Шлях до щастя в домі публіцистика




Сторінка1/5
Дата конвертації15.04.2016
Розмір0.82 Mb.
  1   2   3   4   5

ШЛЯХ ДО ЩАСТЯ В ДОМІ

ПУБЛІЦИСТИКА



МИ Й НАШІ МАТЕРІ

Щоб не виглядало так, що я, маючи на меті обвинувачувати рідну маму, вибрала до цього форму статті, скажу, що мало серед моїх знайомих знаю таких жінок, яких могла б шанувати, як свою маму, а вже нікого так у світі не люблю, як її...

Я хочу говорити про наших матерів: про мою, про твою, товаришко, про матерів наших приятельок. Всі вони мають одну спільну прикмету: всі вони, без винятку, на кільканадцять літ старші від нас. Кільканадцять літ різниці між двома жінками, коли молодшій з них перейшло вже добре поза двадцятку, власне, не повинно б бути ніякою перешкодою на дорозі до їх приязні. А прецінь дуже мало між нами є таких, що могли б почванитися приятельськими відносинами зі своєю мамою. Здається мені, ми не погоджуємося із собою не як жінки, але як представниці двох поколінь: передвоєнного й повоєнного.

Наші матері хоч силою обставин нібито й примінилися до нових часів, одначе підсвідомо живуть ще далі «старими добрими часами». Незрозуміло для них, наприклад, що можна хотіти вийти заміж за чоловіка, що не має коли вже не державної (треба подумати й про якесь забезпечення на старі літа), то бодай якоїсь «сталої» посади.

Ще не привикли жити думкою «з дня на день», ще не годні погодитись з тим, що тепер взагалі нічого «сталого» на світі нема.

Не можуть зрозуміти (пощо в такім разі загалом заміж виходити?), що можна вийти заміж і не мати свого «дому», цебто кількакімнатного помешкання із всіма його додатками, а мешкати на «кавалєрці», їсти обіди в ресторані, а «сімейну» вечерю на примусі варити.

Ми не вміємо (а може, й не стараємося?) переконати їх, що тепер такий «час духу». Аргументів, які б промовляли за можливість подружжя навіть тоді, коли «він» без «сталої» посади, ми не висуваємо в балачках зі своїми матерями.

Аргументи ці, може, надто інтимні, а матері наші не привчили нас до інтимних балачок зі собою. Вони, мусимо сказати собі правду в вічі, стидались нас навіть тоді, коли ми майже дітьми ще були. Пригадаймо собі, з яким фальшивим, просто кари гідним соромом відносилися вони до нас в перших об’явах нашого дозрівання! Пригадаймо собі, скільки-то з нас, не ознайомлені з цим природним процесом, ховалися з першими його проявами, як з чимось ганебним, понижаючим? Усвідомім собі ще раз ту гаму терпінь і упокорень, що мусили ми перейти тільки тому, що наші матері соромилися освідомити нас.

Не хочу бути злосливою, але це правда, що природа мститься: коли наші матері нарікають тепер, що не мають у своїх дорослих доньках приятельок — то в великій мірі вони самі цьому винні.

І коли ми з роками зуміли придбати собі приятельок, коли устійнили вже свій світогляд, так мовити б, стали вже на твердім грунті, матері наші з роками багато дечого з того, що ми придбали, втратили.

І багато з них почувається такими самотніми тепер, як ми у свої чотирнадцять років.

І тому саме нашою повинністю є не дати їм відчути тієї самотності, що її приносять із собою старші літа.

Стараймося зблизитися до своїх матерів і пам’ятаймо, що їм тепер більше потрібна щира приятелька, як добра донька. А що найголовніше — не робім їх понад вік старими! Не забуваймо, що душею вони ще довго зістануться молоді: не затроюймо їм останніх теплих днів їхньої осені! Не підсміхаймося глумливо, як застанемо маму перед дзеркалом. Навпаки, переломім у них фальшивий встид (дуже часто власне з огляду на «дорослі доньки») щодо дбання, скажімо, про свій чепурніший, молодечий вигляд.

Не відносімся до них вічно, як до «старших», не замикаймо перед ними дверей, коли прийдуть до нас наші молоді приятельки й приятелі.

Навпаки, «втягаймо» їх у своє молоде товариство — і переконаємося, що вони можуть зовсім добре пристроїтися до тону «молодих».

Для мене особисто немає більше радості над ту, коли можу свою маму бачити в гурті своїх приятельок, веселу й таку, як і вони, розбавлену. Попробуймо зблизитися до своїх матерів не тільки в їх, але й у своїм власнім інтересі: будемо мати в них найщиріших на світі приятельок.

А кажуть, що сьогодні за щирого приятеля так тяжко...
1933


ЗА ПРИРОДНЕ ПРАВО ЖІНКИ

Хочу використати ту обставину, що маємо свою окрему дівочу газетку, й на шпальтах її торкнутись питання, для якого немає місця в ніякій іншій газеті.

Хочу з своєї точки зору відповісти й почути відповідь наших читачок на одне драматичне питання: чи ми, сучасні дівчата, є нормальним чи анормальним явищем нашої суспільності?

Так багато говориться між нами про визволення жінки-людини, про поступ жіночого руху, про конкретні досягнення сучасної жінки на тім полі, що мимохіть, коли слухаєш того всього, завидуєш тій з XX віку жінці. А коли усвідомиш собі, що це саме ти є тією з XX віку жінкою, то почуваєш якусь своєрідну гордість за свій рід.

Мені особисто важко здобутись на гордість за діла, що до них не приложила я рук, тому я лише завидую тій з XX віку жінці. Завидую тому, бо я (я почуваю це!) не буду ніколи жінкою з XX віку. Я не почуваюся добре серед тих обставин, серед яких доводиться жити сучасній жінці. Точніше, сучасній дівчині.

Назвіть мене провінціалкою, затурканою консерваторкою, як хочете, я однаково відчуватиму всю анормальність наших днів.

Ось вам я: маю двадцять і кілька літ. Точніше, мені не багато вже до тридцятки. Я – незаміжня. Хочу сказати, що досі незаміжня. Проте ніхто навіть за моїми плечима не називає мене «старою панною», бо ж тепер майже ні одна не виходить скоріше, як у тридцять літ, заміж. Кажуть, що це навіть подекуди й «модно» – не спішитись виходити заміж.

Зрештою, прогули вже ті часи, коли єдиним ідеалом дівчини було вийти чим скоріше заміж. Адже я, жінка XX віку, маю перед собою інші завдання й ідеали. До того ж я зовсім не відчуваю тягаря своїх двадцять і кількох літ. Чого ж? Займаюся спортом так само, як моя п’ять літ від мене молодша товаришка, так само одягаюся, як вона, у такій самій мірі, що вона, віддаюся забавам і подібним розривкам – і так само почуваюся, як вона, п’ять літ від мене молодша.

Ідучи за потребою хвилі, працюю на себе. Правда, уділювання лекцій у формі помочі в шкільній науці не можна назвати аж «працею на себе», але все ж таки це дає мені почуття життєвої самовистачальності й зв’язану з тим радість життя. Маю судженого, але про це краще не говорити. Ми не можемо ніколи побратися, бо я не маю нізвідки запоруки, що в черговім році діти будуть знову погано вчитись, і я буду мати запевнений «верстат праці», а з платні мого судженого нас двоє не може ніяк вижити. Зрештою, що найважливіше, його прийняли на посаду до одної із наших інституцій саме під умовою, що він не буде ніколи женитися. Це ж зрозуміло, що нежонатий урядовець матиме далеко менші вимоги, чим жонатий. Ну, такі, мушу признатись, кари гідні, консервативні думки про подружжя приходять мені доволі рідко до голови. Просто нема місця на них: засідання, підготовка до традиційних концертів, збірки, спортивні імпрези, анкети, комітети – це все до того ступеня забирає мій час, що буквально втрачаю почуття своєї індивідуальності. Відчуваю, що я – це тільки дрібна частинка колективу. Так вимагає потреба наших днів, такий темп нашого віку.

Часом тільки прокидаються в мені звідкись думки, що за них повинна би соромитися жінка XX віку. Та я не можу соромитися їх, бо вони – це моє первісне, те істотне «я». В такі хвилини почуваю, що тільки вони рідні мені, все інше чуже, вмовлене, накинене. У такі хвилини прокидається в мені голод за дитиною. За тією манюсенькою істоткою, що її мала би я зі себе народити. Інколи голод той такий дошкульний, що, зустрівши на вулиці маму з візочком, відвертаю з болю очі: я могла би вже теж таку дитинку мати, але я не буду її мати ні за рік, ні за два...

З острахом думаю тоді про своїх двадцять і кілька літ: коли ж успію я виховати ту дитину? Ще рік, ще два, ще три, і я знайдуся в тім віці, коли родити першу дитину буде небезпечно. Мені приходить на думку та велика різниця між мною й моєю дитиною: я буду вже стара на повірницю душевних турбот своєї дитини, й моя дитина мимохіть шукатиме собі повірниць поза плечима своєї мами.

У такі хвилини будиться в мені й туга за чотирма стінами «свого» дому. І так хотілося б одного дня, замість бігти на зарібкову працю, залишитися в «своїм» домі, закасати по лікті рукави й узятись за роботу, що її від віків сповняли мої прародички, – виховувати дітей і варити їсти чоловікові.

У такі хвилини, простіть мені, невдячній, піонерки жіночого руху, здається мені, що всі свої права, всю свою самостійність віддала би без жалю за один твій усміх, моя дитино ненароджена!..

Це є причини, чому я не можу назвати сучасну жіночу молодь нормальним явищем нашої суспільності. Інколи мені здається, що вся самовистачальність жінок, ця зарібкова праця, що нею вони так чваняться, – це в великій мірі насильство над жіночістю нашої натури.

Ненормальні ці часи, що не дозволяють нам своєчасно виходити заміж і стати матерями, ненормальне й те, що, ставши матір’ю, ми примушені зоставляти своїх дітей під опікою чужих людей, а самі йти на заробітки.

Мені здається, що боротьбу за рівноправність ми маємо вже за собою. Тепер слід нам видвигнути новий клич боротьби: боротьбу за природне право жінки!

Статейку цю кидаю між наших читачок як дискусійну: що ви на такі консервативні думки, сестри?
1933

МИ Й НАШІ ХЛОПЦІ


(Відгук моїх з вами балачок, приятелю!)
Хіба ж не дивне це: наші матері вважають, що ми завільно, занадто по-товариськи поводимося з хлопцями, а ми їх майже не знаємо. Вони нас теж не знають.

Це зрозуміло: ми ніколи не є самими собою в їх товаристві. Це ж так «по-жіночому» – мати два обличчя: одне на «експорт» для людей, друге для себе й своїх домашніх.

Хлопці наші знають нас тільки такими, за яких ми себе подаємо. А ми, навіть найнаївніші з-поміж нас, подаємо себе за зовсім інших, ніж ми в дійсності є. Ми вбираємо на прийняття наших хлопців не тільки іншу суконку, ніж ту, що носимо щодня, але прибираємо й інше лице, іншу усмішку, тон голосу, ба навіть душу.

Все це маємо ми старанно заховане на «свято», зодягаємо на себе при кожному візиті, роздягаємо після візиту і... знову ховаємо на «свято».

Наші хлопці не щиріше поступають з нами. Кінець кінців пізнаємося щойно по шлюбі. Одні кажуть, що це дуже зле, інші, знову ж, кажуть, що, власне, добре, бо інакше, якби суджені занадто добре пізнались перед шлюбом, число подруж зменшилось би на половину.

Одне залишається вічною правдою: кожна дівчина хотіла б мати доброго чоловіка, а кожний кандидат на того ж чоловіка мріє про добру жінку. А обидвоє не здають собі справи з того, що як доброго чоловіка, так і добру жінку треба собі виховати.

Правда, ми хотіли б, щоб наші хлопці, ті наші майбутні чоловіки, були здорові, нерозпущені, з характером, зрівноважені, щоб не пиячили, не затроювали своїх нервів нікотиною, бо ми знаємо, що це не тільки погано впливає на гармонійне співжиття, але й фатально відбивається на здоров’ї потомства.

Все це ми дуже добре знаємо й розуміємо, і... нічого не робимо в тому напрямі, не стараємося навіть вжити яких-небудь заходів, щоб відтягнути від того всього наших хлопців.

Ми окутали себе серпанком невиправданої, врешті, гордості чи зарозумілості, й здається нам, що ті справи «занизькі», забрудні, щоб ми мали цікавитись ними.

Ми, незважаючи на свої домагання рівноправності, за малими винятками, не вимагаємо нічого іншого від наших хлопців над те, щоб вони нас боготворили й сліпо виконували всі наші химери. І чим більше котрий хлопець дає себе за ніс водити, тим більша насолода нашого «тріумфу».

А чи всі дівчата знають, що багато наших хлопців ходять до проституток? Чи всі освідомили собі, яка небезпека, незважаючи на так звані санітарні приписи, загрожує їх здоров’ю. Чи всі знають, що венеричної недуги можна набратись навіть через поцілунок? Чи знають, що діти від хворого батька, навіть залікованого, – це дуже часто або фізичні каліки, або ідіоти?

Але ж це злочинство! Ми не хочемо хворих чоловіків, ми не хочемо дітей-ідіотів, без носів, з недорослими пальцями чи вухами!

Замало тільки не хотіти, треба теж старатись ділом направити лихо. Мусимо вже раз скинути з свого лиця маску фальшивого сорому й заговорити про ці справи з нашими хлопцями щиро й без обиняків. Тільки робити це інтелігентно: без галасу та зайвого шуму. Не розтрясати цих справ по прилюдних відчитах чи дебатах, але хай кожна поговорить про це з своїм хлопцем в чотири очі, без істерії і без драматизації, але щиро, ось так від серця до серця... Коли ми їх щиро запитаємо, чому вони ходять до публічних домів і дістанемо таку саму щиру відповідь, то переконаємося, що тільки в малих відсотках дійсно причиною є непереможна пристрасть. У багатьох випадках винне або товариство людей, що трактують ці справи як вид спорту, або звичайна безкритична легкодушність: ходять інші, то й він ходить, або привичка (важче раз піти).

Лікарські авторитети доказують, що повздержання навіть у дорослих мужчин абсолютно не є шкідливе для нервової системи, коли вести відповідний гігієнічний спосіб життя: займатися фіззарядкою, не пити, не курити, не переїдатися, змиватися щоденно холодною водою.

Ми мусимо це сказати нашим хлопцям, просто вимагати від них попробувати скористати на якийсь час з наших порад, щоб уже раз покінчити з невиправданим лікарською наукою пересудом, що кожний дорослий мужчина мусить заспокоювати свій половий гін.

Справді, ми це можемо зробити. І тільки ми!

Наші хлопці! Чи не бувають вони часом, навіть не здаючи собі справи з цього, тільки нашими синами, тільки нашими великими, безрадними дітьми, ті загартовані, ті наші хлопці?

Хіба ми не знаємо, яким чудотворним, просто єдиним ліком буває інколи на їх розшарпані нерви наша рука на їх чолі?

Хіба не бували вже випадки, коли така велика дитина вперлася й не хотіла того чи іншого зробити, не зважаючи на нічиї намови, ба навіть прохання, – а нам вистачило підійти ближче, повести рукою по бунтівничій чуприні й сказати: «Я прошу: зроби це для мене»... – і йшлося, і сповнювалося прохання.

І не використати цього впливу, не зробити з нього розумного вжитку – це просто гріх не до даровання.

Тепер ще один камінець у городець наших батьків: покінчіть з пересудом, що якщо жениться ваш син, то невістка мусить його утримувати; а якщо виходить заміж ваша донька, то чоловік мусить їй давати утримання.

З огляду на здоров’я ваших синів дозвольте їм женитися навіть тоді, коли ані жінки їм, ані вони жінкам не можуть давати утримання.

Не вдавайте, що ви нічого не знаєте, як поводяться ваші сини й куди вони заходять, і... не робіть надто великої трагедії, як такого сина, якому ви не дозволяли в молодому віці оженитись, треба віддати під опіку лікаря-спеціаліста.

Статейку цю кидаю як дискусійну не тільки у наш дівочий, але й чоловічий загал. Хто забере слово?


1933

ЧИ «ОВА» — ЦЕ ТИТУЛ?

Це, трохи смішне само по собі, питання може послужити за точку зачепу до дуже поважної дискусії, ось хоч би на тему рівноуправнення жінки чи... нашого демократичного світогляду.

Бо ж прошу: чи вже саме закінчення, наприклад, слова «інженерова» не є аж так далеко прикметникове, що його однаково добре в мові приміняється до палиці інженера, як і до його жінки?

До того це прикметник виразно присвійного характеру, що ціхує чиюсь власність.

Вже з цих самих причин повинні наші сучасні жінки перестати користуватись цим «титулом».

Треба припускати, що «титул» цей взявся ще з тих часів, як «чимсь» у суспільності міг бути тільки мужчина, а на жінку спливала лише тінь його становища в формі цього «ова».

Але часи тепер настільки пішли вперед, що часто зустрічаємо жінку з титулом побіч свого «нетитулованого» чоловіка. Для послідовності, чи пак рівноправності, повинні ми чоловіка докторки кликати «докторчин», чи «інженерчин». Тільки, здається, мужчини заамбітні, щоб таким робом пошиватись у «чуже пір’я». Бо ж по-справедливому: яка заслуга жінки в тому, що її чоловік своєю індивідуальною працею добився диплома, а за тим і титулу? Хіба – хіба що вона удержувала його на студіях. Тоді вже, коли не правно, то бодай по справедливості могла б мати якісь претензії до його титулу.

Крім того, обставина ця має ще куди поважніший вплив на наше суспільне життя. Наприклад, нарікають наші пані з «Союзу українок», що їм не вдається об’єднати по міських філіях міщанського елемента.

Прошу уявити собі, як мусять почуватися на таких сходинах міщанки, дружини ремісників чи навіть поденних робітників, коли наші пані почнуть титулувати себе «радниковими», «декановими» та різними «овими». Для послідовності повинні хіба теж до жінки муляра звертатись «пані мулярова», а до жінки робітника – «пані робітникова».

Ще найбільше співжиття різних верств, без огляду на соціальне походження батьків, є між нашою молоддю. Але я певна, коли б тільки заведено моду звертатись до дівчат «товаришко докторівна» чи «меценасівно», ті, що їх батьки не мають цього титулу, давно накивали б п’ятами на всякі гуртки й товариства.

Одно знаменне: що глухіша провінція, то більше жага за цими неправними титулами. Так що зароджується підозріння, що духовне життя тих жінок мусить бути не дуже багате, коли це «ова» – єдине в них, чим хочуть вони підкреслити свою вищість від окруження.

А хтось би думав, що жіноча емансипація не має вже нічого «до роботи»! От перша з краю «робота»: закиньмо смішний звичай пишатись титулом свого чоловіка, а покладім собі за точку амбіції – своєю індивідуальною працею і зусиллям заслужити собі на... власний титул – гоноріс кауза!

1935

ТІ «БЕЗ МАТУРИ»

Не беруся ані моралізувати, ані не думаю когось обзивати. Зрештою, загал наших читачок не скорий до реагування.

Говорю тільки про тих – «без матури».

Сьогодні, правда, нам дивно, просто незрозуміло, що колись могли селянина чи міщанина не вважати за людину.

Дивно, що так звана «блакитна кров» впродовж стількох десятків літ не втрачала свого ясного кольору.

Сьогодні остаточно признано, що кожна кров червона – з деякими «відтінками», очевидно.

Нові часи поставили нові критерії людської гідності. Певне, всі ми маємо більшу або меншу дозу демократизму й «любові до народу» в собі (чи є де вдячніше слово, як «народ»?) і хоч-не-хоч мусимо дещо більш вирозумілими бути від своїх предків щодо «ближніх». Та обставина ця зовсім не перешкоджає нам мати свої мірила «людського» в класах, групах чи окремих особах.

Так, якщо за часів Шевченка, скажімо, картою вступу в товариство була «блакитна кров», то за наших часів такою «перепусткою» є матура.

Помилявся б хтось, коли б думав, що матура в цьому випадку – це мірило освіченості чи інтелігенції. (Всі ті «з матурою» знають, скільки треба самоосвітою доповнити, щоб не соромитись за матуру). Це просто карта вступу. Ніхто не контролює занадто, наскільки ця карта є правдивою. Головне, щоб її мати.

Для мужчин куди гостріша контроля при «вступах» до товариств, ніж для жінок. Жінка може ще тут і там «перешварцуватись» без перепустки, а мужчині це майже не вдається.

Бо коли й перепустять його без карти вступу в товариство, то або будуть до нього надто ввічливі, або надто офіційні, так що той сам відчує, що «не туди попав» і, якщо має трохи почуття особистої гідності, заверне.

Я в своєму житті мала такий випадок: при якійсь нагоді познайомила я одну мою знайому з одним моїм знайомим, службовцем одної із наших інституцій.

Обоє знайшли відразу своє товариство інтересним так, що зустрічалися й поза мною.

Моя знайома була захоплена своїм новим знайомством: інтелігентний, начитаний, ніжний і т. п. і т. п.

Після якогось часу стрічає мене моя знайома й відразу з докорами до мене:

– Як ти могла так мене обдурити?

– Не розумію тебе, – кажу.

– Чому ти затаїла переді мною, що він без матури? Ти знала про це й не остерегла мене, щоб я не «афішувалася» прилюдно в його товаристві...

– Я думала, що ти сама пізнаєш, що людина ця «без матури», – відповіла я на оправдання.

– Власне, що не можна було пізнати, і ти повинна була мені сказати... але ти навмисне хотіла скомпрометувати мене.

Я запевнила її, що я так не думала, переказала моєму знайомому, щоб не «важився» до неї на вулиці приступати – і «гонори» врятовано.

Одне застереження: коли говорю про «товариство», то не маю на думці товариства «Просвіти», «Сокола» чи «Союзу українок».

Мене завсіди зворушує братерське відношення, яке панує між членами цих товариств без огляду на соціальні різниці членів.

Справді, «Союз українок», наприклад, зокрема «Секції молодих» не можуть почванитись великою фреквенцією ремісничої чи робітничої молоді, але це теж ніщо інше, як доказ «любові ближнього» зі сторони саме тих «з матурою».

Не можна «втягати» до секції і міщанок, бо ті напевно «зле чулися б у нашім товаристві». (Причини злого почування тих «без матури» в товаристві дівчат з «матурою» – це окрема тема).

Знаю тільки те, що декотрі з тих, що далися «втягнути», напевно добре чуються.

Ось приклад автентичний.

Батько за Австрії був ключником при в’язниці. За України теж. Коли настала Польща, добровільно зрікся свого становища. Це була причина, чому Ірина не скінчила семінарії, а мусила до «кравчині» піти. В секції «С. У.» любили її за її миле, товариське поведення до тої міри, що всі з нею на «ти» були.

Одного разу Ірина шила в своєї товаришки по секції, дочки лікаря, «панни з матурою». Панна (назвім її X.) розмовляла з Іриною приязно на «ти» доти, доки служниця не зголосила якогось пана, що прийшов до панни X. у гості. Тоді панна X. не знайомлячи Ірини з тим паном (товариський кодекс не зобов’язує знайомити гостей з кравчинею, що шиє «по домах»), звернулася до неї такими словами:

– Зачекайте з пробою, панно Ірино, бо я маю тепер гостя.

Мені не випадало надто розпитуватись у тієї дівчини про стан її душі в ту хвилину, але припускаю, що чулася «добре» і, напевно, ніколи не забуде того панні X., що та з нею на сходинах секції і в себе в хаті, як ніхто не чув, хотіла на «ти» бути.

Одне тільки хотіла б я знати: коли така панянка говорить про «любов до народу», то кого вона має на думці і як уявляє вона собі цю любов?

1934

ШЛЯХ ДО ЩАСТЯ В ДОМІ

А ДЕ БАТЬКОВЕ СЛОВО?

Я чула між знайомим молодим подружжям такий дотепний діалог:

– Хто є головою нашої родини? (їх поки що лише двоє).

Він дуже «шармант» ще:

– Очевидно, що моя жінка.

Вона:

– Ні, не хочу, щоб занадто улягав мені... Прецінь творимо кооперативу на рівних уділах... чи не правда?



Він:

– Справді так; однакову маємо освіту, однаково заробляємо... Лише я фізично сильніший за тебе...

– Тим-то й будеш головою нашої кооперативи... а тому, що голова не може виконувати нічого без попередньої ухвали загальних зборів... то я буду наші «загальні збори»...

Далі пішла звичайна суперечка між закоханими про те, хто має бути головою контрольної ради.

Цей невинний жарт має в основі більше серйозної правди, як його автори думали. Так тепер у світлі дійсності представляється «головство» мужчини в родині.

А тепер дещо зі статистики життя: ось недавно анкета в одній польській школі виказала, що більш як половина дітей загалом не має ніякого відношення до батька. Одна четвертина ще більше радикальна: признає лише маму. Тому що мама і дає удержання, і опікується ними.

Другий приклад: в підготовчій політехнічній школі в Нью-Йорку відбувся обід батьків. Управитель школи др. О. Еллен у своїй промові ствердив великий занепад авторитету батька. Він каже, що в світі є повно пісень, призначених матерям, а мало присвяти батькам, ба навіть співається в одній пісні: «Кожний працює, лише не працює батько».

Др. Еллен обстоює думку, що як довго виховує дитину дім і школа, так довго батько буде важливим чинником у вихованні. Від батька набираються діти постійності (якщо сам її має, – примітка моя), мужності, характерності й пошани до авторитету.

Нас, жінок, остаточно вже не боліла б так дуже справа занепаду батьківського авторитету, якби не одне: зі спадом авторитету батька в родині спадає і відповідальність за моральне виховання дитини. Мушу повторитися (сумно, як уже початкові починають «повторяти») і пригадати свої власні слова з конгресового реферату: «Увага, мамо, бо лише добра дитина має батька! Зла дитина має лише маму, що незалежно від усіх законів дідичності, незалежно від того, яке твій чоловік вів життя перед шлюбом, незалежно від товариства, в яке попаде твоя дитина проти твоєї волі, зла дитина має лише маму, що не вміла її виховати».

А коли йде про мішані подружжя з жінками-чужинками, то ми, українські жінки, ніколи не приймемо від українців – чоловіків чужинок оправдання, що їх діти тому чужі для українського народу, що мають маму-чужинку.

А де ж слово батька, коли йде про національне виховання дитини?

Давніше, коли жінка мала на своїй голові тільки ті три німецькі «К» (кіхе, кірхе, кіндер – кухня, церква, діти), вона могла подекуди зректися участі мужчини в моральнім і національнім вихованні дитини. Міг її менше боліти брак відповідальності з його сторони за ці справи.

Але тепер, коли багато жінок своєю зарібковою працею становлять головне джерело удержання родини, в ім’я добра й щастя в домі мусить жінка жадати від свого чоловіка рівного почуття відповідальності за душу їх дитини.
ЧИ ЖІНКА Й ЛЮБКА В ОДНІЙ ОСОБІ?

Знаємо, вже напам’ять знаємо, що є дві породи жінок: одні призначені для любові, другі для подружжя, себто типові жінки-матері й типові «вічні» любки. Не раз і доводилося чути з уст мужчини-приятеля:

– Панна X. дуже мила дівчина... незвичайно інтелігентна... в товаристві просто «душа», дотепна, кохана дівчина... але... я з нею не женився б...

Чому?


Багатомовний зниз плечима... бо панна X. не є жінка до подружжя.

Тому думаємо, що мужчина, женячись з нами, робить нам свого роду «гонор». Це з одної сторони. З другої сторони можемо припускати, що мужчина, женячись з нами, вважає нас за добру... «квочку» для своїх майбутніх курчат.

Можемо з меншою повагою відноситись ми, заміжні жінки, до тих призначених лише для любові: можемо вмовляти в себе і в інших, що це найбільше щастя – пильнувати тільки «родинного вогнища», але коли підглянемо, якими безжурними, якими ще наївно молодими можуть бути наші чоловіки й суджені в товаристві якраз оцих жінок, то не можемо стрясти з себе легкої, як шлюбний серпанок, заздрості чи зависті: «Боже, вже не пригадую собі, коли так щиро сміявся в моїм товаристві...» – або: «Як давно вже йому так блищали очі!..»

І роздумуємо: чому? Чому чоловік в нашому товаристві «законної» жінки не сміється так? Чому... цілує нас у руку тільки на відхіднім і по обіді (ах, ті «подружні» поцілунки в руку!)?

Мені здається, тому... що ми, заміжні жінки, занадто односторонні в своїй ролі. Занадто лише жінки-дружини. Прецінь, це загальновідомо, що молоді дівчата, що перед своїм заміжжям світ зрушали з його основ своєю життєздатністю й гумором, після шлюбу автоматично натягають на лиця маски «поважних та статочних».

І відразу запилюють у хаті поважну, аж густу атмосферу і... дивуються потім, що їх чоловіки по роках можуть сміятися лише в товаристві інших жінок.

Так замало ми кокетні (а може, лише природні!) у відношенні до своїх рідних чоловіків. Певно, коли чоловік повертається з праці додому на обід перевтомлений, роздражнений, то було б нетактом грати перед ним якогось підлітка, що підскакує на одній нозі. Тоді мусимо бути дійсно лише жінками. Ніжними, вирозумілими аж до материнства. Але коли наш чоловік хоче з нами вибратись на забаву чи запросити когось із своїх товаришів до хати, тоді... найкраще будьмо тими самими, якими були до нашого шлюбу – веселими, жвавими, дотепними, малими.

Не насуплюватись, не строїти «поважної» міни, а просто, весело, з гумором затанцювати з чоловіком чи товаришем його хоч би в светерку, хоч би при патефоні...

Хоче чоловік вибратись кудись з товаришами на прогулку на лещатах і з чемності самої нам пропонує. Хапаймося цієї пропозиції руками й ногами, хоч би й обід того дня мав бути «на сухо», єдино з гарячим чаєм. На лоні природи, в товаристві молодих людей, з паспортом «спортсменки»: чи ж може бути краще тло, щоб на ньому розгорнути перед очима свого чоловіка всю ще нашу молодість і дівочий чар нашої істоти? Чи ж може бути краща нагода, щоб приневолити його до щирого сміху, коли нам лещата стануть «дуба», чи його-таки товариші обкидають нас снігом, що очей не буде видно?

Коли чоловік не любить спорту, коли він старший, то чей же напевно має інші уподобання: музика, письменство, політика, кооперація, освітня ділянка, театр... І тут ніжним, співчутливим відношенням, активною увагою можемо викликати не одне приємне зворушення в свому чоловікові. Напевно це нам оплатиться!

Одначе не робіть «звичаю» з своїх ніжностей до чоловіка. Не раз доводиться бачити, з якою огидливою байдужістю подають жінки свої тлусті ще від котлет уста чоловікові після обіду, що мимохіть думається: здеморалізувало вже цих людей подружжя. Тому навіть у подружжі мусить бути увага за дотиком руки, за гарячішим словом, за палкішим поцілунком... і тому це повинно траплятися доволі рідко, дійсно лише під настроєм хвилини.

Бути дружиною і любкою водночас для свого чоловіка – це, на мою думку, найкращий засіб проти нудьги в цій інституції...


ЗАМАЛО ВИМАГАЄМО

Як вам подобається такий дотеп? Жінка до чоловіка в кав’ярні: «Будь ласка, не надскакуй так коло мене, бо візьмуть нас за нешлюбних».

Ясно, як божий день: ніхто не «впав на голову», щоб надскакувати коло шлюбної, «власної» жінки, старатись, запобігати її ласки, коли її рідні батьки, церква, право, звичаї і так віддали її йому на досмертну «товаришку життя». Ніби пощо ця гра в «цюцю-бабку?»

Питання тільки, чи жінки пізніше не зітхають за цією «цюцюбабкою» і чи не кривавиться їм серце (хоч би по крапельці), як їх чоловіки надскакують іншим жінкам? І хто цьому винен? Жінка. Це сумно, це просто напасть якась, але і в цьому випадку справді винна... жінка.

Замало вимагаємо від своїх чоловіків. Заскоро, добровільно резигнуємо з їх лицарської поведінки супроти нас. Забагато в нас вибачливості для них, забагато ще з тієї уступчивості й покірності, що її дістали в спадку по наших прабабках (серед яких відмінних від наших обставин жили наші бабки!).

Чоловіки наші (чому би то й ні) скоро, занадто скоро привикають до нашої ввічливості. І те, що ми даємо їм «надобов’язково», що хочемо, щоб вони оцінили як спеціальну ознаку нашої до них любові чи ніжності, згодом приймають вони як свою належність, як щось, що їм «обов’язково має бути».

А тепер приклади, приклади, приклади...

Повернеться чоловік пізно з засідання (ах, ті «засідання» – за наших бабок вони інакше називалися!), жінка схоплюється з ліжка, щоб йому пригріти на примусі вечерю, щоб – не дай бог – перехопивши чого зимного, не захворів на шлунок. Чи це її аж обов’язок? Не конечно. Він так само добре може сам розпалити примус, пошукати за пательнею і пригріти собі вечерю. Але, може, жінка хоче показати свою спеціальну до нього уважність, свою ніжність? Тоді – вільно їй це робити. Біда тільки, що він скоро привикне до цієї ввічливості, переверне її на обов’язок: прецінь, як він приходить до хати, йому «має бути» тепла вечеря на столі.

Або: шукає чоловік за чимось по хаті (що звичайно сам десь заподіяв). Скільки разів буває таке, що жінка виймає руку з тіста, яке місить, і помагає йому шукати. Це теж надпрограмова ввічливість зі сторони тієї жінки. Але як мало таких чоловіків, щоб по якомусь часі не зверталися до жінки:

– Десь заділася моя запинка від комірця чи записка з останнього засідання, ану пошукай мені.

Або: вчать нас старші, досвідчені жінки не робити «вжитку» з того, як чоловік спізняється на обід, чи на зустріч десь у місті. Прецінь, міг мати різні справи. Але ж той самий чоловік, будучи нашим судженим, на кілька хвилин перед означеною годиною вижидав нас, і тоді ніякі справи не були важніші від побачення з нами!

Ах, ні, мусимо робити власне з таких справ «ужитки», бо ми кажемо собі: тільки не попускати занадто свобідно віжок, тільки не сходити добровільно з п’єдесталу, на який висадила нас уява колись закоханого (тепер, може, вже тільки «любить») чоловіка.

Зрештою, наша народна приповідка розв’язує цю справу куди краще: «На похиле дерево і кози скачуть».
ЧИ НАШІ СИНИ МОЖУТЬ БУТИ НАШИМИ ПОМІЧНИКАМИ?

Можна б на це питання відповісти питанням: чому, властиво, кожна духово й тілесно здорова жінка має тугу за дитиною? Власне: чому хочемо мати дітей? Очевидно, коли візьмемо під увагу і природне почуття, і національний обов’язок, ба навіть закон божий, то все останеться місця ще на одну причину: хочемо мати дитину, щоб був нам приятель на старі літа, загалом, щоб було для кого жити.

Тепер дальші висновки з цього питання: хто ліпший, сердечніший приятель для мами – донька чи син? Тут годі вже відповісти одній за всіх. Я особисто тої думки, що між ніким не може бути такого сердечного, такого щирого духовного зв’язку, як між донькою і мамою. Особливо між дорослою донькою і нестарою мамою.

Але що мають робити ті матері, що їм не хочуть родитися доньки?

Хіба виробляти своїх синів собі на приятелів. Але як? Ото ж і заковика. Над питанням цим ломили собі вже не раз голову письменники й педагоги.

Правда тільки та, що мало батьків є в дружбі з своїми синами, а ще менше матерів. І коли річ іде про голу правду, то винні в цьому таки самі матері. Те відокремлення, що з літами переходить у холодну відчуженість, вводить у взаємовідносини сама мама дуже скоро. Вона не лише не хоче мати зрозуміння для захоплення синка м’ячем чи забавою в «диких індіанів», але ще й власною рукою відсуває його від світу своїх захоплень: хлопчик не може мамі помогти в кухні при митті начиння (власне, будьмо вибачливі й поблажливі до цієї «помочі» нашого чотирьохлітнього приятеля), не може разом з мамою порядкувати в шафі, бо це «не хлоп’яча» робота. І якось так само від себе складається, що такий чотири- чи п’ятилітній приятель, випертий з круга маминих захоплень, шукає пристановища серед ровесників на вулиці.

Оставмо на боці (або на окрему тему), як мститься таке моральне безматеринство хлопців таки на самих матерях, а пригляньмося лише, яким тягарем у пізнішім родиннім співжитті буває для матерів, потім для жінок, той фальшивий розподіл на «мужські» й «жіночі» заінтересування й роботи.

Такий хлопчисько потрапить тижнями ходити з пообриваними ґудзиками чи розпоротою кишенею, бо це «жіноча робота» його обслужити. Так наставила його мама, коли він ще в фартушку бігав.

Пізніше може мама, як то кажуть, на ніс падати під тягарем домашньої праці (бувають такі тяжкі дні в домашній господарці), а синок буде сидіти з заложеними руками й ногами, з цигаркою в зубах, бо, по-перше, це не «мужська робота» – чищення підлоги чи викручування важких хідників у пранні; по-друге, його не привчено до цієї праці, а по-третє... йому в голові не може поміститися, що щось «подібне» можна від нього вимагати.

Тому треба в цьому напрямі нагинати галузку, поки ще дійсно молода. Просто вийти з заложення, що нема «мужської» й «жіночої» праці (до речі кажучи, найкращі кухарі й жіночі кравці все були мужчини), а є лише праця як така в інтересі всієї рідні, якої не можна звалити на одні мамині плечі, тому мусить мамі помогти і донька, і син, і навіть батько.

Це раз. По-друге, синам і чоловікові мусить стати ясно, що ніяка домашня поміч, навіть при кухні чи прання, не може бути приниженням їх гідності вже тим, що її виконує їх мама й дружина. Син повинен бути так вихований, щоб міг з гордістю сказати: «Всяку працю, що її виконує моя мама, не соромлюся і я робити».

Отже, замість заздрити матерям, що мають доньок-помічниць, стараймося в тім напрямі перевиховати своїх синів, а ролі обидвох вирівняються.


ТРОХИ БІЛЬШЕ БАЙДУЖОСТІ...

Воно добре, дуже добре, коли в домі кожна річ має своє місце, коли нічого до крихіточки не змарнується, коли господиня має на всьому своє чуйне око, коли все діється планово й обдумано.

Але хай це добре не приходить у залізний закон, бо тоді можна примінити приповідку про добро, що вилазить боком.

Маємо на думці ту хворобливу печаливість до всяких дрібниць, що її можна помітити в багатьох наших жінок.

Дійсно – хворобливу. Я бачила розумну, багату жінку, що заходилася слізьми на вигляд підгорілого крухого пляцка. (Ви знаєте, як ті всякі «крухі» тіста ласі на припалення). Над нею лебеділи дві доні: адже є масло ще, є сметана, є все потрібне. Можна другий пляцок замісити. Адже нічого не сталося.

Тоді мама підносила свої нещасні очі: як? Як нічого не сталося? А пляцок? Пляцок згорів, чи це нічого не значить?

І якось так сталося, що в три роки зовсім непередбачено помер чоловік тієї пані, а в рік потім син так нещасливо на леді зламав ногу, що назавжди остався трохи калікою...

Але, напевно, це не переконало її, що не варто проливати гірких сліз над пригорілим пляцком, коли стільки дійсних чорних нещасть чигає на людину.

Знала я теж і мужчину, батька двох дітей, який за те, що хлопчик переложив йому папери на бюрку, так збив ременем дитину, що мусили лікаря кликати, щоб заспокоїти вибух плачу в синка.

Безоглядне замилування до порядку? Можливо, але – аджеж той порядок менше вартісний від здоров’я дитини.

Знала теж жінок-господинь, що нагромаджували по своїх шухлядах всі недоноски, всякі кусники неужитків матерії. І не позволяли дитині взяти кусник фаталашка лялі на суконку, а потім несподівано внаслідок нещасливих обставин тратили ввесь маєток, з тими неужитками разом.

Це ті грубші приклади. А скільки їх дрібних, незначних, але докучливих домашнім, як мухи восени.

Скільки-то галасу й мірень у мамці буває з того приводу, що кравчиня не на властивому місці зробила складнику на сукні?

Або скільки-то буває крику й «важкого настрою» в домі з того приводу, що маляр замість на три кольори помалював стіни в десень на два кольори. Правда, мешкання не малюється щомісяця, але невже ж це таке важне?

Але чи треба всі приклади аж вичисляти? Кожна з нас, любі читачки, має їх по вуха. Ні, вище вух.

Я тільки раджу: трохи більше байдужості до дрібничок. Не вирощуймо їх у своїй уяві до велетнів, до таких важних справ, що ради них можна навіть супокоєм і гарним настроєм свого дому жертвувати...

Життя таке коротке, й наші найдорожчі не житимуть завжди з нами й при нас. Тож уважаймо, щоб світлих споминів не притемнювала свідомість, що ми такими дрібницями, незначними, маловартними дрібницями затроювали собі й їм життя тоді, коли воно могло бути таке гарне!
СІЛА МУХА НА НІС...

Найкраще було б, щоб ті мухи загалом не сідали, бо й пощо це?

Коли ж непорозуміння між жінкою і чоловіком має глибше коріння, коли йде про недобір характерів, про різниці в світогляді, в політичних переконаннях, то його отакою мухою – яка звичайно виявляє себе в тому, що «він» чи «вона» захопились губу й цілими днями не відзивається – не проженеш ані не вигладиш.

Поважніші непорозуміння вимагають поважного розглядання справи, й, ще раз кажу, їх не можна «надужиттям» розв’язати.

Іде тут про ті нібито непорозуміння, що, по суті речі, фунта клоччя не варті, а які не раз, власне через оту муху, що любить сісти на сам чубок носа, потраплять на кілька годин, а то й днів, відібрати охоту до життя.

Наприклад, чоловік має звичку (до речі, не зовсім пристойну) при обіді читати газету. Жінка, свідома непристойності цієї звички, дивиться на це читання досить неласкавим оком. Чоловік вичуває це, але не може перемогти себе не докінчити цікавої статті в газеті.

– Ромчику, зупа зовсім вистигне... – починає дуже обережно жінка. Ніби її не сердить те, що він читає, лише журить, що він їстиме холодну зупу.

– Нічого... хай холоне... Я й так гаряче не можу їсти.

Не догадується чоловік. Мляскає кілька разів ложкою по поверхні зупи й знову читає.

– Я тебе просила не раз уже, Романе, щоб ти не читав при столі... Гарний приклад даєш дитині! – каже жінка вже без «Ромчику», досить наказовим тоном, щоб відложити газету. Чоловік і сам розуміє, що не слід перетягати, але...

– Я зараз, Марусечко, зараз... Ще оцей розділ перечитаю...

Зміна тарілок собі й дитині після того, як успіли вже й «друге» з’їсти, наступає з таким канонадним грюкотом, що чоловік у ту мить відкладає газету.

Свідомий того, що він трохи «прошкробався», хоче тепер все направити; живенько хапається за ложку й уже по кількох ковтках усміхається до жінки:

– Ну, Марусенько, зупа «перша кляса». Властиво, що ти дала до неї... дійсно, це цікаво?

Питався так, ніби це справді цікаве для нього.

Мовчанка.

Чоловік переживає кілька хвилин, щоб хмари розійшлися, потім знову пробує заговорити:

– Щось твоє волосся має сьогодні особливий полиск. Ти, може, мила голову?

Мовчанка.

Чоловік не заходить вже «з приємного» боку, але починає наступ від офіційних справ:

– Чи бляхар приходив сьогодні направити рури?

Мовчанка.

Тепер чоловік з грюкотом відсуває тарілку від себе так, що аж вилки падають (масним кінцем) на долівку, на хідник.

Мовчанка.

– Ти чуєш, що я тебе питаюся, чи ні? – вже кричить чоловік. Тоді замість мовчанки жінка чванькувато забирається від стола й «з носом догори» виходить з кімнати.

Чоловік, розлючений, покидає лакоминку на жир мухам і осам, хапається за капелюх і передчасно йде до бюра, щоб... безцільно блукати вулицями, заки виб’є його бюрова година. Жінка з перев’язаною головою кладеться на отоману «любо» відпочивати по обіді.

За вечерею вже обидвоє не відзиваються, хоч він уже й не читає газети. Кожне з них поза тарілкою світа не бачить. Тільки дитини не береться їда. Воно водить сумненькими оченятами від батька до мами й питається ними: «Що сталося з вами? Властиво, що вам?»

Остаточно, колись це «надуття» мусить скінчитись, – тож чи не краще, не розумніше було загалом не починати його?!


1935

  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка