Тема Методичне заняття. Поняття етики як самостійної науки Загальні вимоги до курсу «Етичні проблеми в медицині»




Сторінка5/9
Дата конвертації18.04.2016
Розмір2.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема 6. Правила взаємин медпрацівників та пацієнтів

  1. Форми взаємин в медичній сфері обслуговування: “лікар-пацієнт”, “медсестра-пацієнт”, “соціальний працівник-пацієнт”.

  2. Загальна характеристика правил взаємин.

  3. Правило правдивості: знати і говорити правду, доцільність виголошення істинної інформації.

  4. Правило конфіденційності.

  5. Правило інформованої згоди.

1.Форми взаємин в медичній сфері обслуговування: “лікар-пацієнт”, “медсестра-пацієнт”, “соціальний працівник-пацієнт”.

Міжособистісні стосунки між лікарем та хворим будуються за принципом практичної взаємодовіри, адже довіра як морально-психологічна категорія визначає ставлення як до дій іншої особи, так і до себе самої, ґрунтується на переконанні, що діє ця особа правильно, їй притаманні сумління і чесність. Довіра є обов'язковим компонентом у діяльності будь-якої соціальної групи, в якій люди спілкуються і мають тимчасові чи постійні цілі. Такими цілями у взаємовідносинах лікаря та хворого є успіхи у лікувальному процесі.

Але щоб завоювати довіру пацієнта, лікарю недостатньо бути просто фахівцем, потрібно вміти розуміти психологічний стан хворого і знаходити відповідний підхід до нього. Одначе це вдається не завжди: в одних випадках, і вони переважають, лікар може завоювати довіру хворого з першого знайомства, а в інших — ніколи. Відомо, що під час перших контактів лікаря з хворим виникає інтерференція знання лікаря і незнання або напівзнання хворого. Тому кожна розмова лікаря з хворим має включати в себе елементи медичної освіти і перш за все відомості про характер захворювання, обґрунтування плану лікування та передбачення його наслідків.

Протягом усієї історії медицини провідною у відносинах між лікарем і хворим була й залишається довіра, яка раніше передбачала повне право лікаря приймати рішення, а тепер орієнтується на творчу співпрацю, де мають місце сумніви щодо результатів лікування й прогнозу, а також правдиві відомості про серйозність самої хвороби. Все це становить сучасний медичний підхід до проблеми взаємовідносин лікаря і хворого.

Що більше ці стосунки ґрунтуються на довірі, то повніше вони виконують роль емоційного захисту, здатні відгукнутися співчуттям й співпереживанням, то вища їхня моральна цінність. Така "відкритість" відносин між лікарем і хворим дає змогу розв'язати найрізноманітніші проблеми — від діагностичного пошуку до найінтимніших питань.

Налагоджені стосунки лікаря і хворого не тільки цілющі самі по собі, вони посилюють і полегшують вплив інших лікувальних процедур. Наприклад, від цих взаємовідносин часто залежить дисциплінованість хворого, тобто готовність виконувати лікарські рекомендації. Бажання співпрацювати зі своїм лікарем створює своєрідну платформу для бажання хворого змінити спосіб життя.

Клінічна практика переконливо довела, що у переважній більшості випадків встановлюються добрі взаємовідносини лікаря і хворого, адже самі хворі прагнуть до плідної співпраці з лікарем. Одначе зустрічаються й такі випадки, коли хворі або свідомо, або підсвідоме не бажають такої співпраці, а лікарю, з огляду на його професійні обов'язки, необхідно все ж таки віднайти "спільну мову" з категоричними хворими.

Перша категорія — це хворі, які не хочуть співпрацювати з лікарем. Впізнати такого хворого, який скептично настроєний стосовно лікарів і медицини в цілому, зовсім не важко, але уникнути його негативної або оборонної реакції значно складніше. Це добре знають студенти-медики і лікарі швидкої медичної допомоги: у перших хворі вбачають себе у ролі "піддослідного кролика", а у других — у ролі "футбольного м'яча", який бажають "відфутболити" до будь-якого лікувального закладу, аби позбавити себе зайвого "головного болю" від їхніх численних скарг і нарікань.

І перші, і другі змушені вислуховувати від хворих такі "крилаті" вислови, як: "Не люблю я ходити до лікарів", "Від ліків — одна шкода", "Я лікарям не вірю".

Друга категорія — це хворі, які мають далекі від лікування цілі. Цих хворих важко розпізнати, адже вони, на відміну від перших, уміють створювати хибне враження про плідну співпрацю; мають цілком пристойний вигляд і нібито повністю довіряють лікарям. Одначе ця категорія хворих, хоч на перших порах і найбільше вихваляє своїх лікарів, постійно робить їм компліменти, частіше за інших вступає в конфліктні ситуації з лікарями. Існує два типи ситуацій, у яких хворі прагнуть до деструктивної взаємодії з лікарем.

Щодо обставин, за яких виникають різноманітні ситуації, то перший тип ситуацій — це випадки, коли хворий своїми словами і вчинками намагається схилити лікаря на свій бік до виступу проти членів своєї сім'ї.

У даній ситуації лікар стає зброєю, яку хворий намагається використати проти своїх близьких. Хворий може прямо попросити лікаря втрутитись у домашній конфлікт. Такі прохання слід розцінювати як сигнал, що передрікає небезпеку.

Другий тип ситуацій, у яких можливе зловживання довірою лікаря, — коли хвороба або нездоровий спосіб життя дають хворому певну користь. Іншими словами, хворобливий стан надає йому певну перевагу, і він намагається за будь-яких обставин підтримувати Цей стан.

Користь хворий може вбачати у підвищеній увазі до своєї персони з боку оточуючих, у меншій відповідальності за свої вчинки, в ухилянні від домашніх обов'язків, у деяких пільгах, передбачених законом. Хворому хочеться бути хворим, він уже ввійшов у цю роль, і тепер це потрібно довести або підтвердити офіційно. І тут він використовує всі ймовірні засоби, у тому числі й довірливі стосунки з лікарем.

Водночас згадані вище типи деструктивної взаємодії хворого з лікарем характеризується тим, що поведінка хворого мало змінюється з часом, отже, й лікар з часом часто переживає розчарування, відчуваючи власну безпорадність.

Нарешті, ще один досить рідкісний тип людей, не здатних до плідної співпраці з лікарем, їх можна назвати конфліктними пацієнтами, їм усе не до вподоби: і порядки в лікарні, і харчування, і лікування, І нарешті, самі лікарі. В усьому вони вбачають порушення існуючого законодавства. А тому стають постійними кореспондентами різних відомств та міністерств, у тому числі правоохоронних (міліція, прокуратура, суди тощо). Починаються перевірки, надходять судові позови і т. ін. Усе це призводить до психоемоційної напруги, колосального витрачання часу на перевірки різними авторитетними комісіями тощо. І нарешті, якщо такі процеси затягуються, лікар втрачає спокій, "рівновагу" і навіть репутацію. Хворі ж продовжують "успішно боротися", затягуючи у свої "тенета" все нові й нові "жертви".

Цікаво, що такі хворі переважно не важкі у медичному плані. У більшості з них мають місце функціональні розлади (невроциркуляторна дистонія, дискінезії внутрішніх органів і т. ін.). Такого типу хворих слід відрізняти від тяжкохворих, які покладають на медицину нереалістичні надії І неодмінно відчувають глибоке розчарування, коли стикаються з досить скромними результатами лікування.

Таких хворих часто по-людськи можна зрозуміти І їм поспівчувати. Але й тут виникають подібні проблеми — скарги, нарікання тощо. Вихід для лікаря лише один-єдиний — добросовісно виконувати свої професійні обов'язки, робити все можливе, щоб зменшити страждання хворих. І адміністративні перевірки не будуть приносити неприємностей, коли лікар чітко оформив медичну документацію.

Існує ще категорія хворих, з якими просто важко, їх умовно поділяють на такі типи: наполегливо-вимогливі, нав'язливі та хронічно невдоволені.

Наполегливо вимогливі вміють обґрунтувати свої найабсурдніші вимоги. В'язкі користуються медичною допомогою настільки інтенсивно, що викликають роздратування й досаду. Хронічно невдоволенідоводять лікарів до розпачу своїми повідомленнями про неефективність використаного лікування. Важливо не сплутати наведені вище типи хворих Із зовсім іншими категоріями "важких" хворих, яким дійсно важко встановити діагноз через атиповий перебіг хвороби.

Незважаючи на те що згаданий вище тип хворих зустрічається рідко, сила їхнього впливу на лікаря може бути неадекватною, якщо він не вміє правильно поводити себе з ними. Наполегливі, нав'язливі або вічно невдоволені люди здебільшого викликають негативні емоції не тільки у лікарів, але й у всіх оточуючих.

Розглянуті вище довірливі стосунки з хворими безсумнівно відіграють суттєву роль у лікувально-діагностичному процесі. Одначе у деяких випадках ці стосунки заважають лікарям об'єктивно оцінити ситуацію і правильно зрозуміти події. Через високий ступінь довіри до хворого можна не помітити наркоманію, медикаментозну залежність або той факт, що хворий ще лікується у іншого лікаря і виконує всі його рекомендації, які водночас суперечать вашим. І все ж таки здатність встановлювати і підтримувати довірчі стосунки — часто найголовніша властивість лікаря, яка спонукає людей звертатися до нього по допомогу.
2.Загальна характеристика правил взаємин.

Взаємовідносини лікаря і хворого — це не просто обмін інформацією, це — частина лікування. Адже давно відомо, що лікарі можуть впливати на хворобу без будь-яких ліків: прикладом може слугувати ефект плацебо. Плацебо — це біологічно інертна речовина, котру лікар дає хворому як біологічно активну. Свого часу обов'язковою передумовою ефекту від плацебо вважалася сліпа віра у чудодійну силу ліків. Одначе співробітництво між лікарем і хворим породжує ефект плацебо без усякого плацебо: будучи науково обґрунтованим, ефект плацебо доповнює медицину як науку і виправдовує погляд на неї як на мистецтво.

У повсякденній діяльності лікаря часто виникають конфлікти утилітарної етики, яка вчить ураховувати лише наслідки лікарської діяльності, та деонтологічної етики, згідно з якою треба орієнтуватися не на наслідки, а на загальновизнані етичні принципи: чесність, вірність обов'язку, "клятві Гіппократа", дотримуватися прав людини тощо.

Важливою етичною проблемою є співвідношення свободи пацієнта і опіки над ним лікаря. Ця опіка позначається терміном "патерналізм", який може бути справжнім (наприклад, у разі непритомності хворого) або солітарним, коли пацієнт повністю довіряє лікарю і твердо переконаний, що той зробить усе для його видужання. Проте найчастіше зустрічається несолітарний патерналізм, який вимагає від лікаря великого такту для спрямування волі пацієнта на шлях видужання.

Усе розмаїття підходів до співробітництва лікаря та хворого складається із чотирьох головних компонентів: а) підтримки; б) розуміння; в) поваги; г) співчуття.

Підтримка — одна із найважливіших умов правильних взаємин лікаря і хворого. Підтримка у цьому випадку означає прагнення лікаря бути корисним для хворого. Одначе це не означає, що лікар повинен взяти на себе всю відповідальність за стан здоров'я і настрій хворого. Тут повинні допомагати й сім'я та близькі друзі хворого. Однак головні ресурси, вірогідно, приховані у самому хворому, їхнє повне розкриття й використання стане можливим, якщо хворий усвідомить: лікар прагне допомогти, а не намагається примусити. Таким чином, лікар відповідає за моральну підтримку хворого, тобто активізує роль хворого у лікувальному процесі.

Ефективність плацебо насамперед залежить від самого бажання хворого одужати і, нарешті, від його впевненості в успіху. Згода хворого на активну участь у лікувальному процесі провіщає сприятливий результат.

Розуміння хворого з боку лікаря — це підґрунтя, на якому закріплюється довіра, адже хворий переконується, що його скарги зафіксовані у свідомості лікаря і він їх активно осмислює. Розуміння може бути виражене і невербальним шляхом: поглядом, кивком голови тощо. Тон та інтонація здатні демонструвати як порозуміння, так і відстороненість, незацікавленість. Якщо хворий переконується у нерозумінні і небажанні зрозуміти, то він автоматично перетворюється з помічника лікаря на його супротивника. Невиконання лікарських рекомендацій (і, як наслідок цього — відсутність ефекту від лікування) може бути єдиною ознакою того, що хворий не впевнений у зацікавленості лікаря його конкретним випадком, у бажанні лікаря вникнути в ситуацію і розібратися професійно. Взаємини лікаря і хворого заходять у безвихідь.

Повага передбачає визнання цінності хворого як індивіда і серйозності його тривог. Ідеться не тільки про згоду вислухати людину, головне — продемонструвати, що її слова є вагомими для лікаря: необхідно визнати значущість подій, які мали місце в житті хворого, і особливо тих, що становлять інтерес з погляду лікаря-професіонала.

Щоб продемонструвати повагу, необхідно ознайомитися з умовами життя хворого якомога ґрунтовніше, щоб спілкуватися з ним як з особистістю, а не лише як із носієм певної хвороби. Вже сам час, витрачений па з'ясування особистісних обставин життя хворого, засвідчує повагу до нього лікаря. Часто все, що вимагається від лікаря, — це активно проявити зацікавленість. Важливі прості речі, приміром, швидко запам'ятати ім'я і прізвище хворого. Невербальне спілкування здатне як закріпити довіру до лікаря, так і зруйнувати її. Якщо дивитися хворому в очі і сидіти поряд з ним, то він відчує, що його поважають. Постійно переривати розмову з хворим або самому вести у його присутності сторонні розмови — означає продемонструвати неповагу до нього.

Доцільно буває похвалити хворого за терпіння, за скрупульозне виконання ваших призначень. Якщо хворий показав вам результати своїх аналізів, рентгенограми тощо, покажіть, наскільки корисною виявилася ця інформація, тоді у такий спосіб виникне позитивний зворотний зв'язок.

Однією з найнебезпечніших і деструктивних звичок лікаря є здатність до принизливих щодо своїх пацієнтів зауважень. Хворий, який випадково почув, як лікар насміхається з нього у колі друзів, мабуть, ніколи цього не забуде і не пробачить. Аналогічна ситуація може виникнути під час збирання анамнезу, коли лікар постійно робить зауваження з приводу неточних висловлювань (формулювань) хворого, супроводжує зауваження відповідною незадоволеною мімікою обличчя, "нервовими" рухами рук.

Співчуття — ключ до співпраці між лікарем та хворим. Необхідно вміти поставити себе на місце хворого, подивитися на світ його очима. Співчуття — це певною мірою своєрідна екранізація (поглинання) почуттів іншого на свою духовну сферу. Співчувати — значить відчувати іншого всім своїм єством. Співчуття починається з факту нашої присутності, інколи мовчазної, з очікування, коли хворий заговорить.

Лікар повинен терпляче слухати хворого, навіть коли він повторюється, давати можливість обговорювати причини і наслідки хвороби, його майбутнє. Співчуття можна висловити досить просто, поклавши руку на плече хворого, що створює певний позитивно-емоційний настрій, на якому можна будувати взаємодовіру. Одначе таке ставлення до хворого зовсім не означає "панібратства" або "вседозволеності". Певна "дистанція" (непомітна для хворого) між лікарем та хворим повинна завжди витримуватися, що на певному часовому відрізку взаємин (коли хворий забажає використати добрі стосунки з лікарем у своїх недобропорядних цілях) буде гарантувати лікарю збереження свого авторитету й гідності та створюватиме сприятливі умови для "відступу" і надійної "оборонної позиції".

Технічний прогрес дещо руйнує хороші взаємини між лікарем та хворим. І коли лікар повністю дозволяє машині стати між собою і хворим, він ризикує залишити хворого без свого сильного" одужувального впливу".
3.Правило правдивості: знати і говорити правду, доцільність виголошення істинної інформації.

Розглянемо ще один аспект сучасних взаємовідносин лікаря і хворого — дізнаватися й говорити правду. Внутрішня цензура, суспільна думка і соціальні табу накладають обмеження на все, що людина хоче повідомити і здатна вислухати в повсякденному житті. Отже, ці умовності дозволяють повідомляти лише часткову правду. Медицина — це сфера, якій дозволено обговорювати найінтимніші секрети хворих, і лікар має право чекати на них відвертої відповіді. Вище було сказано, як внутрішня цензура І соціальні обмеження впливають на можливості лікаря збирати анамнез у хворого. А тому, у свою чергу, буває ще важче сказати самому собі правду про своє самопочуття або про причини хвороби.

Як дізнатися правду від хворого? Довірливі взаємини лікаря з хворим забезпечать такий рівень "відкритості", коли хворий може зізнатися щодо своїх істинних відчуттів та мотивів поведінки. Якщо ж він що-небудь приховує, то лікар зазвичай може це помітити: коли слова не відповідають невербальним сигналам і об'єктивним даним.

Водночас хворі також мають право почути правду від лікаря.

Це одна із складних, болісних тем лікарської етики. Вона розробляється головним чином самими медиками й називається медичною деонтологією.

Оскільки медична етика в різних країнах формується під сильним впливом національно-культурних традицій, не існує однозначної відповіді на запитання: чи слід говорити хворому правду про його стан, неминучість трагічного результату і т. ін.

Оскільки у колишньому тоталітарному суспільстві безплатна медицина була найважливішим аргументом на користь соціалізму, то відповідно на таких засадах і формувалася психологія людей: медицина може все, і лікарі зобов'язані докласти всіх зусиль, щоб вилікувати хворого, незважаючи на труднощі, а якщо це необхідно, то й на власні Інтереси.

А тому в суспільстві було прийнято вважати, що лікар не повинен говорити хворому про його страшну недугу, неминучість смерті. Навпаки, лікар зобов'язаний усіляко підтримувати надію на видужання, щоб не додавати до фізичних страждань людини ще й страждання моральні.

Такі самі методологічні підходи до проблеми відвертості лікаря й пацієнта залишились і в перехідний період розвитку нашої держави. І клінічна практика — підтвердження цьому: найбільше скарг у різні інстанції надходить у випадках, коли лікарі надто вже відверті з хворими та з їхніми близькими родичами.

У деяких західних країнах, навпаки, лікар зобов'язаний повідомити пацієнтові всю правду про стан його здоров'я, в тому числі й про можливість загибелі та час, який, Імовірно, ще проживе хворий. Він у цей час може завершити всі свої земні справи: розпорядитися спадщиною, сплатити борги, подбати про сім'ю, приготуватися до неминучого, виконавши релігійні обряди, якщо це віруючий, і т. ін.

Автори не віддають переваги тому чи іншому підходу до цього болісного питання медичної етики, але слід зауважити, що говорити правду про істинний стан хворого і його перспективи не варто. Можливо, це навіть гріх, коли про такий великий дар природи, як життя, можна так спокійно говорити. Адже всім відомо, що надія помирає останньою. А сказавши всю правду хворому про його невиліковну хворобу, ви свідомо знищуєте цю надію, а з нею й усі внутрішні резерви самозахисту від хвороби, які ще залишились у хворого. Клінічна практика засвідчує про випадки самовиліковування від тяжких недуг, коли традиційна медицина була безпорадною. І тут вирішальну роль відіграла віра хворого (отримана від самонавіювання або від авторитетного лікаря) у вилікування.

Повне усвідомлення сказаного вище можливе лише тоді, коли сам лікар потрапляє на ліжко хворого. І тут усі знання, практичні навички І беззаперечна логіка поступаються навіть уявній надії, яка жевріє в душі. І він чіпляється, як за соломинку, за будь-яке слово, сказане його колегою. Де поділися та впевненість, "залізна логіка", що були притаманні йому, коли вирішувалася чужа доля? Все кудись поділося, залишився лише інстинкт самозбереження. Ось у такій іпостасі ми інколи виступаємо, забувши головну заповідь: підхід до хворого, якого лікуємо, повинен бути такий самий, як до себе.

Перш ніж призначати хворому лікування, потрібно запитати себе: "А чи зміг би я собі призначати таке лікування у разі схожого захворювання?" І коли отримаєте позитивну відповідь, тоді з полегшенням можете призначати лікування.

На превеликий жаль, медичні навчальні заклади не давали та й не дають знань із найвизначніших питань медичної етики. Адже відомо, що у такій тонкій сфері людської діяльності, як медицина, можна притягти до відповідальності за певні моральні вчинки лише в тому разі, коли сам звинувачений знає про їхнє існування. А для цього спочатку потрібно спробувати його навчити, що дозволяється говорити у присутності хворого, а що ні. Тут, можливо, справа навіть не у знаннях, а в людяності й порядності. Ось два приклади. Заходить у палату тяжкохворого лікаря професор із супроводом — лікарів-ординаторів, завідувача відділення, студентів. Формально запитавши про самопочуття хворого, він у присутності колег вдасться до розгляду питань щодо віддаленого прогнозу захворювання, можливих ускладнень тощо. Уявіть собі, який душевний біль такими, з дозволу сказати, умовиводами наносить він своєму колезі? І чи має вже тут якесь значення його професійна підготовленість, коли елементарна професійна культура відсутня? Чи можуть йому стати у пригоді знання з медичної етики? Напевно, ні. Інший (протилежний) випадок: під час вечірньої зміни у цю саму палату заходить молодша медична сестра (санітарка), проста сільська жінка, і вже з порога разом з радісним привітанням наголошено заявляє, що хворий сьогодні виглядає значно краще, ніж учора. І хворому після таких слів дійсно стає краще. Ось де внутрішня культура, ось де еліксир здоров'я! І не потрібні їй знання з етики, бо в неї природний, воістину Божий, дар — уміння творити людям добро.

Лікар, який повідомляє хворому необхідну правду, повинен дати і надію.

Допомагати хворому дивитися правді у вічі, але не втрачати надії на краще — одне із найважчих і найважливіших завдань.

Погані новини повідомляти важко. Головне тут — визначитись, яку частину правди сказати хворому за одне відвідування. Зазвичай реакція й запитання хворих дають зрозуміти, яку правду вони хочуть почути. Й дають у малих дозах, хоча в деяких західних країнах намагаються з часом повідомити хворим усю правду.

Нарешті, звернімо увагу на такий момент: говорити правду вважається звичним для хворого стосовно лікаря і навпаки. Однак важливіше для лікаря — це сказати правду самому собі, тобто зізнатись у своїх недоліках і визначити свої можливості. Уміння встановлювати межі можливого й ефективно розподіляти свої сили дуже важливе для лікаря.

У клінічній медицині дедалі частіше зустрічаються ситуації, коли переконання лікаря і хворого не збігаються. Непримиримі суперечності виникають, наприклад, коли лікар відмовляється призначити лікування, котрого вимагає хворий, або коли хворий категорично відмовляється виконувати рекомендації лікаря. Лікар має повне право не призначати потенційно загрозливого лікувального методу, не виконати прохання призначити наркотики, припинити на прохання хворого обстеження навіть до встановлення клінічного діагнозу, Лікарі давно навчились уживатися з хворими, зважати на їхні поради. Тепер вчаться працювати з хворими, які не просто висловлюють прохання, але й видають накази. Якщо є вибір, то повинен обирати хворий, але часом лікар змушений категорично сказати "ні".

      Правило правдивості. Бути правдивим означає повідомляти співрозмовнику те, що з точки зору мовця відповідає дійсності. Іноді це правило виражається у формі заборони говорити неправду, тобто те, що на думку того, хто говорить, є неправдою.

     Згідно з правилом правдивості людина повинна казати правду лише тому, хто має право її знати. Наприклад, якщо знайомий лікаря поцікавиться діагнозом його пацієнта, то в цьому разі правило правдивості не накладає на нього ніяких обов'язків. Побутує також думка, що правило правдивості передбачає право співрозмовника, який слухає, на отримання правдивого повідомлення. Мовляв, з моральної точки зору правдивим необхідно бути завжди. Тоді на запитання про діагноз пацієнта потрібно відповісти: “Я не маю права розголошувати медичну інформацію, що стосується моїх пацієнтів. Це лікарська таємниця”. Однак в такому разі теж фігурує неправда, навмисне перекручення дійсності, тому що замість відповіді на чітко поставлене запитання пояснюють, чому не можна на нього відповідати.

      Правдивість є необхідною умовою ефективного спілкування і соціальної взаємодії, оскільки забезпечує взаємну довіру партнерів. Неправда руйнує узгодженість, скоординованість взаємин між людьми.

      Правило правдивості визнають усі етики, проте існують різні думки щодо того, наскільки беззастережно слід його дотримуватися. І. Кант, наприклад, вважав його абсолютним. Казати неправду, переконував він, не можна нікому, ніколи і за жодних обставин, навіть заради врятування життя друга. Згідно з точкою зору, яка панує в медицині, недоцільно казати правду, якщо це може зашкодити пацієнту — викликати негативні емоції, зіпсувати настрій, спричинити депресію тощо. Опоненти цього твердження вважають пацієнта рівноправним партнером у стосунках з медпрацівником.

      Є й інші підстави для дотримання правила правдивості. Наприклад, громадянин, який не має приватної власності, міг бути непоінформованим про неминучу смерть. Та якщо він має велику власність, інформація про стан здоров'я спонукає його своєчасно заповісти її спадкоємцям. Ці обставини досить суттєві в медичній етиці західних країн.

      Не менш важлива і така деталь: пацієнт, який приховує правду про стан свого здоров'я, теж завдає шкоди своїм стосункам з медпрацівником. А те, що закон не зобов'язує пацієнтів говорити правду, не передбачає право лікаря одержувати правдиву інформацію, не знімає моральної відповідальності з пацієнта за довірчі стосунки з медпрацівником.

      Обов'язок, право, можливість і доцільність знати і говорити правду по-різному стосуються лікаря і пацієнта.



Право і обов'язок учасників спілкування “медпрацівник — пацієнт” знати і говорити один одному правду.

      Для медика обов'язок бути правдивим ґрунтується на природі людини як соціальної істоти. Правдивість є необхідною передумовою гармонійних стосунків між лікарем і пацієнтом. У стосунках з пацієнтом медпрацівник репрезентує у своїй особі як людство, суспільство, так і свою професійну групу, що накладає на нього відповідні обов'язки. Систематична неправдивість медпрацівника руйнує довіру не тільки до нього, а й до медиків загалом. І, нарешті, лікар не зможе реалізувати себе, якщо пацієнти йому не довірятимуть. Багато лікарів вбачають у служінні своїй професії сенс життя, що теж змушує дотримуватися правила правдивості.

      Пацієнт повинен знати правду, щоб зберегти себе як автономну одиницю буття, здатну робити вибір і відповідати за свої вчинки. Не володіючи інформацією про умови свого існування, зокрема й про стан здоров'я, людина відмовляється від свободи, права вибору, свого “Я” і перекладає відповідальність за те, що з нею відбувається, на інших, зокрема на лікаря. Тому прагнення знати правду про стан свого здоров'я має стати обов'язком для кожної людини, навіть важкохворої.

      Вимога знати правду не може бути однаково обов'язковою для всіх хворих. До того ж деякі особи схильні до існування в умовах залежності від свідомості й волі інших людей. Хоч би яким було ставлення до цього, ніхто не може заборонити людині делегувати своє право вибору рідним чи близьким.

      Обов'язок медпрацівника полягає в прагненні одержувати максимально правдиву інформацію. Зумовлений він професійним призначенням медика — лікувати хворих. Лише повна й достовірна інформація про умови виникнення і перебігу захворювання може гарантувати ефективне лікування. А найважливішою умовою реалізації цього обов'язку є забезпечення довіри пацієнта до лікаря і медпрацівників загалом.

      Пацієнт зобов'язаний казати правду медпрацівникам для зміцнення довіри між ними. Цей обов'язок є і наслідком дії принципу “Не зашкодь”. Так, хворий повинен повідомити лікаря про наявність інфекційного захворювання, небезпечного для інших. Правда, пацієнтів також збагачує досвід і знання лікаря.

      Якщо пацієнт не повідомляє лікареві про самовільні зміни в рекомендованому способі приймання ліків чи неправдиво інформує про своє самопочування, він бере на себе відповідальність за формування в лікаря хибного уявлення про ефективність лікарських заходів. А це може спричинити помилкові дії лікаря, негативні наслідки.

      Право казати і знати правду відрізняється від обов'язку казати і знати правду перенесенням проблеми із “внутрішнього плану” ціннісних орієнтацій особистості на “зовнішній план” соціальних взаємодій. Так, відповідаючи на запитання, чи може людина здійснювати конкретний вчинок, посилаються на відповідний закон чи іншу соціальну норму, які дозволяють чи забороняють його. Право лікаря повідомляти пацієнту правдиву інформацію про стан його здоров'я обмежується хіба що вимогою передавати її в доступній формі, не завдавати хворому шкоди. Окрім того, право лікаря знати правду щодо стану здоров'я хворого законом не регламентується, очевидно, тому що воно закріплене в традиціях лікарської практики та в адміністративних нормах сучасної медицини.

      Складнішим є питання про право на доступ до медичної інформації студентів, які безпосередньо не беруть участі у лікуванні хворого. Згідно з традиціями й адміністративними порядками студенти мають право на участь в огляді хворих, виконувати під керівництвом фахівців діагностичні й лікувальні заходи, що передбачає доступ до відповідної інформації про стан хворого. Проте оскільки участь у навчанні студентів не належить до безпосередніх інтересів пацієнта, їх право на доступ до інформації та інші дії повинні бути обумовлені добровільною згодою хворого, а в деяких ситуаціях — згодою його рідних.

      Право пацієнта повідомляти лікарю правду про стан свого здоров'я і обставини виникнення захворювання здається очевидним. Однак ця правда може стосуватися й інших людей. Наприклад, пацієнт, повідомляючи правду про обставини, що передували його венеричному захворюванню, може назвати свого статевого партнера.

     Визнання правомірності повідомлення цієї правди залежить від того, чому надається перевага в суспільстві: суспільним інтересам чи інтересам особистості. Якщо домінує суспільний інтерес у мінімізації поширення інфекційних захворювань, то пацієнт не тільки матиме право, а й буде зобов'язаний повідомити про свого партнера. А якщо в суспільстві вище цінується недоторканність приватного життя, то право правдивого інформування буде обмежене дозволом партнера на передавання інформації лікарю.

      Доцільність висловлення і сприймання медпрацівником і пацієнтом істинної інформації. Існує думка, ніби лікар не може передати пацієнту істинної інформації про стан його здоров'я, оскільки сам не володіє нею. Пояснюють це тим, що медичне знання є ймовірним. Висококваліфікований лікар більшість інформації черпає з глибин інтуїції. Передати словами її дуже важко. Цю точку зору критикують за безпідставне ототожнення правди з істиною, вважаючи, що медик повинен бути правдивим і передавати пацієнту як достовірне, так і ймовірне. Правило правдивості вимагає від медпрацівника знати міру власного знання, адже він не володіє цілковитою істиною і не має права вдавати, що йому доступна абсолютна істина.

      Пацієнт теж не володіє істиною про своє самопочуття, оскільки він не може бути кваліфікованим та об'єктивним щодо себе спостерігачем. Навіть лікар, захворівши, не довіряє власним суб'єктивним уявленням про стан свого здоров'я і консультується з колегами. Отже, пацієнт має право і повинен бути правдивим у стосунках з медпрацівниками, проте це ще не свідчить про істинність його скарг і оцінки самопочуття.

      Лікар повинен враховувати психологічні та вікові особливості своїх пацієнтів. Міра їх здатності сприймати правду не може бути підставою для обману. Медпрацівник має бути правдивим і з хворою дитиною, і з психіатричним та онкологічним хворим. Хоча реалізувати принцип правдивості далеко непросто, наприклад сказати пацієнту про невідворотність смерті.

      Доцільність для медпрацівників і пацієнтів завжди знати і казати правду. Правдивість як моральна цінність є абсолютною, найвищою цінністю. Часто правдивість або приховування правди розглядають як засіб, інструмент для досягнення певної зовнішньої мети. Тому таку постановку питання називають інструментальною. Цілі можуть бути як психосоціальними, так і фізичними (клініко-фізіологічними). Наприклад, лікар може відмовитися сказати правду пацієнту з онкологічним захворюванням, в якого хворе серце. В такому разі приховування правди є засобом для досягнення фізичної мети. А пацієнт може вимагати правди про стан свого здоров'я, маючи для цього певні підстави. За такої ситуації виявляється психосоціальна ціль, щодо якої правдивість є лише засобом. В обох випадках питання про доцільність виходить за межі морального підходу. Правдивість як засіб передбачає уміння нею користуватися. Адже слово може і зцілювати, і провокувати тяжкі психосоматичні (грец. psyche — душа і soma — тіло) розлади. Тому питання полягає не в дозволі чи забороні лікарям повідомляти правду пацієнтам, а в навчанні майбутніх медпрацівників застосовувати слова з найбільшою користю для своїх майбутніх пацієнтів.Певні проблеми щодо дотримання правила правдивості виникають при використанні в лікарській практиці та в біомедичних дослідженнях плацебо (лат. placebo — поправлюсь) — лікарської форми, що містить нейтральні речовини і застосовується для вивчення ролі навіювання в лікувальному ефекті конкретних ліків або для контролю при дослідженні ефективності нових лікарських препаратів тощо. Достатніх підстав, щоб в ім'я чистоти моральних принципів і правил, зокрема правила правдивості, відмовитися від терапевтичної ефективності обману і заборонити використання плацебо, немає. Адже багато соматичних захворювань спричинені психічними чинниками, стосовно яких обман може мати психотерапевтичний ефект, позитивно діяти на причину хвороби. З моральної точки зору при застосуванні плацебо краще не вдаватись до прямого обману, оскільки воно часто допомагає при аналогічних захворюваннях.
4.Правило конфіденційності.

      Правило конфіденційності. Це правило покликане уберегти лікаря і пацієнта від несанкціонованого ними вторгнення ззовні. Згідно з ним інформація про пацієнта, яку лікар одержує з його вуст чи внаслідок обстеження, не може передаватися третім особам без дозволу цього пацієнта. Зафіксоване це правило як лікарська таємниця в багатьох моральних кодексах, починаючи з клятви Гіппократа. Стосується воно не лише лікарів, а й усіх медпрацівників, які мають доступ до медичної інформації.Предметом конфіденційності є дані про стан здоров'я пацієнта, діагноз захворювання, прогноз розвитку хвороби і всі відомості, які стали доступними лікарю внаслідок обстеження чи зі слів пацієнта. Законодавство окреслює вузьке коло ситуацій, в яких медпрацівник має право передати відому йому медичну інформацію третім особам: якщо пацієнт не здатний самостійно висловити свою волю, за наявності загрози поширення інфекційних захворювань, масових отруєнь тощо.

      Як зазначає сучасний англійський ембріолог, фахівець з медичної етики Роберт Едвардс, існує сім основних факторів, які забезпечують суттєве значення конфіденційності в багатьох сферах професійної діяльності, особливо в медицині:

      1. Конфіденційність у стосунках між професіоналом і клієнтом (лікарем і пацієнтом) бажана, оскільки вона є підтвердженням такої фундаментальної цінності, як недоторканність приватного життя. У внутрішньому світі кожної людини певна сфера є закритою для інших. Цю сферу утворюють її думки, переживання, спогади, інформація про соматичні, психологічні чи соціальні особливості. Вона відкрита лише для дуже близьких людей, і то не цілком. У процесі спілкування якась частина інформації пацієнта може стати відомою лікарю, оскільки йому для ефективної діагностики і лікування інколи потрібна найінтимніша інформація про приватне життя пацієнта. Гарантія безумовного дотримання лікарем вимог конфіденційності стимулює пацієнта до відвертості. І він не побоюватиметься, що недоторканність його приватного життя порушена.

      2. Правило конфіденційності є умовою захисту соціального статусу пацієнта. Часто медичний діагноз чи інша медична інформація можуть стати тавром для людини, що значно обмежить можливості її соціального самоствердження. Йдеться про психічно хворих, людей з онкологічними та венеричними захворюваннями, генетичним пороком, синдромом набутого імунодефіциту (СНІДом), сексуальними проблемами тощо. Інформація про це провокує в оточення негативну реакцію, наслідком якої є соціальна ізоляція хворого. Тому порушення правила конфіденційності безпосередньо загрожує соціальному статусу пацієнта.

      3. Правило конфіденційності захищає економічні інтереси пацієнта. Інформація про хворобу людини може різко обмежити її економічні, соціальні й політичні можливості, негативно вплинути на її підприємницьку діяльність, просування по службі тощо.

      4. Конфіденційність необхідна для забезпечення відвертості у спілкуванні лікаря і пацієнта. Відкриваючись перед лікарем, пацієнт повинен бути впевненим, що це не матиме для нього небажаних наслідків. Упевненість пацієнтів у неухильному дотриманні конфіденційності є запорукою їх відвертості як однієї з умов нормальної професійної діяльності медпрацівників. Для професіонала успіх має значення не тільки з точки зору фінансової винагороди, а й щодо його особистісної самореалізації. Дбаючи про конфіденційність, медик реалізує не тільки інтереси пацієнтів, а й свої.

      5. Від здатності лікарів забезпечувати конфіденційність інформації про своїх пацієнтів залежить їх популярність, престиж. Володіючи правом вибору лікаря і медичного закладу, пацієнт надаватиме перевагу тим спеціалістам, які, крім належних професійних якостей, відповідатимуть високим моральним стандартам. Дотримання конфіденційності відіграє при цьому істотну роль.

      6. Ефективно реалізуючи вимогу конфіденційності, медпрацівники забезпечують довіру в стосунках з пацієнтами, яка за своєю сутністю є значно важливішою, ніж відвертість. Нерідко важкохвора людина цілком залежить від лікарів. Тому вона повинна довіряти їм, вірити, що вони завжди керуватимуться її інтересами.

      7. Конфіденційність має суттєве значення і для реалізації права пацієнта на автономію, ефективний контроль за подіями свого життя. Нерідко воно збігається із захистом недоторканності приватного життя, необхідністю гарантій соціального статусу й економічних інтересів пацієнта. Проте право на автономію має й загальніший характер. Річ у тому, що людина усвідомлює себе повноцінною, відповідальною особистістю тільки тоді, коли здатна ефективно контролювати події, що відбуваються в її житті. У цьому — запорука її особистої свободи, мінімальної залежності від зовнішніх сил, що прагнуть маніпулювати її поведінкою. Розголошення медичної інформації робить людину щодо цього вразливою й залежною.

      Дотримання правила конфіденційності нерідко викликає труднощі. Крім ситуацій, пов'язаних із загрозою поширення інфекційних захворювань, масових отруєнь, уражень, вони виявляються і тоді, коли медична інформація про пацієнта стосується життєво важливих інтересів третіх осіб (родичів, співробітників); при генетичному тестуванні індивіда; за наявності загрози здоров'ю, життю інших людей від замовчування лікарем інформації про пацієнта; коли в лікувальному закладі з пацієнтом працюють десятки медпрацівників; коли інформують родичів невиліковно хворого про стан його здоров'я, намагаючись приховати цю інформацію від нього.

      Серйозні проблеми з дотриманням правила конфіденційності в Україні пов'язані з традиціями, сформованими за радянських часів, коли держава прагнула максимально контролювати всі сфери суспільного життя.


5.Правило інформованої згоди.

      Правило інформованої згоди. Про нього почали вести мову під час розслідування злочинів нацистських медиків у концтаборах. У Нюрнберзькому кодексі воно було сформульоване як норма добровільної згоди, після деяких уточнень назване правилом інформованої згоди. Згідно з ним будь-яке медичне втручання має проводитися обов'язково за добровільної згоди пацієнта чи досліджуваного на основі адекватного інформування про мету передбачуваного втручання, його тривалість, очікувані позитивні наслідки для пацієнта чи досліджуваного, можливі неприємні відчуття (нудота, блювота, біль тощо), ризик для життя, фізичного, соціального чи психологічного благополуччя. Необхідно також повідомити пацієнту про наявність альтернативних методів лікування і їх порівняльну ефективність. Важливо ознайомити пацієнтів і досліджуваних з їх правами та засобами захисту (якщо виникне така необхідність) саме в цьому лікувальному чи науково-дослідному закладі.Застосування в медичній практиці і біомедичних дослідженнях правила інформованої згоди повинне забезпечити:



  • шанобливе ставлення до пацієнта, досліджуваного як до автономної особистості, що має право обирати і контролювати всі процедури, дії під час лікування чи наукового дослідження;

  • мінімізацію можливої моральної чи матеріальної шкоди внаслідок несумлінного лікування або експерименту;

  • створення умов для підвищення почуття відповідальності медпрацівників і дослідників за моральне і фізичне благополуччя пацієнтів і досліджуваних.

      Правило інформованої згоди передбачає: компетентність пацієнта і добровільність прийняття ним рішення; використання лікарем ефективних процедур інформування пацієнта; готовність пацієнта вступити в договірні відносини з медиками (авторизація плану дій), які (відносини), здійснюючись в усній чи письмовій формі, визначають взаємні правові і моральні обов'язки сторін, встановлюють форми і ступінь їх відповідальності.

      Некомпетентними вважають недієздатних і неповнолітніх громадян. Рішення пацієнта є добровільним, якщо воно прийняте без будь-якого тиску, тобто примусу, авторитарного нав'язування думки, маніпулювання інформацією.

      Істотне значення для отримання добровільної згоди пацієнта на медичне втручання має процедура передавання інформації. При визначенні її обсягу й змісту часто керуються особливими нормами — стандартами інформації. Згідно з лікарським професійним стандартом обсяг і зміст інформації визначається практикою у відповідному співтоваристві, тобто зі стандартом, що сформувався в медичній практиці. Це означає, що під час навчання студент-медик переймає не тільки прийоми лікування, а й навички спілкування з пацієнтами.

      Крім професійного, використовують і стандарт раціональної особистості, який зорієнтовує на “середньо-статистичного громадянина”. Отже, щоб прийняти обґрунтоване рішення про згоду чи незгоду на медичне втручання, пацієнту необхідно в потрібному обсязі одержати інформацію для “середньостатистичного громадянина”. Оскільки “ середньостатистичний громадянин” є ідеальною субстанцією, то лікар повинен за допомогою уяви і теоретичного мислення створювати модель раціональної поведінки свого пацієнта з метою оптимального його інформування.

      Суб'єктивний стандарт інформації передбачає, що в акті прийняття раціонального рішення конкретний пацієнт прагне знати не тільки те, що може бути корисним для “середньостатистичного пацієнта”, а й те, що пов'язане зі специфікою його інтересів. Використовуючи суб'єктивний стандарт, лікар диференційовано обирає обсяг, зміст і форми передавання інформації пацієнтам.Отримавши інформацію про медичне втручання чи наукове дослідження, пацієнт або досліджуваний має прийняти рішення щодо дій стосовно себе. Це є самостійним актом особистості, якому лише передує правдиве інформування. Тому лікар не повинен квапити пацієнта, а тим більше змушувати його приймати рішення. Пацієнту необхідно дати час на обдумування, консультування з близькими чи з іншими фахівцями.

      Правило інформованої згоди має своєю метою узгодження оптимального для лікаря і пацієнта засобу медичного втручання.

      Завдяки дотриманню правил медпрацівник і пацієнт стають рівноправними партнерами у межах соціального інституту охорони здоров'я, що сприяє ефективному виконанню лікарем свого професійного обов'язку.


1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка