М. зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби




Сторінка25/28
Дата конвертації21.04.2016
Розмір6.86 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

Макс Фріш


(1911-1991)
Швейцарський письменник Макс Фріш народився у Цюріху в сім’ї архітектора. Мати Фріша була колись гувернанткою у поміщицькому маєтку під Харковом. У своєму рідному місті він навчався спочатку в реальній гімназії, а згодом в університеті (там він вивчав германістику). Після смерті батька у 1932 році Фріш змушений перервати університетські заняття і заробляти на життя журналістикою. Наступного року він здійснив свою першу зарубіжну подорож, відвідавши Прагу, Будапешт, Белград, Стамбул, Афіни, Рим, а у 1935 році вперше побував у Німеччині. Все своє життя Фріш був невтомним мандрівником, а у 1966 і 1986 роках він відвідав Радянський Союз, де у 1960-1970- роки Фріш був одним з найпопулярніших зарубіжних письменників.

Перші книги письменника (романи “Юрг Райнгарт”, 1934 і “Відповідь з тиші”, 1937) були відзначені літературною премією імені Конрада-Фердінанда Майєра. Проте, подібно до свого батька, Фріш довгий час працює архітектором: 1941 року він закінчив з дипломом архітектора Вищу технічну школу в Цюріху і працював в архітектурному бюро до 1955 року. Упродовж шести років Другої світової війни Макс Фріш періодично призивався на воєнну службу на швейцарський кордон. Враження від служби стали матеріалом його публіцистичної книги “Сторінки із речового мішка” (1940). В ній Фріш розмірковує про війну та її вплив на пересічну людину, про відносини нейтральної Швейцарії до гітлерівської Німеччини.

Наприкінці війни Фріш захоплюється театром. Неабиякий вплив на нього здійснили зустрічі з Бертольтом Брехтом у повоєнному Цюріху. У 1966 році Фріш видав свої “Спогади про Брехта”.

Макс Фріш – автор драм «Санта Крус» (1944), «І ось вони співають» (1945), «Китайський мур» (1946), «Граф Едерланд» (1951), «Дон Жуан, або Любов до геометрії» (1953), «Бідерман і палії» (1958), «Андорра» (1961), “Біографія” (1968), “Триптих” (1978). Одні з них («І ось вони співають”, «Бідерман і палії», “Андорра”) присвячені проблемам фашизму, провини і біди німців, розвінчанню принципів пристосовництва, інші ж («Китайський мур», «Граф Едерланд», «Дон Жуан, або Любов до геометрії», “Біографія”) приділяють увагу особистості, що стає “антигероєм”, безпорадним перед вимогами часу і суспільства.

П’єса-реквієм «І ось вони співають» чи не вперше у світовій драматургії розказала про злочини фашизма перед людством. Вона поставила проблему відповідальності людини за свої вчинки. У п’єсі звинувачуються два колишні шкільні приятелі: Герберт і Карл. Герберт – переконаний фашист, садист і варвар, йому не відомі докори сумління, він є вбивцею і за фахом, і за переконаннями. Карл – гризеться почуттям провини й розкаяння, але тим не менш бере участь у розстрілі заручників. Після участі у цій акції він дезертирує і накладає на себе руки. П’єса Фріша містить два плани: реальний і фантастичний, право звинувачення мають не лише живі, але й мертві. І Герберт, і Карл виннні, хоча й по-різному. Вирок, що виносять їм, звучить як вирок всій фашистькій Німеччині.

П’єса Фріша “Бідерман і палії” є політичною, сатиричною комедією. Її жанр драматург визначив як “повчальна п’єса без моралі”, хоча вона і містить і повчання, і мораль. Вона присвячена розвінчанню обивателів, конформістів, саме таких, яких підкорив своїй диктатурі фашизм. Пан Бідерман є міщанином-боягузом, що не має твердих життєвих принципів. “Я маю право не думати”, - говорить він. Бідерман впускає у свій будинок терористів-паліїв, умовляє себе, що це – мирні люди, хоча й вони перетаскують каністри з бензином. Вони погрожують спалити усе місто і передусім дім свого господаря. У п’єсі діє хор пожежників – пародія на хор в античній драмі. Він попереджає Бідермана про небезпеку. Але Бідерман ні в чому не суперечить паліям, страх паралізує його волю, і він сам дає їм сірники. У фіналі п’єси будинок Бідермана палає разом з іншими, а палії зникають у невідомому напрямі, аби продовжувати свої справи.

Драмою-притчею є Фрішова п’єса “Андорра”. Її дія відбувається у вигаданій країні Андоррі, яка має кордон з імперією чорних і не має нічого спільного з одноіменною державою-малюткою. Героєм п’єси є хлопчик Андрі, незаконнонароджений син чорної жінки і місцевого учителя. Батько Андрі приховує цей факт і заявляє, що той – єврей. Хлопець відчуває себе ізгоєм, за словами автора, “його скрізь зустрічали з уже зарані створеним уявленням про нього”. Андрі, не будучи євреєм, добровільно приймає на себе роль вигнанця, відкинутого суспільством. Коли розпочалася війна, андорріанці видають Андрі чорним, які проповідують антисемітизм. У фіналі хлопець гине. Смерть Андрі звучить як звинувачення расизму.

Незвичайну побудову має п’єса Фріша “Біографія”. Її герой отримує можливість прожити своє життя наново. Професор Кюрман, за допомогою такого собі Регістратора (він має досьє Кюрмана і літопис всього століття й втілює пам’ять героя) хоче обрати собі варіант власної біографії, що дозволив би йому проявити себе гідною у всіх відношеннях людиною. На театральній сцені “прокручуються” різні варіанти біографії, Кюрмана, на сім років повертається його життя, герой бажає переграти події фатального вечора, наслідки якого призвели до небажаного одруження. Одначе кожного разу йому не вдається зберігти високі моральні принципи, доводиться іти на угоду з совістю. Повторюються знов і знов неприємні історії, брутальне поводження з рідними і близькими (він винний у смерті матері і самогубстві дружини), факти боягузтва і пристосовництва. Усі варіанти закінчуються однаково – Кюрман захворює раком, його очікує близький кінець, а сам він страждає докорами сумління. Можна пригадати слова героя Пелегріна, героя п’єси Фріша “Санта Крус”: “Минуле недоторкане. Не будемо нічого повторювати”.

Не менше, ніж Фріш-драматург, читачам відомий Фріш-прозаїк. Найкращими прозовими творами письменника є романи “Штіллер” (1954), “Homo faber” (1957) і “Назву себе Гантенбайн” (1964). Вони складають своєрідну трилогію, хоча й незв’язані ані сюжетом, ані героями. Найвизначніші пізні твори Фріша написані в жанрі повісті: “Монток” (1975), “Людина з’являється в епоху голоцена” (1979), “Синя борода” (1982). Неабияку художню і пізнавальну цінність становить і публіцистика Макса Фріша (“Сторінки з речового мішка”, “Солдатська книжка”, “Громадськість як партнер”, “Щоденники”).

Світове визнання Фріш здобув на рубежі 1960-1970-х років. Його романи були перекладені багатьма мовами, його п’єси з успіхом йшли в різних країнах світу. Він був лауреатом кількох престижних літературних премій: шіллерівської премії, премії міста Ієрусалима, премії німецьких видавців. Фріш був також почесним доктором Нью-Йоркського і Чікагського університетів.



  • Санта-Крус (1944). Фріш полюбив театр із самого дитинства. Із гумором він пригадував, як у 16-річному віці надіслав свою п’єсу в Берлін видатному режисеру Максу Рейнгардту. По-справжньому його драматургічна діяльність розпочалася з 1944 року, коли він написав “п’єсу-романс” “Санта-Крус”. 1946 року вона була поставлена в Цюріху.

П’єса “Санта-Крус” містить у собі тему, що є наскрізною у творчості Фріша. Ця тема – невідповідність всього укладу і норм сучасного життя внутрішнім можливостям людини. Персонажі п’єси – господар замку Барон і його дружина Ельвіра– ведуть існування, що сприймається ними як тягар. Проте вони не можуть відмовитись від нього, змінити його, адже це суперечить поняттю боргу. Барон – “людина порядку”. Порядок передусім”, - його улюблена фраза. Туга ж за іншим світом є настільки великою, що призводить до своєрідного роздвоєння особистості:

Цьому обивательському світу протистоїть Пелегрін, пірат і волоцюга. Йому заздрять понурі мешканці замку. Пелегрін живе у світі свободи та екзотики – живе на Кубі й у Мексиці, живе яскраво, гостро, ризиковано. Він – надзвичайно жива людина, що навколо себе весь час бажає бачити таких самих “живих людей”. “Ви тільки подивіться на цих людей! – говорить він Лікарю. – Чому вони не живуть!”

Колись, сімнадцять років тому, у порту Санта-Крус, він покохав юну Ельвіру, що була заручена з Бароном. Він викрав її та віднис до каюти... Раптово дізнавшись тепер, що вона є володаркою тутешнього замку і має дочку, що не дуже схожа на барона, Пелегрін вирішує побачитися з нею. Скориставшися негодою, він проник у замок, до якого нікого не впускають, “хіба що арендаторів по святах, коли ті з’являються зі своїми підношеннями”. Він привносить у рутину замку свіжий струмінь, романтичний світ пригод і небезпек. Пелегрін “сидить на столі зі своєю гітарою і розповідає всякі історії про племена, що ходять голими, ніколи не бачили снігу і не знають на страху, ні турбот, ні зубного болю... Каже, є такі. І ще є гори, які плюють в небо сірою і димом і розжареними камінням. Він сам це бачив. А ще є риби, які можуть літати повітрям... а ще, каже, сонце, якщо дивитись на нього з морського дна крізь воду, здається блискучими осколками зеленого скла”.

Пелегрін пробуджує спогади сімнадцятирічної давнини і у барона, і у Ельвіри:



Барон. Ти пам’ятаєш Санта Крус?... У цьому слові – незнайомі вулиці й лазореве небоЮ агави і пальми, мечеті, мачти, море... Воно пахне рибою і тванню Як тепер, бачу білий як крейда порт ніьито все це було тільки вчора. І чую голос того парубка... "Ми ідемо на Гавайі. Бачите той корабель з червоним вимпелом? Через п’ятнадцать хвилин минут ми уходимо на Гавайські острови!" Цим парубком, що запропонував молодому аристократу плити разом на Гавайі, і був Пелегрін – коханець тоді ще нареченої барона. Проте барон нікуди не поїхав. Він залишився з Ельвірою і зі своїм замком. Але він вбачає у Плегрині свого двійника.

Барон. Я хочу побачити його ще раз, цього парубка, який живе моїм другим життям... Хочу знати, як він жив весь цей час. . Хочу послухати, чого я позбувся. Хочу знати, якою могло бути моє життя...

Ельвіра. Що за химера!

Барон. Це не химера, а жива плоть, яка споживає мої сили, витрачає їх, живе моєю тугою, інакше хіба я був би таким стомленим і постарілим... Коли я вечорами сижу біля тебе і, припустимо, чиатю, - чого я, власне, шукаю в книзі, як не його, що живе моїм справжнім життям? І я б тепер жив так само, якби піднявся тоді на чужий корабель і обрав море, а не сушу, якби віддав перевагу невідомому, а не спокою.

Отже, у драмі звучить проблема свободи вибору, що була однією з центральних і у творах екзистенціалістів. Одна людина обирає спокій, комфорт, “сушу”, замок, інша – невідоме й небезпечне, “море”. Сам Пелегрін говорить про це наприкінці драми: “Або-або, це, здається, неминуче. Одному – море, іншому – замок, одному –Гавайські острови, іншому – дитина”.

Пелегрін обрав свободу. Він не захотів пов’язувати з Ельвірою життя. Він вважає, що “шлюб – це труна кохання. Для нього потрібна маленька дрібничка - щоб мужчина обрізав собі крила... Більшого вам не портрібно... Навіщо ми живемо? Як навіщо – того бажають риб’ячий жир, борг, усталеність, дружина, діти, слуги, покоївка, кухарка, селяни, Господь Бог, вітчизна ... Ельвіра, я не здатний на це ... Нам треба рухатися далі, я не можу одружитися, я не хочу висіти на шибениці!”

Але зустріч з Пелегріном, спалах вільного кохання залишили глибокий слід в душі Ельвіри. Упродовж цих 17 років він снився їй,“розгулював океанами сну”,увозив її “на кораблі спогадів”. І чи могло бути по-іншому, адже дочка Ельвіри Віола – дочка Пелегріна. “Віола” – саме так називався той самий корабель із червоним вимпелом...

Наприкінці п’єси Пелегрін помирає. Ельвіра ж усвдомлює, що вони всі ці 17 років грали із чоловіком “маленьку комедію” (“вони не знають, про що говорити, - так довго вже триває їх шлюб”). “Ми могли любити одне одного ми всі, - говорить вона, - тепер я бачу – життя зовсім не таке, кохання більше, ніж я думала, вірність – глибше, їй нема чого боятися наших снів, нам не потрібно ховати тугу, не потрібно брехати”

Отже, “небезпечне”, “страшне” життя протиставляється похмурому, буденному існуванню, що сковує людину, позбавляє її свободи існування. Цей конфлікт був особливо актуальним для європейського життя середини 1940-х років. Як зазначає Б.Лембрікова, “весь досвід тих років говорив, що дійсність надає людині лише дві можлливості: понуре буття або авантюру війни. “Війна як єдина пригода нашого століття” – таке історичне тло, на якому розгортається драма мешканців умовного замку. А хіба не використовували цей самий безпринципний воєнний авантюризм фашисти для обробки умів підростаючого покоління, втягнутого ними у найтяжчі злочини проти людства”.

П’єса побудована так, що сцени у замку (акти 1, 3 і 5) чергуються з ретроспективними спогадами про Санта-Крус (акти 2 і 4). Ми бачимо і минуле героїв, і їх теперішнє.

У п’єсі “Санта-Крус” співіснує життєподібне і умовне. Сірий побут похмурого замку Фріш відтворює достовірно, реально. А “інший” світ – героїчний і романтичний – представлений як напівілюзорний, майже фантастичний. Проте саме до цього ірреального світу необхідно здійснювати “прорив”. Світ же одноманітних буднів у п’єсі засуджено.



Ельвіра. То був високий сон, що спокусив мене... Я відчуваю, що прокидаюсь, і я не можу більше.

Пелегрін. Сон... Розумію. А дійсність – це замок, що обіцяв тобі інший, аристократ. Ти покинула його. Уві сні. Тепер ти пригадала про обіцяний замок. І це – дійсність.

П’єса Фріша сповнена символіки. Символічним є образ замку, що своєю недоступністю нагадує замок з роману Ф.Кафки, а також вказує на відірваність його мешканців від справжнього життя. Символічними є протиставлення холодної погоди навколо похмурого замку (сім днів поспіль іде сніг) і спеки у краях, що в них жив Пелегрін, де немає зими. Символічною є і остання умовна сцена смерті Пелегріна. Його оточує десять фігур, що символізують як його минуле (матір, що померла, давши йому життя, жінки, котрих він зустрічав і любив), так і майбутнє (остання фігура говорить: “Я твоя плоть, твоя дитина, Віола, якій судилося все узнати знову і все знову розпочати”.

Оголюючи важливі проблеми, М.Фріш не нав’язує глядачеві свою думку, а пропонує йому зробити власний висновок. Швейцарський письменник зазначав: “Як драматург, я вважав би своє завдання повністю вирішеним, якби своєю п’єсою коли-небудь зумів поставити питання так, щоб з цього моменту глядачі просто не могли жити без відповіді, без їх власної відповіді, за яку вона могли б віддати життя”.
Запитання і завдання:


  • Охарактеризуйте життєвий і творчий шлях Макса Фріша. Яке місце в його творчості посідає драматургія?

  • До яких проблем звертався у своїх п’єсах Макс Фріш? З’ясуйте це на прикладі драм “І ось вони співають”, “Бідерман і палії” , “Андорра” та “Біографія”.

  • З’ясуйте, які дві моделі існування стикаються у п’єсі “Санта-Крус”? До якої з них проявляє симпатії сам автор?

  • Скажіть, як у драмі Фріша вирішуються проблеми свободи, відповідальності та морального вибору?

  • Як у драмі “Санта-Крус” звучить тема кохання? Чому, на вашу думку, Фріш назвав цю п’єсу “баладою”?

  • Поясніть назву драми. Чи приховує вона певну символіку?




  • Рекомендована література: Затонский Д.В. Театр Фриша и Дюрренматта // Затонский Д.В. Зеркала искусства. - М.,1975; Лембрикова Б. Макс Фриш – критик современности //Вопросы литературы. - !967. - № 7; Павлова Н.С., Седельник В.Д. Швейцарские варианты: Литературные портреты. – М.,1990; Фрадкин И.М. Вопросы Макса Фриша (У истоков творчества) //Литература Швейцарии. – М.,1969.


Фрідріх Дюрренматт

(1921-1990)
Швейцарський письменник Фрідріх Дюрренматт народився в сім’ї сільського пастора у Конольфінгені (кантон Берн). Мати Дюрренматта – дочка заможного фермера. Коли у 1964 році письменник побував у Радянському Союзі (з нагоди святкування 150-річчя з дня народження Тараса Шевченка), він у одному з своїх виступів не без іронії пояснював похмурі сторони своєї творчості: смерть була звичним явищем його дитинства, адже у приході постійно когось ховали і відспівували. Освіту Дюрренматт отримав у двох швейцарських університетах – Цюріхському і Базельському. Студентом він вивчає філософію і теологію, філологічні і природничі науки, займається живописом.

Закінчивши університетський курс, Дюрренматт працює художником-гравером, тоді ж він починає писати. Ранні оповідання письменника були створені у роки Другої світової війни і були наповнені похмурими фарбами, містикою, відчуттям жаху і порожнечі. Деякі з них за сюжетами й образами нагадують твори Ф.Кафки. Книга перших оповідань Дюрренматта “Місто” вийшла у 1952 році. Таку ж назву мав і незавершений роман письменника.

Відголосками війни сповнені і перші дві п’єси Дюрренматта – “Бо сказано...” (1947) і “Сліпий” (1948). Обидві змальовують переломні історичні епохи. Дія першої з них відбувається в Німеччині ХУІ століття і присвячена тодішнім релігійним суперечкам. Друга ж, як і драма Брехта “Матінка Кураж та її діти”, була присвячена часам Тридцятирічної війни. У 1949 році Дюрренматт пише “неісторичну історичну комедію” “Ромул Великий”, дія якої віднесена до У століття н.е. Головний герой п’єси – історична особа, однак драматург поводиться із історичними фактами вельми вільно. Він пародіює як античні й класичні п’єси (трагедії Шекспіра, Корнеля), присвячені героям і правителям, так і сучасні політичні “драми”. Ромул Дюрренматта розуміє, що колись великій Римській імперії приходить кінець, і він сам жадає її загибелі. Добрий імператор не бажає вести державні справи: замість них він ... розводить курей. Наприкінці комедії виявляється, що головний супротивник Ромула – германський вождь Одоакр також займається розведенням курей і ненавидить агресію. У 1950 році Дюрренматт створює нову комедію – “Шлюб пана Міссісіпі”, близьку поетиці й проблематиці театру абсурду. Її головним героєм був граф Юбелое, своєрідний Дон-Кіхот, здатний лише на безкорисливе, але смішне кохання.

У 1950-і роки Дюрренматт створює низку детективних романів: “Суддя та його кат” (1951), “Обіцянка” (1958) та ін. В це десятиліття він створює свої найкращі драми - “Ангел приходить у Вавілон” (1953) ,“Геркулес та Авгієви конюшні” (1954), “Граємо Стріндберга” (1955), “Гостина старої дами” (1956), “Аварія” (1956), “Франк V”, (1959), “Фізики” (1960). Чимало розмірковує Дюрренматта і над проблемами театру й драматургії (стаття “Нотатки про комедію”, 1952, книга “Проблеми театру”, 1955, “Промова про Шіллера”, 1959). Швейцарський письменник стає лауреатом багатьох міжнародних літературних премій – Мольєрівської (1957), Шіллерівської (1958), Бюхнерівської (1988) та ін.



  • Фізики (1960). Однією з найвідоміших комедій Дюрренматта була п’єса Фізики, яка обійшла театри всього світу. Її дія відбувається у психіатрічній клініці, причому драматург дотримується в ній усіх трьох класичних єдностей: часу, місця й дії. “Дії, що розгортається серед божевільних, личить тільки класична форма”, - із гіркою насмішкою зауважує автор У “привелійованій” клініці пацієнтами скоєно вбивства медичних сестер. Одним з них є фізик-атомщик, що вважає себе Ейнштейном. Другий називає себе Ньютоном. Поряд з божевільними “Ейнштейном” і “Ньютоном” тут знаходиться і цілком здорова людина. Це фізик Мебіус, який колись подавав надії стати найвидатнішим вченим “всіх часів і народів”. Однак він прийшов до думки, що світ втратив розум і виправити його неможливо. Тому він добровільно запирає себе у божевільні. Мебіус вважає, що досягнення науки перетворюються на злочини. А значить слід надягти маску божевільного і не брати участь у цьому “прогресі”. “Борг генія, - каже Мебіус, - залишатися невизнаним”. “Або ми залишимось у божевільні, або божевільнею стане світ. Або ми назавжди зникнемо з пам’яті людства, або зникне саме людство”, - каже він.

Проте сюжет цієї комедії, яку Дюрренматт називає “пародією на трагедію”, має незвичайний поворот. Хазяйка клініки, лікар-психіатр Матільда фон Цанд, як виявляється, є главою могутнього воєнного концерну. Довги роки вона перезнімала записи Мебіуса, і тепер його відкриття й долі людства – в її руках.

Своєю проблематикою “Фізики” перегукуються з драмою Брехта “Життя Галілея”, в якій видатний вчений, подібно Мебіусу, не бореться, а відступає. Трагічна комедія Дюрренматта примушує також пригадати вислів головного героя роману Т.Манна “Доктор Фаустус”: людство не доросло до тих одкровень, яке йому може дати геній. Сам Дюрренматт писав стосовно комедії “Фізики”: “Будь-яка спроба одиночки вирішити для себе те, що с тосується всіх, приречена на провал”.

У наступні роки письменник створює комедії “Метеор” (1966), “Портрет планети” (1970), “Відстрочка” (1977), “Ванна” (1980), “Ахтерлоо” (1983), повісті “Падіння” (1971) і “Зимова війна в Тибеті” (1981), роман “Правосуддя” (1985), новелу “Доручення” (1986). Загалом же твори Дюрренматта різних жанрів склали 30 томів.

Ф.Дюрренматт зауважив одного разу, що “парадокс – феномен сьогоднішнього мислення. Сьогоднішня драматургія – драматургія парадоксів”. Це визначення цілком можна застосувати і до його власних п’єс. У них парадокс – не просто дотепна гра, а засіб наблизитися до болючих проблем сучасної епохи. “У парадоксальному, - відзначав швейцарський драматург, - виявляється дійсність”.

Дюрренматт писав комедії. Він вважав, що лише цей драматичний жанр можливий у театрі ХХ сторіччя (“сьогодні нам личить тільки комедія”), обгрунтовуючи неможливість створення трагедії в сучасній літературі відсутністю справді трагічного героя (“розклад нашого століття, що танцює останній танець білої раси, не знає ні винних, ні відповідальних”). Саме комедії можуть адекватно відобразити сучасну дійсність. Але Дюрренматтові комедії трагічні, вони наближаються до жанру трагікомедії чи трагіфарсу. Недаремно він говорив, що комедія – це “своєрідна форма вираженні відчаю”. “Комедія – пастка для глядача, - зазначав Дюрренматт. – В комедії можна висловити те, чого не висловиш в іншому жанрі. Я з хитрощами підвожу глядача до серйозних роздумів”.


  • Гостина старої дами (1956). Найвідомішою п’єсою Дюрренматта є “Гостина старої дами. Прикметно, що автор визначив її жанр як “трагічну комедію”. Основу її змісту складає гріхопадіння мешканців вигаданого провінційного містечка Гюллен. Сюди, до свого рідного міста, після сорока рока років відсутності прибуває “стара дама” Клер Цаханасян, найзаможніша жінка світу. Вона має мету реалізувати план помсти. Колись вона, юна Клер Вешер, дочка бідного кам’янщика, і молодий Альфред Ілль кохали одне одного. Вона чекала від нього дитину. Але любов була розчавлена: Альфред одружився з іншою – дочкою заможного крамаря. Дитина померла через рік у притулку, а Клер стала проституткою. В одному з притонів вона зустріла старого банкіра Цаханасяна, який одружився з нею. Після його смерті Клер успадкувала його величезні кошти і перетворилася на справжню володарку світу. І ось, прибувши в Гюллен, пропонує мешканцям міста, - захудалого міста, де все майно давно закладено, де єдиний завод багато років простоює, а повз вокзалу не зупиняючись мчать потяги, - мільярд за ... вбивство Альфреда Ілля.

Ця жахлива пропозиція викликає обурення у гюлленців. “Ми поки ще живемо в Європі, - говорить мер. – Ми ще не стали язичниками... Ми краще житимемо бідними, ніж заплямованими кров’ю”. І кожен городянин спочатку проявляє благородні пориви... Але поступово один з мешканців Гюллена з’являється у нових жовтих черевиках, другий палить дорогу сигару, а ставлення до Альфреда Ілля змінюється, починаючи з членів його сім’ї, котрі від співчуття переходять до роздратування. І ось уже старий міський вчитель говорить Іллю: “Я скажу вам.. дуже важливу річ. Вас уб’ють. Я знаю це з самого початку. І ви теж знаєте це давно, хоча жодна людина в Гюллені не хоче цьому вірити. Занадто великою є спокуса, занадто безвихідними є наші злидні”... Через деякий час цей самий вчитель, посилаючись на античних класиків, обгрунтовує необхідність убивства на урочистих зборах гюлленців.

П’єса Дюрренматта гротескна. Гротескна сама стара Клер Цаханасян, якій щоранку пригвинчують протези (“Ось я і змонтована!”), гротескні її чоловіки № 7 , № 8 і № 9, що послідовно змінюють один одного, гротескна її свита, що складається з маріонеточних Кобі і Лобі, Робі і Тобі, Мобі і Бобі. Однак гротеск не тільки комічний, але й трагічний. Сам драматург зазначав, що гротеск – це “образ безобразного, обличчя безликого світу”. Він наголошува на тому, що “трагічне й комічне часто змикаються”, як на сцені, так і в житті, а гротеск здебільшого є трагікомічним.

У п’єсі Дюрренматта у гротескній формі вирішується зовсім не комічна тема механічного світу. Гроші, що надають владу не лише над земними благами, але й владу вбивати, перетворили нещасливу дівчину на таку собі криваву язичницьку богиню, що вимагає і прймає людські жертви. Влада грошей зробила мирних гюлленців зрадниками і катами, вона перетворила прокурора на лакея Бобі, гангстерів-бойовиків – на покірних носіїв паланкіну мільйонерши, а колишніх приятелів Ілля – на сліпих євнухів Кобі і Лобі. Цаханасян перетворює людей на механічних іграшок, на роботів, що виконують лише потрібні для їх володарки функції. Так, вона купує собі “для представництва” чоловіків. Це люди різних професій і національностей, але відрізняються лише номерами. Дюрренматт вказує, що усіх трьох може грати один актор. Клара немов “заводить” ляльку, і та починає рухатись. Ось як вона демонструє Альфреду свого нового чоловіка:

Клара. Підійди, Мобі, привітайся...

Сьомий чоловік кланяється.

Клара. Ну-мо, замислися, Мобі.

Сьомий чоловік замислюється.

Клара. Сильніше! Сильніше!

Сьомий чоловік сильніше нахмурює лоба.

У фіналі трагічної комедії Дюрренматт ми бачимою як у безликих роботів перетворилися усі гюлленці. Вони втрачають свою індивідуальність і людське обличчя, промовляють лише стандартні фрази і кліше. У сцені вбиства Альфреда Ілля більше немає Бургомістра, Священика, Вчителя, а є безликий колектив, машина для вбивства. Тільки Ілль, що вступає в утворений громадянами коридор, щоб убити його “всім разом”, - залишається живою людиною. Тема автоматизації людини і суспільства зближує п’єсу Дюрренматта з творами театру абсурду, насамперед – з трагіфарсами Ежена Йонеско.

“Гостина старої дами” – чудовий зразок дослідження суспільної психології. На зміну поширеній приказці “не у грошах щастя” приходить твердження “ми не можемо терпіти серед нас злочинця”. Процедуру перших гюлленських зборів, які одностайно відкинули страшну пропозицію, повторює хід других із протилежним рішенням. Отже, “трагічна комедія” Дюрренматта – не просто фантатсичний гротеск. Вона присвячена поширеному в реальності ХХ століття явищу – здатності людей, натовпу змінювати під пресом обставин свої переконання. “Гостина старої дами” – притча, яку можна тлумачити і як антифашистський твір, і ширше. Для драматурга важливим було з’ясувати , за словами Н. Павлової, “саму здатність людей приймати злочин за норму, розкрити соціальну психологію, що пояснює інертність або пряме сприяння злу”. П’єса Дюрренматта доводить загибельність для людей їх бадужості, егоїзму, ницості. Адже, як говорить у творі вчитель, одного прекрасного дня у місті може з’явитися ще якась “стара дама” і тоді розплачуватись доведеться не тільки Альфреду Іллю.

За часів перебудови відомий актор і режисер Михайло Козаков зняв за п’єсою Ф.Дюрренматта фільм “Візит дами”. Ролі Цаханасян та Ілля виконували не менш відомі актори Катерина Васильєва і Валентин Гафт.


Запитання і завдання:

  • Охарактеризуйте творчий шлях Ф.Дюрренматта.

  • Чому Дюрренматт вважав, що лише комедія “личить” ХХ століттю?

  • Дюрренматт назвав парадокс феноменом сьогоднішнього мислення. Чи можна сказати, що драматургія Дюрренматта – це драматургія парадоксу?

  • Чому герой п’єси “Фізики” Мебіус стає добровільним затворником психіатрічної лікарні? Чи погоджуєтесь ви з його втечею від світу?

  • Чому Дюрренматт назвав свою п’єсу “Гостина старої дами” “трагічною комедією”?

  • Як у п’єсі “Гостина старої дами” замльована влада грошей? Чи випавданою є метаморфоза, яка відбувається в душах мешканців Гюллена?

  • Чи можна, на вашу думку, назвати цю п’єсу притчею?

  • Охарактеризуйте образи головних героїв “Гостини старої дами” – Клер Цаханасян і Альфреда Ілля.




  • Рекомендована література. Затонский Д.В. Театр Фриша и Дюрренматта // Затонский Д.В. Зеркала искусства. – М.,1975; Затонський Д.В. Дюрренматт і детективи // Затонський Д.В. Шлях через ХХ століття. – К.,1978; Павлова Н.С. Фридрих Дюрренматт. – М.,1967; Павлова Н.С. Концепция современной пьесы в творчестве Дюрренматта // Литература Швейцарии. – М.,1969; Павлова Н.С., Седельник В.Д. Швейцарские варианты: Литературные портреты. – М.,1990.



1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка