Шейко В. М., Богуцький Ю. П. Формування основ культурології в добу цивілізаційної глобалізації друга половина XIX




Скачати 10.18 Mb.
Сторінка1/46
Дата конвертації17.04.2016
Розмір10.18 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46
Шейко В.М., Богуцький Ю.П. Формування основ культурології в добу цивілізаційної глобалізації (друга половина XIX - початок XXI ст.). Монографія. — К.: Генеза, 2005. - 592 с. [1-XXI-cultur-Szejko z nSCAN-03] 1600000 335 str ukr 4-03-2006

№№ с.внизу


Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України (протокол № 2 від 25.02.2005р.)

Рецензенти:

доктор історичних наук, професор, завідуючий відділом

Інституту історії України НАН України



Г.В. Касьянов

доктор філософських наук, професор, головний науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України



Ю.В. Павленко

доктор мистецтвознавства, декан факультету журналістики і

телемистецтва Київського міжнародного університету

В.Г. Горпенко

Шейко В.М., Богуцький Ю.П. Формування основ культурології в добу цивілізаційної глобалізації (друга половина XIX - початок XXI ст.). Монографія. — К.: Генеза, 2005. - 592 с.

ISBN 966-504-469-9

Монографія є першим у вітчизняній історико-філософській думці узагальненим осмисленням процесів генези та трансформації глобальних цивілізаційних проблем культурології другої половини XIX — початку XXI ст. Аналізується формоутворююча роль культури у визначенні цивілізації, характеризуються методологічні можливості цивілізаційного підходу і особливо — синергетичної парадигми у розгляді історико-культурологічних процесів.

Висвітлюється значення психоаналізу для культурології та її творця і носія — людини. Акцентується увага на взаємозв'язку психоаналізу, культури та художньої творчості.

Для науковців, викладачів філософії, історії, етнології, психології, археології, мистецтвознавців, студентів, аспірантів, докторантів та читачів, які цікавляться проблемами формування культурології як науки.

ВСТУП

Людство увійшло в XXI ст. як з великими науково-технологічними та культурними досягненнями, так і з планетарними проблемами негативного, загрозливого характеру, які багато в чому є наслідками процесу цивілізаційного розвитку.



Сьогодні, коли світова спільнота перетнула межу третього тисячоліття, як ніколи актуально постало питання про подальшу долю світової цивілізації. Адже перед нагальними викликами глобальних проблем перспективі можливості точного і передбачуваного контролювання людством наслідків своєї діяльності є визначальною. І якщо у поточному столітті не вдасться гармонізувати співіснування, взаємовпливи біосфери та ноосфери, то тим самим буде поставлене під сумнів існування загальнопланетарної цивілізації взагалі. Оскільки сама ноосфера — це своєрідна узагальнююча система розвитку культури людства, то вивчення історико-культурологічних аспектів глобальних проблем та викликів цивілізації складає пріоритетний інтерес для сучасного суспільства та визначення його майбутнього. Це повною мірою стосується і нашої держави.

На межі другого і третього тисячоліть людство постало перед кризою, яка загрожує існуванню цивілізації і всього живого на Землі. Вона виникла через науково-інноваційну діяльність людини і привела не лише до потужного масиву досягнень сучасної цивілізації у всіх сферах функціонування людської спільноти, але й водночас спричинила кризові явища планетарного масштабу. Найглибше зрозуміти причини і масштаби цієї кризи можливо насамперед через дослідження минулого і сучасного стану макроцивілізаційної системи і передусім кінця XIX — початку XXI ст., коли сформувалися і почали діяти глобальні цивіліза-ційні процеси.

Визначальними чинниками розв'язання проблеми розвитку цивілізації, на наш погляд, є культура, наука й освіта та застосування новітніх технологій. Адже від рівня інтелектуалізації і гуманізації виховання багато в чому залежатиме майбутнє людства, зокрема культурологічної парадигми підготовки молоді — суб'єкта громадського життя — до вступу в майбутню дорослу діяльність.

Загальновідомо, що у радянські часи в нашій країні сформувалася імперативна педагогіка. Вона була розрахована на «середнього» учня (студента) і готувала з нього агента виробництва, не переймаючись особливостями особистості молодої людини. Кардинальні зміни в житті суспільства привели до реформ у системі освіти. На зміну парадигмі

3

Вступ

освіти як індустрії освітніх послуг сьогодні приходить принципово нова система освіти як педагогічного процесу, що перебуває у безупинному розвитку. Сучасне українське суспільство відчуває велику потребу в тому, щоб зі школи до економіки, політики, науки, мистецтва, органів державного управління прийшло високоосвічене покоління, орієнтоване на найвищі духовні цінності, пріоритетність культурних надбань людства.

Не випадково нині так часто згадується гуманізація освіти [1]. Що це означає? Аналіз науково-педагогічних видань останніх років дає підстави стверджувати, що поки що переважає характерне уявлення про гуманізацію освіти тільки через її гуманітаризацію, тобто просте збільшення в структурі навчального часу кількості гуманітарних дисциплін. Однак, як свідчить досвід, такий підхід не має перспективи. Якщо врахувати, що введення нових гуманітарних курсів, зазвичай, не супроводжувалося достатнім коригуванням змісту основних предметів, то стають зрозумілими сьогоднішні причини навчального перевантаження і зниження рівня загальноосвітньої і професійної підготовки.

Слід вважати, що основною вимогою гуманізації сфери освіти (усіх її щаблів) повинно стати формування світогляду, у складі якого важливе місце належало б цілісному інтегрованому знанню, бо врешті-решт саме воно визначає і культурно-освітній рівень людини, і найповніше відповідає інтересам її глобального виживання. Саме цим і обумовлена спрямованість монографії на висвітлення проблем цивілізації через культуру та освіту.

Уже в середині шестидесятих років XX ст. західні теоретики і методологи освіти дійшли висновку, що найважливіші проблеми суспільства можуть бути розв'язані, насамперед, через розвиток соціальних досліджень, що є передумовою подолання труднощів суспільного розвитку [2]. Як одну з причин називали ідеологію технократизму. У технократичній свідомості наука і технологія є символами необмежених можливостей, вони набувають характеру панацеї, а людина уявляє себе таким собі Прометеєм, казковою істотою з надзвичайними здібностями. Інакше кажучи, наука і технологія в технократичній свідомості мають вигляд своєрідних утопічних абсолютів.

Однак ця утопія, як і будь-яка інша, на практиці призводить до сумних наслідків. Коли людина з «амбіціями Прометея приступила до підкорення природи, — відзначав відомий філософ Р. Арон, — вона фактично зайнялася маніпулюванням природою і стрімко попрямувала до тупика, з якого її може вивести лише гуманізація знань» [3].

Тлумачення гуманізації освіти як розкриття людської суті будь-якої науки свідчить, що система освіти, виховання і культурного зростання будь-якої країни може розв'язати цю проблему лише спільними зусиллями представників усіх галузей знань.

Подібної думки дотримувався і заступник генерального директора ЮНЕСКО Р. Сінгх [4]. Він стверджував, що традиційно людина нама-

4

галася осягнути реальність через науку, розділяючи її на різні дисципліни та відокремлюючи процес усвідомлення від дійсності. Але нині будь-яка проблема потребує дедалі більших знань з багатьох дисциплін. Здатність бачити ситуацію в цілісності і взаємозв'язку її складових є найважливішим, дійсно необхідним способом надбання необхідних знань і ліквідації розриву між знанням як абстрактним узагальненням (типово навчальний підхід) і реальними умовами існування людей.



Якщо до цього додати, що глобальні проблеми сучасності в будь-якій сфері діяльності поставили на перший план питання етики і культурного зростання, стає зрозумілим об'єктивний характер інтересу до проблематики освіти в контексті культури і цивілізації.

Сцієнтистськи звужений підхід до науки руйнівним чином впливав як на природу, так і на освіту. А. Швейцер побачив у вузькій спеціалізації всіх сфер людської діяльності, і особливо науки, явну загрозу як для окремої людини, так і для духовного життя суспільства в цілому. «Вже дає про себе знати і та обставина, — писав він, — що молодь навчають люди, які не відрізняються достатньою універсальністю... необхідно розкрити перед нею взаємозалежність окремих наук і намітити їй обрії в їхніх природних масштабах» [5].

За подібного підходу оточуючий світ перестає сприйматися суб'єктом як таким, де діють тільки «об'єктивні закони» і де кожний його елемент виконує свою задану функцію у великому механізмі, існуючому незалежно від чиєї б то не було свідомості. Світ для суб'єкта перетворюється на простір суб'єктивностей, які набули предметного вигляду, на простір, де будь-якому елементу зовнішнього світу має відповідати чинник світу внутрішнього.

Постійне звернення пізнавальної активності до проблем становлення, функціонування та розвитку культури пов'язане, як відомо, із сутнісним прагненням людини до осягнення своєї природи та з потребою в теоретично узагальненій і логіко-цілісній картині своєї історії (оскільки побудова такої картини є необхідною умовою раціонально осмисленого підходу до питання про перспективи культурно-історичного процесу). Як слушно зауважив X. Ортега-і-Гассет, «...нам потрібно знати дійсну, цілісну історію, щоб не провалитися в минуле, а знайти вихід із нього» [6; с. 154].

Крім того, культура як «світ людини» є тією «універсальною смис-лоутворюючою призмою», крізь яку буття взагалі може бути даним свідомості суб'єкта, а отже, вивчаючи механізми культурогенезу, можна отримати шлях до обгрунтування залежностей між специфікою світосприйняття людини та конкретно-історичною архітектурою її «культурного буття». У свою чергу, без виявлення таких залежностей будь-яка філософська онтологія (якщо вона претендує на науковість) є неможливою, оскільки остання не може бути культурно-іррелевант-ною: всі уявлення про «світ буття» є своєрідною «похідною» від форми та змісту «буття людини у світі».

5

Сучасний етап розвитку культури характеризується низкою кризових феноменів і тенденцій (як національно-культурного, так і глобального масштабу). Сюди можна віднести передусім так звану кризу «технократичної домінанти» і, як її наслідок, екологічну кризу; дедалі загрозливіших масштабів набуває криза духовності взагалі та її окремі прояви: дегуманізація суспільного буття, знецінення особистісних якостей людини, криза соціалізації особи, зниження соціально-рольової активності індивіда, девальвація інтелектуальної діяльності, глобальна освітня криза та ін. Одним із дієвих засобів пошуку виходу з такого культурно-критичного стану є логіко-філософська рефлексія історії культури взагалі та сучасного її етапу зокрема.



Базовим чинником глобальної культурної кризи сучасності є досить відчутне наближення людської цивілізації до критичної межі балансу між «технологічною раціоналізацією» природи та підвищенням ступеня «стихійної некерованості» суспільного буття людини. При збереженні такої культурно-організаційної парадигми, з одного боку, подальший розвиток продуктивних сил дедалі більше перероджуватиметься на свою згубну противагу, а з іншого, поглиблюватиметься духовно-культурна деградація суспільства.

Зважаючи на вищезгадані причини, глобальномасштабною тенденцією подальшого розвитку культури має стати така її гуманізація, що передбачатиме передусім переспрямування її вектора від домінанти виробництва засобів підкорення природи до акцентованого підпорядкування останнього проблемам творення духовного світу самого виробника, гармонізації його особистого та суспільного буття. При цьому логіка перспективного культурно-історичного процесу може бути «онтологічно раціональною» лише за умови його руху по лінії синтезу нової світової інтеграції національних культур (оскільки такі полярні тенденції, як культурно-національна замкнутість та космополітичні прагнення до «ентропійного розсіювання культур», вже вичерпали свій врівноважувальний потенціал).

При такому баченні вже не потребує додаткового обґрунтування доцільність серйозного поглиблення в усій системі освіти і виховання культурологічної підготовки молодого суб'єкта як засобу формування високої професійної культури майбутніх членів суспільства. Ця необхідність зумовлена низкою причин, серед яких особливої уваги заслуговують три. По-перше, зростання соціальної ролі культури в сучасному світі. По-друге, нагальна потреба підвищення культурного рівня всіх членів суспільства. І по-третє, на відміну від спеціальної освіти, яка залишає в тіні моральний аспект виховання, загальнокультурне знання спрямоване на розкриття сутнісних сил людини, її внутрішнього багатства.

Світ культури безмежний. Це не просто образний вислів. Це, так би мовити, кількісна характеристика. Адже щорічно до інформаційно-культурного обігу потрапляють тисячі нових назв книг, сотні нових найменувань живописних, музичних, скульптурних творів... Не буде-

6

мо говорити про сферу наукової діяльності, де розширення знань і на- л, копичення досвіду (а культура і цивілізації є асоційованим накопиченим «і досвідом людства) останнім часом відбуваються просто фантастичними темпами. Розвиток цивілізації привів до того, що за порівняно невеликий проміжок часу людство зробило величезний ривок уперед в оволодінні таємницями природи та їхньому практичному використанні. За роки останньої НТР обсяг наукової інформації перевищив усе, що було зроблено наукою за тисячоліття її існування, і продовжує стрімко зростати [7]. Сумарний обсяг знань, яким володіє людство, в сучасних умовах подвоюється у середньому кожні десять років. Якщо на ранніх етапах історії людства для подвоєння накопиченого досвіду були потрібні спочатку тисячоліття, а потім століття, то сучасна людина через десять років знатиме вдвічі більше того, що вона знає сьогодні.



Перший висновок, який можна зробити у цьому зв'язку — суто педагогічний: на початку XXI ст. людство постало перед проблемою створення принципово нової філософії та методології освіти [8—11]. Нам необхідно змінити самі базові принципи навчання. Адже аж до другої половини XX ст. навчання по суті відбувалося за принципом: «Набудь певних знань, засвой їх і цього тобі вистачить на все подальше життя». На сьогоднішній день навіть диплом з відзнакою вищого навчального закладу не гарантує, що через декілька років професіонал не почне безнадійно відставати у своїй сфері діяльності. Отже, основну увагу в системі освіти необхідно приділити не стільки передачі учню тих чи інших конкретних знань, умінь і навичок, скільки прищепленню йому вмінь і навичок самостійного здобуття нових знань. Адже в умовах стрімкого зростання обсягу знань іншого шляху, ніж самоосвіта, людство не має.

З безмежності культури формулюється і другий висновок. Величезна маса нових культурних цінностей, що напрацьовується щодня й кожної години, не скасовує значення суми культурних цінностей, вироблених людством раніше. Вона лише додається до неї («плюс до того», а не «замість того»!). Зрозуміло, що для опанування цього багатства одного людського життя недостатньо. І не тому, що, як говорив великий О. Пушкін, «ми ледачі й нецікаві», а тому, що фізіологічні, психологічні, інтелектуальні можливості людини не пристосовані до оволодіння такою колосальною кількістю інформації. Тому культуру завжди опановують вибірково. Не випадково хтось із великих і жартома, і всерйоз назвав культуру «великим кладовищем», бо величезна кількість її цінностей на рівні кожної людини залишається законсервованою. І ця ситуація має об'єктивний характер.

Тому будь-які історичні типи культур [12—14] у своїй конкретності містять немов би дві складових, два шари, два компоненти. Це так звана сучасна культура цивілізації [15] і минулі культури [16-22].

Сучасною будемо називати ту частину культури, що функціонує в конкретному суспільстві на даний час і найбільш наочно відбивається в матеріальній, духовній і політичній сферах. Так, у процесі передачі й

7

Вступ

одержання інформації елементом сучасної культури для нас сьогодні є радіозв'язок, телекомунікації, друковане слово. Елементом минулої культури стосовно до того ж самого, до появи друкарства, буде просто слово або рукопис. Нам відомо, що рукопис можна написати за певний час, але ми не користуємося цим методом лише з тієї причини, що у нас є більш швидкі, зручні, комфортні сучасні методи вирішення даного питання. Хоча при потребі ми здатні згадати давній спосіб і передавати й одержувати необхідну інформацію тільки через рукопис, «як у старі часи».

Минулі культури містять ті знання, уміння і навики, якими ми володіємо, але не користуємося, тому що маємо сучасніші й зручніші форми і методи вирішення аналогічних завдань. Вони безпосередньо не беруть участі у відтворенні громадського життя. Це немов би відкладені, але не стерті прогресом старі знання й уміння, вони становлять основу сучасного рівня розвитку і при потребі повертаються із забуття.

Повернемося до фрази «старі часи». Вона містить важливий аспект культури: консервативний. Використання поняття «консервативний» поруч із поняттям «культура» на перший погляд здається безглуздим. Хіба можна про культуру говорити, що вона консервативна? Але, подібно до будь-якого явища, культура теж має зворотний бік.

Чому з легкої руки Гесіода й Овідія ідею «золотого століття» люди пов'язували саме з минулим? Завдяки чому консерватизм такий сильний і життєздатний? Чим пояснити, що в переломні моменти історії багаторазово зростали ряди його прихильників? На що сподівалися луддити, коли трощили ткацькі верстати і вимагали повернення до прялок? Чому так часто шлях у «світле майбутнє» люди намагалися прокласти через минуле? Пам'ять — це те слово, якому тут належить провідна роль.

Чи пам'ятає людина своє дитинство? Дивне питання! Зрозуміло, пам'ятає. Як можна забути ті часи? І блиск ріки під жарким сонцем опівдні, і найсмачніше у світі морозиво, і чудова іграшка, що подарували на день народження... Людина все пам'ятає. Але чи дійсно все? А славнозвісний куток, куди за провину ставили її батьки? А грип, ангіна, забиті місця? А двійки, нарешті? Як відповісти? Взагалі-то пам'ятає... Але не це постає перед очима, коли згадується дитинство. Аберація пам'яті висвітлює гарне, добре, радісне. Для того щоб згадати недобре, необхідні додаткові зусилля.

Очевидно, у цьому виявляється глибинна захисна функція нашої психіки, тому що тільки в дитинстві здається, що «людина створена для щастя, як птах для польоту». Минають роки життя, і людина зі смутком розуміє, що щастя, як правило, обчислюється днями, якщо не годинами, а в основному життя проходить досить складно, важко і зовсім не так радісно, як нам хотілося б. Однак, якщо постійно у своїх спогадах акцентувати увагу тільки на тому, що було поганого, важкого і безрадісного, можна збожеволіти. І природна захисна реакція нашої психіки насамперед висвітлює ті елементи, що додають нам оптимізму, а не зменшують його.

8

Але пам'ять народів і етносів складається з пам'яті окремих людей. va," Пам'ять континууму культур складається з пам'яті народів і етносів [23]. Величний і гармонійний Аполлон, а не жалюгідний раб, символізує для нас античну Грецію. Аберація історичної пам'яті в принципі мало чим відрізняється від наших спогадів.



Але до чого тут консервативний характер культури?

На всі питання, що постають перед людиною, вона шукає відповіді, використовуючи вже засвоєну культуру. Остання ж пропонує їй не надто багатий вибір: повсякденний або накопичений досвід. Не можна використати щось невідоме, те, чого не існує. Образно кажучи, Робінзон, загубивши сірники, не мав можливості скористатися газовою запальничкою. Ця зручна річ на той час була ще невідомою. Єдине, що йому залишалося, — це видобувати вогонь за допомогою тертя палички об паличку, «як у добрі старі часи». Минулі часи нам здаються привабливими саме тому, що, згадуючи про них, ми насамперед фіксуємо увагу на позитивному.

Коли соціальні катаклізми збурюють суспільство і життя людини стає важким, а поточна культура не здатна ні в економіці, ні в політиці, ні в ідеології дати відповідь на першочергові життєві питання, людина починає шукати цю відповідь за її межами [15; 25—31]. І тут нічого іншого, ніж накопичений досвід, традиція, культура їй не пропонує. Люди шукають відповідь у минулому. Окрема людина-геній здатна піднятися над обмеженістю «горизонту» культури і передбачити можливе розв'язання актуальної проблеми. Але, по-перше, генії народжуються, як відомо, вкрай рідко. Маса завжди сповідує принцип: «Нове — це давно забуте старе». І не слід її за це звинувачувати: таким є парадокс культури, одна з її об'єктивних характеристик, у якій втілений консервативний аспект.

Але зазначену особливість феномену культури не можна недооцінювати. Інакше звернення до традицій (будь то традиції національної культури або народної педагогіки, економічного укладу або політичної організації) обернеться своєю гіршою стороною — традиціоналізмом. Останній, як слушно зазначив Г. Батіщев, «...за своєю суттю не здатний самокритично вчитися у своєї традиції, бо це потребувало б розкрити і розгорнути все різноманіття і складність, всю антиномічність властивого їй одночасно і позитивного, і негативного культурно-історичного досвіду минулого при настільки ж неупередженій готовності, творчо оновлюючи, продовжити життя традиції» [31].

Сучасна культура — це насамперед поняття, пов'язане з часом, оскільки вона є в кожному історичному періоді. У дещо меншій мірі це і поняття просторове, тому що сучасна культура, яка характерна для нашої країни, і сучасна культура, що характеризує Францію, як і сучасна культура сучасної Нігерії, значною мірою відрізнятимуться одна від одної, хоча в глобальному розумінні — це сучасна культура одного й того ж часу.

9

Вступ

За структурою сучасна культура є досить складним утворенням, що містить декілька основних компонентів. До неї входять не тільки нові культурні досягнення, але і все краще, що людство виробило за всю попередню історію. Від культури будь-якої епохи, навіть дуже давньої, обов'язково залишається щось таке, що збагачує культури наступних часів, наприклад арабські цифри або єгипетські піраміди. Тому одним із основних компонентів сучасної культури суспільства є загальнолюдські цінності.

Загальнолюдські цінності — це те, що зближує культури всіх країн, народів, етносів. Історичний досвід засвідчив, що вузькокласові, вузь-конаціональні або вузькорелігійні цінності минущі й звільнятися від них доводиться, зазвичай, досить дорогою ціною. Наочний приклад системи, основу якої становлять вузькокласові цінності й система цінностей, заснованих на вузьконаціональних засадах, демонструє Німеччина часів гітлеризму. Система вузькорелігійних цінностей сьогодні найбільш притаманна ісламському фундаменталізму.

Часто загальнолюдськими цінностями світової культури вважають тільки гуманітарні або навіть ще вужче — цінності художнього порядку: літератури, мистецтва, народної творчості тощо. Це глибоко помилково. Культура — це сукупність накопиченого, асоційованого людиною соціального досвіду в усіх сферах її життєдіяльності, а не тільки у сфері художньої творчості. В основі цієї життєдіяльності лежить предметно-практичне пізнання і перетворення світу, тобто сукупність практичних та природничо-наукових знань. Таким чином, наукові й практичні знання є важливим складовим елементом загальнолюдських цінностей. Тому в сучасних умовах необізнаність, скажімо, щодо побудови атома або елементарних правил поведінки настільки ж осуджується, як і незнання творчості Шекспіра або Пушкіна чи Шевченка.

В. Шекспір — це видатний англійський автор, велике явище англійської драматургії і поезії, як Т. Шевченко — явище насамперед української культури. Але «англійської національної фізики» немає і бути не може, як не може бути «голландської національної біології», «українського національного цукроваріння» або «азербайджанської національної нафтопереробки». Таким чином, коли ми говоримо про загальнолюдські цінності культури, то тут превалюють моменти природознавства та гуманізму.

Що стосується духовної складової загальнолюдських культурних цінностей, то явища цього рівня теж мають інтернаціональний характер, оскільки вони на багато століть визначили розвиток тих або інших її сфер. Імена цього рівня — Гомер і Леонардо да Вінчі, Арістотель і Гегель, Данте і Бах.

Другий шар у структурі сучасної культури — це національна класика. До неї відносяться надбання національної культури, відомі в інших культурах, як правило, лише вузькому колу фахівців. Наприклад, якщо Вільям Шекспір, Федір Достоєвський — це імена світового рівня, знані

10

всьому світові, то Марко Вовчок або Панас Мирний — це українська національна класика, яка за межами нашої батьківщини відома значно менше. Нагадаємо, що культуру ми засвоюємо вибірково, і тому зарубіжна національна класична культура часто залишається поза полем зору. Цей шар культури значно ширший за перший, і в ньому центр ваги різко зміщується у сферу гуманітарну і художню.



У культурі діалектично об'єднане національне і загальнолюдське. Насамперед вона завжди національна. З кращих досягнень усіх національних культур складається єдина загальнолюдська культура. Але «загальнолюдське» не означає «позбавлене національного». Збагативши скарбницю світової культури, Т. Шевченко й І. Франко залишаються саме великими українськими літераторами, так само, як Гете — німецьким, Марк Твен — американським, Діккенс — англійським. І, говорячи про культуру, однаково помилково як применшувати національне у світовій культурі, так і замикати її в обмеженому просторі вузьконаціональ-ного. Спроба звести все різноманіття світової культури до культури тільки «свого» народу (що, на жаль, останнім часом зустрічається досить часто), тенденція національно-культурного ізоляціонізму ведуть до застою, відставання від світового культурного процесу й врешті-решт — до часткової деградації. В той же час повна відмова від національно-культурних традицій відкриває шлях удаваному новаторству, яке фактично ламає всі підвалини, тобто веде до тієї ж деградації, хоча й іншим шляхом.

Третій момент у структурі сучасної культури — це культурні цінності, характерні для однієї соціальної групи і не характерні для інших соціальних груп того ж самого суспільства (так звана «субкуль-тура») [32]. Розглянемо це на прикладі танців. Уявимо собі два місця, де збираються люди, щоб провести час і потанцювати. Але одне місце — дискотека тінейджерів, а інше — клуб «Для тих, кому за тридцять». Зрозуміло, що і ритми, і рухи, і стиль спілкування в них суттєво відрізняються. Або інший приклад: на початку 1960-х років у культуру ввійшли імена Олександра Галича і Булата Окуджави. Це було культурне надбання дуже вузького соціального кола — інтелігенції (причому навіть не всієї, а тільки міської її частини), і воно було відсутнє в актуальній культурі інших соціальних груп радянського суспільства тих часів.

Останній елемент структури поточної культури - це культурні цінності, які не були використані за життя їх творців і збагатили культуру наступних поколінь. Прикладів тому досить багато: Рембрандт, Гоген, Ван Гог... Вони помирали невизнаними, часто у злиднях. Потім минало декілька десятиліть, а часом і століть, і раптом виявлялося, що вони справжні генії.

Як відомо, генієм називають людину, яка випередила свій час і побачила необхідність нового рішення тоді, коли для основної маси її сучасників не тільки необхідність нового рішення, а і саме розуміння того, що його потрібно шукати, були не очевидними. Тому геній, як прави-

11

Вступ

ло, залишається незрозумілим, на нього дивляться як на дивака, що займається мудруванням від лукавого. Те, що зрозумів геній, стає очевидним для всіх інших лише десятиліття, а часом і століття потому і дає могутній поштовх подальшому культурному поступу суспільства.

Як видно із назви монографії, поняття «культура, цивілізація, глобалізація» є змістоутворюючими, головуючими. Вони визначають культуру як ключовий сутнісний фундамент історичного розвитку. Досягається це завдяки доповненню відомих принципів історизму та формаційного методу аналізу новою цивілізаційно-циклічною методологією. Якщо перші ґрунтувались на соціально-економічних параметрах історичного процесу, то друга — на культурологічних. Цивілізаційна методологія аналізу історичного розвитку спирається на культуру та людину як на основний і могутній визначальний фактор історії еволюції людства в епоху глобалізації та інформатизації. При цьому історико-культуро-логічний аспект глобальних проблем цивілізації XIX — початку XXI ст. досліджується і через призму синергетичної парадигми як порівняно нового методу аналізу гуманітарної історії розвитку людської спільноти в планетарному масштабі. Усе це дозволяє довести, що культура та її основний носій і творець — людина — стали основним змістом історичного розвитку як планетарної спільноти, так і безпосередньо незалежної України. До того ж історичні надбання культури живуть у повсякденній діяльності суспільства та кожного пересічного громадянина. Ось чому сучасний стан культури та цивілізації автори розглядають як природне продовження історичного розвитку макроцивілізації.

Автори розуміють складність і дискусійність багатьох концептуальних положень, висвітлених у монографії, і зовсім не претендують на остаточний характер висловлених ідей, міркувань та пропозицій. Сподіваємось, що ця праця сама по собі стане ненав'язливим приводом для широкого творчого обговорення фахівців та всіх зацікавлених у проблемах цивілізаційного поступу.



12
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка