Тема Методичне заняття. Поняття етики як самостійної науки Загальні вимоги до курсу «Етичні проблеми в медицині»




Сторінка6/9
Дата конвертації18.04.2016
Розмір2.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема 7-8. Етика медичного колективу

  1. Поняття та складові медичного колективу.

  2. Поняття морально-психологічного клімату в колективі.

  3. Лікарська таємниця.

  4. Колегіальність.

  5. Субординація відношень та делегування повноважень.

  6. Форми відношень в медичному колективі:

- “лікар-лікар”,

- “лікар-молодший медичний персонал”,

- “молодший медичний персонал-молодший медичний персонал”,

- “керівництво-медичний персонал”.


1.Поняття та складові медичного колективу.

Колектив (від латинської “колектівус” – збірний) – вищий рівень розвитку і фукціонування групи людей, які характеризуються спільними цілями.

В медичному колективі такими спільними цілями є діагностика і лікування хворих.



Професійний склад медичного колективу:

1 – лікарі;

2 - середній медичний персонал;

3 – молодший медичний персонал;

4 – адміністративно-господарський персонал.

Головні умови формування потрібних взаємовідносин в колективі:


    1. творча діловитість і цілеспрямованість;

    2. взаємна повага, чесність;

    3. довіра і принципова критика.

Медичний колектив на вищому рівні свого розвитку стає колективом лікувальним, який безпосередньо здійснює терапевтичний вплив на хворих (якщо в медичному колективі позитивний соціально-психологічний клімат).

Колегами називають людей, об’єднаних спільністю ділових (професійних) інтересів.

Бути колегами – значить притримуватись принципів взаємоповаги і взаємодопомоги, взаємно збагачувати один одного щирістю і красою тощо.

Якщо у медичного працівника виникають сумніви, невпевненість в правильності міроприємств по здійсненню хворому допомоги, він звернеться за порадою до своїх колег, в першу чергу до більш досвідчених і знаючих, і з їх допомогою виділить труднощі, які виникли.

В боротьбі з недоліками в роботі важливе місце займає дружня, здорова критика (але тільки тут умові відсутності хворих). Якщо медичний працівник вміє переборювати свої слабкості, самокритичний, то і справедлива критика в його адрес зі зовсім не як особиста образа, а як необхідна допомога. Дружня критика примушує ретельно проаналізувати причини дефектів в своїй роботі, намітити шляхи їх усунення, зробити певні висновки, підсилити самоконтроль.

Починаючий медичний працівник потребує допомоги старших і більше досвідчених колег по роботі.

Підвищення ділового рівня середнього медичного працівника має бути постійною турботою лікаря (наприклад після обходу лікар має розказати медичній сестрі про зміни в станах хворих, дати їй пояснення до призначень і т.п.).

Обов’язки кожного лікаря і медичної сестри ж взаємне збагачення накопиченим досвідом, висновками своїх спостережень і роздумів тощо.


2.Поняття морально-психологічного клімату в колективі.

Успіх в лікуванні хворих багато в чому визначається взаємовідносинами медичних працівників між собою, тобто соціально-психологічним кліматом в медичному колективі.



Позитивний соціально-психологічний клімат в медичному колективі сприяє формуванню в кожного медичного працівника почуття задоволеності від участі у спільній діяльності, а звідси – бажання працювати, а, отже, підвищується ефективність праці і відповідно здійснюється благо приємний вплив на хворих.

І, навпаки, негативний соціально-психологічний клімат сприяє почуттю незадоволеності, понижується ефективність праці, і це негативно впливає на хворих.


3.Лікарська таємниця.

Правила використання відомостей, що стосуються лікарської таємниці (інформації про пацієнта), на відміну від медичної інформації (інформації для пацієнта), встановлюються статтею 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я та частиною третьою статті 46 Закону України "Про інформацію". Відповідно до статті 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я, медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості. Крім того, обов’язок щодо збереження лікарської таємниці передбачено і Клятвою лікаря, затвердженою Указом Президента України від 15 червня 1992 року № 349.

Отже, лікарську таємницю (інформацію про пацієнта) слід відрізняти від медичної таємниці” (інформації для пацієнта).

Женевською декларацією Всесвітньої медичної асоціації (1948 року) (Міжнародною клятвою лікарів) передбачений обов’язок медичних працівників поважати довірені секрети, навіть після смерті пацієнта.

Міжнародним кодексом медичної етики (1949 року, з наступними доповненнями), що прийнятий Генеральною Асамблеєю Всесвітньої медичної асоціації, встановлено, що лікар повинен поважати права пацієнтів, а також охороняти лікарську таємницю, в тому числі після смерті свого пацієнта. В свою чергу, згідно з пунктом d) Лісабонської декларації про права пацієнта (прийнята 34-ю Всесвітньою медичною асамблеєю у 1981 році) пацієнт має право розраховувати на те, що лікар буде відноситися до всієї медичної та особистої інформації, довіреної йому, як до конфіденційної.

Проте, найбільш ґрунтовно права пацієнтів щодо охорони персональної інформації, отриманої лікарем під час лікування, регламентовані в Декларації про політику в галузі забезпечення прав пацієнта в Європі (прийнята Всесвітньою організацією охорони здоров’я у 1994 році). Так, згідно з цією Декларацією, вся інформація про стан здоров’я пацієнта, діагноз, прогноз та лікування його захворювання, а також будь-яка інша інформація особистого характеру повинна охоронятися в секреті, навіть після смерті пацієнта. При цьому конфіденційну інформацію можна розкрити лише тоді, коли на це є ясно виражена згода пацієнта або цього потребує закон. Припускається згода пацієнта на розкриття конфіденційної інформації медичному персоналу, який бере участь в лікуванні пацієнта. Усі дані, що можуть розкрити особистість пацієнта, повинні бути захищені. При цьому ступінь захисту має бути адекватним формі збереження даних. Компоненти людського тіла, з яких можна отримати ідентифікаційну інформацію, також мають зберігатися з дотриманням правил захисту. Документом також передбачено, що пацієнти, які поступають в лікувально-профілактичний заклад, мають право розраховувати на наявність в цьому закладі інвентарю та обладнання, необхідного для гарантії збереження медичної таємниці, особливо в тих випадках, коли медичні працівники здійснюють догляд, а також проводять дослідницькі та лікувальні процедури.

Знов звернемось до зарубіжного досвіду регулювання питань охорони професійної таємниці, цього разу – у сфері надання медичних послуг. Так, наприклад, розділом IV Кодексу лікарської етики Російської Федерації, що схвалений Всеросійським Пироговським з’їздом лікарів 7 червня 1997 року чітко передбачено обов’язок лікаря та інших осіб, які беруть участь в наданні медичної допомоги, щодо збереження лікарської таємниці та перелік підстав, за яких медична інформація може бути розкрита.

Нажаль, в Україні до цього часу не прийнято відповідного нормативного документу, на що постійно звертається увага фахівців [І. Сенюта. Етичні гарантії і права на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування. Проте, відповідний проект Етичного кодексу українського лікаря вже розроблений і винесений на обговорення; питанням збереження лікарської таємниці в ньому відведене належне місце. Так, згідно зі ст. 17 проекту, при здійсненні своєї діяльності лікар повинен забезпечувати конфіденційність і зберігати лікарську таємницю. Документом встановлено, що лікар не має права розголошувати без дозволу пацієнта чи його законного представника відомості, отримані в ході обстеження та лікування, а також сам факт звертання за медичною допомогою. Усі відомості, передані лікареві пацієнтом в особистій бесіді, а також дані його обстеження заносяться в спеціальні медичні карти і є конфіденційними. Лікар зобов’язаний вжити всіх необхідних заходів щодо збереження і нерозголошення медичної таємниці, а також конфіденційності інформації про пацієнта на електронних носіях. Лікар (медичний працівник) не має права розголошувати медичну інформацію навіть після смерті пацієнта, за винятком випадків професійних консультацій чи обставин, передбачених законом. При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в публікаціях повинна бути забезпечена анонімність пацієнта. Представлення пацієнта (колишнього пацієнта) на наукових конференціях, у наукових публікаціях, у засобах масової інформації є етичним лише за умови, що пацієнт поінформований про можливу втрату конфіденційності, усвідомлює це та у письмовій формі дає добровільну згоду на таке представлення.

Аналіз цього проекту дає підстави зробити висновок про відповідність його норм про правовий режим лікарської таємниці міжнародним документам, а також цивільному законодавству України в частині захисту особистих немайнових прав фізичних осіб.

Звертаємо також увагу на те, що на розгляді в парламенті (попереднього скликання) знаходилися два законопроекти, які стосувалися регламентації прав пацієнтів: це законопроекти "Про права пацієнтів в Україні” (реєстр. №№ 2649, 2649-1), в яких містилися норми щодо захисту професійної медичної таємниці. Проте, оскільки жоден з проектів не був прийнятий в першому читанні Верховною Радою України IV скликання, вони будуть вважатися відкликаними.

Делікатність, такт і увага, з якими лікар ставиться до кожного хворого, повинні бути істотно доповнені, а точніше, посилені суворого конфіденційністю, повним нерозголошенням відомостей, котрі отримав або дізнався лікар від хворих і про хворих. Це стосується всієї інформації особистого, інтимного та будь-якого іншого порядку. В кожному лікарському кабінеті, в кожній ординаторській неприпустима "передача" або "обмін" такими відомостями про хворих. На консиліумі або консультації обговорюється тільки суто медична програма та інформація стосовно конкретного хворого, а якщо неможливо обійтися без особистих, сімейних відомостей чи таємниць, то учасники консультації або консиліуму використовують їх тільки безпосередньо із професійною метою і надалі ні в якому разі не розголошують.

Як у поліклініці, так і в стаціонарі анамнез доцільно збирати в окремій кімнаті. На обходах, оглядах, консиліумах у загальних палатах не рекомендується проводити будь-яке обговорення клінічних даних. Обмін думками між лікарями проводиться в ординаторській, кабінеті завідувача відділення тощо.

Дуже важливо, щоб медичні відомості про хворих: анамнез або дані про перебіг і прогноз захворювання у конкретних хворих, про результати патологоанатомічних або будь-яких інших лабораторних та інструментальних діагностичних досліджень, операцій, маніпуляцій, реанімаційних заходів тощо не виходили за межі медичного закладу, не "просочувались" (часто в перекрученому вигляді) до сторонніх людей, до широкого загалу. Це є законодавчою нормою.

Неприпустимо й поширення таких відомостей медичними працівниками у колі своєї сім'ї, друзів, знайомих, сусідів та ін.

Відомі випадки, коли медичні працівники розповідають вдома своїм близьким, знайомим про події у лікарні, про ускладнення або трагічні наслідки захворювання. У розповідях інколи аналізуються помилки, які були допущені лікарями в процесі ведення хворих і догляду за ними. Деколи лікарі, не ознайомившись докладно з первинною документацією хворого, вдаються до негативних коментарів у зв'язку з висновком патологоанатома, довідками про смерть І т. ін. Отже, практика свідчить, що джерелом великої кількості нарікань і скарг на роботу медичних закладів буває саме таке "просочування" й перекручення службових професійних даних і відомостей.

У процесі спілкування з хворим перед лікарем відкривається його внутрішній світ. Довірившись лікареві, хворий має не лише юридичне, а й моральне право на увагу до своєї особистості, на збереження його таємниці.

Однак питання про лікарську таємницю не може мати однозначного, категоричного вирішення. Зарубіжні лікарі до цього питання вже давно підходять з інших, надто прагматичних позицій. Там вважається, що безнадійному хворому необхідно говорити тільки правду про його стан.

Підставами для такого підходу с нібито інтереси самого хворого, який знатиме про дійсний свій стан і таким чином протягом відведеного йому долею часу для життя скоріше вирішить свої особисті справи, владнає питання спадщини тощо.

І справді, в практиці зустрічаються хворі (досить рідко), яким можна сміливо повідомити точний діагноз. Це переважно сміливі, вольові, врівноважені й помірковані люди. Відомості про свій фатальний кінець вони сприймають спокійно, зважено, оцінюють сенс прожитих років, будують найближчі свої плани. І ось потрібне лікарське вміння, як писав І. А. Касирський, зуміти "не приголомшити" хворого непотрібною правдою про його стан. Це вельми дискусійне й суперечливе питання. У більшості випадків така правдива інформація для хворих є згубною, глибоко ранить їхнє серце, створює ситуацію повного душевного дискомфорту і безвихідності становища.

Разючий приклад недоцільності повідомлення хворому певних подробиць його подальшого лікування, тобто інформування про конкретне призначення хірургічного втручання, — це фатальний випадок з відомим актором Євгенієм Євстигнєєвим, ще до початку операції в одній із лондонських клінік. Є. Євстигнєєв хворів на ішемічну хворобу серця із вираженою кардіальною недостатністю. За правилами клініки, напередодні запланованого складного оперативного втручання пацієнтові в деталях описали хід операції із обов'язковим відключенням серця, акцентували увагу на можливих ускладненнях, аж до порушення його ритму й анексії мозку. Обговорювалася й можливість трансплантації серця. Формально англійські медики діяли за необхідним протоколом у разі такого виду лікування, але емоційна особистість, людина з вираженим типом творчого мислення, пацієнт відреагував несподіваною бурхливою вегетативною реакцією, його серце раптово зупинилося. Реанімаційні заходи виявилися невдалими — актор помер. Цей випадок ми наводимо, ґрунтуючись на повідомленні преси, бо медичний аналіз катастрофи у вітчизняній спеціальній літературі не наводився.

А ось зовсім інший, морально протилежний, але не менш повчальний приклад. Його наводять український дослідник життя і діяльності Миколи Івановича Пирогова С. М. Старченко та інші автори.

1881 р. медична громадськість відзначала півсторічний ювілей лікарської й наукової діяльності видатного хірурга. До українського села Вишня, де мешкав Микола Іванович, надходили численні вітання. Ювіляр був щасливий ... Якби не невеличка виразка в роті, яка інколи непокоїла. Та Пирогов гнав від себе думку про вірогідність раку.

Москва, ювілейні клопоти. І все ж таки Микола Іванович попросив професора М. В. Скліфосовського оглянути його. Адже виразка збільшилася. Діагноз не викликав сумнівів: рак верхньої щелепи. Консиліум дійшов висновку про необхідність операції.

Ця звістка тяжко травмувала Пирогова. Ледь-ледь висидівши банкет на його честь, він поїхав до Відня на консультацію до відомого європейського хірурга Теодора Більрота.

Оглянувши хворого, Більрот категорично висловився проти загрозливого діагнозу, впевнено заспокоївши свого геніального пацієнта. І Пирогов повірив йому: з бідолашного старця він одразу ж перетворився на здорову, бадьору людину. Істотне полегшення тривало декілька місяців...

Та чи помилився Більрот у діагнозі? З епістолярної його спадщини відомо: він миттєво розпізнав справжній характер захворювання. "Але, мабуть, Пирогов не переніс би операції, — писав Більрот у Росію доктору Виводцеву (саме він бальзамував тіло Пирогова), — та й швидкий рецидив був би неминучим ... Мені хотілося відволікти увагу хворого від сутності його хвороби, підтримати в ньому твердість духу. Я вчинив так, як від мене вимагали мій обов'язок і багаторічний досвід".

Так утаємничення діагнозу з моральних мотивів подовжило життя М. Пирогова як пацієнта.

Збереження лікарської таємниці — один із основних, фундаментальних морально-етичних принципів медицини, в якому проявляється діалектичне співвідношення особистого і суспільного. Необхідно відзначити, що лікарська таємниця охоплює не саме це співвідношення, а лише його один бік — ставлення лікаря до інтересів хворого й інтересів суспільства.

Інформація, отримана лікарем, поділяється на декілька видів: байдужа для хворого і суспільства, але потрібна для лікаря в процесі його спілкування із хворим; не байдужа для хворого, але індиферентна для суспільства; однаково цікава і для хворого, і для суспільства через те, що деякі патологічні стани вимагають додаткових заходів з охорони здоров'я І життя оточуючих.

У кожному конкретному випадку лікар, керуючись основними положеннями принципу збереження лікарської таємниці, зобов'язаний розібратись: які відомості необхідно приховати І стосовно якого кола пацієнтів.

Порушення цього принципу можливе за таких ситуацій: 1) коли хвороба може призвести до тяжких наслідків у сім'ї, для оточуючих, наприклад, у разі захворювання на сифіліс; 2) коли хвороба загрожує суспільству в цілому, наприклад, у разі захворювання на СНІД.

Моральним орієнтиром у поведінці лікаря в складних ситуаціях, які виникають у процесі лікарської діяльності, є ствердження пріоритету цінності людського життя, цінності здоров'я.


4.Колегіальність.

Лікарська мораль — це система норм і вимог до поведінки і морального обличчя лікаря і всього ме­дичного персоналу, а також моральні почуття, які реалізуються у безпосередній діяльності в процесі праці. Мораль регулює ставлення лікаря до хворого, до здорової людини, до колег лікаря, до суспільства і держави.

Необхідно також уточнити поняття лікарської і медичної етики. З методологічної точки зору поняття лікарської етики виражає сутність, а поняття медич­ної етики — зміст аспекту професійної етики. У пропонованій роботі переважно вживається поняття лі­карської етики, через яке виявляються суттєві риси медичної професії, тому що лікар є центральною фі­гурою охорони здоров'я і медицини. Це положення зовсім не означає приниження ролі середнього ме­дичного персоналу. Адже вихідними вимогами етики лікаря є одночасно і вимоги медичної етики, тобто на них орієнтовані всі медичні професії, діяльність усього медичного персоналу.

Медична етика відображає моральні норми у таких системах, як "лікар — хворий", "лікар — медичний колектив", "лікар — науковий керівник", "лікар — суспільство" та ін.

У медичному колекти­ві є одним із наріжних принципів, які регулюють вза­ємостосунки між співробітниками. Колегіальність — це співробітництво і єдність, довіра й взаємоповага у вирішенні складних питань діагностики, патології та лікування хворих.

На жаль, у клінічній практиці зустрічаються непо­одинокі випадки прикрого нехтування даним профе­сійним принципом з боку як лікарів, так і середнього медичного персоналу. Частіше колегіальність пору­шують деякі молоді лікарі-кар'єристи, які в гонитві за "авторитетом" чи зиском поступаються принципами добропорядності щодо товаришів по роботі. Не може бути ніякого виправдання таким лікарським вислов­люванням, як, наприклад: "Вам встановили помилко­вий діагноз", "Вважайте за щастя, що потрапили на лікування до мене" тощо. Свідоме чи навіть легко­важне, випадкове паплюження професіоналізму ко­леги шкодить і справі, й пацієнтові. Адже чи буде від­відувач такого лікаря й надалі вірити в медицину?

Напевно, ні. Отже, штучні методи самореклами й ствердження свого "авторитету" згубні хоча б тому, що будуються на аморальній основі.

Становлення авторитету лікаря — це тривалий і копіткий процес, що потребує витримки, самовдо­сконалення й навіть самопожертви.

Все на користь хворого — ось провідний тезис клініки. Із цього випливає положення, що ретроспек­тивне не завжди можна оцінити: правильність призначень, які були зроблені хворому іншим лікарем. Кожний лікар у встановленні діагнозу або у виборі призначень виходить із конкретних обставин, оцінки ним особливостей індивідуальності хворого і багатьох інших чинників. У випадках із історії хвороби, які ви­даються на руки пацієнтові, лікар переважно буває змушений писати (з метою запобігання психічній травмі, а також збереження лікарської таємниці) по­м'якшений діагноз або навіть свідомо неправильний (коли мова йде про пухлини або деякі інші захво­рювання). Через це читати медичні документи, які написані іншими лікарями, треба з розумінням, не порушуючи при цьому принципів колегіальності і ме­дичної етики.

Малодосвідчених лікарів необхідно вчити, лікар­ські помилки потрібно обговорювати і виправляти, але все це повинно відповідати вимогам лікарської етики. Навіть досить авторитетний лікар має терпи­мо ставитися до думки іншого лікаря, а у разі по­треби ввічливо пояснити хворому причину відміни раніше призначеного медикаментозного препарату і заміни його іншим, доцільність дообстеження, приз­начення нових діагностичних процедур. Апломб, са­молюбство, зарозумілість, небажання зрозуміти ко­легу шкодять як самому лікарю, так і медицині.

Порушення принципу колегіальності — неповага до думки колеги, дискредитація його авторитету в очах хворих — несумісне з професійною честю.

Значення принципу колегіальності підвищується завдяки розвитку медичної науки і техніки, постій­ному ускладненню задач діагностичного пошуку.

Принцип колегіальності передбачає увагу до осо­бистості колеги, прагнення безкорисливо надати йому допомогу у вирішенні професійних завдань і, якщо необхідно, вказати на його помилки та осудити його аморальні дії.

Колегіальне розв'язання питань не є індивідуаль­ним і не тягне особистої відповідальності лікаря. У практичній діяльності лікар повинен у першу чергу спиратися на свої знання, досвід та інтуїцію.

Колегіальність у медицині — це не тільки дотри­мання відповідних етичних норм, а своєрідне колек­тивне надбання професійного досвіду; це школа, де набувають лікарської майстерності через інформацію, що передається вербальним шляхом за максимально короткий проміжок часу.

До таких надбань належать і чесне визнання авто­ритетними лікарями своїх помилок, аби застерегти колег від фатальної тактики в таких ситуаціях. Після М. І. Пирогова таким прикладом скористався видат­ний хірург-гуманіст Сергій Сергійович Юдін.

"У спогадах про ці драматичні події, — пише С. Юдін у "Роздумах хірурга" (М.: Медицина, 1968), — пережите постає настільки яскраво, що навіть через 25 — ЗО років студенти й слухачі-лікарі перетворю­ються на свідків чи учасників скоєного й людський чинник справи слугує пересторогою стосовно таких помилок.

Якими ж були ці похибки: 1919 р. я не розпізнав хронічного ілеусу у 30-річної жінки. При мені клініка завороту кишок зникла до такого ступеня, що я не звернув належної уваги на анамнез і вирішив, що то каловий стаз від харчування однією сочевицею (був голод), я призначив рицину й поїхав. Наступного ран­ку під час вторинного виклику я застав хвору непри­томною, потім вона померла, коли її перевозили.

1923 чи 1924 р. мене викликали під Тарусу, щоб оглянути московського професора — Кристалоградга. Гостра ниркова коліка із кров'ю в сечі. Стан хво­рого був уже спокійний. Я запросив його на рентге­нографію, міркуючи про камінь сечоводу. Каменя не було виявлено, і я вирішив, що він вийшов. Я відпус­тив хворого на все літо. Восени, через 4 місяці, в нього було діагностовано неоперабельний рак нирки.

У 1918 р. в Тульській губернській земській лікар­ні, видаляючи вузли туберкульозних залоз на шиї у 17-річної селянської дівчини, я поранив яремну вену, й не вміючи її зашити, розширив у відчаї рану догори. При цьому пошкодив лицевий нерв, скосоротивши дівчині фізіономію".

"Хто міг пережити, повинен мати силу пам'ята­ти", — ці слова Герцена С. Юдін наводить, звертаю­чись зі словами напучення до колег.
5.Субординація відношень та делегування повноважень.
6.Форми відношень в медичному колективі:

- “лікар-лікар”,

- “лікар-молодший медичний персонал”,

- “молодший медичний персонал-молодший медичний персонал”,

- “керівництво-медичний персонал”.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка