Юшманова Оксана Володимирівна вчитель української мови і літератури Кривий Ріг 2009 2 реферат




Скачати 316.41 Kb.
Дата конвертації14.04.2016
Розмір316.41 Kb.

Міністерство освіти ї науки України
Дніпропетровське відділення Малої академії наук України

Філологічний факультет


Секція української літератури

Т.Г. Шевченко - культурно-духовний

феномен української літератури

Науково-дослідницька робота


Виконавець:

учениця 9- Б класу
Криворізької загальноосвітньої
школи І-ІІІ ступенів №126
Жовтневого району
Кобиляцька Віта
Науковий керівник:
Юшманова Оксана Володимирівна
вчитель української мови і літератури
Кривий Ріг
2009


2

Реферат

Науково-дослідницька робота 29 с., 11 джерел.

Обєктом дослідження є культурно-духовний феномен Т.Г.Шевченка.

Мета роботи - довести і продемонструвати на прикладах, що Т. Г. Шевченко -культурно-духовний феномен , унікальне явище в українській літературі. З'ясувати, що собою являє релігійність творчості митця, проаналізувати характерні ознаки релігійного стилю.

Методика дослідження - аналіз характерних ознак релігійного стилю у творах Т.Г.Шевченка.

Інтерпритаційний підхід ґрунтується на визнанні понад усе християнських вартостей Шевченкового слова. У незалежній Україні шевченкознавча наука повернулася до визнання сакрального характеру творчості Шевченка. Показ цінності у поеті просвітлених християнських почуттів, високого благородства духу, всепрощення, віри і надії.

Результати роботи можуть бути застосовані при вивченні творчості Т.Г.Шевченка на уроках української літератури.

Ключові слова: КУЛЬТУРНО-ДУХОВНИЙ ФЕНОМЕН, ПРОРОК, КУМИР НАЦІЇ, ХРИСТИЯНСЬКЕ МИСЛЕННЯ, БОЖИЙ ПОСЛАНЕЦЬ, ДУХОВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ, БРАТОЛЮБІЄ, ПСАЛМИ ДАВИДОВІ, САКРАЛЬНІСТЬ, БІБЛІЯ, ХРИСТОС, ЄВАНГЕЛЬСЬКІ ПОДІЇ, СУСПІЛЬНИЙ ГРІХ.



ЗМІСТ



Вступ с. 4

1. Культурно-духовний феномен с. Б



  1. Величезний духовний ґрунт с. 5

  2. Постійний діалог з Богом с. 7

  3. Український світ Шевченка: архітипи та символи с. 15

  4. Минуле як колективний гріх с. 20

  5. Сьогодення як покарання с. 21

  6. Прийдешнє спасіння с. 25

Висновки с. 27

Перелік посилань с. 28

Список використаних джерел с. 29


4

ВСТУП

Про культурно-духовний феномен творчості Тараса Шевченка, який пройшов шлях від селянина-кріпака до володаря душ і умів нації, з його знанням людей та пристрастей, творчою енергією, що компенсувала його самотність і перетворювала на самодостатню особистість, розповідається у поданій роботі.

Мета роботи - довести і продемонструвати на прикладах, що Т. Г. Шевченко -культурно-духовний феномен , унікальне явище в українській літературі. З'ясувати, що собою являє релігійність творчості митця, проаналізувати характерні ознаки релігійного стилю.

Після смерті поета почався процес канонізації та глорифікації його образу як генія, кумира нації, народного трибуна, пророка. Такий обшир літературних, громадських, політичних образів позбавляв Т. Шевченка рис живої людини, творчої особистості з її вадами, внутрішніми конфліктами, драмою життя.

Справді, тексти Т. Шевченка народжують безліч смислів, які вибудовуються у цілу низку опозицій: імперська — українська свідомість; духовне — секуляризаційне; націоналіст — інтернаціоналіст; атеїст — релігійний мораліст; революціонер — пророк тощо. Універсалізм його мислення має глибинне, біблійно-християнське коріння. "Великий текст" Т. Шевченка (поезія, російськомовні твори, щоденники, листування, живопис) має християнське підґрунтя. Його мислення за походженням — християнсько-універсальне, що продукує численні глибинні смисли, конотації, які, у свою чергу, мають безліч відтінків, значень, контекстів. Енергія християнського мислення, якою був наділений Т. Шевченко, має пульсуючий характер — то розширюється у просторі, то стискується у часі.


5

1. КУЛЬТУРНО-ДУХОВНИЙ ФЕНОМЕН

1.1. Величезний духовний ґрунт

Феномен Шевченкової поезії постав не самодостатньо, не „без ґрунту", як то колись твердилося. Він виник на величезному духовному ґрунті як наслідок тривалого, кількасотлітнього розвитку української поезії, починаючи від її найдавніших загальнослов'янських витоків. Отже, нова українська література з перших років виявилася спадкоємницею традицій давньої української літератури, що розвинулася на ґрунті як старокнижності, так і фольклору. Український преромантизм і романтизм спирався на традиції сентиментально-романтичної світської лірики, усної народної лірики та балади, творів загальноєвропейського (включно із загальнослов'янським) романтизму. Треба відзначити, що церковнослов'янська силабіка справила найбільший вплив на формування релігійно-моралізаторської поезії [1, 35].

Т.Шевченка називають національним поетом, але не тільки за те, що він закликав до незалежності України, а й тому, що душа нашого читача на якомусь надраціональному, метафізичному, релігійному рівні відчуває душу поета. Український народ прийняв, осягнув його, як жодного митця жоден інший народ. В стародавніх хатах портрет Шевченка висів на покуті поруч з Божницею. Люди читали по пам'яті Шевченка. Такого шанування не удостоївся від свого народу жоден митець. Народ сприймав його як Божого посланця у період найглибшого затихання національного життя, як „апостола" та „пророка" української нації у біблійному розумінні цих слів.

На той час нація потребувала для свого порятунку відродження духу. Шевченко і з'явився як поет, слово якого було здатне відродити дух нації. Національне життя виражається, насамперед, у культурі, яка свідчить


6

про ії традиції, історію. Необхідно зосередити увагу на тому, що кожна нація цікава світу своїм духовним потенціалом. І „Кобзар" є своєрідним поясненням нашого національного буття. Бо це свята книга, що зберігає наш генетичний духовний код - мову. Прочитання „Кобзаря" безкінечне. Шевченко засвідчив воскресіння нації у драматичний період національної історії: бездержавності, заборони української мови, українського друкованого слова, занепаду національної еліти... Нація відчула, що у неї є духовна сила, з якою можна йти у майбутнє. Ця духовна сила сконденсована у Шевченкових текстах, до яких ми постійно повертаємось, бо, торкаючись їх своєю уявою, отримуємо засіб самовоскресіння: і духовного, і національного [2]. Але заповітною мрією Шевченка була „І братолюбіє пошли", котра проходить червоною смугою майже в усіх його творах. Ця добра ідея бере свої начатки ще з дитинства, з дідусевих оповідань, з набожної християнської літератури, котра вчила „ не платити злим за зле", „для доброго діла у істинного християнина завжди є час молиться Богу, благодарити Творця" [3].

Теологічність мислення Т. Шевченка пояснюється його походженням, стихією народної релігійності, архітипами дитинства, коли вчився читати по Псалтиреві, що вражав дитячу уяву своєю поетичністю, емоційністю, а також звернення до Біблії протягом усього життя. Вершиною поетичної творчості й виявом авторської зрілості Т. Шевченка вважається цикл його відомих переспівів біблійних пророків та псалмів Давидових.

Християнська свідомість Т. Шевченка зумовлювала цілісність, синкретизм творчості, до речі, надавала певний ритм мислі й поетичному слову. А отже, думка про те, що поезії Кобзаря співаються як молитва, не метафора, а, напевно, ще не розгадана таємниця творчості поета. Цікаво,


7

що такий естет та ерудит, як А. /Іуначарський, вважав Шевченкові переспіви псалмів і пророків справжнім дивом.

Універсалізм (цілісність), сакральність (глибинність) смислів, які народжувало Слово Шевченка, можна ідентифікувати як поетичне богослов'я. Поетичне богослов'я Кобзаря — це культурне явище, значення й сенс якого можна зіставити хіба що з філософським богослов'ям Г. Сковороди та світським богослов'ям П. Чаадаєва та В. Соловйова.

1.2. Постійний діалог з Богом

Досліджуючи процес формування релігійного світогляду поета, варто наголосити, що в ньому найголовнішими є Святе Письмо, Старий і Новий Завіт. Т.Шевченко перечитував Святе Письмо раз у раз, надто в час скрути, у похмурі дні недолі; він припадав до нього як до цілющого джерела мудрості і життєдайної снаги. "Новий Завіт я читаю з благоговійним трепетом", [1] - писав Т.Шевченко у 1850 р.

Не можна обминути і світоглядні настанови фольклору, звичаїв і національної обрядовості, бо саме від того середовища, в якому перебував Тарас, від тих людей, які його оточували, він і переймав фольклор та християнські звичаї. Без врахування цього чинника не можна з'ясувати особливості християнського світогляду Т.Шевченка як національного Пророка, як національного генія. У часи Т.Шевченка, а надто в його дитячі та юнацькі роки, Української православної церкви вже давно-давно (від 1686 р.) не було: її поглинула державна імперська Російська православна церква. А Українська православна католицька церква у перші десятки років XIX ст. була так жорстоко й нещадно стероризована московським деспотизмом, що мусила припинити своє існування на всіх окупованих


8

російським імперіалізмом українських землях. Дух і традиції українського християнства Тарасові Шевченко довелося вже переймати не стільки від служителів Української Церкви, скільки від українського простого люду, який на той час залишився сховищем українства взагалі. Саме з цього питомого національного середовища Т.Шевченко увібрав у свою душу специфічні прикмети українського християнства. [4]

Київське християнство ще від часів митрополита Іларіона і печерських подвижників віри відзначалося чистим, погідним українським патріотизмом. Боротьба за Україну у свідомості народної маси означала боротьбу за Христову віру, а Церква вважалася храмом Божим і національною святинею. Такий погляд Тарас Шевченко перейняв від свого оточення ще з дитинства, такий погляд наскрізь проймає всю його творчість. Про це він сміливо висловився в одному офіційному клопотанні наприкінці 1844 р. Т.Шевченко писав, що в Україні "збереглися до цього часу численні сліди вікових потрясінь, які колись цей край переніс у безперервній боротьбі за віру і незалежність з іноплемінними хижими сусідами". [3}

Київське християнство стверджувало, що людина є відповідальною перед Богом не тільки за себе особисто, але й за свою Батьківщину, громаду, за свою націю. І така суспільно-активна світоглядна настанова, зафіксована в українському фольклорі, в українському звичаєвому праві, в українських обрядах і традиціях, теж була засвоєна Т.Шевченком у молодому віці.

Християнська засада любити ближнього у Т.Шевченка долала національні і віросповідні бар'єри. Уже якими нерівними, часто дуже сумними були відносини між українцями і євреями, але перебування євреїв упродовж кількох століть на українській землі поміж українцями




9

чимось-таки ушляхетнювало і тих, і інших: не успадкував Т.Шевченко зі свого середовища сліпої озлобленості, а успадкував людяну вирозумілість.

Коли в кінці 1858 р. у редагованому В.Зотовим часописі "Иллюстрации", що виходив у Петербурзі, було опубліковано антиєврейський опус, Т.Шевченко разом із М.Костомаровим, П.Кулішем, Марком Вовчком підписав рішучий протест проти цькування євреїв як нації. [5]

Український християнський патріотизм визнає братами у Христі людей усіх національностей, а звідси - визнання прав української людини в тій же мірі, що й людини іншої національності. Український християнський патріотизм відкидає національну пиху, як і зневагу до інших націй.

Поетичне богослов'я Т. Шевченка сприймається у двох вимірах: загальнолюдському й трансцендентному. Для творчості Кобзаря характерне продукування універсальних загальнолюдських та сакральних істин. Його свідомість наділена глибинною біблійно-християнською пам'яттю, а творчість, твори, тексти виступають як транслятор цієї пам'яті своїм сучасникам та прийдешнім поколінням. Поезія Т. Шевченка продукує істини, єдині для усіх часів і народів. Самі ці обставини ставлять його в один ряд із Данте, Шекспіром, Сервантесом, Гете, Достоєвським. Підмурком цього універсалізму є християнське мислення, для якого іманентно прагнення цілісного, цілого, перфектного. Християнське мислення, на якому ґрунтується творча свідомість Т. Шевченка, має в собі консолідуючий універсалізм, великий ціннісний потенціал та величезні евристичні можливості.

Поряд із християнсько-консолідуючим універсалізмом домінантою поетичного богослов'я Т. Шевченка виступає сакральність, трансцендентність. Під таким кутом зору особливого змісту набуває сам


10

феномен Шевченкового пророцтва. Кобзар справді мав пророчий дар, що означав його здатність через художні форми проникати в глибинні смисли буття народу, історичних подій, людських вчинків, політичних реалій. Ці сакральні смисли минулого й теперішнього генерують силу-силенну значень, відтінків та контекстів. Усвідомлення глибинних смислів минулого та нинішнього, прозирання у майбутнє стає можливим у разі, коли Розум єдиний з Вірою. Тільки єдність розуму і віри, науки і почуття дає можливість осягнути сакральні смисли, які просвічують крізь фактуру реальних історичних подій та проблем повсякденності. Духовне життя — це шлях до Бога. Шлях душі до Бога відбувається через земний світ. У цьому постійному русі, прагненні душі до Бога і розкривається усе емпіричне. Саме шлях до Бога через реальний світ і є проникненням-заглибленням у смисли буття земного світу. У такому контексті набуває статусу реальності (а не просто метафори) вислів Є. Сверстюка, що Т. Шевченко жив "у постійному діалозі з Богом".

Сакральні смисли людського буття Т. Шевченко розкриває на широкому біблійно-сюжетно-образному матеріалі, який присутній у його текстах у різній концентрації. У художньому арсеналі поета тексти Старого і Нового Завіту, апостолів, старозавітних пророків, псалми, елементи апокрифів, праці першовчителів. Тексти Шевченка тотально насичені образами, символами, сюжетами християнського походження. Через біблійні образи, притчі, легенди показані земні почуття й події, розкриті смисли людського буття. Таємницю власної творчості, що виявлялась у поєднанні сакрального і секуляризаційного, пізнанні людського через божественне, розкриває сам поет. "Надмету" своєї майбутньої поеми "Марія" Шевченко вбачав у тому, щоб "описать серце матери по жизни пречистой девьі, матери Спасителя". Поет створив і живий образ матері, і вічний символ материнства, і новий образ Матері Божої. На підставі




11

євангельського матеріалу, фрагментів апокрифів він змальовує не сумний і пасивний образ Марії, а образ матері Спасителя, яка з самого початку усвідомлює велику місію сина.

Картина світу Т. Шевченка — теократична, у центрі всесвіту — Бог, рушій усього сущого — Божа Воля. Отже, поезія Т. Шевченка виступає художнім транслятором християнського віровчення. Він наближує християнські істини й сакральні смисли до свідомості звичайних людей. Геній Шевченка переплавляє християнські ідеї у художні образи і символи свого поетичного світу, надаючи їм безлічі відтінків та значень. Ось чому так важко цитувати Кобзаря.

Геній, як відомо, це — універсалізм, сакральність, простота. Саме у таку формулу вписується поетичний світ Шевченка. Як можна словом, образом, символом передати, розкрити сенс християнської ідеї? У Шевченковій уяві християнська ідея це — Любов. Християнську ідею він робить доступною для розуміння усіх і кожного: це любов до жінки, дітей, сім'ї, братів, народу, країни, до Бога:

Любов — Господня

благодать!

Люби ж, мій друже,

жінку, діток;

Діли з убогим заробіток,

То легше буде й зароблять.

У поезії "Молитва" відчувається не лише молитовний темпоритм у процесі богоспілкування, а й типовий для Шевченка прийом повтору, варіацій на тему, що посилює її зміст і пафос. У Бога поет просить послати




12

йому любов — "сердечний рай", любов друга; любов — "єдиномисліє" і "братолюбіє":

Мені ж, мій Боже, на землі

Подай любов,

сердечний рай!

І більш нічого не давай! ***

Мені ж, о Господи, подай Любити правду на землі І друга щирого пошли!

А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли.

Символ любові в Шевченка ієрархічний: від жінки — до Бога, що надає цьому символу архітипіальний зміст. Любов у Т. Шевченка — універсальна цінність. Втім, поряд з нею він ставить інші християнські й загальнолюдські цінності.

Оплакуючи дівочу недолю, поет запитував: "О Боже мій, милий, за що ти караєш її сироту?" Вдови, рекрути, кріпаки... Вся Україна стогнала, ридала і мучилася... "Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, горе?" Чому Бог таке допускає?


13

Провівши дев'ять років на засланні, Т.Шевченко близько підійшов до порозуміння подібного становища, осмислення важливості такої людської якості, як терпіння. 9 січня 1856 р. він розповів про це у листі до А.І.Толстої:

"Тепер, і тільки тепер я повністю повірив у слово "Люблячи, караю вас". Тепер тільки молюся я і дякую йому (Богові) за безмежну любов до мене, за заслану випробу. Вона очистила, зцілила моє бідне хворе серце. Вона відвела призму від очей моїх, через яку я дивився на людей і на самого себе. Вона навчила мене, як любити ворогів і тих, хто нас ненавидить. А цього не навчить жодна школа, крім тяжкої школи випробування і тривалої розмови з самим собою. Я тепер почуваю себе якщо не досконалим, то щонайменше бездоганним християнином. Як золото з вогню, як немовля із купелю, я виходжу тепер із похмурого чистилища, щоб почати нову, най благороднішу дорогу життя. І це я називаю істинним, справедливим щастям, щастям, якого шатобріанам й уві сні не побачити". [6]

У поетичному інтертексті Т. Шевченка проступає біблійна картина світу. Базова світопояснювальна ідея Шевченка — ідея гріха: людина гріховна від народження, своїми вчинками, діями порушує заповіді Бога.

У кожного свій гріх — жадібність, заздрість, підступність, ненадійність, ненажерливість, нехтування інтересами своєї країни, гординя. Водночас у Шевченка є поняття і колективного, суспільного гріха.

У "Давидових псалмах" рефреном звучить ідея кари, покарання за гріхи, як особисті, так і колективні: "Господь Бог лихих карає"; або "Яко Бог кара неправих /Правим помагає".

Найвищою точкою християнсько-біблійного світосприйняття, метою людства є спасіння. Страждання кожної людини, людства загалом дані




14

Богом, аби через спокуту, покаяння сподобитися спасіння. Ідея спасіння в поетичному світі Шевченка представлена в символах та образах раю, Божого суду, дива, Святого Слова, Віри, Правди. Образи спасіння варіюються у блискучих за формою і прозорістю думки наслідуваннях пророкам та псалмам.

У переспівах пророка Ісайї Шевченко змальовує картину раю, що сприймається як метафора щасливого майбутнього людства.

Спасіння — це суд за гріхи людські, суд неминучий, насамперед для можновладців. Для простого люду алгоритм спасіння Шевченко вбачає у поверненні до віри, зверненні до Спасителя, Божої матері, як матері й заступниці усіх людей:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син і буде мати,

І будуть люде на землі [9].

У поезіях Т. Шевченка просвічує струнка ієрархічна структура світобудови, скерованої знизу доверху: гріх — покарання — спасіння. Втім, він не так релігійний мораліст, як геній, який має дар пророка, що слугує засобом художнього мислення й продукування нових смислів. Наближення сакральних істин до людської свідомості потребувало відповідних форм засвоєння, наближених до простонародного життя та національних реалій.




15

1.3. Український світ Шевченка: архітипи та символи

Т. Шевченко уособлював душу українського народу, України, був носієм української ідеї, яку, щоправда, не варто ототожнювати з національною ідеологією, тим більш націоналізмом. Річ у тім, що будь-яка ідеологія (націоналістична, комуністична, ліберальна) за походженням є партикулярною, тобто апелює лише до певної частини соціуму. Будь-яка ідеологія об'єднує одних, але відділяє інших. Ідеологія, на відміну від християнського світогляду, не несе в собі консолідуючого універсалізму. Продуктивною є думка, що національна ідея — це духовний простір, який не роздирається внутрішніми суперечностями і конфліктами.

Т. Шевченко формулює національну ідею у поетичній формі напрочуд просто й ємко, що не вдавалося цілим арміям істориків, політологів, політиків. Духовний простір, що єднає всіх, хто жив і живе в Україні, — це прагнення до свободи, волі. "Свобода-воля" виступає символом національної гідності та єдності. Українська ідея в такому розумінні є лейтмотивом поетичного дискурсу Шевченка. Ідея свободи варіюється в безлічі варіантів: політичної незалежності, економічної, культурної, інтелектуальної, духовної свободи, свободи сумління, свободи вибору.

Геніальність Т. Шевченка полягає в тому, що через національне він поширює загальнолюдське, прозирає сакральні смисли буття людства і свого власного народу.

Коли Т.Шевченко вже як вільна людина, як поет, що викликав загальне захоплення, нарешті як дипломований перспективний художник повернувся в Україну (1848 р.), він зійшовся у Києві з українськими інтелігентами. Було засноване братство - "Товариство св. Кирила й


16

Мефодія" (початок січня 1846 р.). До Братства входили М.Костомаров, Г1.Куліш, Т.Шевченко, В.Білозерський, М.Гулак, О.Маркович, М.Савич й інші.

"Товариство св. Кирила й Мефодія" прийняло за основу свого світорозуміння і вироблення програми конкретної діяльності вчення Ісуса Христа і його Церкви. В основі програми лежало виконання Христової заповіді любити ближнього в покорі і терпінні. "Товариство св. Кирила й Мефодія" ставило за мету усунути в Україні все, що противне високій заповіді Ісуса Христа:



  • духовне і моральне погіршення, спричинене як світськими, так і церковними чинниками;

  • усяке поневолення людини: національне, релігійне, соціальне;

  • використання релігії і церков для розпалювання фанатичного шовінізму, незалежно від того, чи розпалюють цей шовінізм на ґрунті польського католицизму, чи державного російського православ'я;

  • етноцид (винародовлювання) у вигляді обмосковлювання та ополячування при одночасній руйнації української національно-культурної ідентичності;

  • поділ людей на упревілейовані й упосліджені суспільні стани.

Так братчики уявляли собі реалізацію тези Ісуса Христа "Пізнаєте правду, а правда вас визволить".

Засобом для проведення в життя своєї програми братчики вважали самовіддану працю на ниві народної просвіти рідною мовою в дусі правдивої, не сфальшованої науки Христа, яка теж повинна була лягти в основу відновлення українських церков.




17

Т.Шевченко в Братстві був не тільки своєю людиною і однодумцем, а й його душею, лідером, на якого братчики, за їх же словами, дивилися, "як на якийсь небесний світильник, або видиме натхнення звиш". [7] Це також свідчить про рівень Шевченкової релігійної свідомості.

Християнськими поняттями та уявленнями наскрізь пройняте все, що вийшло з-під пера Т.Шевченка. Це означає, що як українська національномовна стихія, так і християнські поняття та уявлення були звичайним, органічним ка-тегоріальним апаратом його мислення.

* Сюди слід би додати 10 Псалмів та кілька наслідувань

пророкам.

** Рідше, але часто в "Кобзарі " згадано святих - Петра, Павла, інших; ангелів, Архистратига Михаїла. [8]

"Щоденник" Т.Г.Шевченка не менш, ніж його твори, наповнений майже на кожному кроці згадками про Бога та про щоденні молитви.

У поезії Т.Шевченка, в його "Щоденнику", в його листах ми знайдемо дуже багато висловів смиренної покори й щирої любові до триєдиного Бога - Отця, Сина і Святого Духа, до Пречистої Богородиці, Матері Ісуса Христа.

У листі до брата Микити Т.Шевченко писав у дусі кращих послідовників київського християнства: "...живу, учусь, нікому не поклоняюсь і нікого не боюсь, окроме Бога..." [9]

Шевченкова "гаряча любов до Вітчизни, любов до бідних, пригноблених, співчуття ним є нічим іншим, як впливом Христової науки. Шевченко був чоловіком глибоко релігійним, а яко такий був і перейнятий законами віри Христової, єго науки". [10]


18

Отже, у час випроби, коли загроза втопитися в каламуті зневіри, знедуховлення і знеособлення була для українців, здавалося, справою уже найближчих кількох десятків років, геніальний спадкоємець київського християнства Тарас Шевченко будив християнське сумління і плекав почуття національної гідності.

Т. Шевченко українізує біблійно-християнську оповідь за допомогою певних художніх засобів. Ідеться про прийом "зниження", коли біблійні епізоди начебто приземлюються, герої біблійних легенд перетворюються на звичайних людей з їхніми стражданнями, втратами, гріхами, пристрастями, пороками, а їхні події і вчинки стають зрозумілими. Словом, через земні почуття І події поет розкриває сенс сакрального, трансцендентного.

У поемі "Марія" зображення євангельських подій (месія, хітон, Назарет, апостол, кесар, равві, фараон) органічно сполучено з реаліями українського селянського побуту (тесляр, наймичка, торбина, "хутір бондарів убогий", верба, хата, "колисочка дебела", опріснок, "малесеньке сороченя", хустина, гай, криниця, ціпок). Лаконічні сцени євангельського життя він насичує українськими реаліями, символами та пейзажами.

Очевидно, національне для Т. Шевченка — не самоціль, а засіб проникнення у сакральні смисли буття та донесення цих смислів до широкої свідомості. Разом з тим Шевченків поетичний світ — це український світ позачасових і конкретних просторових ознак. Художнє мислення Шевченка архітипіально-українське. Він поетизує символи та образи колективного несвідомого українців. Крізь фактуру його поезії просвічують архітипи: Матір — Україна, сім'я — народ, символи: "кров" — жертва, а "чиста кров" — оновлення, "розрита могила" — славне козацьке минуле. Сприйняття українського світу, цілісного образу України у Шевченка відбувається як




19

глибинне-споконвічне-селянське, тобто в категоріях сім'ї. Україна постає в численних переспівах основного жіночого образу, причому сповненого туги- журби: "стара мати", "вдова", "вбога сирота", "моя нене, удово-небого", "бездітна вдовиця", "сирота Украйна". У романтичній поемі-містерії "Великий льох" постає символічна Україна в родинних жіночих образах, які стають зрозумілі лише в певних історичних контекстах та поетико-образних асоціаціях. На тлі історичних реалій XVII—XVIII століть різні частини України уособлюються в таких образах, як "Мати" — гетьманщина; "Бабуся" — цілісна Україна (до розподілу 1667 р.); "Сестри" — частини України, одна з яких виступила на боці Мазепи, друга залишилася вірною Москві. Є в Шевченка і образ близнят, які символізують розколоту Україну. Цей образ можна тлумачити по-різному,наприклад, як розкол на патріотів і зрадників національних інтересів, які співпрацювали з імперським режимом:

Сю ніч будуть в Україні

Родиться близнята.

Один буде, як той Гонта,

Катів катувати!

Другий буде...

Катам помагати [9].

Жахлива сцена в "Гайдамаках" вбивства Гонтою своїх дітей є метафорою нищення українським народом свого майбутнього, це розплата за кров, війни, зраду, розбрат. Щоправда, у Шевченка існує й радісний образ щасливого життя — "світлиця-хата".




20

1.4. Минуле як колективний гріх

Сила історичного мислення Т. Шевченка полягає в тому, що саме йому було дано розкрити глибинні, сакральні смисли історії України. Широку панораму минулого, сучасного й майбутнього України він подає у християнських поняттях гріха — покарання — спасіння.

Минуле в Шевченковому дискурсі постає як сукупність колективного гріха та гріхів особистих. Виявом колективного, суспільного гріха козацької України є війни, кров, зрада, жорстокість, помста.

Суспільний гріх — це сукупність гріхів кожного з синів України. "Воскресни, мамо! І вернися/В світлицю-хату; опочий,/Бо ти аж надто вже втомилась,/Гріхи синовні несучи". Індивідуальні гріхи — це "безчестіє", "зрада", "криводушіє", які "нарізані на людських душах".

"Історія-правда" України в зображенні Шевченка нелінійна, нестала, гнучка, поетична й нагадує народну історичну думу. Втім, його історична свідомість вражає точністю характеристик, глибиною оцінок, обізнаністю з великими і малими подіями українського минулого, широкою історичною ерудицією.

Шевченко малює жахливі картини соціально-релігійного людського протистояння у біблійно-християнських образах пекла, кари, муки; за розбрат між народами-братами Бог карає слов'ян релігійними війнами. В цьому, за Шевченком, і полягає глибинний, теологічний зміст гайдамацького руху:

Болить серце, як згадаєш:

Старих слов'ян діти

Впились кров'ю.


21

А хто винен?

Ксьондзи, єзуїти [9].

До антигероїв Шевченка належать представники української еліти, котрі перейшли на службу Російській імперії.

Ще більшу зневагу в Т. Шевченка викликають його "землячки", ті малороси, які не просто перебували на імперській службі, але зневажали своє рідне, українське. У Шевченка рефреном звучить мотив духовної зради, відмови від українського.

1.5. Сьогодення як покарання

Щодо впливу релігійно-моралізаторської літератури, відчувається він в тому, що герої Шевченкових повістей вчать «всему доброму». Коли у Якима з'явився син, перше, чому він його хоче навчити, - це «когда он, даст Бог, заговорит, молиться богу. А я, посмотревши, как он будет молиться, и письма святого вьіучу. И псалтирь ему святую, умираючи, передам»[11]. До речі, читаючи про Якима та Марту, в котрих не було дітей і котрі молились, щоб Бог подарував їм дитину, згадуєш житія Святих-праведних Іоакіма та Анни, котрі теж довго плакали та благали Бога про дитину. Яким, як і праведний Іоакім, вів богоугодне життя, жертвував на церкву, проводив час на пасіці, читав Псалтир «от доски до доски». Здається, що й ім'я Яким не випадкове, воно має якусь звукову схожість з ім'ям Іоакім.

Неабияке значення у творах Т.Шевченка має молитва, особливо материнська: „...Не молилась за мене мати/ Поклони не клала/" або „...Не лай мене; молитимусь/ Із самого неба/ Долю виплачу сльозами/ І пошлю до тебе".


22

Треба зазначити, що до культури українського бароко Шевченко почав прилучатися тоді, коли проходив навчання у дяків Совгиря та Петра Богорського, під орудою яких належно опанував церковнослов'янську „Граматку" й «Часослов», а „Псалтир" знав напам'ять. У дяківському рукописному співанику Шевченко вперше натрапив на твори української барокової духовної лірики, як-от на псалм „Всякому городу нрав і права" Григорія Сковороди чи колядку „Три царіє со дари". Змалку він запам'ятав багато набожних пісень, щонайперше - „Богом ізбранная Мати, Діво Откровице", „Ісусе мій прелюбезний", „Нескверная, неблазная", „0 горе мні, грішнику сущу" [12, 53]. У повісті „Наймичка" він згадує слова церковного співу, який виконують підчас вінчання, - „Исаия, ликуй".

Біблійні образи, мотиви, словесні формули, фрази й терміни зайняли помітне місце в поезіях Шевченка. До цієї групи творів належать: цикл віршів „Давидові псалми", що є переспівом десяти псалмів з Псалтиря, також такі вірші: у формі біблійного пророцтва „Ісаія. Глава 35", „Подражаніє 11 псалму", „Во Юдеї во дні они", „Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19" та „Осії, глава XIV". Окремо слід назвати поеми „Тризна", „Неофіти", „Царі" (з біблійною фабулою: Давид, святий пророк і цар) та „Марія". Зрозуміло, що євангельська тематика не вичерпується згаданими творами, вона займає помітне місце в усьому поетичному доробку. Постійний інтерес Шевченка до Святого Письма, як підтверджують дослідники різних епох, випливав із його способу мислення, ідейних переконань. Поет був натхненний Біблією, особливо Псалтирем, книгами пророків, Апокаліпсисом і намагався використати їх у своїх творах [13,26].

Цікаво поглянути й на ім'я головного героя драми Шевченка „Назар Стодоля" - Назар. Чи не пов'язано воно з біблійним поняттям „назорей", тобто „відокремлений"? Чи, може, з назвою міста Назарет [14].

Також біблійне значення має ім'я Хома Кичатий. Хома - це, зрозуміло, той, що у Святому Письмі „невіруючий". Гнат його називає у хвилину гніву "недовірником" [14].






23

У мові Шевченка простежується дія „літописної урочистості мови Самійла Величка, мудра простота й пісенність, філософська заглибленість і філософська ж таки наївність словесного малюнка Григорія Сковороди..." [15]. Джерелом історичної військової термінології у поезіях служили кращі надбання усної розмовної, пісенно-фольклорної та книжної української мови. Під величезним впливом літописів Самовидця та Величка, „Чтений Московского общества истории и древностей российских" поет пише кращі свої твори, присвячені історичному минулому України, - поеми "Сліпий" і „Великий льох", поезії „Холодний яр", „Іржавець", „Хустина", „У неділеньку святую", „Заступила чорна хмара", „Буває в неволі", „Нащо мені женитися". Отже, це ще один доказ того, що саме пам'ятки старої української літератури, поряд з мовою фольклору, були важливим джерелом словесної творчості Шевченка.

Сакральний, інваріантний смисл поетичної версії української історії Шевченка полягає в тому, що минуле — це сукупний гріх, а сучасне — кара за ці гріхи. В інтертексті Шевченка ідея Божої кари за колишні гріхи України проступає водночас і як універсальне, інваріантне, і як соціокультурна реальність його доби. Універсальні картини кари небесної сприймаються як парафраз біблійної картини світу. Щоправда, дехто сприймає їх як пророцтва (доля підрадянської України), інші — як розплату за релігійний розкол України — унію:

Виростають нехрещені

Козацькії діти;

Кохаються невінчані;

Без попа ховають ...





24

Наступні рядки дають історичну ідентифікацію картинам кари, що змальовані Шевченком у творі "Тарасова ніч":

Як та галич поле криє,

Ляхи, уніати

Налітають, — нема кому

Порадоньки дати[9].

Поряд з біблійними картинами Страшного суду на теренах України картини Шевченкової України, змальовані у надто реалістичних тонах, також сприймаються як Боже покарання за колишні й нинішні її гріхи. Політична неволя, кріпаччина, рекрутчина, що важким тягарем лежали на плечах українського народу, в дискурсі Шевченка постають Божою карою. Алегорією кари у Шевченка стає "сон". Україна, яка несе покарання, — це Україна, яку "приспали", що "навіки заснула". Не випадково комедія- алегорія має назву "Сон", де образ України подається в трьох часових вимірах минулого, поточного і прийдешнього.

1.6. Прийдешнє спасіння

Історія, філософія, віра, поезія в свідомості Шевченка складають єдине ціле, унікальний Шевченків дискурс. Мислення Кобзаря винятково синкретичне: через історію можна вивчати його філософію, через поезію зрозуміти його релігійне світобачення й, навпаки, через філософію — поезію, через поезію — Семантика образу "майбутнього" у Шевченка така сама різноманітна, як і при означенні інших вимірів історичного часу (минулого, сучасного). Образи майбутнього проступають в євангельських символах- знаках — "Слово", "Воля", "кров" ("свіжа", "святая" кров), "Рай".

До світлого майбутнього — "раю" Україна мусить йти через страждання ("сльози") та покаяння ("плач"):

політичні уподобання, через християнську свідомість — сприйняття історії.





25

Нехай же серце плаче,

просить


Святої правди на землі[9].

У картині світу Кобзаря майбутнє українського народу — це спасіння. Християнський символ спасіння у Шевченка має чимало смислів і поетичних форм. В ідеї спасіння органічно сполучені загальнолюдські та індивідуальні, сакрально-євангельські та партикулярно-національні смисли. Сакральний смисл ідеї спасіння (пробудження від "сну") — повернення до Бога (як варіанти — до "Слова", "Правди", "Істини"). Національне в поетичному дискурсі Шевченка асоціюється з "волею", "свободою". Образно-євангельське та національно-українське присутні у невід'ємній цілісності.

У контексті ідеї спасіння поет використовує метафору "сну". Бог "ляже відпочити" означає, що покарання відбулося, тобто Бог "втомився" карати за гріхи. Отже, спасіння означає пробудження від сну й повернення до Бога, Божого слова, християнських істин.

"Встане Правда! Встане воля!" на символічній мові Шевченка означає, що християнська віра та національна свобода — мета майбутнього. Ця ідея-символ рефреном проходить крізь усю творчість поета.

Здійснення національної мрії (ідеї) — свободи — можливе лише на засадах віри, християнської моралі:

Хто ж пошле нам спасеніє,

Верне добру долю?

Колись Бог нам верне волю,

Розіб'є неволю.

Повернення волі, свободи сприймається поетом не лише як воля Бога, а як результат дій народу і кожної людини. Вислів Шевченка "Борітеся — поборете", що випромінює енергію дії, перетворився на символіку активного життя.

Отже спасіння — це не пасивний стан очікування правди, волі, а активне й моральне життя, і як нагорода за таке життя — рай. У Шевченка "рай" — власна країна, збудована вільними, творчими людьми.




26

Картини майбутнього України, які сприймаються як пророцтва, кожна епоха і покоління прочитують по-своєму, але усякий раз несподівано. Лише генію доступні сакральні смисли буття його народу і в минулому, і в прийдешньому.

ВИСНОВКИ


Актуальність Кобзаря в сучасному політичному дискурсі зумовлена історичним контекстом його пророцтв. Деякі з пророцтв збулися. Падіння російського самодержавства, крах імперії, незалежність України — усе це мало відбутися невідворотно.

Не було сумнівів у Т. Шевченка щодо відродження вільної України, відновлення її слави:

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України...

Як катрени "українського Нострадамуса" можна читати рядки Шевченка про майбутній демократичний устрій та Конституцію України:

... Коли


Ми діждемося Вашінгтона З новим і праведним законом? А діждемось — таки колись[9].

Поезія Кобзаря — вічна книга українців. Для кожного покоління вона була і залишиться джерелом глибинних смислів нашого буття.





27

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ



  1. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 6 т. Т. б. - К., 1964. - С.66.

  2. Зайцев П.І. Життя Тараса Шевченка. - К.: Мистецтво, 1994. - С.16-17.

  3. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 6 т. Т. 6. - К., 1964. - С.284.

  4. Ортинський І. Хрещення, хрест та харизма України. - Рим. - Мюнхен- Фрайбург: Вид-во оо. Салезіян, 1988. - С.72-84.

  5. Там само. - С. 355-357.

  6. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У б т. Т. 6. - К., 1964. - С. 147-148.

  7. Барвінський О. Історія української літератури. II ч. Третя /народна/ доба письменства. - Львів, 1921. - С. 115.

  8. Завадка Б.В. Серце чистеє подай. - Львів, 1993. - С. 42.

  9. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 6 т. Т. 6. - К., 1964. - С.9,156-192.

  10. Барвінський Є. Тарас Шевченко. Єго житє і твори. - Львів, 1914. - С. 131.

  11. Шевченко Т. Повести. - Київ, 1977. - С. 18, 26, 27.

  12. Ушкалов Л. Бароко та творчість Шевченка // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 1999. - №1. - С.51-55.

  13. Грицковян Я. Шевченко і Біблія // Записки наукового товариства ім. Шевченка, Філологічна секція, Т.-215. Світи Тараса Шевченка. Том И, Наукове Товариство ім. Шевченка. - Нью-Йорк-Львів, 2001. - С. 23-29.

  14. Смілянська В.Л. „Святим огненним словом". Тарас Шевченко: поетика. - Київ, 1990.

  15. Чижевський Д. Український літературний барок. -Харків, 2003.



28

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



    1. Барвінський Є. Тарас Шевченко. Єго житє і твори. - Львів, 1914.

    2. Барвінський О. Історія української літератури. II ч. Третя /народна/ доба письменства. - Львів, 1921.

    3. Грицковян Я. Шевченко і Біблія // Записки наукового товариства ім. Шевченка, Філологічна секція, т.-215. Світи Тараса Шевченка. Том II, Наукове Товариство ім. Шевченка. - Нью-Йорк-Львів, 2001.

    4. Завадка Б.В. Серце чистеє подай. - Львів, 1993.

    5. Зайцев П.І. Життя Тараса Шевченка. - К.: Мистецтво, 1994.

    6. Ортинський І. Хрещення, хрест та харизма України. - Рим. - Мюнхен- Фрайбург: Вид-во оо. Салезіян, 1988.

    7. Смілянська В.Л. „Святим огненним словом". Тарас Шевченко: поетика. - Київ, 1990.

    8. Чижевський Д. Український літературний барок. -Харків, 2003.

    9. Шевченко Т. Повести. – Київ, 1977.

    10. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 6 т. Т. 6. - К., 1964.



29


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка