Управління юстиції в миколаївській області




Сторінка4/46
Дата конвертації15.04.2016
Розмір8.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Відомо, що аналітичне порівняння різних режимів кримінально правового впливу, попередження злочинності та суспільної інтеграції у їхньому динамічному взаємозв’язку надає можливість з'ясувати найбільш ефективні утилітарні практики обмеження злочинності. В цьому сенсі вкрай важливим має бути питання аналізу місця та ролі каральної сутності кримінального права у царині протидії злочинності.

Простіше кажучи, у процесі аналізу кримінального права, його системи, цілей, принципів, структурних характеристик, характеристик окремих інститутів і норм вирішуються три основних питання, пов’язаних із дослідженням генезису і панівної парадигми. Перше: чи необхідно суспільству кримінальне право? Друге: які цілі воно має переслідувати? І, нарешті: які типи поведінки мають бути криміналізовані, і яким чином ми можемо прийняти таке рішення?

Аналіз існуючих кримінально-правових парадигм та шкіл встановив, що бажана відповідність кримінального права моральним уявленням про добро і зло, справедливість і рівність призвела до презумпції адекватного усвідомлення кримінально-правової заборони громадянами. При цьому існує на жаль на рівні доктринальної фікції констатація адекватного розуміння кримінально-правової заборони:



  • або як необхідного інструменту забезпечення суспільної і національної безпеки, гаранту суспільного спокою, підкріпленого примусовою силою держави,

  • або як раціонального і принципового регулятору антисоціальної активності громадян у конкретних просторово-часових та історичних межах,

  • або як втілення у законі волі економічно і політично панівного класу,

  • або як продуценту конфліктного стану соціальної активності громадян, який складається із суперечливих, деідеологізованих, неструктурованих доктрин, втілених у еклектичній і відносно непродуманій кодифікації.

З нашої точки зору, системи концептуальних ідей (парадигм), на яких ґрунтується сучасне кримінальне законодавство України і які складають кримінально-правову доктрину, доволі різняться між собою. Тобто існуючі і втілювані у працях сучасних українських вчених кримінально-правові парадигми не можна звести до загального і єдиного знаменнику. Багато у чому це зумовлено процесами становлення молодої української держави, революційними змінами в економічній і політичній сферах суспільства, змінами суспільної свідомості, нарешті, – парадоксами сучасної делегованої демократії, яка у певному сенсі детермінує стрибкоподібні зміни у кримінальній політиці і кримінально-правовій ідеології.

Якщо ми розглянемо кримінальне право як відкриту складну систему, що знаходиться у постійному динамічному розвитку, взаємодії із суспільством, то побачимо, що в житті ми зіштовховуємось як із використанням старих кримінально-правових заборон до нових ситуацій (інтерпретація кримінально-правової норми), так і з послідовними змінами правової системи, інноваційним відтворенням права (прийняття нової редакції, криміналізація діяння, пенализація заборони).

В результаті ми отримуємо ситуацію, за якої нам рекомендують (доречи це робить майже кожен суб’єкт законодавчої ініціативи) послідовно розширювати діючий КК. Поруч з цим розширення підстав кримінально-правової заборони і подальша деталізація окремих складів Особливої частини, а також конструювання принципово нових складів і розділів Особливої частини КК повинні сприйматися вкрай обережно.

Введення сукупності якісно нових кримінально-правових заборон, що базується на формально-логічному аналізі системи суспільних відносин, політичній чи міжнародній доцільності, не завжди однозначно сприймається суспільством. До того ж диверсифікація норм Особливої частини, зміни в їх інтерпретації та тлумаченні цілком здатні паралізувати діючу систему досудового слідства, додатково сприяючи посиленню криміногенності суспільних відносин.

Логічніше було б йти шляхом послідовного узгодження системи санкцій діючого КК із пануючими установками та цінностями суспільства, декриміналізації значної кількості злочинів невеликої тяжкості, виведення за межі КК штучно криміналізованих цивільно-правових і господарсько-правових деліктів, і рівною мірою коректного вирішення проблеми можливого створення і застосування спеціальних кримінальних законів (військові, екологічні злочини, злочини проти миру і безпеки людства), які застосовуються sui generis, тобто в ситуаціях особливого складу.

Сам же Кримінальний Кодекс нового типу як "негативна конституція країни" повинен передбачати відповідальність виключно за "природні" злочини, злочини, сутність яких витікає не з системного доктринального аналізу суспільної небезпеки діяння, а з логіки захисту конституційних принципів чи як записано в Конвенції про захист прав людини та основних свобод – "загальних принципів права, що визнані цивілізованими країнами" (ч.2. ст.7).

В найбільш спростованому вигляді система Особливої частини такого КК повинна була б включати до себе два розділи: Злочини проти фізичних чи юридичних осіб, їхніх прав та свобод, Злочини проти суспільства або держави (ч.2 ст.11 діючого КК). Відповідно, допускається існування кримінальних законів sui generis, Кодексу кримінальних провин, пов’язаного із послідовним втіленням ресторативної юстиції для правослухняних „випадкових” порушників та розширенням можливостей застосування заходів безпеки і заходів соціального захисту для „звичних” девіантів, які скоїли кримінальні провини.

Безумовно, це наполягає на новому вирішенні питання сутності та характеристик кримінальної відповідальності та форм її реалізації, кримінально-правових відносин та їх суб’єктів, та ін. Водночас, можливо, що саме такий погляд на кримінально-правове регулювання сьогодення взмозі забезпечити послідовне зниження тиску криміногенності сучасного буття.



Бакалінська Ольга Олегівна

Актуальні проблеми захисту економічної конкуренції в Україні

Нові умови соціально-економічного розвитку країни, детерміновані внутрішніми та зовнішніми чинниками, і в першу чергу, – потребами ринкового реформування та глобалізаційними процесами, висувають перед українською державою і суспільством ряд складних і актуальних завдань. Одним із них є процес формування ефективного конкурентного середовища, домінуючу роль у якому відіграє держава. Оскільки саме вона, як засвідчує світовий досвід, є організатором конкурентних відносин, за допомогою системи заходів визначає та формує відповідне середовище функціонування суб’єктів господарювання.

1. Основою формування конкурентного середовища є відповідне конкурентне законодавство. Українське конкурентне законодавство, що виникло на початку 90 років ХХ сторіччя формувалося як антимонопольне за своєю суттю. Головним завдання держави в той період було формування основних ринкових регуляторів та демонополізація економіки. Варто враховувати, що адміністративна монополія, яка була основою економічної системи України на початку 90-х років, значно відрізнялася від ринкових монополій, які формуються в умовах ринку та змагальності, а монополія в цьому разі, за умов існування конкуренції, розглядається як адекватний результат перемоги певного суб’єкта господарювання в конкурентній боротьбі. Радянська адміністративна монополія формувалася та підтримувалася державою її діяльність була, як правило, соціально але не економічно вмотивована, крім того, відсутність будь-якого змагання між підприємствами призводило до застарівання технологічних циклів та виробництв. Саме тому, головним завданням держави на першому етапі створення організаційно-правової моделі захисту економічної конкуренції було створення жорсткої системи антимонопольного регулювання, що супроводжувалося й створенням надійної та ефективної системи державного регулювання в сфері конкуренції. Проте, з розвитком економічної системи країни стало зрозумілим, що знищення або жорстке державне регулювання економіки не забезпечує розвитку конкуренції за відсутності відносин лояльності суб’єктів господарювання на ринку. Саме тому, на сучасному етапі розвитку конкурентних відносин головний акцент в регулюванні економічних процесів має бути перенесено з жорсткого антимонопольного регулювання економіки на захист і сприяння розвитку добросовісної конкуренції. Саме на це повинні бути спрямовані всі зусилля законодавців та заходи державного впливу. Актуальним в цьому плані є питання вдосконалення норм чинного законодавства спрямованих на створення умов для розвитку добросовісної конкуренції.

2. Майже десятирічний досвід застосування Закону України „Про захист від недобросовісної конкуренції” виявив істотні прогалини в застосуванні норм цього Закону для захисту конкуренції. Зокрема, поняття недобросовісної конкуренції закріплене в Законі України “Про захист від недобросовісної конкуренції” захищає інтереси підприємців-конкурентів практично позбавляючи споживачів права на захист своїх прав у разі застосування до них методів недобросовісної конкуренції. Водночас не однозначним є процес кваліфікації дій суб’єктів як недобросовісної конкуренції, зокрема відсутність єдиного реєстру фірмових найменувань, фірмових марок та інших засобів індивідуалізації діяльності суб’єктів господарювання призводить до колізій при встановленні факту пріоритету використання окремих об’єктів інтелектуальної власності. Крім того, для чинного конкурентного законодавства характерним є використання значної кількості оціночних понять: “чесні (добрі) звичаї”, “правила ділового обороту”, “значна (істотна) конкуренція”, “позитивні та негативні наслідки”, які визначаються і оцінюються антимонопольними органами за не завжди прозорою системою. Одночасно з цим варто зазначити, що майже всі спеціалісти зазначають відмінність у правовій природі та системі доведення фактів недобросовісної конкуренції в порівнянні з монополістичними правопорушеннями, проте чинне законодавство не передбачає специфічного порядку розгляду цих справ (зокрема: необхідність проведення незалежних експертиз, залучення експертів, застосування запобіжних заходів, оплата експертиз та висновків експертів ін.). Підсумовуючи варто зазначити, що Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції” вимагає внесення значних змін необхідність яких обґрунтована практикою його застосування

3. Значною проблемою, що стримує розвиток конкурентного законодавства в Україні є наявність значної кількості нормативно-правових актів, які регулюють конкурентні процеси в Україні. Проте, положення більшості з них є неузгодженими та суперечливими. Значною проблемою на сучасному етапі розвитку конкурентного законодавства є майже повна суперечливість положень Господарського кодексу України відповідним положенням Закону України “Про захист економічної конкуренції” та Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції”. За таких умов актуальною є проблема відповідної уніфікації та систематизації норм чинного конкурентного законодавства.

4. Важливим напрямом розвитку конкурентного законодавства є необхідність законодавчого забезпечення обов’язкового застосування конкурентних засад при здійсненні приватизації в Україні, неприпустимість порушення фундаментальних принципів добросовісної конкуренції в процесі приватизації. Саме тому, Фонд державного майна України та Антимонопольний комітет України повинні розробити та застосовувати прозорі механізми контролю за формуванням умов приватизаційного конкурсу та пропозиції, забезпечення допуску до участі в конкурсі конкурентоспроможних учасників, запровадити механізм незалежної експертної оцінки об’єктів приватизації.

5. Одним з пріоритетних напрямів розвитку конкурентного законодавства, на нашу думку, є створення надійного та ефективного механізму державного контролю за наданням державної допомоги окремим суб’єктам господарювання. Актуальність питання щодо підвищення ефективності використання державних ресурсів обумовлена євроінтеграційним вибором України, необхідністю врахувати світовий досвід захисту конкуренції та міжнародні стандарти у процесі державного регулювання конкурентних відносин і невідповідністю, в ряді випадків, вітчизняного законодавства і практики міжнародним вимогам. Першочерговими завданнями, на нашу думку є: раціоналізація інструментарію державного впливу на соціально-економічні процеси, відмова від широкого державного адміністрування; розбудова системи захисту конкурентного середовища на основі оптимального поєднання саморегулівних механізмів вільного ринку з ефективним впливом держави на розвиток економічних процесів; вдосконалення регулювання та контролю національної економіки як з боку державної влади, так і суспільства; адаптація та зближення вітчизняного законодавства із законодавством ЄС; забезпечення пріоритету права в усіх сферах суспільного життя, реформування судової влади тощо. Все це обумовлює необхідність прийняття Закону України “Про державну допомогу”, проект якого розроблений Антимонопольним комітетом України.


Богомягков Ю.С.

Квалификация общественно опасных деяний невменяемых

Термин “квалификация” употребляется в уголовном праве только применительно к правовой оценке преступления, но поскольку уголовное законодательство предусматривает возможность совершения общественно опасных деяний психически больными лицами, не отдающими себе отчета в действиях или в бездействиях либо не способными ими руководить, эти деяния должны получить уголовно-правовую оценку, то есть должны быть квалифицированы по соответствующей статье Уголовного кодекса. Это необходимо для практической деятельности следствия и суда, так как деяния невменяемых являются основанием для применения к ним принудительных мер медицинского характера также, как совершение преступления влечет за собой назначение наказания.

Необходимость квалификации общественно опасного деяния невменяемого вытекает из содержания ч. 2 ст.19 и ст. 92 УК, а также ст. 416, 419 и 420 УПК Украины. Высшие судебные инстанции неоднократно указывали на то, что в описательной части определения о применении принудительных мер медицинского характера к невменяемым должны быть изложены установленные судом обстоятельства содеянного на основании проверенных доказательств, дана юридическая оценка действиям такого лица [1]. Поэтому нельзя согласиться с утверждением Б.А. Куринова о том, что общественно опасное поведение невменяемого “не может быть объектом уголовно-правовой квалификации” [2, с. 98].

Правильно решается вопрос о юридической оценке деяний невменяемых Б.А. Протченко и Р.И. Михеевым, которые справедливо полагают, что необходимо различать понятия “уголовно-правовая квалификация” и “квалификация преступления”. Квалификация преступления – это часть, вид более широкого понятия уголовно-правовой квалификации, охватывающего и иные виды юридической квалификации, например, при необходимой обороне, крайней необходимости и т.д. [3, с.210]. В то же время, нельзя согласиться с предложением разных авторов “…включить в УК обобщающую статью, в которой указать основные виды общественно опасных деяний невменяемых, влекущих применение принудительных мер медицинского характера, например, лишение жизни человека, причинение вреда здоровью, уничтожение или повреждение имущества и т.п.” [ 4, с. 212].

На наш взгляд, это предложение неприемлемо по следующим основаниям. Во-первых, с точки зрения законодательной техники, так как невозможно в одной статье предусмотреть все возможные общественно опасные деяния невменяемых, а создавать специальный кодекс для невменяемых нецелесообразно. Во-вторых, и это главное, лицо становится невменяемым только после установления судом невменяемости – обстоятельства, исключающего уголовную ответственность и наказание. Как же квалифицировать деяние психически больного, но еще не признанного судом невменяемым, до указанного момента, которым, собственно, и завершается уголовное дело данной категории? Это деяние необходимо квалифицировать по статьям Особенной части УК – иное решение не предоставляется возможным.

Однако квалификация общественно опасного деяния невменяемого существенно отличается от квалификации преступления, при которой органы правосудия дают уголовно-правовую оценку осознанному и волевому поведению субъекта, содержащему все признаки состава, а при квалификации деяния невменяемого оценивается действия или бездействие психически больного лица, которые предусмотрены лишь объективными признаками состава преступления. Что касается субъективных признаков состава общественно опасного деяния невменяемого, то они устанавливаются судом на основании ч. 2 ст. 19 УК, где речь идет о неспособности невменяемого отдавать себе отчет в своих действиях или руководить ими. Говоря о квалификации общественно опасных деяний невменяемых, мы имеем в виду их уголовно-правовую оценку судом после установления невменяемости.

Сложнее обстоит дело при квалификации рассматриваемых деяний на стадии предварительного расследования, когда неизвестно о невменяемости субъекта, но известны выводы судебно-психиатрической экспертизы о психическом заболевании лица, совершившего общественно опасное деяние. Дело в том, что в уголовном праве действует презумпция вменяемости лица, совершившего общественно опасное деяние, поэтому, пока суд своим определением не устанавливает невменяемости, действия или бездействия психически больного квалифицируются как совершенные вменяемым субъектом, хотя фактически он является невменяемым со временем совершения такого деяния. Таким образом, уголовное дело в отношении психически больного лица может быть возбуждено практически по любой статье УК, что находит подтверждение в следственной практике. Причем, и после проведения судебно-психиатрической экспертизы, пришедшей к заключению о том, что лицо во время совершения деяния не могло отдавать себе отчета в своих действиях или руководить ими, квалификация по этим основаниям не может быть изменена. Лишь суд, установив невменяемость, может в связи с этим изменить квалификацию содеянного. Это, в частности, возможно в случаях отпадения ряда отягчающих обстоятельств, относящихся к субъективной стороне состава преступления либо к признакам субъекта. Например, если убийство было квалифицировано как совершенное из корыстных побуждений, то суд, установив невменяемость, должен, по нашему мнению переквалифицировать его на ч. 1 ст. 115 УК. Следовательно, как правильно отмечалось в литературе, “…в основе юридической оценки действий невменяемых может лежать лишь объективная сторона деяния” [5 ,с.81].

В уголовно-правовой науке не выработано общих правил квалификации общественно опасных деяний невменяемых, а имеются лишь отдельные рекомендации и предложения, которые, к тому же, являются спорными. Так, Б.А. Протченко и Р.И. Михеев полагают, что невозможна квалификация деяния невменяемого по статьям УК, предусматривающим ответственность за бездействие либо за неосторожные преступления. По их мнению, “…обязывать его к чему-либо бесцельно…” и “…если психически больной во время совершения неосторожного деяния не мог отдавать себе отчета в своих действиях или руководить ими, то действия его приобретают характер случайности (казуса) и не содержат субъективного признака состава деяния” [6, с.205].

Дело в том, что требования закона не совершать какие-либо действия юридически равнозначно требованию выполнить определенные действия. С этой точки зрения нет различия между действием и бездействием, ответственность за которые предусмотрена в УК. Разве объективно не может оставить в опасности другого человека психически больной или оказавшаяся невменяемой мать не может причинить смерть своему ребенку, лишив его пищи? Представляется, что в этих случаях действия невменяемых должны квалифицироваться по ст.ст. 117 и 135 УК и суд может назначить им принудительные меры медицинского характера. Высказанная точка зрения подтверждается содержанием ч.2 ст. 19 УК, где речь идет о лице, которое “е могло отдавать отчет в своих действиях (бездействии) или руководить ими…”.

Ошибочность взглядов названных авторов состоит также и в том, что они смешивают невменяемость с невиновностью. Понятие “случая”, “казуса” неприменимо к деянию, совершенному невменяемым, так как виновным или невиновным может быть признано только вменяемое лицо. Вопреки приведенному ранее утверждению, невменяемый может совершить деяние, предусмотренное в законе в качестве неосторожного преступления. Эти случаи крайне редки в судебной практике, но все же они имеют место. Так, Н., 33 лет, шофер такси, совершил наезд на двух пешеходов. Утром водитель приступил к работе. Через 15 минут после выезда на знакомую трассу в условиях неосложненной дорожной обстановки, без помех на дороге, заехал на середину улицы и, следуя по осевой линии с неизменной скоростью 50-60 км/час, не применяя торможение, сбил гражданку, которую, по показаниям свидетелей, легко можно было объехать. Проехав также прямолинейно еще 400 м и продолжая движение при красном свете светофора, Н. совершил на пешеходном переходе наезд на вторую гражданку, после чего продолжал двигаться в прежней скоростью вблизи осевой линии. При судебно-психиатрическом обследовании Н. не помнил не только о совершенных наездах, но и о последующих событиях. Экспертизой было установлено, что Н. страдает эпилепсией и был признан не отдающим себе отчета в своих действиях и не способным руководить ими [7, с.37]. Действия Н. следует квалифицировать в соответствии с объективными признаками ст. 286 УК.

Таким образом, деяние невменяемого может выразиться в действии или бездействии и содержать объективные признаки состава как умышленного, так и неосторожного преступления. Невменяемость, как обстоятельство, исключающее субъекта преступления, делает любые рассуждения, связанные с субъективным отношением (виновным или невиновным) лица к совершаемому деянию, беспредметным. В противном случае необходимо прийти к выводу, что все деяния невменяемых имеют “характер случайности” и должны рассматриваться как “казус”. Подобные представления в корне противоречат юридической природе невменяемости.

Как известно, к объективным признакам состава преступления относятся объект и объективная сторона. Вопрос о значении объекта преступления при квалификации общественно опасного поведения невменяемого не рассматриваются в уголовно-правовой литературе. Между тем, квалификация деяний невменяемых по объекту вызывает определенные трудности, так как целый ряд преступлений, совпадающих по объективной стороне, различаются по признакам объекта, причем последний устанавливается в зависимости от субъективной направленности деяния. К таким преступлениям, в частности относятся диверсия (ст. 113 УК) и умышленное уничтожение или повреждение имущества (ст. 194 УК), посягательство на жизнь государственного или общественного деятеля (ст. 112 УК) и умышленное убийство (ст. 115 УК) и др. В этих случаях следует исключать наличие “специального” умысла у лица и действия невменяемого должны быть квалифицированы в зависимости от фактически наступивших последствий. Нельзя согласиться с Б.А. Протченко, который полагает, что “совершенное военнослужащим в состоянии невменяемости насильственное действие в отношении начальника квалифицируется не по ст. 242 РСФСР поскольку оно не направлено против установленного порядка воинской подчиненности, а по статье УК, предусматривающей причинение телесных повреждений или побоев…” [8, с.84]. По нашему мнению, при совершении воинских, так же как и других преступлений со специальным субъектом, фактически причиняется ущерб той системе общественных отношений, в которых объективно участвует это лицо. Поэтому в случаях, когда субъект признается невменяемым, ущерб все равно причиняется объекту, охраняемому данной нормой, и если деяние содержит признаки объективной стороны этого состава преступления, то квалификация должна определяться указанными объективными признаками и наступать по соответствующим статьям о воинских, должностных и других преступлениях со специальным субъектом. В приведенном случае действия невменяемого квалифицируются по ст. 405 УК Украины.

Специального исследования заслуживает вопрос о квалификации общественно опасных действий невменяемых, совершенных в группе с вменяемыми лицами. Указанная проблема должна рассматриваться в соответствии с принципиальным положением А.А. Пионтковского: “Нельзя говорить о соучастии в тех случаях, когда исполнителем выступает душевнобольной [9, с.315]. Но невменяемый может быть не только исполнителем, но и выполнять, например, роль пособника. Выполнение невменяемым роли организатора либо подстрекателя можно представить себе только теоретически, в реальной жизни это вряд ли возможно. Рассмотрение названной проблемы выходит за рамки настоящей работы”.

Литература:

1. См. Постановление ПВС Украины от 19 марта 1982 г. с изм. и доп. от 4 июня 1993 г. “О судебной практике по применению принудительных мер медицинского характера”.

2. Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений. – М., 1984.

3. Протченко Б.А., Михеев Р.И. Состав общественно опасного деяния невменяемого и его уголовно-правовая квалификация // Проблемы совершенствования законодательства: Труды ВНИИСЗ. – Вып.23. – М., 1982.

4. Там же.

5. Михайлова Т.А. Расследование и судебное рассмотрение дел о невменяемых // Сов. государство и право. – 1986. – №2.

6. Протченко Б.А., Михеев Р.И. Указ. соч.

7. См.: Руководство по судебной психиатрии. – М., 1977.

8. Протченко Б.А. Понятие невменяемости в уголовном праве // Правоведение. – 1987. – № 4.

9. Пионтковский А.А. Учение о преступлении. – М., 1961.




Бородовська Н.О.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка