Тема Методичне заняття. Поняття етики як самостійної науки Загальні вимоги до курсу «Етичні проблеми в медицині»




Сторінка3/9
Дата конвертації18.04.2016
Розмір2.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Взаємовідносини фармацевта і хворого. Аптечні працівники у своїй професійній діяльності постійно спілкуються з хворими і їх родичами. Складність взаємовідношення фармацевта з хворими заключається в тому, що в аптеку звертаються всі, тоді як до лікаря тільки хворі по його спеціальності. В спілкуванні з людьми, які приходять в аптеку потрібно врахувати, що психіка хворого легко ранима, він заклопотаний своєю хворобою, легко подразнюючий, більше того хвилюється і переживає. Враховуючи це, працівник аптеки повинен вести розмову ввічливо, тактично і з співчуттям, враховуючи корисні рекомендації про те, що хворих потрібно обслуговувати терпеливо, скромних – турботливо, сердитих – з уважністю, грубих – стримано, спокійно, холоднокровно. Звертаючись до хворого, фармацевт повинен знати, що, крім ліків хімічного, рослинного і тваринного походження, є також „душевні” ліки. Обов’язок турбуватися за здоров’я хворого вимагає від провізора і фармацевта особливого почуття і уваги до нього.

Чуття аптечного працівника – це не тільки мораль, в ній таїться велика лікувальна сила, яка прискорює позитивну дію лікарських засобів.

Велике значення має зовнішній вигляд, одяг, взуття; по чому, наскільки акуратний провізор, фармацевт, можна судити про аптеку в цілому. Досліджено, що неакуратність в одязі, обслуговування і часто призводить до браку в роботі. Під акуратністю розуміють також своєчасний прихід на роботу, вірність даному слову, яке взято як обов’язок.

Головне завдання деонтології – це точне приготування, строгий контроль і видача лікарських засобів по призначенню. На ефективність лікування психологічний вплив вказує і зовнішній вигляд лікарської форми, оформлення. Погана упаковка, невизиваюча етикетка, знижують зцілюючи силу ліків. Називаючи склад і вживання ліків, провізор зобов’язаний пояснити хворому правила вживання і зберігання лікарських засобів, особливо якщо вони призначені для дітей, похилого віку людей або вписані вперше.



Взаємовідносини фармацевта і лікаря. Лікар повинен підтримувати авторитет провізора, а провізор – авторитет лікаря. Лікар повинен пам’ятати, що написаний розбірливо рецепт – це не тільки скорочення затрат в аптеці, але й попередження можливої помилки при видачі хворому тих лікарських засобів, яких йому лікар не назначав. Взаємовідносини лікаря і провізора повинні бути чесними, провізор не повинен приховувати помилок лікаря. Помилки можна допуститись тільки про неправильному скороченні в рецепті назви препарату.

При грубому порушенні правил виписування (або оформленні) рецепту провізор повинен узяти його у хворого, поставити штамп „Рецепт не дійсний”, зареєструвати у журналі регістрацій неправильно виписаних рецептів і дати знати про це головному лікарю ЛПЗ. В усіх випадках порушення правил, виписування рецепту головний лікар повинен прийняти строгі адміністративні міри щодо підпільних. Фармацевти не повинні обговорювати помилки, допущені лікарями, а лікар – прописувати ліки, які відсутні в аптеці на даний час.

Велике значення у взаємовідносинах провізора і лікаря придається інформаційні роботі аптек. Лікарі повинні знати кількість і асортимент лікарських засобів, які є в аптеці, знайомитися з інформаційними матеріалами про кількість в аптеках готових лікарських форм і широко використовувати їх у своїй практичній діяльності.

Така взаємодія у роботі провізора і лікаря виключає можливість приписування хворим лікарських засобів, які відсутні в аптеках. Українські лікарі фармацевти повинні діяти в інтересах населення.

Взаємовідносини між фармацевтами. Основою для створення доброзичливої атмосфери в аптеках являється добросовісна працю по зберіганні і укріпленню здоров’я українських людей, про що свідчить професійна підготовка її робітників, дисциплінованість, відповідальність.

Відносини включається декілька аспектів і насамперед відносини до роботи, а через неї – до населення в цілому, до колективу аптеки. Грані взаємовідносини створюють виповнення плану товарообороту.

Спокійна ділова атмосфера, дружелюбність і чесність, співчуття, взаєморозуміння, відповідальність за колектив в колективу за кожного його члена знижують втомленість і позитивно відбивається на психологічному стані робітників аптеки.

Мікроклімат колективу характеризується кількістю взаємної потреби і суворим правилам не скривати помилок, які можливі із-за неуважності або у зв'язку з неправильною організацією продовольчого процесу, незнання технології, хімії.

Признання помилок – основний обов’язок нормальної роботи. Самокритика і відкрита принципова критика – ознака зрілості і здорового морального складу колективу.

Повагою в аптеці користуються насамперед ті фармацевти, які постійно підвищують свою кваліфікацію, беруть участь у фармацевтичних кружках, конкурсах, семінарах, конференціях, у роботі наукового спілкування фармацевтів. Для професійного обов’язку велике значення має читання наукових статей, спеціальних журналів, книг.

Фармацевт – це людина, яка носить знання, досягнення науки. Він зобов’язаний систематично поновлювати свої знання, повинен не тільки прекрасно знати свою роботу, але й любити її. Тоді він дійсно виповнить свій обов’язок, буде робити все можливе для зменшення захворюваності, продовження життя людей, підвищення їх працездатності.
6.Етика стоматолога.

Прояви духовності є невід'ємною часткою свідомості людини, яка сприяє найбільш гармонійному та різнобічному розвитку її особистості та людства в цілому. Приватна практика в медицині сприяє розвитку багатьох позитивних якостей людини, до яких можна віднести прояви особистої відповідальності, активності та ініціативності, самостійності та незалежності. Але пряма матеріальна зацікавленість лікаря містить в собі небезпеку деградації його внутрішніх духовних та морально-етичних якостей. Механізм цього процесу полягає в зрушенні рівноваги загального-особистого в бік особистого, що призводить до самоізоляції свідомості людини, виключення її із загального інформаційно-енергетичного обміну, поступового припинення її розвитку. Поступова втрата духовних якостей лікаря призводить, як показує практика, до втрати професійних якостей, довіри пацієнтів і , врешті-решт -до припинення лікарської практики, як такої. Серед негативних наслідків бездуховної приватної лікарської практики можна виділити деякі аспекти:

-неадекватне рекламування та саморекламування приватної лікарської практики, наслідком якої є невідповідність в очах пацієнта між очікуванним та отриманим результатами лікування;

-клінічно невиправдані втручання -як результат грошової зацікавленості лікаря; 

-клінічно невиправдані застосування нових лікарських засобів та методик лікування;

-неетичні взаємовідносини поміж конкуруючими фірмами, які дуже часто пов'язані із порушенням законодавства;

-не узгоджене з пацієнтами експериментування над їх життям та здоров'ям із використанням неперевірених засобів та методик.

На жаль, цей перелік є лише вершиною айсбергу діяльності тих приватних лікарів, які втратили основні моральні та духовні засади лікарської діяльності. 

На підставі п'ятирічного досвіду діяльності Науково-медичної фірми "Авіценна" нами були зроблені висновки про доцільність та необхідність постійного розвитку внутрішніх духовних якостей у всіх співпрацівників колективу, які сприяють розвитку не лише особистостей працівників, але й розвитку усієї організації. Практика демонструє, що постійне намагання втілити у лікарську діяльність таких якостей, як порядність, відвертість, чесність, доброзичливість, гуманність, самовідданість та ін., сприяє зміцненню взаємовідносин лікаря та пацієнтів, підсилює авторитет лікарів, працівників та усієї фірми в стосунках з державними закладами, громадськістю та пацієнтами особисто.

Своєчасне застосування новітніх технологій та матеріалів сприяє розвитку творчого підходу лікаря до процесу лікування. В сучасній стоматології на провідні ролі висуваються питання естетики та краси. Стоматологічна практика набуває проявів мистецтва. Слід зауважити, що мистецтво є сферою життя людини, найбільш наближеною до її духовності. Наслідком творчого підходу лікаря до роботи є накопичення позитивних емоцій як у самого лікаря, так і пацієнта. Повертаючись до питання контролю якості роботи, додамо, що в умовах приватної практики завдання контролювання виконують самі пацієнти, які тонко реагують на внутрішній стан лікаря. Результати опитувань свідчать, що більшу частину серед вимог пацієнта до лікаря займають бажання бачити в особі лікаря чуйність, порядність, відвертість, доброзичливість. Важливою перевагою приватної практики є також те, що лікар має можливість приділити пацієнтові достатньо часу та уваги. Згадаємо стародавній вислів, що лікар повинен лікувати не захворювання, а людину. Спілкування з пацієнтом, зацікавленість лікаря в його проблемах та досягненнях, думках та вчинках формує постать лікаря-друга. Додамо, що найкращим проявником особистісних якостей лікаря та працівників є пацієнти-діти. Щонайменші прояви нещирості, насилля та користолюбства миттєво відвертають їх. Але щирі вияви доброзичливості та любові лікаря створюють міцні дружні стосунки з пацієнтами.

Отже, постійне духовне самовдосконалення лікаря, застосування творчого підходу до виробничого процесу є об'єктивними факторами високих результатів лікування.

Стоматологія як напрям практичної й наукової медицини потребує особливих стосунків між лікарем і пацієнтом, а через це і особливого етико-деонтологічного осмислення її. Адже то справді масова площина охорони здоров'я, де етичні настанови набувають соціального спрямування. До того ж, зазвичай, пересічний громадянин звертається до стоматолога в ризі нагальної потреби, коли відвідування вже не можна відкладати: гостре запалення в роті, пародонтоз із значними клінічними проявами, злам зуба тощо — лікування таких хвороб обов'язково пов'язане із завдаванням фізичного болю. А це не сприяє появі позитивних емоцій у пацієнта. Зазначимо, що до наявного больового синдрому додається й очікування болю, бо ефективне знеболювання, аж до недавнього часу, не займало в практиці терапевтичної стоматології належного місця.

Цей негативний стереотип багато в чому стосується як дорослих відвідувачів стоматологічного закладу, так і дітей. Тож лікар — ортодонт чи фахівець з дитячої стоматології, окрім наявності у нього бездоганних інструментів та високого професіоналізму, повинен бути майстерним психологом, аби завоювати симпатії дитини. Не зайве нагадати й про відповідні риси естетики в такому кабінеті — яскраві малюнки, іграшки, які можуть зацікавити дитину. Проте психологічно готувати дитину до візиту потрібно заздалегідь.

Варто особливо наголосити, що боротьба з болем — чи не вирішальна складова клінічного успіху стоматолога, маємо тут і нагальну етичну проблему! Адже маніпуляції, зокрема, на пульпі викликають різкий біль. Отже, здебільшого потрібна подвійна анестезія. Знеболювання потрібне й у разі препарування тканини зуба перед протезуванням. Таким чином, ідеться про найважливіші запоруки етичного характеру в стоматологічній практиці, бо звертатися навіть з благанням — "хворий, потерпіть" — тут зовсім недоречно й навіть шкідливо.

Якщо узагальнити етико-деонтологічні домінанти стоматології, то це науково-практична стратегія, що запобігає лікарським помилкам. Тут аж ніяк не підходить сентиментальний заклик: "Говорімо один одному компліменти". Формальні ознаки законів етики стосовно стоматологічної практики майже нічого не варті в разі некваліфікованої діагностики та лікування. Адже помилки в стоматології важко виправити. Ось чому надто важливе запобігання їм. І тому саме ці аспекти лікарської етики й деонтології займають у нашому розділі найважливіше місце серед фахових розміркувань та порад.

Можливість помилок з боку лікаря-стоматолога під час надання допомоги хворому мас особливе значення в лікарюванні. Адже переважно це сфера ургентних хірургічних втручань, і тому не виключені й непоправні хиби. Однак там, де має місце аналіз поразки й прикрих упущень, їх кількість меншає. Ось чому ми присвячуємо цей розділ здебільшого помилкам та ускладненням саме в хірургічній стоматології як найвідповідальнішій ділянці в цій важливій медичній дисципліні. Необхідно розглянути, зокрема, помилки при знеболюваннях; при екстракції зуба; під час лікування гнійних захворювань обличчя та щелеп; помилки в тактиці лікування гайморитів стоматологічного генезу; помилки в лікуванні травм і переломів щелеп; помилки в онкостоматології.

Визначення й аналіз помилок, аби запобігти їм, — етичний імператив у лікарській діяльності й плідний шлях вдосконалення клінічної медицини. Хто має силу визнати свої помилки, той прагне досконалості у роботі, на цьому, зокрема, наголошував великий М. Пирогов. Які ж класифікаційні ознаки лікарських хиб заслуговують на пильну увагу студента й лікаря? В. М. Смольянинов (1970) визначає тут дві категорії помилок: не всеспроможність медичної науки, тобто об'єктивні чинники й недостатня кваліфікація лікаря, схильність до шаблону в лікуванні, а також вірогідність нещасних випадків. Наслідки помилок — відсутність бажаного лікувального ефекту, заподіяна шкода здоров'ю пацієнта або навіть його смерть. Ясна річ, вирішальний моральний критерій виправдання лікарської помилки — помилка сумління через хибні погляди, бо за інших обставин — скоєно лікарський злочин.

Доречно навести класифікацію лікарських помилок стоматологічного характеру за М. Р. Рокицьким (1977). До діагностичних помилок він відносить діагноз, ознаки якого недостатньо кваліфіковано інтерпретовані (приміром, дистрофічна форма пародонтозу розглядається як прояв вікової кісткової інволюції й лікування не призначається); частково пропущений діагноз (приміром, діагностовано флегмону під нижньою щелепою, але не враховано тло цукрового діабету); помилковий діагноз (встановлено діагноз радикулярної кісти, а насправді у хворого адамантинома); частково помилковий діагноз (не враховано ускладнення флегмони в зоні щелеп).

До лікувально-тактичних помилок автор включає відстрочення терміну щодо інцизії флегмони, а також неправильний вибір місця проведення операції (приміром, хірургічне втручання з приводу каменя слинної залози слід проводити в стаціонарі, а не амбулаторно).

Лікувально-технічні помилки — це надто малий розріз при інцизії флегмони, неправильно підібрані за діаметром зонди та інструменти.

Доречно наголосити й на умовах, які спричинюють помилки. Скажімо, то відсутність аналізу крові у хворого на хронічний лейкоз, який звернувся по ургентну допомогу; розміщення в одному кабінеті робочих місць стоматолога-терапевта та стоматолога-хірурга, недбало й недостатньо укомплектований набір ліків та приладдя; втома лікаря тощо.

Досить точною в практичному сенсі є класифікація помилок, яку визначили Ю. Й. Бернадський та Г. П. Бернадська. Це чотири групи помилок. Перша група: невдалий вибір фаху абітурієнтом і поверхова підготовка під час навчання, інтелектуальна пасивність студента — все це призводить до низької професійної компетентності. Друга група: недостатнє забезпечення закладу сучасною апаратурою й допоміжними засобами діагностики. Третя група: ексвізитність (атиповість) захворювання, коли самовпевнений лікар вважає зайвим проконсультуватися з колегами. Четверта група: недостатньо продуманий план операції, відсутність певних інструментів, погане анестезіологічне забезпечення.

До лікарських помилок належить неточність в оформленні документації: це похибки у вживанні термінології, лікарський запис в одній історії хвороби замість іншої, відсутність записів про щоденний стан хворого тощо. Усе це не дає можливості використати, в разі потреби, історію хвороби як виправдальний аргумент у судово-медичному конфлікті.

І врешті-решт, звернімося до аналітичного аналізу помилок за Ю. Й. Бернадським та Г. П. Бернадською (1990). Йдеться про порушення деонтологічних засад у стаціонарі: "Передопераційна підготовка поспіхом, нетактовна поведінка лікаря й сестри під час обстеження; неетичне ставлення до родичів хворого; невикористання консультативних можливостей колег; недбале документування в історії хвороби; ігнорування тяжких супутніх захворювань (струс мозку, інфаркт міокарда тощо) — все це, слушно вважають автори, слугує перепонами в успішному лікуванні".

Зупинімося на деяких помилках при здійсненні місцевої анестезії. Це помилкова підміна анестетику (кальцію хлорид, антиформін тощо замість знеболювального засобу), використання новокаїну з надто високою концентрацією (О. І. Рибаков, 1966, повідомив про два випадки смерті хворих після введення 2 % розчину новокаїну внаслідок підвищеної індивідуальної алергічної чутливості), необережне застосування дикаїну. Та найчастіше трапляються помилки під час проведення анестезії: введення анестетику в судину, колапс внаслідок швидкого введення препарату; ортостатичний колапс, коли Ін'єкцію роблять в одному кабінеті, а операцію в іншому; залишення голки в зоні введення під час кашлю хворого, що може призвести до її проковтування; порушення стерильності під час маніпуляції. Деякі з таких помилок здатні призвести до смерті пацієнта.

Та найбільше помилок у практичній стоматології виникає під час видалення зуба. Це помилки в діагностиці, травматичність маніпуляції, через ушкодження лунки зуба може статися альвеоліт, неврахування можливості загрозливої кровотечі, коли потім важко здійснити тампонаду. Чимало помилок буває, коли видаляють зуб мудрості.

До речі, оповідання А. П. Цехова "Хірургія" присвячене помилці під час видалення зуба. Ось декілька рядків:

"... Ще раз плюнути... Сидіть, не рухайтесь... В одну мить (робить тракцію). Головне, щоб глибше взяти (тягне) ... щоб коронка не зламалась...

Минають болісні хвилини, й щипці зриваються з зуба ...

— Світу не бачу ... Дай передихнути ... Ох! (Сідає) та не тягни спроквола, а відразу.

— Вчи вченого ... Зуб застарілий ... Не рухайся ... Так ... Так ... чутно хруст ... Так я й знав ...

— Було б мені козиною ножкою ... — мимрить фельдшер".

Тут зроблено дві помилки: не застосовано знеболювання, технічно тракцію виконано недосконало. Про аналогічну помилку пише й М. О. Булгаков в оповіданні "Темрява єгипетська", коли недосвідчений лікар травмує лунку зуба хворого.

Якщо виникло ускладнення гнійного характеру, пункцію слід робити після рентгенівського обстеження, а також поради з колегою. Важливою є й настанова, як поводити себе до й після видалення зуба. Ми розробили пам'ятку, яку отримує кожен хворий у разі призначення тракції зуба.

Чимало помилок виникає при діагностиці й лікуванні періодонтитів, періоститів, остеомієлітів щелеп і лімфаденітів. Періодонтити досить часто виникають при реплантації зубів, коли не враховуються протипоказання до втручання. Абсцедивне запалення надкісниці (періосту) потребує операції. Необхідно застосувати адекватне знеболювання й розріз. Дренаж потрібно тримати в рані не менше ніж 48 год.

До одонтогенного остеомієліту призводить відмова від видалення зуба, який є джерелом гнійного запалення. Оперативне втручання потребує відповідного вміння та навичок, причому антибіотики в разі хронічного остеомієліту не є альтернативою операції.

Щодо лімфоденіту, який може ускладнити стоматологічну патологію, необхідно уточнити діагноз. Адже крім одонтогенного лімфоденіту, тут може локалізуватися лімфогранулематоз, туберкульозне, актиномікотичне та сифілітичне ураження.

Якщо діагностовано флегмону, жоден консервативний метод не є ефективним. Обов'язковим є знеболювання, адекватне використання антибіотиків. Це здебільшого операція, яку слід виконувати в стаціонарі, аби попередити можливі ускладнення — медіастиніт, тромбоз синусів тощо. Якщо погіршився загальний стан: з'явився головний біль, інтоксикація — доцільні консультації нейрохірурга, окуліста та інших фахівців.

Кількість хворих на одонтогенний гайморит становить 4 — 4,2 % пацієнтів, які змушені лікуватися в клініках хірургічної стоматології. Здебільшого це наслідок перфорації зубної лунки, проте до такого ускладнення може призвести й одонтогенне запальне вогнище поблизу гайморової порожнини. Отже, лікар-стоматолог повинен враховувати можливість цієї одонтогенної патології й бути надто обережним і технічно досконалим під час санації ротової порожнини.

Вельми складним діагностичним завданням є лікування артритів та артрозів скронево-нижньощелепного суглоба. Захворювання слід диференціювати з гострим отитом, невралгією трійчастого нерва, гострим коронаритом. Аби уникнути таких помилок, треба досконало читати рентгенограми й відповідально опановувати знання.

Та найнебезпечнішими с помилки в онкостоматології, бо ціна їм — саме життя. Адже лише 15 — 20 % хворих потрапляють до спеціалізованої клініки в І —II стадії злоякісного утворення в ротовій порожнині. Наведемо приклад з власної практики: хворий С., 62 років звернувся зі скаргами на біль під час ковтання в правій підщелепній ділянці. Під час їди біль посилювався. Об'єктивно: обличчя симетричне, рот відкриває повільно, припухлість у вказаній ділянці, регіонарні лімфовузли не промацуються. Слизова оболонка пухка, ціанотична. Два знімні протези. Попередній діагноз: "запалення правої піднижньощелепної слинної залози".

Призначено патогенетичне лікування, та воно виявилося неефективним. Через 1 міс з'явився біль у корені язика. Тут визначається щільна пухлина розміром 1x1,5 см. Ця ділянка язика травмувалася протезом. Подальше лікування з приводу "раку бокової поверхні язика" в КНДРРОІ. Помилка полягала в недостатньо глибоко зібраному анамнезі й неповному обстеженні ротової порожнини. Слід наголосити: якщо виразка в роті не загоюється впродовж двох тижнів лікування, є підстави думати про злоякісний процес.

Як свідчить цей аналіз основних чинників помилок у хірургічній стоматології, ця галузь вимагає від лікаря незмінно високої професійної досконалості й вимогливості до себе. Адже оперування, вказував Куленкампф, є якоюсь мірою справою техніки, але утримання від хірургічного втручання — тонка робота думки й фахового спостереження. Зрозуміла річ, йдеться про стоматологію як самостійну медичну дисципліну взагалі. Лише досконале знання терапевтичної стоматології слугує надійною запорукою запобігання багатьом помилкам в Інших галузях стоматології. Від атмосфери в стоматологічному закладі й етичної вправності та височини лікаря залежить успіх лікування. Довіра пацієнта до лікаря складається з багатьох чинників: культури поведінки медичного персоналу, стану кабінету й обладнання, безболісності лікувальних маніпуляцій. Неодмінним елементом у тактиці лікаря є використання новітніх методів й засобів діагностики та лікування. У терапевтичному плані перевагу слід надавати комплексному лікуванню.

Важливо пам'ятати про можливість травмування м'яких тканин ротової порожнини пацієнта під час користування швидкісними турбінними бормашинами. При недостатній практичній підготовці лікаря можливі розриви слизової оболонки, її опіки, утворення гематом, розкришування зуба, уламки від якого можуть потрапити в дихальні шляхи хворого чи в око лікаря. Отже, принцип "не зашкодь" — життєво важливий у практиці стоматолога.

Праця лікаря-стоматолога мас й юридичні аспекти, а отже, етичні та деонтологічні настанови в його діяльності є захистом і самому фахівцеві. Серед кримінальних справ щодо лікарів приблизно 1,7 —2 % порушені проти медперсоналу стоматологічних закладів. Звинувачувальні вироки є рідкістю, проте вони не виключені. Насамперед, йдеться про хірургічні втручання, бо це особлива сфера етичних стосунків між лікарем, хворим та його близькими. За Законом про охорону здоров'я України (ст. 5, ч. І —II), хірургічні операції й складні методи діагностики застосовують за згодою хворого. Письмове підтвердження такої згоди не є обов'язковим, проте в історії хвороби слід ретельно занотувати обґрунтований клінічний діагноз, показання до операції, план операції, метод знеболювання. Операція вважається виправданою, якщо використані всі необхідні діагностичні методи, немає іншого способу лікування хвороби; операцію виконує досвідчений професіонал-хірург; обрано правильну тактику здійснення оперативного втручання. Згідно з Кодексом законів про працю за порушення професійних обов'язків, що призвело до лікарської помилки, на лікаря накладаються певні адміністративні стягнення, поняття "злочин" визначається: шкода здоров'ю хворого, можлива чи реальна; причинний зв'язок між Дією та заподіяною шкодою; задум чи необережність У такій ситуації. Отже, медичний працівник на тлі професійних обов'язків може виявитися суб'єктом злочину.

Відомо, що до кримінальної відповідальності притягається й медичний персонал, який не надав невідкладну допомогу, що призвело до смерті чи погіршення стану важкохворого. Така роль лікаря в суспільстві — одна з виразних позитивних рис суто лікарської етики, й лікар, скажімо на вулиці, діє, зважаючи, насамперед, на професійні моральні, етичні постулати, Але трапляються вельми складні ситуації, коли треба прийняти не завжди легке, проте єдино правильне рішення. Розповімо про такий випадок із нашої практики. Під час чергування в спеціалізованому травмпункті лікарні № 24 м. Києва лікар надавав допомогу вагітній з приводу перелому нижньої щелепи. Один з уламків у разі необережності міг спричинити асфіксію. У цю мить до кабінету вбіг водій таксі й повідомив: у його машині тяжко травмовано людину. Вій вимагав від хірурга негайної допомоги. Та лікар відмовився, бо не міг залишити хвору із загрозою асфіксії ...

Автор розділу був запрошений до слідчого як експерт. Треба було дати відповідь: чи правильно вчинив лікар. Ми дали відповідь, що він вчинив правильно: бо в кабінеті обставини вимагали його невідкладних кваліфікованих дій. Отже, було доведено, що в тактиці лікаря в цьому конкретному випадку не було кримінальних дій.

Стоматологічна допомога належить до найдавніших лікарських професій. З історії Скіфії, Стародавнього Єгипту, Індії, Греції, Риму, Київської Русі відомо, що вже тоді в лікарюванні виокремилася ця фахова гілка. Наш час, на тлі науково-технічного прогресу в стоматології, вимагає від лікаря-стоматолога, в додаток до вічних істин лікарської моралі, нових деонтологічних принципів, бо захист і дотримання етичного кредо, хоча вони й ускладнилися, залишаються життєво важливими. Порядність і вправність — ось сучасна формула професії стоматолога.


7.Сестринська етика.

За визначенням ВООЗ (1967), “Медична сестра – це особа, підготовлена за основною програмою сестринського навчання, яка має достатню кваліфікацію і право виконувати в своїй країні дуже відповідальну роботу із сестринського обслуговування з метою зміцнення здоров'я, запобігання хворобам і догляду за хворими”.

Основною функцією медичної сестри є догляд за хворими та виконання призначень лікаря, під керівництвом якого вона працює.

Високий рівень фахових знань та вмінь, точність у виконанні призначень, тактовність, людяність, уважність, самовладання, чуйність – ці якості конче необхідні медичній сестрі.

Останніми роками роль середнього медичного персоналу зросла. Медичні сестри почали працювати із складною технікою, виконувати відповідальні маніпуляції. Це вимагає високої кваліфікації та постійного вдосконалення знань.

Проте надзвичайно важливим залишається спілкування з хворими. Жоден комп’ютер не може замінити людського слова, щирого співчуття та вчасної допомоги.

Медична сестра своїми діями, поведінкою та словом повинна зробити все, щоб у хворого були оптимістичний настрій, впевненість у швидкому одужанні.

Не слід інформувати хворих про результати аналізів, висновки лікарських консиліумів, виловлювати свої прогнози щодо термінів лікування, розповідати про об’єм оперативних втручань. Таке право має тільки лікар. Помилки медичного персоналу, не залежно від рівня, не можна приховувати. Навпаки, помилка, допущена лікарем чи медичною сестрою, фельдшером повинна бути якнайшвидше виявлена та виправлена. Приховування помилок або ускладнень, що виникли під час виконання своїх професійних обов’язків медичними працівниками може призвести до важких або непоправних наслідків для здоров'я хворих. Кожний такий випадок повинен стати темою обговорення у колі колег, потрібно вжити адміністративних чи, якщо необхідно, юридичних санкцій.

У жодному разі це не повинно бути предметом обговорення поза межами лікувального закладу.

Високі морально-етичні принципи, чітке дотримання деонтологічних норм лікарями та середнім медичним персоналом мають величезне значення для ефективного лікування хворих.

Медична сестра має усвідомлювати свою відповідальність за життя хворого, однак це почуття не повинне переходити в сентиментальність, яка стане на заваді зібраності, актив­ності у боротьбі за здоров'я, а нерідко й життя хворого.

Однією з основних рис характеру медичної сестри має бути чесність. Ні в якому разі не можна приховувати до­пущені помилки. М.І. Пирогов говорив з цього приводу: «Необхідно мати мужність обнародувати свої помилки, щоб застерегти від них інших працівників».

Медична сестра повинна сумлінно виконувати свої обо­в'язки щодо роздачі лікарських препаратів і здійснення мані­пуляцій. Вона зобов'язана бути завжди зібраною, спокійною і врівноваженою, не допускати нервозності і метушні в роботі. При погіршенні стану хворого не можна допускати паніки і розгубленості. В таких випадках дії медсестри повинні бути чіткими та впевненими. Слід пам'ятати, що неуважність у роботі, сторонні розмови під час обслугову­вання хворих, а також відлюдність, зарозумілість підривають авторитет медичної сестри. Кваліфіковане, чітке, своєчасне і старанне виконання призначень і процедур зміцнюють віру хворого в успіх лікування. Істотне значення для створення сприятливої атмосфери в лікувальному закладі має зовнішній вигляд медичного персоналу. Акуратна, в білосніжному ха­латі, з прибраним під шапочку волоссям, медична сестра викликає довір'я хворого. І навпаки, зім'ятий чи забруднений халат, недоглянуті руки, надлишок прикрас і косметики, подразливі запахи несприятливо впливають на хворого.

Важливим обов'язком медичної сестри є збереження про­фесійної таємниці, якщо вона не зачіпає інтересів суспільства або хворого. Ще Гіппократ говорив: «Оточи хворого любов'ю і розумною утіхою, а головне — залиши його в незнанні того, що на нього чекає і особливо — що йому загрожує». Медичні сестри не мають права розголошувати і обговорю­вати відомості про хворобу та інтимне життя хворого, які вони отримали під час виконання професійних обов'язків. Медичним сестрам не треба брати на себе функції, які віднесені до лікарської компетенції, роз'яснювати хворим або їхнім родичам характер захворювання, інтерпретувати результати лабораторних, інструментальних та рентгеноло­гічних досліджень. Вони можуть говорити лише про за­гальний стан хворого. Увага і делікатність з боку медичної сестри до хворих не повинні виходити за межі розумного. Звертатися до хворих треба зі строгою ніжністю, не допускати кокетства та нав'язливості.

Недопустимо у присутності хворих обговорювати або кри­тикувати професійний рівень і призначення лікарів. Це підриває не лише авторитет лікаря, але й віру хворого в успіх лікування.

Для формування особистості медика важливе значення має рівень загального культурного розвитку, знайомство з літературою, мистецтвом, уміння організувати своє самови­ховання. Соціально-психологічною основою ефективного етико-деонтологічного виховання є такі моральні риси, як співпереживання та милосердя. Вони мають стати внутріш­ньою духовною потребою, моральним кредо людини, яка їх виражає повсякденними вчинками та діями.

До питань етики належать також і медичні помилки, які слід відрізняти від злочинних дій, що караються законом. Професійні помилки можуть бути пов'язані з недостатнім рівнем знань, відсутністю досвіду, недосконалими методами дослідження, їх слід розглядати й аналізувати в колективі, щоб не повторювати більше.

Службові взаємини палатної медичної сестри складаються зі взаємин із співробітниками, хворими та родичами. Пере­дусім культура службових взаємин у колективі базується на високій трудовій дисципліні, товариській взаємодопомозі, ввічливості та доброзичливому ставленні до людей. Проявами добрих взаємин між медсестрами є постійна готовність до­помогти колезі в скрутних ситуаціях, що можуть виникнути при виконанні різних процедур.

Психологічний клімат у медичному колективі — це не просто сума особистих якостей його співробітників. Він ут­ворюється внаслідок взаємин між членами колективу. Дже­релом складних взаємин у деяких медичних колективах часто є відсутність у колективі творчої роботи по спряму­ванню зусиль його членів на виконання основного завдан­ня — боротьби за здоров'я хворого. Висока культура взаємин палатних сестер — це вимогливість кожної сестри до себе, вміння тактовно та у доброзичливій формі звернути увагу своїх колег на їхні недоліки в роботі, а також без образ сприйняти справедливі зауваження щодо своєї особи. Само­впевненість і зарозумілість у роботі медичних працівників неприпустимі, в інтересах хворого треба виявляти максимум такту і самодисципліни.

На особливу увагу заслуговують взаємини палатної сестри з молодшим медичним персоналом. Палатна сестра по відно­шенню до санітарки є не лише товаришем по роботі, але й керівником, учителем і наставником. Свої розпорядження сестра повинна робити у ввічливій формі, без проявів роздратування чи зарозумілості. Однак при виконанні служ­бових обов'язків не слід встановлювати й фамільярних сто­сунків. Палатна сестра зобов'язана систематично контролю­вати виконання молодшим персоналом її розпоряджень. У присутності хворих чи їхніх родичів не слід робити санітаркам зауваження. Звертатися до санітарки, особливо старшої за віком, треба по імені та по-батькові. У розмовах про санітарку з хворими або їхніми родичами краще називати її нянею. Молоді медичні сестри, які недавно закінчили училище, володіють певним обсягом знань, але не мають досвіду роботи, можуть багато чого повчитися у досвідчених санітарок, які добре вміють виконувати різні процедури по догляду за хворими. І все-таки, навчаючись у санітарок, палатна сестра повинна завжди бути старшою на посту, коректно вимагати від молодшого медперсоналу виконання їхніх службових обов'язків.

Основу взаємин медичної сестри і лікаря складає су­бординація, тобто система службового підпорядкування мо­лодшого за посадою старшому. Одержавши від лікаря роз­порядження, медсестра повинна ретельно їх виконувати. Про труднощі, що можуть виникнути при виконанні призначень, необхідно доповісти палатному лікарю, якщо він відсутній, — завідуючому відділенням, а у вечірній час — черговому лікарю. Якщо у медсестри виникли сумніви щодо доцільності якогось призначення або вона вважає його шкідливим чи небезпечним для хворого, вона зобов'язана не в присутності хворих повідомити про свої сумніви лікарю, який зробив це призначення, і виконати його лише після того, як лікар підтвердить своє рішення. Якщо медична сестра і після підтвердження лікарем призначення продовжує вагатися що­до його доцільності, вона зобов'язана доповісти про це завідуючому відділенням. При обході палат черговим лікарем або відвідуванні хворого лікарем-консультантом палатна се­стра зобов'язана створити сприятливі умови для їхньої роботи.
8.Етика хірурга.

Питанню деонтології в процесі на­вчання студентів повинна приділятися велика увага. У довгому і складному процесі їхньої лікарської освіти настає важливий і відповідальний момент, коли вони вперше вступають у клініку, складний і драматичний світ хворої людини. Нову сторінку пізнання його вона відкриває перед ними. Вперше переступаючи поріг клініки, студенти зустрічаються з хворим, а це є серйоз­ною подією в процесі їхнього навчан­ня. І залежно від того, як із самого початку складуться стосунки з колега­ми, хворими, родичами хворих, і буде багато в чому залежати їх подальша лікарська доля.

Аби стати добрим фахівцем, по­трібна не лише хороша спеціальна підготовка. Хворий довіряє лікареві найдорожче, що у нього є, — своє здо­ров'я, а іноді й життя. Авторитет лікаря забезпечується насамперед знанням своєї дисципліни, високою професій­ною майстерністю. Але це лише один бік справи. Мало бути лише хорошим фахівцем. Хворий повинен бути впев­неним, що лікар не лише може йому допомогти, але й постарається зроби­ти все в цьому напрямку, що дозволя­ють сучасні досягнення медицини й власний досвід. Надія на одужання до­мінує в помислах і відчуттях хворого під час хвороби. Хворий прагне відчути, що лікар поділяє цю надію, пілкуєть-ся про нього. Природно, це стосуєть­ся не тільки лікарів, а й усього медич­ного персоналу. Від нього залежить, яка атмосфера оточуватиме хворого в хірургічному закладі. Кожен із нас хворів, і всі ми думали про одне і те саме — як швидко одужати. Лікар по­винен розуміти психічний стан хворо­го. Він зобов'язаний поводитися так, щоб своїми діями і словом не нашко­дити хворому, не зумовити відчуття тривоги, непевності в майбутньому, пригніченого емоційного стану.

У той же час треба пам'ятати, що довір'я хворих само по собі не прихо­дить, його треба заслужити, завоюва­ти гуманним ставленням. Справжньо­го лікаря хворі зустрічають з надією і любов'ю. Розповідають, що під час облоги Севастополя солдати несли з бастіону на медичний пункт, де працю­вав відомий хірург М.Пирогов, тіло сво­го товариша без голови. На запитання фельдшера, де голова солдата і куди вони його несуть, товариші відповіли: "Нічо­го, Ваше благородіє, голову несуть за нами, може, добродій Пирогов якось пришиє. Людина він дуже вже хороша". Правда це чи ні, але приклад цей яск­раво свідчить про віру солдат у М.Пиро-гова. У такого хірурга хворі з довірою лягають на операційний стіл.

Деякі представники медицини не визнають поділу деонтології на "тера­певтичну", "хірургічну", "онкологіч­ну" тощо. На їхню думку, існує одна загальна деонтологія, яка визначає поведінку лікаря під час контакту з хво­рим. Проте, як вказує Г.Караванов, у хірургії є свої особливості, які можуть бути мало відомі або й зовсім незро­зумілі лікарям інших фахів.

Виділення хірургічної деонтології грунтується передусім на суто специ­фічних особливостях медичної про-філізації.

До хірургічного методу лікування у багатьох хворих особливе ставлення — вони вірять у нього, розуміють не­обхідність і неминучість операції у пев­них випадках, надіються на одужання і в той же час бояться болю, ускладнень тощо. В уяві хворих хірург, скальпель і біль — нероздільні. А це має велике психологічне значення. Медичний пер­сонал завжди повинен підтримувати у хворих віру в щасливий кінець операції і одужання. У своїй діяльності лікар має керуватися штересами хворого, іншими словами — його здоров'ям.

Немає сумніву в тому, що хірургія має свої специфічні деонтологічні особ­ливості. Вони різноманітні. Найваж­ливіше завдання хірургічної деонтології — переконати хворого в необхідності оперативного лікування і одержати від нього згоду. Зрозуміло, з психологіч­ної точки зору, для хворого найбільш хвилюючими є усвідомлення необхід­ності операції і згода на неї. Інколи хірургу, навпаки, буває досить важко переконати хворого в тому, що опера­тивне втручання не потрібне (уявний рак та ін.). Часом і самому хірургу важ­ко розв'язати проблему про потребу в оперативному втручанні. У багатьох си­туаціях питання про її доцільність чи можливі наслідки обговорюються з ро­дичами. В усіх цих випадках особа хірурга, його такт, авторитет і репута­ція очолюваного ним хірургічного зак­ладу мають велике, навіть вирішальне значення. Хірург повинен бути впевне­ним у своїх силах, у наявності умов для проведення операції, врахувати все, від чого залежить її завершення. Все це дає підставу виокремити хірургічну деонтологію з її особливостями, пробле­мами і способами їх розв'язання.

Особливість професії хірурга поля­гає головним чином у тому, що всі де­фекти його праці позначаються безпо­середньо на здоров'ї людини: зримо і відчутно. Брак неприпустимий у роботі хірурга, помилки неможливі.

І все-таки ці помилки є. Як і у будь-якій роботі. І за ці помилки, за свої поразки хірург розплачується дорогою ціною: тяжкими переживаннями, осу­дом родичами хворого, своїм автори­тетом. Він відповідає за долю своїх пацієнтів.

Кажуть, що відчуття у хірургів з ча­сом притуплюються. Та чи так воно насправді? Відповідаючи на це запитан­ня, доцільно навести думки про ду­шевні якості хірурга, висловлені свого часу В.Оппелем у його мемуарах "Хи-рургические новелльї".

"Розповідають у народі, що хірурги ріжуть хворих без будь-яких хвилювань. Ріжуть спокійно і спокійно ставляться до наслідків своїх операцій. Але якби хтось заглянув коли-небудь у душу хірур­га, який починає самостійно оперува­ти і бере на себе відповідальність за все майбутнє, то виявив би для себе дещо несподіване. Згадати безсонні ночі, коли лежиш у ліжку, повертаєшся з боку на бік і все думаєш, думаєш: як би не нашкодити. Хто з хірургів не відчував під час операції великого на­пруження, щоби притлумити в собі відчуття відчаю, страху за життя хво­рого? Хто з хірургів не знає, як щемить серце, коли йому повідомляють, що у хворого підвищилася температура? Хто не їздить відвідувати тяжкохворих уве­чері і вночі і не відчуває моторошного страху перед тим, як увійти в палату, — живий хворий чи помер? Хто з хірургів, переборовши смертельне за­хворювання, провівши ризиковану опе­рацію і, бачучи, що хворий врятова­ний, не готовий ридати від щастя? Лише витримка дозволяє ридання від щастя замінити невимушеною веселою посмішкою. Ні, хай не кажуть про бай­дужість. Хірургам притаманний спо­кій, і ним вони можуть пишатися, бо спокій, і тільки він, дає можливість урятувати хворого. Але чого коштує цей спокій, як дістається він хірургам, хай краще їх не запитують, вони все одно не скажуть".

Професія хірурга ставить певні ви­моги до нього. У медичній літературі багато написано про те, яким має бути лікар-хірург.

М. Бідлоо у своїй книзі "Порадник для тих, хто вивчає хірургію в анато­мічному театрі" так характеризує хі­рурга:

"Хірург повинен бути не надто мо­лодим або старим, добре вивчити тео­рію науки і мати досвід у своєму мис­тецтві. Він повинен мати розсудливий розум, гострий зір, бути здоровим і сильним. Під час операції бути зовніш­ньо безжалісним, не сердитим, твере­зим. Хірург не повинен бути примхли­вим, щоби не надто поспішати під час операції і за своєю необачністю не при­пиняти операцію на середині, не пови­нен сердитися на сказане хворим. А ще повинен бути спритним, моторним, щоби впевнено починати операцію. Потім, щоби хірург не гнівався на хво­рого, а прагнув, аби той розраховував на нього. Якщо надія на порятунок хво­рого перевищує небезпеку, тоді треба робити операцію. Але якщо небезпека більша за надію на порятунок, то варто утриматися від операції. Ніколи не при­ступати до операції задля власної ко­ристі, а лікувати хворого за покликом. Ще хірург не може починати операцію, не порадившися з колегою або люди­ною, що обізнана з цим мистецтвом".

Так що ж все-таки лежить у основі формування рис хірурга? Передусім однією з таких рис є самовідданість. На думку Г. Караванова, ця риса харак­теру має багато різних форм свого вия­ву, які прямо й безпосередньо стосують­ся діяльності хірурга. Одні з них — са­мовідчуття, самоспостереження, само­аналіз, самооцінка, самокритика та ін. — зв'язані більше з пізнавальним аспек­том діяльності особи, інші — самолюб­ство, самозахвалювання, скромність, почуття відповідальності, обов'язку тощо — є емоційною складовою.

А такі прояви, як витримка, само­владання, самоконтроль, ініціатива, впевненість, самодисципліна, пов'я­зані з вольовою діяльністю людини. Важко переоцінити роль усіх цих форм самосвідомості в діяльності хірурга.

Наступною рисою, що характеризує хірурга, є широта інтелекту, здатність творчо мислити, передбачити май­бутнє хворого, мати незалежне мис­лення, бути оптимістом.

Лікар, який обрав професію хірурга, повинен бути хірургічне обдарованим, уміти єдино правильними рухами розрі­зати й зашити тканини, зупинити кро­вотечу, видалити пухлини чи розітнути гнояки. І тут багато залежить від рук хірурга, вправності його пальців.

Однією з рис сучасного хірурга є його інтелігентність у щонайширшому ро­зумінні цього слова. А. Очкін щодо цього писав, що лікар за сукупністю вимог, які ставляться до нього, повинен бути над­людиною, а його становище — "найтяж­че серед існуючих професій".

Найважливішою рисою характеру хірурга є гуманізм. Хірурга не можна уявити собі без таких якостей, як до­брота, чуйність, м'якість. Черствість, байдужість до долі хворої людини, без­сумнівно, позначаються на лікувальній роботі, якими б великими професійни­ми знаннями не володів лікар. Звикан­ня до страждань хворих, професійна холоднокровність не повинні перетво­ритися на бездушність. Справжній лікар якраз і зуміє провести тут межу.

Зрештою дуже важливими у діяль­ності хірурга є його індивіду ально-психологічні особливості. Емоційний і вольовий стан, темперамент, риси ха­рактеру, здібності лікаря проявляють­ся у кожному конкретному випадку взаємин з хворим. Щоразу, коли хірург схиляється над ліжком хворого, у нього виникає ціла гама почуттів.

Дуже важливо встановити контакт з хворим, завоювати його довіру. Цього можна досягнути індивідуальним підхо­дом лікаря до хворого, манерою звер­тання, зрештою його зовнішнім ви­глядом. Неохайний одяг, розтріпане волосся, бруд під нігтями, несвіжа сорочка — все це створює у хворого не­гативні емоції стосовно лікаря.

Моральний стан хворого, його віра в успіх лікування, довіра до хірурга, прагнення до життя відіграють важли­ву, а іноді вирішальну роль. Вселити надію на одужання, підтримати силу до життя, ту силу, яка, за словами ан­глійського письменника С. Моема, "діє із середини і яскравим своїм полум'ям освітлює кожну хвилину нашого існування так, що навіть не­стерпне стає стерпним", — це так важ­ливо для одужання хворого, або, якщо останнє неможливе, — для продовжен­ня його життя. А добре відомо, на­скільки загострене сприйняття життя у людей, які дивляться смерті в очі: кож­ний день життя стає для них безцінним. Можна повірити в щирість англійської королеви Єлизавети, яка перед смертю запевняла свого лікаря, що згодна віддати все своє королівство лише за один день життя. Важко без хвилювань читати передсмертні прохання О. Баль-зака подовжити йому життя лише на шість днів: "Лише шість днів — небага­то, — переконував він свого лікаря. — Я встигну швидко переглянути всі свої п'ятдесят томів. Я можу за шість днів дати безсмертне життя цьому світу, котрий створив". Але навіть цих шести днів йому не дано було прожити.

Американський письменник О. Генрі справедливо писав, що коли пацієнт починає рахувати карети в своїй похоронній процесії, то цілюща сила ліків зменшується рівно вдвічі. Але якщо пацієнт хоча б раз поцікавився, якого фасону рукави носитимуть узимку, можна заручитися, що у лікаря з'яв­ляється великий шанс вилікувати свого підопічного.

Діяльність хірурга багатогранна, його посада неспокійна. Людина, яка присвятила себе хірурги", веде безперервний бій, в якому радість перемоги змінюється гіркотою окремих невдач. Лікар повинен невтомно вчитися і удосконалюватися у своїй галузі, якомога глибше опановувати наукову і культурну спадщину. Він має винятково сумлінно ставитися до хворих, піклуючись про їхнє здоров'я, працездатність, бути організатором боротьби за охорону здоров'я народу.

У нових умовах праці лікаря по-но­вому прозвучало запитання: чи кожній людині, яка хоче стати лікарем, це під силу? В чому суть покликання лікаря? Хто може стати лікарем? Чи існують критерії придатності до лікарської про­фесії? Коли вступають у театральні, ху­дожні, фізкультурні вузи, консерва­торії, обов'язково перевіряють, чи є у людини талант. Під час вступу в ме­дичний вуз таких критеріїв не застосо­вують. Щоправда, в медицині були спроби встановити певні обмеження, навіть фізичні, для осіб, які вступають у медичні вузи. У спеціальній пресі ве­лась дискусія про те, що для хірургів повинні бути вироблені правила допус­ку до цього фаху. Існує ж обмеження для шоферів, машиністів паровозів, пілотів, космонавтів та ін. Чому ж їх немає стосовно фаху, яким передбаче­не право активно втручатися в людсь­кий організм. На жаль, сьогодні таких обмежень немає. І тому іноді доводить­ся зустрічати людей, які не мають по­кликання лікаря, особливо хірурга.
9.Законодавче закріплення етичної діяльності лікарів.

Вони знайшли своє закріплення і в Основах законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 року, де у ст.. 78 визначено професійні обов’язки медичних і фармацевтичних працівників, зокрема дотримуватися вимог професійної етики і деонтології, постійно підвищувати рівень професійних знань та майстерності, подавати консультативну допомогу своїм колегам та інші обов’язки.

На медичну діяльність як морально-етичні, так і правові норми мають важливий вплив. Говорити про пріоритет тих чи інших недоцільно. Для підтвердження цієї позиції наводимо слова відомого хірурга академіка М. Амосова, який писав: "Потрібно довіряти совісті лікаря, оскільки жодні юридичні закони не можуть замінити її". Відповідь на цю заяву дав професор М. Шаргородський: "Звичайно, жодні юридичні закони не можуть замінити совісті лікаря, але і совість не може замінити юридичних законів по тій простій причині, що совість не у всіх є".

Законодавство про біоетику в Україні не розвинуте. Беручи до уваги позитивний міжнародний досвід (Міжнародний кодекс медичної етики від 1949 р., Міжнародну клятву лікарів від 1948 р., Етичний кодекс російського лікаря від 1994 р. та інші), варто розробити Етичний кодекс лікаря України. Також зазначаємо необхідність прийняття Медичного кодексу України, де б у Загальній частині можна було б закріпити основні засади медичної етики та кваліфікаційно-ділові і морально-етичні вимоги до окремих категорій працівників лікувально-профілактичних закладів.

Уперше усні етичні принципи і норми були записані приблизно у 300 р. до н.е. і отримали назву клятви Гіппократа. Вона є ядром етичних норм, принципів і правил поведінки медиків. Саме на її основі розроблялися медичні та етичні кодекси у різних країнах.

В Україні затверджено Клятву лікаря Указом Президента від 15 червня 1992 р. Цю клятву повинні давати всі випускники вищих навчальних медичних закладів України. Аналіз цього акта свідчить, що у ньому вміщено всі важливі норми етики і деонтологічні принципи, враховано міжнародну практику.

Кодекс лікаря України міг би містити такі розділи: "Загальні положення", у якому можна закріпити принципи надання медичної допомоги, вимоги до лікарів; "Загальні обов’язки лікарів", "Спеціальні обов’язки лікарів", де окремими підрозділами можна визначити – "Обов’язки лікаря стосовно хворого", "Обов’язки лікаря стосовно родичів пацієнта" та "Обов’язки лікаря стосовно колег"; "Відповідальність за порушення норм Етичного кодексу лікаря України".

Для врегулювання конфліктів між лікарями і пацієнтами, які нерідко виникають через порушення етико-деонтологічних принципів, пропонуємо створити Комітет з питань етики України. Такий комітет міг би функціонувати при обласних управліннях охорони здоров’я, а його неупередженість і незалежність гарантували б представники не лише медичної спільноти, а й юристи, психологи, представники духівництва.

Етичні гарантії є важливим фундаментом для реалізації конституційного права на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування. Жодні зміни і кризи у державі не повинні впливати на якість медичної допомоги і професійність виконання медиками свого найважливішого обов’язку – рятувати життя і лікувати хворих. Люди, які вирішили присвятити себе медицині, служінню народу, повинні пам’ятати про своє покликання і високу місію та відповідальність перед Богом і людьми.

Для зміцнення галузі, яка втратила "надійну опору з боку держави" , такою опорою мала б стати прийнята Кабінетом Міністрів України Міжгалузева комплексна програма "Здоров'я нації" на 2002—2011 pp., реалізація якої може наблизити нас до рівня європейських стандартів в охороні здоров'я громадян.

Одним із найважливіших пунктів програми можна вважати реалізацію прав і обов'язків усіх членів суспільства в галузі охорони здоров'я та прийняття нормативно-правових актів, адаптованих до норм і вимог Ради Європи. Це, насамперед, право громадян брати участь у рішеннях щодо свого обстеження і медичного втручання, яке лікар зобов'язаний поважати і сприяти його реалізації. Для цього лікарям необхідно розширити свої знання з питань "законодавства в галузі охорони здоров'я громадян" , а також змінити свій менталітет, щоб подолати успадкований нами традиційний патерналізм у відносинах з пацієнтами, що і має відбутися у найближчій перспективі.

Закон України

ОСНОВИ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ'Я

від 19.11.1992 p. № 2801-ХІІ

Стаття 34. Лікуючий лікар. Лікуючий лікар може обиратися безпосередньо пацієнтом або призначатися керівником закладу охорони здоров'я чи його підрозділу. Обов'язками лікуючого лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження і лікування пацієнта. Пацієнт має право вимагати заміни лікаря.

Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення.

Лікар не несе відповідальності за здоров'я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.

Стаття 38. Вибір лікаря і лікувального закладу. Кожний пацієнт має право вільного вибору лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги.

Кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим в будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування.

Стаття 39. Обов'язок надання медичної інформації. Лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров'я.

Пацієнт має право знайомитися із історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування.

В особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває в непритомному стані.

Стаття 40. Лікарська таємниця. Медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

При використанні інформації, що становить лікарську таємницю в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

Стаття 42. Загальні умови медичного втручання. Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов'язаних з впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров'ю пацієнта.

Медичне втручання, пов'язане з ризиком для здоров'я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров'я пацієнта іншими методами неможливе.

Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони відповідають сучасним науково обґрунтованим вимогам, спрямовані на відвернення реальної загрози життю та здоров'ю пацієнта, застосовуються за згодою інформованого про їх можливі щкідливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх належних у таких випадках заходів для відвернення шкоди життю та здоров'ю пацієнта

Стаття 43. Згода на медичне втручання. Згода об'єктивно інформованого дієздатного пацієнта необхідна для вживання методів діагностики, профілактики та лікування. Якщо останній не досяг п'ятнадцятирічного віку чи був визнаний судом недієздатним або за фізичним станом не може повідомити про своє рішення, медичне втручання можливе за згодою батьків або інших законних представників пацієнта. Особам віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаним судом обмежено дієздатними таке втручання проводиться за їх згодою та згодою їх батьків або інших законних представників.

У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна.

Якщо відсутність згоди може призвести до важких для пацієнта наслідків, лікар зобов'язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання — засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта важкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування.

Стаття 46. Донорство крові та її компонентів. Здача крові для лікувального застосування здійснюється громадянами добровільно. Забороняється взяття донорської крові примусово, а також від людей, захворювання яких можуть передаватись реципієнту або заподіяти шкоду його здоров'ю. Органи і заклади охорони здоров'я при сприянні власників і керівників підприємств, установ та організацій зобов'язані всебічно розвивати донорство.

Донорам надаються пільги, передбачені законодавством України.

Стаття 52. Подання медичної допомоги хворому в критичному для життя стані. Медичні працівники зобов'язані надавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані. Така допомога може також подаватися спеціально створеними закладами охорони здоров'я, що користуються пільгами з боку держави.

Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняється в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотна смерть. Порядок припинення таких заходів, поняття та критерії смерті визначаються Міністерством охорони здоров'я України відповідно до сучасних міжнародних вимог.

Медичним працівникам забороняється здійснення еутаназії — навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань.


10.Практичні поради лікарям.

Практичні поради

1. Треба не вважати свої знання абсолютними тому, що медицина особливо динамічна наука, всі досягнення якої практично неможливо засвоїти одній людині.

2. Не треба нехтувати порадами свого колеги на­віть у тих випадках, коли ваша теоретична під­готовка вища за його. Пам'ятайте, що у клінічній практиці велике значення має практичний досвід.

3. Треба намагатися не робити категоричних умо­виводів у складних клінічних ситуаціях, не спів­ставивши свої думки з думкою колег.

4. Частіше потрібно радитись зі своїми колегами, адже таке взаємне спілкування допоможе вам ви­робити правильне клінічне мислення.

5. Треба запам'ятати, що ваша надмірна гординя буде спрямована проти вашого авторитету.

6. Не потрібно звертатися по поради до колег з дріб'язкових питань, прагніть отримати на них відповідь самостійно, шляхом кропіткої праці над спеціальною літературою.

7. Радячись зі своїми колегами, не треба робити спроб і зусиль перекласти свої професійні обов'яз­ки на них, прикритись авторитетом інших.

8. Поради колег не повинні бути для вас аксіомами, а, скоріше, вказівками до розв'язання складних ліку­вально-діагностичних завдань. Прийняття оста­точного рішення залишається за вами.

9. Не треба боятися відповідальності за свої профе­сійні вчинки, коли останні здійснені за велінням вашої совісті,

10. Лікар мусить бути щирим на добрі поради й дії, ніколи не відмовлятися від поради й допомоги, ко­ли її у нього просять.

11. Зауваження колезі треба намагатися робити яко­мога делікатніше й водночас принципово і напо­легливо.

12. Треба бути етично безкомпромісними з колегами, коли мова йдеться про інтереси хворого. Такої поведінки вимагає професійна честь. Не соромтеся і повідомляти колегіальному гуртку про свої най­більші лікарські помилки.


11.Медичне страхування.

Розмови і публікації про необхідність переходу до страхової медицини, про її переваги і перспективи можна розцінювати як благі наміри чи побажання, поки не буде знайдено адекватних відповідей на низку запитань, серед яких можна виділити такі :

Чи створені в нашій країні умови для такого переходу? Чи може українська охорона здоров'я забезпечити в сучасних умовах необхідний рівень якості медичної допомоги?

За якого кадрового та технічного забезпечення лікувальних закладів можна досягти такого рівня? Скільки для цього потрібно грошей?

"Сьогодні навряд чи хоч один чиновник Міністерства охорони здоров'я ризикне відповісти на всі ці питання, оскільки в теперішній час нема нормативної бази для переходу до страхової медицини" . Для створення такої бази Російській Федерації було потрібно близько п'яти років, причому за перші три (1997—2000) одну з її складових — програму стандартизації — виконано на 50%.

Навряд чи Україні вдасться зробити це "прискореним методом". Мова може йти про поступове наполегливе впровадження елементів страхової системи у медичну практику, тобто про дещо віддалену перспективу.

Переступаючи поріг медичного закладу, вважає А.П. Зільбер, кожен громадянин "фактично укладає з медициною (лікувальним закладом, лікарем і т.п.) угоду" — усну чи письмову, яка передбачає певні права й зобов'язання сторін. На його думку, "в медицині сьогодні лікар надає товар (здоров'я) і послугу (метод його отримання чи збереження), а хворий є покупцем, споживачем, клієнтом.

Існує кілька моделей надання медичної допомоги, медичних послуг. Одна з них запроваджена, зокрема, у Франції, де пацієнт є споживачем послуг, а відносини між лікарем і пацієнтом визначено як договірні. У США "охорона здоров'я вважається послугою, яку можна купити: за медичними послугами до лікаря звертаються за певну плату... як за іншими видами послуг... до банкіра чи архітектора" .

За контрактної моделі, яку пропонує Програма реорганізації медичної допомоги в Україні, замовниками мають виступити державні та громадські структури, на які покладено функції піклування про здоров'я громадян. Вона передбачає договірні відносини, але пацієнт не є стороною в цій моделі. Договір укладається між названими структурами й установами, що представляють сферу професійної медичної діяльності (у діючому нині варіанті замовник і виконавець представлені єдиною структурою).

"Стан нашої економіки у найближчі роки, — пише А.П. Зільбер про ситуацію в РФ, — навряд чи дозволить нам іти шляхом, яким рухається цивілізований світ, та ми повинні знати, що правильний шлях — саме цей, і хоч поки що ми їдемо в інший бік, то мали б хоч сидіти туди обличчям" .

В умовах недостатнього бюджетного фінансування лікувальним закладам доводиться свої фінансові проблеми в кращому випадку вирішувати залученням позабюджетних коштів, в гіршому — перекладати на сімейний бюджет пацієнтів.

"Всі розвинуті країни, образно кажучи, мають у себе вдома ту медицину, яка їм по кишені", — пише Борис Рогожин.


1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка