Введення у хірургію. Десмургія. Асептика і антисептика




Сторінка5/6
Дата конвертації18.04.2016
Розмір1.16 Mb.
1   2   3   4   5   6

Задача №6 В операційній іде підготовка до оперативного втручання під загальною анестезією. Анестезістка підключає хворому систему для інфузій, лікар-анестезіолог готує апаратуру для інгаляційного наркозу, хірург обробляє операційне поле, пояснюючи студентам можливі ускладнення при проведенні втручання. Операційна сестра подає хірургу тампони з антисептиком для обробки поля та робить зауваження студентам, що знаходяться в операційній без бахіл. Санітарка проводить вологе прибирання в приміщенні. Які грубі порушення роботи в операційному блоці? Назвіть вірні відповіді.


А. операційне поле обробляється тільки після загального знеболення;

Б. систему для ін фузій має підключати лікар-анестезіолог;

В. пояснення, що стосуються пацієнта, можливі тільки при виключенні йому свідомості;

Г. прибирання приміщення проводиться до та після операції;

Д. без бахіл та певного одягу в операційній знаходитись заборонено;

Задача №7 При обробці рук по методу Спасокукоцького-Кочергіна, хірург двічі помив їх щітками з милом в теплій воді, а потім серветками в 0,5% розчині нашатирного спирту в двох стерильних тазах по 3 хвилини. Після цього ретельно витер руки стерильною серветкою та на протязі 5 хв. обробив 960 розчином спирту. Нігтьові ложа обробив 5% спиртовим розчином йоду. Якій з приведених етапів не вірний або не має достатньої основи й може бути виключеним?

А. обробляють в тазах по 5 хвилин;

Б. не треба мити руки з милом;

В. треба обробляти спиртом 3 хвилини;

Г. не треба обробляти нігтьові ложа йодом;

Д. треба обробляти нігтьові ложа водним розчином йоду;



Відповіді: №6 – В, Г, Д; №7 – Б;
Література:

Основна:

  1. Гостищев В.К. Общая хирургия. М., “Медицина”, 1997.- с. 326 – 342, 116 – 121.

  2. Гостищев В.К. Общая хирургия. М., “Медицина”, 1993.- с. 298 – 314.

  3. Стручков В.И. Общая хирургия. М., “Медицина”, 1988.- с. 365 – 371.

  4. Волколаков Я.В. Общая хирургия. Рига “Звайгзне”, 1989.- с. 338 – 360.

  5. Черенько М.П. Загальна хірургія. Київ “Здоров’я”, 1999.- с. 208 – 216.

  6. Жученко С.П. Загальна хірургія. Київ “Здоров’я”, 1999.- с. 235 – 240.

  7. Конспекти лекцій.


Додаткова:

  1. Гостищев В.К. Руководство к практическим занятиям по общей хирургии. М., “Медицина”, 1987.- с. 183 – 196.

  2. Григорян А.В. Руководство к практическим занятиям по общей хирургии. М., “Медицина”, 1976.- с. 151 – 167.

Дегтяр Е.Г. "Що повинна знати і вміти сестра хірургічного відділення", 1979.-с.

7. ПІСЛЯОПЕРАЦІЙНИЙ ПЕРІОД


  1. Актуальність теми. Переважна більшість хворих, що перебувають у хірургічних стаціонарах, підлягають оперативному лікуванню. Видужання хворого після оперативного втручання, зменшення вірогідності виникнення різноманітних ускладнень, ефективність лікування в повній мірі залежить від Медичний персонал повинен вміти правильно провести передопераційну підготовку хворих в залежності від терміновості операції, та з урахуванням розташування патологічного чинника, в подальшому персонал веде постійний догляд за хворим, за його зовнішнім виглядом та основними показниками гомеостазу. Перекладання цієї роботи на плечі молодшої медичної ланки категорично забороняється.

  2. Тривалість заняття: 2 год




  1. Навчальна мета.

Студент повинен:

3.1. Знати:

  • визначення терміну “післяопераційний період”;

  • визначення терміну “ранній післяопераційний період”;

  • визначення терміну “пізній післяопераційний період”;

  • визначення терміну “катаболічна фаза”;

  • визначення терміну “анаболічна фаза”;

  • визначення терміну “фаза зворотнього розвитку”;

  • основні моменти інтенсивної терапії в післяопераційному періоді;

  • принципи догляду за шкірою та слизовими;

  • принципи догляду за серцево-судинною системою;

  • принципи догляду за дихальною системою;

  • принципи догляду за нервовою системою;

  • принципи догляду за ШКТ;

  • принципи догляду за сечовидільною системою;

  • можливі ускладнення в ранньому післяопераційному періоді;

  • можливі ускладнення в пізньому післяопераційному періоді;

  • особливості догляду за хворими після екстреного оперативного втручання;

  • особливості догляду за хворими після планового оперативного втручання;

  • особливості догляду за хворими після операцій на ШКТ;

  • особливості догляду за хворими після операцій на органах грудної клітки;

  • особливості догляду за післяопераційною раною;

  • характеристику та обладнання палат інтенсивної терапії.


3.2. Вміти:

  • визначати фази післяопераційного періоду;

  • визначати основні характеристики погіршення стану систем;

  • проводити профілактику основних післяопераційних ускладнень;

  • оцінювати основні показники діяльності систем та органів;

  • проводити профілактику пролежнів;

  • проводити профілактику тромбемболій;

  • проводити профілактику атонії шлунку та кишківника;

  • проводити профілактику затримки сечі;

  • скласти план основних обстежень хворого в післяопераційному періоді;

  • оформити медичну документацію (історію хвороби).


3.3. Опанувати практичні навички:

  • техніку проведення очисної, гіпертонічної та мікроклізми;

  • техніку проведення догляду за шкірою та слизовими;

  • техніку догляду за ротовою порожниною;

  • техніку догляду за анальним отвором та сечостатевими органами;

  • техніку застосування протипролежневого матрацу;

  • техніку застосування протипролежневих кругів;

  • техніку проведення санітарно-гігієнічної обробки лежачого хворого;

  • техніку накладання еластичного бинта на нижні кінцівки;

  • визначення та характеристика пульсу, АТ, частоти дихання;

  • огляд та оцінка стану шкіри пацієнта після операції;

  • збору анамнезу у післяопераційного хворого;

  • техніку зондування та промивання шлунку;

  • техніку катетеризації сечового міхура;

  • методику підготовки хворого до рентгенологічного та ендоскопічного дослідження травного каналу в післяопераційному періоді;

  • методику підготовки хворого до УЗД органів черевної порожнини;

  • техніку виконування термометрії, постановки банок, гірчичників;

  • техніку догляду за післяопераційною раною, проведення перев’язок;


4.Міжпредметна інтеграція (базовий рівень підготовки).


Назви попередніх дисциплін

Отримані навички

1. Хімія

2. Мікробіологія


3.Фармакологія


4. Пропедевтика внутрішніх хвороб

5. Патофізіологія


6. Рентгенологія
7. Нормальна та топографічна анатомії

Ідентифікувати та класифікувати хімічні речовини за будовою та особливостями впливу на мікро- та макроорганізм, зобразити формули неорганічних та органічних речовин.
Класифікувати збудників інфекційних захворювань, володіти методами бактеріологічного дослідження матеріалу та ідентифікувати збудників інфекційних захворювань.
Класифікувати основні антимікробні речовини за механізмом дії на збудників інфекції, вміти розраховувати дози хіміотерапевтичних речовин, вміти виписувати рецепти на основні хімічні антисептики. Призначати та дозувати лікарські засоби.
Збирати анамнез, проводити огляд, пальпацію, перкусію, аускультацію.
По результатам обстеження орієнтуватись в порушенні ланок нормального функціонування організму.

Читати рентгенологічні знімки.


Знати топографо-анатомічні особливості будови тіла.

  1. Поради студенту.


5.1. Зміст теми.

Подальша робота, під час проведення заняття, проводиться в палатах ВРІТ та хірургічному відділенні, де вивчаються та детально розбирається післяопераційне ведення хворих.

Студентам, при вивченні даної теми, необхідно звернути увагу на нижче приведені основні моменти.

Післяопераційний періодпроміжок часу від закінчення операції до видужання хворого або переводу його на інвалідність. Розрізнюють ранній післяопераційний період – час від завершення хірургічної операції до виписки хворого з стаціонару та пізній післяопераційний період – час з моменту виписки хворого з стаціонару до видужання або переводу на інвалідність.

У післяопераційному періоді в зв'язку з операцією та зв'язаною з нею травмою, розвиваються порушення функцій внутрішніх органів та обмінних процесів, ступінь яких залежить від обсягу і тривалості оперативного втручання, крововтрати та стану хворого до операції.

Хірургічна операція та наркоз призводять до певних патофізіологічних змін в організмі, котрі носять загальний характер та є відповіддю організму на операційну травму. Організм мобілізує систему захисних факторів та компенсаторних реакцій, направлених на ліквідацію наслідків операційної травми та відновлення гемостазу. Під дією операції не виникає нового виду обміну речовин, а змінюється інтенсивність окремих процесів – порушується співвідношення катаболізму та анаболізму.

В післяопераційному стані хворого розрізняють три фази: катаболічну, зворотнього розвитку та анаболічну.



Катаболічна фаза – тривалість 3 – 7 днів. Вона більш виражена при серйозних змінах в організмі, обумовлених захворюванням, з приводу котрого виконана операція, а також важкістю операції. Катаболічну фазу збільшує та подовжує також приєднання післяопераційного ускладнення. В збільшенні тривалості катаболічної фази грають роль триваюча кровотеча, приєднання гнійно-запальних ускладнень, гіповолемія, зміна водно-електролітного та білкового балансу, а також порушення в проведенні післяопераційного періоду (значні болі, неповноцінне, незбалансоване парентеральне харчування, гіповентиляція легень).

Катаболічна фаза є захисною реакцією організму, мета котрої – підвищити опір організму шляхом швидкої доставки необхідних енергетичних та пластичних матеріалів.

Вона характеризується певними нейроендокринними реакціями: активацією симпатико-адреналової системи, гіпоталамусу та гіпофізу, підсиленим синтезом та поступленням в кров катехоламінів, глюкокортикоїдів, альдостерону. В крові збільшується рівень глюкози та знижується вміст інсуліну, чиниться посилений синтез ангіотензину та реніну. Нейрогуморальні порушення призводять до змін судинного тонусу (спазм судин) та кровообігу в тканинах, розладу мікроциркуляції, порушення тканинного дихання, гіпоксії, метаболічного ацидозу, що обумовлює в свою чергу порушення водно-електролітного балансу, вихід рідини з кров’яного русла в міжтканеві проміжки та клітини, згущення крові та стаз формених елементів. Це збільшує ступінь порушення окислювально-відновлювальних процесів в тканинах, протікаючих в умовах переваги анаеробного гліколізу над аеробним внаслідок тканинної гіпоксії. При подібних біохімічних порушеннях та розладах мікроциркуляції в першу чергу страждають міокард, печінка та нирки.

Підвищений розпад білка характерний для катаболічної фази та являє собою втрату не тільки м’язових білків, білків сполучної тканини, але, що найбільш важливо, втрату ферментних білків. Швидше всього відбувається розпад білків печінки, плазми, шлунково-кишкового тракту. Втрата білка значно збільшується при крововтраті, післяопераційних гнійних ускладненнях.



Серцево-судинна система. Відмічається блідість шкірних покривів, частішає пульс на 20 – 30 %, помірне підвищення артеріального тиску, незначне зниження ударного об’єму серця.

Дихальна система. У хворих частішає дихання при зменшенні його глибини. Життєва ємкість легень зменшується на 30 – 50 %. Поверхневе дихання може бути обумовлене біллю в місці операції, високим стоянням діафрагми або обмеженням її рухливості після операції на органах черевної порожнини, розвитком парезу шлунково-кишкового тракту.

Нервова система. В першу добу після операції внаслідок залишкової дії наркотичних та седативних речовин хворі заторможені, сонливі, байдужі навколишнього середовища. Поведінка їх в більшості випадків спокійна. Починаючи з другої доби після операції, по мірі припинення дії наркотичних речовин та з’явлення болі можливі прояви хвилювання, нестійкості психічної діяльності, що може проявлятися або в збудженні або, навпаки, пригніченні. Порушення психічної діяльності можуть бути обумовлені приєднанням ускладнень, підсилюючих гіпоксію, порушення водно-електролітного балансу.

Порушення функції печінки та нирок проявляється зростанням диспротеїнемії, зниженням синтезу ферментів, зменшенням діурезу внаслідок зменшення ниркового кровотоку та збільшення вмісту альдостерону, антидіуретичного гормону.

ФАЗА ЗВОРОТНЬОГО РОЗВИТКУ – тривалість 4 – 6 днів. Перехід катаболічної фази в анаболічну відбувається не відразу, а поступово. Цей період характеризується зниженням активності симпатико-адреналової системи та катаболічних процесів, про що говорить зменшення виділення з сечою азоту до 5 – 8 г/добу (замість 15 – 20 г/добу в катаболічній фазі). Кількість поступаючого азоту перевищує кількість виведеного з сечею. Позитивний азотистий баланс вказує на нормалізацію білкового обміну та посилений синтез білків в організмі. В цей період знижується виділення калію з сечею, відбувається накопичення в організмі калію, приймаючого участь в синтезі білків та глікогену. Відновлюється водно-електролитний баланс. В нейрогуморальній системі переважує дія парасимпатичної системи. Підвищений рівень соматотропного гормону, інсуліну, андрогенів.

В перехідній фазі продовжується, хоча й в меншій ступені, підвищена витрата енергетичних та пластичних матеріалів (білки, жири, вуглеводи), котра поступово зменшується та починається активний синтез білків, глікогену, а потім і жирів. Остаточна перевага анаболічних процесів над катаболічними вказує на перехід післяопераційного періоду в анаболічну фазу.

Фаза зворотнього розвитку наступає через 3 – 7 днів після операції при неускладненому протіканні післяопераційного періоду. Ознаками закінчення катаболічної фази та початок фази зворотнього розвитку є зникнення болі, нормалізація температури тіла, підвищення апетиту. Хворі стають активними, шкірні покриви стають звичайного кольору, дихання стає глибоким, скорочується кількість дихальних рухів. Кількість серцевих скорочень наближається до вихідного доопераційного рівня. Відновлюється діяльність шлунково-кишкового тракту: з’являється перистальтика, починають відходити гази.

АНАБОЛІЧНА ФАЗА. Для неї характерний посилений синтез білків, глікогену, жирів, витрачених під час операції та в катаболічній фазі післяопераційного періоду.

Характер нейроендоктинної реакції виражається в активації парасимпатичної вегетативної нервової системи та підвищенні активності анаболічних гормонів. Синтез білків стимулює соматотропний гормон гіпофізу та андрогени, активність котрих в анаболічній фазі значно підвищується. Соматотропний гормон підвищує транспорт амінокислот з міжклітинного простору в клітину. На синтез білків в печінці, нирках, міокарді активно діють андрогени. Гормональні процеси призводять до збільшення кількості білків в крові, органах, а також в ділянці рани, забезпечуючи тим самим репаративні процеси, ріст та розвиток сполучної тканини.

В анаболічній фазі післяопераційного періоду відбувається відновлення запасів глікогену внаслідок антиінсуліновій дії соматотропного гормону.

Клінічні ознаки характеризують анаболічну фазу як період видужання, відновлення порушених функцій серцево-судинної, дихальної, видільної систем, органів травлення, нервової системи. В цій фазі покращується самопочуття та стан хворого, покращується апетит, нормалізується частота серцевих скорочень, артеріальний тиск, відновлюється діяльність шлунково-кишкового тракту: пасаж їжі, процеси всмоктування в кишечнику, з’являється самостійний стілець.

Тривалість анаболічної фази 2 – 5 тижнів. Тривалість її залежить від важкості операції, початкового стану хворого, виразності та тривалості катаболічної фази. Ця фаза післяопераційного періоду завершується додаванням маси тіла, котре наступає через 3 – 4 тижні та триває до повного видуження, що займає іноді декілька місяців. Відновлення маси тіла залежить від багатьох факторів: ступені її втрати в доопераційному періоді внаслідок виснажуючих захворювань, об’єму та важкості операції, післяопераційних ускладнень, вираженості та тривалості катаболічної фази післяопераційного періоду. На протязі 3 – 6 місяців остаточно завершуються процеси репаративної регенерації – дозрівання сполучної тканини, утворення рубця.

Після виконання операції хворі поступають у відділення або палату інтенсивної терапії, котрі організовані для догляду за хворими, проведення інтенсивної терапії та надання екстреної допомоги, якщо в цьому виникає необхідність. Для догляду за станом хворого у відділеннях є апаратура, що дозволяє постійно реєструвати частоту пульсу, його ритм, ЕКГ, ЕЕГ. Експрес-лабораторія дозволяє слідкувати за рівнем гемоглобіну, гематокриту, електролітів, білків крові, ОЦК, кислотно-основного стану. У відділенні інтенсивної терапії повинно бути все необхідне для надання екстреної допомоги: набір лікарських засобів та трансфузійних середовищ, апаратура для ШВЛ, стерильні набори для венесекції та трахеостомії, апарат для дефібриляції серця, стерильні катетери, зонди, оснащений перев’язочний стіл.

Ретельне обстеження хворого проводиться за допомогою загальноклінічних методів обстеження: огляду, пальпації, перкусії, аускультації, а при необхідності – інструментального обстеження (електрокардіо-, рентгено-, електро-енцефалографія та ін.). Здійснюється постійне спостереження за станом психіки хворого (свідомість, поведінка – збудження, ціаноз, жовтушність, сухість, пітливість).

При обстеженні серцево-судинної системи визначають частоту пульсу, наповнення, ритм, рівень артеріального, а при необхідності і центрального венозного тиску, характер тонів серця, наявність шумів. При обстеженні органів дихання оцінюють частоту, глибину, ритм дихання, проводять перкусію та аускультацію легень.

При обстеженні органів травлення визначають стан язика (сухість, наявність нашарувань), живота (здуття, участь в диханні, наявність симптомів подразнення очеревини: напруження м’язів черевної стінки, симптом Щоткіна-Блюмберга, наявність перистальтичних кишкових шумів), пальпують печінку. Від хворого отримують відомості про відходження газів, наявності стільця.

Обстеження сечовидільної системи включає визначення добового діурезу, швидкості сечовиділення по постійному сечовому катетеру, погодинного діурезу.

Аналізу підлягають і дані лабораторних досліджень: рівень гемоглобіну, гематокріту, показники кислотно-лужного стану, ОЦК, електролітів крові. Зміни лабораторних показників разом з клінічними даними дозволяють вірно визначити склад та об’єм трансфузійної терапії, призначення лікарських засобів.

Обстеження хворого проводять багаторазово, щоб порівняти отримані дані та своєчасно визначити можливі погіршення в його стані та як можна раніше почати лікування.

Дані огляду та спеціальних досліджень вносять в спеціальну карту по спостереженню за хворим в відділенні інтенсивної терапії та відмічають в історії хвороби у вигляді записів у щоденнику.

При спостереженні за хворим слід орієнтуватися на критичні показники діяльності органів та систем, які мають служити основою для з’ясування причини погіршення стану хворого та надання екстреної допомоги.



  1. Стан серцево-судинної системи: частота пульсу більш 120 на 1 хв; зниження систолічного артеріального тиску до 80 мм рт. ст. та нижче, та підвищення до 200 мм рт. ст.; порушення серцевого ритму; зниження центрального венозного тиску нижче 50 мм вод. ст. та підвищення його більш 110 мм вод. ст.

  2. Стан дихальної системи: число дихань більше 28 на 1 хв, виражене скорочення перкуторного звуку, тупий звук над легенями при перкусії грудної клітини, відсутність дихальних шумів в зоні притуплення.

  3. Стан шкіри та видимих слизових оболонок: виражена блідість, акроцианоз, холодний липкий піт.

  4. Стан видільної системи: зменшення сечовиділення (кількість сечі менше ніж 10 мл/год), анурія.

  5. Стан органів шлунково-кишкового тракту: різке напруження м’язів передньої черевної стінки, чорний стілець – домішок крові в калі, різко позитивний симптом Щоткіна-Блюмберга, виражене здуття живота, затримка газів, відсутність перистальтичних кишкових шумів на протязі більше, ніж 3 доби.

  6. Стан центральної нервової системи: втрата свідомості, марення, галюцинації, рухове та мовне збудження, загальмований стан.

  7. Стан операційної рани: сильне промокання пов’язки кров’ю; розходження країв рани, випадіння органів черевної порожнини в рану (евентерація); рясне промокання пов’язки гноєм, кишковим вмістом.

ЛІКУВАННЯ. Здійснюють компенсацію метаболічних порушень, відновлення порушених функцій органів, нормалізацію окислювально-відновлювальних процесів в тканинах – доставку кисню, виведення недоокислених продуктів обміну, вуглекислоти, відновлення підвищених енергетичних затрат.

Важливим моментом підтримання та покращення білкового та електролітного обміну є парентеральне та, якщо це можливо, ентеральне харчування хворого. Слід надати перевагу введенню рідини та харчових речовин природнім шляхом та використовувати його по можливості раніше.

Основними моментами інтенсивної терапії в післяопераційному періоді є:


  1. боротьба з біллю шляхом використання знеболюючих речовин, електроаналгезії, епідуральної анестезії та ін.;

  2. відновлення серцево-судинної діяльності, усунення порушень мікроциркуляції (серцево-судинні засоби, реополіглюкін);

  3. попередження та лікування дихальної недостатності (оксигенотерапія, дихальна гімнастика, управляєма легенева вентиляція);

  4. дезинтоксикаційна терапія;

  5. корекція метаболічних порушень (водно-електролітного балансу, кислотно-основного стану, білкового синтезу);

  6. збалансоване парентеральне харчування;

  7. відновлення функції видільної системи;

  8. відновлення функції органів, діяльність котрих порушена внаслідок хірургічного втручання (парез кишечнику при операціях на органах черевної порожнини, гіповентиляція, ателектаз при операціях на легенях та ін.).

УСКЛАДНЕННЯ. В ранньому післяопераційному періоді ускладнення можуть виникати в різноманітні терміни. В перші 2 доби після операції можливі такі ускладнення, як кровотеча (внутрішня або зовнішня), гостра судинна недостатність (шок), гостра серцева недостатність, асфіксія, дихальна недостатність, ускладнення наркозу, порушення водно-електролітного балансу, порушення сечовиділення (олігурія, анурія), парез шлунку, кишечнику.

В наступні дні після операції (3 – 8 доба) можуть виникнути серцево-судинна недостатність, пневмонія, тромбофлебіт, тромбоемболія, гостра печінково-ниркова недостатність, нагноєння рани.

У хворого, який переніс операцію та наркоз, в післяопераційному періоді можуть виникнути ускладнення, пов’язані з порушенням основних функцій організму. Причини післяопераційних ускладнень можуть бути пов’язані з основним захворюванням, по поводу якого було здійснено втручання, з перенесеним наркозом та операцією, з загостренням супутніх захворювань. Всі ускладнення можна розділити на ранні та пізні.

Ранні ускладнення можуть виникати відразу у перші години та доби після операції, вони пов’язані з пригнічуючою дією наркотичних речовин на дихання та кровообіг, з некомпенсованимим водно-електролітними порушеннями. Неліміновані з організму наркотичні речовини та незруйновані м’язеві релаксанти призводять до пригнічення дихання, упритул до його зупинки. Це проявляється в гіповентиляції (рідке поверхневе дихання, западання язика), що може призвести до апное.

Причиною порушення дихання можуть бути також блювота та регургітація у хворого, що повністю не вийшов з стану наркотичного сну. Тому дуже важливо спостереження за хворим в ранньому післяопераційному періоді. При порушенні дихання необхідно відразу ж налагодити штучну вентиляцію легень мішком Амбу чи при западанні язика використовувати повітроводи, які відновлюють провідність дихальних шляхів. При пригніченні дихання, обумовленому триваючою дією наркотичних речовин, можна використовувати дихальні аналептикі (налорфін, бімегрід, кордіамін).

В перші дні після операції у хворих можуть бути порушення водно-електролітного балансу, обумовлені основним захворюванням, при якому відмічається втрата води та електролітів (кишкова непрохідність), чи крововтратою. Клінічними ознаками порушень водно-електролітного балансу являються сухість шкіри, підвищення температури шкіри, зниження тургору, сухість язика, виражена спрага, м’якість очних яблук, зниження центрального венозного тиску (ЦВТ) та гематокриту, зниження діурезу, тахікардія. Необхідно відразу ж корегувати дефіцит води та електролітів, переливаючи розчини, які містять електроліти (розчин Рингер-Локка, розчин хлориду калію, розчини дісоль, хлосоль). Переливання необхідно проводити під контролем ЦВТ, кількості виділеної сечі та рівня електролітів крові.

В ранньому післяопераційному періоді можуть виникати дихальні розлади пов’язані з ателектазом легень, пневмонією, бронхітом, особливо часті ці ускладнення у хворих похилого віку. Для профілактики дихальних ускладнень важливі рання активізація хворого, добре адекватне знеболювання після операції, проведення лікувальної гімнастики, перкусійного та вакуумного масажу грудної клітини, аерозольні парові інгаляції, роздування резинових камер. Всі ці міроприємства сприяють розкриттю спалих альвеол, покращують дренажну функцію бронхів.

Ускладнення зі сторони серцево-судинної системи часто виникають на фоні некомпенсованої крововтрати, порушеного водно-електролітного балансу. Все це потребує адекватної корекції виявлених змін. У похилих хворих з супутніми захворюваннями серцево-судинної системи на фоні основного хірургічного захворювання, наркозу та операції можуть в післяопераційному періоді виникнути випадки гострої серцево-судинної недостатності, котрі можуть проявлятися у вигляді тахікардії, порушень ритму, високим центральним венозним тиском – симптомами лівошлуночкової недостатності та набряку легень. Лікування в кожному конкретному випадку індивідуальне: використання серцевих глікозидів, антиаритмічні засоби, коронаророзширюючі засоби. При набряку легень використовують гангліоблокатори, сечогінні засоби, вдихання кисню зі спиртом.

Водно-електролітні розлади можуть виникнути і в пізньому періоді після операції, особливо у хворих з кишковими норицями. Це потребує постійної корекції електролітного балансу та переводу хворого на парентеральне харчування.

Важливе значення у хворих в післяопераційному періоді має профілактика тромбоемболічних ускладнень, котра включає ранню активацію хворого, використання гепарину до 20000 ОД в день, фраксипарину, кальципарину, введення зменшуючих агрегацію формених елементів крові (реополіглюкін, анальгін), щоденне переливання рідин з метою створення помірної гемодилюції, бинтування нижніх кінцівок еластичним бинтом.

Після виписки хворого з стаціонару – пізній післяопераційний період – можливі ускладнення зі сторони органів, на котрих виконувалася операція (хвороба оперованого шлунку, постхолецистектомічний синдром, фантомні болі при ампутаціях кінцівки, посттромбофлебитичний синдром, злукова хвороба). Можуть виникнути ускладнення у вигляді лігатурної нориці, післяопераційних гриж, келоїдного рубця.

На конкретних випадках вивчаються скарги хворого після операції, загальний його вигляд, колір шкіри, вираз обличчя, положення в ліжку (активне, пасивне, вимушене). Вимірюється температура, пульс, АТ, вивчається тип дихання, кашель (сухий, з харкотинням). Звертається увага на язик (сухий чи вологий, наявність нашарувань), запах з рота, відрижку, гикавка, блювоту; оцінюється живіт, його форма, участь в акті дихання, симетричність, наявність перистальтики, відходження газів. Загостряється увага на сечовипусканні (вільне, затримка сечі, болюча, кількість сечі за добу). Стан оперованої ділянки вивчається по пов'язці (суха чи промокла патологічним чинником - жовч, кров, гній).



Ведення хворого в післяопераційному періоді починається з підготовки до часу закінчення операції ліжка, провітрювання палати. В подальшому - спостереження за хворим до його пробудження (якщо операція проведена під наркозом), допомога при ускладненнях після наркозу (асфіксія, блювота, аспірація блювотними масами, падіння серцевої діяльності та ін.).

  • Створюються умови покою, зменшення післяопераційного болю (виключаючи функціонально вигідне положення в ліжку, аналгетики, тощо).

  • Профілактика та лікування легеневих ускладнень (захист від охолодження, підвищене положення верхньої частини тулубу); дихальна гімнастика, антибіотики, сульфаніламіди, серцеві засоби);

  • Профілактика та лікування ускладнень з боку серцево - судинної системи - спостереження за пульсом, кров'яним тиском та відповідні заходи, що направлені на підняття серцево - судинного тонусу (камфора, кордіамін, кофеїн, 40% р-н глюкози в/в та ін.); боротьба з наслідками крововтрати (переливання крові ),

  • Компенсація порушень водно-сольового, білкового, вуглеводного обмінів, кислотно-лужної рівноваги;

  • Боротьба з атонією шлунку та парезом кишечнику (відсмоктування шлункового вмісту за допомогою зонда, шприцу Жане, промивання шлунку, гіпертонічні клізми, газовідвідна трубка);

  • Боротьба з затримкою сечі (грілка на гіпогастрій, мікроклізма з теплого фізрозчину, зміна положення хворого в ліжку, спазмолітики, катетеризація міхура);

  • Профілактика післяопераційних тромбозів та емболій (використання еластичного бинта, антикоагулянти, лікувальна фізкультура),

  • Профілактика утворення пролежнів (повертання хворого в ліжку протирання шкіри камфорним спиртом, круги, "бублики", гумові шари в місцях найбільшого тиску);

  • Спостереження та догляд за раною (просочення пов'язок, стан навколишньої шкіри (почервоніння, набряк, інфільтрація));

  • Положення хворого в ліжку після операції і строки вставання визначаються загальним станом хворого, ступенем його активності, характером проведеної операції.

Раннє вставання і більш активне положення в післяопераційному періоді обумовлює профілактику легеневих ускладнень, післяопераційного парезу кишечнику, тромбофлебіту, емболії та ін.
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка