Управління юстиції в миколаївській області




Сторінка6/46
Дата конвертації15.04.2016
Розмір8.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46

ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ ЗМІСТУ ПОНЯТТЯ “ОСОБЛИВИЙ СУБ’ЄКТ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ”

В загальній теорії держави та права загальновизнано, що підставою виникнення правовідносин є юридичний факт [1, 400-404; 2, 193-196]. Тому підставою виникнення кримінально-правових відносин є вчинення особою злочину як виду протиправної поведінки. Саме в рамках кримінально-правових відносин вирішується питання про можливість бути суб’єктом злочину та як наслідок – суб’єктом кримінальної відповідальності – і відбувається її реалізація. Але особа, яка визнається суб’єктом злочину, на нашу думку, не завжди стає суб’єктом кримінальної відповідальності. Це твердження обґрунтовується висновком Конституційного Суду України від 27.10.1999 р. щодо офіційного тлумачення положень ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність), відповідно до якого кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком [3]. Тобто, особа може визнаватися суб’єктом злочину, але на підставі норм кримінального закону, наприклад, про звільнення від кримінальної відповідальності, бути звільненою від неї. Слід погодитися з точкою зору, згідно з якою суб’єкт злочину є початковим ланцюгом кримінальної відповідальності та своїми ознаками (або їх відсутністю) визначає характер цієї відповідальності [4, 58; 5, 7]. Таким чином, у процесі реалізації кримінальної відповідальності саме ознаки суб’єкта злочину виступають підставою для диференціації відповідальності.

Чинний Кримінальний кодекс України вперше містить поняття “суб’єкт злочину”, яке раніше формувалося вченими в юридичній літературі. Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України, суб’єктом злочину (мається на увазі загальний суб’єкт) є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого, згідно з чинним Кримінальним кодексом України, може наставати кримінальна відповідальність.

Спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа (ч. 2 ст. 18 КК України) [6, 7].

Але поряд з цими, аналізуючи норми чинного Кримінального кодексу України, слід говорити і про особливий суб’єкт кримінальної відповідальності.

Підставою диференціації ознак особливого суб’єкту кримінальної відповідальності, на наш погляд, можуть виступати: вік особи (неповнолітній, особа пенсійного віку або особа у віці понад 65 років); стать (жінка) та особливий психофізіологічний стан (вагітна жінка); сімейний стан жінки (наявність дитини певного віку); посада, професія або певна діяльність (військовослужбовець, працівник правоохоронного органу, нотаріус, суддя, прокурор, адвокат, державний службовець, посадова особа органів місцевого самоврядування); наявність військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Тому, на наш погляд, слід відрізняти поняття “спеціальний суб’єкт злочину” від поняття “особливий суб’єкт кримінальної відповідальності”. Ознаки спеціального суб’єкта злочину знаходяться у рамках складу злочину, передбаченого диспозицією відповідної норми Особливої частини Кримінального кодексу України, а тому ці ознаки впливають на кваліфікацію. Ознаки, які характеризують особливий суб’єкт відповідальності, не впливають на кваліфікацію, а враховуються судом у разі вибору заходу кримінально-правового впливу, призначенні покарання, звільненні від покарання або його відбування, погашенні або знятті судимості. Наприклад, неповноліття особи, у якості додаткової ознаки, не передбачене жодною нормою Особливої частини КК України, а тому, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 18 КК, на нашу думку, немає підстав для розгляду неповноліття особи у якості ознаки, якою може володіти лише певна особа.

Розглянемо деякі положення Кримінального кодексу України, які свідчать про те, що неповнолітня особа визнається законодавцем особливим суб’єктом кримінальної відповідальності. По-перше, слід відзначити, що у Загальній частині чинного КК України вперше передбачено розділ XV – “Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх”. По-друге, тільки до неповнолітньої особи можливо застувати захід, альтернативний покаранню – примусові заходи виховного характеру (ч. 1 ст. 97, ст. 105). По-третє, відносно неповнолітніх у ст. 98 КК України вперше передбачена система покарань, але у розділі X Загальної частини КК України – “Покарання та його види”, згадується про покарання, які взагалі не можуть бути застосовані щодо неповнолітніх. Зокрема, неповнолітньому не можна призначити такі види покарань:

штраф (неповнолітня особа, що не має самостійного доходу, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення – ч. 1 ст. 99);

громадські роботи (неповнолітня особа у віці від 16 до 18 років – ч. 1 ст. 100);

виправні роботи (особа, що не досягла шістнадцяти років – ч. 2 ст. 57; неповнолітній у віці від 16 до 18 років – ч. 2 ст. 100);

арешт (особа у віці до шістнадцяти років – ч. 3 ст. 60; неповнолітній, який на момент постановлення вироку не досяг шістнадцяти років – ст. 101);

обмеження волі (неповнолітня особа – ч. 3 ст. 61);

позбавлення волі на певний строк (неповнолітня особа за вперше вчинений злочин невеликої тяжкості – ч. 2 ст. 102);

довічне позбавлення волі (особа, що вчинили злочин у віці до 18 років – ч. 2 ст. 64);

позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (не передбачено у ст. 98);

службове обмеження для військовослужбовців (не передбачено у ст. 98);

тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (не передбачено у ст. 98);

конфіскація майна (не передбачено у ст. 98).

Якщо проаналізувати вказану термінологію, то впадає в очі розбіжності у визначенні поняття “неповнолітня особа”, а саме: неповнолітній у віці від 16 до 18 років (ч. 1 і ч. 2 ст. 100); неповнолітній, який на момент постановлення вироку досяг шістнадцяти років (ч. 1 ст. 101); особа, що не досягла шістнадцяти років (ч. 2 ст. 57); особа віком до шістнадцяти років (ч. 3 ст. 60); в інших статтях йдеться про неповноліття без уточнення віку осіб, до яких не може застосовуватися певне покарання (ч. 3 ст. 61, статті 98, 99, 102). Тому, на нашу думку, слід уникати такої розбіжності у термінології. Більш прийнятним слід вважати визначення неповнолітньої особи, передбачене у ч. 1 ст. 32 Цивільного кодексу України, “фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа)” [7, 28].

Отже, особливим суб’єктом кримінальної відповідальності визнається особа, визнана судом винною у вчинені злочину, відносно якої у Кримінальному кодексі визначені певні особливості, а саме, стосовно підстав та умов обрання (не обрання) певного заходу кримінально-правового впливу (примусового заходу виховного характеру або покарання), призначення покарання, звільнення від покарання або його відбування, погашення або зняття судимості.

Література:

1. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум, 2000. – 703 с.

2. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 317 c.

3. Щодо офіційного тлумачення положень ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність): Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. за № 9 – рп/99 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 44. – Ст. 2193.

4. Баулін Ю. Кримінальна відповідальність: сутність, зміст та правова форма // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – № 2 – 3. – С. 626–633.

5. Терентьєв В.І. Відповідальність спеціального суб’єкту злочину за кримінальним правом України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Одеса, 2003. – 20 с.

6. Кримінальний кодекс України. – К.: Парламентcьке вид-во, 2001– 143 с.

7. Гражданский кодекс Украины. – Харків: Одиссей, 2005. – 400 с.




Грязнов Денис Геннадьевич

Агасиев Армен Рафикович

К ВОПРОСУ О СУЩНОСТИ ПРАВОВОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ МЕСТНОГО САМОУПРАВЛЕНИЯ В РОССИИ

Демократические преобразования в правовой системе России привели к тому, что действующей Конституцией Российской Федерации впервые местное самоуправление провозглашено в качестве самостоятельной формы осуществления публичной власти, а право населения на местное самоуправление как одна из основ конституционного строя. В гл. 8 «Местное самоуправление» регулируются важнейшие требования к его построению и функционированию. Одновременно Конституцией РФ установлены и другие основополагающие принципы местного самоуправления, в частности, обязанность органов местного самоуправления соблюдать Конституцию и законы (ч.2 ст. 15).[1]

Одним из важнейших и востребованных институтов местного самоуправления является институт юридической ответственности, так как именно с помощью юридической ответственности обеспечивается защита законных интересов граждан, юридических лиц, государства и местного населения от неправомерного использования субъектами муниципальной власти своих полномочий или уклонения от их реализации. Именно в указанном аспекте, по мнению О.А. Бабошина, ответственность органов и должностных лиц местного самоуправления воспринимается в качестве одного из обязательных структурообразующих элементов системы отечественного муниципального права.[2. с. 45-48]

Значимость регулирования института юридической ответственности местного самоуправления и необходимости его совершенствования опосредована, помимо прочего, и ратификацией Российской Федерацией Европейской хартии местного самоуправления в 1998 году. Так, в части 1 статьи 3 Хартии указано, что под местным самоуправлением понимается право и реальная способность органов местного самоуправления регламентировать значительную часть публичных дел и управлять ею, действуя в рамках закона, под свою ответственность и в интересах местного населения.[3]

Однако, несмотря на важность исследуемого института, приходится констатировать, что сегодня ни в науке, ни в правоприменительной практике не сформировалось четкого представления относительно сущности правовой ответственности местного самоуправления.

На наш взгляд, достойны внимания три концепции по данному вопросу. Сторонники первой рассматривают ответственность местного самоуправления в качестве самостоятельного вида юридической ответственности – муниципальной ответственности.

Так, В.С. Кашо считает, что муниципально-правовая ответственность представляет комплексный вид юридической ответственности, урегулированный нормами муниципального права, реализуемой государством, населением, физическими и юридическими лицами местного самоуправления в отношении субъектов местного самоуправления, включающий меры контроля, надзора, а при наличии муниципального правонарушения – меры государственного или общественного принуждения.[4. с.22]

Рассматриваемый подход, как видно, базируется на взглядах ученых, рассматривающих муниципальное право в качестве самостоятельной отрасли российского права имеющей свой специфический предмет и методы правового регулирования. Так, например, Г.Н. Чеботарёв считает, что муниципальная ответственность, являясь неотъемлемым атрибутом отрасли муниципального права, отличается от иных видов ответственности специфическими основаниями (муниципальными правонарушениями), процедурами реализации и связанностью с уставами муниципальных образований, что позволяет рассматривать ее как присущую каждому отдельно взятому муниципальному образованию уставную муниципальную ответственность, реализуемую перед местным населением в соответствии с основаниями, условиями и порядком, закрепленными в том или ином уставе.[5. с.37-41]

На наш взгляд, выделение в качестве специфического вида муниципально-правовой ответственности, по меньшей мере, преждевременно, как преждевременно говорить и о самостоятельной отраслевой природе муниципального права. К тому же, как будет сказано далее, существенных отличий в признаках, характеризующих сущностные черты данного вида ответственности по сравнению с ответственностью конституционно-правовой нет.

В связи с этим, представляется целесообразным согласиться с адептами второй концепции, исследующими правовую ответственность местного самоуправления в русле разновидности конституционно-правовой ответственности.

Так, С.Д. Князев считает, что выделение муниципально-правовой ответственности носит искусственный характер. Поэтому при характеристике юридической ответственности органов и должностных лиц местного самоуправления предпочтительнее говорить об ответственности в муниципальном праве, представленной комплексом конституционно-правовых, уголовных, административных, гражданско-правовых и дисциплинарных санкций.[6]

Правовая ответственность местного самоуправления отражает все особенности конституционно-правовой ответственности, Основными чертами которой проявляются в том, что: санкции лишены имущественного содержания; может иметь позитивный аспект, в отличие, например, от уголовной или административной ответственности; меры указанного вида ответственности закреплены в Конституции РФ и федеральных законах, составляющих основу правового регулирования базовых общественных отношений; особый субъектный состав (как по инстанциям применения, так и субъектами на которых распространяется ответственность); характеризуется сочетанием специальной судебной процедуры применения санкций с внесудебными формами; в результате производится воздействие на организационную структуру властных органов.[7.с 57-60]

И, наконец, не лишена оригинальности и научного интереса третья позиция, согласно которой ответственность в муниципальном праве относится к двум разновидностям: конституционно-правовой и муниципально-правовой.[8, с.296] Причем, в первом случае имеется в виду ответственность местного самоуправления перед государством, а во втором перед населением.

Таким образом, вопрос ответственности в муниципальном праве представляет особый научный интерес. Специфика рассматриваемой подотрасли конституционного права позволяет говорить о конституционно-правовой природе ответственности в муниципальном праве, правда не лишённой определённого своеобразия (например, наличие института отзыва депутатов и выборных должностных лиц местного самоуправления), обусловленного особенностью регулируемых общественных отношений.



Литература:

1. Конституция Российской Федерации. Принята всенародным голосованием 12.12.1993./ «Российская газета», N 237, 25.12.1993

2. Бабошин О.А. К вопросу о системе муниципального права как отрасли права // «Российский юридический журнал». 2004. N 3

3. Европейская хартия местного самоуправления. (Страсбург15.10.1985). Ратифицирована Российской Федерацией ФЗ от 11.04.1998 N 55-ФЗ./ "Собрание Законодательства Российской Федерации", 07.09.1998, N 36, ст. 4466.

4. Кашо В.С. Ответственность в системе местного самоуправления.- Красноярск, 2005. с.22

5. Чеботарев Г.Н. Соотношение конституционно-правовой и муниципально-правовой ответственности в системе местного самоуправления // «Российский юридический журнал». 2002. N 4

6. Князев С.Д. Конституционная ответственность в муниципальном праве: вопросы теории и практики.// «Журнал российского права», 2005, №6

7. Кондрашев А.А. Конституционно-правовая ответственность в Российской Федерации: теория и практика.- М.: «Юристъ», 2006

8. Шугрина Е.С. Муниципальное право. Учебник. М., 2004


Достдар Р.М.

ПРИНЦИПИ СПАДКОВИХ ПРАВОВІДНОСИН ЗА СУЧАСНИМ ЦИВІЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ У КОНТЕКСТІ РЕЦЕПЦІЇ ПОЛОЖЕНЬ ЕКЛОГИ

Інститут спадкового права – це один з найдавніших найскладніших та найцікавіших інститутів цивільного права з наукової точки зору. В цьому інституті відбиваються економічні, політичні, соціальні аспекти життя суспільства, родинні й шлюбні відносини. Це інститут права, який був і є актуальним з позиції його дослідження, розвитку та вдосконалення, оскільки стосується особистих інтересів людини.

Такий інтерес науки до питань спадкування природний, тому що у процесі свого життя людина здебільшого накопичує певну кількість матеріальних благ і цінностей, якими вона бажає задовольнити не лише свої потреби, а й потреби своїх рідних і близьких. Адже норми спадкового права покликані врегулювати перехід належних людині прав та обов'язків у разі її смерті.

На сьогоднішній день стрункої системи принципів цивільного права ще не існує. У науці цивільного права для класифікації принципів використовується той же критерій, що й у загальній теорії держави і права. Разом з тим, сьогодні найбільш поширений розподіл принципів права на загально правові, міжгалузеві, галузеві і принципи окремих правових інститутів.

Оскільки для цивільного права характерне виділення підгалузей права, то можливо і виділення підгалузевих принципів. В основі даної класифікації лежить сфера дії цих принципів. Так до підгалузевих принципів можна віднести принципи: права власності; договірного права; зобов'язального права; позадоговірного права; житлового права; авторського права; спадкового права.

Єдиного і однозначного переліку принципів спадкового права в цивілістичній науці не існує. Тому, на нашу думку, до принципів спадкового права відповідно до Цивільного кодексу України можна віднести:

принцип забезпечення прав та інтересів обов'язкових спадкоємців з метою використання спадкового майна для забезпечення непрацездатних родичів і чоловіка (жінки) померлого. В межах цього принципу законодавством встановлено ряд положень, які спрямовані на захист так званих обов'язкових спадкоємців і які мають пріоритет над правилами, встановленими самим спадкодавцем;

принцип сімейно-родинного характеру спадкування, який враховує не тільки дійсну, а й припустиму волю спадкодавця і полягає у тому, що якщо спадкодавець не залишить заповіт, то закон встановлює коло спадкоємців і порядок спадкування з урахуванням припустимої волі спадкодавця – до спадкування закликають найближчих особі спадкодавця людей;

принцип універсальності спадкового правонаступництва, який полягає у тому, що акт прийняття спадщини поширюється на все спадкове майно, не залежно від того, в кого воно знаходиться, і що якісь об'єкти з спадщини не відомі спадкоємцю в момент прийняття спадку;

принцип визнання права спадкування за законом предметів домашньої обстановки за належними спадкоємцями;

принцип свободи заповіту. Цей принцип тісно пов'язаний із загально цивільним принципом диспозитивності цивільно-правового регулювання і означає, що спадкодавець може розпорядитися своїм майном на випадок смерті, склавши заповіт, або взагалі цього не робити. У заповіті він може визначити як спадкоємців будь-яких суб'єктів цивільного права, поділивши між ними на свій розсуд майно, що йому належить. Складання заповіту, як і його скасування – це виключна воля спадкодавця, і ніхто не має права примусово впливати на його дії;

принцип рівності спадкових часток при спадкуванні за законом;

принцип свободи вибору у спадкоємців, яких закликають до спадщини. Цей принцип передбачений у диспозитивних нормах спадкового права, які надають свободу волевиявлення не тільки спадкодавцям, а й спадкоємцям, які можуть прийняти спадщину або відмовитися від неї з різних міркувань;

принцип охорони основ правопорядку і моралі, інтересів спадкодавця, спадкоємців, інших фізичних і юридичних осіб щодо спадкування;

принцип охорони самої спадщини від будь-яких противоправних посягань;

принцип матеріально-забезпечувального призначення спадкування. Суть цього принципу в тому, що перехід прав та обов'язків від спадкодавця до спадкоємців має ціль забезпечити задоволення матеріальних інтересів спадкоємців і кредиторів спадкодавця. І навіть те, що згідно зі ст. 1301 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за борги спадкодавця, не ставить його в невигідне та скрутне становище, оскільки відповідно до цієї статті така відповідальність спадкоємця обмежується розміром дійсної вартості спадкового майна.

Спадкування відноситься до тих інститутів цивільного права, що почали своє формування за давніх часів історії людства і пройшли довгий шлях еволюції.

Спадкове право належить до найбільш стабільних розділів цивільного права. Основні поняття спадкового права з'явилися ще в римському праві, пізніше вони були відтворені цивільним правом нових народів і дотепер лежать в основі спадкового права більшості сучасних правових систем.

В сучасному спадковому праві за Цивільним кодексом України ми однак можемо простежити відгомони й греко-римських положень.

У наш час продовжує діяти принцип, характерний візантійському праву після III ст., у тому числі й Еклозі – це принцип когнацького споріднення, тобто споріднення по крові, як кращий при визначенні прав на спадщину (глава 86 ЦК України).

Порядок спадкування за римським правом було реформовано в Новелах Юстиніана 118 (543 р.) і 127 (548 р.). Усіх потенційних спадкоємців за законом було розподілено Юстиніаном на п'ять класів, встановлювалась черговість допуску до спадкування, та було можливим наступництво між спадкоємцями різних класів і ступенів. У випадку неприйняття спадщини жодним із спадкоємців за законом, майно спадкодавця не ставало виморочним і до спадкування закликався черговий за ступенем родич. Таким чином, було остаточно підтверджено наступництво між класами й ступенями в одному і тому ж класі спадкоємців. У сучасному спадковому праві України принцип наслідування за законом, на відміну від Цивільного кодексу 1963 року теж було реформовано, однак за взірець скоріше було узяте спадкове право Юстиніана, ніж більш пізніші візантійські норми, в тому числі й Еклога. Так, глава 86 ЦК (ст.ст. 1261 – 1265) України містить п'ять черг спадкоємців за законом. Еклога ж у свою чергу розрізняла сім послідовних класів спадкоємців за законом (Титул VI Еклоги). До першого класу за Еклогою та за Цивільним Кодексом України входять всі родичі по низхідній лінії, у тому числі й зачаті за життя спадкодавця, та народжені після його смерті (ст. 1261 ЦК України, Титул V Еклоги), однак Цивільний Кодекс України до цієї черги включає того з подружжя, хто пережив, і батьків. До другої групи спадкоємців за Еклогою входили батьки. В другу чергу за Цивільним Кодексом України і до третьої групи за Еклогою входять рідні брати і сестри, а також дід та баба, як із боку батька, так із боку матері. Далі порядок наслідування різко відрізняється. Так, третя черга за ЦК України – рідні дядько та тітка, четверта – інші особи, які проживали зі спадкоємцем більше ніж 5 років; п'ята – інші родичі до шостого ступеня споріднення та утриманці спадкодавця, які не були членами його родини. За Еклогою до четвертої групи входили неповнорідні брати та сестри; до п'ятої – всі інші родичі; до шостої – дружина спадкодавця; до сьомої – фіск. Як бачимо з вищесказаного на черги спадкоємців за законом у новому Цивільному кодексі України більш вплинули норми права Юстиніана, ніж досліджуваної Еклоги. Однак, ми можемо виділити принципи спадкового права, які продовжують існувати й у сучасному спадковому законодавстві – це принцип черговості спадкодавців; усунення попередньою чергою спадкоємців наступної, а також принцип рівності часток спадкової маси у спадкоємців однієї черги.

Тенденція рівняння прав спадкоємців незалежно від статі, що з'явилася у праві Еклоги, також відлунює у сучасному спадковому праві.

Заслуговують на увагу, на думку авторки, положення Еклоги, де батьків, які пережили своїх дітей, як спадкоємців за законом, віднесено до наступної черги. Цей концептуальний підхід буде доречно застосувати в сучасному спадковому законодавстві України, де батьки спадкодавця виділялися б в окрему другу чергу спадкоємців за законом, у випадку, якщо у спадкодавця залишилися живі неповнолітні чи непрацездатні діти; і залишалися б спадкоємцями першої черги, якщо у спадкоємця таких дітей немає, чи вони були мертві на час відкриття спадщини. Виключення з кола спадкоємців першої черги батьків дозволило б збільшити розмір частки дітей спадкодавця, і давало б їм більше можливості краще улаштувати своє життя як нащадків – продовжувачів роду. Подана пропозиція зовсім не має на увазі якесь обмеження прав батьків, які пережили своїх дітей, загалом, спадкодавець може передбачити їх як спадкоємців першої черги, у випадку, коли його діти будуть на момент відкриття спадщини живими, за заповітом.

Порядок спадкування подружжя одне після одного в теперішній час обумовлюється тривалістю шлюбу до моменту смерті одного з подружжя. Звідси випливає і нині існуюче положення, що розірвання шлюбу усуває право законного спадкування того з подружжя, хто пережив, у майні померлого [3, с. 48]. За Еклогою ж дружина призивалася до спадкування в останню чергу. У тому разі коли її не були в живих, все майно вважалося виморочним і переходило у фіск (Титул VI Еклоги). Можна стверджувати, що і тут відобразився такий принцип Еклоги, як рівність чоловіка та дружини у майнових правах, хоча прямого запозичення немає. Еклога у своїх положеннях стосовно спадкування не передбачає дружину в якості спадкоємця першої черги, однак можемо стверджувати, що концепція майнової рівності подружжя, яка властива саме Еклозі порівняно з іншими законодавчими пам’ятниками тієї пори, в загальному змісті, відлунює у сучасних положеннях інституту спадкування України.

Цивільним кодексом України передбачаються випадки, коли спадкоємці, що пережили спадкодавця, тим не менше усуваються від права на спадкування. Уведення норм стосовно недостойних спадкоємців обумовлене як самою сутністю спадкового права, так і вимогами моралі нашого суспільства. Стаття 1224 нового Цивільного Кодексу досить вдало розкрила коло підстав для безумовного усунення від права спадкування. Згідно з нею не можуть спадкувати ні за законом, ні за заповітом особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести зміни або скасувати його, і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині. Таке ж положення зустрічаємо і в Титулі V Еклоги, де батьки не включали до спадкування дітей, або одного з них, якщо „...діти ображали своїх батьків або завдавали їм удари іншого характеру”.

Не мають права на спадкування за законом за сучасним законодавством батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом (ч. 3 ст. 1224 ЦК). За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані (ч. 5 ст. 1224 ЦК). За Еклогою такий випадок усунення від спадкування теж мав місце: „Якщо хтось має... сина, який завдав батькам якоїсь образи... і залишив їх у старості без турботи про них, і чужа людина взяла на себе турботу про них...вона стає нащадком”.

Випадки усунення від спадщини передбачалися й у раніше діючому законодавстві. Однак тепер, по-перше, був уточнений характер дій, які могли б служити підставою до визнання спадкоємця негідним: такі дії повинні бути навмисними. Осуд за необережне вбивство до усунення спадкоємця від спадщини не приведе. По-друге, розширене коло обставин, за яких спадкоємці усуваються від спадщини, відповідні дії враховуються і тоді, коли вони намагалися бути покликані до спадщини, або збільшити спадкову частку не тільки самого негідного спадкоємця, але й інших осіб. Виходячи зі змісту зазначеної статті, можна дійти висновку, що під іншими особами, які закликаються до спадщини, маються на увазі особи, до спадщини яких у негідних спадкоємців повинна бути зацікавленість. І нарешті, по-третє, маються на увазі не тільки завершені дії, які призвели до певного результату, але і незавершені (наприклад, замах на вбивство) [4, с. 23].

Принцип свободи заповідальних розпоряджень продовжує діяти і в сучасному спадковому законодавстві України. Так, спадкодавець може розпоряджатися своїм майном на свій розсуд. Однак є і виключення – про обов'язкову долю, яка у іншому ліпшому разі, незалежно від змісту заповіту надається недієздатним спадкоємцям за законом першої черги (ст. 1241 ЦК України).

Правило про обов'язкову частку спадщини осіб, інтереси яких повинні були б бути порушені в заповіті, іншим виглядає в новому законодавстві – однак і дотепер застосовується. Так, за Еклогою обов'язкова частка дітей визначена в розмірі однієї третини спадщини і навіть половини його, якщо дітей було більше чотирьох (Титул V Еклоги) [5, с. 79–80]. А за новим Цивільним Кодексом України це правило діє, однак трохи з іншим змістом і іншою санкцією. Так, ст. 1241 ЦК України до осіб, що мають право на обов'язкову частку у спадщині, крім неповнолітніх дітей відносить і непрацездатних: повнолітніх дітей, удову (удівця), батьків спадкодавця. Розмір же обов'язкової частки складає половину частки, що належала б їм у випадку спадкування за законом.

Залишився не витребуваним у сучасному законодавстві й інститут дарування на випадок смерті (ст. 717 ЦК, Титул IV Еклоги). Звичайно, якби інститут зажиттєвого дарування мав місце у вітчизняному законодавстві, то він досить суттєво обмежував би права спадкоємців на належну їм частку у спадщині. Останні являють собою безоплатні майнові надбання, зроблені спадкодавцем певній особі, яка закликається до спадкування: придане дітям, дарунок на заведення господарства, тощо [6, с. 100].

Отже, можемо зробити висновок, що збереження, засвоєння і використання цивільно-правових візантійських норм протягом усієї історії нашої держави, починаючи з IX ст., привело не тільки до залишення елементів минулого в сучасній правовій системі, але і додало їм нової якості в умовах, що змінилися.

Аналіз цивільного законодавства протягом всієї історії його розвитку показує, що одним із найбільш сталих інститутів цивільного права України був інститут спадкового права, який рецепіював значну кількість концептуальних положень римського та візантійського цивільного права.

Вітчизняний і міжнародний правовий розвиток свідчить про те, що доцільним є дослідження проблематики генезису принципів права і його інститутів. Проблема наукового дослідження процесу формування, становлення, сутності принципів права допомагає у подальшому процесі створення права, його реалізації й охорони.

Література:

1. Цивільний кодекс України: коментар. – Одеса: Юрид. л-ра, 2003.

2. Эклога. Византийский законодательный свод VIII в., ком. и ввод. слово Е.Э.Липшиц. – М.: Наука,1965.

3. Васильченко В. Можливість рецепції стародавнього римського порядку спадкування за законом у сучасному спадковому праві України // Право України, 1997. – № 5. – С.46-49.

4. Ярошенко К. Новое законодательство о наследовании // Хозяйство и право, 2002. – № 2. – С.20 39.

5. Еклога от Н.П. Благоев // Университетска библиотека. – № 122.– София, 1936.

6. Васильченко В. Особливості спадкового правонаступництва в цивільному праві // Право України, 2001, – № 11. – С.98-103.


Дригваль Наталія

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка