Навчально-методичний посібник для самостійної підготовки студентів 6 курсу за спеціальністю «лікувальна справа»




Сторінка20/30
Дата конвертації14.04.2016
Розмір6.17 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   30

Хвороба де Тоні-Дебре-Фанконі.


Спадкується за аутосомно-домінантним типом, можливим є і аутосомно-рецесивний тип.

У патогенезі: ферментативний дефект у циклі Кребса та енергетична недостатність епітелію канальців.

Клініка: симптоматика виявляється у віці 6 міс.-2 років. Діти відстають у фізичному та розумовому розвитку, мають рахітоподібні деформації скелету, болі в кістках, часто хворіють інфекційно-запальними захворюваннями, виражені спрага, блювоти, проноси, поліурія, ознаки дегідратації, м’язова та артеріальна гіпотонія. Параклінічно – гіпофосфатемія, гіпокаліємія, метаболічний ацидоз; гіпераміноацидурія, фосфатурія, глюкозурія, протеінурія, гіпо- та ізостенурія; рентгенологічно- рихлість епіфізів, остеопороз, викривлення довгих трубчастих кісток.

Діагностика: на основі клінічних, параклінічних та рентгенологічних змін.



Лікування: режим, ЛФК, масаж. Дієта картопляно-капустяна. Достатній об’єм рідини, лужне пиття. Великі дози віт.Д, можна анаболічні гормони, а також унітіол, Д-пеніцилламін (для підвищення активності тіолзалежних ферментів), засоби, які запобігають утворенню каміння. Радикальної терапії немає, прогноз несприятливий.

Нирковий тубулярний ацидоз.


Розрізняють тип І–дистальний тубулярний ацидоз (синдром Баттлера-Олбрайта) та тип ІІ – проксимальний тубулярний ацидоз.

Тип І. Спадкується аутосомно-рецесивно або аутосомно-домінантно, можливі спорадичні випадки.

Патогенез: дефект ацидогенної функції дистальних канальців (порушення активної секреції Н+, порушення екскреції Н+, нездатність дистальних канальців підтримувати градієнт рН, який пов”язаний з втратою К+ та Nа+ зі сечею, недостатність альдостерону.



Клініка: ознаки виявляються з 6-24 міс. Спостерігається відставіання в рості, рахітоподібні зміни в кістках, кризи зневоднення та поліурії, нефрокальциноз та сечокам”яна хвороба, інтерстиційний та пієлонефрит, можливі ураження слухового нерву, гетерохромія райдужки. Параклінічні ознаки: гіпокаліємія, метаболічний ацидоз, в сечі – лужна реакція сечі, зменшення кислот, що титруються, та амонію, гіперкалійурія, гіперкальцийурія, зниження концентраційної здатності канальців. Рентгенологічно – остеопороз, прогресуюча вальгусна деформація кінцівок, кальцифікати у нирках.

Діагностика: на основі клінічних, параклінічних та радіологічних даних.



Лікування: режим (ЛФК, масаж), дієта (картопляна-капустяна, обмеження тваринних білків, лужне пиття, кількість рідини до 2,5 л/м2 на добу), в гострий період: довенне введенням гідрокарбонату натрію, препаратів калію та кальцію. Високі дози віт.Д (до 50 000 МО/добу).

Тип ІІ. Спостерігаються спорадичні випадки, частіше хворіють хлопчики.

Патогенез: дефект реабсорбції бікарбонатів у проксимальних канальціх при збереженні ацидогенетичної функції.

Клініка: ознаки з’являються з 3-18 міс. Спостерігається відставання у рості, блювоти, лихоманка неясного генезу, рахітоподібні зміни кісток, поліурія, полідіпсія, нефрокальциноз. Параклінічно - гіпохлоремія, метаболічний ацидоз, у сечі – кисле середовище, гіперкалійурія, збереження екскреції кислот що титруються та амонію, незначно виражена знижена концентраційна здатність, рентгенологічно – остепороз, викривлення кісток ніг, кальцифікати у нирках, нефролітіаз.

Діагностика: на основі клінічних, параклінічних та радіологічних змін.



Лікування: як при типі І.


    1. Питання для самоконтролю.

    1. Етіологія інфекції сечової системи у дітей

    2. Патогенез розвитку інфекції сечової системи у дітей

    3. Класифікація інфекції сечової системи у дітей

    4. Клініко-лаборатоні ознаки пієлонефриту у дітей

    5. Клініко-лабораторні ознаки циститу, уретриту

    6. Лікування пієлонефриту у дітей

    7. Лікування циститу, уретриту

    8. Класифікація тубулопатій у дітей

    9. Клініко-лабораторні ознаки різних груп тубулопатій

    10. Класифікація дисметаболічних нефропатій

    11. Клініка та лікування дисметаболічних нефропатій

    12. Класифікація тубулоінтерстиційного нефриту

    13. Клініко-лабораторні ознаки ТІН

    14. Лікування ТІН

    1. Тестове завдання.

У хлопчика 5 років, що отримує ампіцилін з приводу ГРЗ на 5-й день лікування наросли симптоми інтоксикації, з'явилась пастозність обличчя, біль в суглобах. На шкірі тулуба - дрібнопапульозна висипка. АТ 140/90 мм рт.ст. За добу виділив 2100 мл сечі (отримав рідини 2000 мл). В біохімічному аналізі крові: креатинін 0,22 ммоль/л, сечовина 11,8 ммоль/л, калій 3,8 ммоль/л, натрій 125 ммоль/л. В аналізі сечі протеїнурія 0,99 г/л, еритроцитурія, еозинофільна лейкоцитурія. Відносна щільність сечі на протязі доби коливаєтся від 1002 до 1010. Посів сечі на стерильність росту не дав. Який найбільш вірогідний діагноз?

  1. *Гострий інтерстиціальний нефрит

  2. Гострий пієлонефрит

  3. Гострий гломерулонефрит з нефритичним синдромом

  4. Гострий гломерулонефрит з нефротичним синдромом

  5. Дисметаболічна нефропатія


5.4 Ситуаційна задача.

Дівчинка 10 років скаржиться на періодично виникаючі “безпідставні” підвищення температури тіла до 390.

При огляді дівчинка астенічної будови, зниженої відживи, шкіра бліда, часті болі в животі. Симптом Пастернацького позитивний з двох боків.

В аналізі сечі – білок – О,165 г/л, лейкоцити 50-60 в полі зору, еритроцити – 2-3 в полі зору, слиз +++, бактерії +++. В загальному аналізі крові: Ер.- 3,7 Т/л, Нв - 100 г/л, Лейк.-10 Г/л, еоз. -7%, пал. – 10%, сегм.-53%, лімф.-23% , мон.-7%, ШОЕ – 25 мм/год.

Питання: 1. Ваш діагноз? Диф. діагноз.

2. Які ще методи обстеження слід провести?

3. Складіть план лікування
5.5 Рекомендована література:

Основна навчальна:

1.Педіатрія. За редакцією проф.О.В.Тяжкої. – Винниця: Нова книга,2006. -1096 с

2.Майданник В.Г.Педиатрия. Учебник для студентов высших мед. заведений. – Харьков. Фолио,2004. – 1125 с.

3. Лекційний матеріал.



Додаткова:

1. Шабалов Н.П. Детские болезни. С-Пет. 2000.

2. Игнатова М.С., Вельтищев Ю.Е. Детская нефрология. -Л.:Медицина, 1989.

3.Папаян А.В.,Савенкова Н.Д. Клиническая нефрология детского возраста. - Л.:Медицина, 1997.

4. Наказ МОЗ України № 627 від 03.11.2008 «Про затвердження протоколу лікування дітей з інфекціями сечової системи і тубулоінтерстиціальним нефритом» 

5. Кассараба М.М., Іванов Д.Д., Добрик О.О. Природжені аномалії сечової системи у дітей. Донецьк: Видавець Заславський, 2010

6. Іванов Д.Д., Добрик О.О. Нефрологічний портфель сучасного лікаря. Частина І. Інфекція сечових шляхів. Львів, 2011

7.Добрик О.О., Іванов Д.Д. Нефрологічний портфель сучасного лікаря. Частина ІІ. Дисметаболічна нефропатія. Львів, 2012

8. Guideline on urological infections. European Association of Urology, 2010
ТЕМА. ДИФЕРЕНЦІЙНА ДІАГНОСТИКА ГЛОМЕРУЛОНЕФРИТІВ У ДІТЕЙ.
Клініко-морфологічні варіанти первинних гломерулонефритів у дітей. Диференційна діагностика гострого постстрептококового гломерулонефриту зі спадковим нефритом Альпорта, швидкопрогресуючим гломерулонефритом, хворобою Берже тощо. Нефротичний синдром у дітей: диференціальна діагностика, ускладнення. Клінічні варіанти перебігу хронічного гломерулонефриту у дітей. Показання до біопсії нирок у дітей. Тактика ведення хворої дитини при гострому та хронічному гломерулонефриті.
1. АКТУАЛЬНІСТЬ. Враховуючи високу захворюваність дітей на стрептококову, вірусну, паразитарну інфекції, які і є найчастішими причинами гломерулонефритів, педіатру необхідно вміти вчасно виявити гломерулонефрит у дитини, надати адекватну допомогу та запобігти хронізації хвороби, що може призвести до розвитку ниркової недостатності з несприятливим прогнозом.

Гломерулонефрит займає 3-4 місце у структурі захворювань органів сечової системи у дітей. Його частота в середньому є 0,13-2%. Виникнення гломерулонефриту залежить від віку, умов життя, пори року, клімато-географічних особливостей, ступеня сенсибілізації організму до хвороби та частоти спалахів інфекцій та ін.

Найчастіше хворіють діти у віці 3-12 років (хоча можуть хворіти діти різного віку).

Вік на початку захворювання часто детермінує прогноз,оскільки діти, які захворіли у віці старше 10 років частіше спостерігається хронізація процесу та резистентність до терапії глюкокортикоїдами.




  1. МЕТА ЗАНЯТТЯ: на основі знань про гломерулонефрити у дітей, отриманих за попередні роки навчання, удосконалити диференціальний підхід до діагностики різних клініко-морфологічних варіантів гломерулонефритів, що найчастіше зустрічаються в дитячому віці.


3. НАВЧАЛЬНІ ЦІЛІ

Студент повинен засвоїти, знати та уміти:

  1. Визначати різні клінічні варіанти гострих та хронічних гломерулонефритів у дітей: Визначати тактику ведення хворого з різними варіантами гломерулонефритів у дітей.

  2. Демонструвати вміння ведення медичної документації хворих дітей з гломерулонефритами.

  3. Планувати обстеження хворої дитини та інтерпретувати отримані результати при різних клінічних варіантах гострих та хронічних гломерулонефритів у дітей

  4. Визначати покази до біопсії нирок та проводити клініко-морфологічні паралелі

  5. Проводити диференційну діагностику та ставити попередній клінічний діагноз при різних клінічних варіантах гострих та хронічних гломерулонефритів у дітей найбільш поширених захворюваннях сечової системи у дітей

  6. Формулювати діагноз гломерулонефриту у дітей

  7. Надавати допомогу при ускладненнях гломерулонефритів у дітей


4. Міжпредмента інтеграція

Дисципліни

Знати

Вміти

Анатомія, фізіологія.

Анатомо-фізіологічні особливості сечової системи у дітей

Виявляти норму та патологію сечової системи у дітей

Пат.анатомія, пат.фізіологія

Особливості будови та функції органів сечової системи, методика біопсії нирок, морфологічні зміни в нирках при гломерулонефритах, механізм презентації клінічних ознак, інтерпретація результатів досліджень.

Використовувати знання при обстеженні пацієнтів

Пропедевтика дитячих хвороб


Анатомо-фiзiологiчнi особливостi, методика дослідження органів сечової системи у дітей, лабораторні та інструментальні методи обстеження сечової системи у дітей

Провести пальпацію та перкусію органів сечової системи дитини, визначити додаткові обстеження, і інтерпретувати отримані показники.

Мікробіологія

Бактеріологічні дослідження крові, матеріалу з носоглотки

Інтерпретувати результати

Факультетська педіатрія

Клініко-анамнестичний та лабораторно-інстументальний комплекс ознак захворювань нирок у дітей різного віку

Виявляти ознаки патології нирок у дітей різного віку

Терапія

Клініко-анамнестичний та лабораторно-інстументальний комплекс ознак гломерулонефритів у дорослих та принципи лікування

Виявляти особливості виникнення, прояву та перебігу гломерулонефритів у дітей, прогнозувати подальші ускладнення

Фармакологія

Групи препаратів, які використовуються для лікування хвороб нирок (антибіотики,глюкокортикоїди, антикоагулянти та дезагреганти,іАПФ, цитопротектори.)

Призначити необхідні препара-ти з врахуванням стану дитини, його віку і ваги, особливостей індивідуальних реакцій.

Вміти виписати рецепти.



Радіологія

Методи візуалізації органів сечової системи

Визначати покази до призначен-ня радіологічних методів обстеження та інтерпретувати їх результати


5. матеріали для доаудиторної самостійної роботи

5.1. Короткий виклад матеріалу.
Гломерулонефрити – це гетерогенна група набутих імунозапальних захворювань переважно клубочкового апарату нирок з різними клініко-морфологічною картиною, перебігом та наслідками. Сучасна нефрологія все частіше використовує термін „гломерулопатії” для позначення сукупності різних морфологічних варіантів гломерулонефриту і мембранозних нефропатій (згідно з наказом МОЗ України № 436 від 31.08.2004)
Класифікація.

Робоча класифікація гломерулонефриту у дітей (Вінниця, 1976 р.)

Форма

Активність ниркового процесу

Стан ниркових функцій

Гострий гломерулонефрит

  • З нефритичним синдромом

  • З нефротичним синдромом

  • З ізольованим сечовим синдромом

- З нефротичним синдромом, гематурією та/чи гіпертензією

1. Період початкових проявів

2. Період розпалу

3. Період зворотного розвитку

4. Перехід у хронічний гломерулонефрит



- без порушення

- з порушенням

- гостра ниркова недостатність


Хронічний гломерулонефрит

  • нефротична форма

  • змішана форма

  • гематурична форма

  1. Період загострення

  2. Період часткової ремісії

  3. Період повної клініко

  4. - лабораторної ремісії

  • без порушення

  • з порушенням

  • хронічна ниркова недостатність

Підгострий (швидко прогресуючий) гломерулонефрит




  • з порушенням

  • хронічна ниркова недостатність


Гострий гломерулонефрит (ГГН) – це гостре ушкодження нирок, що виникає після бактеріального, вірусного, паразитарного захворювання (або з інших причин) через певний проміжок часу – 2-6 тижнів і має зазвичай циклічний перебіг.

За міжнародними стандартами гострий гломерулонефрит – це гломерулонефрит, який виникає спорадично після стрептококової інфекції, підтвердженої висіванням стрептокока з носоглотки, наявності в сироватці стрептококових антигенів та антитіл, зниження рівня комплементу в крові.

Тривалість гострого гломерулонефриту обмежується 1 роком від початку захворювання. За давності процесу більше 3 міс. говорять про тенденцію до затяжного перебігу, більше 6 міс.- про затяжний. Більше 1-го року – перехід у хронічний.

Хронічний гломерулонефрит (ХГН) може бути або наслідком гострого гломерулонефриту, або первинно - хронічним.

Швидкопрогресуючий (злоякісний, підгострий) гломерулонефрит характеризується надвисокою активністю захворювання, що супроводжується прогресуючим падінням функції нирок з розвитком термінальної уремії в строки до декількох місяців

Перебіг гломерулонефриту може бути:


  • циклічним (проходити всі стадії послідовно – гострий гломерулонефрит)

  • торпідним (висока активність патологічного процесу, що тривало утримується)

  • прогресуючим (з розвитком хронічної ниркової недостатності )

За первинністю ураження нирок розрізняють:

  • первинний гломерулонефрит (самостійне, первинне ушкодження нирок, наприклад гострий постстрептококовий нефрит)

  • вторинний гломерулонефрит (обумовлений групою природжених, спадкових чи набутих захворювань, наприклад на тлі дифузних захворювань сполучної тканини, системних васкулітів, патології обміну речовин та ін.)


Етіологія.

  • Нефритогенні штами бета-гемолітичного стрептококу групи А, (типи 4, 6, 12, 18, 25, 49). Антитіла до стрептококу виявляються у 96,8% хворих на гострий гломерулонефрит. (При стрептококовій інфекції верхніх дихальний шляхів та здорових дітей – у 2,8%).

  • Вірусна інфекція (аденовірус, віруси цитомегалії, герпесу, парагрипу, вітряної віспи, епідемічного паротиту, гепатиту В та ін.).

  • Паразитарні фактори (глистяна інвазія та ін.)

  • Ендогенні антигени (клітини ендотелію, епітелію, мезангіума, базальна мембрана клубочка)

  • Неінфекційні фактори ( холод, травма, надмірна інсоляція, вакцини, сироватки, нефротоксичні препарати, полігіповітамінози, нераціональне харчування).

У виникненні гломерулонефриту має значення генетична схильність - у хворих переважають антигени В8, В12, В35, DR2 системи HLA, з якими пов’язані підвищена здатність до утворення імунних комплексів, недостатня функціональна активність макрофагів до елімінації комплексів антиген-антитіло, чутливість до нефритогенних штамів

Патогенез. Патогенез гломерулонефриту достатньо складний. Виділяють 2 основних патогенетичних механізми: імунокомплексний та аутоімунний, які суттєво відрізняються один від одного лише на етапі ініціації патологічного процесу, ефекторна ланка у них одна.

Імунокомплексний механізм обумовлює розвиток гломерулонефриту у 80-85% хворих. Це найчастіше постстрептококовий гломерулонефрит, малярійний гломерулонефрит, гломерулонефрит, пов’язаний з вірусом гепатиту В, ідіопатичні гломерулонефрити (мембранозно-проліферативний І та ІІ типів, ІgА –нефропатія).



Патогенез імунокомплексного гломерулонефриту: екзогенні (бактеріальні, вірусні, хімічні та ін.) або ендогенні (ДНК та ін.) антигени розпізнаються макрофагами, які передають сигнал Т-лімфоцитам-хелперам. Т-лімфоцити-хелпери в свою чергу забезпечують проліферацію і диференціювання В-лімфоцитів у плазматичні клітини, які активно синтезують антитіла. Імунні комплекси первинно формуються у гемоциркуляторному руслі, а вже потім відкладаються на стінках капілярів різних органів, в тому числі і гломерул.

В деяких варіантах імунні комплекси формуються локально (in situ) безпосередньо в клубочках. В якості „ловця” для циркулюючих імунних комплексів можуть виступати фіксовані власні антигени (глюкопротеїди) або „вмонтовані” (ДНК, бактеріальні агенти, чужорідні катіонізовані імуноглобуліни та ін.)

В результаті формування локальних імунних комплексів утворюються субепітеліальні, субендотеліальні та мезангіальні гранулярні депозити.

В подальшому імунні комплекси викликають активацію тригерних гуморальних систем:



  • комплементу,

  • калікреїн-кінінової,

  • гемокоагуляції та фібринолізу,

  • ренін-ангіотензинової.

Це призводить до гіпокомплементемії, виділенню хемотаксичних факторів С3а та С5а, які притягують у вогнище лімфоцити, моноцити, поліморфонуклеари, утворенню мембраноатакуючого комплексу (МАК) С5-9, що полімеризує білки базальної мембрани гломерул, викликає лізис з обмеженими дефектами. При активізації каллікреїну (фактором Хагемана ХІІа) активні кініни викликають контракцію ендотеліальних клітин, посилюють проникність гломерулярної базальної мембрани та підвищують протеїнурію.

Одночасно активований фактор Хагемана ініціює системи коагуляції та фібринолізу, що викликає внутрішньосудинну коагуляцію, утворення мікротромбів в капілярах, відкладання фібрину. Лейкоцити та моноцити, які потрапляють в зону імунопатологічного ушкодження гломерул, сприяють ще більшому зростанню локальної коагуляції. Лізосомальні ензими моноцитів (протеази, колагенази, гідролази) разом з літичним фактором комплементу деполімеризують білки базальних мембран, порушують їх цілісність, посилюють проникність, сприяють утворенню тріщин. Ці механізми полегшують формування інтрагломерулярних депозитів фібрину та фібриноїду.

Локальна гемокоагуляція в клубочках є фактором хронізації ниркового процесу з поступовим руйнуванням клубочка. Фібрин є важливим медіатором, який сприяє утворенню напівмісяців і розвитку ниркової недостатності як при імунокомплексному, так і при аутоімунному гломерулонефриті.

Процеси запалення та коагуляції взаємопов’язані завдяки цитокінам, які виділяють мононуклеари (активізуючий фактор УІІ та ін.) Не менше значення має виділення плазміногену ендотеліальними клітинами клубочка під дією цих цитокінівв.

Інфільтрація клубочків та мезангіума нейтрофільними лейкоцитами та макрофагами призводить до того, що під впливом імунних комплексів та компонентів комплементу вони виділяють значну кількість вільних кисневих радикалів (супероксидних аніонів, пероксиду водню, гідроксильних радикалів), які ушкоджують мембрани та ініціюють пероксидне окислення ліпідів та вивільнення простагландинів.

Нейтрофіли та моноцити відіграють важливу роль в розвитку проліферативних процесів у клубочках.

В розвитку гломерулонефриту також приймають участь медіатори запаленя: лімфокіни, що подукуються Т-лімфоцитами (ушкоджують гломерули), лейкотрієни (стимулюють проліферацію епітеліальних клітин), тромбоксани (викликають агрегацію тромбоцитів).

Кінцеве ушкодження клубочка при гломерулонефритах є результатом взаємодії клітинних реакцій ( Т-лімфоцитів, макрофагів, мезангіальних клітин) і гуморальних компонентів таких як імунні комплекси, тригерних систем (комплемент та ін.) та медіаторів запалення. Характерною ознакою імунокомплексного гломерулонефриту є відкладання гранулярних депозитів вздовж базальної мембрани клубочків, які містять різні класи імуноглобулінів, компоненти комплементу, фібрин.


У 5-10% дорослих хворих та у 1-2% дітей розвиток гломерулонефриту пов’язаний з аутоімунним механізмом, який опосередкований антитілами до базальної мембрани та Т-лімфоцитами-ефекторами (синдром Гудпасчера, підгострий гломерулонефрит та ін.).

Необхідною умовою виникнення аутоімунного гломерулонефриту є своєрідний імунодефіцит, при якому знижені функції Т-лімфоцитів-супресорів, які забезпечують толерантність до власних антигенів та обмежують імунну відповідь.

При аутоімунному процесі у відповідь на ушкодження базальної мембрани (відкриваються скриті антигени або детермінанти базальної мембрани, до яких немає толерантності; інтенсивність появи на базальній мембрані антигенів НLA-DR2 та DR3) відбувається генерація Т-лімфоцитів-ефекторів, які мають виражену цитотоксичну активність, активація В-лімфоцитів, які синтезують антитіла до базальної мембрани. В подальшому у розвитку аутоімунного гломерулонефриту приймають участь всі ефекторні фактори запалення як і в патогенезі імунокомплексного гломерулонефриту.

При аутоімунному гломерулонефриті виявляють лінійне розташування депозитів впродовж базальної мембрани, які містять імуноглобуліни IgG, рідше IgM, С3-фракцію комплементу та фібрин.

Важливою у патогенезі гломерулонефриту є функція системи комплементу, а саме її центральна ланка - С3-фракція, рівень якої знижується як при класичному, так і при альтернативному шляху активізації (класичний шлях активізують імунні комплекси, альтернативний шлях-активізують безпосередньо стрептококи).

Гіпокомплементемія спостерігається у 64-100% хворих з гострим постстрептококовим гломерунефритом та триває протягом 3-4 тижнів. (При мезангіопроліферативному та мембранозному гломерулонефриті гіпокомплементемія більш довга та стійка, при гломерунефриті з нефротичним синдромом активації системи комплементу не відзначається).

Важливою є роль ейкозаноїдів - простагландинів та лейкотриєнів. При гломерулонефриті ці рочовини впливають на швидкість клубочкової фільтрації та інтенсивність запалення в клубочках.

Патологічна активізація „цитокінової сітки” лежить в основі патогенеза гломерулонефриту. Так гранулоцитарно-макрофагальний колонієстимулюючий фактор та ІЛ-3, ІЛ-1, ІЛ-6 впливають на приплив клітин (моноцитів, гранулоцитів) до ураженої тканини, посилюють цитотоксичність цих клітин. ФНП та ІЛ-1 посилюють важкість запального процесу. ІЛ-6 та трансформуючий ростовий фактор Р стимулють проліферацію мезангіального матриксу. Особливе значення має співвідношення цитокінов та ростових факторів так як наслідком їх взаємодії є проліферація, склероз або розрішення процесу.

Під дією цитокінів ( ІЛ-1,ФНП-альфа) у функції ендотеліальних клітин починають переважати протромботичний та прозапальний процеси, процеси адгезії лейкоцитів, міграції їх у тканин

Т-клітини сприяють формуванню хронічного запалення, в наслідок якого індукується відкладання фібрину. Т-кілери виділяють перфорин, який утворює пори у мембрані клітин, через які проникають іони і вода в клітину, що призводить до її лізісу. Гранзіми, які виділяються активованими Т-лімфоцитами, індукують апоптоз клітин-мішеней. При дефекті апоптоза лімфоцитів у надлишку виділяються нуклеосоми та „скриті аутоантигени”, що призводить до утворення аутоантитіл.

У розвитку гломерулонефриту приймають участь і самі клітини нирок. У клубочках відбуваються процеси проліферації. Інфільтрація інтерстиційних клітин призводить до пошкодження канальців з їх склерозуванням, що сприяє зниженню клубочкової фільтрації.

Не можна не зупинитися на ролі оксиду азоту (NO) у розвитку гломерулонефриту. Він впливає на ниркову гемодинаміку, гломерулярне запалення та імунну відповідь. Мезангіоцити мають здатність пригнічувати утворення NO (тобто при їх проліферації рівень NO зменшується). Рівень NO збільшується при прогресуванні гломерулонефриту. Екскреція NO з сечею збільшується при нефротичному синдромі, а при фокально-сегментарном гомерулосклерозі її рівень такий самий, як в нормі. При гострих гломерулонефритах NO надає протективну дію (перешкоджає утворенню мікротромбів, підтримує адекватну перфузію, надає антипроліферативний та протизапальний ефект). А при хронічних нефропатіях NO навпаки має ушкоджуючи дію, сприяє прогресуванню хвороби. Підвищений рівень NO сприяє підвищенню рівня протеїнурії.


Перелічені вище механізми призводять до структурно-морфологічних змін в паренхімі нирок. За допомогою світлової, імунофлюорисцентної та електронної мікроскопії виявляють наступні варіанти гломерулонефритів (згідно з класифікацією експертів ВООЗ)
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   30


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка