Проблеми соціалізації дітей-інвалідів у процесі сімейного виховання цимбалюк І. М. Анотація




Скачати 167.22 Kb.
Дата конвертації16.04.2016
Розмір167.22 Kb.
ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ДІТЕЙ-ІНВАЛІДІВ

У ПРОЦЕСІ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ

Цимбалюк І.М.

Анотація

Висвітлено основні наукові підходи до вивчення соціально-педагогічних проблем сімейного виховання дитини-інваліда, проаналізовано результати наукового дослідження сімей у яких є діти-інваліди, намічено шляхи вирішення проблем дитячої інвалідності.


Ключові слова: дитина-інвалід, корекційна робота, реабілітація, соціалізація, соціальна адаптація, медико-психолого-педагогічне втручання.
Аннотация

       Освещены основные научные подходы к изучению социально-педагогических проблем семейного воспитания ребенка-инвалида, проанализированы результаты научного исследования семей в которых есть дети-инвалиды, намечены пути решения проблем детской инвалидности.



Ключевые слова: ребенок-инвалид, коррекционная работа, реабилитация, социализация, социальная адаптация, медико-психолого-педагогическое вмешательство.
Abstract

       The basic scientific approaches to the study of social and educational problems of family education of a disabled child, analyzed the results of scientific research of families who have children with disabilities, the ways of solving the problems of childhood disability.



Keywords: disabled child, correction, rehabilitation, socialization, social adaptation, medico-psycho-pedagogical intervention.
Соціально-економічна криза, у вирі якої нині живемо, оголила індивідуальні проблеми кожної конкретної людини, розкрила її внутрішні конфлікти, біди, страждання. Одна з них - проблема батьків, у яких є діти-інваліди, і власне самих дітей з особливими потребами, що потребують негайного вирішення.

В Україні існує низка законодавчих актів стосовно підтримки і допомоги сім'ям, де є діти з особливими потребами, зокрема дітям-інвалідам. Проте основний тягар з вирішення соціальних проблем, пов'язаних з інвалідністю дитини, все ж таки лежить на плечах батьків. Тільки вони розуміють всю відповідальність за їх виховання, повноцінний розвиток, гідну самооцінку, соціальну адаптованість. Ситуація сімей з дітьми-інвалідами ускладнюється тим, що багато кому з батьків бракує відповідних психологічних, педагогічних, юридичних знань. Часто для самих батьків дітей з особливими потребами необхідно створювати атмосферу, щоб час від часу вони мали можливість знімати психологічне напруження. Для вирішення вищезазначених проблем батьки здебільшого спілкуються між собою, тобто обмінюються своїми проблемами один з одним, фактично не вирішуючи їх, а лише переймаючись спільним лихом. Тому потрібно створення консультаційних та освітніх центрів для допомоги таким сім'ям. Зауважимо, що організація подібних центрів цілком можлива і вже здійснюється як на державних, так і на громадських засадах, але цього замало.

Сьогодні сім'ям, які мають дітей з особливими потребами, допомагають фахівці багатьох галузей, яким не байдужа їхня доля. Звичайно, це дуже болючий удар для батьків, і розв’язати купу проблем, пов’язаних з народженням дитини-інваліда без допомоги державних установ надзвичайно важко.
Одна з важливих задач соціального педагога у такий момент – допомогти матері та батьку уявити своє становище, круту зміну життя, їх власну роль у житті дитини і своє призначення. Багато жінок намагається зберегти попередній уклад життя, роботу, і неминуче жертвують чимось у долі хворої дитини. Інші, навпаки, кидають усе, присвячують себе дитині. У таких випадках здебільшого розпадається сім’я, страждають інші діти. Тому перший етап соціальної реабілітації дитини з обмеженими можливостями – допомогти батькам змінити своє життя так, щоб і дитині допомогти, і зберегти активність у соціумі. На жаль, далеко не кожний батько сприймає дитину-інваліда. Поки що немає загальної статистики, проте факт, що більшість сімей дітей-інвалідів без батька, безперечний. Багато б хто з батьків зостався у сім’ях або став краще ставитися до своєї хворої дитини і до життя, якщо б мали можливість спілкуватися, бачитися з іншими сім’ями, іншими батьками, усвідомили, що хворої дитини не треба соромитися, що їй потрібна любов батька.

Проте може статися й навпаки – не отримавши підтримки в добрих починаннях, можуть зламатися і відмовитися від хворого брата або сестри. Ось чому в своїй діяльності соціальний педагог повинен працювати не тільки з дітьми-інвалідами, а й обов’язково з їхніми братами, сестрами, друзями, однолітками. Тому підхід до реабілітації лише дитини-інваліда, незважаючи на її оточення не може дати відповідного результату. Дітям з обмеженими можливостями потрібні здорові діти для швидкої соціальної адаптації, підтримки та спілкування, а здоровим дітям – хворі.

Наші діти є і завжди будуть найперспективнішою частиною суспільства, а тому необхідно скеровувати розвиток суспільства з огляду на позитивне ставлення до дітей, розумінням їх проблем, інтересів, запитів, потреб, вмінням зробити крок назустріч сім'ям з дітьми.

Розглядаючи проблеми соціалізації дітей-інвалідів, у сучасній педагогічній літературі ми зупиняємося на перших засновниках спеціальної та корекційної дошкільної педагогіки таких, як Л. С. Виготський, А. С. Макаренко, В. О. Сухомлинський, Я. А. Коменський, К. Д. Ушинський, Г. Песталоцці, А. Дистирвег, М. Монтессорі. Роботи видатних учених указують фахівцям на теоретичне осмислення впливу біологічних та соціальних факторів розвитку особистості дитини, розкривають проблеми відхилень у розвитку, проблеми виховання та підготовки до навчання. Приділяють увагу створенню адекватних методів та форм корекційної роботи з дітьми, які мають проблеми у спілкуванні та розвитку [6,7].

Питання впливу на дітей з вадами розвитку постійно знаходиться в центрі уваги людей, практична сфера діяльності котрих пов’язана з вихованням підростаючого покоління. Науковці-педагоги, психологи, соціальні працівники, викладачі загальноосвітніх та спеціальних шкіл теоретично і на практиці відшукують нові форми впливу на дітей з патологією розвитку, розробляють нові методи підходу до цієї складної категорії дітей.

Проблемам соціалізації окремих груп дітей з порушеннями психічного та фізичного розвитку присвячено публікації М. Капської, Л. Шипіциної, В. Тарасун, О. Романенко та ін. Деякі аспекти процесу соціалізації «нетипових» дітей висвітлено О. Тихою, М. Радченко, Е. Ейдеміллер, В. Юстицкіс, В. Сорокіним, О. Ляшенко та ін. Так, М. Радченко у своїх публікаціях звертає увагу на необхідність допомоги сім'ям, які виховують дітей-інвалідів[2, 4, 5, 6].

Метою цієї статті є аналіз основних наукових підходів до вивчення соціально-педагогічних проблем сімейного виховання дитини-інваліда, відповідно її завданнями є аналіз результатів наукового дослідження сімей у яких є діти-інваліди; визначити шляхи вирішення проблем дитячої інвалідності.

Можна із впевненістю сказати, що у кожній сім’ї складається своя, індивідуальна виховна система, яка формується емпіричним шляхом, тобто постійно апробується у досвіді, містить багато педагогічних "знахідок“ і прорахунків, засобів і методів впливу на дитину. А ще ж існують в сім’ї стосунки, які формулюються «чоловік – дружина», «дитина – дитина», «батьки-дитина-інвалід». І в них також існує безліч варіантів впливу на всіх членів сім’ї.

Саме через те, що питання соціально-педагогічних стосунків у сім’ї є багатоплановими і непередбачувано різноманітними, науковці, соціологи, соціальні працівники, педагоги, психологи часто звертаються до проблем соціальної підтримки сім’ї, в якій живе дитина-інвалід.

Однак проблеми соціалізації інвалідів, особливо дітей-інвалідів, у вітчизняній літературі ще не є предметом спеціального дослідження. Хоч проблема соціалізації дітей, підлітків та дорослих з порушеннями психічного та фізичного розвитку дуже актуальна і в теоретичному, і в практичному відношенні.


Сьогодні у літературі ми зустрічаємо таке визначення інвалідності: “Інвалід – це особа, яка має порушення здоров’я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням внаслідок травм чи дефектів, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність його соціального захисту [3, с.19] ”.

Інваліди є в усіх країнах та в усіх ланках суспільства. В різних країнах як причини, так і наслідки інвалідності неоднакові. Це обумовлено різними соціально-економічними умовами і залежить від тих кроків, які здійснює держава для підвищення благополуччя своїх громадян. За даними ООН, у світі числиться приблизно 450 мільйонів людей з порушеннями психічного та фізичного розвитку. Це становить 1/10 частину населення нашої планети. Дані всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) свідчать, що кількість таких людей у світі досягає 13% (3% дітей народжуються з вадами інтелекту та 10% дітей з іншими психічними та фізичними вадами). Всього в світі близько 200 мільйонів дітей з обмеженими можливостями[16,27]. Більше того, у нашій країні, як і в усьому світі, простежується тенденція зростання кількості дітей-інвалідів. За даними Міністерства охорони здоров'я України збільшився рівень чисельності дітей-інвалідів з 146930 у 2005 році до 152210 чоловік у 2006 році, що становить 3,6% приросту за рік. Найпоширенішими причинами інвалідності є захворювання нервової системи та органів чуття, дитячий церебральний параліч, психічні розлади, вроджені вади розвитку. Третина дітей інвалідів – сільські мешканці, дві третини – міські жителі. Майже 20 відсотків дітей-інвалідів перебувають в державних установах, тобто виховуються поза сім’єю [2].

Сьогоднішня політика по відношенню до інвалідів – результат її розвитку протягом останніх 200 років. Значною мірою вона відображає загальні умови життя, а також соціальну та економічну політику у різні періоди часу. Однак у відношенні до інвалідів склалося багато специфічних факторів, які впливають на умови їх життя. Неосвіченість, зневага оточуючих, зневіра і жах – ці соціальні фактори ізолювали інвалідів та затримали їх розвиток, про це свідчить історія.

Протягом багатьох років політика у відношенні до інвалідів розвивалася від елементарного догляду у спеціальних закладах до навчання дітей-інвалідів та до реабілітації людей, які стали інвалідами у дорослому віці.



Соціальні проблеми іншого порядку пов’язані з регіональними умовами, з наявністю чи відсутністю спецшкіл, спеціальних реабілітаційних центрів, спеціалістів-дефектологів на місцях мешкання сімей, де є дитина-інвалід. Оскільки спеціальні учбові заклади розташовані по країні нерівномірно, то діти-інваліди часто повинні отримувати освіту та виховання у спеціальних школах-інтернатах. Потрапляючи у таку школу, діти-інваліди ізолюються від сім’ї, від однолітків, які розвиваються нормально, від суспільства в цілому. Аномальні діти наче замикаються в певному соціумі, своєчасно не здобувають належний соціальний досвід. Особливість спеціальних освітніх закладів не може не відбитися на розвитку особистості дитини, на її готовності до самостійного життя. Традиціоналізм, характерний для учбових закладів, як правило, проявляється в орієнтації на звичні для інвалідів професії: слюсар, столяр, швачка тощо, хоча вони порою далекі від їх реальних можливостей. Крім того, не поновлюються методи та форми профорієнтаційної роботи. Адже нові умови життя дозволяють ставити проблему отримання інвалідами сучасних престижних професій; здійснювати професійну підготовку по тих видах праці, у яких є потреба даного регіону. Спеціалісти регулярно проводять облік новонароджених з тією чи іншою, хай навіть слабо виявленою психоневротичною патологією, яка дозволяє віднести дитину до “групи ризику”. Профілактика повинна мати активний характер, здійснюватися у тісному контакті психоневрологів, медиків, педагогів, соціологів з батьками. Результатом переживань батьків стають установки на “оранжерейне” виховання хворої дитини, які передбачають її гіперопіку і формують маленьких егоїстів та домашніх тиранів, чи, навпаки, скрите чи явне емоційне відторгнення такої дитини сім’єю.
Дитина, опинившись наодинці з батьками та лікарями, у яких одна домінанта – її хвороба, поступово ізолюється від суспільства, і от тут вже ні про який розвиток і тим паче соціальну реабілітацію мови бути не може. Сім’ї, які мають дітей-інвалідів, потребують конкретної допомоги соціальних служб.
Інвалідність призводить до обмеження життєдіяльності людини, її соціальної дезадаптації, обмеження здатності до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, спілкування, майбутньої трудової діяльності внаслідок відхилень у фізичному та психічному розвитку. Система навчання цих дітей не досконала. У зв’язку з цим треба вирішувати комплекс соціальних та психолого-, медико-педагогічних проблем із соціальної орієнтації таких дітей. Корекційну роботу найчастіше виконують самі батьки, проте багато з них не володіють спеціальними знаннями з дефектології та медико-соціальної реабілітаціїї. Крім того, відсутня і спеціальна консультативна служба, де батьки мали б можливість отримати рекомендації щодо догляду за хворою дитиною, її виховання. Немає спеціалізованої методичної літератури по цих питаннях; не розв’язано проблеми здобуття професій дітьми-інвалідами, а також працевлаштування матерів, які мають таких дітей. Таким чином, діти-інваліди дуже часто не мають соціальної та матеріальної підтримки, умов для розвитку своїх інтересів, здібностей, ще й приречені на інтелектуальну потворність. Здебільшого діти-інваліди виховуються в неповних сім’ях. У складних соціальних умовах боротьба за виживання, відсутність необхідних знань та вмінь не дають матері змоги навчити дитину елементарних навичок соціальної орієнтації, допомогти адаптуватися в сучасних умовах. У таких сім’ях панує психологічна пригніченість, безперспективність, апатія, невпевненість у майбутньому. Матері часто втрачають професію, місце роботи, змушені обмежувати свою участь у культурному житті. Шляхи та засоби соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями Законодавчі акти як необхідна умова соціальної реабілітації інвалідів. Головним міжнародним документом, що забезпечує концептуальний підхід до роботи з людьми, що мають психофізичні вади є прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1993р. “Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів”. У цих правилах викладено таке тлумачення терміну "реабілітація": "... процес, маючий на меті допомогти інвалідам досягти оптимального фізичного, інтелектуального, психічного та/чи соціального рівня діяльності та підтримувати його, надавши їм тим самим засоби для зміни їх життя та розширення рамок їх незалежності". Особливу увагу цей документ пропонує звернути на такі групи населення, як діти, жінки, люди похилого віку, бідні прошарки населення, особи з двома, або кількома видами інвалідності, біженці-інваліди [5, с. 51].

Соціальна адаптація – процес активного пристосування індивіда до соціального середовища, який проявляється в забезпеченні умов, що сприяють реалізації потреб, інтересів, життєвих умінь. Соціальна адаптація – це збірне поняття, яке дає можливість будь-якій людині з вадою розвитку відчувати себе комфортно в оточуючому середовищі [3].

Вирішальне значення в тому, як складається структура аномального розвитку, які умови виховання та вся сукупність соціальних факторів, в якій формуються психіка та особистість аномальної дитини. В несприятливих умовах виховання хороші компенсаторні можливості можуть залишитися нереалізованими.

Раннє втручання – ось що необхідно для нормального розвитку дитини. Медична наука сьогодення дає нам можливості для визначення вад розвитку ще на етапах внутрішньоутробного розвитку дитини. Медики можуть чітко визначити майбутню патологію нервової та психічної системи, розпізнати хвороби обміну речовин майбутньої дитини, хворобу Дауна на ін. [5, с.25].

Ранній вік дитини є найбільш відповідальним періодом формування систем та органів, а значить інтелекту, емоцій, мовлення та особистості в цілому. Саме пластичність мозку дитини раннього віку визначає потенційні можливості для подальшого виховання, навчання та корекції. Рання та адекватна допомога дитині дозволяє більш ефективно компенсувати порушення в її психофізичному розвитку і, тим самим, дає можливість попередити вторинні відхилення, які за словами Л.М.Виготського, дає первинний дефект. Ранній період розвитку в житті дитини є найбільш відповідальним, оскільки в цей час відбувається формування моторики, орієнтувально-пізнавальної діяльності і всіх вищих психічних функцій. При аналізі зрілості нервових структур доведено, що і серед здорових дітей існує певна нерівномірність показників дозрівання нервових структур. Серед дітей з недоліками розвитку нерівномірність цих функцій виражена набагато значніше [6, с.25].

Дефект будь-якої найпростішої функції, яка складає загальну систему, затрудняє та сповільнює формування цілого ряду інших функцій.

При формуванні складних функцій при частковому дефекті необхідно робити опору на допоміжні шляхи. Для цього необхідна спеціально організована корекційно-педагогічна робота. Розраховувати на спонтанний розвиток вищих психічних функцій у випадку порушення розвитку будь-якої з простих її складових, не приходиться. Розвиток вищих психічних функцій реалізується в практиці спеціального навчання.

Ні спеціальна, ні загальна психологія не мають достатніх даних про те, що є найбільш ефективним для формування будь-якої складної функції: впливати спочатку елементарними стимулами на одну, пошкоджену складову, чи застосовувати відразу складні стимули, які впливають на всю функцію в цілому. Це питання залишається відкритим для методики корекційного втручання.

Однак слід підкреслити, що у всіх випадках затримки психічного розвитку відмічається відставання інтелектуальної сфери другорядного характеру, яке чітко виявляється в процесі динамічного обстеження та спостереження за ігровою діяльністю та поведінковими реакціями дітей.

Для створення ефективної системи ранньої допомоги необхідно мати глибоку наукову розробку проблеми сенситивних періодів в розвитку функцій вищої психічної діяльності в дітей з різними ступенями розумового та фізичного недорозвитку. Вирішення цих завдавань ускладнюється тим, що для деяких спеціалістів це нова область, адже дефектологи, логопеди працювали раніше з дітьми більш старшого віку, а не з немовлятами. Кожна дитина потребує допомоги декількох спеціалістів з дитячого розвитку, які володіють знаннями вікового розвитку дитини. Окрім цього, вони повинні вміти залучати до процесу діагностування та корекції батьків дитини [4, с.25].

Для організації ранньої допомоги дітям з відхиленнями в розвитку необхідно переслідувати наступні цілі: звернути увагу не сім’ю, в якій з’явилася дитина з обмеженими можливостями, необхідно стимулювати відповідальність батьків за догляд та виховання такої дитини, здійснювати практичний контроль медичного персоналу за даною дитиною, займатися розробкою різних методів раннього виявлення та діагностування психомоторних порушень та оцінки рівня розвитку дитини, здійснювати на практиці мультидисциплінарний підхід у наданні реабілітаційної допомоги дитині. Необхідно здійснювати конкретну психолого-педагогічну допомогу батькам дітей з порушенням розвитку у вигляді навчання навичкам взаємодії з дитиною та методам корекційної роботи, відпрацьовувати попередження порушень поведінки, формування передумов ігрової та навчальної діяльності, тобто здійснювати комплексний підхід всіх спеціалістів до організаційно-виховної та лікувально-корекційної діяльності у всіх спеціалізованих дитячих закладах.

Враховуючи вищезазначене можна сподіватися, що раннє медико-психолого-педагогічне втручання дозволить послабити, а в деяких випадках і попередити наслідки того чи іншого відхилення в розвитку, допоможе виростити людину, яка, забувши про свою фізичну або психічну ваду, активно прийматиме участь у суспільному житті.

Багатьма сучасними спеціалістами-дефектологами відзначається, яку велику роль у корекції вад дитини з особливими потребами, її розвитку та соціальній адаптації відіграє родина та сімейний клімат. Говорячи про роль роботи дефектолога у навчанні і розвитку дитини з інтелектуальними вадами, слід відмітити, що ефективність корекційно-розвивальної роботи значною мірою залежить від того, наскільки педагогу вдалося залучити до цього процесу батьків.

Проте включення батьків у корекційний процес ускладнюється тим, що більшість дітей з інтелектуальними вадами виховується у неблагополучних сім’ях, часто відносини у сім’ї, навпаки, негативно впливають на корекцію вад дитини, гальмують її розвиток. Оздоровлення умов виховання дітей у таких сім’ях потребує віднайдення ефективних шляхів роботи не тільки з дитиною, а й з її батьками [2, с.25].

Справжня психолого-педагогічна робота з родиною розпочинається там, де батьки зацікавлені у вихованні своєї дитини, але через брак знань не розуміють її проблем, і займають пасивну позицію або вживають хибних заходів, тим самим поглиблюючи наявні проблеми.

На наш погляд, вирішення проблеми соціальної адаптації сімей даної категорії, знаходження ними їхньої „соціальної ніші” слід шукати в сфері реалізації корекційного впливу не тільки на аномальну дитину, а й на її батьків.

Нами було проведено дослідження, спрямоване на вивчення батьківсько-дитячих відносин зі сторони батьків та точки зору дитини, для розроблення в подальшому ефективної цілеспрямованої роботи з батьками, залучення їх у різних формах до процесу корекційної дії в умовах школи. Відповідно мети дослідження нами були обрані такі методи, як метод бесіди з дитиною, її батьками, метод спостереження, та такі методики, як “Позитивний опитувальник по сімейному вихованню” та проективна методика “Малюнок сім’ї”. В дослідженні брали участь 10 сімей учнів п’ятого класу спеціальної загальноосвітньої школи № 2 (експериментальна група) та 10 сімей учнів п’ятого класу загальноосвітньої школи № 14 (контрольна група) (м.Рівне, 2013).

Позитивний опитувальник дозволив виявити рівень ігнорування батьками потреб дитини. В родинах учнів звичайної школи тільки 20% батьків виявили нерозуміння потреб дитини, причому це стосувалось виключно потреб, пов’язаних з учбовою діяльністю. Батьки розумово відсталих учнів показали нерозуміння фізичних потреб дітей у 60% випадків, потреб, пов’язаних з учбовою діяльністю – у 60%, потреби у спілкуванні – у 70%, потреби у творчості – в 90% випадків.

Отже, показники ігнорування потреб розумово відсталих дітей по всіх 4-х блоках дуже високі, особливо це стосується блоку творчості. З цього можна зробити висновок, що інтелектуальні вади дитини впливають на ставлення батьків до дитини, що відбивається на всіх сферах розвитку дитини негативно, більшість потреб дитини не реалізуються. Особливо це стосується сприйняття дитини як особистості. Вади дитини, її недоліки та труднощі заважають батькам у повній мірі сприймати дитину як особистість та викликають реакцію гіперопіки або відчуження. Звідси і витікають труднощі реалізації потреб дитини, бо в одних випадках батьки роблять все за дитину, не даючи дитині робити це самій, тобто розвивати навички та реалізувати потреби, а в інших випадках дитина предоставлена сама собі, що веде до соціальної занедбаності, дисгармонійного розвитку дитини, несформованості мотивації і потреб в учбовій діяльності[5, с.155].

Особливості батьківського ставлення до розумово відсталих дітей відповідним чином відбиваються й на сприйнятті дітьми власного становища в родині. Результати, отримані при проведенні проективної методики “Малюнок сім’ї”, показали наявність у більшості дітей загальної тенденції до усамітнювання в сім’ї, відчуженості. Аналіз малюнків сім’ї, виконаних дітьми допоміжної школи, показує, що діти „читають” свої малюнки, вкладаючи в них певний емоційний зміст. Характерно, що вони адекватно усвідомлюють і оцінюють свою самотність у сім’ї, передають у малюнках своє ставлення до родичів.

Так, наприклад, в малюнках Юрка К. були показані ситуації віддаленості та відчуженості дитини від батьків: дитина не хотіла себе малювати у сім’ї. Згодом все ж таки він погодився намалювати себе, але образ „Я” розташувався вдалині, дуже далеко від рідних. Відмічався також той факт, що деякі діти малювали себе чорним кольором, тоді як всіх інших – різнокольоровими. На запитання до тесту, майже всі (окрім одного хлопчика) сказали, що найнещасливіші люди в родині – це саме вони. Причини були різні, але мотив один – дитина не почуває себе добре у сім’ї, не відчуває батьківської любові і турботи.

Отримані результати вказують на необхідність вдосконалення системи роботи педагогів-дефектологів з родинами розумово відсталих учнів, розробки та впровадження конкретних заходів щодо оптимізації батьківсько-дитячих стосунків. При цьому слід використовувати можливості сучасних психокорекційних технологій, спрямованих на допомогу близьким дорослим у створенні комфортного для розвитку дитини сімейного середовища, залучення батьків до активної участі у виховані і навчанні дитини, формування адекватних взаємин між дорослими і дітьми.

Приблизно з середини 1970-х pp. визначились і почали отримувати все більшого поширення, насамперед в економічно розвинутих країнах, нові підходи у ставленні до людей з обмеженими можливостями, в тому числі і дітей, що виражаються поняттям "інтеграція". Сутність цих підходів полягає в тому, що інваліди не є соціальне відокремленими та ізольованими членами суспільства, беручи участь у всіх видах й формах соціального життя разом і нарівні з іншими.

Реальне втілення ідей інтеграції - проблема комплексна і дуже складна навіть для соціальне і економічно благополучних країн. Але складність полягає не тільки в тому, що це вимагає величезних засобів (переобладнання громадських місць, будівель, транспорту і т.ін.), але й у необхідності зміни свідомості як самих людей з обмеженими можливостями, так і інших членів суспільства. Насамперед це стосується тих, хто є найближчим оточенням людини з інвалідністю, зокрема сім'ї.


Список використаної літератури


  1. Алексеенко Т.Ф. Молода сім”я в сучасному виховному процесі / Т.Ф.Алексеенко – К.: Освіта, 2006.-451 с.

  2. Боришевський М.Є. Сімейне виховання як гарант морального становища особистості / М.Є.Боришевський // Поч. шк. 1995. № 4. С. 4-9.

  3. Максименко С. Емоційний розвиток дитини / С.Максименко – К.: Мікрос-СВС, 2003 – 331 с..

  4. Мастюкова Е. Психотерапевтическая работа с семьей / Е.Мастюкова // Лечебная педагогика (ранний и дошкольный возраст).- М.: 1997.- С. 280-284.

  5. Цимбалюк І.М.Психологія. Навчально-методичний посібник / І.М.Цимбалюк –К.: Професіонал. 2004. - 654 с.

  6. Якубенко О. Соціальний захист дітей-інвалідів / О.Якубенко // Соціальний захист.-1999,-№ 5.-С. 22-26.

  7. Яскал Л. Виховання в прийомній сім'ї як чинник соціалізації дітей-інвалідів / Л.Яскал // Соціальна політика і соціальна робота. — 2000. — № 3,4. — С. 36


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка