Система роботи вчителя – класовода з дітьми з особливими потребами




Скачати 144.02 Kb.
Дата конвертації24.04.2016
Розмір144.02 Kb.
«Система роботи вчителя – класовода

з дітьми з особливими потребами»

Сьогодні в нашій країні немає єдиної офіційної термінології для характеристики дітей з особливими освітніми потребами. В основних законах про освіту зустрічаються такі терміни, як діти, які потребують корекції фізичного або розумового розвитку та особи, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатись у масових навчальних закладах

Один з нормативних документів (наказ Міністерства освіти і науки України № 691 від 2 грудня 2005 року «Про створення умов щодо забезпечення права на освіту осіб з інвалідністю») використовує ряд термінів, таких як «діти з особливими освітніми потребами», «молодь з інвалідністю», «діти з тяжкими порушеннями розвитку», «діти з обмеженими можливостями здоров'я».

Усі ці терміни відображають медичну модель, яка «розглядає ваду здоров'я як характеристику особи, що може бути викликана хворобою, травмою чи станом здоров'я» і, відповідно, потребує медичного чи іншого втручання з метою «корекції» відповідної проблеми особи. Природно, що реакцією суспільства в контексті медичної моделі є забезпечення лікування, реабілітації та соціальної допомоги, такої як спеціальна освіта та пенсія. Іншими словами - ставиться мета зробити життя людини з особливими потребами до певної міри «нормальним», забезпечивши їй, наприклад, економічні та освітні можливості.

Із часу ратифікації Україною в 1991 році Конвенції ООН про права дитини все більшого визнання та поширення набуває соціальна модель, більше пов'язана з дотриманням прав людини. На противагу медичній моделі соціальна модель «розглядає ваду здоров'я як соціальну проблему, а не як характеристику особистості», оскільки вона (проблема) створена непристосованістю оточення, включаючи ставлення до людей з особливими потребами.

В останні роки науковці відмічають значне збільшення кількості дітей з проблемами в психофізичному  розвитку.

Це діти :


  • що мають хронічні захворювання внутрішніх органів;

  • діти з порушеннями опорно – рухового апарату;

  • мають проблеми з органами слуху, зору, мовлення;

  • з низьким рівнем імунної системи ( дуже часто, тривало хворіють);

  • що стоять на обліку у психоневролога;

  • перенесли важкі медичні операції;

  • перенесли стреси;

Їх можна віднести до «групи ризику» по медичним показникам.

Крім них існують діти:


  • шульги;

  • з порушеннями поведінки;

  • з гіперактивністю та дефіцитом батьківської уваги;

  • з підвищеним рівнем агресії чи тривожності;

  • діти що відчувають труднощі у стосунках з однолітками, батьками.

І навпаки діти з підвищеним рівнем розвитку інтелекту, талановиті діти.

Особливої уваги потребують і соціально незахищені діти:



  • діти, що живуть в асоціальних сім’ях;

  • в малозабезпечених;

  • в сім’ях переселенців та біженців;

  • а також невстигаючі діти.

Під час вступу до школи такі діти відчувають значні труднощі в процесі навчання, а саме: труднощі   адаптації в шкільний колектив, труднощі в оволодінні комунікативними навичками, в оволодінні  усною та писемною мовою,  математичними навичками .  Через неуспішність та низький рівень  пізнавальної діяльності таких дітей переводять на індивідуальну форму навчання або, за згодою батьків, до спеціалізованих навчальних закладів.



  • для дітей із порушеннями слуху (глухих, слабочуючих);

  • для дітей із порушенням зору (сліпих, слабозорих);

  • для дітей із важкими вадами мовлення;

  • для дітей із порушенням опорно-рухового апарату;

  • для дітей із інтелектуальними недоліками (ЗПР, розумова відсталість, помірна розумова відсталість)

  • для дітей із комбінованими вадами розвитку

Наведу деяку статистику, хоч може і трохи застарілу, але пізніше ви зрозумієте її доцільність.

Так кількість шкіл - інтернатів спеціального призначення з 2002 по 2009 рік дещо зменшилася, але з’явилися заклади нового типу. Це навчально – реабілітаційні центри. І їх кількість зростає. Збільшується і кількість класів інтенсивної педагогічної корекції, як в масових школах, так і в спеціалізованих школах – інтернатах. Велика увага приділяється і дошкільній освіті дітей з обмеженими можливостями та логопедичним дітям.

Але зверніть, будь ласка, увагу, що цей ріст – незначний.

Все частіше психологи піднімають питання, а чи є оправданою така «ізоляція» дітей з особливими освітніми потребами від колективу дітей з нормальним розвитком?

Сучасні дослідження і досвід закордонних освітніх закладів дають відповідь, що спільна освіта дітей з обмеженими можливостями та їх здорових однолітків є основою їхньої інтеграції та соціальної адаптації.

А зараз пропоную вашій увазі статистику індивідуального навчання за 2009 – 2014 роки по Вознесенській гімназії «Орієнтир».

Якщо у 2009-2010 навчальному році в гімназії за цією формою навчалася 1 дитина, то у нинішньому навчальному році таких дітей аж 6. А ще, майже в кожному класі є діти з особливими потребами, але батьки яких відмовляються від обстеження, або приховують діагнози дітей і від цього робота з ними стає ще складнішою.

Бо ж на сьогодні організаційно-методичні засади навчального процесу у загальноосвітніх школах  України орієнтовані на дитину, яка нормально розвивається, без урахування особливостей психофізичного розвитку дітей з особливими потребами. «Невідповідність форм і методів педагогічного впливу на таких дітей може створювати передумови для формування у них негативного ставлення до навчання, девіантної поведінки» .

З метою попередження таких проблем останнім часом в Україні запроваджується інклюзивна освіти, але, на превеликий жаль, повільно і не в тих обсягах, яких вимагають реалії, оскільки її реалізація потребує значних витрат з державного бюджету. Тому і приходять такі діти до звичайних класів, а на нас педагогах лежить велика відповідальність за те, яким буде це навчання і який слід в душах дітей воно залишить. Особливо це стосується вчителів початкових класів. До саме ми зазвичай першими вводимо цих дітей у соціум.

Відмінності між людьми є природним явищем, і навчання слід відповідним чином адаптувати до потреб дітей, а не «підганяти» під сталі погляди щодо організації та характеру освітнього процесу.

Не будемо зараз глибоко аналізувати поняття інклюзії та інклюзивної освіти.

Скажу лише що інклюзивна освіта – це система освітніх послуг, що ґрунтується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права здобувати її за місцем проживання, що передбачає навчання дитини з особливими освітніми потребами в умовах загальноосвітнього закладу.

Інклюзія розглядається як рух до розширення “звичайних” шкіл, для того щоб вони були спроможними включати різноманіття роботи з учнями з особливими освітніми потребами

Ці поняття дають нам зрозуміти, що ми з вами, не маючи ніякого фінансового підґрунтя, не працюючи за розробленою методикою організації інклюзивної освіти, в тій чи в іншій мірі, все одно причетні до неї, бо майже в кожному класі у нас навчаються діти з особливими потребами.

А крім цього, на папері завжди все зрозуміло (ось – дитина, ось – діагноз), а насправді скільки дітей з ознаками захворювань ми навчаємо не маючи ніяких довідок. Як важко буває «достукатись» до батьків. Наприклад: про родові травми батьки воліють не говорити, а часто і самі навіть не знають про них. А дитина травматик потребує особливої уваги. В неї високий рівень втомлюваності. І те, що навіть батьки іноді вважають капризами, може бути наслідками не дуже серйозної, на перший погляд, родової травми.

Наведу приклад. До першого класу прийшла дівчинка. На перший погляд здорова, міцна. В початкових класах вчилася добре. Проблем зі здоров’ям у дитини не було. Дівчинка займалася спортом. А приблизно у 5 – 6 класі батьки помітили, що в дівчинки дуже погіршився зір. Яким же було здивування матері, коли їй сказали, що дитина від народження кривошия. Зовні цього не було помітно. А після пологів матері не сказали про травму. Вчасно не провели необхідне лікування, і як результат – втрачений зір.

І таких дітей у нас в класах сидить багато.

То що ж робити?

Перш за все, набираючи дітей до першого класу, ретельно вивчити їхні медичні карти. А ще краще, працюючи на підготовці, придивитися уважно, і при необхідності порадити батькам проконсультуватися у логопеда чи іншого спеціаліста. Бо всі ми знаємо про формальність медичних оглядів.

Друге, але я вважаю найголовніше, викликати на відверту розмову батьків і переконати їх не приховувати діагноз, якщо такий є, від вчителя, при цьому гарантуючи батькам конфіденційність.

Зробити це зазвичай не просто. В моєму класі навчається дитина з якою протягом першого класу дуже важко було працювати. На всі мої прохання про необхідність обстеження дитини мама не зважала, вважаючи, що вчителі просто необ’єктивні до дитини (не люблять її). І лише влітку, коли стан здоров’я дитини ще більше погіршився, з’ясувалося що дитина хвора на епілепсію. Але одстежували і лікували дитину у приватного лікаря, а від дільничного педіатра діагноз приховується по сей день. Дякувати мамі, що вона , все ж сказала його мені. І хоч за медичною довідкою дитина здорова, я стала краще розуміти її і це допомагає мені у роботі з нею.

Вивчити літературу, що стосується ознак, особливостей розвитку та навчання дітей виявленої категорії.

Знову повернуся до вищезгаданої дитини. Я перечитала безліч літератури про дане захворювання.

Підготувати дітей до толерантної зустрічі з дитиною та відносин до неї.

Особливо це стосується дітей з зовнішніми ознаками захворювання, які одразу помічають діти.

Продумати, при необхідності та правильно обрати та обладнати, робоче місце дитини з особливими потребами.

Так в моєму класі навчається дитина інвалід. Зовні здоровий хлопчик, але імунна система в нього дуже слабка. Він дуже часто хворіє. Тому місце в класі йому обрано подалі від будь яких протягів.

2 дітей мають проблеми з зором. Відповідно займають місця на перших партах та періодично міняють ряд.

Враховувати відмінності розвитку та навчальної діяльності дітей з особливостями психофізичного розвитку в процесі навчання.

Дослідити спеціалізовані програми та методики навчання дітей даної категорії, порівняти їх з діючою програмою та, по можливості, враховувати в індивідуальній роботі.

Вивчити та враховувати стан уваги, стомлюваності, темп роботи дитини.

Так зважаючи на велику уповільненість учня, їй зменшується обсяг роботи , здійснюється більше контролю та надається постійна допомога, оскільки уповільненість це один із симптомів захворювання.

Залучити до роботи з даною дитиною психолога навчального закладу чи іншого спеціаліста (логопеда, соціального педагога.)

Так уже четвертий рік логопед працює з одним із учнів. В першому класі було 7 логопедичних дітей. Частий гість у моєму класі і психолог.

Стежити за наявністю та станом допоміжних засобів життєдіяльності дитини (окуляри, слуховий апарат, інвалідний візок).

Не дуже організовані та сором’язливі діти іноді забувають, або просто соромляться вдягати окуляри. І звісно ж, їм доводиться нагадувати про це.

А бувають діти яких і лінзи вилітають час від часу.

При необхідності, нагадувати дитині про прийом лікарських препаратів.

Створити в класній кімнаті куточок відпочинку.

На превеликий жаль, при нинішній наповнюваності класів , в кабінетах не залишається місця для таких куточків. Звісно є ігровий куточок, але знову ж таки він мобільний (діти беруть ігри та розташовується за партами). А так іноді потрібне крісло, чи килим,де під час уроку дитина що стомилася може зручно розташуватися та декілька хвилин відпочити. А ще краще, щоб у кожній школі була кімната психологічного розвантаження (як у школах – інтернатах) у якій повсякчас знаходився б психолог . Дитина і не відволікала б інших, і не залишалася б одна.

Давати відпочинок дітям, коли вони втомилися чи відволікаються (фізкультхвилинки, індивідуальний відпочинок ).

Створювати оптимальні умови для спілкування.

Формувати у даних дітей досвід стосунків у соціумі.

Заохочувати дитину до активної співпраці (оцінка, схвалення, оптимістичні фрази типа: «в тебе обов’язково вийде», «вже краще», «дітки, правда Сашко сьогодні молодець»…)

Марія Монтессорі писала «Такі прояви, як заохочення, розрада, любов та повага виникають із душі людини, і чим більше ми їх віддаємо, тим більше освіжаємо і зміцнюємо життя, оточуючих нас…»[5]

Це загальні рекомендації, які можна віднести до навчання дітей всіх «груп ризику».



А тепер зупинимося більш детально на особливостях розвитку та навчання різних груп дітей з особливими потребами

Так у дітей із вадами інтелекту

  • короткочасна пам’ять – дозування навчального матеріалу та його багаторазове повторення урізноманітнення прийомів і видів робіт на закріплення. Лише після засвоєння – новий матеріал ! ;

  • порушена активна увага – наочність, чередування видів діяльності;

  • конкретно-наочне мислення – зрозуміла, яскрава наочність;

  • знижений темп роботи та працездатність – зменшення об‘єму завдань та їх кількості – індивідуальні картки (перфокарти);

  • не сформованість навиків самостійної роботи – постійний контроль за виконанням завдання;

  • короткочасна пам’ять – багаторазове повторення інструкції;

  • вміти підтримувати впевненість, бажання, попереджувати та адекватно реагувати на зміни у психічній діяльності.

У дітей із порушеннями зору
недостатнє оволодіння моторикою власного тіла, орієнтуванням у просторі, зорово-моторної координації, “рука – око”

  • Ознайомлення дітей із розташуванням предметів і матеріалів у класі (особисті шафи) – різне покриття на підлозі;

  • Компенсаторні можливості – зниження загального рівня шуму, візуальна стимуляція – світлі, яскраві предмети та наочність;

  • При наближенні дитини - описувати дії та називати по імені;

  • Під час вивчення нових умінь – рухати її руками;

Сенсорна та психічна депривація – бідний спотворений зоровий досвід, або невміння його накопичувати, оперувати ним.

Основні принципи адаптації наочного матеріалу:

1. Зображення – оптимальні просторові та тимчасові характеристики (яскравість, контраст, колір, структура співвідношення елементів);

2. Перевага – силуетним зображенням, ніж контурним.

3. Дотримання пропорційності співвідношення за величиною.

4. Пред’явлення стимульного матеріалу = 30 – 33 см.

5. Інформаційна ємність зображень і сюжетних ситуацій. Фон – без зайвих деталей.

6. Хроматичні об’єкти – насичені кольори. Бажано – жовто-червоно - жовтогарячі – зелені

7. Збільшення часу на експозицію.

8. Переважним є вербальний спосіб (словесна інструкція при завданнях і тестах).

9. Тривалість зорової роботи – 15 хв.

10. Продуктивність розумовий операцій – результативність завдання ( не враховуються неточність рухів, сповільненість при виконанні).

Діти із порушеннями слуху


  • Індивідуально навчати тим темам, які викликають утруднення.

  • Не повертатися спиною.

  • Не оцінювати незадовільно усні та письмові самостійні відповіді.

  • Розбірливість мовлення.

  • Слухопротезування

Наведу ще деякі приклади індивідуалізації завдань

Залежно від індивідуальних особливостей учня та характеру труднощів, які викликає у нього навчальна діяльність, слід пропонувати завдання у різній формі. Так, наприклад:



  • при не сформованості фонематичного сприймання (у молодших класах) замість диктанту можна дати списування тексту;

  • при труднощах письма за зразком (у період оволодіння грамотою) запропонувати письмо за контуром чи опорними крапками у зошитах;

  • при труднощах запам'ятовування словесної інструкції використати наочну: таблиця, умовні позначення тощо;

  • при неможливості зрозуміти хід виконання задачі навести аналогічну, розв'язану раніше або запропонувати виконати її у практичному плані.

  • Дітям зі сповільненим темпом роботи або швидкою втомлюваністю слід спочатку зменшувати обсяг завдань, чергувати навантаження з відпочинком, а згодом поступово прискорювати темп і збільшувати стійкість нервової системи до навантажень.

  • В учнів, у яких точність роботи страждає через її прискорений темп, необхідно формувати навички самоконтролю, уміння помічати і виправляти власні помилки.

  • Якщо дитина надто збудлива, швидка, слід спеціально організувати її працю, уповільнити, давати їй не все завдання одразу, а поетапно, перевіряти при цьому результат виконання кожного елемента.

Завершуючи свій виступ, хочу сказати що робота з дітьми з особливими потребами, доволі не проста. Як я вже говорила, часто така дитина в класі не одна і до кожної треба знайти свій ключик, свою стежечку. Хочеться щоб під час курсової перепідготовки вчителів початкових класів до учбового плану включали і виступи представників кафедри реабілітаційної педагогіки та здорового способу життя. Перебуваючи на курсах вихователів ГПД я з великим задоволенням слухала лекції з психології, педіатрії , дефектології. Слухала ознаки синдрому дефіциту уваги та гіперактивності й впізнавала декого з своїх дітей, хоч і не маю права ставити діагнози. Але завдяки цьому я краще стала розуміти окремих учнів. У мене виникала куча запитань до лекторів.

А зараз пропоную вашій увазі невеличку притчу.

Щодня морським берегом ходив чоловік з відром.

Він збирав у нього морських зірок, що залишались на березі після припливу, і відносив їх назад у море.

Якось раз підійшов до нього хлопчик і спитав:

«Навіщо ти кидаєш зірки у море? Все одно завтра приплив винесе їх на берег!»

Чоловік взяв з відра морську зірку, закинув її чимдалі у воду й відповів:

«А для цієї зірки – не все одно».

Отак і дітям з особливими потребами та їх батькам не все одно, протягнемо ми їй руку допомоги, чи ні.



Хочу навести ще слова французького лікаря і педагога середини ХІХ сторіччя Едуарда Сегена, в яких він надихає на кропітку наполегливу працю, їх по праву можна назвати тим живим джерелом мудрості, з якого можна черпати знання та впевненість  у доцільності своєї  роботи: “ Якщо Ви почнете виховувати дитину з тяжкими порушеннями то, не надаючи батькам багато надії, не втрачайте її самі і підтримуйте себе в тяжкій праці, яку Ви виконуєте… Якщо вона лінива, нездібна, неохайна, неуважна, одним словом, у неї немає жодної позитивної якості, яку б Ви хотіли побачити  - не падайте духом. Якщо вона постійно лежить – посадіть її; якщо вона сидить – поставте її; якщо вона не їсть самостійно – тримайте її пальці, але не ложку, під час їди; якщо вона взагалі не діє – стимулюйте її м’язи до дії; якщо вона не дивиться і не розмовляє – говоріть їй самі і дивіться за неї. Годуйте її як людину, яка працює, і примусьте її працювати, працюючи разом з нею; будьте її волею, розумом, дією. І якщо Ви не були в змозі протягом трьох-чотирьох років дати їй розум, здатність до мовлення і довільність рухів, то в будь-якому разі ні турбота ваша, ні енергія, яку Ви витратили на неї, не пропали дарма; якщо вона не досягнула тих успіхів, яких Ви добивались, то вона, у будь-якому випадку, стала здоровішою і сильнішою, стала  слухнянішою і моральнішою. А хіба цього мало?

Той, хто зробив все, що міг – зробив все ” [6].

Хто сказав що ми не можемо змінити світ?!

Дякую за увагу!

Література

  1. Постанова Кабінету Міністрів України № 784 від 29.07.2009  «Про затвердження плану заходів щодо створення безперешкодного життєвого  середовища для осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших  маломобільних груп населення на 2009-2015 роки «Безбар'єрна Україна»




  1. Постанова Кабінету Міністрів України № 872 від 15.08.2011 р.  «Про затвердження Порядку організації інклюзивного навчання  у загальноосвітніх навчальних закладах




  1. О.В. Гаврилов. Особливі діти в закладі і соціальному середовищі. Навчальний посібник. – Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2009. – 308 с.




  1. Соціально-педагогічна робота в закладах освіти інклюзивної орієнтації : Тези доповідей VІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції. –

Хмельницький: Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна», 2012. – 338 с.


  1. http://www.rosbs.ru/сеген.aspx




  1. http://www.pedlib.ru/Books/4/0174/4_0174-110.shtml




  1. http://kiev.convdocs.org/docs/28170/index-206377.html?page=3


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка