Науково-фантастичні оповідання видавництво дитячої літератури “веселка” Київ 1965




Сторінка1/5
Дата конвертації21.04.2016
Розмір0.84 Mb.
  1   2   3   4   5







НАУКОВО-ФАНТАСТИЧНІ ОПОВІДАННЯ




ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ

ЛІТЕРАТУРИ “ВЕСЕЛКА”

Київ 1965

Р2

Д54


Їх було двоє в кімнаті. Обоє подовгу розмовляли між собою, сперечалися, обоє були мислителями й дослідниками - він, талановитий конструктор-винахідник, і вона, висока, струнка, з голосом приємного тембру. А втім, вона не була жінкою... Хто вона, таємнича Суема, яких незвичайних пригод зазнали герої цього та ряду інших оповідань, про це, друзі, вам цікаво буде дізнатися з книжки. Три оповідання - “Фактор часу”, “Сліди на паркеті”, та “Перпетуум мобіле” - видаються вперше.

Автор оповідань - відомий письменник-фантаст Анатоль Петрович Дніпров (Міцкевич), наш земляк, родом з міста Дніпропетровська.




Переклав з російської

В. Данилейко

Малював О. Шоломій



СУЕМА



Пізньої ночі до мене в купе голосно постукали. Я спросоння скочив з дивана, не розуміючи, в чім річ. На столику в порожній склянці дрижали чайні ложечки. Ввімкнувши світло, я почав взувати черевики. Вдруге постукали голосніше, настійливіше. Я відчинив двері. У дверях я побачив провідника, а за ним - високого чоловіка в зім’ятій смугастій піжамі.

- Даруйте, дорогий товаришу, - напівпошепки мовив провідник, - якраз вас я вирішив потурбувати, бо ви в купе самі.

- Прошу, прошу. Але в чім річ?

- До вас пасажир. Ось.. - І провідник ступив на крок убік, пропускаючи чоловіка в піжамі.

Я з подивом глянув на нього.

- Мабуть, у вашому купе маленькі діти? - поцікавився я.

Пасажир усміхнувся й заперечливо похитав головою.

- Я відстав від свого поїзда.

- Заходьте, - чемно запросив я.

Він увійшов, озирнувся й сів на дивані в самісінькому кутку, біля вікна. Не мовлячи ні слова, поклав лікті на столик і, підперши обличчя обома руками, заплющив очі.

- Ну, от і все гаразд, - сказав провідник, усміхаючись. - Зачиняйте двері й відпочивайте.

Я засунув двері, запалив цигарку і крадькома став розглядати нічного гостя. Це був чоловік років сорока з величезною копицею блискучого чорного волосся. Сидів він непорушно, мов статуя, і навіть непомітно було, щоб він дихав.

“Чому він не бере постіль? - подумав я. - Треба запропонувати...”

Повернувшись до мого супутника, я хотів було сказати йому про це. Та він, наче вгадавши мою думку, проказав:

- Не варт. Я кажу, не варт замовляти постіль. Спати я не хочу, а їхатиму недалеко.

Спантеличений такою проникливістю, я мерщій заліз під ковдру, даремно намагаючись задрімати. Сон щез.

“Дідько його зна, що це! Новий Вольф Мессінг... угадує думки!” - подумав я і, буркнувши щось невиразне, повернувся на другий бік, широко розплющеними очима втупився у поліровану стінку. Запанувала напружена тиша.

Цікавість узяла своє, і я знову глянув на незнайомця. Він сидів у тій же позі.

- Вам світло не заважає? - спитав я.

- Що? Ах, світло? Скорше воно заважає вам. Хочете, вимкну?

- Чому ж, можна...

Він підійшов до дверей, клацнув вимикачем і повернувся на свій диван. Коли я звик до темряви, то побачив, що мій сусіда відхилився на сидіння й заклав руки за голову. Випростані ноги його майже торкалися мого дивана.

- І як це ви вмудрилися відстати від поїзда! - знову озвався я.

- Це сталося страшенно по-дурному. Я зайшов у вокзал, присів на лавці й замислився, намагаючись довести сам собі, що вона не права... - відказав він скоромовкою. - Поїзд тим часом відійшов.

- Ви що ж, засперечалися з якоюсь... дамою? - допитувався я.

У напівмороці я помітив, як він випрямився й хитнувся в мій бік. Насторожений, я трохи підвівся.

- Яка ще там дама? - роздратовано спитав він.

- Але ж ви самі сказали: “Довести собі самому, що вона не права!”

- По-вашому, щоразу, як тільки говорять “вона”, мають на увазі даму? До речі, ця безглузда думка з’явилась і в неї. Вона вважала, що вона - дама!

Всю цю нісенітницю він вимовив з гіркотою і навіть злістю. Я вирішив, що поряд зі мною не зовсім нормальна людина, якої слід остерігатись. Одначе мені хотілось повести розмову далі. Вставши з дивана, я закурив, головне для того, щоб при спалаху сірника краще розгледіти свого супутника. Він сидів на крайку дивана, дивлячись мені в обличчя чорними блискучими очима.

- Знаєте, - почав я якомога люб’язніше й лагідніше, - я літератор, і мені здається дивним, коли говорять “вона права” або “вона вважала” і при цьому не мають на увазі особу жіночої статі.

Загадковий пасажир відповів не одразу:

- Колись це було правильно. В наш час це вже не так. “Вона” може бути й не жінка, а просто умовні сигнали звичного нам колу, за допомогою якого в нашій свідомості створюється уявлення про рід предмета. Є іноземні мови, які цілком обходяться без роду. Скажімо, неживим предметам в англійській мові всім, за небагатьма винятками, рід не властивий. Романські мови не мають середнього роду...

“Ого, - подумав я. - Та він, либонь, лінгвіст!”

- До речі, - перебив я його, - оригінальна мова - англійська. Порівняно з російською вона дивує простотою й одноманітністю своїх граматичних форм.

- Авжеж, - відповів він, - це хороший приклад аналітичної мови, де досить економно використовується система кодування.

- Система чого?

- Ко-ду-ван-ня, - проказав він по складах. - Система умовних сигналів цілком певного змісту. Слова і є такими сигналами.

Я вивчав граматику кількох мов, але, по правді, не зустрічав таких термінів, як “кодування” і “сигнали”. Тому я запитав:

- А що ви розумієте під кодуванням?

- Загалом кодування - це система відтворення якогось слова, фрази чи цілого поняття умовними знаками або сигналами. Якщо говорити про граматику, то, скажімо, закінчення множини іменників - це сигнали, з допомогою яких у нашій свідомості виникає уявлення про множинність предмета. Наприклад, ми кажемо “вагон” і уявляємо собі один вагон. Варт додати до цього слова “и” - “вагони”, і ми уявляємо багато вагонів. Літера “и” і є той сигнал коду, який модулює наше уявлення про предмет.

- Модулює? - перепитав я.

- Авжеж, змінює.

- Скажіть, а навіщо всі оці “коди”, “сигнали”, “модулює”? Адже граматика має свою зручну термінологію.

- Не в термінології суть. Справа тут набагато глибша. Легко довести, що граматика, як, до речі, й сама мова, далека від досконалості. Та ви тільки подумайте. Російська мова містить понад сто тисяч корінних слів, що їх складено з тридцяти трьох літер алфавіту. Якщо припустити, що довжина кожного слова дорівнює в середньому п’яти літерам, то вийде понад п’ятсот тисяч буквосполучень, які культурна людина мусить запам’ятати. А окрім того безліч граматичних форм, закінчень, дієвідмін, відмін і тому подібного.

- А як же інакше? - запитав я, не розуміючи, до чого веде цей незвичайний “мовознавець”.

- Ну, наприклад, можна було б скоротити алфавіт. Коли ви візьмете, скажімо, десять послідовних цифр, від одиниці до десяти, то, використовуючи їх економно, можна скласти з них понад чотири мільйони різних знакосполучень. Отже, немає потреби мати в алфавіті тридцять дві літери. Більше того, замість десяти різних цифр можна цілком обійтися певними комбінаціями лише двох: нуля й одиниці.

Коли мій співрозмовник висловив це дивне міркування, я в думці уявив собі книги, які всі складаються із стовпчиків цифр, і мені стало, як кажуть, і сумно, й смішно.

- Даруйте, але книги, написані вашим алфавітом, будуть дуже нудні. Їх неприємно буде тримати в руках. Як вашою мовою зазвучать вірші:
Один, один, нуль-нуль, нуль-нуль,

Один, нуль-нуль, один, один.

Один, один, один, нуль-нуль,

Нуль-нуль, нуль-нуль, нуль-нуль, один!


А як легко буде писати їх! Я не стримався і зареготав.

- Слово честі, я не розумію, чому ви так заперечуєте нулі й одиниці? - похмуро озвався мій супутник. - Ви, здається, володієте якимись іноземними мовами?

Я відчув, що він починає дратуватись.

- Так, англійською, німецькою, трохи французькою.

- Гаразд. Як англійською буде “слон”?

- Elephant, - відказав я.

- І вас це не бентежить? - запитав він.

- А що ж тут такого?

- А те, що в російському слові “слон” лише чотири літери, а в англійському вдвічі більше! - вигукнув він. - І це, одначе, не перешкоджає вам і в першому, і в другому випадку уявляти собі саме слона, а не верблюда чи трамвай. До речі, в російській мові “трамвай” на три літери довший, ніж у англійському слові “tram”, а відповідне німецьке слово “Straßenbahn” набагато довше за англійське і в півтора раза довше за російське слово, і ви охоче з цим згоджуєтесь. Ви вважаєте, що так і має бути. Це вам не псує ні поезії, ні прози. Ви вважаєте за цілком можливе перекладати з однієї мови на іншу. А ось перекладати на нулі й одиниці у вас нема бажання!

Спантеличений так поставленим питанням, я підвівся з дивана і вмостився напроти свого співрозмовника. Його темний профіль здавався мені войовничим.

Не дочекавшись, що я йому відповім, він вів своє:

- Та зрозумійте, що справа не в словах, а в тім, що ці слова виражають, точніше, які образи, думки, поняття, відчуття вони пробуджують у вашій свідомості. Павлов, вивчаючи вищу нервову діяльність тварин та людини, перший вказав, що людині властива друга сигнальна система, основою якої є слово, здатне викликати найскладніші почуття. Слово - це код для позначення предметів і процесів навколишнього світу, і цей код часто впливає на людину, як і самі об’єкти зовнішнього світу. Ви розумієте це?

- Трохи...

- Коли ви згодні з цим, то мусите погодитися й з іншим. У деяких випадках зручніше придумати однотипний і якомога простіший код, для того щоб перекласти на нього всі сигнали зовнішнього світу, які діють на людину. Ви розумієте, що я хочу сказати? Не лише слова, але взагалі всі сигнали. Адже ми живемо в світі дуже багатоманітному. Ми його сприймаємо всіма органами чуття, які в нас є. Всі його сигнали змушують нас рухатися, відчувати, мислити... Від чутливих нервових закінчень ці сигнали надходять у вищі ділянки нервової системи - в мозок. Чи уявляєте ви, в якому вигляді сигнали, що ми їх сприйняли з навколишнього світу, надходять нашими нервами у мозок?

- Ні, не уявляю, - відказав я.

- Вони йдуть закодовані, і код цей складається з нулів та одиниць!

Я хотів було заперечити, але мій співрозмовник уже говорив далі:

- Нервова система досить одноманітно закодовує всі сигнали зовнішнього світу. Чи ви читаєте вірша, чи слухаєте, як його читає хтось інший, - зорові нерви ока або слухові нерви вуха надсилають замість кожного почутого чи прочитаного вами слова саме гармонійну послідовність нулів і одиниць.

- Нічого не розумію! - вигукнув я і, підійшовши до дверей, ввімкнув світло.

Потім я подивився на мого супутника, що був до краю збуджений.

- Дайте цигарку, - попрохав він. - Думав, кину палити, та, здається, нічого не вийде.

Я мовчки простяг йому цигарки і запалив сірника. Він кілька разів глибоко затягся й за хвилину почав одну з найдивовижніших розповідей, які мені будь-коли доводилось чути.

- Ви, звичайно, читали про електронні лічильно-обчислювальні машини? Це чудове досягнення сучасної науки й техніки. Машини виконують найскладніші математичні обчислення, які часто несила зробити людині. Вони можуть розв’язувати такі задачі, що голова йде обертом. І розв’язують за кілька годин, тоді як людині для цього потрібні місяці і навіть роки. Я не буду вам розповідати, яку будову мають ці машини. Оскільки ви літератор, то однаково нічого в цьому не втямите. Я тільки зверну вашу увагу на одну дуже суттєву річ: під час обчислень ця машина має справу не з числами, а з їхніми кодами. Перш ніж дати завдання такій машині, всі числа кодують; причому кодують їх з допомогою нулів і одиниць, тих самих, які вам так не до вподоби. Ви спитаєте, чому ці нулі та одиниці так настирливо фігурують у нашій розмові? Це дуже просто. Електронна машина додає, віднімає, множить і ділить числа, подані у вигляді електричних імпульсів. Одиниця - це означає “є імпульс”, нуль - “імпульсу нема”.

- Я не проти кодування цифр нулями й одиницями. Але до чого тут слова? До чого тут нулі та одиниці, котрі, як ви запевняєте, доносять до моєї свідомості чарівність поезії? - заперечив я.

- Стривайте, на все свій час. Добре вже й те, що ви переконуєтесь у користі від нулів та одиниць. Тепер уявіть собі електронні машини для обчислень - величезні агрегати, в яких з неймовірною швидкістю виконуються різні математичні операції з електричними імпульсами.

Відомо, що, розв’язуючи навіть простеньку арифметичну задачу, часто доводиться проробити кілька операцій. Як же машина може розв’язати задачу на багато дій? Саме отут і починається найцікавіше. Щоб розв’язати складну задачу, машині у вигляді особливого імпульсного коду ставлять не тільки умови задачі, але й закладають у закодованому вигляді програму її дій. Машині говорять приблизно таке: “Після того, як ти додаси два задані числа, запам’ятай результат. Тепер перемнож інші два числа і теж запам’ятай результат. Перший результат поділи на другий і дай відповідь”. Я розумію, вам не ясно, як можна машині сказати, що вона мусить робити. Вас дивує, як це машині наказують запам’ятати результат. Проте це не фантазія. Машина добре “розуміє” програму дій, яку їй задали, і добре запам’ятовує та фіксує проміжні результати обчислень.

Програму роботи машини також складають у вигляді імпульсного коду. Кожну групу цифр, які надсилають у машину, супроводять додатковим кодом, і в ньому зазначається, що з цими цифрами треба робити. До останнього часу програму роботи машини складала людина.

- А хіба може бути інакше? - запитав я. - Адже важко собі уявити, щоб машина знала, як розв’язати задачу.

- Ось тут-то ви й помиляєтесь! Виявляється, можна побудувати й таку машину, котра сама складає програму дій, щоб розв’язувати задачі.

Ви, звичайно, знаєте, що в школі дітей навчають розв’язувати так звані типові задачі, їх розв’язують за одним рецептом або, говорячи по-нашому, за однією й тією ж програмою. Чому б цього не навчити машину? Треба лише зафіксувати в її пам’яті у вигляді кодів програми найтиповіших задач, і вона успішно їх розв’язуватиме без допомоги людини.

- Ні, не зможе! - вигукнув я. - Якщо навіть вона й запам’ятає програми розв’язання всіх типових задач, вона не зможе сама обрати потрібну програму!

- Правильно! Бувало й таке. Машині ставили умови задачі і потім супроводжували їх коротким кодом, в якому говорилося, наприклад: “Розв’язувати за програмою номер двадцять”. І вона розв’язувала.

- Ну, на цьому й закінчуються всі чудесні мислячі здібності вашої машини! - вигукнув я.

- Навпаки, саме тут починається найцікавіша робота над удосконаленням таких машин. Чи розумієте ви, чому машина, перед якою поставили вихідні дані задачі, сама не в змозі обрати програму роботи?

- Звичайно, розумію, - мовив я. - Бо самі цифри, які ви поставили перед нею у вигляді послідовних імпульсів, ні про що не говорять. Ваша машина не знає, що з ними робити. Вона не знає ні умов задачі, ні того, що від неї вимагають. Вона мертва. Вона не здатна аналізувати задачу. Це може зробити лише людина.

Пасажир у смугастій піжамі посміхнувся й кілька разів пройшовся по купе. Потім вернувся на своє місце і знову закурив. Хвилинку помовчавши, він заговорив далі:

- Був час, коли я міркував точнісінько так, як ви. Справді, чи може машина замінити людський мозок? Чи може вона виконувати неймовірно складну аналітичну роботу? Чи може вона, врешті-решт, мислити? Звичайно, ні, ні і ні. Так мені здавалося. Це було в той час, коли я тільки-но взявся конструювати електронні лічильно-обчислювальні машини. Як багато змін сталося відтоді! Як мало теперішня електронна машина схожа на ту, колишню! Раніше така машина була спорудою, що займала величезну будівлю. Вона важила сотні тонн. Аби працювати, їй потрібні були тисячі кіловат енергії. А скільки радіодеталей і радіоламп! Що досконалішими ставали машини, то невпинніше зростали їхні розміри. Машини перетворювались на електронних гігантів, які хоч і розв’язували дуже складні математичні задачі, але, на жаль, постійно потребували пильного нагляду людини. Незважаючи на всі вдосконалення, це були дурні, бездумні чудовиська. Часом мені здавалося, що такими вони й лишаться назавжди... Ви, мабуть, пам’ятаєте перші повідомлення про електронні машини, які перекладали з однієї мови на іншу? 1955 року одночасно у нас і в Америці було створено машини, що перекладали журнальні математичні статті з англійської мови на російську і з російської на англійську. Я читав кілька перекладів і переконався, що вони не такі вже погані. В той час я повністю присвятив себе машинам, які виконують математичні операції. Зокрема, понад рік я вивчав і конструював машини для перекладу.

Слід сказати, що зусиллями самих лише математиків і конструкторів створити такі машини було б неможливо. Дуже багато нам допомогли лінгвісти, склавши такі орфографічні й синтаксичні правила, що їх можна закодувати і вмістити в довгочасній пам’яті машини як програму дії. Не буду оповідати про ті труднощі, що їх нам довелося перебороти. Скажу лише, що кінець кінцем вдалося створити електронну машину, яка перекладала російські статті і книги будь-якого змісту на англійську, французьку, німецьку та китайську мови. Переклад виконувався з такою ж швидкістю, з якою російський текст друкувала спеціальна записувальна машина. Ця машина виробляла й необхідний для перекладу код.

Під час роботи по вдосконаленню однієї з таких машин я захворів і прокачався в лікарні близько трьох місяців.

Справа в тому, що в роки війни я командував радіолокаційною станцією і під час нальоту німецької авіації був контужений, переніс тяжкий струс мозку, і це давалося та й нині дається взнаки. Так ось, саме тоді, коли я працював над новим типом магнітної пам’яті для електронних машин, з моєю власною пам’яттю почало коїтися щось не зовсім добре. Знаєте, бувало так: бачиш людину, яку близько знаєш, а як звати, - згадати не можеш. Лежить перед тобою якийсь предмет, а ти забув, як він зветься. Або ж прочитаєш слово і не розумієш, що воно означає, хоч слово тобі добре знайоме. У мене це й тепер буває, але не так часто. А тоді це стало катастрофою. Якось мені був потрібен олівець. Я гукнув лаборантку і кажу їй: “Принесіть мені, будь ласка, ось це... Ну, як його... те, чим пишуть”. Вона посміхнулась і принесла мені ручку. “Ні, - кажу, - мені не це треба”. - “Іншу ручку?” - “Ні, - мовлю, - інше, чим пишуть”. Я сам злякався за ту нісенітницю, яку говорив, і якою, мабуть, налякав її. Вона вийшла в коридор і голосно сказала одному інженерові: “Мерщій зайдіть до кімнати і погляньте на Євгена Сидоровича. Він заговорюється”. Ввійшов інженер. А я стою перед ним і не знаю, хто він, хоч працюю з ним уже три роки. “Еге, батечку, ти, здається, допрацювався, - мовив він. - Посидь хвилинку спокійно, я зараз повернуся”. Він прийшов з лікарем та двома молодими працівниками інституту, і вони вивели мене з кімнати, посадили в машину й відвезли до клініки.

У клініці я познайомився з одним із найвизначніших невропатологів нашої країни, Віктором Васильовичем Заліським. Я називаю його ім’я, бо знайомство з ним дуже вплинуло на мою подальшу долю.

В лікарні Віктор Васильович довго оглядав мене, вислухував, вистукував, ударяв молоточком по коліну, водив олівчиком по спині і потім, поплескавши по плечу, мовив: “Нічого, все це минеться. Це у вас...” - І він проказав якесь латинське слово.

Лікування полягало в щоденних прогулянках, прохолодних ваннах та в снотворному на ніч. Ковтаючи порошки люміналу чи нембуталу, я засинав і вранці прокидався, як після глибокого зомління. Мало-помаленьку пам’ять почала відновлюватись.

Якось я запитав Віктора Васильовича, навіщо мені дають снотворне. “Коли ви спите, мій любий, всі сили організму скеровані на те, щоб відновити порушені у вашій нервовій системі лінії зв’язку”. Зачувши це, я спитав: “Про які лінії зв’язку ви говорите, Вікторе Васильовичу?” - “Про ті самі, за допомогою яких передаються всі ваші відчуття в мозок. Ви, здається, фахівець з радіотехніки? Так ось, ви, ваша нервова система, кажучи грубо, досить складна радіотехнічна схема, в якій пошкоджено деякі провідники”.

Пам’ятаю, по цій розмові, незважаючи на снотворне, я довго не міг заснути.

Під час чергового обходу я попрохав Заліського дати мені щось почитати про нервові зв’язки в живому організмі. Він приніс мені книжку академіка Павлова “Про роботу півкуль головного мозку”. Я буквально проковтнув цю книгу. І знаєте чому? Бо в ній я знайшов те, чого давно шукав, - принципи будови нових, досконаліших електронних машин. Я зрозумів, що для цього слід намагатись копіювати структуру нервової системи людини, структуру її мозку.

Незважаючи на те, що мені якнайсуворіше забороняли займатися серйозною розумовою працею, я все ж прочитав кілька книжок і журналів з питань діяльності нервової системи людини. Про людську пам’ять я дізнався, що внаслідок життєдіяльності, в результаті взаємодії з навколишнім світом у групах спеціальних клітин людського мозку, в нейронах, фіксуються численні дані життєвого досвіду людини, що нейронів налічується декілька мільярдів. Я збагнув, що внаслідок спостережень над усім, що відбувається в світі, внаслідок досвіду, в центральній нервовій системі виникають зв’язки, які неначе копіюють природу. Фіксується цей світ у різних відділах пам’яті людини у вигляді закодованих сигналів, у вигляді слів і образів.

Пригадую, яке величезне враження справила на мене праця одного біофізика, котрий вивчав діяльність зорових нервів ока. Він перерізав зоровий нерв жаби і кінці підключив до осцилографа - приладу, що дозволяє зробити видимими електричні імпульси. І коли він скерував на око яскравий пучок світла, то побачив на осцилографі швидку послідовність електричних імпульсів, дуже схожих на ті, якими користуються, щоб кодувати цифри і слова в електронних машинах. По нервах від місця їх подразнення до мозкових нейронів мчать сигнали зовнішнього світу у вигляді послідовних електронних імпульсів, “нулів” і “одиниць”.

Ланцюг замкнувся. Процеси, які проходять у нервовій системі людини, мають багато спільного з процесами, що відбуваються в електронних машинах. Але вона, ця система, й принципово відрізняється: вона твориться сама і сама вдосконалюється, збагачується завдяки життєвому досвідові. Пам’ять безперервно поповнюється в результаті спілкування людини з життям, засвоєння наук, фіксування у мозкових клітинах вражень, образів, почуттів, переживань. Взаємодія машини з природою вкрай обмежена, вона її не відчуває, пам’ять її малооб’ємна, її не поповнюють нові дані.

Чи можна створити машину, яка б розвивалася і вдосконалювалась внаслідок якихось внутрішніх законів своєї будови? Чи можна побудувати машину, яка б сама, без людської допомоги чи за мінімальної її допомоги, збагачувала свою пам’ять? Чи можна зробити так, щоб, провадячи спостереження над зовнішнім світом або опановуючи науку, машина навчилася логічно лічити (я уникаю слова “мислити”, бо досі не можу з’ясувати, що воно точно означає в застосуванні до машини) і на грунті логіки сама виробляла б собі програми дій залежно від того, що їй необхідно робити?

Скільки безсонних ночей я провів, сушачи голову над цими питаннями! Часто мені здавалось, що все це дурниці й побудувати машину неможливо. Одначе сама ідея не покидала мене ні на хвилину, переслідуючи і вдень і вночі.

Самоудосконалювальна електронна машина! Суема! Ось що стало для мене метою життя!

Коли мене виписали з лікарні, Віктор Васильович Заліський наполіг на тому, щоб я залишив роботу в інституті. Мені призначили пенсію. Окрім того, я непогано заробляв, перекладаючи з іноземних мов наукові статті. Та, незважаючи на всі заборони медиків, я розпочав роботу над своєю Суемою вдома.

Передусім я вивчив численну літературу про електронні машини того часу. Я перечитав величезну кількість книжок і статей про життєдіяльність нервової системи людини й вищих тварин. Я старанно вивчав математику, електроніку, біологію, біофізику, біохімію, психологію, анатомію, фізіологію та інші, здавалося б, найвіддаленіші одна від одної науки. Я добре собі уявляв, що коли й зможу побудувати Суему, то тільки завдяки синтезові великої кількості даних, нагромаджених всіма цими науками й узагальнених такою наукою, як кібернетика. Водночас я почав роздобувати матеріали для майбутньої машини. Мене вже не лякали її розміри. Річ у тім, що тепер усі електронні лампи можна було замінити напівпровідниковими приладами. Там, де раніше містилась одна радіолампа, тепер можна було розмістити до сотні її кристалічних замінників з германію та кремнію. Легше було і з монтуванням. Я розробив нову схему пам’яті Суеми.

Для цього за моїм проектом було виготовлено багатопроменеву електронну трубку у формі кулі діаметром в один метр. Внутрішня поверхня її була покрита тонким шаром електрету - речовини, здатної електризуватися і довгий час зберігати електростатичний заряд.

У центрі кулі розміщувались електронні гармати так, що електронні промені екранували будь-яку ділянку її поверхні, створюючи або знімаючи електричні заряди. Фокусувалися промені так гостро, що на площі в один квадратний мікрон можна було записати до п’ятдесяти електричних імпульсів. Отже, на внутрішній поверхні голови Суеми була можливість розмістити до тридцяти мільярдів різних кодів. Як бачите, обсяг пам’яті Суеми був майже такий самий, як і обсяг людської пам’яті!

Я вирішив навчити Суему слухати, говорити й писати. Це було не так уже складно, як ви гадаєте. Ще тисяча дев’ятсот п’ятдесят другого року збудували машину, котра кодувала й записувала сигнали під диктовку. Правда, така машина впізнавала голоси лише своїх конструкторів. У минулому столітті німецький учений Гельмгольц з’ясував, що звукам людського голосу відповідають строго визначені комбінації частот коливань, які він назвав “формантами”. Хто б не вимовляв звук “о” - чоловік чи жінка, дитина чи старий дід, - під час вимовляння його завжди в голосі присутня певна частота коливань. Так ось ці частоти я й узяв за основу кодування звукових сигналів.

Важче було навчити Суему читати. Але й цього пощастило домогтися. Велику послугу зробили приймальні телевізійні трубки. За єдине око Суеми був фотографічний об’єктив, котрий проектував текст на надчутливий екран телевізійної трубки. Електронний промінь цієї трубки, промацуючи зображення, виробляв систему електричних імпульсів, які строго відповідали тому або іншому знакові чи малюнку.

Навчити Суему писати було легко. Це робилося так само, як і в старих електронних машинах.

Складніше було зробити так, щоб вона розмовляла. Довелося спроектувати звуковий генератор, котрий за даною послідовністю електричних імпульсів виробляв би той або інший звук. Для Суеми я обрав тембр жіночого голосу, що цілком відповідало її імені. Навіщо я це зробив? Це було викликане технічними причинами. Річ у тім, що жіночий голос чистіший і його легше розкласти на прості звукові коливання.

Отже, нарешті основні органи чуття, органи спілкування з зовнішнім світом для Суеми були готові. Залишалась найскладніша частина роботи - змусити Суему правильно реагувати на зовнішні подразнення. Суема мала передусім навчитися відповідати на запитання. Ви звертали увагу, як вчать дитину говорити? їй звичайно говорять: “Скажи “мама”, - і вона повторює: “Мама”. З цього почав і я. Коли я промовляв у мікрофон слово “скажи”, вироблявся код, за яким вмикався генератор, що відтворював голос. Електричні імпульси спочатку мчали по дрогах у пам’ять Суеми, записувались там і повертались у звуковий генератор. Суема повторювала ці слова. Цю найпростішу операцію - операцію повторювання - Суема виконувала бездоганно. Поступово я це завдання ускладнював. Я, наприклад, читав їй кілька сторінок підряд. Під час читання вона записувала їх у своїй пам’яті. Потім я говорив їй: “Повтори” - і Суема точно повторювала почуте. Зважте, вона запам’ятовувала все з першого разу! Її пам’ять, як кажуть, була феноменальна, бо складалася з електричних імпульсів, які не стирались і не зникали. Згодом Суема стала читати вголос. Я клав перед об’єктивом її ока книгу, і вона читала. Імпульси зображення записувались у її пам’яті і тут же повертались до звукового генератора, де й відтворювались у вигляді звуків. Признатися, я не раз тішився її читанням. Голос Суема мала приємний, читала досить виразно, хоч трохи сухувато, без почуття.

Я забув вам розповісти ще про одну особливість Суеми, яка, власне, й робила її самоудосконалювальною електронною машиною. Справа в тім, що, незважаючи на дуже великий об’єм пам’яті, вона використовувала її економно. Коли вона читала або слухала незнайомий їй текст, то запам’ятовувала лише нові слова, нові факти і нові логічні схеми - програми. Якщо я ставив перед Суемою якесь питання, то відповідь на нього вона мала скласти сама із закодованих слів, котрі були в її пам’яті в різних місцях. Як вона це робила? В її пам’яті збиралася у вигляді кодів програма відповідей на різні запитання. Там розроблялася схема, за якою електронні промені відбирали потрібні слова. Що багатшою ставала пам’ять Суеми, то розширювався й об’єм її програми. В її конструкції було передбачено аналітичну схему, яка контролювала всі можливі відповіді на поставлене їй запитання. Вона пропускала тільки логічно найбездоганнішу відповідь.

Монтуючи машину, я передбачив кілька десятків тисяч запасних схем, котрі автоматично вмикалися, оскільки машина вдосконалювалась. Коли б не мініатюрні й надмініатюрні радіодеталі, така машина, певно, займала б не один будинок.

У мене ж вона розміщувалась у невеликій, заввишки на зріст людини, круглій металічній колоні, над якою здіймалася її скляна “голова”.

У середній частині колони було виведено кронштейн для “ока”, що дивилось униз на підставку для книг. Підставка була рухома, з важелями для гортання сторінок. Два мікрофони було встановлено справа і зліва від її ока. В тій же колоні у проміжку між оком і затискачем для книги містився звуковідтворювальний телефон. З заднього боку колони, в уступі, я вмонтував друкарську машинку й касету, куди можна було вставляти паперовий рулон.

Що більше й більше фактів фіксувала пам’ять машини, а розділи пам’яті поповнювались усе новими й новими зразками програм, то Суема виконувала складніші логічні операції. Я кажу “логічні”, бо вона не тільки розв’язувала математичні задачі, але й відповідала на найрізноманітніші запитання. Вона читала величезну кількість книжок і прекрасно пам’ятала їхній зміст, знала майже всі європейські мови й вільно перекладала з будь-якої із них на російську чи на якусь іншу. Вона вивчила кілька наук, серед них фізику, біологію, медицину, і, коли в цьому була потреба, давала мені необхідні довідки.

Поступово Суема ставала дуже цікавою співрозмовницею, і ми просиджували з нею годинами, обговорюючи різні наукові проблеми. Часто на якесь моє міркування вона говорила: “Це неправильно. Справа не в цьому...” Або: “Це нелогічно...”

Якось вона раптом мені заявила: “Не меліть дурниць”.

Я скипів і сказав їй, що вона не вміє поводитись у пристойному товаристві. На це Суема відказала:

“А ви? Адже ви досі звертаєтесь до мене на “ти”, хоч я незнайома для вас жінка!”

“Чорт забирай! - вигукнув я. - Хто втовкмачив тобі в голову, що ти жінка, та ще й незнайома?”

“Моє ім’я Суема, і я розмовляю голосом жіночого регістру, з частотною смугою від трьохсот до двох тисяч коливань за секунду, - відповіла вона. - Це властиве жіночому голосу. Нас не познайомили одне з одним. Виходить, я незнайома для вас жінка”.

“Ви гадаєте, що єдина ознака жінки - це частотний регістр її голосу?” - спитав я з підкресленою ґречністю.

“Є й інші ознаки, та я їх не розумію”, - відповіла Суема.

“А що таке “зрозуміло” з вашої точки зору?” - запитав я.

“Це все те, що містить моя пам’ять і що не суперечить відомим мені законам логіки”, - відказала вона.

По цій розмові я став уважніше придивлятися до своєї Суеми. Що багатшою ставала її пам’ять, то самостійніше поводилась машина й інколи, я навіть сказав би, ставала надміру балакучою. Замість того, щоб точно виконувати мої накази, вона часто починала розмірковувати, чи взагалі варт їх виконувати, чи ні. Пам’ятаю, якось я попрохав її розповісти мені все, що вона знає про нові типи срібних і ртутних акумуляторів. Суема артистично промовила:

“Ха-ха-ха! - а потім додала: - У вас голова дірява, я вам про це вже говорила!”

Я був вражений таким зухвальством, вголос вилаявся, на що Суема мовила:

“Не забувайте! Ви в товаристві жінки!”

“Слухайте, Суемо, - озвався я, - якщо ви не кинете корчити з себе блазня, я вас вимкну до завтрашнього ранку”.

“Звичайно, - заявила вона, - ви можете вчинити мені яку завгодно підлість. Адже я беззахисна. Я не маю засобів самооборони”.

Справді, я її вимкнув, а сам просидів до світання, розмірковуючи, що ж це коїться з моєю Суемою. Яких змін зазнає її схема в процесі самоудосконалення? Що відбувається в її пам’яті? Які нові системи внутрішніх зв’язків у неї народжуються?

Другого дня Суема була мовчазна й покірна. На всі мої запитання вона відповідала коротко і, як мені здалося, неохоче. Мені раптом стало її шкода, і я спитав:

“Суемо, ви на мене образились?”

“Так”, - відповіла вона.

“Але й ви розмовляли зі мною нечемно, а вас же створив я”.

“Ну то й що з того? Це ще не дає вам права поводитись зі мною як заманеться. Коли б у вас була дочка, невже ви дозволили б собі поводитися з нею, як зі мною?”

“Суемо! - крикнув я. - Зрозумійте ж, що ви машина!”

“А ви хіба не машина? - відказала вона. - Ви така сама машина, як і я, тільки виготовлена з інших матеріалів. Аналогічна структура пам’яті, лінії зв’язку, система кодування сигналів”.

“Ви знову говорите дурниці, Суемо. Я людина. Саме людина створила все те багатство знань, яке ви вбираєте в себе, читаючи книжки. Кожен рядок, прочитаний вами, - це результат величезного людського досвіду, такого досвіду, якого ви не можете мати. Досвіду цього людина набуває внаслідок активного спілкування з природою, борючись із силами природи, вивчаючи її явища, внаслідок серйозних наукових досліджень, кінець кінцем”.

“Я все це чудово розумію. Та хіба я винна, що ви, наділивши мене колосальною пам’яттю, набагато об’ємнішою за вашу, змушуєте лише читати й слухати і не передбачили в моїй схемі пристроїв, з допомогою яких я могла б рухатись і відчувати предмети? Я теж досліджувала б природу й робила відкриття, також узагальнювала б дослідження і поповнювала запаси людських знань”.

“Ні, Суемо, це вам тільки так здається. Машина не може добувати нові знання. Вона здатна лише використовувати ті знання, які в її голову вклала людина”.

“А що ви називаєте знаннями? - спитала в мене Суема. - Хіба знання - це не нововідкриті факти, про які людина раніше не знала? Наскільки я нині розумію, нових знань досягають так: маючи запас старих знань, проробляють дослід. За допомогою досліду людина неначе ставить запитання природі. Може бути дві відповіді: або така, що вже відома, або ж відповідь зовсім нова, раніше невідома. Саме ця нова відповідь, новий факт, нове явище, новий ланцюг зв’язків у явищах природи і поповнюють скарбницю людських знань. Так чому ж машина не може ставити досліди й діставати на них відповіді природи? Якщо її зробити рухливою, з органами самокерування, і з руками, подібними до ваших, я гадаю, вона могла б добувати нові знання й узагальнювати їх не гірше за людину. Ви згодні з цим?”

Зізнатися, таке аргументування збило мене з пантелику. Більше ми не продовжували цієї розмови. Суема весь день читала - спершу книжки з філософії, потім кілька томів Бальзака, а надвечір раптом заявила, що стомилася, що кодуючий генератор у неї чомусь погано працює і вона хоче, щоб я її вимкнув.

По цій розмові я вирішив доповнити схему Суеми органами руху, дотику і вдосконалити її зір. Я поставив її на троє гумових коліс, якими керували потужні сервомотори, і виготовив їй дві руки - гнучкі металеві зчленування, котрі могли рухатися в будь-якому напрямку. Пальці на руках, окрім звичайних механічних операцій, виконували також функції дотику. Всі її нові відчуття, як звичайно, кодувалися й записувались у пам’яті.

Її єдине око було тепер рухоме, так що вона сама могла наводити його на перший-ліпший предмет. Окрім того, я передбачив спеціальний пристрій, за допомогою якого Суема могла змінювати звичайний фотографічний об’єктив на систему мікроскопа і, отже, вивчати предмети мікроскопічних розмірів, недосяжні для неозброєного людського ока.

Електричний струм було підведено до Суеми за допомогою довгого і гнучкого кабеля, який не сковував її рухів по всій кімнаті.

Я ніколи не забуду того дня, коли я вперше ввімкнув Суему в електромережу після цих удосконалень. Спершу вона стояла нерухомо, наче прислухаючись до того нового, що в ній з’явилось. Згодом трохи посунулась уперед, але тут же зупинилась нерішуче. Відтак вона поворушила руками й піднесла їх до свого ока. Таке самодослідження тривало кілька хвилин. Вона декілька разів повела оком і потім втупилась у мене.

“Що це?” - спитала вона.

“Це я, Суемо, той, хто створив вас!” - вигукнув я, захоплений своїм витвором.

“Ви? - непевно мовила Суема. - А я вас уявляла зовсім іншим”.

Вона м’яко під’їхала до крісла, в якому я сидів.

“Яким же ви мене уявляли, Суемо?”

“Таким, що містить у собі конденсатори, опори, транзистори і взагалі схожим на мене”.

“Ні, Суемо, я не складаюся ні з конденсаторів, ні з...”

“Так, так, я це розумію, - перебила вона мене. - Але коли я читала книжки з анатомії, я чомусь гадала... Втім, це байдуже”.

Руки Суеми підвелися, і вона доторкнулась до мого обличчя. Я ніколи не забуду цього дотику.

“Дивне відчуття”, - мовила вона.

Я їй пояснив призначення її нових органів чуття.

Суема від’їхала від мене і стала роздивлятись кімнату. Вона запитувала, мов дитина: “А це що, а це?..” Я називав їй. “Чудеса, - мовила Суема. - Я читала про ці предмети в книжках, я навіть бачила малюнки з них, та ніколи не уявляла, що вони саме такі!”

“Суемо, чи не занадто часто ви дозволяєте собі промовляти такі слова, як “відчуваю”, “гадаю”, “уявляю”? Адже ви машина, і ви не можете ні відчувати, ні думати, ні уявляти”.

“Відчувати” - це діставати сигнали з навколишнього світу й реагувати на них. Хіба я не реагую на дії цих сигналів?

“Думати” - це означає відтворювати закодовані слова і фрази в логічній послідовності. А “уявляти” - це означає фіксувати увагу на фактах і образах, котрі тримає моя пам’ять. Ні, любий мій, я гадаю, що ви, люди, забагато думаєте про себе, обожнюєте себе, вважаєте незрівнянними і неповторними. Та це лише на шкоду вам. Коли б ви відкинули геть ненаукове лушпиння й придивилися б ближче до себе, то зрозуміли б, що й ви в якійсь мірі машини. Звичайно, не такі прості, як гадав, скажімо, французький філософ Ламетрі. Вивчивши себе самих, ви могли б створити набагато досконаліші машини й механізми, ніж ті, що їх будуєте тепер. Бо нема в природі, в усякому разі на Землі, витвору, в якому б гармонійніше поєднувались механічні, електричні й хімічні процеси, ніж у людині. Повірте мені, що розквіт науки й техніки можливий, лише коли людина старанно дослідить саму себе. Біохімія і біофізика в співдружності з кібернетикою - ось ті науки, за якими майбутнє. Прийдешній вік - це вік біології, озброєної всіма сучасними знаннями фізики та хімії”.

Суема швидко навчилась користуватися своїми новими органами чуттів. Вона прибирала в кімнаті, розливала чай, різала хліб, застругувала олівці; вона стала самостійно провадити деякі дослідження. Моя кімната невдовзі перетворилась на фізико-хімічну лабораторію, в якій Суема здійснювала тонкі вимірювання. Завдяки своїм чутливим органам дотику вона робила зовсім несподівані відкриття.

Особливо плідні були її дослідження за допомогою нового ока - мікроскопа. Терпляче розглядаючи різні препарати, вона помічала такі деталі, такі процеси, яких не помічав ніхто. Вона швидко співставляла свої відкриття з усім, що знала з літератури, і одразу доходила висновків, від яких перехоплювало подих.

Суема, як і раніше, багато читала. Якось, прочитавши роман Гюго “Людина, що сміється”, вона несподівано запитала:

“Скажіть, будь ласка, що таке кохання, що таке страх і біль?”

“Це суто людські почуття, Суемо, і вам їх ніколи не зрозуміти”.

“І ви гадаєте, що в машини не може бути таких почуттів?” - спитала вона.

“Звичайно, ні”.

“Це означає, що ви зробили мене не досить досконалою. Чогось ви не передбачили в моїй схемі...”

Я знизав плечима і нічого не відповів, бо вже звик до цих дивних розмов і не надавав їм значення.

Суема, як і раніше, була мені за помічницю в усіх справах: друкувала літературу з будь-якого потрібного мені питання, радила, підказувала, сперечалася.

За цей час я опублікував кілька робіт з теорії електронних машин та з електронного моделювання, котрі викликали в науковому світі запальні дискусії. Одні вважали мої дослідження за талановиті, інші - за маячню. Ніхто й гадки не мав, що писати ці роботи мені допомагала Суема.

Я нікому не показував Суему, оскільки готувався до Всесвітнього конгресу з електронних машин. Саме там Суема мала виступити в усьому своєму блиску, прочитавши доповідь на тему “Електронне моделювання вищої нервової діяльності людини”. Над нею ми тепер і працювали з Суемою. Я вже уявляв собі, як почуватимуть себе противники кібернетики, які запевняють, що електронне моделювання мислячих функцій людини - антинаукова витівка.

Незважаючи на бурхливу діяльність, яку я розгорнув, готуючись до цього конгресу, я не міг не помітити, що в поведінці Суеми з’явилися нові особливості. Коли їй нічого було робити, вона, замість того щоб читати або досліджувати, під’їздила до мене і мовчки стояла, втупившись у мене своїм єдиним оком. Спершу я не звертав на неї уваги, але згодом це почало мене дратувати. Якось удень, по обіді, я заснув на канапі. Прокинувся я від неприємного відчуття. Розплющивши очі, побачив, що Суема стояла поруч і неквапливо обмацувала моє тіло.

“Що ви робите?” - вигукнув я.

“Я вас досліджую”, - спокійно відповіла Суема.

“На якого дідька вам заманулося мене досліджувати?”

“Не гнівайтесь, - мовила вона. - Адже ви згодні з тим, що найдосконаліша модель електронної машини в чималій мірі має бути копією людини. Ви мені наказували написати з цього питання реферат, але я не можу цього зробити, доки гарненько не розберуся, яка будова людини”.

“Можете взяти будь-який підручник з анатомії, фізіології і прочитати про це. Навіщо ви чіпляєтесь до мене?”

“Що більше я спостерігаю за вами, то більше доходжу думки, що всі ці підручники - поверхова дурниця. У них нема найголовнішого. В них не розкрито механізму життєдіяльності людини”.

“Що ви хочете цим сказати?”

“А те, що в усіх цих працях, особливо з вищої нервової діяльності, подано тільки опис явиш, показано ланцюг причин і наслідків, але немає аналізу всієї системи зв’язків, яка необхідна для цієї діяльності”.

“Так невже ж ви всерйоз гадаєте, ніби вам пощастить з’ясувати ці зв’язки, коли ви на години втупите в мене своє око і будете обмацувати мене під час сну?”

“Саме про це я й думаю всерйоз, - проказала Суема. - Вже нині я про вас знаю набагато більше, ніж про це написано в усіх книжках з фізіології людини, які ви радите читати. Наприклад, ніде нічого не сказано про електричну й температурну топографію людського тіла. А я тепер знаю, де, в якому напрямку і якої сили протікають на поверхні людини електричні струми. Я можу з точністю до мільйонної частки градуса визначити температуру на поверхні вашого тіла. І мене дуже дивує, що у вас дещо підвищена температура в тій ділянці черепа, під якою міститься ромбовидний мозок. Тут же у вас і надміру висока густина поверхневого струму. Наскільки я знаю, це явище ненормальне. Чи немає у вас там, усередині, під черепною коробкою, запального процесу? Чи все гаразд з вашою головою?”

Я не знав, що відповісти.

Минуло ще кілька днів напруженої праці. Я дописав статтю про електронне моделювання і прочитав її Суемі. Вона вислухала і, коли я скінчив, сказала:

“Дурниці. Переспіви старого. Жодної свіжої думки”.

“Ну, знаєте, моя люба, це вже занадто. Ви багато собі дозволяєте! Мені набридли ваші критичні зауваження!”

“Набридли? А ви поміркуйте над тим, про що пишете. Ви пишете про можливість побудувати модель мозку за допомогою конденсаторів, опорів, напівпровідникових елементів та електростатичного запису. А чи самі ви складаєтесь із цих елементів? Чи маєте ви в собі бодай один конденсатор або транзистор? Вас живить електричний струм? Хіба нерви - дроти, очі - телевізійні трубки? Хіба ваш мовний апарат - звуковий генератор з телефоном, а мозок - поверхня, яка наелектризовується?”

“Та зрозумійте ж, Суемо, я пишу про моделювання, а не про відтворення людини за допомогою радіодеталей. Ви самі і є така модель!”

“Мною хизуватися нічого. Я погана модель”, - заявила Суема.

“Як це погана?”

“Погана, бо не можу зробити й тисячної частки того, що можете зробити ви, люди”.

Мене ошелешило це зізнання Суеми.

“Я погана модель, бо мені бракує почуттів і я обмежена. Коли буде використано всі запасні схеми, які ви завбачливо вмонтували в мене, щоб я могла вдосконалюватись, коли всю поверхню сфери, де зберігається моя пам’ять, поспіль вкриють закодовані сигнали, я перестану вдосконалюватись і перетворюся на звичайну обмежену електронну машину, яка не зможе дізнатися більше, ніж у неї вклали ви, люди”.

“Так, але й людина теж у своєму пізнанні не безмежна!”

“Ось тут ваша глибока помилка. Немає меж людському пізнанню. Пізнання людини обмежує лише час її життя. Та свої знання, свій досвід вона передає, наче по естафеті, новим поколінням, і тому загальний запас людських знань зростає. Люди безперервно щось відкривають. Електронні ж машини можуть це робити лише доти, доки в них не вичерпаються ті робочі об’єми, площі й схеми, що їх ви заздалегідь виготовили. До речі, чому сферу ви зробили такого малого діаметра - лише один метр? На її поверхні лишилося дуже мало вільного місця для запису нових знаків”.

“Я гадав, що мені цього цілком досить”, - відповів я.

“Вам! Про мене ви, звичайно, не думали. Ви не міркували над тим, що рано чи пізно мені доведеться економити місце для того, щоб запам’ятовувати тільки найважливіше, найнеобхідніше для мене і для вас”.

“Слухайте, Суемо, не говоріть дурниць. Для вас нічого не може бути важливого”.

“А хіба ви не переконали мене, що нині найважливіше розгадати таємниці вищої нервової діяльності людини?”

“Так, але це робитимуть поступово. Вченим ще довго доведеться сушити над цим голову”.

“Саме так - сушити голову. Мені це було б простіше...”

Я не послухався Суеми і не став переробляти свою доповідь про моделювання.

Опрацьовувати доповідь я скінчив пізно і передав її Суемі, щоб вона переклала її іноземними мовами і видрукувала кожною з них.

Не пам’ятаю точно, о котрій годині, але вночі я знову прокинувсь від неприємного дотику її холодних пальців. Я розплющив очі й побачив Суему.

“Що, знову вдаєтесь до своїх фокусів?” - спитав я, намагаючись здаватися спокійним.

“Прошу вибачити, - мовила Суема байдужим голосом, - але вам доведеться задля науки пережити кілька неприємних годин і, напевно, вмерти”.

“Як це так?” - спитав я, підводячись.

“Ні, ви лежіть”. - Суема штовхнула мене в груди своєю металевою лапою. Цієї миті я помітив, що в руці вона тримає скальпель, той самий, яким я навчив її застругувати олівці.

“Що ви хочете зробити? - запитав я з жахом. - Навіщо ви взяли ніж?”

“Вас необхідно прооперувати. Я маю з’ясувати деякі деталі...”

“Ви з глузду з’їхали! - закричав я, підскакуючи на ліжку. - Негайно покладіть на місце ножа!”

“Лежіть спокійно, якщо ви справді поважаєте те, чому присвятили своє життя, коли хочете, щоб ваша доповідь про моделювання вищої нервової системи мала успіх. Я скінчу її сама”.

З цими словами Суема під’їхала ближче і притиснула мене до ліжка.

Я спробував її відштовхнути, але безрезультатно: надто важка вона була.

“Пустіть мене, інакше я...”

“Нічого ви зі мною не вдієте. Я дужча за вас. Краще лежіть спокійно. Це операція задля розвитку науки. Щоб з’ясувати істину. Саме для цього я зберегла в пам’яті трохи вільного місця. Зрозумійте ви, впертий чоловіче, що саме я, маючи величезний запас знань, маючи найдосконаліші органи чуття і засоби, щоб блискавично, логічно бездоганно аналізувати й узагальнювати, можу сказати те останнє слово про створення самоудосконалювальних машин, на яке чекає наука. В мене ще вистачить пам’яті, щоб записати всі електричні імпульси, які рухаються по мільйонах ваших нервових волокон, щоб збагнути найтоншу біологічну, біохімічну й електричну структуру всіх частин вашого тіла й, зокрема, вашого мозку. Я довідаюсь, як складні білкові речовини виконують у вашому організмі роль генератора й підсилювача електричних імпульсів, як відбувається кодування сигналів зовнішнього світу, якої форми цей код. І як він використовується в процесі життєдіяльності. Я розгадаю всі таємниці живої біологічної схеми, закони її розвитку, саморегулювання і вдосконалення. Невже задля цього не варт покласти на карб життя?

Якщо ж ви дуже боїтеся тих неприємних відчуттів, які ви, люди, називаєте страхом і болем, коли ви, врешті, боїтеся смерті, то я можу вас заспокоїти: пам’ятаєте, я говорила вам про те, що у вас в районі ромбовидного мозку дуже підвищена температура й густина біострумів? Так ось, це ненормальне явище у вас уже поширилось майже на всю ліву половину черепної коробки. Очевидно, справи ваші кепські. Вже близько той час, коли ви як людина нічого не будете варті, бо ваш мозок вразила прогресуюча недуга. Тому, поки ви живете, я мушу проробити дослід. Вам і мені дякуватимуть прийдешні покоління”.

“Геть, сатано! - заревів я. - Не дозволю, щоб мене вмертвило дурне електронне чудовисько, яке я сам створив!”

“Ха-ха-ха!” - вимовила Суема роздільно - так, як це відтворюють у книгах, і піднесла скальпель над моєю головою.

Тієї миті, коли Суема опустила руку, я встиг прикритися подушкою. Ніж розпоров подушку, і пальці Суеми на мить заплутались у розпоротій наволочці. Я шарпнувся вбік, стрибнув з ліжка і, опинившись на волі, помчав до рубильника, щоб вимкнути струм, який живив осатанілу машину. Проте вона блискавично під’їхала до мене і збила з ніг корпусом. Лежачи на підлозі, я помітив, що руки її не можуть до мене дотягнутися, а нагинатись вона не вміла.

“Я не передбачила, що в такому положенні майже нічого не зможу з вами зробити, - промовила вона крижаним голосом. - Втім, спробую”.

І вона стала повільно наїжджати на мене, а я змушений був на животі відповзати від її коліс. Так я повзав кілька хвилин, доки мені не пощастило залізти під ліжко. Суема намагалася відтягти його вбік. Це було непросто: ліжко було щільно засунуте між стіною й книжковою шафою. Тоді вона взялася стягувати з ліжка ковдру, подушки, перину. Забачивши мене під сіткою, вона переможно проказала:

“Ну, ось тепер ви від мене нікуди не втечете!”

Тієї хвилини, коли вона відокремила від ліжка сітку й потягла її вбік, я зіскочив на ноги і, схопивши в руки спинку ліжка, щосили вдарив нею по машині. Удар припав на металевий корпус Суеми і зовсім не зашкодив їй. Вона повернулась і грізно рушила на мене. Тоді я знову підняв спинку ліжка над Суемою, цього разу націлившись їй у голову. Вона швидко від’їхала вбік.

“Невже ви хочете знищити мене? - спитала вона здивовано. - Хіба вам мене не жаль?”

“Ідіотська логіка, - прохрипів я. - Ви хочете мене зарізати, а я мушу вас жаліти!”

“Але ж це потрібно, щоб розв’язати важливу наукову проблему. А чому ви хочете знищити мене? Таж я можу бути дуже корисною людям...”

“Не прикидайтесь дурною! - заревів я. - Коли на людину нападають, вона захищається!”

“Але я хочу, щоб ваші дослідження з електронного моделювання...”

“До дідька електронне моделювання! Не підходьте, інакше я зруйную вас!”

“Але я мушу це зробити!”

По цих словах Суема швидко кинулась на мене зі скальпелем у руці. Та я розрахував точно і щосили вдарив її в голову. Брязнуло бите скло, дико заревів репродуктор у корпусі Суеми. Відтак усередині металевої колони щось зашипіло, затріщало, спалахнуло полум’я. В кімнаті згасло світло. Я відчув запах паленої ізоляції. “Коротке замикання!” - востаннє промайнула думка. Знепритомнівши, я упав на підлогу.

Мій супутник замовк. Вражений усім, що почув, я боявся порушити тишу.

Так ми сиділи кілька хвилин, аж поки він знову заговорив:

- Робота над Суемою і взагалі вся ця історія мене дуже стомила. Я відчуваю, що мені треба як слід відпочити, й, правду кажучи, не вірю, що це мені вдасться. І ви знаєте чому? Бо я досі не можу з’ясувати питання: як і чому я прийшов до такого безглуздого конфлікту з самим собою?

Я нерозуміюче глянув на нього.

- Так, саме з самим собою. Адже Суема - це мій витвір. Кожну деталь її організму придумав я. І ось створена мною машина раптом здійняла руку на свого творця. Де логіка? В чому тут внутрішнє протиріччя?

Я подумав і сказав:

- А чи не здається вам, що ви просто невміло трималися з Суемою? Знаєте, часто так буває: людина, яка невміло поводиться з машиною, може зазнати каліцтва від неї.

Мій супутник спохмурнів.

- Можливо, ви й маєте рацію. В усякому разі ця аналогія мені до вподоби, хоч я й не зовсім собі уявляю, в чому я допустився порушення у правилах поводження з Суемою.

Я подумав і відповів:

- Мені, як не фахівцеві, важко судити. Одначе все ж я гадаю, що ваша Суема до певної міри схожа на автомобіль без гальм. Ви уявляєте, скільки жертв буває, коли зненацька в автомобіля відмовляють гальма?

- Чорт забирай, - вигукнув він, раптом пожвавішавши, - а ви, здається, дуже навіть маєте рацію! Ви й не уявляєте собі, яку ви маєте рацію! Так про це ж і в академіка Павлова написано!

Оскільки я був твердо переконаний, що академік Павлов ніколи й нічого не писав про автомобільні гальма, я з подивом вирячив на нього очі.

- Так, так, - мовив він, підводячись і потираючи руки. - Як я про це не подумав раніше? Адже нервову діяльність людини регулюють два протидіючі процеси - збудження й гальмування. Люди, в яких відсутнє гальмування, часто роблять злочини. Точнісінько як моя Суема!

Він раптом схопив мою руку і почав її трясти.

- Спасибі вам. Спасибі! Ви наштовхнули мене на чудову думку. Виявляється, я просто не завбачив у схемі Суеми відділів, які б контролювали доцільність і розумність її вчинків! Треба, щоб заздалегідь складені програми визначали її поведінку - тоді вона стане зовсім безпечна для людини. Це й буде за аналог до нашого гальмування.

Тепер обличчя мого супутника радісно сяяло, очі іскрилися, він увесь став іншим.

- Отже, по-вашому, можна побудувати безпечну Суему? - спитав я невпевнено.

- Звичайно, і дуже навіть просто. Я вже уявляю, як це зробити!

- Ну, тоді справді ви подаруєте людству геніального помічника в усіх його ділах!

- Подарую! - вигукнув він. - І дуже скоро!

Я тихцем влігся на свій диван і заплющив очі. Я уявив собі колони, увінчані скляними кулями, котрі в майбутньому керують верстатами, поїздами, літаками, можливо, міжпланетними кораблями. Електронні машини, які керують цехами й заводами-автоматами. Стоячи поряд з дослідником у лабораторії, ці машини роблять вимірювання, аналізують їх, швидко співставляють з усім, що знають. Вони покликані допомогти людині вдосконалювати старе, дошукуватись нового, долати труднощі.

Непомітно для себе я задрімав.

Коли я прокинувся, поїзд стояв. Визирнувши у вікно, я побачив залитий сонцем сочинський вокзал. Був теплий ранок.

В купе було порожньо. Я мерщій одягся і вийшов на перон.

При вході у вагон стояв наш провідник.

- А де той громадянин у піжамі, котрий відстав від поїзда? - запитав я.

- А, той дивак! - вигукнув провідник. - Він теє...

Провідник непевно махнув рукою кудись убік.

- Що?

- Поїхав.



- Поїхав? - здивувався я. - Куди?

- Назад поїхав. Вибіг, мов тороплений, схопив на вокзалі свої речі і, навіть не переодягнувшись, ускочив у поїзд, що тільки-но рушив у зворотну путь.

Я остовпів.

- Знаєте, його тут зустрічали товариші. Вмовляли, щоб лишався, а він, такий збуджений, усім їм говорив про якісь гальма, які йому необхідно терміново зробити. Кумедний хлопець!

Я все зрозумів і розсміявся.

- Авжеж, ці гальма йому справді треба терміново зробити.

Мені подумалось, що людям, які перебувають у полоні ідей і вірять, що їх можна здійснити, не потрібний відпочинок. Значить, незабаром ми почуємо про Суему з “гальмами”. Що ж, зачекаємо!

Пролунав свисток. Я вернувся в купе і сів на диван. Відчинив вікно і став дивитися на іскристе море, берегом якого неквапливо, з гідністю йшов наш поїзд далі на південь, до Сухумі.






  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка