайшли сприятливий грунт для свого розвитку на уламках колишніх імперій. Спричинені ними революції в Росії та Німеччині з невеличкою різницею у часі призводять до появи у Європі двох могутніх тоталітарних режимів – комуністичного сталінського режиму в Радянському Союзі та націонал-соціалістичного гітлерівського режиму в фашистській Німеччині. Взаємне протистояння цих двох новітніх «імперій» та їх амбіційні претензії на світове панування значною мірою визначили ту знервовану і трагічну атмосферу, в якій відбуватиметься політичний та культурний розвиток Європи першої половини ХХ ст. і піком якої стане розв’язана фашистською Німеччиною Друга світова війна (1939-1945).



  • Світова економічна криза в черговий раз загострила політичні стосунки та територіальні претензії між провідними країнами Європи та Америки. На початок 30-х років припадає агресія Японії у Китаї. В 1933 р. в Німеччині до влади приходить Гітлер, а в 1936-1937 рр. створюється політиний союз трьох агресивно налаштованих мілітаристських держав – Німеччини, Італії та Японії. 1936-1939 рр. були ознаменовані громадянською війною в Іспанії, де відбувалося перше пряме протистояння фашитсських та антифашистських сил. В 1939 р. Німеччина захоплює Чехословаччину і в тому ж році нападом на Польщу розв’язує страхітливу Другу світову війну, яка за своїми масштабами перевершила усі попередні військові конфлікти людства. В війну було втягнуто 64 держави з населенням в 1,7 млрд. чоловік (понад 80% населення планети), а бойові дії велись на територіях 40 країн, що в 5,5 разів перевищувало території, охоплені Першою світовою війною. На різних етапах війни в ній одночасно приймали участь від 8 до 12,8 млн. чоловік. Впродовж років було вбито понад 50 млн. чоловік стали інвалідами. Сукупні військові витрати склали 1117 млрд. дол. В другій світовій війні була використана зброя масового знищення – бактеріологічна (медицинські досліди, які проводили над військовополоненими у Японії) і ядерна (атомна бомба, яку в серпні 1945 р. американці скинули на два японських міста – Хіросіму і Нагасакі).

Друга світова війна внесла суттєві коррективи у розташування у розташування політичних сил та пріоритетів в повоєнному світі. Більшість європейських держав втратили на якийсь час свою колишню економічну міць і політичний вплив (Німеччина, Франція, Італія, Великобританія), значна частина європейських держав фактично втратила й свій суверенітет (Україна, Польща, Угорщина, Чехословаччина та інші). Натомість на політичну арену висунулись дві наддержави – СРСР і США, які раніше від інших оволоділи ядерною зброєю і своєю політикою скеровували напрямки політичного розвитку Європи. Дві наддержави створили в Європі військово-політичні блоки (НАТО і соціалістичних країн) і у взаємопротистоянні фактично перебували в стані так званої холодної війни, яка спричинила безпрецедентну гонку озброєнь і численні локальні або й повномасштабні військові конфлікти у всьому світі: війна в Індокитаї (1946-1954), Кореї (1950-1953), В’єтнамі (1965-1973), Афганістані (1979-1989), арабо-ізраїльські війни (1948-1949, 1967 і 1978 рр.), Карибська криза 1962 р. та інші. Кінець ХХ ст. був ознаменований появою на політичній арені нової серйозної загрози у вигляді міжнародного тероризму, спалахи якого періодично відбуваються в різних країнах світу, а найбільш резонасний і кривавий вилив знайшли в США, де 11 вересня 2001 р. терористами , що захопили відразу чотири цивільні літаки, були підірвані хмарочоси Всесвітнього торгового центру і одна з будівель Пентагону. Найбільш значимою подією сучасної історії став остаточний крах у 1991 р. тоталітарної наддержави СРСР і підтримувана більшістю країн Європи орієнтація на ітсне економічне і політичне співробітництво, в якому гідне місце посідатиме й Україна, що з початку 90-х років активно розбудовує власну державність і налагоджує активні стосунки із світовою спільнотою.



  • Світовий політичний розвиток другої половини ХХ ст. супроводжувався й значним науково-технічними досягненнями. Людина вперше здійснила вихід у космос (політ Ю.Гагаріна у квітні 1961 р.), винайша і постійно удосконалює телебачення, комп’ютери, ядерні реактори, лазери, космічні супутники, засоби транспорту і зв’язку, генну інженерію, альтернативні джерела енергії. Нові наукові прориви здійснено у сферах хімії та біології, фізики, астрономії, медицини. Створені нові наукові галузі: біофізика, фіохімія, геофізика, геохімія і т.д. Одним з останніх у часі досягнень стала експериментально доведена можливість клонування живих істот.


Культурологічний рух доби.

Нові політичні та соціально-економічні реалії історичного руху визначили і головні закономірності культурно-історичного розвитку Європи, появу відповідних новому світобаченню філософських, наукових, соціологічних, культурологічних концепцій співвідношення людини та світу, місця, яке займає людина у суспільстві. З середини ХІХ ст. панівною в суспільній свідомості була філософія позитивізму. Вона стала вираженням ідеології буржуазної цивілізації з її утилітарно-прагматичним відношенням до життя, перевагою матеріальних інтересів над духовними, вірою в безмежні можливості людського розуму і раціонального пізнання світу.




  • Програмні постулати позитивізму були викладені французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857) і англійським філософом Джоном Стюартом Міллем (1806-1873) та Гербертом Спенсером (1828-1903). Як зауважував Конт, уся попередня філософія була хибною, оскільки орієнтувалася спочатку на теологічні (релігійні) цінності, потім – на «метафізичні» (такі, що не можуть бути перевірені досвідом практичної діяльності людини), і ніколи не була науковою. Ідеалістична за характером, вона, на думку Конта, спрямовувалась на осягнення «внутрішньої природи речей», тоді як позитивізм прагне до практичного розуміння речей у їх фактичному, матеріальному вияві. Ключове для назви свого філософського напрямку слово Конт, наприклад, пояснював так: «Слово «позитивне» означає реальне на противагу химерному». Цінність тепер представляло те, що має відчутно-фактичне значення, усе, що виходило за його межі і мало гіпотетичний характер, проголошувалось нереальним, химерним. Позитивізм сподівався на те, що його нове, матеріалістичне ставлення до життя ініціює розвиток наукового та технічного прогресу і сприятиме якнайшвидшому розвитку буржуазного суспільства, що повинне поліпшити загальні умови людського існування.

Але вже ближче до кінця століття стало очевидним, що позитивістська програма перетворення світу не виправдала покладених на неї сподівань. Науковий і технічний прогрес не призвів до суттєвого покращення умов людського життя. Війни, революції, економічні потрясіння, що розривали європейський континент, зумовили відчуття незахищеності і непевності в людині, породили загальну атмосферу тривожності і приреченості, очікування близької катастрофи і кінця європейської цивілізації й культури. Відповіддю на ці кризові явища стала так звана «філософія життя», яка поступово витісняє філософію позитивізму і на кінець століття стає панівною в самосвідомості європейської культури. «Філософія життя» – це ідеалістична концепція розуміння життя як ірраціональної реальності, фатальної і хаотичної сили, яка не піддається раціональним, логічним методам пізнання і може бути збагненною лише за допомогою творчого прозріння, інтуїтивного осяяння. На місце ключового для попереднього напрямку поняття «позитивного» було висунуто поняття «життя», яке бралось не у його практичному, а швидше у тому його розумінні, що його позитивізм визначав словом «химерність». Життя усвідомлювалось як стихійне таємниче явище, яке в принципі неможливо збагнути і пояснити раціональним шляхом.



  • Витоки цієї філософії ведуть від праць німецького мислителя Артура Шопенгауера (1788-1860) з його теорією містичної Світової Волі як такої ірраціональної сили, що править світом і породжує усі речі та процеси в ньому. У відповідності до філософії Шопенгауера, усі компоненти природного світу наділені «волею до життя» і в намаганні ствердити свою волю ведуть безперевну «війну усіх проти усіх». Міра наділеності волею ієрархічна – і людина, як вища істота, відрізняється найбільш сильною волею. Прагнення однієї людини підпорядкувати собі волю іншої призводить до розвитку в людині егоїзму, який збалансовують і утримують в розумних межах закони суспільства і держави. В свою чергу, егоїстичні імпульси в людині пом’якшує і знімає мораль і мистецтво. Основна праця Шопенгауера «Світ як воля і уявлення» з’явилася ще у 1819 р., але по-справжньому ці ідеї стали популярними і знайшли значне число прихильників лише в останню третину ХІХ ст., коли аргументи позитивістської філософії почали здаватися вичерпаними.

Знаменитим учнем Шопенгауера, який не тільки продовжив і перевершив свого учителя, але й спричинив своїми працями справжній переворот в самосвідомості європейців був німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844-1900). В своїх філософських працях, з яких основною є «Так говорив Заратустра» (1885) Ніцше проголосив смерть Бога та традиційних моральних і духовних цінностей, що формувалися століттями. Головним в людині Ніцше вважав містичну волю до життя, яка фактично означала волю до влади, боротьбу за неї, за розширення її меж та можливостей. Наше життя, за Ніцше, це мільйони людських воль, між якими точиться постійна і безкомпромісна боротьба за зверхність. В цій боротьбі, як вважав Ніцше, повинна загартуватися і постати нова – надлюдина, така досконала істота, яка стане по той бік добра і зла, заперечить існуючу мораль і створить власну. Філософія Ніцше в першу чергу була спрямована проти занепадницьких і песимістичних концепцій людини, які набули популярності на кінець ХІХ ст., і зовсім не мала присмаку націонал-шовінізму. Але в ХХ ст. його ідеї були вульгаризовані і пристосовані для пропагандистських потреб і амбіцій на расову зверхність ідеологами фашистської Німеччини. Ідеї Ніцше справили величезний вплив не лише на подальший розвиток філософії та естетики, але й літератури. На образах та ідеях Ніцше значною мірою постала європейська література модернізму. Його вчення було надзвичайно популярним і серед російських письменників, представників «срібного століття» російської поезії.

В дусі ідей Шопенгауера свій варіант «філософії життя» створив ще один визначний німецький філософ Освальд Шпенглер (1880-1936). В праці «Присмерк Європи» (1918-1922) він розробляє вчення про стадіальний та циклічний характер культурно-історичного розвитку і пророкує близьку загибель європейської цивілізації і культури. Вчення Шопенгауера активно використовували різноманітні літературні модерністські школи перших десятиліть ХХ ст., на його ідеях значною мірою постала поетична школа так званого катастрофізму, яка культивувала відчуття близької загибелі європейської цивілізації.


Наступником ідей Шопенгауера і Ніцше був і французький філософ Анрі Бергсон (1859-1941), який створив філософський напрям, що отримав назву інтуїтивізму. В центрі вчення Бергсона була теорія інтуїції як специфічного засобу осягнення та розуміння світу, що протистоїть методам його раціонального пізнання.

  • Інтуїтивізм ( за лат. букв. – уява, споглядання) – це філософський і літературний напрям, що абсолютизує інтуїцію як момент безпосереднього осягнення світу, завдяки творчій фантазії, яка сприяє його естетичному сприйняттю й оцінці. Інтуїтивізм виникає як негативна реакція на позитивістські, формалістичні методи осягнення світу, які суттєво ігнорували його духовні аспекти. Свої погляди на інтуїтивізм його основположник Анрі Бергсон виклав у працях «Пам’ять і матерія», «Творча еволюція», «Сміх». Розум, на його думку, може служити людині лише в практичній діяльності, оскільки він здатний ідентифікувати окремі предмети з метою виявлення користі від їх подальшого використання. Естетичну ж функцію світу можна пізнати лише за допомогою інтуїції. Творча робота під силу лише людині, яка не підпорядковує свою діяльність утилітарному інтересу. Тільки такій особистості відкривається краса життя, яка є неповторною. Звідси найвищим знанням Берсон проголосив індивідуальне переживання, інтуїцію, а мистецтво – формою такого пізнання світу, оскільки джерело художньої уяви – душа людини, неповторна і унікальна. Бергсон наголошував на необхідності пошуку нових естетичних форм, здатних відображувати передусім враження і почуття людини. Особливий вплив ідеї Берсона справили на модерністську поезію.

Не менш значний, ніж «філософія життя», вплив на формування нового світогляду справила в першій третині ХХ ст. й філософія фрейдизму. Її засновником є австрійський лікар-психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). У своїх численних працях він висунув ідею, сутність якої полягає у тому, що поведінка людини у світі та суспільстві мотивується не раціональними і моральними чинниками свідомості, а підпорядкована владі підсвідомих потягів та інстинктів, часом алогічних і аморальних, які людина, за Фрейдом, успадковує від народження. На перше місце при цьому Фрейд ставив сексуальні потяги, імпульси яких, на його думку, породжують і мистецтво і, в кінцевому рахунку, усю складну і розмаїту людську культуру.



  • У працях «Вступ до психоаналізу», «Тлумачення снів», «Я і воно», «Тотем і табу» та інших Фрейд висунув ідею, сутність якої полягає у тому, що людина постійно перебуває під владою інстинктів, які впливають на все, в тому числі і на її творчу діяльність. Провідним стимулом людської діяльності, за Фрейдом, є не раціональне начало, тобто «я» людини, а сфера підсвідомих потягів, часом алогічних і аморальних, які Фрейд позначає поняттям «Воно». Особливого значення при цьому Фрейд надавав сексуальним потягам. На його думку, саме надлишки сексуальної енергії породжують мистецтво, оскільки саме ця енергія є основним джерелом емоційного збудження і тих образів, які з’являються в уяві людини.

Основними елементами структури психіки, на думку Фрейда, виступають «Воно», «Я» і «Над-я». Фрейд розробив їх генетичну взаємозалежність, представляючи етапи становлення психіки, обумовленість і залежність цього процесу від взаємодії ззовнішнім світом. Найбільш архаїчна частина психічного апарату людини – «Воно». Його змістом є усе те, що психіка набуває з актом народження – це передусім інстинкти, які обумовлені фізіологією і будовою людського тіла і виступають найпершим і елементарним проявом психічного. Впродовж життя ця найбільш архаїчна частина психіки зберігає своє провідне значення. Вона виступає як основа психіки, на якій життя людини немовби надбудовує додаткові психічні споруди.

Вплив зовнішнього світу змінює і розвиває певні елементи «Воно». При цьому для контакту «Воно» із світом наобхідний посередник. У його ролі виступає «Я» людини, яке менш егоїстичне і більш пристосоване для спілкування із зовнішнім світом, хоча генетично «Я» розвивається із «Воно». «Я» людини – це свого роду окультурена, цивілізована частка «Воно», але для підтримання своєї основної функції, тобто спілкування «Воно» із зовнішнім світом. «Я» періодично повинне відключатися від навколишньої дійсності і знову зливатися з «Воно». Це відбувається у процесі сна людини і потрібне для того, аби «Я» могло удосконалювати свою організацію свою організацію. Поряд з «Я» в людині поступово формується і «Над-я». «Над-я» – це також посередник у зв’язках «Воно» з навколишньою дійсністю. «Над-я» регулює контакти «Воно» з соціальною сферою життя людини. Безпосередньо «Над-я» з’являється з «Я» як та частина його психічної організації, яка в період дитинства накопичується під впливом батьків, а пізніше переростає в окремий механізм, який продовжує виховну функцію батьків. Сукупний механізм «Я» і «Над-я» в людині це, за Фрейдом, те, що ми називаємо сумлінням. Сумління Фрейд розглядає як міру засвоєння людиною культури. «Воно», навпаки, виявляє себе в інстинктах і потягах, серед яких виділяються два основні: 1) ерос, тобто сексуальний потяг або інстинкт задоволення і 2) інстинкт руйнування, смерті. На певному етапі історичного розвитку у людині з’являється відчуття часу або відчуття вічності, на якому далі паразитує релігія. Прямим наслідком появи відчуття часу є, за Фрейдом, поява страху перед життям, перед майбутнім. Психічна організація людини постійно спрямована на переборення цього страху, який, в свою чергу, є постійним джерелом створення і накопичення неврозів у свідомості людини. Фрейд окреслює три основні шляхи переборення цього почуття: 1)прагматичні засоби, суть яких полягає у тому, що людина займається певною практичною діяльністю, наприклад, науковою, яка відволікає її від відчуття страху перед життям; 2) одурманюючі засоби, які Фрейд, в свою чергу, ділить на релігійні і хімічні, тобто пов’язані з оп’янінням (алкоголь, наркотики); 3) сублімація, яка витісняє психічні неврози в сферу культури і трансформує їх в образи мистецтва. Таким чином, і в основу мистецтва – і, ширше, в основі культури, за Фрейдом, покладеними виявляються інстинктивні, переважно еротичного змісту переживання і неврози.

Літературні твори Фрейд розглядав як такі, що є продуктами переробки неврозів, зокрема, емоційних конфліктів, породжених дитячими сексуальними переживаннями, основу яких складає так званий Едіповий комплекс. Даний термін сходить до відомого давньогрецького міфу про трагічну долю Едіпа, який, одружившись з вдовою вбитого ним царя Фів, пізніше дізнається, що вбитий був його батьком, а дружина – відповідно, його матір’ю. Фрайд вважав дану ситуацію символом дитячого неврозу, суть якого полягає в дитячій ревнощі сина до батька, що з’являється на грунті стихійного сексуального потягу до матері. Неможливість реалізації даного підсвідомого потягу поступово призводить до його витіснення раціональною сферою свідомості дитини, але це витіснення не минає безслідно для людини і породжує душевну травму, зв’язану з нереалізованими сексуальними переживаннями, яким звичайна людина дає вихід в своїх фантазіях, снах і підсвідомих бажаннях, а письменник – в своїй художній творчості. Стосовно дівчаток ситуація пояснюється «комплексом Електри», який має на увазі вираження ворожості дочки до матері, що обумовлена ревнощами до нех як «суперниці», яка заважає безроздільно володіти батьком. Метод аналізу літературних творів за Фрейдом отримав назву психоаналізу. Психоаналіз ставить за мету розкрити, «дешифрувати» підсвідомі мотиви і потяги, які нібито в своїй основі визначають задум письменника і реалізються в суперечливих діях персонажів твору і особливостях зображення, яке символічно відтворює структуру того або іншого психологічного процесу, пов’язаного з зародженням, протіканням і витясненням прихованих сексуальних бажань автора твору.

Фрейдизм, з одного боку, доводить до абсурду ідею духовності і людської культури. Зокрема, у цьому зв’язку, учень Фрейда Карл Густав Юнг зауважував: «Варто проступити у бідь-якій людині чи художньому творі відбитку духовності, як Фрейд ставив його під підозру і вбачав у ньому витіснену сексуальність… Я сказав йому, що якщо продумати логічно його гіпотезу до кінця, то це буде знищувальним вироком культурі. Культура виявиться пустим фарсом, болісним результатом витісненої сексуальності. «Звичайно, - підтвердив він, - так воно і є».


Важливим внеском у культурологічний рух ХХ ст. став також і екзистенціалізм. (від лат. “екзистенція”, тобто існування). Це один з найпопулярніших у Європі 40-60-х років напрямків розвитку філософської думки, який зосередив свою увагу на найбільш сутнісних, кореневих проблемах людського існування. Екзистенціалізм намагається переглянути саму концепцію людини як соціальної істоти і намагається відшукати більш глибокі, сутнісні, духовно-метафізичні основи людського буття і мислення.

  • До ідейних витоків екзистенціалізму відносять філософію життя, феноменологію Е.Гуссерля, релігійно-містичне вчення С.К’єркегора, філософські праці російських філософів Льва Шестова і Миколи Бердяєва. Екзистенціалізм зародився ще у 20-ті роки як критична реакція на оптимістично-примиренницьку світоглядну позицію, стверджену попереднім філософським досвідом і, зокрема, в найбільшій мірі – Просвітництвом і позитивізмом. За цією концепцією, усе в світі підпорядковане розумному і логічному порядку (встановленому Богом і людьми), тісному причинному взаємозв’язку, який визначає послідовність і закономірність розвитку світу і мало що не механічно регулює у ньому взаємостосунки людей, спрямовані на досягнення і покращення суспільного добробуту. Цим поглядам екзистенціалісти протиставили концепцію трагічності людського буття. На їх думку, світ не є упорядкованим, а місце людини у ньому, нехай і в загальних рисах, але наперед визначеним (соціальними, політичними, кільтурними обставинами їх життя). Навпаки, світ – це хаос, що постає не на закономірностях, а випадковостях. Людина приречена бути відчуженою у світі, на який вона не має змоги впливати. Свою відреченість від світу і водночас усю гостроту і непевність свого буття людина по-справжньому здатна збагнути лише у так званих “пограничних” ситуаціях, тобто таких, коли вона опиняється на тонкій межі, що розділяє життя і смерть. Єдине, що виправдовує буття людини – це, на думку екзистенціалістів, свобода її вибору, її моральної позиції, що коливається від пасивного примирення з долею до спроб, попри усю хаотичність і випадковість людського існування, відшукати у ньому певний сенс, який реабілітуватиме людину, хоча б у її власних очах.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності, природі людини). Якраз на існуванні людини, що є емпіричною особистістю, ви­лученою ї будь-яких систем (політичних, соціальних, релігійних), зосереджують свою увагу представники напряму. Саме існування людини «наодинці» з буттям є, на думку екзистенціалістів, єдиною достовірною реальністю. Світ же вони розуміють як дещо вороже особистості, сприймають його як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний. Процеси, що відбуваються у цьому повному внутрішніх протиріч світі, позбавлені закономірностей, логічного зв'язку, часової послідовності. Особистість у екзистенціалістів має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому». Адже всі вони нав'язують особистості свою волю і мораль, інтереси й ідеали. Вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості. Існування ж людини тлумачиться ними як драма свободи.

Людина приречена на вигнання у всесвіті, на відчуженість від інших людей, на абсурд як «метафізичний стан людини у світі», за висловом Камю. Поняття відчуженості та абсурдності взаємопов'язані в літературних творах екзистенціалістів («Нудота» Сартра, «Сторонній» Камю). Екзистенціальний герой подібний до людини з філософського трактату «Або-або» С.К’єркегора, де йдеться про «самотню, на саму себе кинуту людину», що стоїть у «безмірному» ворожому світі, який іменується «нерозумінням».


Помітними віхами культурологічного розвитку ХХ ст. стали структуралізм і постструктуралізм. Структуралізм – це загальна назва цілого ряду напрямків, що характризуються розвиток як гуманітарних, так і точних наук ХХ ст. Головна мета структуралістського підходу до аналізу явищ дійсності полягає у ваявленні та вивченні основних закономірностей функціонування структури певного обєкту, під якою розуміють сукупність зв’язків між елементами цілого, що зберігають свою сталість при різноманітних трансформаціях і варіюваннях. Інакше кажучи, під структурою розуміють певну незмінну вихідну основу, свого роду матрицю, яка представляє собою узагальнений смисловий каркас об’єкта, абстрагований від його живих, конкретних, матеріальних властивостей і проявів. Наприклад, структурне вивчення якогось тексту, скажімо, роману передбачає знаходження не тих елементів, які визначають його індивідуально-авторську своєрідність, а тієї загальної смислової основи, яка характеризує внутрішню побудову усіх без винятку романів і може бути описана як сукупність внутрішьно співвіднесених ознак або елементів цієї побудови.

  • Витоки структуралізму пов’язують з успіхами структурної лінгвістики – мовної дисципліни, яка виникає на початку ХХ ст. Структурна лінгвістика, основоположниками якої були Бодуен де Куртене (1845-1929) й Фердінанд Соссюр (1857-1913) , поставила мету науково точного, а в кінцевому рахунку і математично точного аналізу мови. Вихідним пунктом цього напрямку лінгвістики стало поняття про структуру мови. В узагальненому вигляді структура представляє з себе внутрішні взаємовідношення і зв’язки, які покладені в основу мови і визначають специфіку її звукової і смислової організації. Структурна лінгвістика абстрагується від безпосереднього вивчення звуків, слів і граматичних форм як таких, і зосереджує увагу на дослідженні тих законів, які покладені в їх основу (подібно до того, як фізика абстрагується від матеріальних тіл і вивчає їх внутрішні співвідношення і функції – масу, швидкість, енергію, теплоту і т.п.). Витоки структуралізму такж пов’язують з діяльністю Московського лінгвістичного гуртка (Петро Богатирьов, Роман Якобсон, Густав Шпет та інші) і товариства по вивченню поетичної мови, яке далі переросло в формальну школу літературознавства. Етап активного поширення в Європі методів структурного аналізу охоплює 20-60-ті роки ХХ ст. До числа найбільш авторитетних представників європейського структуралізму відносяться російський фольклорист Володимир Пропп, французький етнолог Клод Леві-Строс, французький філолог Роллан Барт. В цілому структуралізм прагне надати гуманітарним наукам статус наук точних, звідси його схильність до жорсткої логіки і математичних формул. Наприклад, Джон Прінс описав структуру загальновідомої казки «Червона Шапочка» на 12 сторінках алгебраїчних формул.

Як негативна реакція на структуралізм, з середини 60-х років в країнах Європи та Америки поширюється так званий постструктуралізм. Поструктуралізм – це сукупність напрямків філософської, естетичної та літературної думки, які заперечили теорію жорсткої структурованості тексту, беззалишкової підпорядкованості його змісту наперед заданим і абстрагованим від авторської індивідуальності і історичного контексту смисловим схемам. Найбільш значним серед напрямків поструктуралізму виявився деконструктивізм.



  • Деконструктивізм з’явився у Франції наприкінці 60-х років. Його найвизначнішим представником є Жак Дерріда, автор відомих праць «Про граматологію», «Маргінеси філософії», «Поштова картка: від Сократа до Фрейда». Ідеї Дерріда значною мірою вплинули на розвиток деконструктивізму в США, де на основі його ідей виникла так звана Йєльська школа (П. Де Ман, Дж. Міллер, Б.Джонсон). У Франції ідеї Дерріда значною мірою поділяли такі авторитетні представники філософсько-естетичної думки, як Мішель Фуко і Роллан Барт. Свою назву деконструктивізм отримав за соновним принципом аналізу тексту, введеного Ж.Дерріда, - принципом «деконструкції». Особливість цього аналізу полягає у виявленні внутрішньої суперечливості тексту, у знаходженні в ньому схованих і не помічених читачами, або й автором «залишкових» смислів, тих, за термінологією Дерріда, «що сплять» і деформують чітку упорядкованість і структурованість змісту тексту.

Зазначені напрямки загальнофілософських та естетичних уявлень людини кінця ХІХ – ХХ ст. визначили і обличчя та специфіку літературного розвитку доби. Реалізм, як провідний художній метод попередньої епохи вже з кінця ХІХ – початку ХХ ст. поступається своїми позиціями новому художньому баченню світу. Розвиток нового художнього світобачення у порядку його хронологічної послідовності прийнято об’єднувати в три етапи – декаданс (остання третина ХІХ ст.), модернізм (кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.), постмодернізм (з другої половини ХХ ст.), кожен з яких виявляється сумарним позначенням достатньо значної і розмаїтої сукупності літературно-художніх напрямків, шкіл та угруповань. Літературу ХХ ст. в цілому характеризує тенденція до різноманітних експериментів із засобами художнього виразу та формами вияву авторського світобачення, орієнтація на підкреслену індивідуалізованість тих ознак, що визначають осібність авторського стилю, ускладненість проблематики, більш тісний і безпосередній її зв’язок з ідеологією, філософськими питаннями та кореневими цінностями людського буття, з релігійними та міфологічними ідеями, інтерес до специфічних галузей людської життєдіяльності: психіатрія, біологія, медицина, комп’ютерна техніка і т.д. В літературі ХХ ст. стверджуються або й зароджуються нові тематичні напрямки, які раніше існували епізодично або перебували на периферії літературного розвитку: це, насамперед, фантастика й детектив.



Специфіку сучасної літератури характеризує достатньо чітко виявлена в ній тенденція до диференціації та поляризації внутрішніх складових літературного розвитку. Структуру сучасної літератури можна уявити у вигляді будівлі, на нижньому ярусі якої розміщена так звана масова література, тобто література невисокого гатунку, яка покликана задовольняти невибагливі і нерозвинуті естетичні смаки широкого загалу. Подібно до фольклору, така література спрямована на елементи колективної, а не індивідуалізованої естетичної свідомості, але, на відміну від нього, не ставить за вимогу орієнтувати читача на високі естетичні цінності, моральні та емоційно-ціннісні ідеали, достатньо часто звертаючись до "темних" і підсвідомих сфер людської свідомості (зв’язаних з насиллям, культом грубої фізичної сили, різноманітними фізіологічними інстинктами, настановами, які не вкладаються в норми загальновизнаної моралі). З іншого боку, в масовій літературі наявний і достатньо значний пласт творів, які за критерієм моральної орієнтації можуть бути співвіднесені з більш високими ярусами літератури, але незмінно програють їй за рівнем своєї художньої довершеності, наслідуючи та примітивізуючи її сюжети (наприклад, достатньо широко розповсюджені так звані "жіночі" романи). На наступному, середньому ярусі розміщена так звана белетристика як література, в достатній мірі індивідуалізована і художньо довершена, але не виділена з загального ряду словесних творів. Нарешті, третій, найвищий ярус займає література, міра художньої довершеності якої має значення взірцевості, етапності і асоціюється з якимись особливо вагомими внесками у розвиток традицій національної або й світової літератури. Інколи цю літературу протиставляють іншим літературним ярусам як елітарну, але елітарність її достатньо умовна і означає не стільки її наперед задану орієнтацію на вибране коло осіб, скільки на те, що вона спирається на значні пласти попереднього і сучасного культурного досвіду і, відповідно, потенційно вимагає від читача належного високого рівня культурного розвитку.

  • В реальному розмаїтті сучасної книжкової продукції даний поділ набуває і більш складних і водночас непевних форм. Елітарність може служити не лише ознакою художньої досконалості й взірцевості, але й експериментальної ускладненості художньої побудови або проблематики твору, або й свідомої форієнтації письменника на вибране коло осіб, під яким найчастіше розуміють певний естетичний тип читача, найчастіше читача інтелектуально витонченого, що володіє культурним багажем знань, більшим від «усередненостатистичного». В розряд масової літератури досить часто автоматично відносять усі твори, тематика яких не викликає асоціацій з серйозною проблематикою – тобто фантастику, детективи, трилери, «жіночі романи», що також не є правомірним, оскільки поряд з дійсно низьковартісними в художньому розумінні кримінальними романами існує й детективна класика (А.К.Дойль, Крісті, Сіменон та інш.), поряд з недолугою фантастикою – високоякісні і всесвітньо визнані зразки цієї ж тематики (Г.Уеллс, Р.Бредбері, А,Азімов, Дж.Р.Р.Толкін та інші), поряд з відверто порнографічною продукцією – романи на ту ж «жіночу» тематику - М.Мітчел «Віднесені вітром» або В.Набокова «Лоліта». На відміну від новаторського характеру справжньої літератури поетика масової літератури цілком трафаретна і передбачувана, оскільки стереотипізує і зводить до повторюваних кліше вже використані в літературній практиці сюжетні ситуації та образи, і при цьому зовсім не дбає про індивідуалізацію і новизну художнього стилю.

Запитання і завдання.

  • Назвіть найбільш прикметні риси, що характеризували розвиток людського суспільства, починаючи з другої половини ХІХ ст. Якими були зміни у різних сферах життя тогочасного суспільства: в економічній, соціальній, духовній

  • Що стало причиною загострення політичних стосунків між провідними державами Європи другої половини ХІХ - початку ХХ ст. ?

  • Які суспільно-політичні фактори визначили історичний розвиток Європи першої половини ХХ ст?

  • Охарактеризуйте політичні процеси світового розвитку другої половини ХХ ст.

  • Які філософські концепції розвитку світу були панівними в Європі другої половини ХІХ ст?

  • Охарактеризуйте філософію позитивізму

  • Що таке філософія життя? Ня які світоглядні засади вона спиралася? Хто з європейських філософів належав до числа її представників?

  • Визначте світоглядні засади інтуїтивізму як філософського напрямку розвитку думки?

  • Що нового у розвиток суспільного світогляду внесла філософія фрейдизму? Якими були її головні постулати?

  • Яку концепцію людини висунув екзистенціалізм?

  • Що таке структуралізм і постструктуралізм?

  • Що визначило особливості нового художнього світобачення в літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст? Якими були основні етапи його розвитку?

  • Окресліть головні риси літератури ХХ ст.



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка