М. зарубіжна література. 11 Клас зміст І. Література першої половини ХХ ст. Вступ. Історико-соціальне тло доби




Сторінка27/28
Дата конвертації21.04.2016
Розмір6.86 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

Я закрыл парадное на засов, но


Ночь в меня целит рогами Овна,

словно Амур из лука, словно

Сталин в ХYІІ съезд из «тулки».

Однак поезія Бродського – зовсім не сума неотрадиціоналістських і постмодерністських художніх прийомів. Це справді висока поезія, сповнена і філософської напруженості, і тонким ліризмом, і високою громадянською позицією, і моральними питаннями, і роздумами про місце поета у сучасному світі, і ствердженням високої місії поетичного слова:

Тихотворение мое, мое немое,

однако, тяглое – на страх поводьям,

куда пожалуемся на ярмо и

кому поведаем, ка жизнь проводим?

Как поздно заполночь ища глазунью

луны за шторами зажженной спичкою,

вручную стряхиваешь пыль безумия

с осколков желтого оскала в писчую.

Как эту борзопись, что гуще патоки,

там ни размазывай, но с кем в колене и

в локте хотя бы преломить, опять-таки,

ломоть отрезанный, тихотворение?


Запитання і завдання:

  • Як склався життєвий і творчий шлях Йосипа Бродського у себе на батьківщині і в США?

  • Яку творчу еволюцію пройшов поет? Чи мав сам Бродський рацію, співвідносячи етапи творчості з просодією?

  • Як ви вважаєте, що мав на увазі Й.Бродський, коли сказав: “...я думаю, що не людина пише вірш, а кожен попередній вірш пише наступний»?

  • Назвіть основні мотиви лірики Бродського. Чи проходять вони крізь всю його поезію?

  • Чи можна лірику Бродського назвати постмодерністською? Аргументуйте свою відповідь.

  • Знайдіть у віршах Бродського ремінісценції, парафрази та прями цитати з творів видатних поетів. Яку художню функцію вони, на вашу думку, виконують?

  • Проаналізуйте вірш Бродського «Тихотворение мое…» Чи стверджується у ньому висока місія Слова? Які художні засоби використовує поет для розкриття теми та ідеї цього твору?




  • Рекомендована література. Волков С. Диалоги с Иосифом Бродским. – М,1998; Гордин Я. Дело Бродского //Нева. – 1989. - № 2; Забытые имена: И. А. Бродский, А. Галич. //Рус. яз. и лит. в ср. уч. завед. Украины. —1990. — № 9; Єрофєєв В. «Поета далеко заводить мова» (Йосиф Бродський: Свобода і самотність) //Зарубіжна література. – 2000. - № 21; Курицын В. Бродский //Октябрь. – 1997. - № 6; Лев Лосев и Петр Вайль. Иосиф Бродский: труды и дни. – М., 1998; Полухина Валентина. Бродский глазами современников. - СПб., 1997; Якимчук Николай. “Я работал – я писал стихи” (Дело И.Бродского) //Юность. – 1989. - № 2.


Умберто Еко

(нар. 1932 р.)
В російськомовному інтернеті тексти цього письменника, філософа, вченого незмінно супроводжуються жартівливим надписом: “Эко невидаль». Як письменник Умберто Еко увійшов в літературу з 80-х років ХХ ст., а до того часу він був і по сьогоднішній день залишається одним з найбільш відомих у Європі спеціалістів з семіотики (науки про знаки), естетики, теорії літератури, глибоким знавцем середньовічної європейської історії. Еко відомий як автор численних книг на історичну тематику: “Естетика Томи Аквінського”(1970), “Домашній ужиток”(1973), “На периферії імперії”(1977), “Про дзеркала”(1985), “Семіологія повсякденного життя”(1987), “Мистецтво і краса в середньовічній етиці”(1987). Значна кількість праць Еко присвячена літературознавчій і лінгвістичній тематиці: “Поетика Джойса”(1966), “Як захистити диплом”(1977), “Пошуки ідеальної мови”(1993), “Шість прогулянок в нарративних лісах”(1994). Золотий фонд світової семіотики склали його книги “Відкритий твір”(1962), “Семіологія візуальних комунакацій”(1967), “Трактат із загальної семіотики”(1975), “Lector in fabula”(1979), “Межі інтерпретації”(1990). Крім того в 1997 році Еко видав збірку публіцистичних праць “П’ять моральних есе”, а, починаючи з 1995 року видає серію енциклопедій, присвячених окремим періодам розвитку культури людства.

Еко – надзвичайно обдарована і різностороння і, в якійсь мірі, навіть і непередбачувана особистість. Вже в 50-ті роки Еко був відомий як спеціаліст з питань культурології. Крім всього іншого, тобто цілком традиційного кола питань, притаманних цій сфері, Еко з усією серйозністю докладно аналізував складові елементи шоу-бізнесу, зокрема, стриптиз і поведінку телеведучих. На початку 60-х років Еко прославився як пародист. Популярними стали дві збірки його пародій і жартів “Мінімум-щоденник”(1963) і “Другий мінімум-щоденник”(1992). В 70-ті роки він висунув важливу (одну з ключових в сучасній постмодерністській естетиці) культурологічну тезу відносно того, що будь-який текст у тій же мірі створюється читачем, що й автором. Ця теза, в свою чергу, породила цілу дискусію навколо проблеми тексту і, зокрема, його місця і смислового статусу у кібер-просторі. Вже з 60-х років Еко багато уваги приділяє питанням інформаційної революції, проблемам комп’ютерізації та зв’язку комп’ютерних технологій і – ширше – комп’ютерного мистецтва з літературою та політикою. Еко належать сміливі метафори, в яких він, співставляючи дві операційні системи Windows 3.1 і Windows 95, одну з них порівнює з ціломудреною католицькою церквою, а іншу з більш розкутою протестантською церквою, що припускає вільне тлумачення текстів Священного Письма. Вже з 70-х років Еко працював над ідеєю створення публічної мультимедійної комп’ютерної бібліотеки (проект, відомий під назвою “Мультимедійна Аркада”), що повинна була включити до себе 50 терміналів, об’єднаних єдиною системою сполучення і обслуговування цілим персоналом викладачів, програмістів і бібліотекарів. Образ бібліотеки стане й одним з центральних символічних літературних образів Еко, активно розроблюваних у його художній прозі.



  • Ім’я троянди (1980). Роман “Ім’я троянди” став першою і надзвичайно вдалою пробою пера письменника, що не втрачає своєї популярності і по сьогоднішній день. Роману було присуджено кілька премій, в тмоу числі й престижну літературну премію “Стрега”. Лише до зими 1982 року було продано понад чотириста тисяч екземплярів книги. До 1985 року роман було перекладено на 19 мов світу, а через рік з’явився франко-американо-німецький фільм “Ім’я троянди”, який також користувався надзвичайною популярністю у глядача. При всьому цьому високу оцінку роман здобув як у прискіпливих літературних притиків, так і з боку звичайного, масового читача. І якщо перші цінують у ньому насамперед глибину і гостроту тих філософських питань, що їх ставить автор, а також його відповідний новим літературним запитам епохи художній стиль, то другі, попри усю серйозність і складність поставленої у творі проблематики, знаходять, що читати його надзвичайно цікаво навіть для тих, хто немає анінайменшої гадки щодо тонкощів релігійної філософії та модерністських проблем, які намагається вирішити своїм романом Еко.

Приступаючи до аналізу роману, насамперед варто звернути увагу на його жанрову своєрідність (в цих та багатьох інших питаннях, що стосуються поетики роману, вчитель повинен звернутися до спроби автоінтерпретації під назвою “Зауваження на полях “Імені троянди”, якою Еко супроводжує свій роман). Книга Еко, на перший погляд, містить у собі усі ознаки детективного твору. Передусім це детективна зав’язка сюжету – в його основу фактично покладена історія розслідування низки загадкових вбивств, що сталися в листопаді 1327 року в одному з італійських монастирів (шість вбивств за сім днів, впродовж яких розгортається дія в романі). Завдання розслідування вбивства покладено на колишнього інквізитора, а радше філософа і інтелектуала, францисканського монаха Вільгельма Бескервільського, якого супроводжує його малолітній учень Адсон, що одночасно виступає у творі і як оповідач, очима якого читач бачить усе зображене в романі. Вільгельм і його учень сумлінно намагаються розплутати заявлений у творі кримінальний клубок і це їм майже вдається, але з перших же сторінок автор, ні на мить не випускаючи з уваги детективний інтерес фабули, тонко іронізує над такою його жанровою визначеністю. Імена головних героїв Вільгельм Баскервільський і Адсон (тобто майже Ватсон) неминуче повинні викликати у читача асоціації з детективною парою А.К.Дойля, а задля більшої певності автор відразу ж демонструє й непересічні дедуктивні здібності свого героя Вільгельма (сцена реконструкції обставин, вигляду і навіть імені зниклого коня на початку роману), підкріплюючи їх й щирим подивом і розгубленістю Адсона (ситуація точно відтворює типовий дойлівський “момент істини”). Чимало дедуктивних навичок Вільгельм засвідчує й далі, по мірі розгортання фабули, крім того активно демонструє при цьому свою неабияку обізнаність з різними науками, що знову ж таки іронічно вказує на постать Холмса. Водночас, Еко не доводить свою іронію до тієї критичної межі, за якою вона переростає у пародію, і його Вільгельм та Адсон до кінця твору зберігають усі атрибути більш або менш кваліфікованих детективів. На пародійній загостреності не наполягає й сам Еко, який зауважує, що для наївного читача твір може до кінця залишатися детективним. Втім, вже ті численні описи, які починаючи з перших розділів роману, періодично вкрапляються в розповідь з метою якнайдокладнішого поінформування читача про політичну атмосферу та релігійні різноголосиці, що мали місце в католицькій Європі ХІУ ст., вказують на те, що перед нами також і історичний роман. Виділяючи у своїх “Зауваженнях на полях” три типи історичних романів (романи, в яких історія – це не більше, ніж колоритне екзотичне тло; романи, в яких діють реальні історичні персони, не підпорядковані, втім, у своїх діях справжнім реаліям епохи; романи, в яких хоча й ді.ють вигадані особи, але логіка їх дій і історичне тло епохи відтворюються якомога достовірніше), Еко відносить свій твір до останнього типу, і, насправді, історична вмотивованість дій та способу мислення його персонажів, а одночасно і деталізованість зображень виявляють в ньому непересічного знавця епохи. Але й історія, якою немовби розбавлена детективна інтрига, це ще не все. В творі одне одному протистоять не лише слідчий і вбивця, але й дві кардинально відміні світоглядні позиції, два бачення істини, що надає творові Еко й виразних жанрових ознак філософського роману. Подібна подвоєність чи навіть потроєність чинників фабульної дії, очевидно, не в останню чергу зумовила й дещо незвичайну назву твору – “Ім’я троянди”. В “Зауваженнях на полях” Еко пояснює, що не хотів брати для свого твору назви, утворені з імені героя (наприклад, “Робінзон Крузо”), обставин дії (“Злочинне абатство”) чи відлуння проблематики (“Війна і мир”), оскільки подібні назви відразу нав’язують читачеві авторську волю і те, як саме, в якому ракурсі читач повинен сприймати твір. Еко хотів зняти назвою свого твору подібну визначеність, тому й придумав заголовок “Ім’я троянди”, що в смисловому відношенні є цілком нейтральним, точніше непевним, оскільки, за словами автора, кількість символів, з якими зв’язаний образ троянди, воістину невичерпний, а тому й непевний.

Втім, в сюжеті свого твору Еко не має наміру чітко відділити і протиставити три, визначені жанровою специфікою його твору, смислові лінії, тобто детективну, історичну й філософську (чи навіть доречніше вжити слово “метафізичну”). Більш того, автор навіть наполягає на їх тісній списловій співвіднесеності, що передусім, на його думку, служить ознакою постмодерністської спрямованості його твору. Свої аргументи Еко мотивує власною (також поданою в “Зауваженнях на полях”) концепцією постмодернізму, який він протиставляє модернізму. Якщо останній уникав гостроподієвих фабул (це ознака авантюрної, тобто “несерйозної” літератури), зловживав описами, розірваністю композиції, а часто й елементарними вимогами логіки і смислової зв’язності зображуваного, то постмодернізм, на думку Еко, переростає цей відкрито декларований принцип деструкції (руйнування) норм класичної поетики і орієнтири нової поетики шукає в спробах поєднання традиційного, що йде від класики, і антитрадиційного, введенного в літературу модернізмом. Посмодернізм не прагне замкнутися в межах елітарних смаків, він прагне до масового (в кращому розумінні) читача, не відштовхує, а, навпаки, завойовує його. Звідси в романі елементи розважальності й детективу, але це не звичайна розважальність: говорячи про відмінності детективної моделі власного твору, Еко наполягав, що його цікавить не власне його “кримінальна” основа, а сам сюжетний тип таких творів, які моделюють процес пізнання істини. В цьому розумінні Еко й стверджує, що самий метафізичний і філософський тип сюжету – це детективний сюжет. Модернізм, за словами, Еко, відкидає вже вимовлене (тобто літературну традицію), тоді як постмодернізм вступає з нею в складну гру, іронічно її переосмислюючи (звідси, зокрема, натяки на Дойля, Борхеса, з його образом Бібліотеки-світу і власною персоною, іронічно обіграною в образі Хорхе та інше). Нетрадиційність поетики роману підкреслена самим Еко в назві тих творів його попередників, які він виділяє як асоціативні джерела свого натхнення (Джойс, Т.Манн, критично переосмислені праці теоретиків модернізму – Р.Барта, Л.Фідлера та інш.). Модерністські ознаки твору знаходимо й у тому способі викладу, який реалізується в сюжеті у вигляді своєрідної гри змінності точок зору: усе зображене у творі автор подає не прямо, а як переклад і інтерпретацію “знайденого” ним рукопису середньовічного монаха. Безпосередньо ж події описуються Адсоном, коли він досяг старості, але у формі сприйняття їх очима молодого й наївного учня Вільгельма Баскервільського, яким на час тих подій був Адсон.

Дві протиставлені світоглядні точки зору, між якими зав’язується конфлікт у філософській площині твору, це висловлені стосовно призначення багатющої монастирської бібліотеки, думки зв’язаних водночас протистоянням і в детективній лінії роману Вільгельма Баскервісльського і старого монаха Хорхе, доглядача фондів бібліотеки. Хорхе надано рис схожості з Борхесом (сліпота і посада – Борхес був директором Аргентінської національної бібліотеки), але не в ідейному відношенні. Хорхе вважає, що істина була даною людині відразу з першими біблійними текстами та їх тлумаченнями, і що поглиблення її неможливе, а будь-яка спроба зробити це призводить або до профанації Священного писання або ж дає знання в руки тим, хто використовує його на шкоду істині. З цієї причини Хорхе вибірково видає монахам книги для прочитання, на свій розсуд вирішуючи, що шкідливе, а що ні. Навпаки, Вільгельм вважає, що основне призначення бібліотеки не зберігати (фактично приховуючи) книги, а орієнтувати через них читача на подальший, поглиблений пошук істини, оскільки процес пізнання, як він вважає, безкінечний. Своєрідною точкою перетину цих несумісних концепцій в романі стає друга частина знаменитої “Поетики” Арістотеля, яка вважається втраченою (в романі також, але раптово вона виявляється серед книжок, що приховує Хорхе). Мова в цій другій частині поетики йде про комедію і про сміх, який, на думку Вільгельма, є ознакою духовної свободи людини, критичного сумніву, що виступає як рушій внутрішнього розвитку. Навпаки, для Хорхе сміх – ознака руйнівного спотворення істини, шлях, що веде прямісінько в обійми диявола. Пошуки цієї книги монахами, що потайки, вночі проникають за нею до бібліотеки, мотивують одночасно й детективну інтригу: намазуючи отрутою сторінки книги, Хорхе ініціює їх загибель. Образ Вільгельма може бути прочитаний і в більш широкій смисловій перспективі: в ньому ми бачимо чимало ознак людини нової – епохи Відродження (це й його ставлення до філософських проблем буття, й його віротерпимість і освіченість щодо останніх наукових відкриттів тощо).

Важливим символічним образом роману виступає й образ бібліотеки-лабіринту, що, очевидно, символізує складнощі пізнання й одночасно співвідносить роман Еко зі схожими образами бібліотек-лабіринтів у Борхеса (“Сад розбіжних стежинок”, “Вавілонська бібліотека” – звідси в критиці роман Еко навіть називали «збільшеним оповіданням Борхеса»), а через нього з достатньо поширеним у модерністів співставленням бібліотеки, книги – з життям (світ – це книга, створена Богом, яка, практично реалізує закодовані в іншій книзі – Біблії – закономірності нашого буття).



Роман Еко “Ім’я троянди” був високо відзначений європейською літературною критикою. В 1981 р. він отримав престижну італійську літературну премію “Стрега”, а в 1982 р. – французьку літературну премію “Медічі”.

  • Маятник Фуко (1988). Успіх першого роману спонукав Еко продовжити творчі пошуки в жанрі постмодерністського роману. В 1988 р. з’явився його новий роман “Маятник Фуко”. Роман побудований у формі своєрідної інтелектуальної гри, яка набуває усіх ознак реальності – реальності гнітючої і страшної. Три редактори міланського видавництва “Гарамон” – Бельбо, Діоталеві і Казобон зацікавились оккультизмом. Вони вивчають його історичне коріння і водночас спілкуються із його сучасними послідовниками і врешті-решт приходять до переконання, що окремі епізоди історії розвитку людства, зовні не пов’язані між собою, насправді є єдиним причинно-наслідковим ланцюжком, керованим таємними оккультистськими силами. Дослідники реконструюють цей план, але не ставляться до нього з належною серйозністю аж до того моменту, коли розповідають цей план одному із сучасних оккультистів, після чого якась таємна організація починає їх переслідувати і одного за одним вбивати. Ось як цей роман характеризує дослідник творчості письменника Сергій Рейнгольд: “600-сторінковий роман являє собою захоплюючу історію народження і зміни релігійних орденів в Європі, які кардинальним чином вплинули на усі ідеї, цінності і творіння рук людських – від Моцарта і Енштейна до Наполеона, російської таємної поліції, Сталіна і Гітлера, від знарядь допитів до Ейфелевої вежі і комп’ютерів ІВМ. Рамками розповіді служать долі трьох службовців маленького видавництва: в процесі одного з розслідувань їм довелось познайомитись з різними культурними ареалами від Парижу до Бразилії, пірнути в сучасний окультний світ, причому двом з них це коштувало життя. Описуючи історію Ордену тамплієрів, який народився в хрестових походах і був розгромлений у Франціїї в боротьбі за владу, Еко демонструє, як знищення цього ордену і публічна страта кількох його членів потягнули за собою серйозні наслідки. Народжуються підпільні ордени з розгалуженою сіткою і впливовими зв’язками по всьому світі; поступово складаються своєрідні культурні традиції. Історія ордену тамплієрів зв’язалась з історією інших орденів і церков – розенкрейцерами, єзуїтами, масонами, каббалістичними сектами, політичними і терористичними організаціями від Парижу до Росії, що у своїй таємній діяльності засвоїли і накопили численні знання і вірування. Тамплієрів стратили за наказом короля в 1314 році, але, як пише Еко, хтось невідомий під час французької революції прокричав про їх помсту. І існування “монаха”, і вбивство реального монаха, на думку Еко, однаково можуть обернутися бідою”.

Ще один роман Еко, в якому він блискуче продемонстрував техніку постмодерністського письма – це “Острів Напередодні”(1994). Як і попередні твори Еко, він наскрізно інтертекстуальний, немовби змонтований із шматків різних наукових і художніх творів: Джона Донна, Галілея, Кальдерона, Декарта, Ларошфуко, Спінози, Ж.Верна, Д.Дефо, О.Дюма, Д.Лондона та інших. Крім того, тут широко використовуються сюжети картин визначних європейських живописців.

Запитання і завдання.

  • Розкрийте жанрову своєрідність роману Еко “Ім’я троянди”

  • Яку функцію виконує в сюжеті роману детективна інтрига? В яких образах і сценах роману вона знаходить своє підгрунтя?

  • Чи можна “Ім’я троянди” відносити до жанру історичного, філософського роману?

  • В чому сенс назви роману?

  • Охарактеризуйте філософську проблематику роману. Розкрийте світоглядні позиції Вільгельма Баскервільського і Хорхе.

  • Що символізує в романі Бібліотека? Співставте образ бібліотеки в романі з образами бібліотек в творах Борхеса.

  • Які твори Еко написав після “Імені троянди”? Яка проблематика і стильова своєрідність їх характеризує?




  • Рекомендована література: Андреев Д. У.Эко: взгляд в 21 век //Общественные науки и современность. – 1997. - №5; ПРокопович М. Дві мрії У.Еко //Всесвіт. – 1991. - №3; Рейнгольд С. «Отравить монаха», или человеческие ценности по У.Эко //Иностранная литература. – 1994. - №4; Скуратівський В. У колі “Маятника Фуко”, або ностальгія за священним //Всесвіт. – 1998. - №8; Эко У. Заметки на полях "Имени розы" // Иностр. лит. — М., 1988. — № 10. або: Эко У. Имя розы. - М.,1989.


Крістоф Рансмайр

(нар. 1954 р.)
Австрійський письменник Крістоф Рансмайр – філософ за освітою. Багато років він працював у журналістиці, а в літературу увійшов у 80-і роки. Рансмайру належать такі книги, як ”Осяйний захід” (1982), “Жахіття криги й пітьми” (1984), “У глухому куті” (1985). Найвідоміший роман Рансмайра “Останній світ” було надруковано 1988 року. Невдовзі з’явився його український переклад (“Всесвіт”, 1992, № 3-4).

  • Останній світ (1988). Роман “Останній світ” розповідає про подорож римлянина Котти на околицю Римської імперії, в чорноморське місто Томи (сьогоднішня Констанца), куди був зісланий ісператором Октавіаном Августом поет Овідій. Поштовхом до подорожі була недостовірна звістка про те, що Овідій помер. Котта, що був прихильником творчості знаменитого поета, вирішує знайти в Томах Овідія або ж свідоцтва про його смерть. Але головне, що його цікавило, це рукопис “Метаморфоз”, що, за сюжетом роману Рансмайра, був спалений поетом перед його зісланням, але нібито відновлений в Томах. Подієвий ланцюг “Останнього світу” складає життя Котти в Томах, пошуки Овідія і його “Метаморфоз”, участь у чужому й безглуздому провінційному житті, а також знайомства з мешканцями міста, які носять імена персонажів Овідієвої поеми. Він стає свідком різноманітних “метаморфоз” героїв, слухає їхні історії, сам бере участь у містерії за сценарієм Овідія і йде в гори “Назоновим шляхом”. У підсумку Котта не знаходить ні Овідія, ні підтверджень його загибелі, ні “Метаморфоз”.

Здавалося б, книга К.Рансмайра має бути черговою в літературі спробою створити роман на античному матеріалі, використати його історію й міфологію, художньо відтворити події з життя видатного поета. І хоча Овідій так і не з’являється жодного разу перед читачем, цей прийом також непогано відомий :пригадаймо хоча б драму М.Булгакова “Пушкін (Останні дні)” без Пушкіна або ж роман Т.Манна про Гете “Лотта у Веймарі” майже без Гете (він з’являється лише в двох епізодах). Однак роман “Останній світ” – явище не схоже на реалістичні або модерністські інтерпретації давніх часів. Це – типовий зразок постмодерністського роману.

Насамперед вражає те, що письменник послідовно порушує історичну правду. Звичайно, твори на історичну тематику нерідко відхиляються від існуючих фактів, розбавляючи їх художнім домислом (наприклад, романи Генріха Манна чи Леона Фейхтвангера). А в “античних трагедіях” Шекспіра знаходять чимало анахронізмів. Одначе Рансмайр поводиться з античною історією і міфологією вільніше, ніж будь-хто з його попередників, а його “свідомі” анахронізми можуть шокувати звиклого до “достовірних” і навіть “експериментальних” історичних книг. Ось лише кілька прикладів. В Коттах їздять на автобусах і дивляться кінострічки. В Римі існують газети і фотографії,телефони і прожектори; живуть поліцейські в цивільному і президенти наглядових рад. І це не просто осучаснення історії – це її перемішування. Рансмайр тасує історичні епохи, як карточну колоду: мармурові скульптури живуть поруч із дверима на фотоелементах, демонстрації розганяють за допомоги сльозоточивих газів, після смерті Августа звучать церковні хорали, Котта навчався в Дантовій академії, а німець Діт є учасником і дезертиром Другої світової війни... Якщо класики літератури ХХ століття (М.Пруст, Т.Манн, Г.Уеллс) намагалися вивчити природу часу, віднайти “втрачений час», приборкати його, то К.Рансмайр відмовляється від усього цього. Він, зазначає Д.Затонський, “переконаний, що ніяким законам час не підвладний, і завдання своє вбачає у тому, щоб викрити ілюзорність цілеспрямованого руху цього самого часу”. Часу ніби вже немає. Це дійсно “останній світ”, що перебуває “над плином історичного часу” (А.Карельський). Подібне світовідчуття є безперечною ознакою постмодерністської свідомості. За Рансмайром, земне життя нерухоме й незмінне, а “прогрес” є фікцією. Думка, здавалося б, не нова, але новою є форма її втілення. Якщо Екклесіаст стурбований цим, то письменник-постмодерніст насміхається.

Але, мабуть, головні парадокси в романі пов’язані з Овідієвими “Метаморфозами”. Як відомо, цей твір існує насправді (інакше б і не було роману К.Рансмайра). Але в “Останньому світі” цієї книги – як тексту – немає. Про існування “Метаморфоз” не знають мешканці “залізного міста”. Проте персонажі книги Овідія живуть тут, у Томах! Це Лікаон, Терей, Кіпаріс, Прокна, Феме, Арахна, Ехо та інші. Вони, звичайно ж, знижені у порівнянні з творінням поета. Терей – різник, Ехо – проститука, Фама – торгує колоніальними товарами і т.д. І хоча спочатку Рансмайр наділяє всіх цих людей іншою,ніж у Овідія, долею, поступово усі вони виявляють свій генетичний зв’язок з “Метаморфозами”. Прикметно, що австрійський письменник написав своєрідний коментар до свого роману – “Овідіїв репертуар” (він надрукований після основного романного тексту), що оголює постмодерністську гру. В ньому у вигляді паралельних історій міститься виклад подій з життя міфологічних та історичних героїв “двох світів”: “Останього світу” і світу давнього. Тут читач знайде відомості про Овідія і Котту, Августа і Піфагора, Геракла і Орфея, Ікара і Кипариса. Так, Кипарис “у давньому світі” – улюбленець Аполлона, вродливий юнак, що “ненароком убиває свого прирученого оленя”, а Кипарис в “Останньому світі” – “карликовий на зріст кіномеханік з Кавказу, що в селах на чорноморському узбережжі не тільки показує фільми, а й продає турецький мед та галуновий камінь і під маршову музику примушує танцювати на задніх ногах оленя”. Прокна “у давньому світі” – дочка афінського царя, а в “Останньому світі” вона є дочкою різника. А знаменитий вчений Піфагор, автор вчення про перетворення душ, у Томах має репутацію божевільного слуги Овідія.

“Останній світ” є ілюстрацією концепції постмодернізму про світ як текст. Сама реальність сприймається як різновид безмежного тексту, текст стає головним героєм постмодерністської літератури. Однак у постмодерністів, як справедливо зазначає Б.Бігун, спостерігається “не відтворення-воскресіння тексту, як у Булгакова, а, навпаки, його зникнення. Романи пишуться про відсутність книги або про її знищення: у постмодерністських творах книзі потрібно бути розірваною на шматки, спаленою (рукописи тут горять), зниклою, а то й просто не існуючою з самого початку...” У книзі К.Рансмайра рукопис “Метаморфоз” як тексту теж горить, але цієї книги не існує лише у традиційному сенсі. Спалена Овідієм книга в “Останньому світі” розчинилася в житті, вона втілилась у Томах, що являють собою текст-світ. А герой роману Котта стає свідком, а згодом і учасником матеріалізації сюжетів і пророцтв Овідія у Томській реальності. Рансмайр пише наприкінці роману: “Вигнаний з Рима, з царства необхідності й здорового глузду, поет розповів свої “Метаморфози” до кінця, зробив голе круте узбережжя, де мерз і тужив за домівкою, своїм узбережжям, а тих варварів, що утискували його і зрештою вижили до занедбаної Трахіли, взяв за свої óбрази”.

Законом тексту-світу в романі є метаморфози. Весь твір являє собою потік вічних перевтілень, що розпочинаються вже з його першої фрази, в якій зображено перетворення зграї білих птахів на білий гребінь хвилі: “Ураган був пташиною зграєю десь у нічній високості; білою зграєю, що з клекотом підлітала все ближче, ближче і раптом виявлялася гребнем страшного валу, який наскакував на судно”. В статичному “останньому світі” певні зміни і зрушення відбуваються лише завдяки метаморфозам – нелогічним, несподіваним, абсурдним. Томський линвар Лікаон, що зберігає у своїй залазній шафі побиту міллю вовчу шкуру і зникає нічною порою, перетворюється на вовка. Сестри Прокна і Філомена, рятуючись від Терея, перетворюються на пташок. А син крамарки Феме Батт, який цілими днями не відходить від фільмоскопу, обертається в камінь. Метаморфози постійно охоплюють природу Томів: містечко то гине від нестерпної спеки, то від жорстоких морозів, а то поблизу нього виростає новий Олімп. А саме “залізне місто” Томи, в якому іржавіє залізо і кришиться каміння, панує голод і жебрацтво, перетворюється на царство воскреслих художніх образів. Як зауважує Б.Бігун, “у тексті-світі Рансмайра метаморфози позбавляються і традиційно-міфологічної, і естетичної функцій, однак виростають в універсальний закон буття, сутність якого пояснюється логікою Овідієвої творчості...”

Книга Рансмайра припускає різноманітні тлумачення. Очевидно, що поряд з постмодерністськими ознаками (світ я к текст, орієнація на “чуже” слово, гра, іронія тощо) в “Останньому світі” можна віднайти і актуальні проблеми людства: влада і митець, імперські амбіції та сепаратистські тенденції, роль мистецтва і доля творчої особистості за диктаторського режиму.

При вивченні тексту роману рекомендуємо звернути увагу на розділ ІІІ. В ньому йдеться, як на початку своїх пошуків Котта зустрічається з Піфагором. Старий слуга не дає зрозумілої відповіді про долю Овідія, проте показує Котті вкриті слимаками камені, на яких були викарбовані слова. Розчистивши каміння від “слизького сплетіння” і розшифрувавши слова, Котта спромігся прочитати надпис:

Ось і завершено труд

Ні вогонь ні залізо

Не владні над ним

Ані гнів руйнівний громовержця

Хай надлетить неминучий

той день

Що за правом одвічним

тіло дере

Закінчиться лиш никле

моє існування

В день цей єства свого

Кращою часткою звившись над світом

Злину до зір і ніщо не схитне не затре мого ймення.

Це – заключні рядки “Метаморфоз”. І Котта розуміє, що цей текст належить великому Овідію. Звичайно, символічним в контексті “Останнього світу” є те, що він відкривається йому вже на початку пошуків: текст існує раніше за світ, за концепцією постмодернізму. Але важливе й інше. Овідій, що присвятив свій найвизначніший твір плинності буття, в останніх його рядках ніби підіймається над потоком безкінечних перетворень. Він надає поетам і читачам майбутнього універсальну формулу творчості, що підноситься над буттям.

1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка