Тема Методичне заняття. Поняття етики як самостійної науки Загальні вимоги до курсу «Етичні проблеми в медицині»




Сторінка8/9
Дата конвертації18.04.2016
Розмір2.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема 13-14. Біоетика

  1. Поняття біоетики.

  2. Історія становлення біоетики.

  3. Основні ідеї та призначення.

  4. Біоетика та медична етика.

  5. Біоетика та довкілля.

  6. Екологічна біоетика.

  7. Принцип “благоговіння перед життям” А.Швейцара.

  8. Біоетика та психіатрія.

  9. Перспективи біоетики в світі та Україні.

  10. Законодавча база України в галузі біоетики.

  11. Етичний кодекс лікаря.

  12. Клятва Гіппократа. Клятва лікаря.

  13. Здоровий спосіб життя, біоетика та медицина.

1.Поняття біоетики.

Поняття біоетики було сформульовано В.Р. Поттером у 70-х pp. минулого століття як "наука виживання" людства. Ця нова дисципліна доволі швидко набула розвитку в США та країнах Західної Європи, включена до програм навчання в університетах. В Україні викладання біоетики вперше розпочато при кафедрах організації і управління охорони здоров'я Львівського ДМУ ім. Д. Галицького з 1998 p.

На думку Д.-Г. Терешкевич. "важливу роль відіграє отримання належних знань, вмінь та навичок з християнської етики та біоетики, які мають сприяти формуванню кваліфікованих працівників усіх категорій галузі охорони здоров'я, особливо тих, які у своїй практичній роботі повсякденно зустрічаються з вирішенням проблем, пов'язаних з етичними аспектами їхньої діяльності".

17—20 вересня 2001 p. у Києві проведено Перший національний Конгрес з біоетики, поставлено питання про створення Комітетів з біоетики, які "повинні взяти на себе біоетичну експертизу всіх проектів, які передбачають дослідження на людях" .

"Основний принцип в діяльності Комітетів — це повага до життя, гідності людини (здорової чи хворої) та її прав, у всіх випадках її інтереси повинні бути вище за інтереси науки чи суспільства. Цих принципів слід суворо дотримуватися на всіх етапах від народження до смерті" .

"Біоетика — це не тільки сучасний етап розвитку медичної етики та деонтології, а й порівняння можливостей медицини та біології з правами людини та пошук шляхів гуманізації медицини, досягнення справедливості" .
2.Історія становлення біоетики.
3.Основні ідеї та призначення.
4.Біоетика та медична етика.
5Біоетика та довкілля.
6.Екологічна біоетика.
7.Принцип “благоговіння перед життям” А.Швейцара.
8.Біоетика та психіатрія.
9.Перспективи біоетики в світі та Україні.
10.Законодавча база України в галузі біоетики.

ПЕРЕЛІК НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ, ЩО РЕГУЛЮЮТЬ ДІЯЛЬНІСТЬ У ГАЛУЗІ БІОЕТИКИ

ЗАКОНИ УКРАЇНИ

1992. Основи законодавства України про охорону здоров'я.

1993. Про тваринний світ.

1995. Про наукову і науково-технічну експертизу.

1995. Про донорство крові та її компонентів.

1999. Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини.

2000. Про психіатричну допомогу. 2000. Про ветеринарну медицину.

ПОСТАНОВИ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

1996. Про затвердження Тимчасового порядку справляння плати за спеціальне використання диких тварин.

1999. Про забезпечення препаратами для захисту тварин.

НАКАЗИ МІНІСТЕРСТВА ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

2000. Про медико-біологічні вимоги до тварин, умови їх утримання, порядок узяття у них ксенотрансплантатів. 2000. Про подальший розвиток медичної генетики та біоетики в Україні.

МІЖНАРОДНІ УГОДИ, КОНВЕНЦІЇ ТА ДЕКЛАРАЦІЇ

Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Конституція України. Cm. 9

1948. Женевська декларація. 2-га ГА ВМА, Женева.

1949. Міжнародний Кодекс медичної етики. 3-я ГА ВМА, Лондон. 1963. Дванадцять принципів ВООЗ для будь-якої національної системи охорони здоров'я. 17-та ВМА, Нью-Йорк. 1995. Конвенція про права людини та біомедицину. Рада Європи, Ов'єдо (Іспанія).

Література

1.Перший національний Конгрес з біоетики: Тези доповідей. — Київ, 17—29 верес. 2001. — 144 с.

2. Права людини в системі взаємовідносин „лікар-пацієнт" в відкритому суспільстві/ Авт.-уклад. Т.К. Набухотний, В.П. Павлюк, Т.С. Макієнко, Ю.М. Ска-лецький. — К.; Телеоптик. — 2000. — 219 с.
11.Етичний кодекс лікаря.

Проблема етичного регулювання та оцінки діяльності сучасного лікаря в Україні набирає дедалі більшої гостроти у зв'язку з комерціалізацією медичної допомоги, подальшим розвитком фармацевтичної індустрії, впровадженням нових біомедичних технологій, погіршенням екологічної ситуації. Виникає загроза обездуховлення і дегуманізації медицини, як, зрештою, і сучасної цивілізації загалом, яка перебуває під загрозою переродження в антицивілізацію. Це й обумовило зародження і бурхливий розвиток у світі біоетики, невід'ємною складовою якої має бути медична, лікарська етика. Зв'язок діяльності медиків із загальнолюдською мораллю, загальнолюдськими цінностями, з духовністю людини підтверджує також і звернення до цієї проблеми релігії, зокрема у "Хартії працівників охорони здоров'я", створеною Папською Радою у справах душпастирства служби охорони здоров'я, відповідних документах Православної церкви.

Проект Кодексу українського лікаря, опрацьований за сприянням фонду "Відродження", вперше доведено до відома громадськості на Першому Національному конгресі з біоетики (м. Київ, вересень 2001 року). З урахуванням пропозицій, які поступили від його учасників, проект Кодексу розповсюджується серед медичної громадськості України з метою його широкого обговорення та удосконалення.

Проект Кодексу включає преамбулу і п'ять розділів: (1) загальні положення; (2) основні принципи медичної етики та деонтології; (3) зобов'язання лікаря щодо пацієнта; (4) взаємовідносини і взаємодія медичних працівників та представників інших професій; (5) виконання професійних обов'язків - всього сорок п'ять статей.

На сучасному етапі розвитку медицини діяльність лікаря універсалізується і починає охоплювати також і духовну та психологічну сфери (психосоматика, психоаналіз, психотерапія тощо), тобто цілісне життя людини. Вона стає невід'ємною частиною соціальної допомоги (наркологія, геронтологія, особливо, паліативна медицина), що реалізується у сучасних умовах силами мультидисциплінарних команд. Власне тому при опрацювання Кодексу використано ідеї не тільки сучасних закордонних медичних кодексів, але й кодексів соціальної роботи США, Великої Британії, Франції тощо.

Вперше на етичному й духовному пострадянському просторі системотворним принципом Кодексу виступає принцип автономії, який дозволяє долати наслідки тоталітаризму й авторитаризму недалекого минулого і будувати демократичну суспільну медицину. Цей принцип уможливлює розширення взаємозв'язку лікаря і пацієнта у сфері реалізації їх прав і свобод. Головне ж - він протистоїть принципові патерналізму, який був пануючим у нашій медицині. Численні лікарі до сьогодні помилково впевненні у тому, що неправда на благо і непотрібність повного інформування хворого етично допустима і оправдана. Принцип автономії урівноправнює взаємовідносини лікаря і пацієнта, робить їх партнерськими, дозволяє подолати негативні наслідки "одержавлення" медицини.

На нашу думку, якісна трансформація існуючої системи охорони здоров'я чи створення принципово нової системи (родинної, страхової або приватної) неможливо без відповідних світоглядних, теоретичних та етичних засад, тобто відповідного етичного Кодексу. Крім того, він дозволяє "новим бідним" - медичним працівникам України зберегти і перенести у майбутнє кращі професійні якості - людяність і співчуття, ідеали та знання, гідність та повагу до своєї важкої і вкрай необхідної діяльності. Тому ми сподіваємося, що прийняття й визнання Кодексу лікарською громадськістю, широким професійним загалом України не тільки сприятиме гуманізації медичної допомоги та системи охорони здоров'я, але й мобілізує суспільство (зокрема владні структури) на підвищення рівня соціальної допомоги населенню, активізує згуртування і солідаризацію медичних працівників з метою задоволення інтересів пацієнтів та захисту власних корпоративних прав, людської та професійної гідності.

Перші прогресивні концепції медичної етики, що дійшли до нас із глибин століть, зафіксовані в староіндійській книзі «Аюрведа» («Знання життя», «Наука життя»), у якій поряд з розглядом проблем добра і справедливості висловлюються настанови лікареві бути жалісливим, доброзичливим, справедливим, терплячим, спокійним і ніколи не втрачати самовладання. Обов'язки лікаря полягають у постійній турботі про поліпшення здоров'я людей. Ціною свого життя медичний працівник повинен відстоювати життя і здоров'я хворого.

Великий розвиток медична етика одержала у Древній Греції і яскраво представлена в клятві Гіппократа. Медична етика прогресивних лікарів стародавності була спрямована проти користолюбців, шарлатанів, здирників, що прагнуть нажитися за рахунок хворої людини. Клятва Гіппократа дуже вплинула на розвиток медичної етики в цілому. Згодом студенти, що закінчують медичні навчальні заклади, підписували «факультетську обіцянку», в основу якої були покладені моральні заповіді Гіппократа.

Характерною рисою розвитку медичної етики в епоху капіталізму є скрупульозна деталізація норм поводження медичних працівників. Так, у Східно-Галицькому деонтологічному кодексі, затвердженому наприкінці XIX ст., передбачаються такі пункти, у яких уточнюється, як поділяти гонорар при запрошенні до хворого другого лікаря, скільки чекати спізнілого на консиліум колегу й ін.

У капіталістичних країнах медицина, власне кажучи, перетворена в об'єкт торгівлі, де медичний працівник виступає як підприємець. З розвитком імперіалізму медична етика в капіталістичних країнах стає ще більш реакційною в зв'язку з застосуванням нових засобів знищення людей, що залишають важкі наслідки в майбутньому (задушливі гази, атомна бомба, напалм, бактеріологічне зброя й ін.). Небувалого масштабу досягли геноцид і расова дискримінація. Важливо відзначити, що в усі ці антилюдські заходи притягують медичних працівників.

Медична промисловість приймає монополістичний характер. Медична етика, власне кажучи, вироджується в корпоративну мораль медичних суспільств, у центрі уваги яких стоять інтереси приватно -практикуючих медичних працівників.

Професійно-корпоративні організації медичних працівників активно діяли й у багатьох губерніях в ХІХ - XX ст. і мали свої кодекси.

Багато видатних вітчизняних медиків дуже вплинули на розвиток медичної етики в нашій країні. Так, М. Я. Мудров вважав, що потрібно виховувати медичних працівників у дусі гуманізму, чесності і безкорисливості. Він писав, що оволодіння лікарською професією повинно бути справою не випадку, а покликанням. Питання медичної етики одержали подальший розвиток у працях Н.І. Пирогова, С. П. Боткіна, І. П. Павлова і багатьох інших вчених. Розвиток революційно-демократичних ідей в Україні на початку XX в. знайшло відображення й у питаннях медичної етики. Це стосувалося розуміння лікарського обов’язку. Лікар-суспільний діяч, за словами В. В. Вересаєва, повинен не тільки вказувати, він має боротися і шукати шляхи, як провести свої вказівки в життя.

Великий давньогрецький лікар Гіппократ стверджував: "Мистецтво медицини включає три речі: лікаря, хворобу і хворого".

"Лікар — служитель мистецтва і хворий повинен боротися з хворобою із самого її початку на стороні лікаря", — вважав Гіппократ.

Клятва лікаря — моральне зобов'язання, прийняте перед державою. В часи Гіппократа клялися перед богами: "Клянуся Аполлоном лікарем, Асклепієм, Гігієй і Панакеєй і всіма богами і богинями, призиваючи їх у свідки...".

Етичний кодекс лікарів Древнього Тибету, викладений у трактаті "Жуд-ші", переведений на російську мову наприкінці минулого століття лікарем П. Бадмаєвим, висував наступні положення. „Традиції лікарського стану вимагають дотримання 6 умов:

1) бути здатним до лікарської діяльності;

2) бути гуманним;

3) розуміти свої обов'язки;

4) бути приємним для хворих і не відштовхувати їх своїм обходженням;

5) бути старанним;

6) бути ознайомленим з науками”.

Дуже важливим етичним принципом, на якому базуються відносини між медичним працівником і пацієнтом, є неспричинення шкоди.

подіяння йому шкоди, але воно морально виправдано. Піддавати пацієнта ризикові можна тільки в тих випадках, коли це потрібно для досягнення якоїсь ясної мети, що стосується його здоров'я, і коли немає іншого вибору. Гормональна і променева терапія, хірургічна операція і радіонуклідна діагностика можуть розглядатися як ризиковані дії і бути шкідливими для здоров'я пацієнта, але ця шкода не наноситься навмисне, а надія на успіх у боротьбі зі смертельно небезпечною хворобою виправдовує ризик.

Ми не можемо заперечувати необхідність спеціалізації в сучасній медицині. Вона визначає високий рівень кваліфікованої медичної допомоги, забезпечує точність діагностики, ефективність лікування, профілактики, реабілітації. Разом з тим, якщо не будуть прийняті відповідні міри, вона може бути причиною негативних явищ, привести до втрати наступності в лікуванні, індивідуального підходу до кожного пацієнта, заплутати лікаря, медсестру, пацієнта в складному лабіринті сучасної медицини.

Сутність контрактної моделі взаємин пацієнта і медичного працівника ясна з назви. Вони укладають між собою контракт, договір, угода, у якому визначаються рамки їхніх взаємовідносин. Моральна сторона в контракті не знаходить відображення, але легко здогадатися, що великим успіхом у пацієнтів користується фахівець, що об’єднає високий професіоналізм із ретельним дотриманням норм і правил медичної етики.

Етичний кодекс лікарів Древньої Індії встановлював для них наступні обов'язки: "Вдень і вночі, як би ні був ти зайнятий, ти повинен усім серцем і всією душею намагатися полегшити страждання твоїх пацієнтів. Ти не повинен залишати, або ображати, твоїх пацієнтів навіть заради порятунку власного життя, або збереження засобів до існування. Ти не повинен прелюбодіяти навіть у думках. Точно так само ти не повинен прагнути до володіння чужим майном...".

Середньовічний кодекс китайських лікарів, викладений у книзі "Тисяча золотих ліків", вважав обов'язковим, щоб лікар був справедливим і не жадібним. "Він повинен відчувати почуття жалю до хворих і урочисто обіцяти полегшити страждання хворих незалежно від їхнього стану. Аристократ або проста людина, бідняк або багатій, літній або молодий, красивий або невродливий, ворог або друг, уродженець цих місць або чужоземець, розумний або неосвічений — усіх варто лікувати однаково. Він повинен відноситися до страждань пацієнта, як до своїм власних, і прагнути полегшити його страждання, незважаючи на власні незручності, наприклад ,нічні виклики, погану погоду, голод, утому. Навіть неприємні випадки, наприклад абсцес, понос, рак варто лікувати без усякої ворожості. Той, хто додержується цих правил, — великий лікар, у противному випадку — він великий негідник" .

Стосовно хворого Міжнародний кодекс медичної етики визначає для лікарів наступні обов'язки: "Лікар завжди повинен пам'ятати, що його обов'язок — збереження людського життя. Лікар повинен виявляти стосовно свого пацієнта повну лояльність і використовувати в допомогу йому усі свої знання. Усякий раз, коли дослідження або лікування вимагають знань, що перевищують його здібності, він повинен запросити інших лікарів, що мають відповідну кваліфікацію... Обов’язок лікаря — надати термінову допомогу, якщо він не впевнений, що інші фахівці хочуть або можуть її надати...".

Значну роль у системі взаємин медичного працівника і пацієнта грають особистісні дані лікаря, медсестри, пацієнта, особливості його захворювання.

У різні історичні епохи в народів світу існували різні уявлення про медичну етику, зв'язані з укладом життя, обумовлені національними, релігійними, культурними й іншими особливостями.

В Україні завжди приділялося, і на даний момент також приділяється велика увага етичним і деонтологічним питанням.

Усі кращі представники вітчизняної медицини, передаючи досвід своїм учням і послідовникам, вчать розуміти етику в медицині не тільки як правила професійного поводження, але і як поняття про обов’язок людини, що обрали медицину своєю професією, перед хворими і перед суспільством у цілому — громадянському обов'язку.
Розділ І. Загальні положення

Стаття 1. Лікарський диплом та звання лікаря надають їх власнику широкі професійні права, але водночас покладають на нього й велику відповідальність за здоров'я і життя пацієнтів. Лікар визнає за собою певний етичний обов'язок щодо пацієнта, суспільства, інших медиків і самого себе.

Стаття 2. Лікарська діяльність персональна, кожен лікар особисто відповідає за свої рішення і дії. Будь-який медичний документ повинен забезпечити можливість ідентифікації лікаря, який його підписав чи видав.

Стаття 3. У своїй роботі лікар дотримується нормативних приписів (медичних стандартів). У рамках цих приписів він вільно обирає методи профілактики, діагностики і лікування, якими добре володіє і які вважає найефективнішими для пацієнта. Обрані методи не повинні перевищувати фактичної доцільності з огляду на стан пацієнта.

Стаття 4. Лікар не повинен виходити за межі своїх професійних знань і практичних навиків. Якщо цих знань і навиків бракує для проведення пацієнту необхідних діагностичних чи лікувальних дій, етика зобов'язує лікаря звернутися по допомогу до компетентного колеги або направити пацієнта до такого.

Стаття 5. Лікар повинен керуватися принципом своєї професійної незалежності за будь-яких обставин. Він не повинен приймати професійні рішення, послуговуючись виключно мотивами матеріальної вигоди.

Стаття 6. Лікар не має права застосовувати методи, які медична наука визнає шкідливими або неповноцінними. Він не повинен співпрацювати з особами, що займаються незаконною медичною практикою.

Стаття 7. Лікар не може відмовити в лікарській допомозі у випадках, що не терплять зволікання, якщо пацієнт не має змоги отримати таку допомогу з боку установ чи осіб, що зобов'язані її надавати за своїм статусом.

Стаття 8. Лікар не повинен займатися будь-якою паралельною діяльністю, яка несумісна з його професійною незалежністю і гідністю. Таке рішення він повинен приймати сам, керуючись етичними нормами професії та враховуючи думку колег.

Стаття 9. Професійна етика вимагає від лікаря постійної роботи над собою, самопідготовки та навчання, вдосконалення професійної майстерності.

Стаття 10. Лікар повинен сприяти підвищенню професійної компетентності осіб, які допомагають йому в лікарській практиці. Для своїх помічників він є вчителем, педагогом, що передає свої теоретичні знання та практичні навики.


  • Розділ II. Лікар і пацієнт

Стаття 11. Відносини між пацієнтом і лікарем будуються на їх взаємному довір'ї. Лікар у своїй діяльності насамперед керується інтересами пацієнта.

Стаття 12. Будь-які процедури і втручання лікар виконує з належною обережністю і ретельністю, не піддаючи пацієнта невиправданому ризику.

Стаття 13. Лікар не повинен без вагомих професійних причин втручатися у справи сім'ї та приватне життя пацієнта. Він не може використовувати свій вплив на пацієнта інакше, ніж у лікувальних цілях.

Стаття 14. Суперечить лікарській етиці згода лікаря на проведення недостатньо обґрунтованого в медичному плані (тобто без належних медичних показань) лікування чи медичного втручання на прохання пацієнта чи його близьких. У цьому випадку лікар повинен розтлумачити пацієнту (його близьким) необґрунтованість такого лікування або медичного втручання і відмовити в їх проведенні.

Стаття 15. Лікар доброзичливо і коректно поводиться з пацїе-нтом, поважаючи його особисту гідність і право на особисту таємницю.

Лікарська етика також вимагає делікатно ставитися до близьких і рідних пацієнта, з розумінням сприймаючи їх занепокоєність станом близької людини.

Лікар повинен рахуватися з тим, що не цілком врівноважена (неадекватна) поведінка пацієнта може бути зумовлена наявною у нього патологією.

Стаття 16. Лікар має право очікувати з боку пацієнта та його оточення поваги до себе.



  • Вибір пацієнтом лікаря

Стаття 17. Лікар повинен поважати і беззастережно приймати вибір пацієнтом лікуючого лікаря. Неетично чинити тиск на пацієнта чи його близьких з метою вплинути на цей вибір, вдаватися до нав'язування своїх послуг.

Стаття 18. Будь-яка, навіть цілком обґрунтована, заміна лікуючого лікаря (оператора) повинна здійснюватись з відома і за згодою пацієнта. Неетично передавати пацієнта без його відома іншому лікарю навіть за виробничої необхідності (відпустка, відрядження, хвороба лікуючого лікаря тощо).



  • Інформування пацієнта

Стаття 19. Лікар повинен поважати право пацієнта на усвідомлену участь у прийнятті лікарських рішень, що стосуються його здоров'я.

Стаття 20. Закон і етика вимагають, щоб лікар особисто інформував пацієнта про "стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров'я" (ст. 39 Закону*). Інформування пацієнта іншими особами допускається лише за згоди пацієнта та лікуючого лікаря.

Стаття 21. Пацієнт має право знати про ступінь можливого ризику діагностичних та лікувальних процедур, а також як про очікувану користь від їх виконання, так і про можливість застосування, плюси і мінуси інших (альтернативних) медичних процедур. При цьому лікар зобов'язаний відповісти на всі запитання пацієнта, пов'язані з медичним втручанням, роз'яснити переваги лікування, запропонованого ним.

Стаття 22. Інформація повинна бути повною, всебічною і правдивою, проте не подаватися пацієнту у застрашливому вигляді,викликаючи у нього панічний страх перед втручанням, що має відбутися.

Стаття 23. Керуючись інтересами пацієнта, за невиліковної хвороби лікар здійснює інформування особливо делікатно і дипломатичне, поступово розширюючи обсяг інформації. Так само чинить лікар тоді, коли повна інформація може спричинитися у конкретного пацієнта до важких наслідків (психічний розлад, суїцид і т.п.).

Стаття 24. Суперечить етиці, коли лікар у процесі інформування пацієнта перебільшує важкість хвороби та втручання, що має відбутися. Неетично також пробуджувати у пацієнта марні сподівання відносно результатів лікування, які лікар не спроможний забезпечити.

Стаття 25. Всю інформацію лікар повинен подавати в доступній пацієнту формі. Неетично давати інформацію, перенасичену спеціальною термінологією, пацієнту, який не в змозі її зрозуміти, а також давати її незрозумілою пацієнту мовою. Лікар повинен подбати про переклад інформації на доступну пацієнту мову. При цьому він має переконатися, що пацієнт цілком і повністю сприйняв і зрозумів адресоване йому.

Стаття 26. Лікар може не інформувати пацієнта про стан його здоров'я або про лікування, якщо пацієнт висловить таке бажання. Письмове підтвердження цього буде слугувати уникненню можливого непорозуміння між лікарем і пацієнтом у майбутньому.

За своїм бажанням пацієнт може вказати особу (не обов'язково з числа родичів), яка від його імені має спілкуватися з лікарем.

Стаття 27. Лікар повинен сприяти реалізації права пацієнта (ст. 39 Закону) знайомитися з усією медичною документацією, що його стосується. Етичну сторону цієї дії забезпечує сам лікар, особисто знайомлячи пацієнта зі згаданою документацією і даючи при цьому необхідні пояснення.



  • Згода на медичне втручання та відмова від нього

Стаття 28. Лікар особисто отримує згоду дієздатного пацієнта на медичне втручання і належним чином документує її. У випадку неотримання згоди на запропоноване втручання лікар зобов'язаний і в майбутньому по можливості надавати пацієнту медичну допомогу особисто чи забезпечити її надання іншим лікарем, медичним закладом.

Стаття 29. Поважаючи право пацієнта на відмову від будь-якого лікування, лікар повинен беззастережно прийняти її. Така відмова не може бути причиною застосування до пацієнта будь-яких санкцій. Обґрунтований перевід до іншого лікувального закладу для проведення альтернативного лікування необхідно узгодити з пацієнтом.

Стаття 30. Згоду на лікування (медичне втручання) у випадку недієздатності чи обмеженої дієздатності пацієнта лікар отримує від осіб, що його представляють згідно закону. Однак, і в цьому випадку етика вимагає від лікаря докласти зусиль щодо інформування такого пацієнта відповідно до його віку чи психічного стану.

Стаття 31. Суперечить Закону (ст. 43) та лікарській етиці неотримання лікарем інформованої згоди на лікування, медичне втручання самих обмежено дієздатних пацієнтів (особи віком від 15 до 18 років чи інші, незалежно від віку, що визнані судом обмежено дієздатними), обмежившись згодою їх законних представників.



  • Відмова лікаря від лікування пацієнта

Стаття 32. Лікар має право відмовитись від подальшого ведення пацієнта у разі невиконання пацієнтом медичних приписів чи недотримання ним правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я. Така відмова може бути здійснена за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення (ст. 34 Закону).

Стаття 33. Лікар повинен відмовитись від лікування пацієнта у випадку, коли він через поважні причини не в змозі забезпечити його належне лікування. Такими причинами можуть бути: 1) недостатня кваліфікація лікаря чи брак досвіду в проведенні конкретного методу лікування; 2) нестача часу для повноцінного лікування (відпустка, відрядження, що мають відбутися); 3) незадо-1 вільний фізичний стан самого лікаря (хвороба, відновне лікування після хвороби і т.ін.).

Стаття 34. Лікар не може відмовити пацієнту в обстеженні і лікуванні, коли це входить в коло його службових обов'язків (наприклад, під час чергування).

Стаття 35. Етика вимагає від лікаря відмовитися від проведення лікування, зокрема, коли він переконаний, що між ним і пацієнтом нема необхідної довіри.



  • Лікарська таємниця

Стаття 36. Слід вважати грубим порушенням лікарської етики розголошення відомостей "про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина" (ст. 40 Закону).

Крім етико-моральної таке розголошення за певних умов може тягти за собою і кримінальну відповідальність згідно Кримінального Кодексу України (далі - ККУ*) за ст. 145 "Незаконне розголошення лікарської таємниці" та ст. 182 "Порушення недоторканості приватного життя".

Стаття 37. Етика вимагає від лікаря вести постійний контроль за нерозповсюдженням інформації, що становить предмет лікарської таємниці, будь-ким із своїх співробітників.

Стаття 38. Від обов'язку дотримання лікарської таємниці правила етики не звільняють лікаря і після смерті пацієнта.

Стаття 39. При передачі інформації про пацієнта колезі лікар повинен керуватися етичними міркуваннями. Така передача не вважається неетичною, коли вона здійснюється в інтересах пацієнта (консультації відносно подальшого лікування, лікарська експертиза і т.п.).

Стаття 40. Суперечить етиці і закону неанонімне використання "інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі" (ст. 40 Закону).

Стаття 41. Суперечить етиці розкриття перед сторонніми особами, включаючи і медичних працівників, що не мають безпосереднього відношення до лікування пацієнта, таких відомостей про нього, що дозволяють його ідентифікацію.

Стаття 42. Грубо порушує етику лікар, що без згоди пацієнта виготовляє сам чи замовляє фото- та відеоматеріали, які дають змогу будь-кому ідентифікувати особу пацієнта.

Стаття 43. Медична документація повинна містити лише інформацію, що необхідна в процесі лікування.

Стаття 44. Пацієнт має право обмежити коло осіб, яким лікар може давати інформацію про його стан і лікування. Етичні міркування вимагають від лікаря дотримуватися цього обмеження в інтересах пацієнта. Не суперечить етиці, якщо лікар запропонує пацієнту підтвердити таке своє бажання письмово.

Стаття-45. Питання щодо інформування родичів необхідно погодити з пацієнтом. При їх інформуванні лікар має бути особливо делікатним, постійно пам'ятаючи про особисті права та інтереси пацієнта.

Стаття 46. Телефонну інформацію визначеним пацієнтом особам лікар надає лише в тому випадку, коли може однозначно їх ідентифікувати.



  • Подяка пацієнта

Стаття 47. Успішне лікування, врятування життя може супроводжуватися подякою пацієнта чи його близьких у вигляді подарунка чи його грошового еквіваленту. В даний час громадська думка допускає в певних рамках таку форму матеріального заохочення у медичній сфері.

Коли цей акт добровільний, без всякого примусу і здійснюється після завершення лікування, він до певної міри може вважатися прийнятним.

Стаття 48. Етика вимагає від лікаря такої поведінки, яка б переконувала пацієнта та його близьких в тому, що якість лікування не залежить від подяки пацієнта.

Стаття 49. Подяку слід відрізняти від матеріальних благ, отриманих під тиском або примусом, зумовлених самою поведінкою лікаря, що вже несе в собі елементи корупції, шантажу і може тягти за собою кримінальну відповідальність (ст. 184. ККУ "Порушення права на безоплатну медичну допомогу").

Розділ III. Лікар і колеги

Стаття 50. Принципам лікарської етики і колегіальності відповідають делікатність та бережне ставлення до прав, репутації колеги.

Стаття 51. Будь-які зауваження до роботи колеги необхідно насамперед робити йому наодинці.

Стаття 52. Лікар не повинен приваблювати пацієнтів способом, що не відповідає принципам лікарської етики і деонтології і носить характер нелояльного ставлення до колег.

Стаття 53. Лікар, що контролює роботу інших лікарів, повинен, повідомивши заздалегідь, забезпечити їх присутність під час контролю і можливість безпосереднього ознайомлення з його результатами.


  • Консультації і консиліуми

Стаття 54. Лікуючий лікар не повинен перешкоджати зверненню пацієнта до іншого лікаря з проханням висловити свою думку про стан свого здоров'я та процес лікування.

Стаття 55. Оскільки за процес лікування відповідає виключно лікуючий лікар, думка консультанта носить характер поради. Суперечить етиці намагання консультанта чинити тиск на лікаря для прийняття своїх рекомендацій.

Стаття 56. З цієї ж причини лікар не зобов'язаний беззастережно приймати будь-яку рекомендацію, з якою він не згоден. У цьому випадку він повинен з дотриманням відповідних етичних норм відстоювати свою позицію, намагаючись досягти консенсусу в інтересах пацієнта. Проте лікар може відмовитися від подальшого лікування пацієнта, якщо останній та його близькі віддають перевагу думці консультанта, з якою він не погоджується.

Стаття 57. Ініціювати скликання консиліуму може лікуючий лікар, керівник підрозділу чи закладу, а також пацієнт, його родичі чи законні представники.

Стаття 58. У випадку, коли лікуючий лікар вважає скликання консиліуму недоцільним, етика зобов'язує його переконати в цьому ініціатора. За безуспішності такої дії лікар ставить до відома свого безпосереднього керівника, який і приймає відповідне рішення.

Стаття 59. При проведенні консиліуму етика вимагає від його учасників взаємної ввічливості і колегіальної співпраці.

Стаття 60. Інтересам пацієнта та вимогам етики відповідає конструктивне проведення консиліуму з метою уточнення діагнозу та визначення лікувальної тактики, без спрямування його в русло з'ясування стосунків, пошуку винного і т.п.

Стаття 61. Результатом консиліуму повинен стати спільний письмовий висновок його учасників, з яким лікуючий лікар знайомить пацієнта чи його родичів (представників).

Стаття 62. Як і у випадку консультацій, лікуючий лікар не зобов'язаний погоджуватись з рішенням консиліуму. В цьому разі він повинен викласти свою окрему думку в письмовій формі, а ініціатор скликання консиліуму може наполягати на повторному його скликанні з іншими учасниками. Подальше рішення приймає керівник підрозділу (установи).

Стаття 63. Консиліум повинен служити виключно інтересам пацієнта і не може слугувати ширмою для пом'якшення чи перекладання відповідальності.

Розділ IV. Прикінцеві положення

Стаття 64. Лікар не повинен розповсюджувати серед колег недостатньо підтверджені практикою методи діагностики і лікування. Тим більше він не повинен поширювати подібну інформацію поза медичною сферою.

Стаття 65. Лікар має право брати участь лише в узаконених біомедичних дослідженнях, керуючись принципами точності, об'єктивності і наукової коректності.

Стаття 66. Лікар не повинен своєю поведінкою пропагувати шкідливий спосіб життя. Він має звертати увагу громадян на екологічні загрози, шкідливість паління, алкоголізму та наркоманії.

Стаття 67. Гуманні цілі, яким служить лікар, дають йому підстави очікувати від суспільства створення необхідних умов для безперешкодного й ефективного здійснення ним професійної діяльності в інтересах суспільства та його членів, належної оцінки та поваги своєї праці, відповідної матеріальної винагороди за неї.

Стаття 68. Лікар не може нести відповідальності за негативні наслідки лікування, зумовлені економічними чинниками, зокрема обмеженим фінансуванням, що тягне за собою нестачу необхідного обладнання та лікувальних засобів для надання допомоги на належному рівні.


12.Клятва Гіппократа. Клятва лікаря.

Клянуся Аполлоном, Асклепієм, Гігієною і Панакеєю, і всіма богами і богинями, беручи їх у свідки, виконувати чесно, відповідно до моїх сил і розуміння таку присягу і письмове зобов'язання: поважати особу, що навчила мене лікарського мистецтва, нарівні з моїми батьками і в разі потреби допомагати їй у всьому; її нащадків вважати своїми брата­ми, і де мистецтво, якщо вони захочуть його вивчати, викладати їм безплатно і без будь-якого договору; настанови, усні уроки і все інше в науці передавати своїм синам, синам свого вчителя і учням, пов'язаним зобов'язанням і клятвою за законом медичним, і нікому іншому. Я спрямую режим хворих на їхню вигоду, відповідно до моїх сил і мого розуміння, утримаюся від заподіяння будь-якої шкоди і несправедливості. Я не дам смертельного засобу нікому, хто проситиме його в мене, і не вкажу шляху до такого замислу; так само я не дам ніякій жінді абортивного песарія. Чисто і непорочне провадитиму своє життя і творитиму своє мистецтво. Ні в якому разі я не робитиму вигину у хворих на кам'яну недугу, полишаючи це людям, які займаються дією справою. В який би дім я не зайшов, я ввійду туди для користі хворого, далекій від усього зловмисного, неправедного і згубного, особливо від любовних справ з жінками і чоловіками, вільними і рабами.

Що б під час лікування — а також і без лікування — я не побачив і не почув про життя людини, чого не слід коли-небудь розголошувати, я мовчатиму, вважаючи такі речі таємницею. Мені, який непорушне виконує клятву, нехай буде щастя в житгі і в мистецтві і слава поміж усіх людей на вічні часи; тому, хто порушить або дасть нещиру клятву, нехай буде протилежне цьому.

З часів Гіппократа минуло понад два тисячоліття. Багато дечого з його клятви втратило свою актуальність. І все-таки чимало її принципів збереглося досі і знайшло своє відображення у Клятві лікаря України, яку приймають медики по закінченні вищого навчального закладу.

15 червня 1992 p. Президент України видав Указ про Клятву лікаря України.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка