Управління юстиції в миколаївській області




Сторінка5/46
Дата конвертації15.04.2016
Розмір8.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46

Система видів державної діяльності, які реалізуються щодо засудженого, у кримінальному процесі

Кримінальний процес – це складна багатогранна правова діяльність, чітко регламентована кримінально-процесуальним законодавством, у якій беруть участь як відповідні державні органи, посадові особи, так і недержавні органи, окремі особи, залучені у певній ролі до кримінального процесу та правовідносини, що виникають у ході її здійснення. Діяльність одних суб’єктів справляє вирішальний вплив на хід та реалізацію руху справи, інших – хоча і пов’язана з участю у процесі, такого значення не має. Такі види діяльності, як встановлення події і особи, яка скоїла злочин, розслідування злочину, державного обвинувачення (правоохоронна діяльність), здійснення правосуддя, виконання покарання, притаманні державним органам. Власне недержавна правозахисна діяльність щодо засудженого здійснюється захисником. Правоохоронну та правозахисну діяльність щодо засудженого може здійснювати і Уповноважений ВРУ з прав людини [1, с.248].

Спільним для всіх видів кримінально-процесуальної діяльності, що здійснюється як державними, так і недержавними органами у кримінальному процесі, є забезпечення прав людини і громадянина як пріоритетний напрям діяльності (ст. 3 Конституції України). Основним завданням діяльності органів розслідування, прокуратури, суду є забезпечення режиму законності, суворого виконання законів і підзаконних актів, захист прав громадян [2, с.13], що створює підґрунтя для взаємозв’язку цих видів діяльності у кримінальному процесі. Порушення законності включає і порушення складного механізму з забезпечення неухильного і правильного застосування законів, захисту прав громадян, особливо засудженого, у кримінальному процесі.

Оскільки права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а держава відповідає перед людиною за свою діяльність, то у суспільстві повинна бути налагоджена “багатоканальна” система охорони і захисту прав людини. У зв’язку з цим, правоохоронна, правозахисна та судова діяльність, що реалізуються у кримінальному процесі, не розглядаються ізольовано від інших органів державного апарату, гілок державної влади, а навпаки, з позицій взаємовідносин та взаємодії. Адже кінцевою метою їх діяльності є забезпечення законності у кримінальному процесі, і, відповідно, правового (і процесуального) статусу засудженого. Саме конституційний обов’язок держави – утвердження і забезпечення прав і свобод людини, є сутністю і основним напрямком правоохоронної, правозахисної діяльності та правосуддя.

Забезпечити законність, означає зробити її цілком можливою і реальною, не допустити порушень, помилок, обмеження прав і законних інтересів громадян. Дотримання і забезпечення прав особи, зокрема, засудженого, у структурі законності повинні займати центральне місце. Норми права не завжди можуть реалізовуватись суб’єктами права самостійно, добровільно. Так, реалізація засудженим своїх прав багато в чому залежить від органів розслідування, прокуратури, суду, органів установ виконання покарань, які з одного боку застосовують норми права, а з іншого – забезпечують неухильне виконання приписів законів іншими, захищають права громадян. Тому, у першу чергу, забезпечення законності, прав і свобод, зокрема, засудженого, безпосередньо залежить від самих виконавців, тих, хто провадить дізнання, досудове слідство, розглядає справу у суді першої, апеляційної, касаційної інстанцій, під час перегляду судового рішення у порядку виключного провадження, виконання вироку, відає виконанням покарання. Тільки потім можна говорити про вплив прокурорського нагляду, судового, відомчого контролю на забезпечення режиму законності [2, с.12].

Ефективність забезпечення процесуального статусу засудженого, безпосередньо пов’язана з досягненням мети кримінального судочинства, що, у свою чергу, залежить від належної законодавчої регламентації діяльності судових, правоохоронних, правозахисних органів, взаємного контролю, проінформованості учасників кримінального судочинства, гарантованості їх процесуального статусу тощо. Тому передумовою ефективного здійснення правоохоронної, правозахисної діяльності, правосуддя є правотворча діяльність ВРУ, що створює правові умови для забезпечення режиму законності, захисту прав, свобод і законних інтересів осіб, зокрема, і у кримінальному процесі. Конституційна вимога забезпечення прав особи зумовлює виділення у законодавчій діяльності парламентського контролю, який реалізує Уповноважений своєю правозахисною та правоохоронною діяльністю, що необхідна тоді, коли існуючі інститути захисту прав людини недостатньо ефективні [1, c.248]. Тому кардинальним напрямком науки кримінально-процесуального права залишається розробка двох проблем: ефективності норм, інститутів, стадій кримінального судочинства та ефективності кримінально-процесуальної діяльності суду, прокурора, слідчого і адвоката [3, с.106].

Безпосереднє виконання приписів законів повинно забезпечуватись, в першу чергу, правонаглядовою та правоконтрольною діяльністю. Так, прокуратура виконує правонаглядову діяльність (ст. 121 Конституції України, ст. 1 Закону України “Про прокуратуру”, ст. 22 КВК України) незалежно від будь-яких органів та посадових осіб, підкоряючись лише закону і керуючись вказівками Генерального прокурора України (ч. 3 ст. 25 КПК України). Прокурор має право на внесення апеляційного, касаційного подання, подання про перегляд судового рішення в порядку виключного провадження з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 400-4 КПК України. Водночас, суд, здійснюючи правоконтрольну діяльність за законністю проведення досудового слідства, контролює і діяльність прокурора, гарантуючи і забезпечуючи при цьому статус засудженого. Оскільки тільки суд уповноважений прийняти остаточне рішення у кримінальній справі, то, здійснюючи правонаглядову діяльність у апеляційній, касаційній інстанціях, стадії перегляду судового рішення у порядку виключного провадження та при виконанні вироку, він оцінює діяльність судів попередніх інстанцій, діяльність прокурора, органів дізнання і досудового слідства.

Виходячи з викладеного, прокурорський нагляд з наступним судовим контролем і наглядом створює додаткові гарантії для правозастосовчої діяльності суду, а саме, для постановлення справедливого, законного і обґрунтованого вироку, та, відповідно, забезпечення статусу засудженого. Здійснення судом правонаглядової та правоконтрольної діяльності, спрямоване на реалізацію судового захисту з метою забезпечення та гарантування, зокрема, засудженому доступу до правосуддя і відновлення його порушених прав, свобод та законних інтересів тощо.

Режим законності визначається, забезпечується не лише державними органами, а й об’єднаннями громадян, органами місцевого самоврядування, трудовими колективами, окремими громадянами, які можуть здійснювати вплив на те, щоб закони не порушувались [2, с.17]. Тому правоохоронна та судова діяльність у кримінальному процесі доповнюються правозахисною діяльністю самого засудженого та його захисника, що неможлива без правогарантуючої діяльності уповноважених державою органів. Зокрема, право на захист повинно забезпечуватись роз’ясненням засудженому особою, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді чи суду його право мати захисника, та надання засудженому можливості захищатись встановленими законом засобами, зокрема, шляхом подання апеляційної, касаційної скарги, участі засудженого та його захисника у суді апеляційної, касаційної інстанцій тощо.

Узагальнюючи викладене, можна дійти висновку, що забезпечення прав особи у кримінальному процесі, особливо засудженого, є складним, комплексним пріоритетним видом кримінально-процесуальної діяльності. Адже для виконання завдань кримінального судочинства, реалізація державної влади у кримінальному процесі повинна забезпечувати як інтереси держави, так і інтереси людини.



Література:

1. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навч. посіб. / В.С. Ковальський (кер. авторського колективу), В.Т. Білоус, С.Е. Демський та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 320с.

2. Михайленко А.Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение прав граждан. – К.: Юрінком Інтер, 1999. - 445с.

3. Шило Н.Я. Охрана прав личности судами надзорной инстанции. – Ашхабад: ЫЛЫМ, 1988. – 128с.




Вітман Костянтин Миколайович

СПІВВІДНОШЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ І КОЛЕКТИВНИХ ПРАВ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ІНТЕРЕСІВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН

Початок ХХІ століття ознаменувався загостренням проблеми забезпечення прав людини і національних меншин. Адже посилилася боротьба між прихильниками двох основних концептуальних підходів і наукових напрямів – школою заперечення групових (колективних) прав і школою групових (колективних) прав. Представники першої обстоюють точку зору, згідно з якою ліберальна концепція і доктрина індивідуальних прав людини є універсальною, а тому може забезпечити права людини незалежно від її етнічного походження та належності до певної національної меншини. Прихильники другого напряму вважають ліберальну концепцію надто обмеженою в її здатності захистити персонально-групові та колективні права національних меншин, відтак вони пропонують поряд з ліберальною концепцією запровадити концепцію персонально-групових прав осіб, які належать до національних меншин, та концепцію колективних прав самих меншин.

В останній чверті ХХ століття школа групових (колективних) прав завдяки працям зарубіжних учених обґрунтувала не лише можливість, а й доцільність визнання і забезпечення групових (колективних) прав національних меншин, виявила позитиви і негативи цієї категорії прав, визначила проблеми їх реалізації. Забезпечення прав національних меншин було визнано більш коректним, демократичним і конструктивним підходом, ніж їх нехтування чи заперечення. Це певною мірою спричинило збільшення кількості прихильників концепції групових (колективних) прав національних меншин і серед зарубіжних, і вітчизняних дослідників.

На думку ряду вчених, визнання і забезпечення колективних прав національних меншин у їх поєднанні та взаємодоповненні з індивідуальними правами людини та персонально-груповими правами осіб, що належать до національних меншин, сприятиме припиненню протистояння прихильників двох вищезазначених шкіл.

З прийняттям у 1994 році Рамкової конвенції про захист національних меншин почався новий етап у розвитку міжнародно-правового регулювання статусу національних меншин. Адже це був перший юридично обов’язковий документ щодо захисту прав національних меншин. У низці сучасних міжнародно-правових документів міститься низка принципів, які мають захищати індивідуальні, персонально-групові та колективні права національних меншин. Вони мають бути покладені в основу як теорії, так і практики етнонаціональної політики постсоціалістичних країн, і зокрема України. Проте не можна припускатися жодних спроб довести пріоритетність цих прав над індивідуальними правами людини та персонально-груповими правами осіб, які належать до національних меншин.

В Україні в роки незалежності прийнято цілу низку документів щодо захисту національних меншин, які характеризуються як позитивними моментами у сфері захисту прав національних меншин, так і невирішеними проблемами, які потребують нагального вирішення. Це насамперед Конституція України 1996 року, закони України про національні меншини, про мови, про громадські організації та ратифікація Україною низки відповідних міжнародно-правових документів. Це дає змогу стверджувати, що нині в Україні успішно розвивається процес формування правової бази захисту індивідуальних та колективних прав національних меншин. Теоретичну базу цієї системи становлять концепції індивідуальних прав людини, персонально-групових та колективних прав національних меншин. Проте ця база ще не є досконалою і достатньою, оскільки формується повільно і суперечливо, без розробки адекватних ефективних механізмів реалізації зазначених прав. Зокрема, чимало дискусій точиться навколо прийняття Концепції державної етнонаціональної політики в Україні, Закону про культурно-національну автономію, низки документів щодо захисту прав депортованих народів.

Важливою тенденцією у формуванні міжнародно-правових норм та національного законодавства в етнонаціональній сфері є неухильне зростання кількості суб’єктів законодавчої ініціативи (держава, нація, громадянин, національна меншина). Це проявляється у поступовому визнанні національними законодавствами національних меншин суб’єктом права. Причому спочатку визнаються так звані негативні, а згодом позитивні права національних меншин; спочатку їх мовно-культурні, згодом – соціально-економічні й нарешті політичні права. Відповідно робляться спроби забезпечити ці права через індивідуальні права людини, згодом – через персонально-групові права осіб, які належать до національних меншин, і лише потім – через колективні права самих національних меншин.

Останнім часом посилилася тенденція розширення індивідуальних та колективних прав національних меншин і водночас розширення кола обов’язків націй-держав у поліетнічних країнах щодо забезпечення прав національних меншин. Активізувалися пошуки шляхів поєднання і взаємо доповнення індивідуальних прав людини, персонально-групових прав осіб, які належать до національних меншин, та колективних прав самих меншин.




Гаврилюк Оксана Володимирівна

Особливості регулювання праці в банківських установах України

1. Банківська система є внутрішньо організованою зваємопов’язаною сукупністю банків та банківських інститутів, за допомогою яких здійснюється мобілізація коштів та надаються клієнтам різні банківські послуги. Різноманітні банківські операції, які складають предмет банківської діяльності, здійснюються працівниками банківських установ. Таким чином, банк, з одного боку, – це суб’єкт фінансової господарської діяльності для держави та клієнтів цього банку, та з іншого, – сторона трудового правовідношення, роботодавець, – для працівників, які уклали трудовий договір (контракт) з даною банківською установою.

Норми, які регулюють трудові відносини в банківських установах, нажаль, не відрізняються чіткістю та прозорістю, а під час мають досить колізійний характер, дуже розгалужені “Про банки і банківську діяльність”, “Про Національний банк України”, “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”; у нормативних актах Національного банку України – Положенні про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій, Положенні про порядок створення і реєстрації комерційних банків, Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні та інших.

2. Умови найму, звільнення, оплати праці, надання відпусток, службові обов’язки та права, система дисциплінарних стягнень, питання соціального захисту службовців Національного банку визначаються Законом України “Про державну службу”. Професіоналізація державної служби службовців національного банку України, її ототожнення з роботою службовців державних органів підвищили суспільне значення цього виду трудової діяльності, що не могло не позначитися на законодавчому визначенні правового, у тому числі й їх трудо-правового статусу.

Правовий статус службовців Національного банку України має комплексний характер, інтегруючи в собі їх адміністративно-правовий та трудо-правовий статуси. Перший визначає коло прав і обов’язків такого службовця як особи, що здійснює діяльність по практичному виконанню завдань та функцій найважливішої ланки фінансової системи держави, другий – як суб’єкта трудових відносин. При цьому трудо-правовий статус даної категорії працівників багато в чому регламентується, виходячи з характеру їх службової діяльності.

У результаті трудовий договір із державним службовцем Національного банку України набув характерних рис, що дозволило розглядати його як особливий вид такого договору. Можливість його укладання пов’язується з наявністю певного юридичного факту, необхідного у відповідності із законодавством для заміщення тієї чи іншої посади – акта призначення, акта обрання або акта проходження за конкурсом. Таким чином, підставою для виникнення трудового правовідношення між державою (в особі Національного банку України) та працівником, на якого покладається виконання функцій державного службовця Національного банку України, є юридичний склад, елементами якого послідовно виступають два юридичних факти – призначення (вибори, проходження за конкурсом) та безпосереднє укладання договору. Крім того, у даному випадку суб'єктом трудових відносин фізична особа може стати лише тоді, коли задовольняє визначену для цього Законом обов'язкову сукупність вимог, що включає в себе наявність громадянства України; відсутність судимості, яка є несумісною із заняттям посади; віковий ценз (граничне допустимий вік перебування на державній службі); відсутність, у разі прийняття на роботу, безпосередньої підпорядкованості або підлеглості особам, які є її близькими родичами чи свояками; декларування в установлених випадках своїх доходів; освітній ценз; тривалість стажу роботи за певною спеціальністю, необхідного для зайняття посади, тощо.

3. Згідно до Постанови Національного Банку України від 28.08. 2001 р. №368 “Про затвердження Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні” управлінським та обслуговуючим персоналом банку є:

перші керівники: голова та члени спостережної Ради банку, голова правління – ради директорів та члени правління – ради директорів, заступники правління – ради директорів (президент, віце-президенти); головний бухгалтер та його заступники;

інший управлінський персонал: керівники філій; головні бухгалтери філій; керівники структурних підрозділів банку та члени кредитного комітету (кредитної комісії), які беруть участь у визначенні кредитної, інвестиційної та облікової політики, політики управління активами й пасивами, ключових напрямів діяльності банку;

працівники внутрішнього аудиту;

члени ревізійної комісії;

контролери;

особи, які здійснюють зовнішній аудит банку;

особа, яка є керівником державних органів (фондів, комітетів, тощо) і відповідно до своїх посадових обов’язків здійснює контроль за діяльністю банків;

керівники та контролери афілійованих і споріднених осіб.

Крім того, у структурі банку виділяються структурні підрозділи, працівники яких виконують специфічні трудові обов’язки, із яких, у кінцевому рахунку, складається їх трудова функція.

Особливості загальних трудових обов’язків банківських працівників обумовлюються тим, що вони закріплюються на законодавчому рівні і їх виконання є обов’язковим для всіх працівників незалежно від виду виконуваної ними роботи. Повноваження та відповідальність працівників банку щодо виконання ними функціональних обов’язків визначаються внутрішніми документами банку та посадовими інструкціями.

За своїм змістом обов’язки працівників структурних підрозділів банку можна поділити на таки групи: обов’язки, що пов’язані з виконанням працівником своєї трудової функції. Залежно від того, до якої сторони трудових правовідносин відносяться ці обов'язки, вони поділяються на: обов’язки, що відносяться безпосередньо до виконання трудової функції – чесно та сумлінно виконувати роботу, передбачену трудовим договором (контрактом); обов’язки, що пов’язані з виконанням встановленого режиму праці та правил внутрішнього трудового розпорядку; обов’язки щодо забезпечення належної якості роботи; обов’язки виконувати розпорядження роботодавця, які витікають з умов трудового договору (контракту); обов’язки щодо охорони майна власника – дбайливо ставитися до майна роботодавця; обов’язки щодо охорони праці – дотримуватись вимог нормативних актів про охорону праці.

5. Правам та обов’язкам працівника банківської установи кореспондуються права та обов’язки роботодавця. Серед основних особливе місце займає його обов'язок надати роботу та створити належні умови праці. Причому, надана робота повинна носити тривалий характер, тобто бути розрахованою на виконання її протягом усього строку дії трудового договору або бути постійною. Надана працівнику робота повинна відповідати вимогам, встановленим трудовим договором (контрактом).

6. Права та обов’язки як керівників, так і працівників банківських установ України містяться у великій кількості різних правових норм. Це ускладнює з'ясування їх змісту, вносить певну невизначеність у трудо-правовий статус службовців та працівників банків.

Численність спеціальних правових норм, що регулюють процес організації трудової діяльності працівників банківських установ (як Національного банку, так і банківських установ другого рівня), дозволяє зробити висновок про можливість згрупувати їх в рамках окремого нормативно-правового акту, наприклад, в окремому розділі Закону України “Про банки і банківську діяльність в Україні”, який мав би називатись “Особливості регулювання праці в банківських установах України”. Це дозволить, з одного боку, чітко й однозначно віднести в законодавстві належність юрисдикційно-нормативного регулювання праці в банківських установах до трудового права, а, з іншого, – забезпечити в рамках останнього належну диференціацію такого регулювання.


Галюкова М.И.

ВРАЧЕБНАЯ ОШИБКА: МОРАЛЬНО-ЭТИЧЕСКОЕ И УГОЛОВНО-ПРАВОВОЕ ЗНАЧЕНИЕ

Понятие “врачебные ошибки” и меры ответственности за них в ходе истории человечества менялись. В Римском праве широко применялось понятие “ошибки”, в том числе и в отношении к врачебной деятельности (закон Аквилия). К ошибкам относили и неопытность, и неосторожность, и неоказание помощи. В 19 в. прогрессивные врачи видели в анализе и изучении врачебной ошибке действенный путь к совершенствованию медицины. Н.И. Пирогов писал, что каждый добросовестный человек, особенно преподаватель, должен иметь внутреннюю потребность скорее обнародовать свои ошибки, чтобы предостеречь от них людей, менее сведущих. Врачебные ошибки встречаются в работе врачей всех специальностей. Об ошибках врачей очень охотно и красочно говорят и пишут средства массовой информации. Они часто необоснованно подаются как преступление, как преднамеренное деяние, создавая искаженный образ врача и медицины. Хирург оставил салфетку в брюшной полости оперированного им больного. Медицинская сестра ввела в вену больного ребенка вместо рентгеноконтрастного вещества этиловый спирт. Нанесен вред здоровью пациента. Но такие ошибки скорее являются несчастным случаем, если хирург на исходе своего суточного дежурства оперировал больного, сам уже смертельно уставший, если медицинская сестра взяла пять дополнительных дежурств, чтобы как-то прокормить семью, и не посмотрела внимательно на этикетку на флаконе.

Есть ошибки и другого рода. Их и ошибками нельзя назвать. Именно они справедливо вызывают общественное порицание и возбуждают средства массовой информации. Это, в частности, неоправданный отказ в госпитализации или “спихивание” больного, которому нужна неотложная помощь, из одного лечебного учреждения в другое, что может привести к ухудшению его состояния или даже к смерти.

Всегда виноват врач (медсестра, санитарка) – такова позиция пациента, такова точка зрения руководителей здравоохранения на всех уровнях, от главного врача и выше. Такую же мысль внедряют СМИ в сознание общественности. Господствует обвинительный уклон как способ найти козла отпущения, переложить вину за организационные, финансовые и прочие просчеты высшего звена на низшее. В отношении к врачу преобладает презумпция виновности. Легко бить лежачего. У доктора нет механизмов самозащиты. И пока только сочувствие врачебного сообщества и корпоративная солидарность позволяют ему переносить удары обвинителей. Врачу легче понять врача, объяснить причины ошибок и просчетов в своей профессиональной деятельности. Выход видится в открытости и прозрачности деятельности врача. Видимо, пришла пора выходить из профессиональной замкнутости, закрытости, самодостаточности. Врач – человек общественный. И общество вправе знать, как он работает, какие ошибки совершает и по какой причине, чем оно может помочь ему ошибок не совершать. Общество, хотя бы в лице СМИ, должно изменить свое отношение к врачу. За фактом нужно видеть причину его возникновения и механизм развития. Понятно, что средствам массовой информации нужна сенсация. Они этим живут, это их хлеб. Но хлеб должен быть качественный, иначе у потребителей информации возникнут диспептические явления в сфере сознания. А это чревато неприятностями и для врача, и для общества.

Оценка ошибки требует, научного подхода. В тех случаях, когда в ее основе находится виновно совершенное деяние врача, – это уже не ошибка, а преступление, и квалификация здесь иная. Анализируя характер и причины диагностических ошибок, нужно исходить из конкретных условий, в которых они были допущены. Четко дифференцировать ошибки от несчастных случаев и врачебных преступлений иногда бывает крайне сложно. При неясных и спорных обстоятельствах приходится прибегать к высококвалифицированной судебно-медицинской экспертизе.

Ошибки, имеющие в своей основе несовершенство медицинской науки, встречаются даже у опытного врача, так как ему приходится консультировать наиболее тяжелых и сложных в диагностическом отношении больных. В аналогичном положении оказываются и авторитетные клиники. Из существенных объективных причин ошибок следует отметить непостоянство отдельных постулатов и принципов в области теоретической и практической медицины, в связи, с чем меняются взгляды на этиологию, патогенез, понимание сущности болезней. Еще в первой четверти XX столетия к неврозам относили эпилепсию, эклампсию, болезнь Паркинсона и др. В 1994 г. опубликована статья Д.С. Саркисова, вообще отрицающего возможность существования функциональных заболеваний внутренних органов.

Ошибки, вызванные врачебным незнанием, наиболее многочисленны и особенно ответственны по своей интерпретации. В каждом отдельном случае вопрос об отнесении действий врача к ошибке, особенно при дифференциации незнания, обусловленного недостаточной квалификацией и элементарным медицинским невежеством, решается исходя из конкретных особенностей течения болезни, длительности наблюдения, возможностей обследования.

Существует множество классификаций ошибок диагностики. В литературе большинство классификаций опирается на давнее, но простое разделение причин на объективные и субъективные. Высказывают, тем не менее, мнение, что в основе объективных причин находятся своевременно не предотвращенные или не осознанные субъективные факторы.

Значительную опасность представляют так называемые внушенные диагнозы. Речь идет о заведомом “настрое” на определенное заболевание, вызванном специальным к нему интересом врача, психологическим “давлением" заключения консультанта или авторитетного учреждения, влиянием эпидемиологической обстановки (в период эпидемии гриппа этот диагноз выставляют большинству пациентов с повышенной температурой, среди которых оказываются больные ангиной, плевритом, менингитом и др.) или увлечением недавно описанными нозологическими формами.

К этой категории ошибок близки и те, которые зависят от предвзятого, положительного или отрицательного, отношения к пациенту (вера, что врач не может заболеть СПИДом, трактовка бессознательного состояния у больного алкоголизмом как связанного только с алкогольной интоксикацией и т.п.).

Большую роль играет присущая многим людям особенность психики, проявляющаяся в отборе фактов, подтверждающих, а не противоречащих сложившемуся мнению. В этих случаях врач игнорирует не укладывающиеся в имеющуюся у него концепцию симптомы или данные исследований. Молодые врачи часто ошибаются из-за отсутствия опыта, более опытные – из-за его переоценки и снижения квалификации.

Сегодня все большую значимость приобретает экономический аспект. Чаще всего допускаются следующие ошибки и недостатки:

Затянутое обследование, являющееся результатом отсутствия четкого плана и системы в назначениях.

Неполноценное обследование, при котором не используются имеющиеся методы, показанные при данном или сходном заболевании. Особенно это относится к поликлиникам.

Упрощенное понимание комплексности при отсутствии диагностической концепции. При этом назначаются всевозможные исследования, а не показанные при конкретно предполагающейся болезни. Между тем комплексность предполагает использование наиболее результативных методов.

Повторение в стационаре без достаточных оснований исследований, выполненных амбулаторно.

Обследование больного только в связи с основным заболеванием (жалобами) при недостаточном внимании к сопутствующим болезням.

Использование инвазивных методов исследования без строгих показаний и учета того, что уточнение диагноза может не сказаться ни на лечении, ни на исходе болезни. Недопустимо превращать диагностический метод в самоцель.

В заключении, хотелось бы подчеркнуть отсутствие комплексного подхода в уголовно-правовых институтах к оценке обозначенной проблеме. Совершенствование законодательства позволит максимально соотнести безопасность оказания медицинской помощи и ответственность за причинение вреда здоровью пациента.


Гончар Т.О.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка