Професор В. В. Клапчук




Скачати 458.59 Kb.
Дата конвертації15.04.2016
Розмір458.59 Kb.

Професор В.В. Клапчук



ЛІКУВАЛЬНА ФІЗКУЛЬТУРА І СУЧАСНІ НАПРЯМКИ МЕДИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

1. Лікувальна фізкультура чи фізична реабілітація?

2. Основи організації медичної реабілітації

2.1. Визначення поняття “медична реабілітація”

2.2. Потреби населення в медичній реабілітації

2.3. Принципи і форми організації медичної реабілітації.

3. Сучасні тенденції підготовки фахівців з фізичної реабілітації.

4. Стан і перспективи розвитку медичної реабілітації в Україні.




1. ЛІКУВАЛЬНА ФІЗКУЛЬТУРА ЧИ ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ?
Термін “лікувальна фізкультура” (ЛФК) вперше був запропонований лікарем Б.Я.Шимшелевичем у 1928 р. замість терміну “мототерапія”. Велику роль у розвитку ЛФК в Україні відіграли громадськість, фахівці, які 1959 р. об'єднались у науково-медичне товариство з лікарського контролю та ЛФК. На жаль, через 30 років діяльність товариства фактично припинилася, а в 1990 р. було прийнято рішення про передачу ЛФК до Федерації спортивної медицини України. Потім це обумовило недоцільність створення Української асоціації лікарів з ЛФК та спортивної медицини.

В Україні немає Експертної проблемної комісії “Лікувальна фізкультура в системі медичної реабілітації”, як це було в колишньому СРСР. Питання ЛФК розглядала комісія “Медичні проблеми фізичної культури та спорту”. Проте вона не ввійшла до спільного наказу Міністерства охорони здоров'я та Академії медичних наук України від 10.04.95 р. №61/14 “Про удосконалення управління медичною наукою”, хоча свою діяльність не припиняла.

У країнах, де ЛФК виділено як лікарський фах, вона досліджена значно повніше. Але з розвитком реабілітаційного напрямку в системі охорони здоров'я згідно з наказом Міністерства охорони здоров'я колишнього СРСР № 1000 від 23.09.81 р. на базі відділень (кабінетів) ЛФК, фізіотерапії, голкорефлексотерапії, механотерапії та інших було організовано відділення відновного лікування. Це відбулося й в Україні. Відразу виникло питання про фах лікаря-реабілітолога, компетенцією якого є різні аспекти реабілітації, включаючи ЛФК. Першими в Україні втілили ідею трансформування навчальної дисципліни ЛФК у фізичну реабілітацію інститути фізичної культури і спорту, де були внесені відповідні зміни в навчальні плани, програми та найменування профільних кафедр.

За кордоном ЛФК відводять різні місця в системі медичної реабілітації. Так, у Болгарії її розглядають як один з розповсюджених видів кінезіотерапії - лікування за допомогою рухів (Л.Бонєв, 1978) і вважають , що термін кінезіотерапія ширше, ніж ЛФК, оскільки саме через кінезіотерапію зроблена спроба охопити види та форми рухові в якості лікувального чинника (П.Слинчєв, 1978). Видані посібники по кінезіотерапії, призначені для лікарів, які працюють в області фізікальної терапії і реабілітації ( С.Аврамова з , співавт., 1978), де зазначається, що "ЛФК - відносно нова область сучасної медицини, заснована на клінічному і фізіологічному досвіді та теоретичних концепціях прогресивної російської та радянської медичної школи". У проведенні кінезіотерапії приймають участь лікуючий лікар, лікар-спеціаліст з кінезіотерапії (кінезіотерапевт), методисти з ЛФК (підлеглі лікарю-кінезіотерапевту чи лікарю-фізіотерапевту), реабілітатори (середні медичні працівники, виучені фізичній терапії та реабілітації, які розробляють комплекси і проводять ЛФК під керівництвом методиста ЛФК), а також масажисти (середні медичні працівники, що спеціалізуються в області масажу). У Німеччині в кадровому складі фахівців є лікарі з реабілітації, інструктори з лікувальної гімнастики, терапевти з спортивної медицини (В.Шевер, 1998). У цій країні не знижується інтерес до програми, яка існувала раніше на навчальних курсах з реабілітації для середнього медичного персоналу, де виділені і ЛФК, а також центри оздоровчого спорту та активного відпочинку (Г.С.Юмашев, К.Ренкер, 1973).

Слід зазначити, що всі країни світу, особливо де реабілітація виділена в самостійну спеціальність, відчувають недостатність спеціалістів з реабілітації. У ряді країн ще 35-40 років тому лікарів-реабілітологів готували на спеціальних кафедрах в інститутах удосконалення лікарів чи в медичних вузах. У всіх медичних вузах Франції реабілітацію викладали обсягом 60 годин на 5 курсі. В Англії підготовка по реабілітації проводилася згідно індивідуальної програми з обов'язковим складанням іспитів. Але перш ніж прийти в реабілітацію лікарі удосконалювались в області терапії та травматології.

У Чехії і Словакії під час фізичної реабілітації здавна використовують різні форми ЛФК, яку підрозділяють на загальну та спеціальну (Р.Крути, Ш. Літомеріцький, 1975).

Існує і дещо інша точка зору. Так, фахівці з Росії (Б.М.Семенов, М.І.Нестеров, І.А.Аносов та ін., 1998 ) підкреслюють, що лікар-реабілітолог не повинний підмінювати професіоналів по названим спеціальностям, зокрема - ЛФК. На їх погляд, це самостійна спеціальність, і завдання лікаря-реабілітолога є узгодження та організація роботи інших фахівців у відповідності до індивідуальної програми реабілітації конкретного хворого, забезпечення повної спадкоємності як між фахівцями, так і етапами реабілітації.

Однак, як ще показало вивчення обстановки в регіонах Росії, далеко не скрізь є підрозділи медичної реабілітації в медичних установах охорони здоров'я. Центри реабілітації функціонують лише в деяких великих містах (Москва, Санкт-Петербург, Воронеж, Нижній Новгород та ін.). Немає координації та взаємодії цих центрів з іншими медичними установами, а також не визначене їх місце в системі медичної та медико-соціальної реабілітації. Організація тих, що є реабілітаційних відділень та центрів, відбулась переважно за ініціативою з місць.

У медичних вузах Росії створені кафедри реабілітації і спортивної медицини. Функціонують Російська Асоціація з спортивної медицини і реабілітації хворих та інвалідів, а також Асоціація фахівців з спортивної медицини і кінезіотерапії. Але медична реабілітація в Росії ще не стала самостійною ланкою практики охорони здоров'я.

Як це відзначають Т.А. Золотарьова і Э.А. Колеснік (2000), відновне лікування – процес досить тривалий, потребуючий сучасного високотехнологічного устаткування. Питання "хто повинен оплачувати комплекс реабілітаційних послуг" - животрепетна проблема навіть у таких високорозвинених країнах, як США. H.J. Flax, що очолює відділення фізіотерапії і реабілітації у Вашингтонському госпіталі ветеранів війни, вважає, що поліпшення якості життя не є більш вагомим аргументом для фінансування реабілітаційних програм, оскільки вартість відновного лікування настільки висока, що державні фонди, що витрачаються на медичне обслуговування, ніколи не будуть достатніми. Як вважає він, тільки об'єктивізація результатів лікування пацієнтів, що доказово демонструє переваги і соціальну значимість медичної реабілітації, може служити підставою для фінансової підтримки державою системи реабілітації.

Система відновного лікування в Польщі має свої традиції й історичні корені, що дозволяють, на думку G.Rawicz-Mankowski, асистента кафедри фізіотерапії факультету реабілітації Варшавської Академії фізичного виховання, визнати існування польської школи реабілітації. Першим кроком у цьому напрямку стало заснування в 1958 р. дворічної клінічної ординатури по реабілітації для лікарів, а на початку 60-х років при Медичній Академії у Варшаві і Познані були відкриті відділення відновного лікування, що стали першими у світі академічними реабілітаційними клініками.

Спочатку в Польщі студенти-медики, що вибирали своєю спеціальністю фізіотерапію, проходили повний курс медичної освіти за фахом “Лікувальна справа”, а потім – дворічну резидентуру за фахом “Реабілітація”, введену в систему навчання в 1953 р. для того, щоб студенти могли опанувати спеціальними знаннями по фізіотерапії. Перша розгорнута академічна програма підготовки студентів упроваджена Варшавською Академією фізичного вихованння в 1984 р. А з 1993 р. підготовка фахівців надає можливості одержання ученого ступеня кандидата наук за фахом "Реабілітація". Надалі приведення цієї програми у відповідність з основними концептуальними положеннями Всесвітньої конфедерації фізичної терапії (WСРТ) і освітніми стандартами Європейського Союзу (ЕU) зажадало збільшення кількості лекційних годин і тривалості навчання з 8 до 10 семестрів. В даний час, відповідно до основних вимог Європейського Союзу, на факультеті реабілітації у Варшавській Академії підготовка фахівців проводиться в рамках двох програм. Програма першого рівня розрахована на 3 роки (2 054 лекційних години, 13 тижнів практичних занять і 2 цикли стажування у відділеннях реабілітації), і по закінченні навчання студенту присуджується ступінь бакалавра наук. Програма другого рівня передбачає продовження навчання ще 2 роки (1 157 лекційних годин і 5 тижнів практичних занять). Студенти, що пройшли повний курс навчання по обох програмах, одержують ступінь магістра наук. Необхідно відзначити, що в Польщі арсенал використовуваних фізичних лікувальних факторів досить широкий і включає наступне: теплове лікування, кріотерапію, гідротерапію, фототерапію, біостимуляцію, электростимуляцію, електромагнітні і магнітні поля, ультразвук і бальнеотерпію. Володіння методиками лікувального застосування всіх перерахованих вище методів є обов'язковим для фахівців, що працюють в області реабілітації і фізіотерапії.

Реабілітація в одній з економічно розвитих країн Азії - Сінгапурі - заснована на традиціях східної медицини, її філософських концепціях і лікувальних підходах. В.Chok Shuk Kyun, фізіотерапевт Головного госпіталю Сінгапуру, аналізуючи структуру реабілітаційної допомоги, відзначає, що відновне лікування проводиться тільки у великих госпіталях і лікарнях, і цим, фактично, обмежено. Надання реабілітаційної допомоги вдома відсутнє. Дослідження служби відновного лікування, проведене в 1998 р., показує, що до 70% лікувальних установ здійснює реабілітацію пацієнтів із травмами опорно-рухового апарата. Приблизно половина обстежених госпіталів проводить реабілітацію осіб літнього і старечого віку з приводу тугорухомості суглобів, м'язової слабості, болючого синдрому. Істотно, що з 3,5 мільйонів населення Сінгапуру близько 7% - люди у віці 65 років і більше. До того ж, спостерігається тенденція до збільшення середньої тривалості життя.

Постійний Комітет експертів ВООЗ з реабілітації, що почав діяти з 1958 р., рекомендував таку післядипломну підготовку лікарів з реабілітації: один рік навчання терапії і педіатрії, один рік праці в ортопедичному, неврологічному, ревматологічному, кардіологічному та дерматологічному відділеннях лікарні, не менше двох років практики в реабілітаційному відділенні лікарні загального профілю та в спеціальному реабілітаційному центрі. При цьому розрізняють такі напрямки діяльності як відносне лікування, реадаптацію і реабілітацію.

Викладене вище дозволяє поставити питання про подальше вдосконалення підготовки фахівців і в Україні.

По-перше, той факт, що ЛФК відокремилась і стала самостійною галуззю наукових знань у рамках фізичної реабілітації, дає підставу це розцінювати як досягнення ЛФК. Аналогічно з внутрішніх хвороб вийшли кардіологія, пульмонологія, гастроентерологія і та ін. Це свідчить про їх вагомість та міцність наукової і методологічної бази. Зараз існують навчальна дисципліна, лікарський фах з відповідною атестацією та спеціальність наукових працівників 14.01.24 - "Лікувальна фізкультура та спортивна медицина". Важливо, що це забезпечує спадкоємнісь підготовки фахівців.

По-друге, відчувається потреба в розширенні діапазону діяльності лікаря з ЛФК. Доцільно, щоб він опанував інші методи фізичної реабілітації та офіційно застосовував їх. Тому в підручнику для медичних вузів "Лікувальна фізкультура та спортивна медицина", виданому 1995 р. за редакцією В.В.Клапчука та Г.В.Деяка, виділено окремий розділ - "Поєднання фізичних вправ з іншими методами фізичної реабілітації" і передусім - за рахунок природних та переформованих фізичних чинників, лікувального масажу, мануальної терапії. Це не означає, що зникне метод ЛФК. Він би існував у рамках методу фізичної реабілітації. Але таке можливо тільки за умови розширення кваліфікаційної характеристики лікаря з ЛФК. Він повинен знати і застосовувати не тільки ЛФК, а й фізіотерапію, голкорефлексотерапію, а також інше з арсеналу засобів та методів фізичної реабілітації. Щоб здійснити цю ідею, треба буде внести зміни не тільки до найменування, а й до змісту відповідної навчальної дисципліни, лікарського фаху та спеціальності наукових працівників.

Співробітники кафедри спортивної медицини та лікувальної фізкультури Національного медичного університету ім.О.О.Богомольця в Києві, яку очолює професор В.А.Шаповалова, підкреслюють, що ВООЗ визначає, поняття "реабілітація" як комбіноване та координоване використання медичних, соціальних, педагогічних та професіональних заходів з метою підготовки та перекваліфікації індивіда на оптимум його працездатності. Тому в деяких країнах під реабілітацією розуміють тільки відновлення здоров'я, в інших - тільки відновлення працездатності. Виходячи з багатоплановості завдань реабілітації, її умовно ділять на слідуючи аспекти: медичний, фізичний, психологічний, соціально-економічний та професіональний. Засоби та форми лікувальної фізкультури є головними в перших двох аспектах, адже саме ними досягається головна мета - відновлення втрачених унаслідок хвороби функцій. Тому поняття та зміст "Лікувальна фізкультура" значно ширше, а ніж "Фізична реабілітація".

У рішеннях I Усеукраїнського з'їзду фахівців із спортивної медицини і лікувальної фізкультури, який відбувся 25-27 вересня 2002р. у м. Одесі, зазначено, зокрема, наступне:

- просити МОЗ та Держкомспорт України врегулювати питання про статус фахівців з фізичної реабілітації та ЛФК, які мають медичну чи фізкультурну освіту;

- визнати доцільним, зважаючи на сучасний стан ЛФК і в інтересах її майбутнього, при збереженні назви спеціальності “лікувальна фізкультура” розширення її змісту до “фізичної реабілітації” через додаткові знання та уміння, відповідні професійно-посадові обов'язки, доповнення кінезіотерапії (власне сучасної ЛФК) деякими методиками комплексу фізичних методів фізичної реабілітації, що відповідає вимогам першої та вищої кваліфікаційних категорій, оскільки спеціаліст-претендент на ці категорії повинні мати підготовку за своєю та суміжними спеціальностями;

- звернути увагу керівників лікувально-профілактичних установ державного та недержавного підпорядкування на неприпустимість застосування особами без медичної освіти суто медичних маніпуляцій (мануальна терапія, су-джок терапія тощо) у практиці фізичної реабілітації та спортивної медицини;

- прийняти єдину назву кафедр (курсів) медвузів, що викладають дисципліну “лікувальна фізкультура та спортивна медицина”, а також створити положення про таку кафедру, яку можна назвати “Кафедра фізичної реабілітації та спортивної медицини”.
2. ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ МЕДИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ
2.1. Визначення поняття “Медична реабілітація”

Термін «реабілітація», запозичений у юриспруденції який значить «відновлення по суду чи в адміністративному порядку в колишніх правах неправильно зганьбленого», у медицині став уживатися з початку 20-го століття. У 1903 році Франц Йозеф Раттер фон Бус уперше використовує поняття «реабілітація» у книзі «Система загального піклування над бідними», маючи на увазі при цьому благодійну діяльність. Стосовно осіб з фізичними вадами термін «реабілітація» почав уживатися з 1918 р., коли в Нью-Йорку був організований Інститут Червоного Хреста для інвалідів. Перша, а потім і друга світова війна послужили могутнім поштовхом розвитку ідей медичної реабілітації, оскільки після цих воєн різко зросло число людей з фізичними дефектами. У нашій країні розвитку цих ідей сприяли праці М.М. Кабанова (реабілітація в психіатрії), І.К. Шхвацабая, Д.М. Аронова, В.П. Зайцева (кардіологія), О.Г. Когана, В.П. Найдіна, Л.Г. Столярової, Т.Д. Демиденко, А.С. Кадикова (неврологія), І.М. Гринвальда, О.Н. Щепетової, Н.А. Шестакової (ортопедія і травматологія), а також багатьох інших вчених.

Комітет експертів ВООЗ (1980 р.) дав наступне визначення медичної реабілітації: реабілітація — це активний процес, метою якого є досягнення повного відновлення порушених унаслідок захворювання чи травми функцій, або, якщо це нереально – оптимальна реалізація фізичного, психічного і соціального потенціалу інваліда, найбільш адекватна інтеграція його в суспільстві. Таким чином, медична реабілітація включає заходи щодо запобігання інвалідності в період лікування захворювання і допомога інваліду в досягненні максимальної фізичної, психічної, професійної, соціальної й економічної повноцінності, на яку він буде здатний у рамках існуючого захворювання. Серед інших медичних дисциплін реабілітація займає особливе місце, тому що розглядає не тільки стан органів і систем організму, але і функціональні можливості людини в його повсякденному житті після виписки з медичної установи. Відповідно до Міжнародної класифікації ВООЗ, прийнятої в Женеві в 1980 році, виділяють наступні рівні медико-біологічних і психо-соціальних наслідків хвороби чи травми, що повинні враховуватися при проведенні реабілітації: ушкодження – будь-яка аномалія чи втрата анатомічних, фізіологічних, психологічних структур чи функцій; порушення життєдіяльності – виникаючі в результаті ушкодження втрата чи обмеження можливості здійснювати повсякденну діяльність у межах, що вважаються нормальними для людського суспільства; соціальні обмеження, виникаючі в результаті ушкодження і порушення життєдіяльності обмеження, і перешкоди для виконання соціальної ролі, що вважається нормальною для даного індивідуума. В останні роки в реабілітологію введене також поняття “якість життя, позв'язана зі здоров'ям”, при цьому саме якість життя розглядають як інтегральну характеристику, на яку треба орієнтуватися при оцінці ефективності реабілітації хворих і інвалідів. Безумовно, усі ці наслідки хвороб взаємозалежні: ушкодження обумовлює порушення життєдіяльності, що, у свою чергу, приведе до соціальних обмежень і до порушення якості життя.

Правильне уявлення про наслідки хвороби має принципове значення для розуміння суті медичної реабілітації і спрямованості реабілітаційних впливів.

Оптимальним є усунення чи повна компенсація ушкодження шляхом проведення відновного лікування. Однак це далеко не завжди можливо, і в цих випадках бажано організувати життєдіяльність хворого таким чином, щоб виключити вплив на неї існуючого анатомічного і фізіологічного дефекту (наприклад, шляхом захисту ураженої структурно-функціональної ланки, використання протезів, ортезів, допоміжних побутових пристроїв). Якщо і при цьому колишня діяльність неможлива чи негативно впливає на стан здоров'я, необхідне переключення хворого на такі види соціальної активності, що найбільшою мірою будуть сприяти задоволенню всіх його потреб.

Таким чином, медична реабілітація – поняття, значно більш широке, чим просто сукупність методів і методик лікування хворого; реабілітація хворого чи інваліда включає систему державних, соціально-економічних, медичних, професійних, педагогічних, психологічних заходів, спрямованих, по визначенню М.М. Кабанова (1978), “не тільки на відновлення збереження здоров'я, але і на можливо більш повне відновлення (збереження) особистого і соціального статусу хворого чи інваліда”.

Ідеологія медичної реабілітації за останні роки перетерпіла значну еволюцію. Якщо в 40-і роки основою політики у відношенні хронічно хворих і інвалідів був їхній захист і догляд за ними, то з 50-х років почала розвиватися концепція інтеграції хворих і інвалідів у звичайне суспільство; особливий упор був зроблений на їхньому навчанні, одержанні ними технічних підсобних засобів. У 70—80-і роки зароджується ідея максимальної адаптації навколишнього середовища під потреби хворих і інвалідів, усебічної законодавчої підтримки інвалідів у сферах освіти, охорони здоров'я, соціальних послуг і забезпечення трудової діяльності. У зв'язку з цим стає очевидним, що система медичної реабілітації в дуже великому ступені залежить від економічних можливостей суспільства. Характеристики національних систем реабілітації визначаються також історією, культурою, політикою, демографією, соціальними умовами тієї чи іншої держави. Незважаючи на значні розходження систем медичної реабілітації в різних країнах, усе ширше розвивається міжнародне співробітництво в цій сфері, усе частіше піднімається питання про необхідність міжнародного планування і розробки координованої програми реабілітації фізично неповноцінних осіб. Так, період з 1983 по 1992 р. був оголошений ООН Інтернаціональною Декадою Інвалідів; у 1993 р. Генеральна асамблея ООН прийняла «Стандартні правила вирівнювання можливостей інвалідів», що повинні вважатися в країнах-членах ООН крапкою відліку в сфері прав інвалідів. Очевидно, неминуча і подальша трансформація ідей і науково-практичних задач медичної реабілітації пов'язана з соціально-економічними змінами, які постійно відбуваються в суспільстві.
2.2. Потреба населення в медичній реабілітації
Першим кроком при плануванні реабілітаційних заходів є визначення потреби населення в цьому виді допомоги. Для цього необхідно мати показання до медичної реабілітації.

Загальні показання до медичної реабілітації наведені в доповіді Комітету експертів ВООЗ по попередженню інвалідності і реабілітації (1983). До них відносяться:

• значне зниження функціональних здібностей;

• зниження здатності до навчання;

• особлива схильність впливам зовнішнього середовища;

• порушення соціальних відносин;

• порушення трудових відносин.


Загальні протипоказання до проведення реабілітаційних заходів включають супутні гострі запальні й інфекційні захворювання, декомпенсовані соматичні й онкологічні захворювання, виражені розлади інтеллектуально-мнестичної сфери і психічні захворювання, що утрудняють спілкування і можливість активної участі хворого в реабілітаційному процесі.

При цьому однозначної відповіді, які контингенти хворих і інвалідів у першу чергу мають потребу в реабілітації, у літературі не існує. Одні вчені думають, що медична реабілітація повинна бути частиною лікувального процесу для усіх хворих, яким загрожує тривала непрацездатність, інші вважають, що установи реабілітації повинні бути використані лише для облич з дуже важкими ушкодженнями, тобто тільки для інвалідів [Роговий МА. і співавт., 1982]. Найбільш обґрунтованою можна вважати ту точку зору, відповідно до якої медична реабілітація показана тим пацієнтам, у яких унаслідок захворювання мається високий ризик стійкого зниження соціально-побутової активності або вже сформувалася інвалідність. У зв'язку зі значною вартістю спеціалізованого лікування й обмеженою пропускною здатністю реабілітаційних відділень чи центрів до них приймаються лише ті хворі, яким реально можна допомогти, тобто ті, що мають позитивний реабілітаційний потенціал. За даними літератури, захворювання ортопедо-травматологічного, неврологічного, кардіологічного, пульмонологічного профілів є основними, формуючими контингенти хворих, для відновного лікування.

При визначенні чисельності хворих, що потребують всіх видів реабілітації, ВООЗ пропонує виходити з показника 20—25% від загального числа хворих, що одержують лікування в стаціонарі, і 40—50% від загального числа амбулаторних пацієнтів (К. Ренкер, 1979).

Необхідно зазначити, що показники потреби в реабілітації при конкретних нозологічних формах захворювань, що приводяться в літературі, часто розраховуються виходячи з фактичного числа і складу потребуючих реабілітації у тій чи іншій установі. Однак треба ясно розуміти, що потреба в реабілітації і реальній забезпеченості реабілітаційною допомогою — це показники, що можуть сильно розрізнятися навіть у державах з високорозвиненою системою реабілітаційної допомоги.

Якщо в США основним обмежником одержання реабілітаційної допомоги є її висока вартість, лише частково компенсована державою, то в нашій країні на сьогоднішній момент до числа таких обмежників відносяться ще і недостатнє число реабілітаційних установ, їхня обмежена пропускна здатність. Тому актуальним стає визначення медико-соціальної пріоритетності окремих форм захворювань у плані забезпечення пацієнтів, що страждають цими захворюваннями, реабілітаційною допомогою. А.Н. Бєловою (1995) запропонована наступна формула розрахунку (1) цієї пріоритетності, що враховує як поширеність захворювань, так і їх “внесок” у зниження працездатності і інвалідизації населення в конкретному регіоні:
П = 3  І  Тн (1)

де: П – пріоритетність захворювання у відношенні необхідності реабілітації;

3 – частка даної нозологічної форми в структурі захворюваності;

І – частка даної нозологічної форми в структурі інвалідності;

Тн – середня тривалість тимчасової непрацездатності одного випадку захворювання.
Дані, необхідні для проведення розрахунків, одержують шляхом вибіркового аналізу медичної документації і статистичних звітів регіональних мед установ і ЛТЕК.

Науково-обгрунтоване планування спеціалізації реабілітаційних установ і визначення контингентів хворих, яким найбільш необхідна реабілітація, спрямовано на підвищення рівня здоров'я населення й економію державних коштів.


2.3. Принципи і форми організації медичної реабілітації
Основні принципи медичної реабілітації найбільше повно викладені одним з основоположників медичної реабілітації К. Ренкером (1980):

1. Реабілітація повинна здійснюватися, починаючи із самого виникнення хвороби чи травми аж до повного повернення людини в суспільство (безперервність і обґрунтованість).

2. Проблема реабілітації повинна вирішуватися комплексно, з обліком усіх її аспектів (комплексність).

3. Реабілітація повинна бути доступною для всіх тих, хто в ній має потребу (доступність).

4. Реабілітація повинна пристосовуватися до постійно мінливої структури хвороб, а також враховувати технічний прогрес і зміни соціальних структур (гнучкість).
З урахуванням принципу безперервності виділяють стаціонарний, амбулаторний, а в деяких країнах (Польща, Росія) – іноді ще і санаторний етапи медичної реабілітації.

Стаціонарний етап реабілітації передбачає різні варіанти проведення реабілітаційних заходів: виділення реабілітаційних ліжок у звичайних відділеннях стаціонару; створення реабілітаційного відділення стаціонару для лікування хворих у підгострому періоді захворювання або для довгострокового лікування хворих із хронічними формами чи залишковими явищами захворювань; денні реабілітаційні стаціонари. А.А.Архангельська і співавт. (1972) приводять наступну формулу розрахунку (2) необхідного числа ліжок для стаціонарних відділень реабілітації (при цьому автори вводять поняття «основні відділення», де хворі знаходяться в гострому періоді, і «відділення реабілітації», куди хворих переводять для продовження лікування у відновному періоді):
Кр = Ко х А х Тр / То х 100 (2)
де: Кр – кількість ліжок для реабілітації;

Ко – кількість основних ліжок (відоме число);

То – середній термін лікування в основному відділенні;

А – відсоток хворих основних відділень, що потребують медичної реабілітації в умовах стаціонару;

Тр – середній термін лікування у відділенні медичної реабілітації.

За матеріалами 173 відділень і 12 лікарень АА. Архангелъска пропонує наступні орієнтовані показники для розрахунку числа ліжок з різних спеціальностей:

кардіологія – у відділенні доцільно мати 58% основних і 42% реабілітаційних ліжок; ортопедія – 45% основних і 55% реабілітаційних ліжок.

Останнім часом практично у всіх країнах спостерігається тенденція до скорочення термінів реабілітації хворих в умовах стаціонару і зсув акценту на амбулаторне проведення реабілітаційних заходів. Пояснюється це в першу чергу істотно більш низькою вартістю реабілітації в амбулаторних умовах у порівнянні зі стаціонарами.

Однією з можливих форм організації реабілітації є також відновне лікування вдома. Однак ця форма реабілітаційної допомоги є дуже дорогою.

Існують також реабілітаційні установи (звичайно центри) змішаного типу, розраховані як на стаціонарних, так і на амбулаторних хворих.


Оскільки одним з провідних принципів реабілітації є комплексність впливів, реабілітаційними можуть називатися лише ті установи, у яких проводиться комплекс медико-соціальних і професійно-педагогічних заходів. Виділяють наступні аспекти цих заходів (М.А. Роговий з співавт., 1982):

1. Медичний аспект – включає питання лікувального, лікувально-діагностичного і лікувально-профілактичного плану.

2. Фізичний аспект – охоплює всі питання, пов'язані з застосуванням фізичних факторів (фізіотерапії, ЛФК, механо – і трудотерапії), з підвищенням фізичної працездатності.

3. Психологічний аспект – прискорення процесу психологічної адаптації до життєвої ситуації, що змінилася в результаті хвороби, профілактика і лікування психічних змін.

4. Професіональнийу працюючих осіб – профілактика можливого зниження чи втрати працездатності; у інвалідів — по можливості, відновлення працездатності; сюди входять питання визначення працездатності, працевлаштування, професійної гігієни, фізіології і психології праці, трудового навчання, перекваліфікації.

5. Соціальний аспект – охоплює питання впливу соціальних факторів на розвиток і перебіг хвороби, соціального забезпечення трудового і пенсійного законодавства, взаємини хворого і родини, суспільства, виробництва.

6. Економічний аспект – вивчення економічних витрат і очікуваного економічного ефекту при різних способах відновного лікування, формах і методах реабілітації для планування медичних і соціально-економічних заходів.
Для реалізації всіх цих напрямків важливе значення має відповідна матеріально-технічна і штатна забезпеченість реабілітаційних установ. Структура й оснащеність окремих кабінетів чи підрозділів визначаються потужністю установи і складом хворих, що проходять реабілітацію.
Найбільш загальними структурними підрозділами є:

1) відділення фізіотерапії, що включає кабінети апаратної фізіотерапії, зали лікувальної гімнастики і механотерапії, кабінети голкорефлексотерапії, мануальної терапії;

2) відділення або кабінет трудотерапії, а при здійсненні професійної реабілітації – комплекс різних майстерень;

3) відділення(кабінети) функціональної діагностики;

4) відділення (кабінет) психодіагностики і психотерапії;

5) по можливості (у великих центрах) – комплекс лабораторій для

проведення клінічних і біохімічних досліджень, рентгенологічне відділення.

З питання про персонал установ відновного лікування й організації його праці є різні рішення. Регіональне бюро ВООЗ по європейських країнах запропонувало бригадну форму проведення відновного лікування, що дотепер залишається найбільш розповсюдженою формою організації реабілітаційного процесу, незалежно від типу реабілітаційної установи. Мультидисциплінарна реабілітаційна команда, чи бригада, включає лікарів, що безпосередньо займаються відновним лікуванням, лікарів-консультантів, що надаються бригаді за заявками, середній медичний персонал. Основними фахівцями, що входять у бригаду, є фахівці з реабілітації і фізіотерапії, медичний психолог, психотерапевт, соціальний працівник, при необхідності — логопед. Бригаду очолює лікар-реабілітолог. У зв'язку з відсутністю дотепер у нашій країні лікарської спеціальності «реабілітолог» на чолі бригади стає лікар-невропатолог, або ортопед, або кардіолог (відповідно профілю захворювання пацієнта), що пройшов спеціальну підготовку з питань медичної реабілітації. Фахівці бригади спільно визначають план і тривалість реабілітації хворого, установлюють контакти з домашнім лікуючим лікарем, а також зі службами соціальної допомоги для вивчення питань, пов'язаних з поверненням хворого в суспільство. Подібний бригадний підхід найбільш виправданий при реабілітації важких хворих і інвалідів; у той же час при проведенні відновного лікування пацієнтів з менш важкою патологією залучення бригади висококваліфікованих фахівців значно підвищує вартість реабілітації. Тому в США, наприклад, в останні роки стали розрізняти реабілітаційні послуги і реабілітаційні програми (S. Harriet еt а1., 1995). І ті, й інші проводяться в реабілітаційних установах. Однак реабілітаційні послуги забезпечуються одним-двома фахівцями в межах однієї області (наприклад, фізіотерапія, чи мовна терапія, чи трудотерапія), не вимагаючи залучення реабілітаційної бригади. Хворі звичайно амбулаторні, лікування їх эпізодичне, мета лікування – патофізиологічне поліпшення. Реабілітаційні програми ж мулътидисциплінарні і призначені для більш складних хворих (звичайно хронічних, часто – зі стаціонару), мета реабілітації – не тільки патофізиологічне поліпшення, але і поліпшення функціональних здібностей, соціально-побутової активності.


Штатні нормативи обслуговування пацієнтів у закордонних установах відновного лікування і реабілітації досить широко варіюють у залежності від системи фінансування реабілітаційної служби, типу установи (приватне, державне), профілю хворих і т.д. У середньому одна ставка лікаря-реабілітолога приходиться на 18-25 хворих, лікаря по лікувальній фізкультурі – на 50-60 хворих, методиста по лікувальній фізкультурі – на 7-10 хворих, трудотерапевта – на 10-20 хворих, соціального працівника – на 30-35 хворих.
До числа основних організаційних принципів реабілітації відносяться наступні: здійснення комплексної вихідної оцінки стану хворого чи інваліда з формулюванням реабілітаційного діагнозу перед початком медичної реабілітації; проведення реабілітації за визначеним планом, складеним на підставі первинної оцінки стану хворого; здійснення оцінки ефективності реабілітаційних заходів у динаміці і при завершенні реабілітаційного курсу; складання під час виписки рекомендацій з лікувальних, психокорекційних, соціальних заходів, необхідних для проведення на наступних етапах реабілітації. Схематично послідовність реабілітаційних заходів у хворих з руховими порушеннями можна представити в такий спосіб (рис. 1). Обсяг реабілітаційних заходів в залежності від рівня реабілітаційної допомоги наведено у таблиці 1.

Визначення показань до амбулаторної реабілітації


Визначення теперішнього стану




Інструментальне обстеження



Психологічне та соціальне обстеження

Розпитування

та клінічний огляд






Реабілітаційний діагноз





Визначення цілей та завдань реабілітації



Корекція





ПЛАН РЕАБІЛІТАЦІЇ:

Міроприємства:



  • лікувальні

  • соціальні

  • зв’язані з професійною діяльністю






Перевірка ефективності


ні


Продовження реабілітації
так

Досягнення запланованої цілі реабілітації


ні




так



Висновки реабілітаційної бригади.

Медичні та професіональні рекомендації



Рис. 1. Послідовність реабілітаційних заходів

Таблиця 1

ОБСЯГ РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ ЗАХОДІВ В ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД РІВНЯ РЕАБІЛІТАЦІЙНОЇ ДОПОМОГИ


Фізіотерапевтична лікарня

Відділення відновного лікування

Центр реабілітації

Апаратна фізіотерапія, теплолікування, водолікування, масаж

Збільшення переліку використовуваних методик

Збільшення переліку використовуваних методик

Кінезіотерапія у формі групової лікувальної гімнастики

Кінезіотерапія у формі групової й індивідуальної лікувальної гімнастики, механотерапії, мануальна терапія

Кінезіотерапія у формі групової й індивідуальної лікувальної гімнастики, гімнастики в басейні, механотерапії; мануальна терапія




Медикаментозна терапія

Медикаментозна терапія




Психотерапія у формі групових занять

Психотерапія у формі групових і індивідуальних занять




Побутова трудотерапія

Побутова і профорієнтована трудотерапія, профорієнтація,

рання професійна реабілітація



Динамічне спостереження лікарів ЛФК і ФТЛ за виконанням окремих призначень

Динамічне спостереження лікаря-реабілітолога, використання для медичного контролю тестів для опитування, гоніо- і динамометрії

Динамічне спостереження лікаря-реабілітолога, використання для медичного контролю тестів для опитування, інструментальних методів функціональної діагностики і методів біомеханіки



3. СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ З ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ
Питання про формування спеціальності лікаря-реабілітолога не нове. Воно давно на слуху у провідних вчених – курортологів-фізіотерапевтів. В рішенні першого національного конгресу фізіотерапевтів та курортологів України в травні 1998 р. записано: “... підготувати доповнення до номенклатури лікарських спеціальностей, розробити Положення про лікаря-реабілітолога кваліфікаційну характеристику та інструктивно-методичні вказівки з атестації за спеціальністю "Медична реабілітація, фізіотерапія, курортологія" для затвердження їх Міністерством охорони здоровий`я” .

В умовах сучасного розвитку медичної реабілітації, широкого використання для її реалізації фізичних природних лікувальних засобів, переформованих фізичних лікувальних факторів, рефлексотерапії, лікувальної фізкультури, масажу, мануальної терапії назріла потреба впровадити спеціальність лікаря-реабілітолога, яка повинна інтегрувати всі спеціальності. Впровадження нової спеціальності лікаря-реабілітолога значно підвищить рівень здійснення заходів з медичної реабілітіції.

Бурхливий розвиток реабілітології вимагає відповідної підготовки кадрів. Відновне лікування висуває вимоги до придбання знань по багатьом областям медицини, а також стосується соціальних, психологічних, педагогічних, економічних аспектів. Тому навчання фахівців досить тривале і підготовка ведеться в різних Вузах. З метою подальшого удосконалення підготовки, підвищення кваліфікації і раціонального використання лікарських кадрів у службі медичної реабілітації й експертизи в переліку медичних спеціальностей, затвердженому Мінздравом Республіки Бєларусь, виділені спеціальності „лікар-реабілітолог" (терапевт, педіатр, невропатолог, хірург, кардіолог, травматолог-ортопед), „врач-реабилитолог-эксперт" (терапевт, хірург, невропатолог, офтальмолог, травматолог-ортопед, психіатр, фтизіатр, педіатр, онколог, кардіолог, голкорефлексотерапевт), „інструктор-методист фізичної реабілітації" (з базовою середньою медичною освітою).

Підготовка фахівців – інструкторів-методистів з фізичної реабілітації покладена на кафедру фізичної реабілітації, що була створена в 1993 р. відповідно до розробленого положення на базі Білоруської державної академії фізичної культури з метою ефективної організації підготовки фахівців розроблена нормативно-правова база, що регламентує діяльність інструкторів-методистів фізичної реабілітації, що працюють у лікувально-профілактичних установах, а саме, розроблені і затверджені Міністерством Охорони здоров'я положення про інструктора-методиста фізичної реабілітації; кваліфікаційна характеристика; тимчасові норми навантаження фахівців, відведені для індивідуальних і групових занять, визначений статус інструкторів-методистів фізичної реабілітації в лікувальних установах і форма їхньої атестації для присвоєння вищої кваліфікаційної, першої і другої категорії; розроблені і видані навчальні програми по „Теоретико-методичним основам фізичної реабілітації населення" на два роки навчання, по спеціалізації „Фізична реабілітація населення" на наступні три роки навчання, по „Спортивно-педагогічному удосконалюванню" і „Підвищенню кваліфікації по спеціалізації фізична реабілітація населення" (післявузівська перепідготовка).

Розв'язуючи цю проблему А.С.Вовканич (Львів) визнає, що потрібно брати до уваги, якими знаннями, вміннями та навичками має володіти майбутній спеціаліст-реабілітолог, а також максимальну доцільність внесення змін у вже наявні навчальні плани і програми закладів вищої освіти.
Згідно з Українською стандартною класифікацією професій, що розроблена Міністерством праці України на основі Міжнародної стандартної класифікації освіти (International Standard Classification of Education) та Міжнародної стандартної класифікації професій (International Standard Classification of Occupation) підготовка фахівців з фізичної реабілітації була покладена на інститути фізичної культури.

Якщо взяти до уваги ті, що випускники цих закладів готові до роботи (як педагоги) у сфері розвитку рухової діяльності людини, де їх головним завданням буде навчання своїх підопічних (дітей у школі, чи спортсменів у спортивній секції) нових рухів і комплексів рухів, то стає очевидним, що за умови отримання певного обсягу додаткових спеціальних знань вони будуть здатні ефективно працювати й у галузі фізичної реабілітації, де їм потрібно буде займатись відновленням чи переробкою рухової діяльності неповнодійних осіб.

Отже перед фізкультурними закладами вищої освіти постало завдання розробки нових навчальних планів і програм для спеціальності „фізична реабілітація". У цьому відношенні Львівський державний інститут фізичної культури мав кілька пе­реваг з яких він зумів скористатися. Насамперед, інститут тісно співпрацює з державними та громадськими організацій неповнодійних, зокрема, з Львівським відділенням Українського Фонду „Реабілітація інвалідів" та товариством “Надія”, які надали поштовх розвиткові реабілітаційних програм та служитимуть споживачами підготованих спеціалістів.

По-друге, Львівський інститут фізкультури встановив прямі контакти зі спеціалізованими організаціями та вищими навчальними закладами з-за кордону, які надавали і надають практичну допомогу в розробці та впровадженні сучасної освітньої програми з реабілітації.

Першим кроком був аналіз навчальних планів тих навчальних закладів, які здійснюють підготовку фахівців-реабілітологів, зокрема, Королівського інституту в Стокгольмі (Швеція), канадських університетів Манітоба (Вінніпег), Квінз (Кінгстон), Торонто (Торонто). При цьому враховували такі особливості: 1) різну кількість годин, які припадають на один навчальний кредит, якщо в Україні один кредит складає 54 години, то в Канаді – 15годин, а у Швеції - 20 годин; 2) різну кількість часу, який припадає на одну академічну годину, якщо в Україні вона дорівнює 45 хвилинам, то в Канаді і Швеції 60 хвилинам. Окрім того, існує певна різниця між годиною підготовки спеціалістів у різних навчальних установах - 4 роки в університетах Квіна і Торонто, 3 роки в університеті Манітоба і Королівському інституті.

Які характерні риси усіх проаналізованих навчальних планів? Насамперед, усі вони складені з урахуванням того, що люди, які розпочинають спеціалізацію, вже отримали базову вищу освіту медичного, біологічного або фізкультурного напрямку. Тому в них наявні лише дисципліни, безпосередньо пов'язані з майбутньою практичною діяльністю студентів, починаючи від анатомії, закінчуючи менеджментом у галузі реабілітації.

У всіх навчальних установах значна кількість години відведена на вивчення анатомії (від 264 до 312 годин), фізіології (від 102 до 278 годин), фізіотерапії (від 87 до 104 годин), біомеханіки (від 60 до 130 годин), навичок проведення обстеження пацієнтів (від 130 до 165 годин), психології (від 164 до 225 годин). Окремо слід виділити і таку дисципліну, як “вступ до спеціальності”, на яку припадає 60-142 години.

Надзвичайно важливе значення надається практичній роботі: різні види практики складають у середньому 30% усіх навчальних годин, наприклад, в університеті Квіна з 4114 годин навчального плану на практику припадає 1400 годин.

Ще однією характерною особливістю є наявність кількох чітко окреслених блоків реабілітаційних дисциплін – це “фізична реабілітація в неврології”, “фізична реабілітація в ортопедії”, “фізична реабілітація в геронтології”, “фізична реабілітація в педіатрії” та “фізична реабілітація при порушеннях діяльності кардіореспіраторної системи”.

В університетах Канади дуже важливим вважається також навчання студентів навичок проведення наукових досліджень. Вони знайомляться з методами наукових досліджень у галузі фізичної реабілітації, готують і захищають літературний науковий огляд, а також проводять самостійні наукові дослідження на визначені тими (на зразок підготовки і захисту дипломних робіт).

При розробці навчального плану спеціалізації “фізична реабілітація” намагалися врахувати згадані вище особливості, оскільки ставили собі за позначку, щоб він відповідав вимогам “International Physiotherapists Association”, що забезпечило б у майбутньому визнання нашого диплому на міжнародному рівні. Впровадження запропонованого навчального плану стало можливим завдяки тому, що в ЛДІФК діє ступенева система освіти. Після завершення дворічної загальноосвітньої підготовки студенти, які виявили бажання спеціалізуватися з фізичної реабілітації, два наступних роки вивчають додаткові дисципліни реабілітаційного спрямування (“вступ у спеціальність”, “фізична реабілітація при порушеннях діяльності опорно-рухового апарату”, “фізична реабілітація при порушеннях діяльності кардіореспіраторної системи”, “фізична реабілітація при неврологічних порушеннях”, “фізична реабілітація в педіатрії”) загальним обсягом 620 годин та проходять клінічну практику 410 годин. Склавши після цього Державний випускний екзамен “теоретико-методичні основи фізичної реабілітації”, вони отримують кваліфікацію “бакалавр фізичної реабілітації”. Після закінчення п'ятого курсу, навчання на якому здійснюється за оплату, де студенти проходять курс “фізична реабілітація при множинних порушеннях діяльності організму” (160 годин), клінічну практику (360 годин) та підготовки (240 годин) і захисту дипломної роботи, випускнику присвоюється кваліфікація “спеціаліст фізичної реабілітації”.
КВАЛІФІКАЦІЙНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПЕЦІАЛІСТА

З ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

Посадові обов'язки:

Спеціаліст з фізичної реабілітації займається фізичною реабілітацією осіб – дітей та дорослих:

- з порушеннями опорно-рухового апарату,

- ортопедичними вадами,

- побутовими, спортивними та професійними травмами,

- наслідками неврологічних, серцево-судинних, респіраторних та

інших захворювань,


  • старших людей з геронтологічними проблеми

1. Проводить обстеження, визначає рівень фізичного розвитку, виявляє проблеми і складає індивідуальну програму реабілітації.

2. Розробляє і впроваджує комплекс вправ і дій, спрямованих на покращення діяльності опорно-м'язової системи та організму в цілому, координації, збільшення сили м'язів і вправності рухів, відновлення або компенсацію функцій.

3. Навчає способів досягнення самостійності в побуті, навичок самообслуговування, пересування, утримання фізичної кондиції та здоров'я.

4. Консультує щодо влаштування оптимального середовища вдома, на роботі та загалом в оточенні неповнодійних осіб.

5. Аналізує хід виконання реабілітаційної програми та вносить корективи на кожному з етапів;

6. Веде відповідні записи і документацію.

7. Співпрацює з лікарями, педагогами, логопедами, психологами, соціальними працівниками;

8. Консультує родичів та опікунів щодо проблем та шляхів досягнення неповнодійними особами максимальної незалежності і рівня здоров'я, залучає їх до планування і проведення реабілітаційної програми та надання необхідної неповнодійній особі допомоги.

Виконує ці обов'язки при роботі в реабілітаційних центрах, медичних, освітніх, санаторно-курортних установах, соціальних службах державного, громадського та приватного секторів, а також проводить самостійну практику в межах своєї компетенції.


Знання та вміння:

Спеціаліст з фізичної реабілітації повинен знати:

• Основи психології, соціології, антропології та валеології.

• Анатомію і фізіологію людини.

• Володіти методами профілактики і корекції м'язово-скелетних дисфункцій на підставі анатомічних, фізіологічних, патологічних і психосоціальних знань.

• Мати фундаментальні теоретичні знання щодо фізичних вправ, спорту, фізіології праці, біомеханіки, моторного контролю, розвитку людини, а також кінезіології та патокінезіології.

• Уміти проводити функціонально-орієнтовані, спрямовані на досягнення кінцевої мети заняття з особами з порушеннями центральної і периферичної нервової системи в співпраці з іншими спеціалістами, самим пацієнтом, його родиною і соціальним оточенням.

• Мати відповідний досвід, вміння і здатність застосувати заходи корекції рухових дисфункцій в осіб різного віку, зокрема при неврологічних, опорно-рухових, серцево-судинних і респіраторних захворюваннях.

• Могти самостійно вибирати, ставити завдання і вирішувати проблеми з авторитетом і впевненістю, набутими в поєднанні теоретичних знань і клінічної практики.

• Розуміти закономірності організації і розвитку систем фізичного виховання, охорони здоров'я, освіти і соціального захисту населення України, знати основи національного і міжнародного законодавства в цих галузях.

• Знати основи наукових досліджень, планування і виконання експериментальних робіт, основи організації праці, адміністрації і менеджменту в державному і приватному секторах.
Кваліфікаційні вимоги.

• Спеціаліст з фізичної реабілітації (без категорії): вища освіта (спеціаліст або бакалавр) без вимог до стажу роботи.

• Спеціаліст з фізичної реабілітації 2-ї категорії: вища освіта (спеціаліст або бакалавр) і стаж роботи на посаді спеціаліста з фізичної реабілітації для спеціаліста не менше 2 років, для бакалавра - не менше 3 років.

• Спеціаліст з фізичної реабілітації 1-ї категорії: вища освіта (магістр або спеціаліст) для магістра без вимог до стажу роботи і стаж роботи на посаді спеціаліста з фізичної реабілітації 2-ї категорії для спеціаліста - не менше З років.

• Спеціаліст з фізичної реабілітації вищої категорії: вища освіта (магістр або спеціаліст) і стаж роботи на посаді спеціаліста з фізичної реабілітації 1-ї категорії для магістра - не менше 2 років, для спеціаліста - не менше 3 років.

Як видно з викладеного, фізкультурними закладами вищої професійної освіти проведена велика робота з розробки навчальних планів і програм для спеціальності “фізична реабілітація”. Але, розглядаючи питання щодо правового статусу спеціалістів з фізичної реабілітації, які мають фізкультурну освіту, вважаємо доцільним зазначити наступне.

Рекреація, як і реабілітація - це відновлення. Однак рекреація переважно здіснюється педагогічними засобами активного відпочинку і стосується практично здорових осіб, а реабілітація - медичними засобами (зокрема фізичними, де провідною є лікувальна фізкультура) і стосується хворих. Тобто в будинках відпочинку, профілакторіях, туристичних базах, центрах здоров’я тощо проводять рекреацію, а в стаціонарах лікувальних установ, медичних реабілітаційних центрах, санаторіях - реабілітацію.

Дотримуючись такої точки зору, можливо вирішити питання про правове поле діяльності фахівців з фізкультурною та медичною освітою, а саме: в установах відпочинку можуть працювати особи з фізкультурною та медичною освітою, а в медичних лікувальних установах - тільки особи з медичною освітою. Тому в вищих фізкультурних закладах освіти доцільно готувати рекреологів, а в медичних - реабілітологів.

Заслуговує на увагу той факт, що в Росії з 1996р. була відкрита і внесена до Класіфікатору напрямків і спеціальностей вищої професіональної освіти нова спеціальність - “Фізична культура для осіб з відхиленнями у стані здоров’я (Адаптивна фізична культура)”, а з 2000 року доповнено Класіфікатор спеціальностей середньої професійної освіти спеціальністю “Адаптивна фізична культура”. В навчальному посібнику “Адаптивна фізична культура” С.П.Євсєєв та Л.В.Шапкова (2000) зазначають, що адаптивна фізична культура є не тільки і навіть не стільки засобом лікування чи профілактики конкретних захворювань, скільки однією із форм, які складають повноцінне життя людини в її новому стані, що виник внаслідок травми чи хвороби. Ці автори підкреслюють, що адаптивний спорт, адаптивна рухова рекреація та інші види адаптивної фізичної культури як раз і ставлять завдання максимального відволікання від своїх хвороб та проблем в процесі змагальної рекреаційної діяльності, що передбачає спілкування, розваги, активний відпочинок та інші форми нормального людського життя.

Слід зазначити, що адаптивну фізичну культуру російські фахівці не зводять тільки до лікування і медичної реабілітації. Але погоджуючись з ними щодо поняття “адаптивної рухової рекреації” і не завжди – щодо її змісту, ми вважаємо, що тут мова також іде ще про одну спробу проникнути в медичну практику тих, що не мають медичної освіти. Якщо в майбутньому це питання вирішиться позитивно, то тільки в межах виконання лікарських призначень і після того, як їх правовий статус визначить Міністерство охорони здоров’я України.


4. СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

МЕДИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ В УКРАЇНІ

Докладно вивчивши цю проблему М.В. Лобода, В.Ф. Москаленко і К.Д. Бабов (2000) зазначають, що заклади ходу медичної реабілітації займають одне з провідних місць у сучасній охороні здоров'я населення України. У її практичному становленні і науковому розвитку істотну роль зіграли на визначених етапах соціальні, економічні і демографічні процеси, що відбуваються в суспільстві.

Початок широкого проведення заходів медичної реабілітації варто віднести до середини 40-х років, коли виникла гостра необхідність у реабілітації багатотисячного контингенту поранених, контужених, що одержали змішані поранення в Другій світовій війні. У цей період відкривалися реабілітаційні госпіталі, санаторії й ін. Однак слід зазначити, що застосування фізичних лікувальних засобів у той період носило багато в чому емпіричний характер.

Істотним поштовхом у розвитку медичної реабілітації на науковій основі з'явилося відкриття наприкінці 70-х років мережі реабілітаційних відділень у здравницях профспілок для хворих, які перенесли інфаркт міокарда. У цей період формувалася методологія медичної реабілітації, проведеної на основі широкого використання фізичних природних і зреформованих лікувальних засобів. Отримано нові дані про механізми дії фізичних лікувальних факторів, розроблені численні методи і методики їхнього застосування при різних найбільш розповсюджених захворюваннях, що у першу чергу дають високі показники тимчасової і, стійкої втрати працездатності.

Наступний етап у розвитку медичної реабілітації охарактеризувався обґрунтуванням можливості і доцільності проведення санаторно-курортної реабілітації в ранній відновний період. Були виявлені нові, раніше невідомі, можливості медичної реабілітації, що зажадали ламання устояних підходів до використання санаторно-курортного лікування в ранній термін після перенесеного захворювання. Була доведена можливість і показана висока ефективність проведення санаторно-курортної реабілітації хворих, які перенесли вірусний гепатит, відразу ж після виписки зі стаціонару, хворих з наслідками опіків після перебування в стаціонарі, які перенесли оперативні втручання на магістральних судинах серця, органах травлення, суглобах, при переломах довгих трубчастих кісток і ін. Установлено, що після проведення курсу відновного лікування в умовах санаторію хворих, які перенесли вірусний гепатит, більш ніж у 12 разів зменшується частота розвитку цирозу печінки, а у хворих після оперативних втручань скорочується період функціонального відновлення.

Розроблено концепцію відновного лікування, в основі якої лежать докази, що фізичні фактори роблять терапевтичний ефект, що визначається притаманним їм стимулюючим впливом на адаптивно-пристосовні і захисні сили організму, протизапальною і десенсибілізуючою дією. Вони сприяють запобіганню хронізаціі або стабілізації патологічного процесу, усуненню функціональних розладів і наслідків перенесених захворювань. Істотним висновком є те, що вони можуть застосовуватися у осіб будь-якого віку і статі при різних захворюваннях.

Чорнобильська катастрофа поставила перед медичною наукою і практичною охороною здоров'я багато проблем. Виникла необхідність реабілітації багатотисячних контингентів, які зазнали впливу факторів аварії на ЧАЕС (учасники ліквідації наслідків аварії, жителі забруднених територій, евакуйовані, у тому числі діти). Це зажадало наукового обґрунтування можливості застосування в лікувальних цілях фізичних факторів в облич цієї категорії (раніше подібного досвіду не було). На основі експериментальних досліджень, спрямованих на вивчення механізмів дії фізичних лікувальних засобів в умовах впливу радіаційних факторів, були вироблені диференційовані технології відновного лікування. Більш ніж десятилітній досвід підтвердив правомірність і ефективність обраних методичних підходів.

Багаторічними дослідженнями і клінічними спостереженнями, проведеними НДІ і кадровими інститутами разом із практичними установами ряду відомств, відпрацьована методологія здійснення заходів медичної реабілітації з урахуванням широкого використання природних курортних факторів і преформованих фізичних лікувальних засобів на всіх етапах – лікарняному, амбулаторно-поліклінічному, санаторному.

Мережа установ, що здійснюють заходи медичної реабілітації в Україні в даний час, функціонує в різних відомствах: у системі Міністерства охорони здоров'я, “Укрпрофздравниця”, Корпорації лікувально-оздоровчих установ “Селъхозздравниця”, Міністерства внутрішніх справ, оборони й ін.

Однак методичний і організаційний рівень проведення у відомствах медичної реабілітації істотно відрізняється. Найбільш оптимальний він у системі “Укрпрофздравниця”, що має гарну лікувально-діагностичну базу і спеціально підготовлені кадри. Функціонують 58 спеціалізованих відділень реабілітації на 4 тис. ліжок по 15 профільних напрямках. Курс відновного лікування хворі проходять по путівках, оплаченим Фондом соціального страхування, з видачею листка тимчасової непрацездатності. Істотним є те, що посилання хворих у санаторій здійснюється спеціальними видбірковими комісіями, до складу яких входять представники клінік, обласних, міських органів охорони здоров'я, за показниками, затвердженим Міністерством охорони здоров'я України.


У системі Міністерства охорони здоров'я України сформована мережа установ медичної реабілітації, що представляє собою багато- і монопрофільні центри, лікарні, відділення в лікарнях, санаторіях, поліклініках, диспансерах. В останні роки діють 17 моно- і багатопрофільних спеціалізованих лікарень, більш 90 відділень в обласних, міських і районних лікарнях.

Забезпеченість ліжковим фондом відновного лікування в адміністративних областях України істотно відрізняється. Це величина коливається від 15 до 365 ліжок, а показник забезпеченості ліжками на 10 тис. населення коливається від 0,07 до 1,49. Причому, більш висока забезпеченністъ ліжками припадає на області з більш низькими показниками тимчасової непрацездатності. У Чернівецькій області показник забезпеченості ліжками складає 1,49, а величина тимчасової непрацездатності на 100 працюючих – 23,5 випадків і 375 календарних днів. У Луганській області ці показники відповідно складають: 0,26; 7,53; 1032,0.

За даними показників захворюваності і тимчасової непрацездатності встановлено, що й в інших областях України формування ліжкового фонду відновного лікування здійснюється без обліку показників захворюваності і тимчасової непрацездатності.

Діяльність установ відновного лікування системи охорони здоров'я в кожній області характеризується своїми особливостями як в організаційному, так і методичному плані. У Тернопілъскій області діють 3 лікарні відновного лікування, денні стаціонари в обласному центрі на 120 ліжок різних профілів для дорослих і дітей.

У Донецькій області функціонують 7 лікарень відбудовного лікування більш ніж на 600 ліжок. На базі Донецької міської лікарні відкритий центр реабілітації, який нараховує 6 відділень, де проходять курс відновного лікування хворі з наслідками травм, хворобами опорно-рухової і нервової систем, які перенесли мозковий інсульт і ін.

Поряд з цим, аналіз профілъності відділень відновного лікування показав, що вони часом відкриваються без обліку даних про захворюванність і потреби в ліжках відновного лікування.

Звертає на себе увагу невідповідність числа реабілітаційних ліжок величині захворюваності окремими нозологічними формами. Питома вага захворювань органів дихання серед усіх зареєстрованих захворювань в Україні складає 25,4%, а ліжковий фонд для цих хворих усього лише 6,5 % від загальної кількості ліжок відновного лікування.

Однією з основних задач відновного лікування є відновлення функціональних порушень, чи стабілізація запобігання хронізації процесу і стійкої втрати працездатності. Реалізація цього залежить від індивідуальних програм реабілітації, розроблених для конкретного хворого. При складанні програм і для проведення лікувально-реабілітаційних заходів необхідно визначити наявність і виразність залишкових явищ: перенесеного гострого захворювання чи загострення хронічного процесу; оперативного втручання, травми; виявити можливості організму у відновленні функцій органів і систем, установити резерви розвитку компенсаторних пристосувань і прийомів самообслуговування.

Ефект відновного лікування залежить від двох складових: від того, наскільки програма лікувальних заходів відповідає особливостям стану хворого і від її реалізації. Звідси стає зрозумілим, що в зіставленні і виконанні програми реабілітації необхідна участь не тільки лікаря-реабілітолога, але і представників інших спеціальностей. Накопичено досвід роботи реабілітаційних комісій в амбулаторно-поліклінічній мережі. У розробці програм реабілітації беруть участь кваліфіковані лікарі: терапевт, хірург, невропатолог, кардіолог, фізіотерапевт, лікар ЛФК. При необхідності в роботі комісії беруть участь дієтолог, психотерапевт, фахівець МСЕК. Розробляються індивідуальні програми. Після завершення курсу лікування профільним фахівцем разом із лікарем-реабілітологом здійснюється контрольна оцінка з наступним переводом хворого, при необхідності, на диспансерне спостереження. Лікарю-реабілітологу приділяється роль організатора реабілітаційного процесу.

Тим часом питання про необхідність спеціальності “лікар-реабілітолог” дотепер залишається дискусійним. М.В. Лобода із співавт. (2000) вважають, що наявність такого фахівця в лікувально-профілактичній установі, що здійснює заходи медичної реабілітації, необхідно. Він повинний інтегрувати багато аспектів медичної реабілітації. Слід зазначити, що в ряді областей України в окремих лікувальних установах були введені посади лікарів-реабілітологів, однак відсутність Положення про лікарів-реабілітологів не дозволило позитивно використовувати цей досвід. При оцінці ефективності реабілітації хворих, які перенесли інфаркт міокарда, показано, що показники соціальної реабілітації більш низькі, чим медичної. Це залежить від повноти й індивідуальності програм реабілітації, а останнє, у свою чергу, від участі в ній лікаря-реабілітолога. Для усунення цього розходження, мабуть, необхідне проведення ряду послідовних заходів: здійснення системного підходу, розробка диференційованих програм, введення в штатний розклад ЛПУ, МСЕК посади лікаря-реабілітолога, затвердження “Положення про лікаря-реабілітолога”.

Самостійний напрямок у реалізації заходів відновного лікування займає амбулаторно-поліклінічна мережа, можливості якої поки ще використовуються вкрай недостатньо. Тим часом, ця мережа має у своєму розпорядженні могутню лікувальну фізіотерапевтичну базу, а в ряді випадків і бальнеологічну. До речі, оптимізація можливостей цієї мережі у відновному лікуванні не вимагає додаткових капіталовкладень. У ряді міст на базах поліклінік організовуються центри, відділення реабілітації.

Одним із шляхів реалізації резервів в амбулаторно-поліклінічній мережі є денні стаціонари. Накопичено істотний досвід роботи денних стаціонарів для хворих різного профілю дорослих і дітей. Денні стаціонари можуть забезпечити кваліфіковану лікувальну і реабілітаційну допомогу дітям і підліткам групи ризику, що по загальному стану і перебігу захворювання не вимагають цілодобового медичного спостереження. Ці установи успішно використовуються в багатьох містах, у тому числі в дитячих поліклініках Миколаєва, Тернополя, Полтави й ін., де проходять курс реабілітації хворі з захворюваннями опорно-рухової системи, нервової, серцево-судинної й ін. Функціонують денні стаціонари для малозабезпечених, у яких хворі забезпечуються лікуванням, харчуванням і постільною білизною.

Важливим етапом у розвитку медичної реабілітації останнього років є підвищення вимог до якості фізичних лікувальних засобів, що було реалізовано введенням правил регламентації на природні і пре формовані лікувальні ресурси в санаторно-курортній, позакурортній практиці і медичній реабілітації. З цією метою розроблені і введені в дію державний і галузевий стандарти: ДСТУ 878-93 “Води мінеральні питні. Технічні умови ГОСТУ 42-10-02-96”, “Води мінеральні лікувальні. Технічні умови”. Розроблені: макет ДСТУ “Грязі лікувальні. Технічні умови”, проект ДСТУ “Води штучно-мінералізовані. Технічні умови”.

Наступним кроком у цьому напрямку з'явилося затвердження Державним науково-експертним центром лікарських засобів Мінздраву України медичних рекомендацій з неклінічного іспиту мінеральних вод з метою вивчення їхньої специфічної активності і безпеки.

Уведення нових сучасних вимог на рівні міжнародної стандартизації дозволить використовувати в лікувальній практиці фізичні природні і пре формовані засоби високої якості, чому будуть сприяти неклінічні і клінічні дослідження.

Таким чином, установлено, що при раціональному, диференційованому, патогенетична обґрунтованому застосуванні фізичні лікувальні засоби дають виразний лікувально-профілактичний ефект.

В Україні діє розвита мережа установ медичної реабілітації, що функціонують у різних відомствах. Однак єдиної концепції і державної програми по медичній реабілітації хворих і інвалідів немає. Для ефективного функціонування мережі установ відновного лікування в різних відомствах необхідно створення позавідомчого центра координації і методичного керівництва. Необхідність подальшого удосконалювання структури відновного лікування тим більше важливе, що в Україні відзначається розвиток ряду негативних тенденцій: захворюваність дорослого населення зросла за останні 5 років на 4,4%, дитячого населення і підлітків - на 19,2% ; постійне населення України зменшилося на 2,7%, а питома вага дитячого населення зменшився ще на 1,3%. Відзначається тенденція омолодження інвалідизації. Так, інваліди у віці до 39 років складають 40% від їхнього загального числа.

Для подальшого розвитку відновного лікування необхідно визначення потреби різних категорій хворих і інвалідів в заходах медичної реабілітації з вивчення захворюваності і обліком демографічних, екологічних, соціально-економічних особливостей регіонів.

Важливе місце повинно бути відведене реабілітації інвалідів, особливо працездатного віку, питанням раціонального використання медичних і соціальних заходів, визначення пайової участі установ соціального страхування.

Невід'ємною задачею є проведення фундаментальних досліджень по вивченню механізмів дії фізичних лікувальних засобів.

Реалізація поставлених задач дозволить покращити якість життя усіх вікових груп населення України.

Література

1. Абрамов В.В., Клапчук В.В. Про організацію служби медичної реабілітації: лікувальна фізкультура чи фізична реабілітація? //Медичні проблеми фізичної культури і спорту: досвід, сучасні напрямки і перспективи.-Дніпропетровськ: Медакадемія, 1999,с. 9-10.

2. Абрамов В.В., Клапчук В.В. Спортивна медицина та лікувальна фізкультура: дефініції, навчальна дисципліна, лікарський фах, спеціальність працівників // Сучасні досягнення валеології та спортивної медицини. Одеса: Чорномор'я, 1999.- С. 12-15.

3. Евсеев С.П., Шапкова Л.В. Адаптивная физическая культура. Учебное пособие.- М.: Советский спорт, 2000.- 240 с.

4. Золотарева Т.А., Колесник Э.А. Подходы к организации системы медицинский реабилитации в различных странах // Медична реабілітація, курортологія, фізіотерапія, 2000.-№2. – С. 25-47.

5. Лобода М.В., Москаленко В.Ф., Бабов К.Д. Состояние и перспективы развития медицинской реабилитации в Украине в современных социально-экономических условиях // Медична реабілітація, курортологія, фізіотерапія, 2000.-№1.- С.3-4.

6. Медицинская реабилитация в артрологии / Сокрут В.Н., Казаков В.Н., Синяченко О.В.. Савельев В.С., Швиренко И.Р., Поважная Е.С., - Донецк: ООО «Лебедь», 2000.- 377 с.

7. Медицинская реабилитация в терапии: Руководство для студентов и врачей / В.Н. Сокрут, В.Н. Казаков, Е.С. Поважная, И.Р. Швиренко и др.; под ред. В.Н. Сокрута и В.Н. Козакова.- Донецьк ОАО « УкрНТЭК», 2001.- 1076 с.

8. Мухін В.М., Магльований А.В., Магльована Г.П. Основи фізичної реабілітації.- Львів, 1999.- 119 с.

9. Мухін В.М. Фізична реабілітація.- Київ: Олімпійська література, 2000.- 423 с.

10. Руководство по кинезитерапии / Под ред. Л. Бонева, П. Слынчева и Ст. Банкова.- София: Медицина и физкультура, 1978.-357 с.

11. Руководство по реабылытацыъ больных с двигательными нарушениями /Под ред. А.Н. Беловой, О.Н.Щепетовой.- Т. І.- Москва: АОЗТ “Антидор”, 1998. – С. 11-21.

12. Семенов Б.Н., Нестеров Н.И., Аносов И.А. и др. Об организации службы медицинской реабилитации // Вопросы курортологии, физиотерапии и лечебной физкультуры, 1998.- №1.- С.44-47.

13. Шапкова Л.В. Средства адаптивной физической культуры: Методич. рекомендации по физкультурно-оздоровительным и развивающим занятиям детей с отклонениями в интеллектуальном развитии / Под ред. проф. С.П. Евсеева.- М.: Советский спорт, 2001. – 152 с.



14. Юмашев Г.С., Ренкер К. Основы реабилитации. – М.: Медицина, 1973.- 112 с.






База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка