Особливості волонтерського руху в Україні




Скачати 214.15 Kb.
Дата конвертації25.04.2016
Розмір214.15 Kb.




Особливості волонтерського руху в Україні
Зміст

Вступ 3

1. Волонтерський рух: суть та види діяльності 5

1.1. Поняття волонтерства та його розвиток в світі 5

1.2. Загальновизнані критерії та підходи до діяльності волонтера 7

Наведені нижче критерії є досить загальними і включають майже всі форми волонтерства у світі. В той же час, за їх допомогою можна ефективно відрізнити волонтерство від інших форм поведінки, які надзвичайно подібні до нього. 7

 Однією з проблем визначення волонтерства є існування двох основних форм волонтерської діяльності – контрольованої та неконтрольованої. 8

2. Проблеми й перспективи волонтерського руху в Україні 10

2.1. Історія волонтерського руху в Україні 10

2.2. Основні напрями діяльності волонтерів в Україні 11

Висновки 17

Список використаної літератури 21

Вступ


Практично кожен з нас хоча б раз в житті по своїй волі брав на себе виконання трудових обов'язків, не вимагаючи грошової компенсації. Добровільна праця давно відома як основа економії та виховання, на яку звертають увагу владні та підприємницькі еліти розвинутих країн, де існують чітко відпрацьована система пошуку добровольців та робота з ними. СРСР із своїми історично складеними традиціями взаємодопомоги та взаємовиручки, общинно - комунальним укладом життя сприймала добровільну працю як явище природне, що не потребує додаткової спеціальної аргументації.

Метою даної курсової роботи є визначення особливостей волонтерського руху в Україні крізь призму сукупності різноманітних факторів – політичних, економічних, соціальних, культурних, ментальних тощо.

Об’єктом курсової роботи є власне волонтерський рух та волонтерська діяльність як явища. Предметом – перебіг та особливості волонтерської праці на теренах української держави.

Завданнями курсової роботи є:

1) визначення підходів до поняття волонтерства та етапів його розвитку у світі

2) дослідження перебігу діяльності волонтерів та їх мотивацій

3) розгляд історії становлення волонтерського руху в Україні

4) виокремлення та анліз основних напрямів діяльності волонтерів сучасній Україні

Волонтерами спочатку називали тих людей, що добровільно та виключно із свого бажання поступали на воєнну службу в деяких європейських країнах (наприклад, у Франції, Іспанії). Зараз від цього громіздкого визначення "волонтерства" залишилося лише слово "добровільно". Правда, додалося ще й "безоплатно".

Волонтерів називають по-різному, але всі знають, що волонтер - це людина, що допомагає сусідам, співвітчизникам та людям, які потребують допомоги, вдома чи за кордоном. Волонтери працюють в школах, лікарнях, бібліотеках, таборах з біженцями, при захисті навколишнього середовища - всюди.

Всі відомі рухи проти насильства, рабства, за покращання надання медичної допомоги, за мир та міжнародну співпрацю, проводилися з доброї волі людей.

1. Волонтерський рух: суть та види діяльності

1.1. Поняття волонтерства та його розвиток в світі


Ідеологія радянського періоду піднесла добровольчество у статус державної повинності або почесного обов'язку (наприклад, участь в комуністичних суботниках). Тим самим духовний сенс цього суспільного явища було змінено. Істинне значення добровольчества в масовій свідомості відновиться ще не скоро - на зміну радянській коньюктурності та примушення прийшов новий етап розвитку України, в якому прагматизм займає домінуюче положення: те, що не приносить фінансової вигоди, сьогодні не є престижним. Між тим добровільна праця, безумовно, не повинна грати в нашому суспільстві другорядну роль, так як вона впливає на формування моральних, етнічних та економічних цінностей.

Відсутність інформації про значення добровільної праці не сприяє його популярності серед різноманітних категорій населення. Більшість людей не готова до особистої систематичної участі в неоплачуваних роботах, хоча й сприймають добровільну працю як позитивне явище. Сучасні добровольці - в основному люди похилого або, навпаки, молодіжного віку, як правило, жінки. Це ті, хто відноситься до категорії населення з невисоким рівнем доходів, вони дуже гостро переживають дефіцит уваги зі сторони близьких, колег, державних та комерційних структур [12, с. 16].

Участь в добровільній праці аргументується відчуттям потреби в спілкуванні з іншими, бажанням бути комусь потрібним, своєрідною втечею від самотності. Для багатьох це ще й самореалізація, самоутвердження. Добровільна праця може задовольнити і супутні інтереси: інформаційний вибір, можливість вчитися, знайомитися, приймати участь в роботах, результати яких можна використовувати як набуття нових ділових контактів. Це може бути захоплення тим видом діяльності, що пропонують.
Тим паче, парадокс в тому, що більшість людей, позитивно оцінюють добровільну працю, категорично проти своєї участі в ній, мотивуючи відмову відсутністю "замовника", тобто будь-яка система організації цього виду діяльності на рівні місцевого самоуправління (міста, району або окремо взятої фірми), а також формування позитивного іміджу добровольців.

Нефінансові інтереси сторін сьогодні не популярні. Це пояснюється матеріальними складнощами значної кількості тих, хто прагне використовувати свій вільний час для додаткового заробітку. Деякі мотивують відмову зайнятістю на роботі або навчанні.


На жаль, більшість, згідно соціологічного опитування, взагалі не можуть сформулювати ті необхідні умови, при яких вони б згодилися особисто приймати участь в неоплачуваних роботах. Але основні тенденції у визначенні умов сформулювати все ж вдалося: молодь прагне одержати які-небудь нефінансові вигоди, люди середнього віку хочуть працювати в добре організованій групі, а старше покоління - отримати від добровільної праці забезпечення комфортного емоційно-психологічного стану. Але всі потенціальні добровольці важливою умовою називають можливість до самореалізації, поважне відношення до своєї діяльності.

Робота на професійному рівні - це велика відповідальність. Це також "плюс" волонтерства, який перетворює його в гру: чи можеш ти працювати безоплатно та ще з тою ж відповідальністю що й за гроші? Так чи ні? Проте, як казав один "літературний волонтер" лікар Айболить, в перекладі Корнія Чуковського: "Мені гроші не потрібні. Мені і без грошей добре. Я буду лікувати тварин, і вони мене нагодують." [19, с. 52]

Волонтерська діяльність фактично завжди була частиною кожної цивілізації та суспільства. В широкому розумінні волонтерська діяльність - це якісь вчинки, дії людини, які не приносить їй ніякої користі, це добровільний внесок в збільшення добробуту певної спільноти чи суспільства. Вона може набувати будь-яких форм: від традиційних звичаїв обопільної допомоги до допомоги суспільству під час кризи, зусиль, спрямованих на вирішення соціальних конфліктів та проблем бідності.

Дехто вважає роком виникнення волонтерського руху 1859 рік, коли французький письменник-журналіст Анрі Дюнан, вражений кривавими картинами війни, запропонував ідею створення Червоного Хреста – організації, яка працювала б на добровільних засадах і надавала першу медичну допомогу пораненим бійцям. Принципами, сформульованими Дюнаном, керуються волонтерські організації у всьому світі і донині.


Після Першої Світової, у Франції був здійснений один з перших масштабних волонтерський проектів за участю німецької і французької молоді, в рамках якого волонтери відновлювали зруйновані війною ферми в районі місць найбільш запеклих боїв між німецькими і французькими військами.

вырезано


Міжнародний рік волонтерів мав віддзеркалювати один з ключових атрибутів волонтерів - їх переконання, що глобальні явища завжди пов'язані з локальними: тобто, що економічний та соціальний прогрес починається не зверху, а знизу - на місцевому рівні. Увагу Міжнародного року волонтерів необхідно було сконцентрувати на місцевих спільнотах, групах громадян, селах, а не всесвітньому самміті волонтерів [13, с. 38-39].

Це насправді мав бути рік усіх: окремих сімей; працівників та фірм; віруючих груп; торгових союзів; членів політичних партій; тих, хто займається спортом та живе заради задоволення; дітей та молоді, що навчається, а також тих, хто вже закінчив навчання; старших людей. Але перш за все це був рік волонтерів та волонтерських організацій - інституціоналізованих та неформальних. Кожен міг взяти участь та отримати задоволення від того, що виконує корисну роботу разом з іншими.



1.2. Загальновизнані критерії та підходи до діяльності волонтера

Наведені нижче критерії є досить загальними і включають майже всі форми волонтерства у світі. В той же час, за їх допомогою можна ефективно відрізнити волонтерство від інших форм поведінки, які надзвичайно подібні до нього.


 1. Це діяльність, яка не передбачає фінансової винагороди. Якщо грошова виплата, яку люди отримують за роботу, дорівнює ринковій вартості цієї роботи чи перевищує її, така діяльність не може вважатися волонтерською. Однак, кожен волонтер повинен мати забезпечене законодавством право на компенсацію витрат, пов’язаних зі своєю діяльністю; це досить суттєво, оскільки волонтерська діяльність  не є донорською діяльністю, і людина не повинна витрачати на неї власні кошти. Компенсація витрат також забезпечить участь людей, фінансові ресурси яких є досить обмеженими.

 2. Це діяльність, яка здійснюється з власної волі. Власна воля людини є основою волонтерської діяльності, але люди, які займаються волонтерством, рідко роблять це цілком добровільно. Зазвичай – внаслідок тиску з боку однолітків чи почуття певного соціального обов’язку. Однак, цей критерій допомагає відрізнити справжню добровільну волонтерську діяльність від ситуації, коли певні дії спричинені тиском на індивіда визначених зовнішніх обставин: коли в школі від учнів вимагають бути волонтерами; коли працівники компанії, яка офіційно реалізовує волонтерську програму, повинні брати участь у заходах цієї програми; коли, у деяких державах, волонтерська праця є альтернативою військовій службі.

 3. Це діяльність, яка приносить користь як людям, які її здійснюють, так і суспільству в цілому. Цей критерій допомагає відрізнити волонтерство від просто проведення вільного часу, наприклад, від занять спортом (хоча коли хтось грає у футбольній команді, що збирає кошти на благодійну діяльність, це вважатиметься волонтерською діяльністю). Волонтери можуть допомагати як друзям, знайомим чи сусідам, так і всьому суспільству. Лише допомога найближчим родичам не вважається волонтерською діяльністю [16, с. 29-30].

 Таке широке визначення дає можливість розглядати взаємну допомогу та участь у діяльності політичних партій чи виборчій кампанії як такі ж важливі форми волонтерської діяльності, що й надання соціальних послуг.


 Однією з проблем визначення волонтерства є існування двох основних форм волонтерської діяльності – контрольованої та неконтрольованої.


вырезано

Необхідно зазначити, що організаціям будь якого типу, де залучаються до роботи волонтери, треба приділяти більшу увагу технологіям мотивації, заохочення та утримання волонтерів в організації шляхом проведення тематичних тренінгів, занять, які б давали змогу визначити потреби конкретних волонтерів, задоволення яких удосконалює їхню роботу.


2. Проблеми й перспективи волонтерського руху в Україні

2.1. Історія волонтерського руху в Україні


У суспільстві завжди знаходилися люди, для яких способом самореалізації, самовдосконалення, зв'язку і спілкування з іншими людьми була праця на благо того співтовариства, в якому цій людині довелося жити. Однак тільки у минулому столітті, яке було переповнене війнами і духом індивідуалізму, волонтерство виокремилося у соціальне явище.

В Україні волонтерство також має свої корені. Як пише дослідниця історії Галичини Адріана Огорчак, «українці завжди опікувалися старими та немічними, вдовами, сиротами. Сильний допомагав слабшому. Великі справи робили разом. Чуйність, ніжність у взаєминах між людьми викликали захоплення у мандрівників, які приходили до нас із далеких країн». Усім відомі імена Костянтина Островського, Петра Сагайдачного, Івана Мазепи, Михайла Грушевського, які не тільки були відомими політичними діячами, але й меценатами і благодійниками [17, с. 33].

Зміни суспільного устрою, нестабільність, будь-якого характеру, чи то економічна, політична або соціальна, як невід'ємна риса 90-х років, спричинили появу та розвиток в українському суспільстві нових соціальних інституцій та сфер діяльності. Передусім, серед таких новоутворень можна назвати появу неурядових організацій, які спрямовують свою діяльність на зменшення соціальної нестабільності через надання певним категоріям населення необхідних соціальних послуг. Звичайно, що держава, як то і було раніше, виконувала певні функції по вирішенню соціальних проблем. Але ж, швидка зміна соціально-політичного устрою, недосконалість економічних реформ призвели до занепаду в галузі соціального захисту. Механізми, завдяки яким держава раніше забезпечувала соціальну суспільну рівновагу, в нових умовах не спрацьовують.

вырезано


Отже, всі ці дані говорять про те, що попит на волонтерську працю зростає з кожним роком. З'явилося багато організацій в Україні, які займаються залученням та навчанням волонтерів або тих, що спеціалізуються лише на розвитку волонтерства. Доречно зазначити, що на сьогодні існує, наприклад, в місті Києві, принаймні 3 фактори, які уможливлюють запровадження волонтерства в суспільне життя:

- наявність користувачів соціальних послуг та поля для волонтерської діяльності, яке можуть запропонувати недержані громадські організації;

- наявність потенційних волонтерів, яких можна залучати, організовувати, навчати;

- існування світових моделей волонтерства та методичних рекомендацій щодо роботи волонтерського сектора, які поступово впроваджуються методом тренінгових занять для підготовки тренерів.

У 2006 році було вперше проведено Всеукраїнський конкурс „Волонтер року”. Конкурс проводився для того, щоб публічно подякувати волонтерам, а також, щоб продемонструвати приклади волонтерської діяльності і цим самим надихнути інших долучитися до волонтерського руху. Щороку 5 грудня в Україні, як і у всьому світі, відзначається Міжнародний день волонтерів [10, с. 18].

Розвиток волонтерського руху в Україні повинен базуватися на грунтовній теоретичній базі. Створення такої бази може бути забезпеченим рядом наукових досліджень, які б виявили пріоритетні напрямки, особливості формування моделей волонтерства в соціально-політичних, економічних, культурних умовах нашої держави.

Саме науковий підхід до вивчення можливостей розвитку волонтерського сектору може створити той професійний рівень волонтерства, який в змозі впливати на формування позитивного іміджу та високого статусу волонтера. Кожну людину, яка не є байдужою до того, що відбувається в суспільному житті її міста, села, області, можна вважати потенційним волонтером.

2.2. Основні напрями діяльності волонтерів в Україні


Основними напрями волонтерської діяльності в Україні на сьогодні є:

- організація дозвілля молоді;

- залучення волонтерів до масових форм роботи;

- анкетування, опитування, соціологічні дослідження;

- проведення інтелектуальних і розважальних ігор;

- сприяння розширенню світогляду, інтелектуального розвитку дітей-інвалідів;

- робота консультативних пунктів на базі різних закладів та на вулицях міста;

- індивідуальна робота з інвалідами вдома;

- проведення роботи серед молоді;

- розвиток молоді за інтересами і потребами (розвиток творчого потенціалу талановитої молоді);

- навчання молоді;

- проведення зустрічей з молодіжними аудиторіями;

- пропаганда здорового способу життя;

- соціальна реабілітація, попередження та подолання негативних явищ у молодіжному середовищі;

- соціально-психологічне опікунство, соціальний патронаж (діти-інваліди, малозабезпечені, безпритульні діти);

- участь у виїзних акціях [15, с. 74-75].

Основною проблемою діяльності волонтерів на теренах нашої держави є практично повна відсутність законодавчого поля для волонтерської діяльності. У 2006 році було запропоновано Проект Закону України «про волонтерський рух». Згідно Проекту Закону України «Про волонтерський рух» основними напрямами волонтерської діяльності є:

- надання відповідно до Закону України “Про соціальні послуги” допомоги окремим соціальним групам чи особам, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги;

вырезано

Координація діяльності волонтерів і волонтерських організацій покладається на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері волонтерської діяльності, а саме центральний орган виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики і його територіальні органи (стаття 5). а також забезпечення розвитку волонтерської діяльності у відповідній сфері покладається, в межах їхніх повноважень, на інші органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

В свою чергу стаття 19 передбачає створення Координаційної ради з питань розвитку та підтримки волонтерської діяльності, яка діятиме на підставі положення затвердженого Кабінетом Міністрів. він же затверджуватиме її склад. На жаль, як свідчить практика, такого роду координаційні ради дуже часто залишаються на папері і не відіграють суттєвого впливу на прийняття рішень у відповідній сфері, а сама координація буде занадто розпорошеною.

Не може не дивувати стаття 6, яка передбачає повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері волонтерської діяльності. До них, серед іншого, відноситься "методичне керівництво діяльністю волонтерів і волонтерських організацій"; сприяння "організації навчання волонтерів та проводить перевірку їх знань і навичок, необхідних для провадження волонтерської діяльності" та "контроль за провадженням волонтерської діяльності".

Ця стаття яскраво свідчить про домінування у розробників законопроекту абсурдної думки про те, що державні органи краще за всіх знають як треба здійснювати волонтерську діяльність, саме тому вона і буде їх навчати як діяти. Нерідко саме активісти громадських організацій які займаються волонтерською діяльністю, можуть багато чого навчити державних чиновників, а не навпаки, ще більш дивовижно виглядає перевірка їхніх знань і навичок державними чиновниками.

Складається враження, що розробники законопроекту дуже слабко уявляють можливості залучення волонтерів. Зокрема, якщо хоча б звернутися до напрямків передбачених статтею 23, то залишається лише дивуватися і запитувати себе чого і як державні чиновники будуть навчати для надання допомоги окремим соціальним групам чи особам, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги; або для участі у діяльності, пов’язаній з охороною навколишнього природного середовища, нерідко від державних агентів, зокрема у випадку з Ташлицькою ГАЕС, або для участі в охороні культурної спадщини, до руйнування якої також прикладають руку представники держави.

Цю статтю розвиває стаття 11, причому вона сама собі суперечить. Якщо ч.1 передбачає отримання знань і навичок, необхідних для провадження волонтерської діяльності на підготовчих курсах (під час інструктажу) або шляхом самоосвіти. то вже ч. 2 вимагає подання "засвідченої належним чином" (напевно нотаріально за грубі гроші) копії документа про освіту, в разі якщо провадження волонтерської діяльності передбачає наявність відповідного рівня кваліфікації волонтера (які це випадки залишається лише здогадуватися). Якщо це не допоможе, то знання і навички перевірять за місцем провадження волонтерської діяльності (ч.3), однак знов-таки коли це потрібно перевіряти і з якою метою залишається лише здогадуватися.

Незрозуміло, чому серед низки прав волонтера стаття 7 передбачає право на забезпечення у разі необхідності спеціальним одягом, взуттям та інвентарем, велосипедами, проїзними квитками у міському транспорті загального призначення, обмежуючи можливість надання волонтерам у разі необхідності іншими транспортними засобами, наприклад автомобілів, гелікоптерів чи проїзних квитків для приміського чи міжміського транспорту.

Особливе здивування викликає пов’язання, згідно із статтею 10, набуття статусу волонтера з моментом отримання посвідчення на право провадження волонтерської діяльності, які замовлятимуть волонтерські організації, після того як зразок такого посвідчення волонтера та порядок його видачі визначить Кабінет Міністрів України. Іншими словами "диких" волонтерів згідно із цим законопроектом не буває, всі волонтери мають бути зареєстрованими.

Статті 12 - 17 визначають статус волонтерської організації, права волонтерської організації, обов’язки волонтерської організації, порядок державної реєстрації волонтерської організації, обставини відмови у державній реєстрації волонтерської організації та вимоги до статуту волонтерської організації. На нашу думку, всі ці положення повинні регулюватися Законом України "Про об'єднання громадян" і відповідно слід передбачити внесення до нього відповідних змін і доповнень. А в цьому законі записати лише порядок реєстрації регулюється Законом України "Про об'єднання громадян" [9, с. 27-29].

Хоча стаття 20 передбачає заохочення волонтерів за активну громадську діяльність, самовіддану працю та вагомий особистий внесок у розвиток волонтерської діяльності в Україні незрозуміло чи може це заохочння бути у вигляді матеріальних цінностей чи лише у вигляді знаків визнання цих заслуг.

Стаття 21 передбачаючи порядок відшкодування витрат, пов’язаних з волонтерською діяльністю намагається запобігти можливим зловживанням у цій сфері. Внаслідок цього норма про можливість відшкодування витрат для волонтера перетворюється в примару. так "волонтер має право на відшкодування витрат, пов’язаних з волонтерською діяльністю (якщо вони були невідкладні, необхідні та підтверджені належним чином), забезпечення харчуванням, проживанням у разі провадження волонтерської діяльності за межами населеного пункту (місця проживання (перебування) волонтера)". Отже, витрати мають бути невідкладні, необхідні та підтверджені належним чином. Якщо з точки зору податкової адміністрації вони не відповідатимуть цим доволі суб'єктивним, як для нашої юридичної практики, вимогам, можна очікувати, що ці кошти розглядатимуться як прибуток, з якого не заплачено податки. Як правило. якщо витрати є невідкладним їх дуже важко підтверджувати "належним чином".

Не менш цікавою є і положення ч.2 цієї статті за якою "зазначені витрати відшкодовуються волонтерською організацією у розмірі, який визначається договором про провадження волонтерської діяльності". Якщо ж ці витрати були "невідкладними, необхідними та підтвердженими належним чином" однак перевищували суму вказану в договорі про провадження волонтерської діяльності, то це проблеми волонтера.

Стаття 22 насичена декларативними нормами про те, що держава може робити для підтримки волонтерської діяльності у вигляді низки "заходів загальнодержавного, регіонального та місцевого рівня з пропаганди волонтерського руху серед населення, проведення щорічного свята “День волонтера”, конкурсів, конференцій, семінарів для обміну досвідом між волонтерами тощо". а ч.2 ст.22 радує нас твердженням про те, що й так очевидно - про підтримку волонтерської діяльності за рахунок джерел фінансування, що не заборонені законодавством.

Стаття 23. називається "Напрями волонтерської діяльності", однак визначає лише основні напрямки волонтерської діяльності, до якої відносить 1) надання відповідно до Закону України “Про соціальні послуги” допомоги окремим соціальним групам чи особам, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги; 2) участь у діяльності, пов’язаній з охороною навколишнього природного середовища, у порядку, встановленому Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища”; 3) участь в охороні культурної спадщини у порядку, встановленому Законом України “Про охорону культурної спадщини”. Очевидно, що цей перелік далеко неповний. Так, наприклад, незрозуміло, який наслідок закріплення такого переліку. Чи то це спроба обмежити види діяльності, якими можуть займатися волонтери, чи то то спроба вказати їм чим, на думку держави, слід займатися у першу чергу

вырезано

Висновки


По закінченні нашого дослідження можемо зробити наступні висновки:

1) Ми визначили підходи до поняття волонтерства та окреслили основні етапи його розвитку в світі. Трактовка змісту й мети волонтерського руху у Загальній декларації, прийнятій на ХІ конгресі Міжнародної асоціації волонтерів, а також аналіз світової практики волонтерства дозволяє розглядати його місце у вирішенні проблем соціалізації у таких аспектах: як ресурс соціальної роботи для створення більш сприятливих умов соціалізації на всіх рівнях, у тому числі й на рівні громади, через надання волонтерами допомоги іншим; як засіб створення більш сприятливих умов для соціалізації самих учасників волонтерського руху через активізацію та спрямування їхньої діяльності у соціально позитивне русло.

Волонтерами спочатку називали тих людей, що добровільно та виключно із свого бажання поступали на воєнну службу в деяких європейських країнах (наприклад, у Франції, Іспанії). Зараз від цього громіздкого визначення "волонтерства" залишилося лише слово "добровільно". Правда, додалося ще й "безоплатно".

Волонтерів називають по-різному, але всі знають, що волонтер - це людина, що допомагає сусідам, співвітчизникам та людям, які потребують допомоги, вдома чи за кордоном. Волонтери працюють в школах, лікарнях, бібліотеках, таборах з біженцями, при захисті навколишнього середовища - всюди.


       Практично кожен з нас хоча б раз в житті по своїй волі брав на себе виконання трудових обов'язків, не вимагаючи грошової компенсації. Добровільна праця давно відома як основа економії та виховання, на яку звертають увагу владні та підприємницькі еліти розвинутих країн, де існують чітко відпрацьована система пошуку добровольців та робота з ними.
       Роком виникнення волонтерського руху вважається 1859. Саме тоді французький письменник-журналіст Анрі Дюнан, вражений кривавими картинами битви при Сольферино, запропонував ідею створення Червоного Хреста – організації, яка працювала б на волонтерських засадах і надавала першу медичну допомогу пораненим бійцям. Принципами, сформульованими Дюнаном, керуються сьогодні волонтерські організації у всьому світі.

Згідно із Загальною Декларацією прав людини 1948 р. та Міжнародною Конвенцією про права дитини 1989 р., волонтери розглядаються своєю діяльністю як інструмент соціального, культурного, економічного та екологічного розвитку;

2) дослідили перебіг діяльності волонтерів та їх мотивацій. Поняття „волонтер” та „волонтерство” є дуже широким. В основу добровольності покладена здатність однієї людини безкорисливо та, у більшості випадків, анонімно виконувати роботу на благо іншої. Тобто частину часу, енергії, знань, досвіду волонтер витрачає на виконання діяльності, яка приносить користь іншим людям чи суспільству в цілому. Однак, термін „волонтерство” означає передусім діяльність на основі доброї волі.

Волонтерство – це: добровільний вибір, що визначається особистими поглядами та позицією; активна участь громадянина у житті суспільства; самореалізація в суспільній діяльності в рамках різноманітних асоціацій, доброчинних організацій та громадських об’єднань; сприяння покращенню якості та рівня життя, особистому розвитку та поглибленому почуттю солідарності; сприяння реалізації основних людських потреб заради справедливості та миру в суспільстві;

3) розглянули історію становлення волонтерського руху в Україні. СРСР із своїми історично складеними традиціями взаємодопомоги та взаємовиручки, общинно - комунальним укладом життя сприймала добровільну працю як явище природне, що не потребує додаткової аргументації. Ідеологія радянського періоду піднесла доброчинність у статус державної повинності або почесного обов'язку (наприклад, участь в комуністичних суботниках). Тим самим духовний сенс цього суспільного явища було змінено.

Відтак, істинне значення доброчинності в масовій свідомості відновиться ще не скоро - на зміну радянського прийшов новий етап розвитку України, в якому прагматизм займає домінуюче положення: те, що не приносить фінансової вигоди, сьогодні не є престижним. Проте сьогодні волонтер працює щоб отримати необхідний досвід, навички, знання та/або особисті контакти. В багатьох випадках волонтерство розглядається як прямий шлях до роботи.

Український народ після активного волевиявлення у 1991 році свого прагнення жити у незалежній державі одержав можливість утвердити себе серед розвинутих країн світу. Сьогодні в Україні зароджується суспільство, яке має базуватися на принципах свободи, творчості та гуманізму.
       Формальні державні структури не в змозі реагувати на всі запити суспільства, тому особливої ваги набуває громадський рух. Про те, що цей процес розпочався і триває, не дивлячись на труднощі, свідчить поява сучасних недержавних організацій, кількість яких сягнула понад 20000. Однак, лише незначна частина цих організацій працює з волонтерами.
       Варто також зазначити, що не лише громадські організації, а й державні теж намагаються розвивати волонтерський рух в Україні. Про це свідчить діяльність Соціальних служб для молоді, де поряд з професійними соціальними працівниками працюють добровільні помічники. Волонтерські служби при центрах соціальних служб для молоді поступово стали одним із напрямів державної молодіжної політики.

Відтак, ми можемо зазначити, що попит на волонтерську працю зростає з кожним роком. З'явилося багато організацій в Україні, які займаються залученням та навчанням волонтерів або тих, що спеціалізуються лише на розвитку волонтерства.



4) виокремили та проаналізували основні напрями діяльності волонтерів в сучасній Україні. Цей аспект потребує більш детального врегулювання в законодавчому полі нашої держави. Динаміка розвитку волонтерського руху з моменту здобуття Україною незалежності свідчить про постійний пошук студентами нових напрямів, форм та технологій участі у вирішенні соціальних проблем міста та області, розширення діапазону цієї участі та зв’язків з державними та недержавними соціальними службами. Стійкою є тенденція посилення професійної складової волонтерської діяльності, що, безумовно підвищує якість надання соціальних послуг. Усі ці позитивні зміни створюють більш сприятливі умови для оптимальної соціалізації волонтерів.

Список використаної літератури


  1. Загальна декларація прав людини 1948 р. К.: Либідь, 2004. – 339 с.

  2. Міжнародна конвенція про права дитини 1989 р. К.: Либідь, 2003. – 415 с.

  3. Загальна декларація волонтерів, прийнята на ХІ конгресі Міжнародної асоціації волонтерів // Права людини: навчальний посібник. К.: Просвіта, 2002. – С. 67-80.

  4. Закон України «Про соціальні послуги» № 1891- 15 від 24.06.2004 // Голос України. – 2004. – 30 червня. – С. 2-3.

  5. Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» № 2353-15 від 01.12.2005 р. // Голос України. – 2005. – 5 грудня. – С. 5-7.

  6. Закон України «Про загальнодержавну програму підтримки молоді на 2003-2008 рр.» № 2353-15 від 18.01.2005 р. // Голос України. – 2005. – 22 січня. – С. 1-3.

  7. Постанова Кабінету Міністрів України від 10.12.2003 № 1895 “Про затвердження Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг” // Урядовий кур’єр. – 2003. – 17 грудня. – С. 4-5.

  8. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 23.04.2003 № 225-р “Про утворення Координаційної ради з питань розвитку та підтримки волонтерського руху” // Урядовий кур’єр. – 2003. – 27 квітня. – С. 3-4.

  9. Проект Закону України «Про волонтерський рух». К.: ВРУ, 2006. – 68 с.

  10. Бондаренко В. А. Роль школи волонтерів у становленні особистості майбутнього соціального працівника // Збірник наукових праць ТПУ, 2006. – с. 11-19.

  11. Волонтерское движение: опыт, проблемы, перспективы: Рабочие материалы семинара. Киев, 24–30 сентября 2000 г. – 390 с.

  12. Волонтерство. Порадник для організатора волонтерського руху /Укл. Т.Л. Лях, авт. кол.: О.В. Безпалько, Н.В. Заверіко, І.Д. Звєрєва, Н.В. Зімовець та ін. – К.: ВГЦ «Волонтер», 2001. – 552 с.

  13. Волонтерська служба недержавної організації соціальної сфери. Зб. мат. – К.: БТ «Джерело», 2005. – 145 с.

  14. Волонтерський рух в Україні: тенденції розвитку / Вайнола Р.Х., Капська А.Й., Комарова Н.Н. та ін. – К.: Академпрес, 2002. – 467 с.

  15. Кратінова В.О., Ларіонова Н.Б., Песоцька О.П., Волонтерство як фактор особистісного професійного розвитку майбутніх соціальних педагогів та працівників // Збірник наукових праць ЛПУ, 2007. – С. 70-77.

  16. Маккарлі С., Лінч Р. Управління діяльністю волонтерів. – Ресурсний центр розвитку громадських організацій «Гурт», 2008. – 279 с.

  17. Організація волонтерського руху у вищих навчальних закладах: Діагностичний інструментарій: Методичні розробки /Укл. Т.О. Рудякевич – Житомир: ЖДУ, 2004. – 370 с.

  18. Підготовка волонтерів до роботи у службі «Телефон Довіри». – К.: ДЦССМ, 2003. – 215 с.

  19. Підготовка волонтерів та їх роль у реалізації соціальних проектів /Заг. ред. І. Звєрєвої, Г. Лактіонової. – К.: Науковий світ, 2004. – 512 с.

  20. Роль засобів масової інформації та інших джерел у формуванні здорового способу життя молоді /О. Яременко, О. Балакірєва, О. Вакуненко та ін. – К.: Український ін-т соціальних досліджень, 2000. – 348 с.

  21. Технологізація волонтерської роботи в сучасних умовах /За ред. проф. А.Й. Капської. – К., 2005. – 449 с.


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка