Управління юстиції в миколаївській області




Сторінка9/46
Дата конвертації15.04.2016
Розмір8.7 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   46

Основні етапи формування інституту застави в праві України

Дослідження будь-якого правового інституту, в тому числі інституту застави, вимагає не тільки аналізу його внутрішніх характерних рис, а й детального вивчення історичних умов, у яких виник, розвивався і застосовується цей правовий інститут1.

Загальноприйняте, що історичний аналіз приватно-правового інституту починається з вивчення його місця і значення в системі римського права.

Основна правова функція застави у римському цивільному обороті полягала у підсилюванні зобов’язальних відносин шляхом реального забезпечення вимог заставодержателя – кредитора за основним зобов’язанням. Забезпечення такого інтересу кредитора досягається тим, що боржник, шляхом загрози втрати частини або усього заставленого майна, примушується до виконання своїх зобов’язань. У римському праві застава поступово формувалась у таких формах як фідуція, пі гнус та найбільш досконала – іпотека.

Еволюція інституту застави в праві Україні містить декілька етапів, пов’язаних з визначеними періодами розвитку політичного життя держави і права України.

Перший етап з ІХ – кінець XVII ст. утворення і існування „особистої” форми застави. Цей етап формування заставного права проходить в період виникнення ранньофеодальної держави – Київської Русі. Заставне право за Литовським Статутом (1529, 1566, 1588 років), Магдебурзькому праву (XIV-XVІІ ст.) являло собою перехід заставного майна у володіння кредитора. Якщо сплата боргу прострочувалася, не встановлювалося право на продажу, а майно вважалося “заставою” навіки, до викупу. У цей час практично всі норми заставного права (за деяким виключенням) стали основою регулювання інституту застави у Зводі законів цивільних, які діяли на всій території України з 40-х років ХІХ ст. до 1917 р.

Наступний етап в розвитку застави в Україні охоплює середину XVIIІ ст. до 60-х років ХІХ ст. У XVIIІ ст. заставне право знову набуває тимчасово притаманний йому характер прав на чужі речі1. Новий етап в розвитку застави в Україні був пов’язаний з прийняттям першого феодального кодексу законів України 1743 р. “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Заставні відносини були врегульовані у 16-му розділі (окрім ряду пунктів в інших частинах кодексу). У “Правах...” дуже послідовно викладалися основні принципи заставного права, що були запозичені з римського права, у тому числі положення, за яким заставлене майно зупинялось у володінні та використанні заставодавця.

У Правобережній Україні у XVIII ст. особливе розповсюдження отримав позик грошей під заставу маєтків (заставна посесія).

У „Збірка малоросійських прав” (1807р.) вводиться нова форма застави, за якою дворянські землі не підлягають викупу. При наявності явної рецепції литовського права і німецького, а також опосередкованого римського заставного права “Збірка...” відрізняється своєрідною трактовою старих норм застави.

Наприкінці ХІХ ст. в Україні отримує подальший розвиток і закріплення нова, більш удосконалена форма застави – іпотека, що стало можливим, через чітке визначення права власності у “Зводі законів цивільних”. Іпотека являла собою форму застави, яка на відміну від існуючої декілька століть давнішої форми була вигідною, з одного боку заставодавцю, тому що він зберігав загальне право на заставлене майно – право використання з усіма матеріальними вигодами і економічними силами майна, а з іншого боку, вигідна і заставному кредиторові, тому що йому надавалося тверде забезпечення, незалежне від прав, які могла б пред’явити третя особа.

Наступний етап еволюції радянського заставного права розпочався після Жовтневої Революції 1917 р. водночас з обмеженням приватно-правової системи. У зв’язку з відміною приватної власності, функціонування застави стало практично неможливим.

Аналіз правового регулювання відносин, пов’язаних із заставним правом в українському законодавстві радянського періоду варто проводити на підставі ЦК УРСР 1922 року і ЦК УРСР 1963 року, які були основними нормативно-правовими актами, що регулювали цивільні правовідносини до сучасного періоду.

Згідно норм ЦК УРСР 1922 р. застава була додатковою до будь-якого зобов’язання і існувала тільки у “новій” формі, тобто перехід майна у власність кредитора не здійснювався.

ЦК УРСР 1922 р. передбачалася іпотека лише для будівель і права побудування. Усі інші види заставленого майна передавалися згідно ст.92 ЦК 1922 заставодержателю (застава).

У 30-40-і роки з проведенням індустріалізації і колективізації сільського господарства, розвитком соціалістичної власності, існування заставного права було зведено нанівець.

ЦК 1963р. присвятив інституту застави усього 10 статей, тим самим істотно обмежуючи його дію на практиці. Ця застава, на відміну від ЦК 1922р. регулювалася розділом “Забезпечення виконання обов’язків” і давало заставному кредиторові у разі невиконання боржником обов’язків, отримати задоволення з вартості заставленого майна.

Слід відмітити, що в період другої кодифікації застава не отримала широкого розповсюдження у відношення між фізичними особами – суб’єктами соціалістичного цивільного обороту, і зустрічалася, головним чином, на підставі операцій державних кредитних закладів, ломбардів, державних банків, які видавали громадянам позики під заставу предметів домашнього обігу, або ж під заставу споруджуваних будівель. Ці спеціальні види застави регулювалися особливими правилами: уставами ломбардів, уставом держбанку і видаваними ними правилами.

Таким чином, Українське цивільне законодавство 60-90-х років знало три види застави: 1) тверду заставу, яка розповсюджувалася на відносини в основному між громадянами і ломбардами; 2) заставу товарів в обороті, яка знайшла використання між Держбанком і соціалістичними виробниками; 3) іпотеку (яка відносилась до застави житлових будинків), що мала місце по зобов’язаннях громадян перед Держбанком.

Усі вказані види застав не знайшли широкого використання і не являлися дійовим засобом забезпечення виконання зобов’язань, оскільки спеціальне законодавство значно обмежувало можливості кредиторів по зверненню стягнень на заставлене майно.

Сучасний етап у розвитку застави в Україні починається з прийняття 2 жовтня 1992 року Верховною Радою України Закону “Про заставу”1, у зв’язку з яким застава починає використовуватися як найбільш ефективний засіб забезпечення зобов’язань. Завдяки закону був відроджений інститут іпотеки, який є найбільш дійовим для забезпечення виконання умов кредитних та інших договорів.

Наступними етапами розвитку застави стало прийняття нового ЦК України 2003 року, ряду законодавчих актів, які встановлюють нові суттєві положення заставного права. Сучасне цивільне право, так само, як дореволюційне право і право України в радянський період, зберегло поняття заставного права, як права, яке не має за мету ні використання, ні володіння річчю, а тільки одержати задоволення за рахунок заставленого майна (ст.572 ЦК України)2. При цьому необхідно зазначити, що з прийняттям Законів України “Про іпотеку”3, “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”4, значною мірою вирішують питання законодавчого регулювання заставних відносин.


Козаченко Олександр

До обґрунтування можливості застосування кримінально-правових заходів відносно колективних суб’єктів

Сучасний стан розвитку постмодерну характеризується не тільки глобалізацією окремих сторін життя людського суспільства, але й поширенням концентрації, організованості на злочинну діяльність. Занепокоєння світового співтовариства позитивною динамікою поширення протиправної діяльності в умовах функціонування корпоративних суб’єктів, знайшло відображення в деяких конвенційних нормах. Так, в Декларації ООН про боротьбу з корупцією та хабарництвом в міжнародних комерційних операціях Сторони зазначають, що вони приймають на себе обов’язок розробляти або застосовувати стандарти та методи обліку, які підвищують транспарентність міжнародних комерційних операцій і спонукають приватні і державні корпорації, які займаються міжнародними комерційними операціями, в тому числі і транснаціональні корпорації (розбивка автора), і окремих осіб, які займаються такими операціями, уникати корупції ... (ст. 5), за яку необхідно встановлювати кримінальну відповідальність (ст. 2) [1]. Ратифікація Європейської конвенції про кримінальну відповідальність за корупцію, зобов’язала європейські держави приймати всі необхідні законодавчі та інші акти для забезпечення того, щоб юридичні особи могли бути притягнуті до відповідальності у зв’язку з вчиненням кримінальних злочинів корупційної спрямованості (ст. 18) [2].

При вирішенні питання про можливість застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового впливу в умовах кримінального законодавства, необхідно визначити правову природу останніх. Кримінально-правові заходи, які застосовуються до осіб, що вчинили суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, представляють собою визначені Кримінальним кодексом (Загальною і Особливою частинами) засоби впливу на поведінку особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння з метою відновлення порушеного права, надання медичної допомоги, перевиховання та ін. Кримінально-правові заходи, тобто заходи, які передбачені кримінальним законом, представляють собою певну трихотомію, в якій покарання, кримінальна відповідальність не пов’язана з покаранням і інші кримінально-правові заходи (заходи, які не пов’язані з кримінальною відповідальністю і покаранням) мають єдину правову природу нормативного змісту, оскільки всі заходи передбачені кримінальним законом.

Особливими ознаками інших кримінально-правових заходів, які набувають суттєвого значення при визначенні можливості їх застосування при вирішенні питання про відповідальність юридичної особи за вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом, одночасно можуть розглядатися як ознаки, які розмежовують кримінальну відповідальність від заходів іншого спрямування, є:

підставою застосування інших кримінально-правових заходів є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, ознаки якого визначені кримінальним законодавством, на відміну від кримінальної відповідальності, юридичної підставою якої є вчинення діяння в якому встановлені всі ознаки певного складу злочину;

мета застосування інших кримінально-правових заходів не обмежується нормативно визначеними цілями: покаранням, превенцією загальною та особливою, виправленням, а характеризується вирішенням завдань по відновленню порушених в процесі вчинення злочину прав і законних інтересів потерпілої особи, компенсування витрат по подоланню негативних наслідків злочинної діяльності та ін.;

суттєвою ознакою інших кримінально-правових заходів є не характерне для кримінальної відповідальності переживання винною особою певних несприятливих нестатків своєї поведінки, які б особа не переживала, якби не порушувала кримінально-правові заборони, а певний вплив відновлювальної спрямованості, який створює умови до повернення кримінально негативної ситуації, яка склалась після вчинення злочину до попереднього стану, тобто кримінальна реституція;

незастосування до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння заходів кримінальної відповідальності не перешкоджає можливості застосування інших заходів кримінально-правового впливу і не позбавляє можливості стверджувати, що до особи застосовувалися заходи кримінально-правового впливу.

Звернемося до дискусійного питання можливості притягнення юридичної особи до кримінальної відповідальності. Вирішення цього питання не є надуманою проблемою, а конче необхідне, оскільки з однієї сторони, наслідки неправомірної і суспільно небезпечної діяльності юридичних осіб характеризуються значними показниками фактичної прямої шкоди внаслідок порушення законодавства про охорону природи, вчинення правопорушень в процесі здійснення господарської діяльності (банківське шахрайство, ухиляння від сплати податків, затримка у виплатах заробітної плати або інших обов’язкових до сплати платежів та ін.) [3 с. 182], а з іншої, під діяльність юридичної особи маскується протиправна поведінка окремих осіб, представників цієї юридичної особи з метою ухилення від відповідальності шляхом перекладення її на юридичну особу. До останньої групи діянь відносяться корупційні правопорушення, такі як активний підкуп, корисне зловживання впливом на господарську діяльність інших суб’єктів, створення умов по монопольному господарюванню та ін. Не можна не погодитися з точкою зору тих вчених, які вказують на те, що здебільшого притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб юридичної особи створює ситуацію об’єктивного ставлення, оскільки така особа якщо і знала про незаконну діяльність підприємства, однак підпорядковується колективному рішенню (загальні збори, правління) вищих керівних органів підприємства.

В дослідженні вектора дискусії про можливість кримінальної відповідальності юридичної особи чітко визначається два альтернативних напрямки: за і проти. Межі публікації не дають можливості навести всю низку аргументів представників як однієї, так і іншої сторони, однак погляди противників легалізації кримінальної відповідальності організацій з позиції цього дослідження потребують особливої уваги. Так опоненти можливості притягнення до відповідальності висувають ряд аргументів:

єдиною підставою кримінальної відповідальності є діяння, яке має всі ознаки складу злочину, а оскільки суб’єктом злочину може бути тільки фізична особа, то діяння юридичної особи складу злочину не створює;

положенням про кримінальну відповідальність лише за винне діяння, а вина не передбачає можливість встановлення не персоніфікованого відношення до суспільно небезпечного діяння групи осіб, оскільки юридична особа це завжди колективний суб’єкт;

особистий характер кримінальної відповідальності;

індивідуальний характер відповідальності, при реалізації цього принципу кримінальній відповідальності підлягає тільки індивід, якому притаманні супутні видові ознаки і характер відповідальності прямо пропорційний “вкладу” кожного індивіда у вчинення злочину та настання суспільно небезпечних наслідків.

В наведених положеннях звернемо увагу на три аргументи, які можуть розглядатися як найбільш слушні: підстава відповідальності, наявність вини і індивідуальний характер відповідальності. Наведений аргумент особистої відповідальності, на наш погляд, не вказує на неможливість притягнення юридичної особи до відповідальності, оскільки вона, як і фізична, теж особа і тому формально за цією ознакою відповідає принципу відповідальності. Адепти кримінальної відповідальності юридичних осіб, вирішуючи питання про наявність вини, здебільшого звертаються до адміністративного права, в якому вина юридичної особи при вчиненні правопорушення має місце тоді, коли юридична особа мала можливість додержуватись встановлених правил і норм, за порушення яких передбачена відповідальність окремими актами державного управління, однак ця особа не прийняла всі необхідні заходи по їх додержанню. Однак, такий підхід до вини дистанціюється від традиційних для кримінального права форм і видів внутрішнього відношення до вчиненого діяння і нормативне закріплення структури вини юридичної особи на рівні з фізичною може привести до об’єктивного ставлення, що в умовах соціальної держави є недопустимим.

На підставі викладених контраргументів можливості притягнення до кримінальної відповідальності юридичної особи можна зробити висновок, що в існуючих умовах реалізації кримінальної політики, без корінної зміни принципових, фундаментальних положень кримінального права, це неможливо, якщо не розрізняти суб’єкт злочину і суб’єкт відповідальності, кримінальну відповідальність і кримінально-правові заходи.

Визнаючи соціальну обумовленість і необхідність в окремих випадках вчинення суспільно небезпечних діянь притягнення юридичної особи до найбільш суворого виду юридичної відповідальності, подолання існуючих суперечностей застосуванню такої відповідальності і принципам, які визначають її зміст, пропонуємо розглянути можливість застосування до юридичної особи інших кримінально-правових заходів. Такий підхід дає змогу вирішити питання складу злочину, який є єдиною підставою кримінальної відповідальності, однак, по аналогії із застосуванням примусових заходів виховного або медичного характеру, встановлення ознак складу не є обов’язковим, на відміну від передбаченості діяння кримінальним законом. Нема необхідності встановлення у діях юридичної особи і ознак вини (по аналогії з примусовими заходами медичного характеру або примусового лікування), достатньо встановлення факту вчинення протиправних дій, питання суспільно небезпечних наслідків і причинного зв’язку між діянням і наслідками. Невизначеною залишається позиція відносно індивідуального характеру кримінальної відповідальності, що свідчить про необхідність подальшої дискусії з цього питання.

Досить важливим аргументом на важіль можливості застосування інших кримінально-правових заходів до юридичних осіб є: збереження структури кримінального закону шляхом компактного введення Розділу XVI “Застосування кримінально-правових заходів до юридичних осіб”, який за концептуальними ознаками подібний до Розділу XIV “Примусові заходи медичного характеру і примусове лікування”, в якому закріплюються саме принципи, підстави призначення і види окремих інших заходів кримінально-правового характеру, які застосовуються до нормативно визначених осіб.

Викладене свідчить про те, що в разі принципового вирішення питання про можливість застосування інших кримінально-правових заходів до юридичних осіб необхідно визначитися з підставами застосування таких заходів, правових наслідків у разі повторного вчинення юридичною особою суспільно небезпечного діяння, видів кримінально-правових заходів, орієнтованих до застосування відносно юридичної особи, та інші питання, які можуть стати предметом окремої дискусії.

Література:

1. Декларация Организации Объединенных Наций о борьбе с коррупцией и взяточничеством в международных коммерческих операциях. – 1996

2. Европейская конвенция об уголовной ответственности за коррупцию. – 1999

3. Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть: Курс лекций. – Москва, 1996




Козляковський П.А.

Досвід застосування модульно-тьюторської системи у викладанні гуманітарно-правових дисциплін (на прикладі юридичної психології)*

Модульно-тьюторська система навчання є вельми прогресивна. Вона покликана насамперед внести такі зміни в організаційні заходи педагогічного процесу у вищій школі, які б забезпечили суттєву його демократизацію, створили умови для дійсної зміни ролі студента у навчанні (перетворення його з об’єкта в суб’єкт цього процесу), надали б навчально-виховному процесу необхідної гнучкості, сприяли б запровадженню принципу індивідуалізації навчання.

Складний і багатоплановий курс юридичної психології викладається у руслі модульно-тьюторської системи і складається з десяти модулів, що включають двадцять сім тем лекцій та десяти відповідних практичних комплексних тьюторських занять за темами модулів.

Засвоєння модуля розпочинається оглядово-установчими лекціями.

Перший модуль “Вступ до юридичної психології” – вступ до наукової дисципліни – є однією з найістотніших її характеристик. Він відтворює історію й логіку наукового пізнання, сучасний етап науки, її завдання та проблеми. Тому цей модуль є надзвичайно важливим, і без його засвоєння важко очікувати успіхів у подальшому опануванні курсом. Зміст модуля висвітлено у лекціях (1 і 2).

Другий модуль “Психологія юридичної діяльності” розкриває предмет та завдання психології юридичної діяльності (лекція 3), психологію особистості юриста (лекція 4) та висвітлює діяльність психологічної служби в правоохоронних органах (лекція 5).

Третій модуль “Психологія правомірної поведінки” висвітлює проблеми психології права (лекція 6), правосвідомість як конкретно-наукову теорію юридичної психології (лекція 7), правову психологію спільнот і особистості та правову соціалізацію (лекція 8).

Четвертий модуль “Психологія злочинної поведінки” розкриває основи вивчення і оцінки психології особистості злочинця (лекція 9), психологію кримінального середовища і злочинних груп та психологію кримінального насильства (лекція 10).

П’ятий модуль “Психологія досудового слідства” висвітлює психологію розшукової діяльності по розкриттю злочинів (лекція 11), психологічні особливості слідчої діяльності (лекція 12), інформаційно-пошукові слідчі дії (13), комунікативні слідчі дії (14) та інформаційно-комунікативні слідчі дії (лекція 15).

Шостий модуль “Судово-психологічна експертиза” розкриває сутність та значення судово-психологічної експертизи в судочинстві (лекція 16), судово-психологічну експертизу в кримінальному процесі (лекція 17) та судово-психологічну експертизу в цивільному процесі (лекція 18).

Сьомий модуль “Психологія судової діяльності” висвітлює психологічні особливості судової діяльності (лекція 19), психологію судової діяльності з кримінальних справ (лекція 20) та психологію судової діяльності з цивільних справ (лекція 21).

Восьмий модуль “Психологія виправної (пенітенціарної) діяльності” розкриває предмет та завдання пенітенціарної психології (лекція 22), психологію особистості засуджених та їх мікросередовища (лекція 23).

Дев’ятий модуль “Психологія превентивної та постпенітенціарної діяльності” висвітлює предмет і завдання превентивної та постпенітенціарної психології (лекція 24), а також психологічні особливості профілактики злочинності неповнолітніх (лекція 25).

* Козляковський А.П., Козляковський П.А. Юридична психологія: Курс лекцій. Практикум. Хрестоматія. – Миколаїв, “Дизайн і поліграфія”, 2006. – 430 С.

Десятий модуль “Психологія правоохоронної діяльності в екстремальних умовах” розкриває проблеми екстремальної юридичної психології (лекція 26) та стрес і стресові фактори в умовах професійної діяльності працівників правоохоронних органів (лекція 27).

Наступний етап – індивідуальна самостійна навчальна робота, яка охоплює опрацювання відповідної літератури, що рекомендується, а також “Матеріалу до дискусії (хрестоматії)”, який є складовою частиною модулів.

Потім за опрацьованою літературою проводяться відповідні тьюторські заняття, які впроваджуються замість традиційних семінарських занять і у своїй сукупності складають зміст модуля.

Організаційно кожне тьюторське заняття включає в себе три-чотири види навчальної роботи, серед яких два є постійними – це письмова робота у вигляді виконання “Контрольних завдань для перевірки знань” та дискусія за змістом опрацьованої літератури з теми модуля, а інші – змінними (лабораторно-практичні роботи з психологічної діагностики, психологічний практикум тощо).

Так, у другому модулі поряд з іншими формами занять проводяться тьюторські заняття у формі лабораторно-практичних робіт з теми “Психодіагностика інтелекту особистості” (досліди 1,2). Лабораторно-практична робота у третьому модулі проводиться з теми “Діагностика соціально-психологічних особливостей особистості” (досліди 3,4), а у четвертому – лабораторно-практична робота “Психодіагностика окремих властивостей особистості” (дослід 5). У п’ятому модулі проводяться лабораторно-практичні заняття з теми “Психодіагностика особистісної та соціальної креативності особистості” (досліди 6, 7), а у шостому – лабораторно-практична робота “Підготовка і оформлення висновку судово-психологічної експертизи” (дослід 8), у той час як у сьомому модулі проводиться тьюторське заняття у вигляді “Психологічного практикуму” (вправа 1, вправа-дослід 2). Лабораторно-практична робота у восьмому модулі проводиться з теми “Психодіагностика особистісної деформації і девіантної поведінки” (досліди 9-12), а у дев’ятому – лабораторно-практична робота “Дослідження типів акцентуацій” (досліди 13, 14). У десятому модулі проводиться лабораторно-практична робота з теми “Діагностика психічних станів особистості” (досліди 15, 16).

Виконання навчальних завдань оцінюється певною кількістю залікових одиниць (балів), облік яких веде як викладач, так і сам студент. Оскільки наперед відомо, яку кількість їх треба набрати для того, щоб отримати оцінку “5”, “4” або “3”, кожен студент має можливість протягом усього періоду вивчення предмета контролювати та свідомо регулювати успішність свого просування у засвоєнні курсу шляхом цілеспрямованого планування та розподілу своїх зусиль для досягнення навчальних результатів, що відповідають його запитам. Остаточно оцінка успішності вивчення предмета визначається підсумовуванням усієї сукупності навчальних занять.

Ефективність запропонованої технології навчання перевірена і підтверджена експериментально.


Кормич А.І.,

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   46


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка