Особливості заселення і господарське освоєння території Снятинського району




Скачати 341.19 Kb.
Дата конвертації15.04.2016
Розмір341.19 Kb.
Особливості заселення і господарське освоєння території Снятинського району

Вступ


1) Актуальність дослідження

2) Мета роботи.

3) Об’єкт і предмет дослідження

4) методи дослідження

5) Коротка структура даної роботи

І Природні умови як чинник заселення території Снятинського району.

1) геогр. положення

2) поверхня

3) Клімат

4) поверхневі та підземні води

5) грунтово-рослинний покрив

ІІ Особливості заселення території Снятинського району від найдавніших часів до тепер

1) Культура Карпатських курганів

2) Культура Ноа

3) Скіфська

4) Трипільська культура

5) Культура Фракійського Гальштату

6) Черняхівська культура

7) до сьогодні

ІІІ Характерні риси господарського заселення території Снятинського району



  1. Пізній палеоліт

  2. Мезоліт

  3. Бронзова доба

  4. Залізна доба

  5. Раннє середньовіччя

  6. Наші дні

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ
Снятинський район розташований у південно-східній частині Івано-Франківської області. З центром району у місті Снятин, в якому проживає 10 тисяч чоловік. Снятинщина складова частина Покуття, південно-східногї частини Галичини між річками Дністром, Прутом, Черемошом і Карпатами. Населення – 66,192 особи. Щільність населення – 110 осіб на кв.км. Площа – 602 кв.км.

Актуальність даного дослідження полягає у висвітленні історичного розвитку Снятинщини у світлі цивілізаційного підходу сучасної історичної науки. Нам потрібно переосмислити ряд праць з даної проблематики, особливо наших часів. Актуальність теми зумовлена необхідністю створити цілісне наукове дослідження тепиторії, у зв’язку з її недостатньою розробкою, введенням в обіг нових архівних документів і матеріалів з історії населених пунктів Снятинщини.

Мета даної роботи – дослідження територіальних особливостей заселення території і розвитку населених пунктів регіону дослідження.

Для реалізації мети нам потрібно вирішити наступні завдання:

- Проаналізувати природні чинники, як чинники які впливають на розселення населення тереторії;

- охарактеризувати заселення території протягом сорока тисяч років;

- Розкрити основні риси господарського освоєння території.



Об’єктом дослідження даної курсової роботи виступає Снятинський районів Івано-Франківської області.

Предметом курсової роботи виступають особливості і закономірності заселення території району із найдавніших часів до сьогодні.

Методи дослідження є застосування як загальнонаукових, так і спеціальних наукових методів. Спираючись на принцип історизму, об’єктивності, критичної оцінки джерел, методи аналізу та синтезу, в дослідженні широко використані історичні методи: порівняльно-історичний, аналітично-типологічний, історичної реконструкції, статистичний. Комплексність використання принципів і методів сприяло чіткому обґрунтуванню наукового пошуку через відповідну джерельну базу.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що основні положення курсового дослідження, нагромаджений в ньому фактичний і теоретичний матеріал та висновки можуть бути використані для написання нових спецкурсів з краєзнавства, написанні наукових праць по історії Снятинщини, та наведення багатьох статистичних даних по районі, і його населених пунктах.

І ) Природні умови як чинник заселення території Снятинського району

Територія Снятинщини, як і всього Прикарпаття у минулому була вкрита Галицько-Басарабським морем. І тільки близько 50 млн. років тому, внаслідок тектонічного підвищення земної кори, вода стекла в басейн сучасного Чорного моря. Трохи згодом, 15 млн. років тому, через загальне потепління клімату почали танути південний і карпатський льодовики. Останній і утворив нинішнє русло ріки Прут. Почало створюватися "обличчя" сучасного суходолу. Снятинський район розмістився на південному сході Івано-Франківської області та розташований на Східноєвропейській платформі. Належить до Верхньопрутсько-Дністровського фізико-географічного району. Лежить на т.зв. Прутсько-Черемоській височині та на Коломийсько-Снятинській рівнині. Район межує з Косівським, Коломийським, Городенківським районами Івано-Франківської області та Винницьким і Кіцманським районами Чернівецької області Географічні координати: 48° 46' північної широти 25° 55' східної довготи Висота над рівнем моря: 276 м. Снятинщина складова частина Покуття, південно-східного «кута» Галичини між річками Дністром, Прутом, Черемошом і Карпатами. Населення – 66,192 особи. Щільність населення – 110 осіб на кв.км. Площа – 602 кв.км. Через усю Снятинщину із заходу на схід тече річка Прут. Вона ділить район майже на дві рівні частини – північну й південну. Через район протікають річки: Рибниця, Дубівець, Турка, Чернявка, Лукач, Белелуйка, Потічок – притоки Прута.



Рельєф Снятинщини можна поділити на два основних вида: Рівнинно-пластовий – скульптурно ерозійний рельєф лівобережжя Прута та Пр карпатські низькогір’я правобережжя річки Прут.

Рівнинно-пластовий рельєф платформенної частини області утворений майже горизонтальними відкладами силуру, девону, юри, крейди і третинних відкладів, які виявлені переважно вапнякуватими породами (вапняками, мертелями, доломітами), пісковими та гіпсо-ан-гідритовими породами. Зверху, на більшій частині платформи, вони перекриті лесовими суглинками плейстоценового (четвертинного) віку. Ріки Прут та його ліві притоки, порізали ці пластові рівнини своїми долинами і утворили скульптурно-ерозійний рельєф. Оскільки вапняки, пісковики і мергелі, якими складена платформа — це тверді породи, що мало піддаються ерозійним процесам, то схили річкових долин тут переважно круті, а місцями урвисті, скелясті. Міжрічкові горби мають, як правило, подовгасті обриси І плоскі вершини, що свідчить про існування первісної рівнинної поверхні, яка пізніше в процесі рельєфотворення була розчленована долинами та балками і перетворена в горбисто-горбогірну. Вершини горбів та їх схили перекриті покривом лесоподібних суглинків, потужність яких на вершинах. горбів та підніжжях їх схилів досягає декількох метрів. Такі лесові схили легко піддаються ерозії, особливо на орних землях, завдяки чому тут виникло багато ярів, які ще більш ускладнюють поверхню горбів та схилів долин.

Прикарпатські низькогір’я :Терасово-акумулятивний рельєф різного ступеня розчленування панівний у Передкарпатті, але не єдиний. В Івано-Франківському Передкарпатті є ще й інші генетичні типи рельєфу, а саме: а) структурно-ерозійні низькогір'я зі скульптурно-ерозійними формами і б) структурно-тектонічиі межиріччя з поширенням зсувних форм рельєфу.

Перший тип рельєфу, представлений Майдаиським Битківсько-Гвіздським та Слобода-Рунгурським иизькогір'ям, які являють собою складки так званих нижніх молас Передкарпатського прогину, складе них пісковиками, конгломератами, соленосними глинами поляницької, воротищенської, добротівської і стебницької світ. Абсолютні висоти структурних низькогір'їв досягають 700 м; схили їх сильно розчленовані долинами потічків, що створює загалом складний низькогірний рельєф.

Другий тип рельєфу утворюють структурно-ерозійні межиріччя з поширенням зсувних форм. Абсолютні висоти цих межиріч в середньому становлять 300—350 м, а у вищих точках досягають 420—450 м. Відносні висоти над основним базисом ерозії — долиною Прута, досягають 120—150 м, що сприяло інтенсивному розчленуванню цих межиріч. Розчленуванню сприяв також і літологічний склад порід, представлених так 'званими верхніми поласами Передкарпатського прогину, в яких переважають глини і глинисто-піщані породи. Ці породи не тільки легко розмиваються атмосферними і річковими ;водами, але й інтенсивно піддаються зсувам на схилах долин і горбів, а тому рельєф являє собою характерне сполучення розлогих річкових долин, схили яких і поверхні межиріч спотворені цілими серіями багатоярусних зсувів,які місцями роблять ці межиріччя не придатними до сільськогосподарського обробітку. Цей тип рельєфу характерний для Прут-Черемошського межиріччя, зокрема для межиріч і Рибниці, Пістинки і Лючки тощо.

Якщо поглянути на карту населення за населеними пунктами можна побачити, що села, які розташовані поряд мають подібну кількість населення, і можна виділити декілька територій із подібною кількістю жителів.



  1. Правобережжя Прута

  2. Лівобережна при прутська

  3. Центральна рівнинна

  4. Західна

  5. Північно-східна

Якщо порівняти ці регіони із рельєфом, можна побачити що масштабність сіл залежить від нього. Найбільші за площею села, розташовані на більш горбистих ділянках, оскільки не всі території придатні для забудови. Зважаючи на те що площа їх велика, на ній проживає більша кількість людей.

Клімат

Атмосферна циркуляція і вітровий режим. На території Снятинщини як і на території Івано-Франківської області, циркуляція атмосфери як кліматотворчий фактор, виявляється у переносі атлантичних, континентальних і арктичних повітряних мас, а також у циклонічній та антициклонічній діяльності. При цьому всі форми циркуляції загалом зумовлюють тут перевагу переносу повітряних мас з Атлантичного океану над переносом континентального повітря зі сходу.

Атмосферною циркуляцією визначається утворення хмар і кількість опадів. Основна причина великої кількості опадів у цій місцевості — часте проходження циклонів і пов'язаних з ними фронтів. В окремі роки, залежно від переваги циклонічної погоди над антициклонічною або навпаки, річні суми опадів можуть докорінно відрізнятися від багаторічної норми.

Вітровий режим певною мірою відбиває умови циркуляції повітряних мас над місцевістю. Тому частково з напрямком вітру пов'язані температура і вологість повітря. Проте, напрямок вітру залежить від розподілу атмосферного тиску і сильно спотворюється рельєфом місцевості. У зв'язку з цим при вітрах одного і того ж напрямку може бути вторгнення повітряних мас різного типу. І, навпаки, повітряні маси одного якогось типу можуть поширюватись на місцевість при вітрах різного напрямку.

Напрямки вітру в умовах Снятинського району визначаються не тільки загально-циркуляційним процесами, але й орографічними факторами.

У районах Передкарпаття для року в середньому переважають північно-західний та південно-східний напрямки вітру

Термічний режим. Під термічним режимом розуміють зміни температури повітря у часі та просторі, які виражені в багаторічних середніх місячних і середніх річних температурах повітря, амплітудах річних коливань температури, її абсолютних максимумах, мінімумах тощо. У липні, найтеплішому місяці, середня температура повітря 19—19,5°С, у найхолоднішому (січень) вона знижується до мінус 4—5,5°С. У січні вертикальний градієнт температури в 2 рази менший, ніж липневий. Тому в цей час зниження температури зі збільшенням висоти відбувається повільніше.

Континентальність клімату виявляється перш за все в амплітудах річних коливань температур, або в різницях між температурами найтеплішого і найхолоднішого місяців: чим більша ця різниця, тим більша континентальність клімату. Для річного ходу опадів характерна значна перевага їх кількості. За теплий період


(IV—X) в районі випадає близько 73% опадів від
річної норми. Найбільш дощові літні місяці (VI, VII, VIII), протягом
яких випадає близько 44% опадів. Максимум опадів здебільшого припадає на червень. У цілому територія області порівняно зі східними районами України відзначається найбільшими сумами опадів, що пояснюється впливом : Карпат на атмосферні процеси.

Говорити про те що клімат вплинув на те що територія заселилась нерівномірно неможна, оскільки він суттєво не відрізняється на території. Можна тільки сказати те, що територія високої заплави майже не заселюється, але винятком для цього є два населених пункта: Видинів та Прутівка.


Водні ресурси

Головною водною артерією Снятинського району є річка Прут. Прут — це ліва притока Дунаю. Він має загальну протяжність 910 км і площу басейну близько 27500 км3. У межах області, від витоку до м. Снятин Прут має довжину близько 150 км. У районі, його протяжність близько 36 км. . Джерела Пруту починаються на північних схилах Чорногірського хребта на висоті понад 1750 м над рівнем моря. До Делятина Прут тече майже меридіонально, пересікаючи Горгани. Долина ріки тут глибока, вона то розширюється біля виходів м'яких сланцевих порід, утворюючи досить великі улоговини (Ворохтинська, Микуличинська, Делятинська та ін.), то звужується при перетині зон пісковиків. Схили долини звичайно круті, переважно покриті лісом. Нахили на цій ділянці дуже великі, і річка тече зі значною швидкістю 1,5—3м/сек. Русло звичайно кам'янисте, порожисте.

Від Делятина Прут повертає на схід в межах Передкарпаття і тече в південно-східному напрямку. На цьому відрізку Прут протікає у широкій терасованій долині, яка розділяє Передкарпаття і Покутську височину. Від Латича до Снятина дно долини плоске і широке, русло розбивається на густу сітку рукавів, приток тощо. Є багато староріч. До Заболотова правий берег ріки крутий, часто лісистий, лівий — довгий, пологий, покритий луками і полями. Від Заболотова до Снятина лівий берег Пруту крутий, порізаний ярами і балками, ріка тече в рівній долині, однак ухили тут ще великі, швидкість течії досягає майже 1 м/сек. З правого боку (Передкарпатського) Прут приймає численні притоки, які стікають з Карпат, це значною мірою визначає режим ріки.

Режим Пруту характерний частими паводками в усі пори року. Навесні паводки зумовлені таненням снігу. Найбільші підняття води бувають у літній період внаслідок зливних і затяжних дощів у горах. Восени в кінці жовтня і на початку листопада також спостерігається підвищення рівнів води. У середньому багаторічний стік розподіляється так: навесні (березень—травень) і влітку (червень—серпень) він становить 55—70%; взимку (грудень—лютий) найменший і дорівнює 10—15%' річного стоку.

Із приток Пруту можна виділити Черемош, та Рибницю. Черемош – друга за най потужністю річко району, по ній проходить кордон із Чернівецькою областю. Річка бере початок в Покутських Карпатах на порівняно невеликій висоті (близько 650 м.) і переважно протікають по горбистому Передкарпаттю. Долина її широка (0 5— 1 0 км) заплава покрита луками. Русло галечникове, шириною 10— 15 м Швидкість течії коливається у межах 0,5—1 м/сек. Режим Черемошу Рибниці типово Карпатський, тобто паводковий.

Також через територію району протікають менш значні річки: Турка, Горочная, Орелець, Чорнява, Белелуя, Турецький Потік.

Озер та водосховищ на території району не налічується жодного, але можна виділити ставки, вони стали дуже популярними у таких селах як: Русів, Тростянець, Новоселиця, Троїця, Любківці та по річці Чорнява.

Дуже суттєво на заселення території впливає гідрологія. Кожен із населених пунктів має приурочення до водойми. Не забезпечені річковою мережою тільки декілька сіл: Русів, Тростянець, Зібранівка, Хутір-Будилів, якщо перші два мають на своїй території багато ставків та незначні потічки, то інші взагалі не мають нормального забезпечення природними водотоками. У селі Хутір-Будилів можна також виділити те, що село розташоване на доволі низьких висотах. Які не перевищують 15м. над рівнем річки Прут. Тому тут близько до поверхні підземні води. Найбільш масово заселюється територія яка розташована на першій надзаплавній терасі Прута, особливо на його лівому березі. Ця територія була вище згадана мною як «Лівобережна при Прутська». Також із карти можна побачити що дуже густа мережа сіл у «Північно-західному регіоні». Села Трофанівка, Бучачки, Балинці, Кулачківці та Хо’мяківка розташовані в притик один до одного, і всі вони на березі невеличкої річки Чорнява. Казати що це саме річка вплинула на таке масове заселення цієї території неможна, тому що тут себе проявляють як і інші природні чинники, так і розташування поряд смт. Гвіздець.


Грунтово-Рослинний покрив.

Грунтовий покрив району, налічує чотири головних види грунтів: Дерново-підзолисті глеєві грунти, Сірі опідзолені грунти, Чорноземи опідзолені, Лучні та лучно-болотні грунти.

У Передкарпатті ці грунти утворюють основний фон. Грунтотвірними породами для дерново-підзолисто-гдейових грунтів були давньоалювіальні переважно безкарбонатні суглинки та легкі глини, принесені сюди карпатськими ріками.

Характерна риса цих грунтів — чітка диференціація на горизонти за підзолистим типом. Гумусово-елювіальпий горизонт у них безструктурний, світло-сірого кольору і має різну глибину (від 1—2 до 20— 25 см) залежно від ступеня вираження підзолистого процесу. Елювіальний горизонт бідний на мулувату фракцію, містить велику кількість 8ІО2, має світло-попелястий колір і теж безструктурний. Чітко виражений ілювіальний горизонт характерний темно-бурим забарвленням., великою щільністю, призматичною структурою, інтенсивним новоутворенням мінералів, особливо гідратів окисів алюмінію та заліза. Він в'язкий, липкий, здатний до набухання. Глибина його дуже різна: від 20—ЗО до 70—80 см. За ілювіальним горизонтом йде неглибокий перехідний горизонт, під яким залягає материнська порода.

За ступенем вираження підзолистого процесу дерново-підзолисто-глейові грунти поділяються на слабо-, середньо- та сильнопідзолисті.

Слабопідзолисті відміни мають слабо розвинений елювіальний горизонт (окремими плямами або ж зовсім відсутній). У середньспідзо-листих грунтів цей горизонт яскраво виражений, але по товщині не перевищує верхній гумусово-елювіальпий, тоді як у сильно опідзолені він значно потужніший.

В умовах рівнинного рельєфу і надмірного зволоження за наявності щільного водонепроникливого ілювіального горизонту грунти ці надмірно зволожені та оглеєння Це негативно відбивається на їх фізико-хімічних властивостях і знижує родючість.

Фізико-хімічиі аналізи свідчать про їх глибоку вилуговуваність, бідність основами і валовими запасами поживних елементів. Усі дернове-підзолисто-глейові грунти бідні на перегній (1,0—2,5%), який скупчений у верхньому (10—20 см) горизонти! Вміст гумусу пов'язаний з механічним складом і ступенем опідзолення: чим важчий механічний склад і слабше виражене опідзолення, тим більше гумусу. Такі грунти займають височинні райони правобережжя Прута. Бідність (Верхніх горизонтів на мінеральні колоїди та малі запаси гумусу зумовлюють невисоку вбирну здатність цих грунтів. Місткість вбирання їх коливається від 2—3 до 17—20 мг-екв. на 100 г. грунту. В елювіальному горизонті вона найнижча. Вбирний комплекс підзолистих грунтів в основному насичений катіонами водню та алюмінію, меншою мірою катіонами кальцію і магнію. Сума увібраних кальцію і магнію у верхньому горизонті становить 4,0—5,5, а в елювіальному лише дещо перевищує 3,0 мг-екв. на 100 г грунту. Це свідчить про їх низьку обмінну здатність і буферність.

Фізичні властивості дерново-підзолисто-глейових грунтів погані. Вони, як правило, безструктурні, часто брилуваті. Водно-повітряний режим їх незадовільний. Перенасичення вологою спричинюються до різкого зменшення ґрунтового повітря, що негативно впливає на грунтові мікроорганізми і коренову систему рослин. Грунти бідні на рухомі форми поживних речовин, особливо на фосфор і калій.

Сірі опідзолені грунти їх поширення в межах області пов'язане з карбонатними лесовид-ними суглинками. Вони трапляються по всій території правобережжя Прута. Поширені всі іх підтипи: Світло сірі, Сірі, темно сірі та чорноземи опідзолені.

Світло сірі опідзолені грунти найбільш поширені на високих вьзькозаплавних «плато» та їх схилах.

За даними механічного аналізу, світло-сірі опідзолені грунти є пилувато-легкосуглинистими, але трапляються і середньо і важкосуглинисті відміни. Вміст фракцій фізичної глини по профілю неоднаковий і коливається у межах 25,3—42,1% зі збільшенням в ілювіальному горизонті. Структура цих грунтів не міцна, агрофізичні властивості (аерація, водопроникність) досить несприятливі. Вони часто запливають і утворюють кірку.

Світло-сірі опідзолені грунти бідні на гумус: у верхньому горизонті його вміст дорівнює 1,8—2,7% і з глибиною (25—35 см) падає до 0,7— 1,6%. Вони мають високу кислотність. Реакція ґрунтового розчину кисла — рН сольове 4,2—5,7. У зв'язку з наявністю у складі увібраних основ катіонів водню ступінь насичення основами цих грунтів невисокий (40—60%), а гідролітична кислотність в середньому становить 5,8 мг-екв. на 100 г. грунту.

Грунти бідні поживними елементами. Вміст рухомого фосфору становить 3,9—6,2, калію — 3,6—10,5 мг на 100 г. грунту. Азот і калій мало рухливі.

Темно сірі опідзолені грунти у Снятинському районі поширені на широких вододільних просторах, а використовують їх переважно як орні землі. Сформувались на лесо-видних суглинках під покривом лісової та трав'янистої лучно-степової рослинності в умовах достатнього атмосферного зволоження. За механічним складом ці грунти легко- та серєдньосуглинисті. З аналізів видно, що верхні горизонти збагачені фракціями пилу. Перерозподіл мулу по профілю не простежується так різко, як у світло-сірих

грунтів.


Темно-сірі опідзолені грунти в орному шарі містять у середньому 2,6—2,8% гумусу, кількість якого поступово зменшується з глибиною. Ці грунти менш кислі, ніж попередні. Сольове рН в середньому становить 5,5. Гідролітична кислотність ще досить висока — 4,5 мг-екв. на 100 г грунту, насичення основами становить 74,4%. Рухомих форм фосфору в орному шарі в середньому є 7,0, калію — 7,25 мг на 100 г грунту.

Чорноземи опідзолені поширені майже у тих районах що і темно-сірі грунти. Розміщені вони на плакорах і пологих схилах південних експозицій в умовах глибокого залягання ґрунтових вод. Материнські породи — це переважно лесовидні карбонатні суглинки. Чорноземи опідзолені добре і на значну глибину гумусовані; гумусове забарвлення поширюється на перехідні горизонти. За механічним складом верхнього горизонту, ці грунти пилувато-легкосуглинисті, часто середньо- і лише зрідка.важкосуглинисті. В' ілювіальному горизонті відзначено деяке збагачення мулуватої фракції, а тому цей горизонт дещо ущільнений.

Вміст гумусу у верхньому горизонті становить 3,4—4,4%. У зв'язку, з цим вони мають кращі фізико-хімічні властивості, ніж попередні підтипи сірих лісостепових грунтів. Реакція ґрунтового розчину в них слабо-кисла, гідролітична кислотність у середньому дорівнює 4,8 мг-екв. на 100 г грунту. Насичення основами коливається у межах 73—88%. У складі увібраних основ в цих грунтах переважає кальцій над магнієм (відповідно 12,9—14,8 і 4,0—4,2 мг-екв. на 100 г грунту).

Лучні грунти. утворились під лучною трав'янистою рослинністю на алювіальних відкладах річкових заплав в умовах високого (2— З м) стояння рівня ґрунтових вод. Поширені в заплавах і двох надзаплавних терасах прута та Черемошу. Лучні грунти потрапляють під вплив тривалого затоплення повеневими і паводковими водами. Грунтотворення тут ускладнюється акумуляцією алювіального масеріалу. Лучні грунти мають досить високу природну родючість. У місцях, де їм не загрожує змив паводковими водами, їх використовують під зернові та городні культури, але переважно все ж таки як природні кормові угіддя. Для підвищення їх родючості потрібно вносити мінеральні та органічні добрива, в окремих випадках вапнувати і поліпшувати водний режим осушувальною меліорацією.

Рослинний покрив. В Історичні часи пануючим типом рослинності на території Івано-Франківської області були ліси. І тепер за лісами зберігається панівна роль. На рівнині і в передгірних районах ліси займають понад 30% те; ритори, а на схилах Карпат — досягають 60% .

Майже не збереглася у непорушеному стані природна трав'яна рослинність, оскільки більша частина безлісих територій розорана під сільськогосподарські угіддя. Серед трав'янистих формацій найбільш поширені луки, які займають певні площі по заплавах найбільших річок, зокрема Дністра, серед лісів та на безлісих вершинах гір — полонинах. Болота і на рівнині, і у високогір'ї дуже нечисленні. На невеликих ділянках збереглися фрагменти степової рослинності. Лівобережна територія району дуже бідна на ліси тут нами вкрита тільки перша тераса, і заплава. На відміну від лівобережної Снятинщини, правобережна майже повністю вкрита лісовою рослинністю, винятком тільки є перша тераса річки Прут від Заболотова до Снятина. У районі панують такі дві формації лісів: 1) Грабово-дубові ліси; 2) заплавні. Або долинні ліси з домінуванням у першу чергу вільхи чорної.

Грабово-дубові ліси являють собою двоярусні насадження. Перший ярус менш розвинений. Основу його становлять дуб звичайний, ясен звичайний, клен гостролистий, липа серцелиста. У другому ярусі панує граб. Місцями виростають чисті грабові насадження, в складі яких інші Породи виступають як дуже незначна домішка. Через дуже густий другий ярус, який утворює граб, чагарниковий ярус в грудах практично відсувній. Що ж до трав'яного покриву, то він завжди рясніший у малозмінених порубами двоповерхових деревостанах і, навпаки, помітно рідший: під густо зімкнутими чисто грабовими наметами.

Лучна рослинність на території рівнинної частини Снятинщини поширена по заплавах рік (надрічкові, або заплавні луки) та по верхніх терасах і вододілах (суходільні луки).

Серед різнотравних лук найпоширеніші злаково-різнотравні і бобово-злаково-різнотравиі. Серед перших, зокрема, слід назвати луки, в травостоях яких панують буквиця лікарська і щучник дернистий. Серед бобово-злаково-різнотравних особливо поширені луки, в травостоях яких домінує конюшина гірська. Суходільні луки займають міжрічкові простори, високі річкові тераси і ділянки сучасних річкових заплав, які розміщені вище від паводкової межі. Серед суходільних лук розрізняють власне суходільні луки і луки низинні. До власне суходільних лук належать не тільки рівнинні, а й гірсько-лісові луки. Основу травостоїв таких лук складають костриці лучна і червона, мітлиця тонка, гребінник звичайний, трясунка середня, гребінник звичайний, біловус стиснутий, пахуча трава звичайна, деякі бобові, зокрема конюшина лучна і повзуча, а також ряд представників мезофільного різнотрав'я. У травостоях низинних лук переважають щучник дернистий, очеретянка звичайна, очерет звичайний, осоки струнка, пухирчаста, звичайна, просяна, щетиниста, пухівка вузьколиста. Серед злакових лук найбільші площі займають луки лучно-тонконогові і середньо-трясучкові.

Найменше на Снятинщені болотної рослинності. На рівнині болота зосереджені по заплавах великих річок — Пруту, Черемошу. Особливо поширені низинні болота, переважно осокові, осоково-гіпсові, злаково-осоково-гіпсові. Перехідних боліт є значно менше.

Вплив грунтуового покриву на розселення доволі значний, на прикладі району можна сказати, що тут відбулося розселення таким чином, що території із найродючішим грунтом майже не виділяються під забудову. Таких територій можна виділити дві: «Лівобережна рівнинна» та територія між селами Рудники, Драгасимів та Видинів. Що до рослинного покриву, то він теж відіграє важливу роль у формуванні поселень із великою кількістю населення. На не заліснена території села в середньому мають населення до 500 людей, тобто дуже малі, а у сильно заліснених територіях вони складають в середньому 1000-2000 людей.

ІІ) Особливості заселення території Снятинського району від найдавніших часів до тепер.



ІІІ Характерні риси господарського заселення території Снятинського району.

Для дослідження території краю без даних археології на обійтися аж до XVI століття. У регіоні зафіксовано більше сотні археологічних пам'яток , в тому числі двадцять багатошарових. Серед них заслуговують на особливу увагу чотири скарби бронзової доби із Зоболотова, Потічка і Стецівки, могильник Голіградської ти Липицької культур у Заваллі, городище-святилище у Рудниках, городища давньоруського часу часу в Олешкові та Снятині, городище XIII – XIV століть в Джурові та ряд інших.

Проте, археологічні дослідження далеко не відповідають кількості та значимості пам'яток Снятинщини. Більшість із них руйнуються щорічними польовими роботами, під час будівництва, газифікації тощо. У результаті розпаювання земельних угідь багато пам'яток опинилися у приватній власності. На ряді об'єктів систематично та безкарнонишпорять “чорні” археологи, які, переслідуючи корослеїиві цілі, назавжди ройнують культурно-історичну цінність. Не зважаючи на значну кількість виявлених пам'яток, на археологічній карті Снятинщини залишається чимало великих “білих плям”. У зв'язку із рядом перелічиних обставин, виявлення нових, а також дослідження та збереження уже бідомих знахідок є на сьогодні актуальним питанням.

У результаті археологічних розвідок, проведених у 2001-2006 роках, було виявлено десять нових пам'яток, які датуються від епохи енеоліту до розвинутого середньовіччя.із них концентруються на межі річкових долин і плато, часто біля балок, які перерізають плато.



Пізній палеоліт - найдавніші сліди перебування людини на території Снятинини. Найстаріші знахідки на терені краю — покриті патиною фрагменти кремінних знарядь, зібрані па полі “Копані" с. Белелуя. Ця знахідка підтверджує те, що уже у ті роки люди виотовляли перші знаряддя для праці.

Мезоліт Після цього історичного моменту, територію району освоювали землеробські племена трипільської культури. В цей час з’являються наземні житла, зустрічаються мідні знаряддя праці, виготовляється багато керамічного посуду. У Белелуї » урочищах '‘За Глибокою”, “За Берестовим” та “Бавки” відомі поселення трипільської культури, а також досліджені і у “Олешкові та Хо'якінцях”, але на даний момент знахідок по цьому регіоні дуже мало

Бронзова доба У селі Княже знайдна значана кількость кераміки, на поселенні знайдено кам'яні знаряддя. До виробів з кременю, зокрема, належать скребки, вкладиш серпа, кулясті відбійники і трикутні форми вістря стрілки з прямою основою (рис. 1, 13,22,3;3,8). Наконечник оброблений акуратно виконаною двосторонньою ретушшю й мав довжину 3,5 см при ширині 2 см. На пам'ятці виявлено також придвети пов'язані з кременеобробним заняттям: нуклеуси, оббиті кам'яні конкреції і віджоди виробництва. У ході розвідки знайдено сокиру з опоки і фрагмент лезашліфованої сокири )рис. 3, 3). Нерідко трапляються зернотерки (сім екземплярів і уламки), виготовлені із піщанику і розмірами в середньому 30х10х5 см.

В поселенні яке знаходилось чуть північніше виявлено посуд який за складом глиняного тіста отання поділяється на наступні групи: посуд із домішками зерен шамоту, посуд із відмученої глини, кераміка із значною кількістю в тісті дрібного піску. Виявлено також сірі ошлаковані уламки. На поверхні деяких фрагментів проглядається слабкий хвилястий орнамент і півкруглі нігтеподібні заглиблення, аналогічні декору деяких посудин із поселення в Залуччі. На багатьох фрагментах присутні горизонтальні чи вертикальні вушка. Серед керамічних форм можна частково реконструювати щирокогорлу розлогу посудену із вертикальною ручкою під вінчиком (рис. 2, 19). Такої ж форми ручка виявлена на кераміці з уже згадуваних Тарасівців.

Похожі за своїм складом знахідки були знайдені у селі Горішне залуччя Посуд виготовлявся з різного гатунку глиняного тіста: з добре відмученої гдини, або з домішками різного розміру зерен шамоту і рідкого піску. Форми кераміки досить різноманітні, однак через значну фрагментарність знахідки вдається виділити тільки деякі: високо-горлу посудину, миску та зерновик, часто трапляються уламки амфор з наліпленими вушками-ручками під вінцями (рис. 2, 20, 16, 9, 10). Один з виявлених фрагментів належить біноклеподібній посудині, яку використовували у культових і, можливо господарських цілях. Характерною рисою кухонного посуду є домішки зерен шамоту в глиняному тісті, що придавало йому додаткової міцносі та жаростійкості. Всі вони займались практично подібнимизаняттями: Про значні масштаби вирошування зернових культур жителями поселення свідчать чимало знахідок фрагментів великих товстостінкових посудин із характерними вушками під вінцями. На деяких уламках зустрічаються сліди неохайного згладжування. Після чергової оранки було знайдено такожденце від посудини-зерновика діаметром 33 см і товщиною понад 3.5 см з незначними домішками крупнозернистого шамоту. У такому сховищі харчові припаси і особливо посівний фонд були надійно захищені від вологи та гризунів.

Про землеробство, як провідне заняття, свідчать знахідки знарядь для обробки грунту, зберання урожаю та його переробки. До першої групи належать наконечники мотие з опоки (рис. 3; 4, 5). Вони являють собою клиноподібні знаряддя з асиметричним профілем робочого леза і спрацьованим робочим кінцем. Останнє, очивмидно, пов'язано з тим, що наконечник кріпився на древку з допомогою муфти. Знаряддя сильно спрацьовані, із повторним загостренням робочого краю. Один екземпляр шліфований по всій поверхні. До знаряддя з опоки які також опосередковано належать до землеробських, відноситься сокира, викована шляхом оббивання та сколювання половини меншого розміру сокири із шліфувальними боковими гранями та лезом (рис. 3. 1, 2). Такі знаряддя були невід'ємними при підсічно-вогневій системі землекористування і носили загалом поліфункціональний характер.

Знаряддя для збирання врожаю представлені знахідками вкладишів до серпів (11 екземплярів), які являють собою прямокутні обо трапецеподібні пластини із заполірованим до дзеркального блиску верхнім лівим кутом (рис. 1. 18-21; рис. 3; 11). Саме остання особливість є визначальною при їхній ідентифікації як елементів жнивних знаряддь, яка утворюєтьсячерез тертя поверхні знаряддя до кременевмісних стебел злаків. Виготовлені пластини з темно-коричневого напівпрозорого кременю. Завдяки чіткій межі між люстражем та незаполірованою ділянкою поверхні, можна зрозуміти спосіб кріплення вкладишів у роговій чи дерев'яній оправі. Особливістю виявленихпластин є підправлений та звужений протележний відносно робочого леза бік, що дозволело зменшити товщину основи і полегшии працю серпом. Довжина вкладишів коливається від 1,5 до 5,5 см, ширина — від 1,1 до 2,2 см

Зернотерками та розтирачами представлені знаряддя для переробки врожаю. Вони являють собою плити піщанику гальштату (рис. 2. 1-3, 5). Вони чорняві із зовнішної сторони та сіро-розові шорсткі всередині. Трапляються також уламки великих посудин із нерівною поверхнею і значними домішками жорстви у тісті. Переважаюча частина кераміки має типові для раннього етапу розвитку культури розчоси на поверхні посуду, які нерідко вкривають навіть його вінчики. В окремих випадках вони йдуть чітко паралельно та регулярно, що свідчить про використання спеціального шаблону. Виявлена кераміка близька до комплексу посуду з поселення Магала ІІІ.

У селі Княже зафіксовано курган і три поселення. Курган розташований на вершині пагорбу ні вододілі північніше села, справа глиняного кар'єру. Він являє собою земляний насип підпрямокутної форми із зрізаною вершиною, орієнтований за сторами горизонту. Його розміри становлять приблизно 10х10 метрів і висотою у два метри. Курган цікавий тим, що навкруг нього чудово зберігся рів, шириною та глибиною 0,5 м. Виходячи із квадратної ворми насипу, його попередньо можна датувати ранньозалізним часом.

Перше поселення (урочище Триліски) розташоване на мисі корінного берега р. Прут і струмка. На поверхні зустрічаються перепалена глиняна обмазка і каміння, фрагменти кераміки, кістки та кам'яні артефакти, які охоплююь площу близько 2 га (150х120 м.). Пам'ятка багатошарова: Трипілля (IV-III тис. до н.е.), культура карпатських курганів (II-V ст. н.е), давньоруська культура (XII-XIII ст.). Зрідка трапляються уламки кераміки бронзового часу. Значна частина поселення руйнується щорічними польовими роботами, а у заліснених ділянках пошкоджена окопами та двома бліндажами УПА. На зачищеній стінці одного із них, на глибині 85см від сучасної поверхні, виявлено рештки трипільського життя. Культурний шар товщиною 20 см. Містить великі шматки перепаленої глини обмазки з відбитками колод 10-15 см. в діаметрі, а також споруда обмащена глиняними плитками світлого кольору з домішками піску.З боку балки, поступово знижуючись, проходить рів глибиною до двох метрів, шириною до трьох, і довжиною у сто двадцять п'ять метрів. На його правому схилі виявлена кераміка трипільської культури різко починаючись на плато, він дугоподібно спускається по схилу мису, обмежений справа валом. Судячи з того, що рів відносно валу спрямований в бік поселення, він безпосередньо захисного значення не відігравав. Тому, скоріш за все, по його дні проходила давня дорога, яка вела із рівнинної долини через стрімкий схил корінного берега до поселення, і з'єднувала селище із найблищим джерелом питної води.

Керамічний комплекс представлений двома видами посуду:товстостінний кухонний з домішками в тісті шамоту і тонкостінковий з відмученої глини. На декількох екземплярах присутній орнамент із мілких та широких канелюр. Аналогічні розмиті і нечіткі заглиблення виявлені на кераміці з пізньтрипільського поселення у Тарасівцях Новоселицького району Чернівецької області. Серед керамічних форм можна виділити амфори із вушками для вінець, шоломовидну покришку та невеликий кухлик (Рис. 1, 17-18)

Сімсот метрів західніше даної пам'ятки виявлено поселення трипільської культури. Вона займає понижений мис корінного берега площею близько 1,5 га. (100х130 м.). В оголеннях грунту із східного боку поселення на глибині 70-80 см від сучасної поверхні спостерігається шар паленини, який знаходиться на межі сучасного грунту чорного забарвлення і жовтого суглинку. На поверхні було зібрано фрагменти кераміки, перепалену глиняну обмазку та крем'яні вироби. Присутні уламки як кухонного так і столового посуду. Його стінки мають на злмі неоднорідне забарвлення, часто дво- або тришарове, що свідчить про слабке випалювання. Однак,на противагу знахідкам із навколишніх трипільських поселень, дана кераміка гарно збереглася, не піддалася корозії. Відмінна на поселенні також кременева сировинна база.

Ще одне поселення трипільської культури було зафіксовано на північній околиці села на правому березі пересохлого струмка, 1км зажідніше кар'єру. Воно перетинається грунтовою дорогою, яка веде на пасовища та поля. Схил, де розташована пам'ятка, покритий терасами, які, ймовірно, частково зруйнували її. Знахідки представлені перепаленою глиняною обмазкою (жовтою з домішками полови і яскраво рожерого кольору) та фрагментами кераміки.

Наступні чотири археологічні пам'ятки були зафіксовані у селі Горішнє Залуччя. На високому корінному березі річки Черемош (урочище Берести) знаходиться трипільське поселення площею близько 3 га. З півдня мис обмежений крутим схилом плато, а із заходу — глибокою балкою. Залишки наземних жителів залягають неглибоко, місцями їхні рештки у вигляді шматків перепаленої глини і каміння містяться на глибині 20 см. Від сучасної поверхні і сильно руйнуються під час оранки. На пам'ятці зібрано уламки столового, кухонного та тарного посуду, крем'яні та кам'яні вироби.

В центрі села на громадських городах виявлено давньруське поселення. Воно розташоване на першій надлуговій терасі річки Черемош. Культурний шар залягає порівняно глибоко, так як знахідки виявлені лише на місці газової траншеї. Переважають вінчики так званого галицького типу; глиняне тісто не містить якихось значних домішок. Цікаво що навпроти поселення на високому пагорбі у середині минулого століттябуло знайдено великий натільний золотий хрестик (можливо енколпіон).

Наступна пам'ятка виявлена 2,5 кілометра північніше села біля дороги-спуску до “панського” ставу на корінному березі річки Прут. На поверхні зібрано дрібні фрагменти ліпної кераміки та крем'яні вироби, які, очевидно, нілежать до епохи пізньої бронзи — раннього заліза.

На північно-східній окраїні міста Снятина розвідано два поселення, одне з яких виявилося багатошаровим - трипільська та черняхівська культури. Вони знаходяться на першій надзаплавній терасі правого берега Турецького Потоку (р. Кулачин) навпроти лісу. Крім них, на правому березі р. Прут біля греблі було знайдено крем’яне знаряддя на пластину яке схоже на вкладиш серпа пізньобронзового — ранньозалізного віку.

Окремого дослідження заслуговують археологічні пам'ятки Джурова, Снятина та Завалля. Саме повз останні два населені пункти проходив торгово-вимінний шлях на початку гальштатського періоду пізньої бронзи, який вів від Пруто-Черемоського межиріччя по правому пологому березі р. Потік на північ до Дністра. Далеко невирішеною залишається її проблема про джерела та шляхи потрапляння у регіон обсидіану у трипільські часи. Необхідне вивчення городища ХІІІ-XIV століття у Джурові (ур. Чорновище), що пролиє світло окремі моменти історії краю наприкінці існування Галицько-Волинського князівства та претензії на його спадщину Польщі, Угорщини та Молдавії. Дана пам’ятка може претендувати на згадуване у літописі місто — Городок на Черемоші, з яким ототожнюється городище у Карапчеві Вижницького району.

Велику кількість уваги заслуговує Снятин , і його фортеційні споруди.

Давні джерела зберігають пам'ять про місто, яке було воротами до Галицько-Волинського князівства. Румунський історик А.Д.Ксенопол, посилаючись на літописця Мирона Костіна, пише, що ще в ХІ-ХІІст. на молдавських землях було багато слов'ян, деякі з них приходили туди з міста Снятина. Польська історіографія стверджує, що місто відноситься до Римського періоду. Як би там не було, а вік Снятина солідний. Про це стверджується у дослідженні "Містечка, яких немає" П.Сіреджука. Він наводить приклад, що в 1382році Янко з Чарнкова писав, що "Снятин - одне з найбільших міст на Русі». На той час місто могло справити враження на гостя своєю заселеністю й багатством. У третій чверті XVII століття (16б9-1670 рр.) у Снятині проживало 1300 осіб. На цей період припадає і картографічна пам'ятка французького інженера Біплана, на якій позначено Снятин.

У давньоруські часи та за епохи середньовіччя фортеці, міста-фортеці (городи) і замки мали особливе, стратегічне значення. Войовник, що поклав собі за мету завоювати або взяти під свій контроль якусь територію, попри все інше, хотів того чи не хотів, а змушений був будувати свій військовий похід так, щоб хитрістю, підкупом, облогою чи силою неодмінно підкорити розташовану тут твердиню, і тільки після цього, можна було рухати свої війська у потрібному напрямку. Залишити у себе в тилу незахоплений, хоч і напіврозг- ромлений замок чи іншу фортифікацію (укріплене місто, поселення тощо) - означало наразитися самому на небезпеку бути розгромленим, а то й зазнати нищівної поразки. Саме тому древньорускі городи, середньовічні фортеці мали таке важливе, стратегічне значення.

У Х-ХІІ століттях фортифікації давньоруських міст і замків складалися головним чином із земляних валів. їх насипали на особливих дерев’яних (зрубних) конструкціях, перед ними копали рови і заповнювали водою. Водний (а чи навіть сухий) канал був серйозною перешкодою на шляху нападників. Та земляні вали, хоч би якої товщини і висоти насипані, становили лише основу для дерев’яних стін. Такі стіни стояли на гребенях валів і являли собою зруби З товстих колод, що для міцності мали ще й поперечні короткі стіни. Висота стін коливалася в межах 3-5 метрів. У їх горішній частині, з внутрішнього боку, припасовували галереї, які хроністи називали “заборонами”, звідкіля захисники обстрілювали супротивника. Ворота фортець та укріплених міст будували у вигляді вежі, в нижній частині якої влаштовували проїзд. Через рів перекидали дерев’яний міст. У разі військових дій його, звичайно, спалювали або рубали сокирами, оскільки до ХІІІ століття на Русі не практикували підйомних мостів

Говорячи про наше місто над Прутом, слід сказати, що Снятинська гора ще з прадавніх часів манила до себе поселенців можливістю її легкої фортифікації. Цілком можливо що долітописний Снятин вже існував у XI столітті. Археологічні знахідки на території міста цю гіпотезу частково підтверджують. Розвідкові дослідження виявили тут значне число старожитностей: городище Снятин І (ур. “Цвинтар", східна частина райцентру) та поселення Снятин II (центр міста) належать до часів Київської Русі, поселення Снятин III (колишнє с. Микулинці, північно-західна околиця населеного пункту) належать епосі раннього заліза (ХІІ-У ст. до и. е.); поселення Снятин IV (ур. “Коло Тракторної Бригади”, західна околиця міста) багатошарове: голіградська культура фракійського гальштату, римський час І-III ст. Київська Русь. Таким чином, розмістившись на перехресті важливих торгівельних шляхів, він не міг не перерости у значний торгово-ремісничий центр-град Галицького, а відтак Галицько-Волинського князівств. Прикарпаття було південно-західною частиною давньоруської держави. Тут, по Пруту і Карпатах, проходили її кордони. На Попрутській оборонній лінії розташовувалися чотири головні міста-фортеці: чернівецька, снятинська, олешківська та коломийська. Вони, згідно вислідів вчених, були побудовані в один і той же час, в середині XII ст., і функціонували до монголо-татарського нашестя.

Снятинська фортеця займала високий із стрімкими схилами пагорб, з якого відкривався вигляд на далекі околиці Попруття. Вдале топографічне розміщення її було настільки стратегічно вигідним, що починаючи з давньоруського часу і до наших днів місто не змінило свого розташування. Уже у XV століття, а саме у 1472 роцу, в одному із актів про Снятин мовилось як про поселення, яке складалося із замку, власне самого міста і передмістя. Снятин як столиця Покуття був укріплений валом і ровом навколо, замість кам'яної стіни був острог із міцних дошок, отже укріплення мало характер давньруський. До самого міста вірогідно вело двоє доріг, оскільки у 1839 році між міськими вулицями одна називалася “Галицька брама, інша Волоська брама”, - писав Ф. Свистун.

Домінантною спорудою кожного замку була вежа. Про її функціональне призначення можна сказати на прикладі давньоруського замку Володимира Мономаха у Любечі: “У глибині двору варти підносилася найвища будова замку — вежа. Ця споруда стояла самотня й не зв’язувалася з кріпосними стінами. Вона служила другими воротами й одночасно, як і донжони (вежі) західно-європейських замків, могла бути захисникам на випадок облоги за останній притулок У глибоких її підвалах були ями, де зберігалися зерно й вода. До вежі сходилися всі шляхи в замку: лише через неї можна було потрапити до господарчих клітей з “готовизною” Шлях до князівського палацу лежав також лише через вежу. Той хто жив у цій масивній чотириярусній вежі, бачив усе, що діялося у замку й поза ним: тільки з його дозволу можна було потрапити в князівські хороми. Схожі завдання у період середньовіччя були покладені і на вежу Снятинського замку. Вона, як випливає з джерел, в окремих випадках виконувала роль в’язничних камер.

У 1958 році Володимир Гуцуляк і Ростислав Дуб писали “Відомо, що в 1578 році у Снятині була велика пожежа, яка поширилась на все міста є підстави твердити, що у цей час згорів і замок, який до того був дерев’яний, бо у 1597 році польський король Сігізмунд III дав коронному гетьману Зеожидковському право брати мито від молдавських і турецьких купців для відбудови замку. У 90-х роках XIX століття ще були ознаки існування ровів і валів. Так, в той час можна було спостерігати сліди фундаменту, оборонного муру з північної сторони замку довжииною 57 метрів, звідси мур тягнувся на південь. Товщина кам'яного валу дорівнювала 2 метри. Сліди фундаменту валу знайдено на глибині 2, 5 метра під землею.

Коли замок перестав існувати, точно не можна сказати. Є тільки згадка про те, що в 1768 році він ще існував У міській інвентарній книзі за той рік числиться: дерев'яний замок, офіцини (приміщення для замкової служби), дерев’яна брама, на валах паркан (раніше на валах був частокіл), міст через рів. Очевидно, в кінці XVIII століття замок був знищений дотла, тому, що він був дерев’яний, жодних слідів існування не залишилося. Таким чином, давня традиція зведення дерев’яно-земляних споруд збереглася і при спорудженні Снятинського замку. Підпорядкований умовам місцевості він мав, очевидно, нерегулярну планувальну конфігурацію і характеризувався розмаїттям об’ємно-просторових вирішень. Недовговічність дерев’яно-земляних укріплень і часті пожежі вимагали його періодичної відбудови і перебудови, а разом з ним і самого міста. На місці замку споруджено будинок, де у 1958 році містився райвиконком (а тепер — спальний корпус Сяятинської загальноосвітньої школи-інтернату І-ІП ст.). При його спорудженні було виявлено підземні ходи, які з’єднували замок із парафіяльним костелом, містом та іншими місцями. Біля укріплень Снятинського замку селилися ремісники і торговці, поступово забудовуючи навколишню територію, внаслідок чого місто розросталося, утворювалися нові поселення. Можна припустити, що села Кулачин (перша письмо-ва згадка — 1458 рік) і Микулинці (перші документальні свідчення про його існування наявні за 1427 рік), які нині знаходяться в межах міста, завдячують своїй появі саме Снятинському замку. На сьогодні відгомоном далеких століть залишився вал, обриси якого і досі чітко помітні в районі давньої вулиці Базарної, тепер Валової. Добре збереглася частина валу довжиною понад 110 метрів, а висотою - до п’ятнадцяти. Глину для валу брали із сусідньої ділянки, яка межує з яром або з яру. Є версія, що й яр виник в результаті виконання цих робіт. Він тягнеться сьогодні від колишньої пральні і аж до вулиці Валової. На підтвердження цієї версії є існування в одній із стін згаданого валу, недалеко від ресторану “Едельвейс”, своєрідного коридору, який міг служити ходом у бік викопаного яру. Будь-які господарсько-будівельні роботи на валу і території прилеглій до нього слід категорично заборонити, об’єкт взяти під охорону держави, а вченим-археологам дослідити і описати йога Ті крихти давнього Снятина, який нам подарував час треба обов’язково зберегти для майбутніх поколінь Ще зауважимо, і про це мало хто нині знає, що вулиця Широка у Снятині: точно пролягає по колишньому Галицькому (Волоському) шляху.

Підводячи підсумки сказаному, маємо право ствердити, що впродовж усієї своєї історії Снятин завжди маві висотні споруди веж (надбрамних, сторожових, замкових, в’язничних). З них слідкували за наближенням купецьких валок, пересуванням ворога у часі війни, повідомляли про пожежі, нашестя татарських кримчаків, у підземеллі тюремної вежі утримували злочинців. А замкова вежа була символом могутності і сили феодала. Із ліквідацією Снятинського замку, потреба у сторожових вункціях замку не відпала. Це і було однією із причин спорудження вежі магістрату 1904-1909 роках.

Перша письмова згадна про місто датується 1158 роком, однак, у жодному з видань не вказується джерело, в якому засвідчено цей ойконім у XII ст. Проте, певні дані, щоб Снятин зараховувати до поселень давньоруського періоду, все-таки є. Так, у пам’ятках ХІV ст. Снятин іменується містом, а Янко з Чарнкова 1382 року назвав Снятин одним із найбільших міст Русі. Якщо більшість краєзнавців схиляється до того, що саме від імені цього боярина походить назва, міста Снятина, то науковець Д.Бучко дотримується іншої думки. Він вважає , що оскільки Снятин документально першофіксується наприкінці XIV ст., то виводити назву міста від Къснята - Константин неправомірно. Від деривата цього календарного імені цілком закономірно виводять назву літописних міст Снятин (Къснятин) на Сулі і Константин (Къснятин) в Суздальській землі О. Стрижак і В. Нерознак. Але ця етимологія не цілком прийнятна для топоніма Снятин на Прикарпатті. В монографічному нарисі польського історика 30-х років ХХ століття Генріха Сайдлера сказано, що місто Снятин у 1158 році, як важливий стратегічний центр, притягували до себе Ярослав Осмомисл і Іван Ростиславович. Він також відзначає, що у 1165 році міста Коломия, Городенка і Снятин тимчасово були передані одному з представників династії візантійських імператорів Комнінов Андроніку.

У XIV стлолітті почали зароджуватись на території району інші населені пункти першим із них є село Балинці. На території Балинець зустрічаються знахідки часів Київської Русі. За народними переказами Балинці засновано у ХІІ-ХІV ст. Легенда розповідає, що у ХІІІ ст. на захід від Балинець існувало село Петровець. В середині ХІV ст. ціле Покуття захопила Польща, і саме тоді і з'явилась перша письмова згадка про Балинці належить до 1462 року. Село згадується і пізніше від 1483 та 1495 р. В цей час Балинці були властю галицького судді. Доля судила переживати тяжке ярмо польської окупації.



Після цього почали масово зароджуватись села на Снятинщині, і до 1500 року у межах району було відомо 33 поселення. На даний момент на тереторії району налічується 48 населених пунктів, серед яких одне місто, і одне селище.


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка