Методичні рекомендації з курсу «Історія української культури»




Сторінка1/6
Дата конвертації17.04.2016
Розмір1.16 Mb.
  1   2   3   4   5   6
МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ‘Я
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО

КАФЕДРА УКРАЇНОЗНАВСТВА

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

з курсу «Історія української культури»
для студентів медичного університету


ЛЬВІВ - 2012

Навчально методичні РЕКОМЕНДАЦІЇ уклала – доц. Божко Н.М.,


Навчально-методичні поради рецензовані:

Доцент кафедри історичного краєзнавства

Львівського національного університету ім.І.Франка,

кандидат історичних наук Т.Г.Марискевич


Навчально-методичні поради обговорено і ухвалено навчально-методичною комісією

(протокол №___“____”________ 2012).



Вивчення курсу „Історія української культури” увійшло у перелік обов’язкових навчальних дисциплін державного освітнього стандарту України. Цей курс займає важливе місце у підготовці молодих медичних спеціалістів, адже майбутні лікарі – еліта нашої країни, не можуть обмежуватися тільки вузькопрофесійними знаннями з обраного фаху. Критерієм освіченості молодого спеціаліста, його інтелігентності виступає ступінь залучення людини до творення духовних цінностей, гуманістичних ідей на фоні характерних для нашого часу прагматизму та раціоналізму. Саме ці проблеми розглядаються і пропонуються до обговорення і аналізу в курсі „Історія української культури”

Метою курсу є ознайомлення з історією та сучасним станом української культури, як інтегральної культурологічної дисципліни, що органічно поєднує в собі як історичні аспекти української культури, так, і знання мистецтва, історії розвитку



науки, освіти, релігійних вірувань тощо.

Виклад курсу “ Історія української культури” спрямований на вивчення здобутків української матеріальної та духовної культури від її витоків до сьогодення, можливостей запозичення культурних цінностей інших народів, порівняльного аналізу ролі і місця вітчизняної культури у контексті світових та європейських культуротворчих процесів.

Специфічною особливістю курсу історії української культури є його значний виховний потенціал, що дає можливість реалізувати в навчально-виховному процесі низку важливих завдань, зокрема таких, як виховання національної свідомості, громадянських якостей української молоді, становлення професійного мислення.
Організація навчального процесу курсу здійснюється за кредитно-модульною системою відповідно до вимог Болонського процесу. Кредитно-модульна система спонукає студентів систематично вчитися, готуватися до кожного заняття. Видами навчальної діяльності студентів згідно з навчальним планом є: а) лекції, б) семінарські заняття, в) самостійна робота студентів (СРС). Теми лекційного курсу розкривають проблемні питання відповідних розділів «Історії української культури».

Семінарські заняття передбачають:

а) вивчення студентами національної культури як цілісної самобутньої системи, що забезпечує творення, збереження та поширення духовних цінностей українського народу і є невід’ємною складовою культури людства;

б) інтеграцію з основними нормативними курсами «Історія України», «Українська мова професвйного спрямування» та елективними курсами;

в) розвиток історико-порівняльного, структурного та міждисциплінарного методів засвоєння студентами інформації про культурно-історичний процес, особливості культурних епох;

г) аналіз культурного розвитку України у різні історичні періоди, участь українців у світовому культурному процесі.

На семінарських заняттях застосовують такі форми визначення рівня підготовки студентів: тести, творчі завдання, проведення індивідуального та фронтального усного опитування, реферування літератури та ін.

Форми контролю

Поточний контроль здійснюється на кожному семінарському занятті відповідно конкретним цілям теми, а також під час індивідуальної роботи викладача зі студентом для тих тем, які студент опрацьовує самостійно. Рекомендується застосовувати види об¢єктивного (стандартизованого) контролю теоретичної підготовки студентів.

Оцінювання поточної навчальної діяльності:

При засвоєнні кожної теми модуля за поточну навчальну діяльність студента виставляються оцінки за 4-ох бальною традиційною шкалою, які потім конвертуються у бали в залежності від кількості тем у модулі.



Максимальна кількість балів, яку може набрати студент при вивченні модуля, вираховується шляхом множення кількості балів, що відповідають оцінці “5” на кількість тем у модулі і дорівнює 120 балам.

Мінімальна кількість балів, яку може набрати студент при вивченні модуля, вираховується шляхом множення кількості балів, що відповідають оцінці “3”, на кількість тем у модулі з додаванням балів за самостійну роботу і дорівнює 72 бали.

Конвертація кількості балів з дисципліни у оцінки за

шкалами ЕСТS та 4-ри бальною (традиційною):

Кількість балів з дисципліни, яка нарахована студентам, конвертується у 4-ри бальну шкалу таким чином:



Оцінка ЕСТS

Оцінка за 4-ри бальною шкалою

А

5” 10

В, С

4” 8

D, E

3” 6

FX, F

2” 0

Тематичний план лекцій та семінарських занять



№ п.п

Назва теми

Лекції

Семінари

Сам.роб.




Модуль 1. Предмет і методологія теорії та історії культури










1.

Вступ до курсу. Культура як наукова категорія.

2

2

1


2.

Культурогенезис Стародавня культура України.

2

2

1



Модуль 2. Основні етапи розвитку української культури.






1.

Культура українського Середньовіччя.

2

4

2

2.

Українська культура в добу Ренесансу

2

4

2

3.

Культура українського бароко

2

2

2

4.

Українська культура епохи національного відродження кінця 18 – 19 ст.

2

4

4

5.

Українська культура Новітньої доби.

2.

6

4


6

Підсумковий модуль

-

2

4




Разом

14

26

20



РОЗПОДІЛ БАЛІВ, ПРИСВОЄНИХ СТУДЕНТАМ

за порядком

Модуль 1(поточна навчальна діяльність)

Кількість балів

1.

Змістовий модуль 1







Тема 1

10




Тема 2.

10

2

Змістовий модуль 2







Тема 1

20




Тема 2

20




Тема 3

10




Тема 4

20




Тема 5.

30




Разом змістові модулі

120

3

Підсумковий модуль

80

РАЗОМ сума балів

200

Студент допускається до підсумкового модульного контролю при виконанні умов навчальної програми та в разі, якщо за поточну навчальну діяльність він набрав не менше 72 балів.

Підсумковий контроль зараховується студенту, якщо він набрав при виконанні завдань не менше 50 балів. Максимальна кількість балів за підсумковий модульний контроль 80 балів
Плани семінарських занять та методичні поради до їх підготовки
Модуль 1. Предмет і методологія теорії та історії культури
Тема 1. Вступ до курсу. Культура як наукова категорія

2год.


1- заняття

1. Предмет та завдання курсу «Історія української

культури». Сутність культури. Ґенеза суспільного

осмислення культури



2. Морфологія, типологія, динаміка культури.

3. Основні концепції культури та їх сутність.


МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ
ключові слова до теми: культура, властивості, функції, норми, категорії, динаміка, типологія культури
При відповіді на перше питання звертаємо увагу що:

Предметом вивчення «Історія української культури» є матеріальні та духовні цінності українського етносу на різних етапах його розвитку, які були втіленні в різноманітних мистецьких, наукових, правових, політичних, суспільних, філософських, етичних надбаннях, справили визначальний вплив на світосприйняття, вдачу, спосіб життя, суспільну та політичну діяльності, виробництво та міжкультурну комунікацію українців.

Предмет «Історії української культури» охоплює конкретні способи та результати діяльності українців у духовній і матеріальній сфері. Історія української культури — одна із суміжних історичних наук, що вивчає культурні явища життя українців в загальному контексті розвитку історичного процесу

.Щоб зрозуміти, що таке українська культура,спочатку треба визначитись з самим поняттям «культура» і прослідкувати тлумачення цього терміну в історичній ретроспективі:

Слово “культура” латинського походження і в буквальному перекладі означає – обробіток, догляд, вдосконалення. У давньому Римі воно спочатку вживалося у значенні уміння обробляти землю. Так термін «культура» вперше зустрічається у праці Марка Порція Катона “De agri cultura “ Однак уже в цей період культуру розуміють дещо ширше, ніж як заняття аграрною діяльністю. Зокрема, в листах Цицерона можна прочитати: “cultura animi autem philosophia est” – філософія є культурою душі, тобто мистецтвом плекання розуму, вдосконалення своїх розумових здібностей.

Пізніше культуру стали розуміти як цивілізованість, людяність, що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою, що відрізняла одну людину від іншою не в антропологічному розумінні, а в соціальному. З розвитком суспільних відносин під культурою розуміють освіченість, вихованість людини. Паралельно з цим культура сприймається у широкому соціальному розумінні. Справа у тому, що “cultura” перекладається не лише як “обробіток“, але і як “вшановування”, тобто поклоніння божеству. Причому, якщо античний світ зробив наголос на першому значенні слова, то християнський світ – на другому. Єдність слів “культ” і “культура” в античному світі не випадкова. Адже античні боги обертаються природними стихіями. І обробіток Землі у греків пов’язаний з поклонінням богині Землі – Гери. Інакше у християн, у яких Бог перебуває за межами земного світу. Саме вшановування триєдиного Бога стало у християнстві основою духовного розвитку людини. Таким чином, у Середньовіччі головним у вдосконаленні людини стає релігійний культ. Що стосується світської культури, то в одних християнських богословів вона трактується як підготовка до релігійного осіяння, а в інших – як шлях помилок, що відволікає від істини.

Епоха Відродження повернулася до античних уявлень про людину і її місце у світі. Мислителі Ренесансу з’єднали розуміння античного ідеалу людини з християнськими поглядами. Відродження – епоха формування буржуазних відносин. Це час, коли в європейських містах зростає роль купецтва як верстви населення, власників мануфактур, що використовують найману працю. Європейці починають освоювати нові землі на нових континентах. Це час розвитку міського самоуправління, коли міський люд кидає виклик своїм володарям. І на цьому історичному шляху зміщуються акценти у співвідношенні культу і культури на користь останньої. Змінюється уявлення про те, як треба виховувати достойну людину. Звеличення людини тепер виявляється не стільки наслідком Божої Благодаті, скільки продуктом особистої волі і таланту.

І саме у цей час з’являється перше наукове визначення поняття „культура”, коли людство починає усвідомлювати рівні своєї самореалізації. У повсякденний вжиток поняття “культура” запропонував німецький просвітник С.Пуфендорф для позначення всього того, що відрізняється від природного, тваринного, тобто всього створеного і надбаного самою людиною, що має соціальне, поза біологічне походження. У цьому розумінні культура розглядається як сукупність всіх матеріальних і духовних цінностей, створених людством за час свого існування.

Новий етап у розвитку вчень про культуру настає в епоху Просвітництва. Просвітницькі ідеї про культуру – це не просто констатація фактів, але й розмова про вищі цілі людського роду. За допомогою поняття “культура” мислителі задали головний орієнтир і спрямованість людського життя. Адже воно вказувало на розумну людину, у світлі якої ми повинні оцінювати минуле і майбутнє.

У ХУШ ст. німецький філософ Й.Гердер у книзі «Ідеї філософії історії людства» вперше сформулював концептуальну ідею культури. Для Й.Гердера культура є наслідком здатності людини до творчої, розумової діяльності, яка знаходить свій вираз у мові, науці, ремеслі, мистецтві, державі, релігії і т.п. Саме з такої позиції розглядають поняття “культура” і в наші дні.

Культура – є сукупністю матеріальних і духовних цінностей, які відображають активну, творчу діяльність людей в освоєнні світу в ході історичного розвитку суспільства.

Специфіка культури як якісної характеристики людини полягає у тому, що вона (культура) свідчить, в якій мірі біологічна істота (людина) стала до себе і по відношенню до інших людиною. Культура – народжене суспільством, властиве суспільству соціальне явище, що відбиває його якісну характеристику та збагачує духовне життя людини.

Таким чином, зрозумівши у чому суть культури, слід перейти до методів її вивчення.

При вивченні курсу «Історія української культури» використовуються методи комплексного, структурного аналізу, тобто порівняльно- історичний, до якого входять діахронний, синхронний та порівняльний.



  • Діахронний метод – потребує викладу матеріалу, явищ, фактів світової і національної культури у хронологічній послідовності;

  • Синхронний – передбачає всебічне порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретроспективи;

  • Порівняльний метод – застосовується при порівнянні розвитку двох або декількох національних культур.

Важливим методом дослідження і вивчення «Історії української культури» є метод системного аналізу, коли усі феномени культури розглядаються у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості.

«Історія Української культури» використовує і специфічні методи, характерні для історичної науки: археологічний метод, який на підставі аналізу матеріальних предметів, добутих під час розкопок, дає вченому можливість зробити висновки про загальний стан культури певного періоду; семіотичний метод, що грунтується на вченні про знаки, дає змогу вивчити знакову систему будь-якого артефакту; психологічний метод орієнтує дослідника на вивчення суб’єктивних механізмів діяльності культури, індивідуальних якостей, несвідомих психологічних процесів. Цей метод дуже важливий при аналізі національних культур.

У дослідженні явищ культури широко використовуються методи вивчення конкретних наук – соціології, демографії, антропології, біології, математики тощо.

У другому питанні розглядаємо морфологію (структуру) культури:

Під морфологією прийнято вважати внутрішню структуру культури, її організаційну і функціональну будову.

У культурологічній традиції прийнято культуру поділяти на матеріальну , духовну, художню.

.- під матеріальною культурою розуміємо сферу матеріальної діяльності людей, а також процес виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ.



під духовною культурою – розуміємо сферу духовної діяльності людей, до якої відносимо ідеї, знання, норми права і моралі, традиції і релігійні вірування, а також діяльність таких установ як школи, вищі навчальні заклади, театри, філармонії тощо.

під художньої культурою розуміємо особливу творчу діяльність людини, що здійснюється у специфічній формі і специфічними художніми засобами.

У структурі культури розрізняють дві її форминаціональну і світову.



Світова культура це синтез кращих взірців національних культур, які стали загальнолюдським надбанням.

Національна культура є синтезом матеріальних і духовних

цінностей, створених різними соціальними групами людей даного суспільства. Своєрідність національної культури виявляється у її мові, літературі, музиці, живописі, філософії, релігійних віруваннях, традиціях праці тощо. У кожній національній культурі можемо виділити носіїв культури – міська і сільська, професійна і молодіжна та ін.

Рівні культури - спеціалізований і буденний.

Під буденною культурою розуміємо побутову практику людини, засвоєну на рівні виховання і соціальних правил співжиття. Спеціалізована культура вимагає спеціальної освіти. У межах спеціалізованої культури виділяють кумулятивний і трансляційний компоненти.

Залежно від завдання, які виконує культура у суспільстві її можна поділити на три рівні: суспільний, особистий і колективний.

Культура діє у суспільстві, державі, школі, сім’ї тільки тоді, коли виконує певні функції. До основних функцій культури слід віднести:

- адаптаційну – забезпечує пристосування людських спільнот до динамічних природних і суспільних умов їхнього існування;

- інтегративна - здійснює соціальну консолідацію людей, підтримує комфортні умови їхнього колективного співіснування на основі формування системи спільних смислів;

- нормативна - передбачає існування системи правил і норм, які нормалізують і впорядковують життя людей у суспільстві;

- пізнавальна – сприяє нагромадженню соціально значимих знань і досвіду про навколишній світ та людське суспільство.

- комунікативна – здійснює процес обміну інформацією між людьми з допомогою прийнятих певною культурою знакових систем, а також передає соціокультурний досвід від попередніх поколінь до нащадків, сприяє обміну духовними цінностями між народами;

- світоглядна – синтезує культуру у цілісну і завершену систему пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних та вольових чинників духовного світу особистості. А світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття світу. Основним напрямом культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурного життя.

Отже, культура являє собою цілісну динамічну систему, яка є внутрішнім змістом розвитку людства. Культура проявляється в творчій діяльності людини, яка, створюючи цінності, задовольняє свої потреби і тим самим стверджує себе в природному і соціальному середовищі.



Типологія культури.

Основою виділення типології культури є певні підстави, ознаки, що дають змогу виділити або об’єднати окремі феномени в групи.

Серед них: Культури класифікуються за їх змістом – прогресивна, регресивна, традиційна, модерна.

За основним споживачем – масова та елітарна.

За кількістю стилів – моно і полістильова культура.

За художньо-стильовими ознаками – ренесанс, бароко, класицизм, романтизм, реалізм. модерн, постмодерн.

За основними формами сприйняття – наукова, релігійна, міфологічна.

Типологія, яку нам залишили відомі вчені.

- Ф.Ніцше запропонував розглядати культуру відповідно до образів античної міфології ( Аполлонівська і Діонісійна);

- Данилевський – розробив концепцію культурно-історичних типів;

- К. Ясперс запропонував вибудувати єдину схему історії культури :



  • Прометеївська доба – це доба формування людини у соціальному середовищі; поява вогню, знарядь праці, мови, різноманітних понять

  • Доба „великих культур давнини” – охоплює шумеро-вавілонську, єгипетську і давньокитайські культури.

  • Осьовий час” це час 1 т.до н.е.– доба формування культур – Заходу і Сходу, це період коли локальні культури поступаються місцем в історії людства - грецькій, іудейській, іранській, індійській, китайській.

  • Доба „розвитку техніки” передбачає створення нових джерел енергії та нових інформаційних технологій.

А.Флієр запропонував типологію культури відповідно до соціального обєднання людей: кровний тип культури, етнічний , національний.



Досить розповсюджена сьогодні історична типологія культури. За якою соціокультурні утворення еволюціонують шляхом самовдосконалення, невпинно рухаючись до більш високих рівнів самоорганізації:

Динаміка культури

Динаміка культури є відображенням здатності складних соціальних організмів адаптуватись до мінливих зовнішніх і внутрішніх умов існування. У культурології існують різні підходи до створення моделей соціокультурної динаміки.

- циклічна модель існування культури. Ці теорії розробляли Дж. Віко, М.Данилевський, О.Шпенглер. Культури рухаються за певним циклом: зародження, розвиток, розквіт і занепад, утворюючи модель коловороту.

- лінійна модель динаміки розвитку культури представлена еволюціонізмом Г.Спенсера, Е.Тейлора, Дж.Фрезера. Суть їхніх поглядів у тому, що нові, більш прогресивні і складні культурні елементи заперечують існування попередніх і забезпечують удосконалення життя людського суспільства.

- хвильова модель Російський соціолог М.Кондратьєв сформулював теорію довгих економічних хвиль з періодом до 48 – 55 років. Протягом цих років можна спостерігати як підйом, так і падіння господарства тієї чи іншої країни, економіки, культури тощо.

- потмодерністська концепція соціокультурної динаміки ґрунтується на ідеї невпорядкованого розповсюдження культурних процесів без напрямку і регуляції. Таку модель постмодерністи називають разовою. Розробив Ю.Лотман.


Третє питання вимагає вміння аналізувати основні концепції розвитку теорії культури. Серед них

- еволюційна теорія розвитку культури. – грунтується на

принципі єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. Руху культури від простіших до складніших форм і проявів. Серед вчених що розробляли дану теорію, слід виділити Г.Спенсера, Е.Тейлора, Л.Моргана Л.Уайта та ін.



- Психологічна концепція. Суть її полягає у вирішальній ролі несвідомих імпульсів у поведінці людей. Так, австрійський психоневролог З.Фрейд розглядав культуру як систему норм і заборон, що знімає психологічний конфлікт між бажаннями людини до індивідуальної свободи і стримувальними засобами заради інтересів суспільства в цілому. Важливим моментом психологічної концепції є визнання особистості, її внутрішньо прихованих процесів, впливом людини на весь світ.

- Соціологічна концепція виходить з твердження, що людина як соціальна істота існує тільки в умовах культурного середовища, а отже культура рівнозначна соціальності. Прихильники цієї концепції вважають, що суспільство і культура виникають одночасно. Найчіткіше цей підхід виявився у поглядах Л.Вайта

Концепція соціологічна дістала свій подальший розвиток у так званій циклічній парадигмі М.Данилевського та О.Шпенглєра. Суть цих теорій у тому, що історія людства розглядається як історія існування локальних, незалежних один від одного соціокультурних типів.



- Функціональна або антропологічна концепція підтримує висновок Е.Тейлора про культуру як біологічну природу людини та її безпосередню адаптацію до умов навколишнього середовища. Дану концепцію розробляли А.Тойнбі, Б.Малиновський, Т.Парсонс, М.Бердяєв та ін.

- Серед культурологічних теорій помітне місце посідає теологічна концепція культури. Суть концепції у вирішальній ролі релігії для розвитку культури. Так, на думку С.Пуфендорфа (вченого доби Відродження) культура – це проміжна ланка між людиною і Богом.

Концептуальні основи теологічного розуміння культури були розроблені патристами ранньохристиянської церкви: Сучасні теологи стоять на тому, що культура є наслідком божественного «откровенія», а культурний прогрес – це спроба пізнати Бога. (Кароль Войтила, А.Шептицький, Й.Сліпий, Л.Гузар та ін.)

.

  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка