Показання І протипоказання до гемотрансфузії




Скачати 154.08 Kb.
Дата конвертації18.04.2016
Розмір154.08 Kb.
ПОКАЗАННЯ І ПРОТИПОКАЗАННЯ ДО ГЕМОТРАНСФУЗІЇ

Коли, в яких випадках, за яких обставин показане переливання крові? Виходячи з того, що відомо про її функції, ще нещодавно кров широко використовували в клінічній практиці навіть тоді, коли без неї можна було обійтися.

Зараз переливання цільної консер­вованої крові значно обмежене. Її переливають лише тоді, коли вона конче потрібна. В іншому разі її за­мінюють компонентами або кровоза­мінниками.

З практичної точки зору, всі пока­зання і протипоказання до переливан­ня крові можна поділити на відносні і абсолютні. За абсолютними показан­нями кров переливають тоді, коли це потрібно для врятування життя люди­ни і без переливання вона неминуче помре. Це — смертельні кровотечі, шок III, IV стадій, клінічна смерть. Показання ці повинні бути чітко об­грунтованими. Часто одних клінічних ознак для цього замало, але знижен­ня систолічного тиску нижче за 100 мм рт.ст. після втрати крові, що вказує на 30 % дефіциту ОЦК, є підставою для переливання. І тут не слід відразу використовувати цільну кров. Треба почати з інфузії криста-лоїдних розчинів, пізніше перейти на еритроцитарну масу, а потім вже впродовж доби, за потреби, перели­вати цільну кров.

За відносних показань хворий може обійтися без переливання крові. Воно є лише одним із компонентів комплек­су лікування, але не має вирішального значення. Хворому бажано перелити кров, але за наявності протипоказань від неї можна відмовитися.

Відносними показаннями до пере­ливання крові є невеликі паренхіма­тозні і капілярні кровотечі, шок І, II стадій, лейкопенія, гіпопротеїнемія, ендогенні і екзогенні інтоксикації, сеп­сис, гострі і хронічні гнійні процеси, запальні процеси з млявим перебігом, сповільнена регенерація ран, інтокси­кація отрутами, які перетворюють ге­моглобін на карбоксигемоглобін (чац-ний газ) і метгемоглобін (фенол, анілін), передопераційна підготовка.

За останні роки відносні показан­ня до переливання цільної крові по­мітно звужені. Абсолютними проти­показаннями до гемотрансфузії є гострі крововиливи в мозок і тромбоз його судин, набряк легень.

Відносними протипоказаннями до переливання крові є такі:

1) патологія серцево-судинної си­стеми (гострий септичний ендокар­дит, міокардит, вади серця, пору­шення кровообігу II і III ступеня, гіпертонічна хвороба II ступеня, ви­ражений атеросклероз судин головно­го мозку, тромбоемболія);

2) захворювання легень (активний і дисемінований туберкульоз легень);

3) захворювання нирок і печінки, що супроводжуються порушенням їх функцій (оскільки з консервованою кров'ю вводять значну кількість про­дуктів розпаду білків, це ставить ви­сокі вимоги до органів, що знезара­жують їх, тому відносними протипо­казаннями до переливання крові мо­жуть бути амілоїдоз нирок, гострий гломерулонефрит, нефросклероз, го­стрий і хронічний гепатити);

4) гострий ревматизм;

5) алергічні захворювання (брон­хіальна астма у період загострення);

6) геморагічний васкуліт;

7) захворювання ЦНС (струс, за­биття і стиснення мозку).

Таким чином, підхід до переливан­ня крові у кожного хворого повинен бути індивідуальним із суворим ураху­ванням показань і протипоказань.


УСКЛАДНЕННЯ ПІД ЧАС ГЕМОТРАНСФУЗІЇ

Переливання крові — серйозне втручання у життєві процеси організ­му. Іноді воно може зумовлювати небажані тяжкі реакції і ускладнення. Багато з них пов'язані з грубим пору­шенням правил переливання крові.

Запропоновано багато схем і кла­сифікацій реакцій і ускладнень, пов'я­заних з переливанням крові. Згідно із запропонованою у 1973р. В. Філато-вим класифікацією, всі ускладнення можна поділити на 3 основні групи:

1) ускладнення механічного характе­ру; 2) ускладнення реактивного харак­теру; 3) ускладнення, пов'язані з інфікуванням хворого кров'ю донора.



Ускладнення механічного характе­ру пов'язані в основному з порушен­ням інструкцій щодо заготівлі або пе­реливання крові, погрішностями в техніці. Це — гостре розширення сер­ця, повітряна емболія, тромбоембо­лія і тромбоз.

Під час переливання великої кількості консервованої крові у хво­рих літнього віку із захворюваннями серця може настати гостре розширен­ня серця. Воно характеризується тим, що під час процедури або в кінці пе­реливання крові у хворого з'являють­ся затруднене дихання, відчуття стис­кання в грудній клітці, біль у ділянці серця, аритмія, тахікардія, спосте­рігається зниження артеріального тиску. Може зупинитися серце в пе­ріод діастоли.

З метою запобігання цьому усклад­ненню пацієнтам з факторами ризику краще переливати концентрати ерит­роцитів.

За появи ознак перевантаження кровообігу треба припинити перели­вання, провести кровопускання 200— 300 мл, ввести препарати, які тоні­зують м'яз серця (кальцію хлорид, кордіамін, глюкозу з інсуліном і вітамінами). У разі брадикардії рекомен­дують розчин атропіну сульфату. Якщо у хворого зупинилося серце, то проводять загальні реанімаційні захо­ди для виведення його зі стану клі­нічної смерті.

Життєвонебезпечним ускладнен­ням є повітряна емболія, тобто попа­дання повітря під час переливання крові в кровоносне русло. Повітря, яке потрапляє у вену, рухається в напрямку правої половини серця, звідти — в легеневу артерію і її гілки, закупорюючи їх. При цьому виника­ють раптова непритомність, ціаноз, зупинка дихання (апное) і серця (син-копе). Обличчя стає блідим і ціано-тичним, пульс прискорюється і слаб­не, артеріальний тиск знижується.

Перша допомога полягає у швид­кому опусканні головного кінця сто­ла або ліжка, проведенні штучної вен­тиляції легень, закритого масажу сер­ця. У II—IV міжребер'ї справа від гру­дини пунктують праву половину сер­ця і відсмоктують близько 200—250 мл пінистої крові.

Іноді гемотрансфузія може усклад­нюватися емболією згустками крові. Частіше буває тромбоемболія легене­вої артерії або її гілок.

Це ускладнення може зумовитися трьома причинами: неправильна кон­сервація (стабілізація) крові, непра­вильна техніка переливання, а також відривання тромбу, який утворився у вені. Тромби можуть відриватися у віддалених тромбованих венах (часті­ше нижніх кінцівок) через підвищен­ня тиску, зумовлене переливанням крові, венозного тиску. Закриття однієї з основних гілок легеневої ар­терії або численна емболія дрібних гілок супроводжується колапсом, блідістю і ціанозом обличчя, холод­ним, липким потом. З'являються за-труднене дихання, біль за грудниною і кашель (спочатку сухий, а пізніше з виділенням кров'янистого харкотин­ня). Через деякий час підвищується температура тіла і розвивається клініка інфаркту легень.

За появи цього ускладнення треба негайно припинити переливання крові, ввести знеболюючі, спазмолі­тичні, серцеві препарати. Для про­філактики пневмонії і абсцесу легень призначають антикоагулянти і сульфа­ніламідні препарати.

При тромбозі вени, в яку перели­вали кров, у тій чи іншій її ділянці може з'являтися щільний, болючий шнуроподібний тяж. Лікування поля­гає в місцевому призначенні зігріва­льних компресів, антикоагулянтів і фібринолітичних препаратів (гепарин, фенілін, пелентан, фібринолізин та ін.), електрофорезу гепарину.



З ускладнень реактивного характе­ру можна виділити такі: гарячка, алергічні реакції, синдром масивних переливань, гемотрансфузійний і цит-ратний шок, калієва інтоксикація.

Посттрансфузійна гарячка зумов­люється попаданням у кров піроген-них речовин — продуктів розпаду білків і мікроорганізмів.

Частіше гарячка спричинюється взаємодією антитіл реципієнта » пе­релитими лейкоцитами, тромбоцита­ми чи імуноглобуліном.

Реакція звичайно виникає через 1,5—2 год після переливання. У хво­рого з'являються відчуття жару, озноб, іноді головний біль, до 38— 39 °С піднімається температура тіла, спостерігається блювання. Залежно від тяжкості проявів розрізняють три ступені гарячкової реакції.

У разі реакції легкого ступеня хво­рий відчуває загальну слабкість, по-зноблювання, трохи підвищується температура тіла (в межах 1 °С).

Реакція середнього ступеня прояв­ляється ознобом, слабкістю, голов­ним болем, невеликим болем у жи­воті і попереку, підвищенням темпе­ратури тіла на 1,5—2 °С.

За реакції тяжкого ступеня спосте­рігаються сильний озноб, головний біль, нудота, блювання, затруднене дихання, біль у кістках і попереку, ціаноз губ, значне підвищення тем­ператури тіла (більше ніж на 2 °С).

Реакції легкого і середнього ступе­ня через кілька годин минають самі.

Тяжкий ступінь реакції триває довго, але закінчується у більшості випадків сприятливо.

Реакції легкого і середнього ступе­ня не вимагають застосування спеціаль­них лікувальних засобів. Хворого тре­ба зігріти (накрити ковдрами, поклас­ти грілку до ніг, напоїти гарячим чаєм). У разі тяжкого ступеня реакції, крім перерахованих вище засобів, ре­комендують уводити знеболюючі (мор­фіну гідрохлорид, норфін, трамал, промедол), серцеві (камфора, кофеїн, кордіамін), антигістамінні (димедрол, діазолін, супрастин) препарати, кор­тикостероїди (гідрокортизон, преднізо­лон — 80—100 мг), антипіретичні за­соби (ацетилсаліцилова кислота, аско-фен, амідопірин), внутрішньовенне вводять 10 % розчин кальцію хлориду (10 мл), 5 % розчин глюкози (500 мл) з аскорбіновою кислотою, крапельне.



Алергічні реакції зв'язані із сенси­білізацією організму до білків плазми донорської крові. Вони виникають у разі повторної трансфузії крові і плаз­ми, введення білкових речовин і білкових препаратів, а також при де­яких захворюваннях (хронічні запальні процеси, злоякісні пухлини, захво­рювання системи крові).

Ознаки алергічної реакції з'явля­ються вже під час переливання крові або через 15—20 хв після його закін­чення. До симптомів, які характерні для гарячкової реакції, приєднують­ся кропив'янка, алергічний набряк різних ділянок тіла, задишка тощо.

Алергічні реакції частіше мають легкий перебіг (за винятком анафілак­тичного шоку), через 30—40 хв вони самі минають. Кропив'янка, біль у суглобах, свербіння можуть тривати 1—2 доби.

Якщо алергічна реакція з'являєть­ся ще під час переливання крові, його треба негайно припинити. Хворому внутрішньовенне вводять 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду і 5— 10 мл 5 % розчину аскорбінової кис­лоти, діазолін, димедрол або супра­стин, кортикостероїди. За показан­нями — кофеїн, камфору.

Переливання великої кількості крові супроводжується низкою нега­тивних реакцій — синдромом масив­них переливань (синдром гомологічної крові). Синдром цей зв'язаний із уве­денням в організм реципієнта з кон­сервованою донорською кров'ю цит­рату натрію, калію, змінами біохімі­чних констант і формених елементів у процесі збереження крові, імунологіч­ною несумісністю крові донора і ре­ципієнта за еритроцитарними, лейко­цитарними і тромбоцитарними анти­генами і антитілами плазмових білків, які практично не враховуються під час підбирання донорської крові.

Для синдрому масивних переливань характерні: спазм судин, підвищення в'язкості крові реципієнта, склеюван­ня еритроцитів, утворення в капіля­рах пробок, порушення кровообігу, поява в печінці і нирках дрібних кро­вовиливів, застій крові в легенях. Кров не згортається, виникає крово­точивість.

Все це буває тому, що кров кількох донорів практично неможливо ідеаль­но сумістити з кров'ю реципієнта за всіма факторами і параметрами. Ви­никає багато дрібних імунних несумі­сностей, кількість яких переходить у якість.

Синдром гомологічної крові часті­ше настає у разі трансфузії консер­вованої крові з тривалим строком збе­рігання, у хворих, яких оперують в умовах екстракорпорального крово­обігу, у стані шоку і при масивній крововтраті. Часто він буває у онко­логічних хворих.

Для запобігання цьому ускладнен­ню рекомендують користуватися свіжою консервованою кров'ю, а та­кож поєднувати її переливання з внут­рішньовенним введенням низькомо­лекулярних плазмозамінних розчинів (гемодез, реополіглюкін, реомакро-декс, неокомпенсан та ін.).

Небезпечним ускладненням перели­вання крові є гемотрансфузійний шок. Він зумовлений переливанням несу­місної за системою АВО і резус-фак­тором крові тощо. Може спричини - тися переливанням інфікованої або зміненої крові, крові, яка була випад­ково заморожена і відтанула чи нагріва­лася до температури, що вища за 40 °С.

Головними причинами цього усклад­нення є руйнування еритроцитів до­нора, їх гемоліз зі звільненням ток­сичних продуктів розпаду (гістаміну, брадикінінів, катехоламінів та ін.). Іноді можливий і гемоліз еритроцитів реципієнта під впливом аглютинінів крові донора. Це буває у разі транс­фузії крові універсального донора ре­ципієнтам з іншими групами.

Все це зрештою призводить до роз­витку шоку, тяжкої інтоксикації, порушення згортання крові, гострої ниркової недостатності.

У перебігу гемотрансфузійного шоку розрізняють три періоди: І — шоку; II — ниркової недостатності;

III — одужання.



Період шоку (перші кілька годин). Може розвиватися ще під час пере­ливання крові, після введення в кро-іюносне русло 20—40 мл крові. Хво­рий стає неспокійним, скаржиться на відчуття жару, стиснення за грудни­ною, головний біль і біль у попере­ковій ділянці, нудоту, блювання. Біль зумовлюється спазмом мозкових, ме-зентеральних і ниркових судин. Пульс стає частим, артеріальний тиск зни­жується. Біль такий сильний, що хво­рі стають неспокійними, кричать. Обличчя хворого спочатку червоніє, а пізніше блідне, з'являється озноб, підвищується температура тіла. Згодом з'являються мимовільні сечовипус­кання та дефекація. Розпочинаються гемоглобінурія та гемоглобінемія. Швидко розвивається жовтяниця.

Період ниркової недостатності ха­рактеризується ознаками ураження нирок. Зменшується або взагалі при­пиняється виділення сечі. Розвиваєть­ся уремія, яка характеризується голов­ним болем, нудотою, блюванням, утратою апетиту, проносом, адина­мією, сонливістю, ознобом, підви­щенням артеріального тиску. Нарос­тають блідість і жовтушність шкіри, пастозність і набряки. Температура тіла підвищується до 38 °С і більше. Розвивається анемія, у крові підви­щуються рівні сечовини, креатиніну, білірубіну, калію. У сечі виявляють білок, лейкоцити, еритроцити, ци­ліндри.

У разі прогресування захворюван­ня хворі помирають на 3-тю —18-ту добу після гемотрансфузії. За спри­ятливого перебігу з 2—3-го тижня стан їх починає поліпшуватися і настає третій період — одужання.

Першою ознакою періоду одужан­ня є відновлення діурезу. Він посту­пово збільшується і до 8—12-ї доби може досягнути 3—4 л на добу. По­ступово поліпшується загальний стан хворого. Щоправда, після відновлен­ня функції нирок ще тривалий час можуть спостерігатися загальна слаб­кість, швидка втомлюваність, зали­шається зниженою концентраційна здатність нирок.

Клінічні прояви гемотрансфузійно­го шоку при резус-несумісності мають багато спільного з шоком, що розви­вається за АВО-конфлікту, але він буває частіше після переливання крові і має не такий гострий перебіг.

Лікування гемотрансфузійного шоку при АВО- і резус-конфлікті од­накове. Воно залежить від періоду ускладнення.

Лікування повинне розпочинатися безпосередньо після появи початко­вих ознак шоку. Протягом перших 12 год добрі наслідки забезпечують обмінні переливання крові. У хворих ексфузують 1000—2000 мл крові, яку заміщають одногрупною донорською (3—5 діб зберігання). Лікування по­винно бути спрямоване на нормаліза­цію гемодинаміки і виведення з орга­нізму продуктів гемолізу. Показане підшкірне введення 1 мл морфіну гідрохлориду, промедолу, 0,5—1 мл атропіну сульфату, кордіаміну, кофеї­ну, внутрішньовенне — 20 мл 40 % розчину глюкози з вітамінами В, С, коргліконом, строфантином (0,5 мл), 10 мл 10 % розчину кальцію хлори­ду, гідрокортизону. Пізніше внутрі­шньовенне вводять 400—500 мл реополіглюкіну, гемодезу, 400—500 мл 5 % розчину натрію гідрокарбонату або 200—250 мл 10 % розчину натрію лак­тату. З метою стимуляції діурезу вво­дять діуретичні засоби (20 % розчин маніту з розрахунку 1 г сухої речови­ни на 1 кг маси тіла хворого). За відсутності ефекту через 6 год введен­ня маніту можна повторити. Для роз­ширення кровоносних судин нирок і поліпшення ниркового кровообігу ре­комендують уводити кофеїн-бензоат натрію (10 % — 1 мл), розчин еуфі­ліну (2,4 % - 5-10 мл)

Для запобігання внутрішньосу-динній коагуляції доцільно ввести 5000 ОД гепарину.

Лікування хворих у період гострої ниркової недостатності повинно про­водитися в спеціалізованих відділах, де у разі потреби є можливість прове­сти гемодіаліз з допомогою апарата "штучна нирка".

У цей період треба обмежити вве­дення в організм хворого рідини. Кількість рідини, яка вводиться, по­винна дорівнювати тій, яку хворий втрачає зі сечею, випорожненнями, блювотними масами, видихуваним повітрям.

При анурії і відсутності інших втрат рідини денна потреба у воді не повин­на перевищувати 500—600 мл. Їжа по­винна легко засвоюватися і містити 20— ЗО г білка, 50—60 г жиру і 240—300 г вуглеводів. З їжі вилучають такі продук­ти, які містять велику кількість калію і натрію (фрукти, овочі).

Хворому рекомендують внутрішньо­венне введення 20—40 % розчину глю­кози (200—400 мл) з кислотою аскор­біновою, тіаміну бромідом, піридок-сином, ціанокобаламіном і інсуліном (40—50 ОД на 100 г сухої глюкози). З метою дезінтоксикації вводять гемодез, реополіглюкін, плазму, розчини аль­буміну, протеїну, альбумінату. Для зниження білкового катаболізму засто­совують анаболічні гормони (діанабол, феноболін, ретаболіл).

З метою посилення виведення з організму токсичних продуктів хворим рекомендують щоденні промивання шлунка, очисні клізми розчином на­трію гідрокарбонату, сифонні клізми.

За хворими потрібен ретельний догляд (для профілактики пневмонії, пролежнів, інфекційних ускладнень з боку ротової порожнини). За відсут­ності ефекту від перерахованих вище за­ходів показаний гемодіаліз.

У період одужання інтенсивність лікування зменшують. Хворий потре­бує ретельного догляду, відповідної дієти.



Цитратний шок розвивається за швидкої трансфузії великої кількості крові, стабілізованої натрію цитра­том. Це частіше буває у людей з хво­рою печінкою чи нирками. Підви­щення в сироватці крові рівня натрію цитрату супроводжується зменшенням кількості іонізованого кальцію, з яким натрію цитрат утворює комплекс, що зумовлює низку реакцій, а саме:

спазм судин легень, серця, послаб­лення скоротливої функції міокарда, порушення електролітного обміну (го­ловним чином іонів кальццо і калію). Все це призводить до порушення ге-модинаміки і функції нервової систе­ми. Токсичною дозою натрію цитра­ту вважається 10 мг/кг/хв, що відпо­відає введенню 2—3 мл консервова­ної крові на 1 кг маси тіла реципієнта за 1 хв.

Клінічне цитратний шок прояв­ляється неспокоєм, прискоренням пульсу, аритмією, зниженням арте­ріального тиску, затрудненим дихан­ням, судомами. Ознаки ці з'являють­ся під час переливання крові або на­прикінці його. Цитратний шок може бути причиною смерті хворого від зу­пинки серця.

З метою профілактики виникнен­ня цитратного шоку рекомендують на кожні 500 мл крові вводити 10 мл 10 % кальцію хлориду або глюконату кальцію.

У разі виникнення цитратного шоку треба негайно припинити пере­ливання крові, внутрішньовенне вве­сти 10 мл 10 % розчину кальцію хло­риду або глюконату кальцію, під-шкірно — кофеїн.

Третя група ускладнень пов'язана з перенесенням від донора реципієнту інфекції. Найчастіше під час транс­фузії можна заразитися вірусним ге­патитом, малярією, сифілісом, бру­цельозом, токсоплазмозом, трипано-соматозом, а також СНІДом.

Деякі з цих інфекцій (гепатит В, СНІД) можуть проявитися через ба­гато місяців чи навіть років після пе­реливання крові.

Оскільки у збудника сифілісу (спірохети) коротка тривалість жит­тя, кров, що зберігалася понад 4 доби за температури 4 °С, уже не є небез­печною.

Для запобігання зараженню ВІЛ у більшості країн уся донорська кров проходить рутинний тест на виявлен­ня антитіл проти вірусу. Паралельно проводять інші заходи, спрямовані на вилучення донорів, котрі входять у групу ризику щодо СНІДу. Вірус особливо чутливий до високих темпе­ратур. Його вбиває також процес фракціонування плазми для вироблен­ня препаратів імуноглобуліну.

Клінічна картина специфічних інфекційних захворювань і методи їх лікування мало чим відрізняють­ся від таких при інших шляхах зара­ження.

Поряд із проникненням у кров ре­ципієнта специфічної інфекції під час переливання крові може відбути­

ся бактеріальне забруднення його крові банальними мікробами (стреп­тококи, стафілококи, протей та ін.), що може спричинити сепсис. Це спо­стерігається у разі порушення правил асептики під час заготівлі крові. Особ­ливо небезпечні грамнегативні мікро­би. Для лікування таких ускладнень, крім протишокових засобів, треба призначати великі дози антибіотиків (внутрішньовенне). Ризик передачі інфекції збільшують латентні, гострі і хронічні захворювання донора. У зв'язку з цим велике значення для профілактики інфекційних ускладнень має ретельне обстеження донорів пе­ред взяттям крові.

Під час збереження крові з ерит­роцитів просочується калій, що за швидкого введення великої кількості крові може призвести до калієвої інтоксикації. Це шкідливо впливає на м'яз серця. Ускладнення це частіше буває у хворих з патологією нирок, при травматичному токсикозі.

Аналіз ускладнень, зумовленим переливанням крові, свідчить про те, що більшість із них виникає через ті чи інші порушення під час перели­вання крові і у разі недотримання діючих інструкцій щодо заготівлі і переливання трансфузійних засобів. Через це з метою їх профілактики по­трібне суворе дотримання правил заготівлі і переливання крові.



ДОНОРСТВО

У всьому світі щороку з лікуваль­ною метою переливають велику кількість крові. Через це виникає пи­тання про її джерело. Сьогодні основ­ним постачальником крові є донор (від лат. donore, що означає "дарувати"). Донорство — це не лише біологічне, але й соціальне явище.

У більшості західних країн цільну кров беруть у неоплачуваних донорів. Проте більша частина плазми береть­ся за допомогою плазмаферезу від оплачуваних донорів. У них щотижня або двічі на тиждень одержують по 500—600 мл плазми. Сировину для більшої частини препаратів плазми, що їх постачають на ринок (альбумін, імуноглобулін, фактори згортання крові та ін.), одержують у цей спосіб.

Хто може бути донором? Ним може стати кожна здорова людина віком від 18 до 60 років, яка усвідомлює важ­ливість свого патріотичного обов'язку перед суспільством. Особи, що ба­жають стати донорами, дають розпис­ку, що вони знають про відпові­дальність за приховування захворюван­ня на сифіліс.

Перед тим, як стати донором, людина проходить ретельне обстеження: вимірювання температури тіла (за температури 37 °С здача крові заборо­няється), AT, огляд терапевтом, огляд дерматовенерологом, визначення рів­нів гемоглобіну і лейкоцитів у крові, групи крові за системами АВО і резус, серологічної реакції Вассерманна на сифіліс, дослідження крові на наяв­ність білірубіну, аналіз сечі і флюоро­графічне дослідження грудної клітки.

За повторної здачі крові процедура спрощується: огляд терапевтом, ви­мірювання температури тіла, визна­чення рівнів гемоглобіну і білірубіну в крові, проведення серологічної реак­ції Вассерманна.

У донорів-жінок рівень гемоглобіну повинен бути не нижчий за 120 г/л, у чоловіків — 124 г/л. Кількість ерит­роцитів у жінок повинна дорівнювати не менше 4 • 1012 /л, а у чоловіків — 4,2 • 1012 /л. Кількість лейкоцитів — від 4000 до 9000 в 1 мм3. ШОЕ у жінок не повинна перевищувати Ібмм/год, у чоловіків — 12 мм/год.

Донорами не можуть бути люди з такими захворюваннями: 1) природ­жений і набутий сифіліс; 2) всі фор­ми туберкульозу; 3) бруцельоз; 4) ту­ляремія, токсоплазмоз; 5) малярія у разі наявності за останні 3 роки при­ступів; 6) інфекційний гепатит (хво­роба Боткіна); 7) сироватковий гепа­тит; 8) виснаження, авітаміноз;

9) серцево-судинні захворювання (гіпертонічна хвороба III стадії, по­рушення мозкового кровообігу, ате­росклероз, ендартеріїт, ендокардит, міокардит, вади серця в стадії субком-пенсації або декомпенсації); 10) зло­якісні пухлини; 11) бронхіальна аст­ма та інші алергічні захворювання;

12) інфекційні захворювання;

13) психічні хвороби; 14) період вагіт­ності і лактації; 15) наркоманія, ал­коголізм; 16) зараження ВІЛ.

У деяких державах більшість орга­нізацій, які займаються заготівлею крові, дотримують жорстких стан­дартів під час набору донорів. Вели­ка увага приділяється захисту від інфекцій.



Без будь-якої шкоди для здоров'я у донора перший раз можна взяти 450 мл крові. Взята у нього кров відновлюється протягом 30—35 діб.


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка